У травні 2022 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до Територіального управління Державного бюро розслідувань, розташованого у місті Львові, про відшкодування моральної шкоди, посилаючись на те, що 22 квітня 2020 року на адресу Територіального управління Державного бюро розслідувань, розташованого у місті Львові, він скерував заяву про кримінальне правопорушення, в якій зазначив про вчинення злочинів в. о. прокурора Сокальського району Ільницьким М. М., однак листом начальника Першого слідчого відділу слідчого управління Територіального управління Державного бюро розслідувань, розташованого у місті Львові, Ніколайчука Г. А. від 27 квітня 2020 року йому повідомлено про відсутність підстав для вжиття заходів, передбачених статтею 214 Кримінального процесуального кодексу України (далі - КПК України (4651-17) ), тобто відмовлено у внесенні відомостей до Єдиного реєстру досудових розслідувань з посиланням на те, що в заяві не наведено обставин, які свідчили б про вчинення кримінального правопорушення. Таку відмову він оскаржив у порядку, передбаченому КПК України (4651-17) , і ухвалою слідчого судді Личаківського районного суду міста Львова від 30 квітня 2020 року у справі № 463/3772/20 було зобов`язано уповноважену особу Територіального управління Державного бюро розслідувань, розташованого у місті Львові, невідкладно внести до Єдиного реєстру досудових розслідувань відомості, які містяться в заяві про вчинення кримінального правопорушення. Незаконними діями начальника Першого слідчого відділу (Відділ з розслідування злочинів у сфері службової діяльності та корупції) Територіального управління Державного бюро розслідувань, розташованого у місті Львові, Ніколайчука Г. А. йому було спричинено моральну шкоду, порушено його честь, гідність та ділову репутацію. Враховуючи викладене, ОСОБА_1 просив стягнути з Територіального управління Державного бюро розслідувань, розташованого у місті Львові, на свою користь 1 000 000 грн на відшкодування моральної шкоди.

Рішенням Личаківського районного суду міста Львова від 09 вересня 2022 року в задоволенні позову відмовлено. В задоволенні клопотання ОСОБА_1 про звернення до Конституційного Суду України з поданням щодо тлумачення статті 56 Конституції України відмовлено.

Рішення місцевого суду мотивоване тим, що необхідною умовою для притягнення держави до відповідальності за дії, бездіяльність органу державної влади у вигляді відшкодування шкоди є наявність трьох умов: неправомірні дії цього органу, наявність шкоди та причинний зв`язок між неправомірними діями і заподіяною шкодою. Незгода позивача з діями начальника Першого слідчого відділу слідчого управління Територіального управління Державного бюро розслідувань, розташованого у місті Львові, при розгляді заяви Фермерського господарства "Бурки Віталія Володимировича" про вчинене кримінальне правопорушення, які були оскаржені представниками юридичної особи в порядку, передбаченому КПК України (4651-17) , та покладення ухвалою слідчого судді на уповноважену особу Територіального управління Державного бюро розслідувань, розташованого у місті Львові, обов`язку невідкладно внести до Єдиного реєстру досудових розслідувань відомості, які містяться в заяві про вчинення кримінального правопорушення, самі по собі не свідчать про завдання позивачу шкоди та, відповідно, не є достатньою правовою підставою для її відшкодування, а свідчить про реалізацію Фермерським господарством передбаченого КПК України (4651-17) права на оскарження рішень, дій та бездіяльності органу досудового розслідування і не є безумовним та безспірним доказом заподіяння позивачу шкоди. Оскільки позивачем не доведено факту завдання йому моральної шкоди, наявності причинно-наслідкового зв`язку між діями відповідача і шкодою, то в задоволенні позову необхідно відмовити. Також у процесі розгляду справи судом не встановлено підстав, визначених частиною шостою статті 10 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України (1618-15) ), для внесення до Конституційного Суду України подання щодо тлумачення статі 56 Конституції України (254к/96-ВР) .

Постановою Львівського апеляційного суду від 20 березня 2023 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишено без задоволення, а рішення Личаківського районного суду міста Львова від 09 вересня 2022 року - без змін.

Судове рішення апеляційного суду мотивоване тим, що висновки місцевого суду по суті вирішеного спору є правильними, а доводи апеляційної скарги не спростовують цих висновків і не свідчать про порушення судом норм матеріального та процесуального права. Суд, здійснюючи нагляд за дотриманням верховенства права та законності у процесуальній діяльності слідчого і прокурора, забезпечує дотримання основних прав та інтересів особи і реалізує відповідний судовий контроль за їх діяльністю, що має на меті усунути недоліки в такій діяльності. Наявність певних недоліків у процесуальній діяльності зазначених посадових осіб сама по собі не може свідчити про незаконність їх діяльності як такої й, відповідно, не може бути підставою для безумовного відшкодування моральної шкоди.

Короткий зміст та узагальнені доводи касаційної скарги, позиції інших учасників справи.

У травні 2023 року ОСОБА_1 подав до Верховного Суду касаційну скаргу, в якій, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права і порушення норм процесуального права, просить скасувати рішення Личаківського районного суду міста Львова від 09 вересня 2022 року та постанову Львівського апеляційного суду від 20 березня 2023 року і ухвалити нове рішення, яким задовольнити його позов.

На обґрунтування підстави касаційного оскарження судових рішень, передбаченої пунктом 2 частини другої статті 389 ЦПК України, заявник вказав, що наявні підстави для відступлення від висновків щодо застосування: статей 1173, 1174 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України (435-15) ) у подібних правовідносинах, викладеного в постанові Верховного Суду від 03 вересня 2019 року у справі № 916/1423/17; частини другої статті 48 ЦПК України у подібних правовідносинах, викладеного в постанові Верховного Суду від 27 листопада 2019 року у справі № 242/4741/16-ц; статті 1167 ЦК України у подібних правовідносинах, викладеного в постанові Верховного Суду від 25 березня 2021 року у справі № 227/3052/19 та застосованих апеляційним судом в оскаржуваному судовому рішенні. Суди попередніх інстанцій дійшли помилкового висновку про відсутність підстав для відшкодування йому моральної шкоди, не застосували до спірних правовідносин норми Конституції України (254к/96-ВР) як норми прямої дії, а отже, не захистили його права. Також суди не врахували, що статтею 56 Конституції України та статтею 1176 ЦК України йому гарантовано право на відшкодування за рахунок держави моральної шкоди, завданої незаконним рішенням, діями чи бездіяльністю органів державної влади, їх посадових і службових осіб при здійсненні ними своїх повноважень. Враховуючи наявність ухвали слідчого судді Личаківського районного суду міста Львова від 30 квітня 2020 року у справі № 463/3772/20, якою встановлено вину та незаконність дій уповноважених осіб Територіального управління Державного бюро розслідувань, розташованого у місті Львові, при розгляді його заяви про вчинення кримінального правопорушення, суди попередніх інстанцій зобов`язані були задовольнити його позов або, на підставі статті 56 Конституції України, в судових рішеннях вказати, що його позбавлено прав, гарантованих статтями 40, 56 Конституції України, або його права не порушені, але цього не було зроблено.

У липні 2023 року Територіальне управління Державного бюро розслідувань, розташоване у місті Львові, подало відзив на касаційну скаргу, в якому просило залишити її без задоволення, посилаючись на те, що оскаржувані судові рішення є законними та обґрунтованими, ухваленими відповідно до вимог чинного законодавства України, з урахуванням всіх фактичних обставин справи.

Рух справи в суді касаційної інстанції.

Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду від 12 червня 2023 року відкрито касаційне провадження в цій справі та витребувано її матеріали з Личаківського районного суду міста Львова.

26 червня 2023 року справа № 463/3401/22 надійшла до Верховного Суду.

Позиція Верховного Суду.

Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

За змістом пункту 1 частини першої статті 389 ЦПК України учасники справи, а також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, свободи, інтереси та (або) обов`язки, мають право оскаржити у касаційному порядку рішення суду першої інстанції після апеляційного перегляду справи та постанову суду апеляційної інстанції, крім судових рішень, визначених у частині третій цієї статті.

Відповідно до пункту 2 абзацу 1 частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у випадку, якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні.

Переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими (частина перша статті 400 ЦПК України).

Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги у межах, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга не підлягає задоволенню з таких підстав.

Судами встановлено, що 22 квітня 2020 року представник Фермерського господарства "Бурки Віталія Володимировича" Бурка В. В. скерував на адресу Територіального управління Державного бюро розслідувань, розташованого у місті Львові, заяву про вчинення кримінальних правопорушень в. о. прокурора Сокальського району Ільницьким М. М.

Листом від 27 квітня 2020 року Територіальне управління Державного бюро розслідувань, розташоване у місті Львові, відмовило вищезгаданому Фермерському господарству у внесенні відомостей про вчинення кримінальних правопорушень до Єдиного реєстру досудових розслідувань.

Вказана відмова була оскаржена в порядку, передбаченому главою 26 КПК України (4651-17) , та ухвалою слідчого судді Личаківського районного суду міста Львова від 30 квітня 2020 року зобов`язано уповноважену особу Територіального управління Державного бюро розслідувань, розташованого у місті Львові, невідкладно внести до Єдиного реєстру досудових розслідувань відомості, які містяться в заяві про вчинення кримінального правопорушення.

На виконання вищезгаданого судового рішення Територіальне управління Державного бюро розслідувань, розташоване у місті Львові, внесло 08 травня 2020 року до Єдиного реєстру досудових розслідувань відомості про вчинення кримінального правопорушення, які містилися в заяві Фермерського господарства "Бурки Віталія Володимировича".

Згідно з частиною першою статті 15, частиною першої статті 16 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.

Відповідно до статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Статтею 56 Конституції України визначено, що кожен має право на відшкодування за рахунок держави чи органів місцевого самоврядування матеріальної та моральної шкоди, завданої незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їх посадових і службових осіб при здійсненні ними своїх повноважень.

На підставі вказаної норми відшкодуванню за рахунок держави підлягає шкода у випадку встановлення факту заподіяння такої шкоди незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органів державної влади.

Обґрунтовуючи позовні вимоги, ОСОБА_1 посилався на неправомірність дій посадових осіб Територіального управління Державного бюро розслідувань, розташованого у місті Львові, при розгляді його заяви від 22 квітня 2020 року про вчинення кримінальних правопорушень в. о. прокурора Сокальського району Ільницьким М. М., чим йому завдано моральну шкоду.

Відповідно до статті 23 ЦК України особа має право на відшкодування моральної шкоди, завданої внаслідок порушення її прав. Моральна шкода відшкодовується одноразово, якщо інше не встановлено договором або законом. Моральна шкода полягає у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв`язку із протиправною поведінкою щодо неї самої та у зв`язку із приниженням її честі, гідності а також ділової репутації; моральна шкода відшкодовується грішми, а розмір грошового відшкодування моральної шкоди визначається судом з урахуванням вимог розумності і справедливості.

Аналіз наведеної статті дозволяє зробити висновок, що за загальним правилом підставою виникнення зобов`язання про компенсацію моральної шкоди є завдання моральної шкоди іншій особі. Зобов`язання про компенсацію моральної шкоди виникає за таких умов: наявність моральної шкоди; протиправність поведінки особи, яка завдала моральної шкоди; наявність причинного зв`язку між протиправною поведінкою особи яка завдала моральної шкоди та її результатом - моральною шкодою; вина особи, яка завдала моральної шкоди.

Згідно зі статтею 1167 ЦК України моральна шкода, завдана фізичній або юридичній особі неправомірними рішеннями, діями чи бездіяльністю, відшкодовується особою, яка її завдала, за наявності її вини, крім випадків, встановлених частиною другою цієї статті. Моральна шкода відшкодовується незалежно від вини органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим, органу місцевого самоврядування, фізичної або юридичної особи, яка її завдала: 1) якщо шкоди завдано каліцтвом, іншим ушкодженням здоров`я або смертю фізичної особи внаслідок дії джерела підвищеної небезпеки; 2) якщо шкоди завдано фізичній особі внаслідок її незаконного засудження, незаконного притягнення до кримінальної відповідальності, незаконного застосування запобіжного заходу, незаконного затримання, незаконного накладення адміністративного стягнення у вигляді арешту або виправних робіт; 3) в інших випадках, встановлених законом.

Статті 1173, 1174 ЦК України є спеціальними і передбачають певні особливості, характерні для розгляду справ про деліктну відповідальність органів державної влади та посадових осіб, які відмінні від загальних правил деліктної відповідальності. Ними передбачено, що для застосування відповідальності посадових осіб та органів державної влади наявність їх вини не є необхідною, однак не заперечується обов`язковість наявності інших елементів складу цивільного правопорушення, які підлягають доведенню у відповідних спорах. Підставою для притягнення органу державної влади до відповідальності у вигляді стягнення шкоди є наявність трьох умов: неправомірні дії цього органу, наявність шкоди та причинний зв`язок між неправомірними діями і заподіяною шкодою, і довести наявність цих умов має позивач, який звернувся з позовом про стягнення шкоди.

В постанові Верховного Суду від 20 січня 2021 року у справі № 197/1330/14-ц (провадження № 61-21956св19) вказано, що причинний зв`язок між протиправним діянням заподіювача шкоди та шкодою, завданою потерпілому, є однією з обов`язкових умов настання деліктної відповідальності. Визначення причинного зв`язку є необхідним як для забезпечення інтересів потерпілого, так і для реалізації принципу справедливості при покладенні на особу обов`язку відшкодувати заподіяну шкоду. Причинно-наслідковий зв`язок між діянням особи та заподіянням шкоди полягає в тому, що шкода є наслідком саме протиправного діяння особи, а не якихось інших обставин. Проста послідовність подій не повинна братися до уваги. Об`єктивний причинний зв`язок як умова відповідальності виконує функцію визначення об`єктивної правової межі відповідальності за шкідливі наслідки протиправного діяння. Заподіювач шкоди відповідає не за будь-яку шкоду, а тільки за ту шкоду, яка завдана його діями. Відсутність причинного зв`язку означає, що шкода заподіяна не діями заподіювача, а викликана іншими обставинами. При цьому причинний зв`язок між протиправним діянням заподіювача шкоди та шкодою має бути безпосереднім, тобто таким, коли саме конкретна поведінка без якихось додаткових факторів стала причиною завдання шкоди.

Правовою підставою цивільно-правової відповідальності за відшкодування шкоди, завданої рішеннями, діями чи бездіяльністю органів державної влади, є правопорушення, що включає як складові елементи: шкоду, протиправне діяння особи, яка її завдала, причинний зв`язок між ними. Шкода відшкодовується незалежно від вини органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим, органу місцевого самоврядування, фізичної або юридичної особи, яка її завдала. Обов`язок доведення наявності шкоди, протиправності діяння та причинно-наслідкового зв`язку між ними покладається на позивача. Відсутність однієї із цих складових є підставою для відмови у задоволенні позову.

Отже, визначальним у вирішенні такої категорії спорів є доведення усіх складових деліктної відповідальності, на підставі чого суди першої та апеляційної інстанцій встановлюють наявність факту заподіяння позивачу посадовими особами органів державної влади моральної шкоди саме тими діями (бездіяльністю), які встановлені судом (суддею).

Моральна шкода полягає у стражданні або приниженні, яких людина зазнала внаслідок протиправних дій. Страждання та приниження - емоції людини, змістом яких є біль, мука, тривога, страх, занепокоєння, стрес, розчарування, відчуття несправедливості, тривала невизначеність, інші негативні переживання. Порушення прав людини чи погане поводження з нею з боку суб`єктів владних повноважень завжди викликають негативні емоції. Проте не всі негативні емоції досягають рівня страждання або приниження, які заподіюють моральну шкоду. Оцінка цього рівня залежить від усіх обставин справи, які свідчать про мотиви протиправних дій, їх інтенсивність, тривалість, повторюваність, фізичні або психологічні наслідки та, у деяких випадках, стать, вік і стан здоров`я потерпілого. У справах про відшкодування моральної шкоди, завданої органом державної влади або місцевого самоврядування, суд, оцінивши обставин справи, повинен установити, чи мали дії (рішення, бездіяльність) відповідача негативний вплив, чи досягли негативні емоції позивача рівня страждання або приниження, установити причинно-наслідковий зв`язок і визначити сумірність розміру відшкодування спричиненим негативним наслідкам (див. постанову Верховного Суду від 10 квітня 2019 року у справі № 464/3789/17, провадження № К/9901/59673/18).

В постанові Верховного Суду від 09 листопада 2022 року у справі № 641/5005/20 (провадження № 61-19219св21) зазначено, що суд, здійснюючи нагляд за дотриманням верховенства права та законності у процесуальній діяльності слідчого та прокурора, забезпечує дотримання основних прав та інтересів особи та реалізує відповідний судовий контроль за їх діяльністю, що має на меті усунути недоліки у такій діяльності. Наявність певних недоліків у процесуальній діяльності зазначених посадових осіб сама по собі не може свідчити про незаконність їх діяльності як такої й, відповідно, не може бути підставою для безумовного відшкодування моральної шкоди. При цьому не будь-яке рішення слідчого судді свідчить про протиправність дій державних органів, а мають значення конкретні обставини, встановлені таким рішенням. При встановленні в порядку судового контролю слідчим суддею протиправності дій чи бездіяльності слідчих органів для вирішення питання про відшкодування шкоди необхідним є доведення заподіяння такими діями (бездіяльністю) моральної шкоди та, відповідно, наявність причинно-наслідкового зв`язку між такими діями (бездіяльністю) та заподіяною шкодою.

Отже, для відшкодування моральної шкоди необхідно встановити та довести наявність усіх складових елементів цивільного правопорушення. При цьому, як встановлено судами в цій справі, ОСОБА_1 не надав належних та допустимих доказів на підтвердження заподіяння йому моральної шкоди та причинно-наслідкового зв`язку між протиправною бездіяльністю відповідача та моральною шкодою.

За змістом частини третьої статті 12, частини першої статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень.

Доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи (частина перша статті 76 ЦПК України).

У частині другій статті 78 ЦПК України передбачено, що обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування.

Згідно з частиною першою статті 80 ЦПК України достатніми є докази, які в своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування.

Відповідно до частин першої, другої статті 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності.

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги.

Повно та всебічно дослідивши обставини справи, перевіривши їх доказами, які оцінено на предмет належності, допустимості, достовірності, достатності та взаємного зв`язку, встановивши, що позивачем не доведено належними та допустимими доказами факт заподіяння йому шкоди та її розмір, а також - причинний зв`язок між діями (бездіяльністю) посадових осіб Територіального управління Державного бюро розслідувань, розташованого у місті Львові, щодо розгляду його заяви про кримінальне правопорушення та настанням шкоди, що на підставі статті 81 ЦПК України є його процесуальним обов`язком, суди попередніх інстанцій дійшли правильного висновку про відмову в задоволенні позову.

Подібні висновки викладено Верховним Судом в постанові від 17 січня 2023 року у справі № 454/287/22 за позовом ОСОБА_1 до Офісу Генерального прокурора, Держави Україна в особі Державної казначейської служби України про відшкодування моральної шкоди.

Доводи касаційної скарги не дають підстав для висновку про неправильне застосування судами попередніх інстанцій норм матеріального права та порушення норм процесуального права, яке призвело або могло призвести до неправильного вирішення справи, а у значній мірі зводяться до необхідності переоцінки доказів.

В постанові Великої Палати Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі № 373/2054/16-ц (провадження № 14-446цс18) викладено правовий висновок про те, що встановлення обставин справи, дослідження та оцінка доказів є прерогативою судів першої та апеляційної інстанцій. Це передбачено статтями 77- 80, 89, 367 ЦПК України. Якщо порушень порядку надання та отримання доказів у суді першої інстанції апеляційним судом не встановлено, а оцінка доказів зроблена як судом першої, так і судом апеляційної інстанцій, то суд касаційної інстанції не наділений повноваженнями втручатися в оцінку доказів.

Таким чином, розглядаючи спір, який виник між сторонами у справі, суди попередніх інстанцій правильно визначилися з характером спірних правовідносин та нормами матеріального права, які підлягають застосуванню, повно та всебічно дослідили наявні у справі докази і дали їм належну оцінку згідно зі статтями 76- 78, 81, 89, 368 ЦПК України, правильно встановили обставини справи, внаслідок чого ухвалили законні й обґрунтовані судові рішення, які відповідають вимогам матеріального та процесуального права.

Аргументи заявника про необхідність відступлення від висновків щодо застосування: статей 1173, 1174 ЦК України у подібних правовідносинах, викладеного в постанові Верховного Суду від 03 вересня 2019 року у справі № 916/1423/17; частини другої статті 48 ЦПК України у подібних правовідносинах, викладеного в постанові Верховного Суду від 27 листопада 2019 року у справі № 242/4741/16-ц; статті 1167 ЦК України у подібних правовідносинах, викладеного в постанові Верховного Суду від 25 березня 2021 року у справі № 227/3052/19 та застосованих апеляційним судом в оскаржуваному судовому рішенні (пункт 2 частини другої статті 389 ЦПК України), не заслуговують на увагу, оскільки усправі, яка переглядається, суди застосували норми статті 56 Конституції України та статей 23, 1167, 1173 ЦК України, однак відмовили в задоволенні позову у зв`язку з недоведеністю заявлених позовних вимог, що відповідає правовому висновку Верховного Суду, викладеному, зокрема, у вищезгаданій постанові від 17 січня 2023 року у справі № 454/287/22, у подібних правовідносинах.

Проаналізувавши зміст оскаржуваних судових рішень, Верховний Суд дійшов висновку, що при вирішенні позовної вимоги про відшкодування моральної шкоди були ухвалені судові рішення відповідно до встановлених судами обставин на підставі поданих сторонами доказів, які мають індивідуальний характер. Судами попередніх інстанції правильно застосовані норми матеріального права, що регулюють спірні правовідносини.

Відповідно до частин другої, п`ятої статті 403 ЦПК України суд, який розглядає справу в касаційному порядку у складі колегії суддів або палати, передає справу на розгляд об`єднаної палати, якщо ця колегія або палата вважає за необхідне відступити від висновку щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладеного в раніше ухваленому рішенні Верховного Суду у складі колегії суддів з іншої палати або у складі іншої палати чи об`єднаної палати. Суд, який розглядає справу в касаційному порядку у складі колегії або палати, має право передати справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду, якщо дійде висновку, що справа містить виключну правову проблему і така передача необхідна для забезпечення розвитку права та формування єдиної правозастосовчої практики.

Як зазначила Велика Палата Верховного Суду в ухвалі від 30 жовтня 2018 року у справі № 757/172/16-ц (провадження № 14-475цс18), виключна правова проблема має оцінюватися з урахуванням кількісного та якісного вимірів. Кількісний ілюструє той факт, що вона наявна не в одній конкретній справі, а у невизначеній кількості спорів, які або вже існують, або можуть виникнути з урахуванням правового питання, щодо якого постає проблема невизначеності. З погляду якісного критерію про виключність правової проблеми свідчать такі обставини, як відсутність сталої судової практики в питаннях, що визначаються як виключна правова проблема; невизначеність на нормативному рівні правових питань, які можуть кваліфікуватися як виключна правова проблема; необхідність застосування аналогії закону чи права; вирішення правової проблеми необхідне для забезпечення принципу пропорційності, тобто належного балансу між інтересами сторін у справі. Метою вирішення виключної правової проблеми є формування єдиної правозастосовчої практики та забезпечення розвитку права.

У рішенні від 18 січня 2001 року у справі "Чепмен проти Сполученого Королівства" (Chapman v. the United Kingdom, заява № 27238/95, пункт 70) Європейський суд з прав людини наголосив, що в інтересах правової визначеності, передбачуваності та рівності перед законом він не повинен відступати від попередніх рішень за відсутності належної для цього підстави.

У пункті 49 Висновку № 11 (2008) про якість судових рішень Консультативна рада європейських суддів вказала, що судді повинні послідовно застосовувати закон. Однак, коли суд вирішує відійти від попередньої практики, на це слід чітко вказувати в рішенні.

З метою забезпечення єдності та сталості судової практики причинами для відступу від висловленого раніше висновку можуть бути вади попереднього рішення чи групи рішень (їх неефективність, неясність, неузгодженість, необґрунтованість, незбалансованість, помилковість); зміни суспільного контексту, через які застосований у цих рішеннях підхід повинен очевидно застаріти внаслідок розвитку суспільних відносин у певній сфері або їх правового регулювання. Такі висновки сформульовані в численних постановах Великої Палати Верховного Суду (див. постанови від 04 вересня 2018 року у справі № 823/2042/16 (пункти 43-45), від 05 грудня 2018 року у справах № 757/1660/17-ц (пункти 43-44) і № 818/1688/16 (пункти 44-45), від 15 травня 2019 року у справі № 227/1506/18 (пункт 54), від 29 травня 2019 року у справі № 310/11024/15-ц (пункти 44-45), від 21 серпня 2019 року у справі № 2-836/11 (пункт 24)).

Таких підстав для відступу від правових висновків, викладених в постановах Верховного Суду від 03 вересня 2019 року у справі № 916/1423/17, від 27 листопада 2019 року у справі № 242/4741/16-ц, від 25 березня 2021 року у справі № 227/3052/19, заявником не наведено, а касаційним судом - не встановлено.

Верховний Суд в цій справі дійшов висновку про відсутність правових підстав для передачі справи на розгляд об`єднаної палати або Великої Палати Верховного Суду, оскільки наведені заявником аргументи для відступлення від зазначених висновків Верховного Суду не є тими обставинами, що містять виключну правову проблему і необхідність забезпечення розвитку права та формування єдиної правозастосовчої практики.

Таким чином, заявлені в касаційній скарзі підстави касаційного оскарження, передбачені пунктом 2 частини другої статті 389 ЦПК України, є необґрунтованими.

З урахуванням того, що інші наведені в касаційній скарзі доводи аналогічні доводам апеляційної скарги та були предметом дослідження й оцінки судом апеляційної інстанції, який з дотриманням вимог статей 367, 368 ЦПК України перевірив їх та обґрунтовано спростував, Верховний Суд дійшов висновку про відсутність підстав повторно відповідати на ті самі аргументи заявника. При цьому суд враховує, що, як неодноразово вказував Європейський суд з прав людини, право на вмотивованість судового рішення сягає своїм корінням більш загального принципу, втіленого в Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (995_004) , який захищає особу від сваволі; рішення національного суду повинно містити мотиви, які достатні для того, щоб відповісти на істотні аспекти доводів сторони (пункти 29, 30 рішення від 09 грудня 1994 року у справі "Руїз Торіха проти Іспанії"). Це право не вимагає детальної відповіді на кожен аргумент, використаний стороною; більше того, воно дозволяє судам вищих інстанцій просто підтримати мотиви, наведені судами нижчих інстанцій, без того, щоб повторювати їх (пункт 2 рішення від 27 вересня 2001 року у справі "Гірвісаарі проти Фінляндії").

Обставини справи встановлені судами попередніх інстанцій на підставі оцінки зібраних доказів, проведеної з дотриманням вимог процесуального закону. Тобто суди дотрималися принципу оцінки доказів, згідно з яким суди на підставі всебічного, повного й об`єктивного розгляду справи аналізують і оцінюють докази як кожен окремо, так і в їх сукупності, у взаємозв`язку, в єдності і протиріччі, і ця оцінка повинна спрямовуватися на встановлення достовірності чи відсутності обставин, які обґрунтовують доводи і заперечення сторін.

Аналізуючи питання обсягу дослідження доводів заявника та їх відображення в оскаржуваних судових рішеннях, питання обґрунтованості висновків судів попередніх інстанцій, Верховний Суд виходить з того, що у справі, яка переглядається, було надано вичерпну відповідь на всі істотні питання, що виникають при кваліфікації спірних відносин, як у матеріально-правовому, так і у процесуальному сенсах, а доводи, викладені в касаційній скарзі, не спростовують висновків судів, аза своїм змістом зводяться до необхідності переоцінки доказів і встановлення обставин, що за приписами статті 400 ЦПК України знаходиться поза межами повноважень суду касаційної інстанції.

Згідно з частиною третьою статті 401 та частиною першою статті 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо рішення, переглянуте в передбачених статтею 400 цього Кодексу межах, ухвалено з додержанням норм матеріального та процесуального права і відсутні підстави для його скасування.

Оскаржувані судові рішення відповідають вимогам закону й підстави для їх скасування відсутні.

Щодо клопотання ОСОБА_1 про звернення до Конституційного Суду України.

В касаційній скарзі ОСОБА_1 просить вирішити питання про звернення до Конституційного Суду України з поданням щодо тлумачення статті 56 Конституції України у зв`язку з необхідністю тлумачення норм Конституції України (254к/96-ВР) щодо наявності у нього права на відшкодування за рахунок держави моральної шкоди, завданої незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю посадових осіб органів державної влади, та випадків обмеження такого права.

Відповідно до частини шостої статті 10 ЦПК України, якщо суд доходить висновку, що закон чи інший правовий акт суперечить Конституції України (254к/96-ВР) , суд не застосовує такий закон чи інший правовий акт, а застосовує норми Конституції України (254к/96-ВР) як норми прямої дії. У такому випадку суд після ухвалення рішення у справі звертається до Верховного Суду для вирішення питання стосовно внесення до Конституційного Суду України подання щодо конституційності закону чи іншого правового акта, вирішення питання про конституційність якого належить до юрисдикції Конституційного Суду України.

Системний аналіз положень статті 56 Конституції України та статей 1173, 1174 ЦК України дає підстави для висновку про те, що стаття 56 Конституції України є загальною нормою, якою встановлено право особи на відшкодування матеріальної та моральної шкоди. Водночас норми глави 82 "Відшкодування шкоди" ЦК України (435-15) є спеціальними та визначають у передбачених цією главою випадках підстави й порядок відшкодування матеріальної та моральної шкоди.

За наслідками розгляду касаційної скарги ОСОБА_1 суд касаційної інстанції дійшов висновку про законність оскаржуваних судових рішень про відмову в задоволенні його позову про відшкодування моральної шкоди. При цьому відсутні підстави для висновку про неоднозначність застосування судами попередніх інстанцій в цій справі статей 8, 40, 55, 56, 124 Конституції України, так як висновки судів щодо застосування вказаних норм права узгоджуються з правовими висновками Верховного Суду у подібних правовідносинах.