розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_1, в інтересах якого діє представник - адвокат Вакула Вадим Миколайович, на рішення Зарічного районного суду м. Суми від 18 січня 2023 рокуу складі судді Ніколаєнко О. О. та постанову Сумського апеляційного суду від 28 березня 2023 року у складі колегії суддів: Ткачук С. С., Кононенко О. Ю., Криворотенка В. І.,

Описова частина

Короткий зміст позовних вимог

В лютому 2022 року ОСОБА_1 звернувся до суду зпозовною заявою до ОСОБА_2, ОСОБА_3 про визнання осіб такими, що втратили право користування житловим приміщенням.

Свої вимоги мотивував тим, що він проживає в неприватизованій квартирі, що розташована за адресою: АДРЕСА_1, яка була надана його батькові ОСОБА_4, який помер ІНФОРМАЦІЯ_1 . Після смерті ОСОБА_4 наймачем даної квартири була його мати ОСОБА_5, яка померла ІНФОРМАЦІЯ_2, і з того часу він проживає у вказаній квартирі один.

Вказує, що крім нього у зазначеній квартирі зареєстровані його племінники: ОСОБА_2, який там не проживає більше шести років, та ОСОБА_3, який не проживає там більше двох років. На даний час місцезнаходження відповідачів йому невідоме.

Зазначає, що добровільно знятись з реєстрації зі спірної квартири відповідачі не бажають, у зв`язку з чим у нього виникають проблеми із надмірною сплатою комунальних послуг.

Уточнивши в подальшому позовні вимоги, ОСОБА_1 просив суд визнати ОСОБА_2, ІНФОРМАЦІЯ_3, та ОСОБА_3, ІНФОРМАЦІЯ_4, такими, що втратили право на користування спірним житлом.

У липні 2022 року ОСОБА_2, ОСОБА_3 звернулися до суду із зустрічним позовом до ОСОБА_1 про усунення перешкод у користуванні житловим приміщенням.

Свої вимоги мотивували тим, що після смерті їх діда у спірній квартирі були зареєстровані вони, ОСОБА_1 і його мати ОСОБА_5, яка померла ІНФОРМАЦІЯ_2 .

Вказують, що ОСОБА_2 проживав у спірній квартирі з моменту свого народження та періодично нею користувався до грудня 2020 року. У квартирі зберігав та зберігає свої речі, а за життя ОСОБА_5 постійно приходив провідувати її. Крім того сплачує частину вартості наданих комунальних послуг.

ОСОБА_3 також проживав у спірній квартирі з моменту свого народження і до кінця 2020 року, щомісячно сплачував за комунальні послуги, але позивач без відома інших користувачів квартири змінив замок на вхідні двері та заборонив мешканцям користуватися спірною квартирою, а тому ОСОБА_3 вимушений був переїхати до іншого помешкання, яке винаймав.

У вересні 2020 року відносно ОСОБА_3 вчинено крадіжку, зокрема було викрадено його особисті речі: ноутбук, електром`ясорубку, пральну машину, паспорт громадянина України для виїзду за кордон, які знаходилися у спірній квартирі, в зв`язку з чим останній звертався до поліції із заявою про вчинення злочину.

З урахуванням викладених обставин ОСОБА_2, ОСОБА_3 просили суд усунути перешкоди у користуванні спірним житловим приміщенням шляхом зобов`язання ОСОБА_1 надати їм комплект ключів від квартири кожному (від вхідних дверей та дверей, що ведуть у кімнати квартири), що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1, зобов`язати надати вільний та безперешкодний доступ до квартири та вселити їх до квартири, що знаходиться за даною адресою.

Короткий зміст рішення суду першої інстанції

Рішенням Зарічного районного суду м. Суми від 18 січня 2023 року позов ОСОБА_1 задоволено частково.

Визнано ОСОБА_2, ІНФОРМАЦІЯ_3, таким, що втратив право користування житловим приміщенням - квартирою АДРЕСА_1 .

У задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 про визнання ОСОБА_3 таким, що втратив право користування житловим приміщенням, відмовлено у зв`язку з необґрунтованістю.

Зустрічний позов ОСОБА_2, ОСОБА_3 до ОСОБА_1 про усунення перешкод у користуванні житловим приміщенням задоволено частково.

Усунуто перешкоди ОСОБА_3 у користуванні житловим приміщенням шляхом зобов`язання ОСОБА_1 надати ОСОБА_3 комплект ключів від квартири (від вхідних дверей та дверей, що ведуть у кімнати квартири), що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1, зобов`язано надати вільний та безперешкодний доступ до квартири та вселити ОСОБА_3 до квартири за адресою: АДРЕСА_1 .

У задоволенні позовних вимог ОСОБА_2, ОСОБА_3 до ОСОБА_1 у частині усунення перешкод ОСОБА_2 у користуванні житловим приміщенням відмовлено у зв`язку з необґрунтованістю.

Судом розподілено судові витрати.

Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що у спірній квартирі ОСОБА_2 не проживав протягом тривалого періоду часу (більше 5 років), залишив це місце проживання самостійно, за власною ініціативою у зв?язку із одруженням. Доказів того, що йому будь-хто із зареєстрованих у спірній квартирі осіб чинили перешкоди у користуванні, ОСОБА_2 суду не надав, а тому позовні вимоги ОСОБА_1 до цього відповідача підлягають задоволенню, а зустрічний позов ОСОБА_2 задоволенню не підлягає.

Разом з тим суд першої інстанції встановив, що ОСОБА_3 після смерті ОСОБА_5 був позбавлений ОСОБА_1 можливості потрапити до спірної квартири, обставини справи підтверджують, що він не втратив інтересу до цього житлового приміщення та був позбавлений можливості користуватися ним не за своєю волею, а тому позовні вимоги ОСОБА_1 до вказаного відповідача не підлягають задоволенню, натомість підлягає задоволенню зустрічний позов ОСОБА_3 .

Частково не погоджуючись із вказаним рішенням, представник ОСОБА_1 - адвокат Вакула В. М. подав апеляційну скаргу.

Короткий зміст постанови суду апеляційної інстанції

Постановою Сумського апеляційного суду від 28 березня 2023 року апеляційну скаргу представника ОСОБА_1 - адвоката Вакули В. М. залишено без задоволення, рішення Зарічного районного суду м. Суми від 18 січня 2023 року в частині відмовлених позовних вимог за первісним позовом та в частині задоволених позовних вимог за зустрічним позовом залишено без змін.

Апеляційний суд погодився з висновками суду першої інстанції в оскарженій частині, оскільки вони відповідають встановленим обставинам справи та нормам матеріального і процесуального права.

Доводи особи, яка подала касаційну скаргу

12 квітня 2023 року ОСОБА_1 в особі представника - адвоката Вакули В. М. засобами поштового зв`язку подав до Верховного Суду касаційну скаргу, в якій просить рішення Зарічного районного суду м. Суми від 18 січня 2023 року (в частині відмовлених позовних вимог за первісним позовом і задоволених позовних вимог за зустрічним позовом) та постанову Сумського апеляційного суду від 28 березня 2023 року скасувати, ухваливши в цій частині нове рішення, яким задовольнити первісний позов в частині визнання ОСОБА_3 таким, що втратив право користування спірним житловим приміщенням, та відмовити в задоволенні зустрічної позовної вимоги про усунення перешкод ОСОБА_3 у користуванні спірним житловим приміщенням.

Касаційна скарга мотивована тим, що рішення суду першої інстанції в оскарженій частині та постанова суду апеляційної інстанції ухвалені з порушенням норм матеріального та процесуального права, без повного дослідження усіх доказів та обставин, що мають значення для справи, без урахування висновків Верховного Суду щодо застосування норми права у подібних правовідносинах.

Доводи інших учасників справи

У відзиві на касаційну скаргу від 22 травня 2023 року ОСОБА_2, ОСОБА_3 просять суд вказану касаційну скаргу залишити без задоволення, рішення суду першої інстанції в оскарженій частині та постанову суду апеляційної інстанції залишити без змін.

Надходження касаційної скарги до суду касаційної інстанції

Статтею 388 ЦПК України передбачено, що судом касаційної інстанції у цивільних справах є Верховний Суд.

Ухвалою Верховного Суду від 20 квітня 2023 року відкрито касаційне провадження за поданою касаційною скаргою та витребувано матеріали цивільної справи.

27 квітня 2023 року на адресу Верховного Суду від Зарічного районного суду м. Суми надійшли в електронному вигляді матеріали цивільної справи № 591/1278/22.

Фактичні обставини справи, встановлені судами

Судами встановлено, що ОСОБА_1, ОСОБА_2, ОСОБА_3 зарєстровані за адресою: АДРЕСА_1 .

ОСОБА_2, ОСОБА_3 є племінниками ОСОБА_1 .

Вказана квартира є неприватизованою та була виділена у користування ОСОБА_4 (батьку ОСОБА_1 та діду ОСОБА_2 та ОСОБА_3 ) на підставі рішення виконавчого комітету Сумської міської ради депутатів трудящих від 07 серпня 1969 року на умовах договору найму.

Після смерті ОСОБА_4, який помер ІНФОРМАЦІЯ_1, наймачем житлового приміщення було визнано його дружину - ОСОБА_5, що підтверджується архівним витягом із рішення виконавчого комітету Сумської міської ради від 19 листопада 2002 року.

ІНФОРМАЦІЯ_2 ОСОБА_5 померла.

Після її смерті у встановленому законом порядку не визначено основного наймача житлового приміщення - квартири за адресою: АДРЕСА_1 .

ОСОБА_3 надано квитанції про оплату ним комунальних послуг, які надавались у спірній квартирі у 2019-2020 роках.

06 жовтня 2020 року ОСОБА_3 звертався до Сумського РУП ГУНП в Сумській області із заявою про вчинення крадіжки особистих речей із квартири за адресою: АДРЕСА_1 . Зазначав, що у крадіжці підозрює дядька - ОСОБА_1 . Це звернення було розглянуто у порядку, визначеному Законом України "Про звернення громадян" (393/96-ВР) .

Мотивувальна частина

Позиція Верховного Суду

Згідно із положенням частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу. Підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 2, 3 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Касаційна скарга підлягає залишенню без задоволення з таких підстав.

Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Відповідно до вимог частин першої і другої статті 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.

Відповідно до частини другої статті 2 ЦПК України суд та учасники судового процесу зобов`язані керуватися завданням цивільного судочинства, яке превалює над будь-якими іншими міркуваннями в судовому процесі.

Рішення суду першої інстанції в частині задоволених позовних вимог первісного позову ОСОБА_1 до ОСОБА_2 та в частині відмови в задоволенні зустрічного позову ОСОБА_2 до ОСОБА_1 не було предметом апеляційного перегляду, а тому не підлягає перегляду і в суді касаційної інстанції.

Згідно з частинами першою, другою та п`ятою статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.

Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.

Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Зазначеним вимогам закону рішення суду першої інстанції в оскарженій частині та постанова суду апеляційної інстанції відповідає.

Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права

За змістом статті 47 Конституції України кожен має право на житло. Ніхто не може бути примусово позбавлений житла інакше, як на підставі закону за рішенням суду.

Згідно із частиною четвертою статті 9 Житлового кодексу України (далі - ЖК України (5464-10) ) ніхто не може бути виселений із займаного жилого приміщення або обмежений у праві користування жилим приміщенням інакше як з підстав і в порядку, передбачених законом.

Питання користування жилими приміщеннями в будинках державного і громадського житлового фонду визначено Главою 2 Розділу III ЖК України (5464-10) .

Стаття 71 ЖК України (яка розміщена у Главі 2 Розділу III ЖК України (5464-10) ) встановлює загальні правила збереження жилого приміщення за тимчасово відсутніми громадянами. За змістом цієї статті при тимчасовій відсутності наймача або членів його сім`ї за ними зберігається жиле приміщення протягом шести місяців.

Якщо наймач або члени його сім`ї були відсутні з поважних причин понад шість місяців, цей строк за заявою відсутнього може бути продовжено наймодавцем, а в разі спору - судом.

Жиле приміщення зберігається за тимчасово відсутнім наймачем або членами його сім`ї понад шість місяців у випадках тимчасового виїзду з постійного місця проживання за умовами і характером роботи або у зв`язку з навчанням (учні, студенти, стажисти, аспіранти тощо), у тому числі за кордоном, - протягом усього часу виконання цієї роботи або навчання.

Відповідно до статті 72 ЖК України визнання особи такою, що втратила право користування жилим приміщенням внаслідок відсутності цієї особи понад встановлені строки, провадиться в судовому порядку.

Аналіз статей 71, 72 ЖК України дає підстави для висновку, що особа може бути визнана такою, що втратила право користування жилим приміщеннями за двох умов: не проживання особи в жилому приміщенні більше шести місяців та відсутність поважних причин такого не проживання.

Вичерпного переліку таких поважних причин житлове законодавство не встановлює, у зв`язку з чим поважність причин відсутності особи за місцем проживання визначається судом у кожному конкретному випадку з урахуванням обставин справи.

Процесуальний закон покладає обов`язок на позивача довести факт відсутності відповідача понад встановлені статтею 71 ЖК України строки у жилому приміщенні без поважних причин. Початок відліку часу відсутності визначається від дня, коли особа залишила приміщення. Повернення особи до жилого приміщення, яке вона займала, перериває строк тимчасової відсутності. При тимчасовій відсутності за особою продовжує зберігатись намір ставитися до жилого приміщення як до свого постійного місця проживання, тому при розгляді позову про визнання особи такою, що втратила право на жилу площу, суд повинен ретельно дослідити обставини, які мають значення для встановлення причин довготривалої відсутності.

Аналогічні висновки викладені у постановах Верховного Суду від 24 жовтня 2018 року у справі № 490/12384/16-ц, від 22 листопада 2018 року у справі № 760/13113/14-ц, від 26 лютого 2020 року у справі № 333/6160/17, від 18 березня 2020 року у справі № 182/6536/13-ц, від 22 грудня 2021 року у справі № 758/12823/17.

Згідно зі статтею 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) кожен має право на повагу до свого приватного і сімейного життя, до свого житла і кореспонденції. Органи державної влади не можуть втручатись у здійснення цього права, за винятком випадків, коли втручання здійснюється згідно із законом і є необхідним у демократичному суспільстві в інтересах національної та громадської безпеки чи економічного добробуту країни, для запобігання заворушенням чи злочинам, для захисту здоров`я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб.

Стаття 8 Конвенції гарантує кожній особі право на повагу до її житла. Воно охоплює насамперед право займати житло, не бути виселеною чи позбавленою свого житла.

Такий загальний захист поширюється як на власника квартири (рішення у справі Gillow v. the U.K. від 24 листопада 1986 року), так і на наймача або членів його сім`ї (рішення у справі Larkos v. Cyprus від 18 лютого 1999 року).

Пункт 2 статті 8 Конвенції визначає підстави, за яких втручання держави у використання особою прав, зазначених у пункті 1 цієї статті, є виправданим. Таке втручання має бути передбачене законом і необхідне в демократичному суспільстві, а також здійснюватися в інтересах національної і громадської безпеки або економічного добробуту країни, для охорони порядку і запобігання злочинності, охорони здоров`я чи моралі, захисту прав і свобод інших осіб. Цей перелік підстав для втручання є вичерпним і не підлягає розширеному тлумаченню. Водночас державі надаються широкі межі розсуду, які не є однаковими і в кожному конкретному випадку залежать від цілей, зазначених у пункті 2 статті 8 Конвенції.

Верховний Суд зауважує, що зміст "трискладового тесту" для оцінки відповідності втручання у право особи європейським стандартам правомірності такого втручання охоплює такі критерії, які мають оцінюватися у сукупності: 1) законність вручання (згідно із законом); 2) легітимна мета (виправданість втручання загальним інтересом); 3) дотримання принципу пропорційності між використовуваними засобами і переслідуваною метою, тобто необхідність в демократичному суспільстві.

Відповідно до рішення ЄСПЛ у справі "Кривіцька і Кривіцький проти України" ("Kryvitska and Kryvitskyy v. Ukraine"), рішення від 02 грудня 2010 року) поняття "житло" не обмежується приміщенням, в якому особа проживає на законних підставах або яке було у законному порядку встановлено, а залежить від фактичних обставин, а саме існування достатніх і тривалих зв`язків з конкретним місцем. Втрата житла будь-якою особою є крайньою формою втручання у право на житло.

Ураховуючи, що належних та достовірних доказів не проживання ОСОБА_3 у квартирі більше шести місяців без поважної причини суду надано не було, що виключає правомірність втручання держави у використання особою прав, зазначених у пункті 1 статті 8 Конвенції, суд першої інстанції, з висновками якого погодився і суд апеляційної інстанції, дійшов обґрунтованого висновку про відмову у задоволенні вимог первісного позову в частині визнання ОСОБА_3 таким, що втратив право користування спірним житловим приміщенням.

При цьому суди попередніх інстанцій, встановивши, що ОСОБА_3 був позбавлений ОСОБА_1 можливості потрапити до спірної квартири, дійшовши висновку, що він не втратив інтересу до цього житлового приміщення та був позбавлений можливості користуватися нею не за своєю волею, обґрунтовано задовольнив вимоги зустрічного позову про усунення перешкод ОСОБА_3 у користуванні спірним житловим приміщенням.

Доводи касаційної скарги про неврахування судами попередніх інстанцій висновків про застосування норм права у подібних спірних правовідносинах, які викладені у наведених заявником постановах Верховного Суду, є необгрунтованими, оскільки висновки у цих справах і у справі, яка переглядається, та встановлені судами фактичні обставини, що формують зміст правовідносин, є різними, у кожній із зазначених справ суди виходили з конкретних обставин справи та фактично-доказової бази з урахуванням наданих сторонами доказів, оцінюючи їх у сукупності.

Інші доводи касаційної скарги не дають підстав для висновку, що рішення суду першої інстанції в оскарженій частині та постанова суду апеляційної інстанції ухвалені без додержання норм матеріального і процесуального права. Фактично доводи касаційної скарги зводяться до переоцінки доказів та встановлення фактичних обставин справи, що відповідно до правил частини першої статті 400 ЦПК України виходить за межі повноважень суду касаційної інстанції.

Європейський суд з прав людини вказав, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (рішення у справі "Серявін та інші проти України", заява № 4909/04, від 10 лютого 2010 року).

Верховний Суд встановив, що рішення суду першої інстанції в оскарженій частині та постанова суду апеляційної інстанції ухвалені з додержанням норм матеріального права та процесуального права, а доводи касаційної скарги їх висновків не спростовують, на законність ухвалених судових рішень не впливають.