Позовна заява мотивована тим, що ІНФОРМАЦІЯ_1 помер його дід - ОСОБА_3 . Після його поховання позивач звернувся до приватного нотаріуса Теплицького районного нотаріального округу Кусюк О. А. із заявою про прийняття спадщини. Нотаріус повідомив, що ОСОБА_3 21 квітня 2010 року склав заповіт, згідно умов якого все майно ( право власності на будинок та право власності на земельну частку/пай) заповів сину - ОСОБА_2 . Отримавши копію заповіту позивачем було з`ясовано, що його посвідчено секретарем Комарівської сільської ради Теплицького району Вінницької області Продан Л. В., 21 квітня 2010 року.

Позивач вважає цей заповіт недійсним, оскільки з його змісту вбачається, що він записаний секретарем Комарівської сільської ради Теплицького району Вінницької області Продан Л. В. за допомогою загальноприйнятих технічних засобів без зазначення часу та місця його складання, заповіт до підписання прочитаний вголос заповідачем ОСОБА_3 і власноруч підписаний ним, про наявність чи відсутність свідків при складанні заповіту не зазначено. Однак, ОСОБА_3 до цього тривалий час мав захворювання по зору і лише 09 липня 2010 року відповідно до акту огляду МСЕК отримав 1Б групу інвалідності по зору. Стан здоров`я ОСОБА_3 не дозволяв йому самостійно, з допомогою окулярів чи без таких, прочитати зміст будь якого друкованого тексту, в тому числі складеного ним заповіту станом на 21 квітня 2010 року. Таким чином, ОСОБА_1 просив суд визнати недійсним заповіт від 21 квітня 2010 року, складений ОСОБА_3 .

Короткий зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій

Рішенням Теплицького районного суду Вінницької області від 03 листопада 2022 року відмовлено в задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 .

Відмовляючи в задоволенні позовних вимог, суд першої інстанції, виходив з того, що позивачем не надано належних та допустимих доказів на підтвердження факту родинних зав`язків із спадкодавцем ОСОБА_3, позивачем не підтверджено, яким чином порушені його права на спадщину цієї особи. Крім того, в справі відсутнє підтвердження звернення позивача до нотаріуса із заявою прийняття спадщини після смерті ОСОБА_3 та наявності у позивача постанови про відмову нотаріуса у прийнятті такої заяви.

Постановою Вінницького апеляційного суду від 28 грудня 2022 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 задоволено частково.

Рішення Теплицького районного суду Вінницької області від 03 листопада 2022 року змінено, викладено його мотивувальну частину в редакції цієї постанови; у решті рішення суду залишено без змін.

Постанова апеляційного суду мотивована наступним. За матеріалами справи апеляційний суд встановив, що відповідач не заперечував що позивач є онуком ОСОБА_3, а тому зазначена обставина не підлягає доказуванню, на що суд першої інстанції належним чином не звернув уваги. Разом із цим, згідно копії спадкової справи № 95/2019, заведеної після смерті ОСОБА_3 видно, що до нотаріуса з заявою про прийняття спадщини після ОСОБА_3, який помер ІНФОРМАЦІЯ_1, звернулись: син - відповідач ОСОБА_2 (заява від 16 жовтня 2019 року) та онук - позивач ОСОБА_1 (заява від 22 листопада 2019 року). Тому мотиви суду першої інстанції для відмови у задоволенні позову ОСОБА_1 помилкові.

Суд апеляційної інстанції, дослідивши та оцінивши наявні у справи докази окремо та в сукупності, дійшов висновку, що оспорюваний заповіт від 21 квітня 2010 року, за формою відповідає вимогам закону, доказів про те, що волевиявлення спадкодавця ОСОБА_3 на момент посвідчення заповіту не було вільним і не відповідало волі спадкодавця матеріали справи не містять. Як наслідок - апеляційним судом не встановлено достатніх обставин для визнання його недійсним із зазначених позивачем підстав. Тому апеляційний суд погодився із висновком суду першої інстанції щодо відмови у задоволенні позовних вимог, однак з інших (наведених апеляційним судом) мотивів.

Короткий зміст вимог та доводів касаційної скарги

05 січня 2023 року ОСОБА_1 через адвоката Шабанова С. В. надіслав через систему "Електронний суд" до Верховного Суду касаційну скаргу на постанову Вінницького апеляційного суду від 28 грудня 2022 року.

У касаційній скарзі позивач просить суд касаційної інстанції скасувати постанову Вінницького апеляційного суду від 28 грудня 2022 року та направити справу на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.

Рух справи в суді касаційної інстанції.

Ухвалою Верховного Суду від 27 лютого 2023 року відкрито касаційне провадження за касаційною скаргою ОСОБА_1 на постанову Вінницького апеляційного суду від 28 грудня 2022 року та витребувано матеріали справи із суду першої інстанції.

Указана справа надійшла до Верховного Суду.

Аргументи учасників справи

Доводи особи, яка подала касаційну скаргу

Як на підставу касаційного оскарження позивач посилається на те, що суд апеляційної інстанції не врахував висновків щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених у постановах: Верховного Суду від 25 травня 2021 року у справі № 522/9893/17; Верховного Суду від 11 листопада 2019 року у справі № 275/55/16-ц, від 31 березня 2020 року у справі № 348/1259/18, від 26 січня 2022 року у справі № 404/8982/14, від 09 червня 2022 року у справі № 369/1913/17, від 20 липня 2022 року у справі № 461/2565/20. Зазначав, що апеляційний суд порушив норми процесуального права в частині відсутності вмотивованості відхилення висновку експертів № 28-к від 12 липня 2021 року.

Касаційна скарга подана на підставі пунктів 1, 4 частини другої статті 389 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України (1618-15) ).

Короткий зміст відзиву на касаційну скаргу

У березні 2023 року ОСОБА_2 надіслав відзив на касаційну скаргу, в якому вказував на безпідставність доводів касаційної скарги та обґрунтованість постанови апеляційного суду. Просив залишити касаційну скаргу без задоволення, а оскаржене судове рішення - без змін.

Фактичні обставини справи, встановлені судами

ІНФОРМАЦІЯ_1 помер ОСОБА_3, шо підтверджується свідоцтвом про смерть серії НОМЕР_1 .

Після його смерті залишилось спадкове майно, а саме, право власності на земельну ділянку (пай) для ведення товарного сільськогосподарського виробництва, площею 3,1535 га, розташовану на території Комарівської сільської ради Теплицького району Вінницької області, що підтверджується державним актом серія ВН № 103525.

Відповідно до заповіту від 21 квітня 2010 року ОСОБА_3 заповів все належне йому майно своєму сину - ОСОБА_2 (відповідачу). Заповіт був посвідчений секретарем Комарівської сільської ради, Теплицького району, Вінницької області Продан Л. В., зареєстрований в реєстрі за № 195.

Відповідно до акта огляду МСЕК від 09 липня 2010 року ОСОБА_3 отримав 1Б групу інвалідності по зору.

За висновком експертів № 28-к від 12 липня 2021 року, складеним у комунальній установі "Вінницьке обласне бюро судово-медичної експертизи" станом на 21 квітня 2010 року ОСОБА_3 не міг "самостійно за допомогою окулярів, чи без таких, прочитати текст складеного ним заповіту".

З пояснень секретаря Комарівської сільської ради Гайсинського району Вінницької області Продан Л. В. вбачається, що коли заповіт був складений, вона пояснила ОСОБА_3, що він повинен сам його прочитати і сам підписати, він категорично відмовився від допомоги та прочитав погано і сам підписав. На дату вчинення нотаріальних дій ОСОБА_3 не мав інвалідності по зору, над ним не була встановлена опіка, у нього не було інших вад здоров`я, а тому вона як секретар сільської ради посвідчила заповіт ОСОБА_3 .

Апеляційний суд встановив, що позивач є онуком померлого ОСОБА_3, оскільки дана обставина визнана відповідачем, а тому не потребувала доведення.

Апеляційний суд за матеріалами спадкової справи № 95/2019, заведеної після смерті ОСОБА_3 встановив, що після смерті останнього з заявами про прийняття спадщини звернулися: син ОСОБА_3 ( 16 жовтня 2019 року ) та онук ОСОБА_1 (22 листопада 2019 року).

Мотивувальна частина

Позиція Верховного Суду

У частині третій статті 3 ЦПК України визначено, що провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

У статті 17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" передбачено, що суди застосовують при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод (995_004) від 04 листопада 1950 року та протоколи до неї (далі - Конвенція), а також практику Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) як джерело права.

Критерії оцінки правомірності оскаржуваного судового рішення визначені в статті 263 ЦПК України, відповідно до яких судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Згідно з частиною другою статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.

Як видно із касаційної скарги, постанова апеляційного суду, визначена у пункті 1 частини першої статті 389 ЦПК України оскаржуються на підставі пунктів 1, 4 частини другої статті 389 ЦПК України.

Частиною першою статті 402 ЦПК України визначено, що у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400 цього Кодексу.

У частинах першій та другій статті 400 ЦПК України визначено, що переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.

Верховний Суд вважає, що касаційна скарга підлягає залишенню без задоволення з таких підстав.

Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права

Частиною першою статті 8 Конституції України передбачено, що в Україні визнається і діє принцип верховенства права. Суддя, здійснюючи правосуддя, керується верховенством права (частина перша статті 129 Конституції України).

Суд, здійснюючи правосуддя на засадах верховенства права, забезпечує кожному право на справедливий суд та повагу до інших прав і свобод, гарантованих Конституцією і законами України, а також міжнародними договорами, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України (стаття 2 Закону України "Про судоустрій і статус суддів").

Відповідно до статті 6 Конвенції кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов`язків цивільного характеру.

Згідно з частиною першою статті 4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.

Статтею 15 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України (435-15) ) передбачено, що кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства.

Спадкуванням є перехід прав та обов`язків (спадщини) від фізичної особи, яка померла (спадкодавця), до інших осіб (спадкоємців) (стаття 1216 ЦК України).

Відповідно до статті 1217 ЦК України спадкування здійснюється за заповітом або за законом.

Згідно із частиною першою статті 1223 ЦК України право на спадкування мають особи, визначені у заповіті.

У статті 1233 ЦК України визначено, що заповітом є особисте розпорядження фізичної особи на випадок своєї смерті.

Як вказано у частинах першій та другій статті 1234 ЦК України право на заповіт має фізична особа з повною цивільною дієздатністю. Право на заповіт здійснюється особисто. Вчинення заповіту через представника не допускається.

Заповіт як остання воля особи стосується її розпоряджень на випадок смерті і тому покликаний вирішувати значущі для особи питання щодо призначення спадкоємців, позбавлення спадкоємців за законом права спадкування, визначення обсягу спадщини, що має спадкуватися за заповітом, встановлювати інші розпорядження, які відповідають заповіту та вимогам законодавства про спадкування.

При цьому право дієздатності фізичної особи на заповіт, як і будь-яке суб`єктивне цивільне право, здійснюється нею вільно, на власний розсуд (частина перша статті 12 та стаття 1234 ЦК України).

Свобода заповіту передбачає особисте здійснення заповідачем права на заповіт шляхом вільного волевиявлення, яке, будучи належним чином вираженим, піддається правовій охороні і після смерті заповідача.Свобода заповіту як принцип спадкового права включає, серед інших елементів, також необхідність поваги до волі заповідача та обов`язковість її виконання. Здійснення права на заповіт не пов`язується законом з місцем проживання та перебування заповідача. Правова природа цього розпорядження визначається судовою практикою як односторонній правочин, що тягне відповідні правові наслідки.

На заповіт, який є правочином, поширюються загальні положення про правочини, якщо у Книзі шостій ЦК України (435-15) немає відповідного правила. Водночас загальні правила про правочин, у тому числі про їх недійсність, можуть бути поширені на заповіт у тому випадку, коли це не суперечить суті заповіту та природі спадкування.

Аналіз норм Книги шостої ЦК України (435-15) свідчить, що її нормами визначені вимоги до особи заповідача (стаття 1234 ЦК України), змісту заповіту (статті 1236- 1240, 1246 ЦК України), загальні вимоги до форми заповіту (стаття 1247 ЦК України), порядку його посвідчення нотаріусом (статті 1248, 1249, 1253 ЦК України), для яких законодавцем визначені і наслідки їх порушення(постанова Великої Палати Верховного Суду від 25 травня 2021 року в справі № 522/9893/17, провадження № 14-173цс20)).

Правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним (стаття 204 ЦК України).

Згідно частин першої та другої статті 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою-третьою, п`ятою та шостою статті 203 цього Кодексу.

Відповідно до частин першої-п`ятої статті 203 ЦК України зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам. Особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності. Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі. Правочин має вчинятися у формі, встановленій законом. Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.

У статті 1257 ЦК України зазначено, що заповіт, складений особою, яка не мала на це права, а також заповіт, складений з порушенням вимог щодо його форми та посвідчення, є нікчемним. За позовом заінтересованої особи суд визнає заповіт недійсним, якщо буде встановлено, що волевиявлення заповідача не було вільним і не відповідало його волі. Недійсність окремого розпорядження, що міститься у заповіті, не має наслідком недійсності іншої його частини.У разі недійсності заповіту спадкоємець, який за цим заповітом був позбавлений права на спадкування, одержує право на спадкування за законом на загальних підставах

За статтею 1247 ЦК України (в редакції на час складання спірного заповіту) заповіт складається у письмовій формі, із зазначенням місця та часу його складення. Заповіт має бути особисто підписаний заповідачем. Якщо особа не може особисто підписати заповіт, він підписується відповідно до частини четвертої статті 207 цього Кодексу.

Відповідно до частини четвертої статті 207 ЦК України якщо фізична особа у зв`язку з хворобою або фізичною вадою не може підписатися власноручно, за її дорученням текст правочину у її присутності підписує інша особа. Підпис іншої особи на тексті правочину, що посвідчується нотаріально, засвідчується нотаріусом або посадовою особою, яка має право на вчинення такої нотаріальної дії, із зазначенням причин, з яких текст правочину не може бути підписаний особою, яка його вчиняє.

За пунктом 13 Інструкції про порядок вчинення нотаріальних дій посадовими особами виконавчих комітетів сільських, селищних, міських Рад народних депутатів України, затвердженої наказом Міністерства юстиції України від 25 серпня 1994 року № 22/5 (z0256-94) (яка була чинною на час складання заповіту), якщо громадянин внаслідок фізичної вади, хвороби або з інших поважних причин не може власноручно підписати заповіт, довіреність, заяву чи інший документ, за його довіреністю і в його присутності та в присутності посадової особи виконавчого комітету, яка вчиняє нотаріальні дії, заповіт, довіреність, заяву чи інший документ може підписати інший громадянин. Якщо громадянин, який звернувся за вчиненням нотаріальної дії, неписьменний або сліпий, посадова особа виконавчого комітету, крім того, зобов`язана прочитати йому текст документа і зробити про це на документі відмітку.

Заповіт має бути посвідчений нотаріусом або іншими посадовими, службовими особами, визначеними у статтях 1251-1252 цього Кодексу.

Відповідно до частини другої статті 1248 ЦК України нотаріус може на прохання особи записати заповіт з її слів власноручно або за допомогою загальноприйнятих технічних засобів. У цьому разі заповіт має бути вголос прочитаний заповідачем і підписаний ним. Якщо заповідач через фізичні вади не може сам прочитати заповіт, посвідчення заповіту має відбуватися при свідках (стаття 1253 цього Кодексу).

Якщо у населеному пункті немає нотаріуса, заповіт, крім секретного, може бути посвідчений уповноваженою на це посадовою, службовою особою відповідного органу місцевого самоврядування (стаття 1251 ЦК України в редакції на час складання спірного заповіту).

У статтях 12, 81 ЦПК України зазначено, що кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Ці дані встановлюються такими засобами: 1) письмовими, речовими і електронними доказами; 2) висновками експертів; 3) показаннями свідків (стаття 76 ЦПК України).

Відповідно до статті 80 ЦПК України достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування. Питання про достатність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання.

Суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів) (частини перша-третя статті 89 ЦПК України).

Апеляційний суд встановив, що спірний заповіт складений у письмовій формі, із зазначенням місця та часу його складення, особисто підписаний заповідачем, посвідчений уповноваженою на це посадовою особою відповідного органу місцевого самоврядування.

Дані обставини не спростовані позивачем при розгляді справи.

Заповідач ОСОБА_3 не був недієздатним чи обмежено дієздатним, та докази протилежного у справі відсутні.

Позивачем не доведено, що: спірний заповіт не відповідав внутрішній (дійсній) волі заповідача; не підписаний ним особисто; при складанні заповіту ОСОБА_3 не розумів значення своїх дій та не міг керувати ними.

Таким чином, судом апеляційної інстанції, враховуючи підстави та предмет позову, правильно встановлено недоведеність заявлених позивачем обставин для визнання спірного заповіту недійсним, та як наслідок - відсутність підстав для задоволення заявлених позовних вимог.

Відповідно до частин першої, третьої статті 13 ЦПК України суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. Учасник справи розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд.

Кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов`язаних із вчиненням чи невчиненням нею процесуальних дій (частина четверта статті 12 ЦПК України

Встановлення обставин справи, дослідження та оцінка доказів є прерогативою судів першої та апеляційної інстанцій. Це передбачено статтями 77, 78, 79, 80, 89, 367 ЦПК України. Суд касаційної інстанції не наділений повноваженнями втручатися в оцінку доказів (постанова Великої Палати Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі № 373/2054/16-ц).

Ураховуючи вищезазначене, апеляційний суд, оцінивши належним чином надані докази та встановивши фактичні обставини у справі, обґрунтовано відмовив у задоволенні заявлених позовних вимог про визнання заповіту недійсним.

Розгляд справ судами має здійснюватися з дотриманням принципів справедливості, добросовісності та розумності, що є загальними засадами цивільного законодавства (стаття 3 ЦК України), а також основоположних засад (принципів) цивільного судочинства (частина третя статті 2 ЦПК України),

Рішення суду повинне бути не просто формально законним і обгрунтованим, а й справедливим за своєю суттю.

Дотримання принципу справедливості судового розгляду є надзвичайно важливим під час вирішення судових справ, оскільки його реалізація слугує гарантією того, що сторона, незалежно від рівня її фахової підготовки та розуміння певних вимог цивільного судочинства, матиме можливість забезпечити захист своїх інтересів.

Справедливість судового розгляду повинна знаходити свою реалізацію, у тому числі у здійсненні судом правосуддя без формального підходу до розгляду кожної конкретної справи.

Така позиція викладена у постановах Верховного Суду: від 16 березня 2021 року в справі № 133/2718/18, від 17 листопада 2021 року в справі № 755/5684/18-ц, від 08 грудня 2021 року в справі № 466/8968/19.

Постанова Вінницького апеляційного суду від 28 грудня 2022 року відповідає зазначеним вимогам.

Колегія суддів Верховного Суду відхиляє доводи касаційної скарги щодо ухвалення оскаржуваної постанови апеляційного суду без урахування висновків щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених у постановах Верховного Суду: від 25 травня 2021 року у справі № 522/9893/17; Верховного Суду від 11 листопада 2019 року у справі № 275/55/16-ц, від 31 березня 2020 року у справі № 348/1259/18, від 26 січня 2022 року у справі № 404/8982/14-ц, від 09 червня 2022 року у справі № 369/1913/17, від 20 липня 2022 року у справі № 461/2565/20, оскільки висновки у цих справах і у справі, яка переглядається, а також встановлені судами фактичні обставини, що формують зміст правовідносин, є різними, у кожній із зазначених справ суди виходили з конкретних обставин справи та фактично-доказової бази з урахуванням наданих сторонами доказів, оцінюючи їх у сукупності.

У справі № 522/9893/17 Верховний Суд, скасовуючи постанову апеляційного суду та залишаючи в силі рішення суду першої інстанції (про відмову у задоволенні позову про визнання заповіту нікчемним), погодився із висновком місцевого суду, що якщо нотаріус посвідчив заповіт особи не в межах свого нотаріального округу, це не впливає на форму правочину і не може бути підставою для його нікчемності, оскільки вимогами чинного закону не встановлена нікчемність заповіту виключно з тих підстав, що його посвідчено нотаріусом поза межами свого нотаріального округу.

У справі № 275/55/16-ц Верховний Суд, залишаючи без змін судові рішення (про визнання заповіту недійсним), погодився із судами, зазначивши таке. Враховуючи встановлення судами першої та апеляційної інстанцій, що заповіт підписано не ОСОБА_3, а іншою особою, висновки судів про відсутність волі заповідача, а отже недійсність заповіту, є правильними. Верховний Суд, також зробив висновок, що під час посвідчення заповіту порушено порядок його посвідчення, оскільки, як встановлено судами, ОСОБА_3 була сліпою, а отже мала вади зору, а у заповіті зазначено, що він прочитаний заповідачем особисто, що суперечить вимогам закону. При цьому, свідками посвідчення заповіту були саме батько та рідна сестра дружини спадкоємця, які є заінтересованими особами. Щодо доводів про застосування позовної давності до спірних правовідносин, то Верховний Суд врахував, що ОСОБА_2 у суді першої інстанції не заявляв про застосування позовної давності до спірних правовідносин.

У справі № 348/1259/18 Верховний Суд, залишаючи без змін судові рішення (про відмову у визнання заповіту ОСОБА_5, складеного 18 січня 2017 року та посвідченого секретарем Стримбівської сільської ради Гафійчук І. М., зареєстрованого у реєстрі за № 2дійсним), вказав, зокрема, таке. Встановивши, що оспорюваний заповіт не підписаний власноручно спадкодавцем ОСОБА_5 чи іншою особою за його дорученням, у тексті заповіту не вказано про те, що заповідач вголос прочитав зміст заповіту або що через фізичні вади він не міг сам прочитати його текст, а також не зазначено точного місця і часу його складення, дати та місця народження заповідача, суди попередніх інстанцій дійшли правильного висновку, що складений ОСОБА_5 заповіт є нікчемним.Ураховуючи, зазначене, суд першої інстанції, з яким погодився апеляційний суд, дійшов правильного висновку про відсутність правових підстав для задоволення вимог позивача ОСОБА_1 .

У справі № 404/8982/14-ц Верховний Суд, скасовуючи постанову апеляційного суду (про залишення без змін рішення суду про відмов у позові про визнання шлюбу та заповіту ОСОБА_3 недійсними) та направляючи справу на новий розгляд, вказав таке. У справі, що переглядається, апеляційний суд: всупереч положенням частини п`ятої статті 411 ЦПК України не виконав указівки суду касаційної інстанції та не мотивував належним чином відхилення висновку судово-психіатричного експерта № 408 від 11 серпня 2015 року з наданням переваги висновку судово-психіатричного експерта № 278 від 05 травня 2017 року, а також не перевірив доцільність призначення судом першої інстанції повторної судової експертизи, за результатами якої виготовлено висновок від 05 травня 2017 року, з наданням на дослідження експертам медичної документації, яка подана відповідачем до суду з порушенням порядку подання доказів, визначеного процесуальним законом; не врахував, що не повинна віддаватись перевага висновку експертизи лише тому, що вона проведена комісійно, повторно, експертом авторитетної установи тощо, та необхідність надання оцінки усім доказам у їх сукупності; не звернув увагу на те, що у висновку судово-психіатричного експерта № 278 від 05 травня 2017 року підтверджено наявність у ОСОБА_3 ознак органічного ураження головного мозку поєднаного (судинно-інтоксикаційного) ґенезу з інтелектуально-мнестичним зниженням і лише вказано на неспроможність експертів визначити ступінь таких психічних розладів, їх тяжкість та можливість впливати на здатність ОСОБА_3 усвідомлювати значення своїх дій і керувати ними; не встановив обставини справи, які мають значення для правильного вирішення спору, зокрема, наявність або відсутність у ОСОБА_3 вільного волевиявлення на укладення шлюбу та складення заповіту.

В залежності від установлених обставин щодо наявності або відсутності вільної згоди ОСОБА_3 на укладення шлюбу суду належить зробити висновок щодо його дійсності в контексті положень статті 40 СК України. При цьому суду слід врахувати, що в частині третій статті 40 СК України передбачена можливість конвалідації шлюбу, зареєстрованого без вільної згоди сторін. Так, у разі встановлення на момент розгляду справи судом, що відпали обставини, які засвідчували відсутність згоди особи на шлюб або її небажання створити сім`ю, шлюб не може бути визнаний недійсним. З урахуванням викладеного суду при новому розгляді справи слід установити наявність або відсутність обставин, які можуть свідчити про вираження ОСОБА_3 згоди на перебування у шлюбі після його укладення, до яких, зокрема, можуть належати: тривалість спільного проживання у шлюбі, наявність або відсутність спільних прав та обов`язків тощо. З огляду на вказані порушення норм процесуального права апеляційний суд зробив передчасний висновок про відсутність правових підстав для задоволення позову ОСОБА_1 .

У справі 369/1913/17 Верховний Суд, залишаючи без змін судові рішення (про відмову у задоволенні позову про визнання заповіту недійсним і зобов`язання проведення державної реєстрації скасування заповіту), вказав, зокрема, таке. Встановивши, що під час посвідчення оспорюваного заповіту нотаріус дотримався вимог статей 1247, 1248 ЦК України, а позивач не надала суду належних та допустимих доказів порушення вимог чинного законодавства при його складанні чи посвідченні, та не довела, що волевиявлення спадкодавця не було вільним та не відповідало її внутрішній волі, суд першої інстанції, з висновком якого погодився суд апеляційної інстанції, дійшов правильного висновку про відсутність правових підстав для визнання заповіту від 12 листопада 2014 року, недійсним.

У справі № 461/2565/20 Верховний Суд, скасовуючи судові рішення та приймаючи нове рішення про задоволення позову (скасувати постанову Третьої львівської державної нотаріальної контори № 2071/02-31 від 21 серпня 2017 року про відмову у вчиненні нотаріальної дії - видачі свідоцтва про право на спадщину на майно ОСОБА_7, який помер ІНФОРМАЦІЯ_1), вказав, зокрема, таке. У справі, що переглядається: суди при відмові в задоволенні позову вважали, що заповіт ОСОБА_7 посвідчений з порушенням порядку посвідчення, оскільки відсутні два свідки при його посвідченні, і такий заповіт є нікчемним, а тому немає підстав для скасування постанови нотаріуса про відмову у вчиненні нотаріальної дії; суди не врахували, що: свобода заповіту як принцип спадкового права включає, серед інших елементів, також необхідність поваги до волі заповідача та обов`язковість її виконання; тільки у разі наявності фізичних вад у заповідача, які позбавляють його можливості прочитати заповіт, посвідчення заповіту відбувається лише при свідках. І саме в цьому разі недотримання такої вимоги щодо порядку посвідчення заповіту відповідно до частини першої статті 1257 ЦК України має наслідком нікчемність заповіту. Суди встановили, що в тексті заповіту відсутні відомості про те, що ОСОБА_7 через фізичні вади не міг сам прочитати заповіт. Заповідачем в заповіті від 21 січня 2016 року власноручно написано, що "заповіт йому прочитано вголос, зміст його йому зрозумілий та з його слів записано вірно". За таких обставин, відсутні підстави для кваліфікації заповіту ОСОБА_7 як нікчемного, а тому немає й підстав для відмови у вчиненні нотаріальної дії. Тому судові рішення належить скасувати, та ухвалити нове рішення про задоволення позову.

Отже, відсутні підстави вважати, що суди у справі, що переглядається, не врахували висновки щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладені у наведених як приклад постановах касаційного суду, оскільки у цих постановах, та у справі, що є предметом перегляду, відмінними є, зокрема, предмет позову, встановлені фактичні обставини.

Верховний Суд відхиляє доводи касаційної скарги щодо відсутності в оскаржуваній постанові вмотивованості відхилення висновку експертів № 28-к від 12 липня 2021 року, оскільки такі спростовуються змістом зазначеної постанови.

Висновок експерта для суду не має заздалегідь встановленої сили і оцінюється судом разом із іншими доказами за правилами, встановленими статтею 89 ЦПК України. Відхилення судом висновку експерта повинно бути мотивоване в судовому рішенні (стаття 110 ЦПК України).

Враховуючи предмет та підстави заявленого позивачем позову, зазначеним висновком не підтверджено (у ньому не зазначено), що на час складання спірного заповіту заповідач не розумів значення своїх дій та не міг керувати ними; його волевиявлення (призначення спадкоємцем свого сина) не відповідало його справжній (внутрішній) волі.

Свобода заповіту як принцип спадкового права включає, серед інших елементів, також необхідність поваги до волі заповідача та обов`язковість її виконання.

Апеляційний суд належним чином дослідив всі надані сторонами докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів, дійшовобґрунтованого висновку про те, що заповіт не викликає сумніву щодо дійсного волевиявлення заповідача.

Верховний Суд також відхиляє інші доводи касаційної скарги про те, що апеляційний суд не дослідив належним чином зібрані у справі докази та не встановив всі обставини у справі, оскільки такі зводяться до переоцінки доказів у справі, а тому відхиляються Верховним Судом, оскільки за змістом статті 400 ЦПК України такі дії виходить за межі повноважень суду касаційної інстанції при перегляді рішень судів першої та/або апеляційної інстанцій.

Таким чином, доводи касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, не підтвердилися.

Проаналізувавши зміст постанови суду апеляційної інстанції з точки зору застосування норм права, які стали підставою для позову по суті, колегія суддів Верховного Суду дійшла висновку, що апеляційним судом ухвалене рішення відповідно до встановлених ним обставин на підставі наданих сторонами доказів, які мають індивідуальний характер. Аналізуючи питання обсягу дослідження доводів відповідача та їх відображення в оскаржуваному судовому рішенні, питання обґрунтованості висновків апеляційного суду, Верховний Суд виходить з того, що у справі, яка переглядається, було надано вичерпну відповідь на всі істотні питання, що виникають при кваліфікації спірних відносин, як у матеріально-правовому, так і у процесуальному сенсах.

ЄСПЛ у своїх рішеннях вказував, що одним із фундаментальних аспектів верховенства права є принцип юридичної визначеності, який передбачає повагу до принципу res judicata - принципу остаточності рішень суду. Цей принцип наголошує, що жодна зі сторін не має права вимагати перегляду остаточного та обов`язкового рішення суду просто тому, що вона має на меті добитися нового слухання справи та нового її вирішення. Повноваження вищих судових органів стосовно перегляду мають реалізовуватись для виправлення судових помилок та недоліків судочинства, але не для здійснення нового судового розгляду. Перегляд не повинен фактично підміняти собою апеляцію, а сама можливість існування двох точок зору на один предмет не є підставою для нового розгляду. Винятки із цього принципу можуть мати місце лише за наявності підстав, обумовлених обставинами важливого та вимушеного характеру (справа "Пономарьов проти України" (CASE "PONOMARYOV v. UKRAINE"), рішення від 03 квітня 2008 року).