на виконання вимог частини четвертої статті 23 Закону України "Про прокуратуру" військовою прокуратурою Дніпропетровського гарнізону Південного регіону України повідомлено суб`єкта владних повноважень Міністерство оборони України, а також "971 УНР" про необхідність представництва військовою прокуратурою інтересів держави в особі Міністерства оборони України, "971 УНР" у формі звернення до суду з цим позовом та участі в його розгляді. З огляду на викладене і виникла необхідність представництва військовим прокурором Дніпропетровського гарнізону Південного регіону України в господарському суді інтересів держави в особі Міністерства оборони України, "971 УНР" у формі звернення до суду з цим позовом та участі в його розгляді;

під час ліквідаційної процедури "971 УНР" здійснено продаж майна банкрута шляхом проведення аукціону (публічних торгів). У подальшому, ухвалою господарського суду Дніпропетровської області від 06 серпня 2015 року у справі № Б15/101-08 визнано недійсним результати аукціону, проведені "Правобережною товарною біржою" 03 грудня 2014 року щодо продажу лоту № 1, який складався з нерухомого майна, що знаходиться на балансі "971 УНР", а саме, адміністративної будівлі по АДРЕСА_1, загальною площею 253 кв. м, реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна 561622612101, визнано недійним договір купівлі-продажу від 03 грудня 2014 року, загальною вартістю 100 000,00 грн, укладений між "971 УНР" в особі ліквідатора Гальченка Є. А. та фізичною особою ОСОБА_2 . Майно, яке було предметом вищезазначеного договору, ОСОБА_2 відчужив на користь ОСОБА_3, який в свою чергу відчужив його ОСОБА_1, який на теперішній час є власником 1/2 частини спірного нерухомого майна.

спірне майно вибуло з володіння "971 УНР" поза його волею.

Постанова суду апеляційної інстанції мотивована тим, що:

спірне майно є державним та таким, що має статус військового майна, перебуває на балансі "971 УНР" на рахунку № 103 "Будинки та споруди";

відповідно до пункту 4.3 Положення про "971 УНР" належне йому майно є у державній власності і закріплюється за ним на праві господарського відання;

Міністерство оборони України, "971 УНР", в інтересах яких звернулася Військова прокуратура, та останній набувач не перебувають у договірних відносинах, між ними не укладався будь-який цивільно-правовий договір з приводу спірного приміщення, тому правові відносини між ними підлягають врегулюванню на підставі правил статей 387 та 388 ЦК України;

"971 УНР" не є власником спірного майна, а є його правомірним (титульним) володільцем та користувачем. Будучи титульним володільцем майна, що становить предмет спору, "971 УНР" вправі вимагати надання судового захисту такому праву нарівні з власником, а також із застосуванням таких способів захисту, які законом надано власнику такого майна;

встановивши, що ухвалою господарського суду Дніпропетровської області від 06 серпня 2015 року у справі Б15/101-08 визнано недійсним результати аукціону з продажу нерухомого майна, що знаходиться на балансі " ІНФОРМАЦІЯ_1", а саме будівлі по АДРЕСА_1, визнано недійсним договір купівлі-продажу від 03 грудня 2014 року, укладений між "971 УНР" в особі ліквідатора Гальченка Є.А. та фізичною особою ОСОБА_2, прийнявши до уваги, що зазначеною ухвалою встановлено, що ліквідатор банкрута ОСОБА_4 не погодив з Міністерством оборони України переліку ліквідаційної маси банкрута, не погодив кандидатуру організатора аукціону, тому не міг реалізовувати об`єкт нерухомого майна, який продано на аукціоні 03 грудня 2014 року, встановивши, що спірне нерухоме майно вибуло з володіння власника поза його волею, суд першої інстанції зробив правильний висновок про витребування 1/2 частини адміністративної будівлі по АДРЕСА_1 ;

рішенням Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська від 14 травня 2018 року у цивільній справі № 201/12925/17, яке залишене без змін постановою Дніпровського апеляційного суду від 05 грудня 2018 року та постановою Верховного Суду від 21 вересня 2020 року, витребувано у ОСОБА_5 на користь "971 УНР" 1/2 частину нежитлової будівлі, загальною площею 253,00 кв. м, реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна 561622612101, що знаходиться у АДРЕСА_1 . Зазначене спірне нерухоме майно у цивільній справі № 201/12925/17 є іншою половиною того ж об`єкту нерухомості, з приводу 1/2 частини якого заявлено позов у цій справі;

при зверненні до суду прокурор, відповідно до вимог статті 23 Закону України "Про прокуратуру", абзацу 2 частини другої статті 45 ЦПК України 2004 року, обґрунтував наявність у нього підстав для представництва інтересів держави у суді, визначив, у чому полягає порушення інтересів держави та визначив орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних відносинах. Крім того, звертаючись до суду з позовом, прокурор зазначив, що Міністерство оборони України заходи представницького характеру з питань захисту інтересів держави щодо спірного майна не вживало, а "971 УНР" захист порушених прав здійснювало неналежним чином. Такі твердження визнані позивачами, зокрема, Міністерство оборони України підтвердило, що не вчиняло дій щодо захисту порушених прав, а "971 УНР" визнало, що неналежним чином здійснювало захист порушених прав. Судом першої інстанцій здійснено перевірку доводів прокурора щодо наявності у неї повноважень на представництво інтересів держави в особі Міністерства оборони України та "971 УНР" і не встановлено перешкод у реалізації таких прав та повноважень. Отже, прокурор обґрунтував наявність підстав для звернення до суду з позовом в інтересах держави в особі Міністерства оборони України та "971 УНР".

Короткий зміст вимог касаційної скарги

У лютому 2021 року ОСОБА_1 подав касаційну скаргу, у якій просить скасувати рішення Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська від 17 квітня 2019 року та постанову Дніпровського апеляційного суду від 02 лютого 2021 року, ухвалити нове рішення, яким відмовити у задоволенні позовних вимог.

Аргументи учасників справи

Доводи особи, яка подала касаційну скаргу

Касаційна скарга обґрунтована тим, що:

судом апеляційної інстанції не враховано висновки Верховного Суду щодо застосування норми права, яка надає особі право на судовий захист та визначення підстав виникнення таких прав. Прокуратурою не доведено факту порушення законних прав Міністерства оборони України та "971 УНР".За визначеними прокуратурою позивачами не було зареєстровано ані права власності, ані права господарського відання чи оперативного управління, ані жодного іншого майнового права, які могли би бути порушені відповідачем. Власником нерухомого майна вказано Державу Україна в особі Верховної Ради України, але прокурор не вимагав захистити Державу Україна в особі Верховної Ради України. З огляду на відсутність порушених прав у обраних прокуратурою позивачів та відсутність доказів належності їм таких прав, належним позивачем є Держава Україна, в особі Верховної Ради України;

висновки суду першої та апеляційної інстанцій не відповідають висновкам Верховного Суду, викладеним у постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного цивільного суду від 18 березня 2020 року у справі № 199/7375/16, щодо неможливості витребування майна у добросовісного набувача без належної компенсації витрат, понесених таким набувачем на придбання майна;

висновки суду першої та апеляційної інстанцій не відповідають висновкам Верховного Суду, викладеним у постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного господарського суду від 11 червня 2019 року у справі № 15/143-б щодо підсудності спору, а саме, можливості розгляду даного спору за межами відкритої справи про банкрутство власника майна;

судами першої та апеляційної інстанції не було враховано висновки Верховного Суду щодо концентрації майнових спорів за участю банкрута в межах справи про банкрутство задля контролю над ліквідаційною масою такого банкрута та захисту інтересів кредиторів;

висновки судів не відповідають висновкам Верховного Суду, викладеним у постановах Великої Палати Верховного Суду від 14 листопада 2018 року у справі № 183/1617/16, від 05 червня 2018 року у справі № 338/180/17 щодо наявності підстав для витребування майна у добросовісного набувача в порядку статті 388 ЦК України;

позов прокурора не підлягав задоволенню через неналежний спосіб захисту та невідповідність висновкам Верховного Суду, викладеним у постановах від 16 грудня 2020 року у справі № 676/58/17, від 07 листопада 2018 року у справі № 488/5027/14-ц.

Позиція інших учасників справи

У квітні 2021 року "971 УНР" подало відзив на касаційну скаргу за підписом ліквідатора Величка В. Ю., у якому просить у задоволенні касаційної скарги відмовити, оскаржувані судові рішення залишити без змін.

Відзив мотивований тим, що:

Військова прокуратура Дніпропетровського гарнізону мала та має повне, законне та обґрунтоване чинним законодавством України право на звернення з позовом, що є предметом розгляду в межах справи, в інтересах Міністерства оборони України та "971 УНР". Згідно із Положенням "971 УНР" - це державна госпрозрахункова установа, яка заснована на державній власності та належить до сфери управління Міністерства оборони України;

Міністерство оборони України було активним учасником судових процесів, пов`язаних з визнанням недійсними результатів аукціону, на підставі якого відбулося протиправне вибуття військового майна з державної власності, та договору, який було укладено. Однак, в частині судових процесів, спрямованих на повернення у державну власність військового майна, Міністерство оборони України зайняло усвідомлену пасивну позицію, а саме, позицію повного ігнорування порушення майнових прав та інтересів держави. Факт неналежного самостійного захисту "971 УНР" порушених прав підтверджується матеріалами справи № 201/3043/16;

твердження заявника в касаційній скарзі про наявність волевиявлення "971 УНР" на відчуження спірного майна є таким, що спростовуються наявними матеріалами справи, оскільки відчуження спірного майна було здійснено з грубим порушенням спеціального законодавства України, зокрема, за відсутності обов`язкового погодження органу, уповноваженого управляти державним майном, тому дані обставини підтверджують факт вибуття спірного майна у власника (держава) не з його волі;

спірне майно вибуло за недійсним правочином поза волею власника - Міністерства оборони України.

Рух справи у суді касаційної інстанції

Ухвалою Верховного Суду від 12 березня 2021 року відкрито касаційне провадження у справі № 201/12927/17, витребувано справу з суду першої інстанції, у задоволенні клопотання ОСОБА_1 про зупинення виконання рішення Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська від 17 квітня 2019 року та постанови Дніпровського апеляційного суду від 02 лютого 2021 року відмовлено.

У травні 2021 року матеріали цивільної справи № 201/12927/17 надійшли до Верховного Суду.

Ухвалою Верховного Суду від 29 листопада 2021 року відзив Дніпровської спеціалізованої прокуратури у військовій та оборонній сфері Південного регіону залишено без розгляду, справу призначено до судового розгляду.

Ухвалою Верховного Суду від 14 грудня 2021 року справу № 201/12927/17 (провадження № 61-3173св21) передано на розгляд Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду.

Ухвалою Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 18 квітня 2022 року справу № 201/12927/17 повернуто на розгляд колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду.

Ухвалою Верховного Суду від 12 травня 2022 року зупинено касаційне провадження у справі № 201/12927/17до закінчення перегляду у касаційному порядку Великою Палатою Верховного Суду справи № 362/2707/19 (провадження № 14-21цс22).

Ухвалою Верховного Суду від 27 липня 2023 року поновлено касаційне провадження у справі № 201/12927/17.

Межі та підстави касаційного перегляду

Переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими (частина перша статті 400 ЦПК України).

В ухвалі про відкриття касаційного провадження зазначаються підстава (підстави) відкриття касаційного провадження (частина восьма статті 394 ЦПК України).

В ухвалі Верховного Суду від 12 березня 2021 року зазначено, що касаційна скарга містить передбачені частиною другою статті 389 ЦПК України підстави для відкриття касаційного провадження (суд апеляційної інстанції в оскарженому судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постановах Верховного Суду від 11 грудня 2019 року у справі № 265/5040/13, від 18 березня 2020 року у справі № 199/7375/16, від 11 червня 2019 року у справі № 15/143-б, від 03 жовтня 2018 року у справі № 906/1765/15, від 06 квітня 2018 року у справі № 925/1874/13, від 16 квітня 2018 року у справі № 920/847/17, від 13 березня 2018 року у справі № 922/928/17, від 03 травня 2018 року у справі № 904/7981/17, від 14 листопада 2018 року у справі № 183/1617/16, від 05 червня 2018 року у справі № 338/180/17, від 16 грудня 2020 року у справі № 676/58/17, від 07 листопада 2018 року у справі № 488/5027/14-ц).

Фактичні обставини

Суди встановили, що будівля АДРЕСА_1 на праві власності належить державі в особі Верховної Ради України і передана в управління Міністерства оборони України та "971 УНР", які і здійснювали користування, володіння і балансоутримання вказаного майна.

Спірне майно є державним та таким що має статус військового майна, перебуває на балансі "971 УНР" на рахунку № 103 "Будинки та споруди".

Постановою господарського суду Дніпропетровської області від 31 травня 2011 року у справі № Б15/101-08 "971 УНР" визнано банкрутом, відкрито ліквідаційну процедуру, ліквідатором призначено арбітражного керуючого Гальченко Є. А.

Строк ліквідаційної процедури по справі неодноразово продовжувався.

Ухвалою господарського суду від 18 грудня 2014 року припинено повноваження арбітражного керуючого Гальченко Є. А., як ліквідатора банкрута, ліквідатором призначено арбітражного керуючого Іванкова В. М.

03 грудня 2014 року проведено аукціон з продажу спірного нерухомого об`єкту, на якому були зареєстровані два учасника, за початковою ціною покупці не бажали придбати об`єкт, ліквідатор 9 разів знижував ціну (на 10 % кожного разу), при оголошенні ціни в 100 000,00 грн один із покупців виявив бажання придбати майно. Із переможцем торгів ОСОБА_2 03 грудня 2014 року укладено договір № 0312/1 і майно передане покупцю за актом.

16 червня 2015 року до господарського суду надійшла заява ліквідатора банкрута ОСОБА_6 про визнання недійсними результатів аукціону, проведеного 03 грудня 2014 року з продажу об`єкта нерухомого майна за адресою: АДРЕСА_1 ; визнання недійсним договору, укладеного з переможцем аукціону ОСОБА_2 .

Ухвалою господарського суду Дніпропетровської області від 06 серпня 2015 року у справі № Б15/101-08 визнано недійсними результати аукціону, проведеного Правобережною товарною біржою 03 грудня 2014 року щодо продажу лота № 1, який складався з нерухомого майна, що знаходиться на балансі "971 УНР", а саме, адміністративної будівлі на АДРЕСА_1, загальною площею 253,00 кв. м, реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна 561622612101. Визнано недійсним договір купівлі-продажу від 03 грудня 2014 року, загальною вартістю 100 000, 00 грн, укладений між "971 УНР" в особі ліквідатора Гальченка Є. А. та фізичною особою ОСОБА_2 .

Господарським судом встановлено, що ліквідатор ОСОБА_4 не погодив з Міністерством оборони України перелік ліквідаційної маси банкрута, не погодив кандидатуру організатора аукціону, тому не міг реалізовувати об`єкт нерухомого майна, який продано на аукціоні 03 грудня 2014 року.

У подальшому, майно, яке було предметом договору купівлі-продажу від 03 грудня 2014 року, ОСОБА_2 відчужив на користь ОСОБА_3, який, у свою чергу, відчужив його ОСОБА_1, який зареєстрований власником 1/2 частини спірного нерухомого майна, розташованого по АДРЕСА_1 відповідно до договору купівлі-продажу № 1739, посвідченого 04 листопада 2016 року приватним нотаріусом Дніпропетровського міського нотаріального округу Вакуленко С. О.

Відповідно до пункту 1.1 Положення про "971 УНР", затвердженого Наказом Міністерства оборони України від 25 грудня 2008 року № 653, "971 УНР" - це державна госпрозрахункова установа, яка заснована на державній власності та належить до сфери управління Міністерства оборони України (орган управління майном). У порушення вимог "Інструкції з організації претензійної та позовної роботи, представництва інтересів у судах і виконання рішень судів у Міністерстві оборони України та Збройних Силах України", затвердженої наказом Міністра оборони України № 744 він 30 грудня 2016 року, Міністерство оборони України заходи представницького характеру з питань захисту інтересів держави щодо будівлі за адресою: АДРЕСА_1 не вживало.

Прокурором Дніпропетровського гарнізону Південного регіону України повідомлено суб`єкта владних повноважень - Міністерство оборони України, а також "971 УНР" про необхідність представництва військовою прокуратурою інтересів держави в особі Міністерства оборони України, "971 УНР" у формі звернення до суду з цим позовом та участі в його розгляді.

Позиція Верховного Суду

Кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу (частина перша статті 15 ЦК України, частина перша статті 16 ЦК України).

Порушення права пов`язане з позбавленням його суб`єкта можливості здійснити (реалізувати) своє право повністю або частково. Для застосування того чи іншого способу захисту, необхідно встановити які ж права (інтереси) позивача порушені, невизнані або оспорені відповідачем і за захистом яких прав (інтересів) позивач звернувся до суду. При оцінці обраного позивачем способу захисту потрібно враховувати його ефективність, тобто спосіб захисту має відповідати змісту порушеного права, характеру правопорушення, та забезпечити поновлення порушеного права.

Здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором. У випадку, якщо закон або договір не визначають ефективного способу захисту порушеного, невизнаного або оспореного права, свободи чи інтересу особи, яка звернулася до суду, суд відповідно до викладеної в позові вимоги такої особи може визначити у своєму рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону (частини перша та друга статті 5 ЦПК України).

Цивільні права/інтереси захищаються у спосіб, який передбачений законом або договором, та є ефективним для захисту конкретного порушеного або оспорюваного права/інтересу позивача. Якщо закон або договір не визначають такого ефективного способу захисту, суд відповідно до викладеної в позові вимоги позивача може визначити у рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону. При розгляді справи суд має з`ясувати: чи передбачений обраний позивачем спосіб захисту законом або договором; чи передбачений законом або договором ефективний спосіб захисту порушеного права/інтересу позивача; чи є спосіб захисту, обраний позивачем, ефективним для захисту його порушеного права/інтересу у спірних правовідносинах. Якщо суд зробить висновок, що обраний позивачем спосіб захисту не передбачений законом або договором та/або є неефективним для захисту порушеного права/інтересу позивача, у цих правовідносинах позовні вимоги останнього не підлягають задоволенню. Однак, якщо обраний позивачем спосіб захисту не передбачений законом або договором, проте є ефективним та не суперечить закону, а закон або договір у свою чергу не визначають іншого ефективного способу захисту, то порушене право/інтерес позивача підлягає захисту обраним ним способом.

Право власності вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону або незаконність набуття права власності не встановлена судом (частина друга статті 328 ЦК України, у редакції, чинній на момент виникнення спірних відносин).

Власник має право витребувати своє майно від особи, яка незаконно, без відповідної правової підстави заволоділа ним (стаття 387 ЦК України).

Витребування майна шляхом віндикації застосовується до відносин речово-правового характеру, зокрема якщо між власником і володільцем майна немає договірних відносин і майно перебуває у володільця не на підставі укладеного з власником договору.

У цьому разі майно може бути витребуване від особи, яка не є стороною недійсного правочину, шляхом подання віндикаційного позову, зокрема від добросовісного набувача, з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 388 ЦК України.

Якщо майно відчужене особою, яка не мала на це права, добросовісний набувач набуває право власності на нього, якщо відповідно до статті 388 цього Кодексу майно не може бути витребуване у нього (частина перша статті 330 ЦК України).

Виникнення права власності у добросовісного набувача відбувається за таких умов: факт відчуження майна; майно відчужене особою, яка не мала на це права; відчужене майно придбав добросовісний набувач; відповідно до статті 388 ЦК, майно, відчужене особою, яка не мала на це право, не може бути витребуване у добросовісного набувача.

Правила частини першої статті 388 ЦК України стосуються випадків, коли набувач за відплатним договором придбав майно в особи, яка не мала права його відчужувати, про що набувач не знав і не міг знати (добросовісний набувач). У такому випадку власник має право витребувати це майно від набувача лише в разі, якщо майно: 1) було загублене власником або особою, якій він передав майно у володіння; 2) було викрадене у власника або особи, якій він передав майно у володіння; 3) вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно у володіння, не з їхньої волі іншим шляхом.

Відповідно до частини четвертої статті 263 ЦПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 02 листопада 2021 року у справі № 925/1351/19 (провадження № 12-35гс21) зазначено, що "можливість витребування майна з володіння іншої особи законодавець ставить у залежність насамперед від змісту правового зв`язку між позивачем та спірним майном, його волевиявлення щодо вибуття майна, а також від того, чи є володілець майна добросовісним чи недобросовісним набувачем та від характеру набуття майна (оплатно чи безоплатно)".

У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 28 жовтня 2021 року у справі № 202/2593/19 (провадження № 61-8406св21) зазначено, що

"право власника на витребування майна від добросовісного набувача на підставі частини першої статті 388 ЦК України залежить від того, у який спосіб майно вибуло з його володіння. Ця норма передбачає вичерпний перелік підстав, коли за власником зберігається право на витребування свого майна від добросовісного набувача (аналогічний правовий висновок викладений у постанові Верховного Суду України від 16 серпня 2017 року у справі № 6-54цс17). За змістом статті 388 ЦК України випадки витребування майна власником від добросовісного набувача обмежені й можливі за умови, що майно вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно, поза їх волею. Наявність у діях власника волі на передачу майна іншій особі унеможливлює витребування майна від добросовісного набувача. З аналізу статті 388 ЦК України випливає, що майно, яке вибуло з володіння власника на підставі рішення суду, ухваленого щодо цього майна, але надалі скасованого, вважається таким, що вибуло з володіння власника поза його волею. Саме такий висновок викладений у постанові Верховного Суду України від 24 червня 2015 року (провадження № 6-251цс15). Цей висновок був неодноразово підтриманий Великою Палатою Верховного Суду, зокрема у постановах від 05 грудня 2018 року у справах № 522/2110/15-ц та № 522/2201/15-ц (провадження № 14-247цс18 та № 14-179цс18 відповідно). У постанові Великої Палати Верховного Суду від 04 липня 2018 року у справі № 653/1096/16-ц, провадження № 14-181цс18, викладений правовий висновок, згідно з яким особа, яка зареєструвала право власності на об`єкт нерухомості, набуває щодо нього всі правомочності власника. Факт володіння нерухомим майном може підтверджуватися, зокрема, державною реєстрацією права власності на це майно у встановленому законом порядку (принцип реєстраційного підтвердження володіння)"

Право власника на витребування майна від добросовісного набувача на підставі частини першої статті 388 ЦК України залежить від того, у який спосіб майно вибуло з його володіння. Ця норма передбачає вичерпне коло підстав, коли за власником зберігається право на витребування свого майна від добросовісного набувача. Однією з таких підстав є вибуття майна з володіння власника або особи, якій він передав майно, не з їхньої волі іншим шляхом (див. постанову Великої Палати Верховного Суду від 26 листопада 2019 року у справі № 914/3224/16 (провадження № 12-128гс19).

Захист порушених прав особи, що вважає себе власником майна, яке було неодноразово відчужене, можливий шляхом пред`явлення віндикаційного позову до останнього набувача цього майна з підстав, передбачених статтями 387 та 388 ЦК України. Задоволення вимоги про витребування майна з незаконного володіння особи, за якою воно зареєстроване на праві власності, відповідає речово-правовому характеру віндикаційного позову та призводить до ефективного захисту прав власника. У тих випадках, коли має бути застосована вимога про витребування майна з чужого незаконного володіння, вимога власника про визнання права власності чи інші його вимоги, спрямовані на уникнення застосування приписів статей 387 і 388 ЦК України, є неефективними. Власник з дотриманням вимог статей 387 і 388 ЦК України може витребувати належне йому майно від особи, яка є останнім його набувачем, незалежно від того, скільки разів це майно було відчужене до того, як воно потрапило у володіння останнього набувача. Для такого витребування оспорювання наступних рішень органів державної влади чи місцевого самоврядування, договорів, інших правочинів щодо спірного майна і документів, що посвідчують відповідне право, не є ефективним способом захисту права власника (див., зокрема постанову Великої Палати Верховного Суду від 14 листопада 2018 року у справі № 183/1617/16, провадження № 14-208цс18).

Отже, коли майно придбано за договором в особи, яка не мала права його відчужувати, то власник має право на підставі статті 388 ЦК України звернутися до суду з позовом про витребування майна у добросовісного набувача, а не з позовом про визнання договору про відчуження майна недійсним. Це стосується не лише випадків, коли укладено один договір з порушенням закону, а й коли спірне майно відчужено на підставі наступних договорів.

Суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. Учасник справи розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд (частина перша, третя статті 13 ЦПК України).

У частинах першій, третій статті 12, частинах першій, п`ятій, шостій статті 81 ЦПК України визначено, що цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін, кожна сторона повинна довести ті обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

Згідно зі статями 76, 77, 79 ЦПК України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують, і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Ці дані встановлюються такими засобами: письмовими, речовими і електронними доказами; висновками експертів; показаннями свідків. Належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Достовірними є докази, на підставі яких можна встановити дійсні обставини справи.

У справі, що переглядається:

відповідно до пункту 4.3 Положення про "971 УНР" майно "971 УНР" є у державній власності і закріплюється за нею на праві господарського відання;

оскільки "971 УНР", Міністерство оборони України, в інтересах яких звернулася Військова прокуратура, та останній набувач ОСОБА_1 не перебувають у договірних відносинах, між ними не укладався будь-який цивільно-правовий договір з приводу спірного приміщення, правові відносини між ними підлягають врегулюванню на підставі правил статей 387 та 388 ЦК України;

судами встановлено, що майно вибуло з володіння "971 УНР" внаслідок дій ліквідатора, яким допущені численні порушення при проведенні ліквідаційної процедури, у тому числі і щодо проведення прилюдних торгів з відчуження спірного майна, суди першої та апеляційної інстанцій зробили вірний висновок, що спірне майно вибуло з володіння "971 УНР" поза його волею та задовольнили позовні вимоги.

Доводи касаційної скарги стосовно того, що позивачі не мають прав на спірне майно та відсутність порушення їх прав є безпідставними.

Як встановлено судами першої та апеляційної інстанцій, спірне майно є державним та таким, що має статус військового майна, перебуває на балансі " ІНФОРМАЦІЯ_1" на рахунку № 103 "Будинки та споруди".

Відповідно до статті 1 Закону України "Про правовий режим майна у Збройних Силах України" військове майно - це державне майно, закріплене за військовими частинами, закладами, установами та організаціями Збройних Сил України (далі - військові частини). До військового майна належать будинки, споруди, передавальні пристрої, всі види озброєння, бойова та інша техніка, боєприпаси, пально-мастильні матеріали, продовольство, технічне, аеродромне, шкіперське, речове, культурно-просвітницьке, медичне, ветеринарне, побутове, хімічне, інженерне майно, майно зв`язку тощо.

Згідно з частиною другою статті 2 Закону України "Про правовий режим майна у Збройних Силах України" Міністерство оборони України як центральний орган управління Збройних Сил України здійснює відповідно до закону управління військовим майном, у тому числі закріплює військове майно за військовими частинами (у разі їх формування, переформування), приймає рішення щодо перерозподілу цього майна між військовими частинами Збройних Сил України, в тому числі у разі їх розформування.

Частинами першою та другою статті 6 Закону України "Про правовий режим майна у Збройних Силах України" відчуження військового майна здійснюється Міністерством оборони України через уповноважені Кабінетом Міністрів України підприємства та організації, визначені ним за результатами тендеру, після його списання, за винятком майна, визначеного частиною другою цієї статті. Рішення про відчуження військового майна, що є придатним для подальшого використання, але не знаходить застосування у повсякденній діяльності військ, надлишкового майна, а також цілісних майнових комплексів та іншого нерухомого майна приймає Кабінет Міністрів України за поданням Міністерства оборони України.

Відповідно до частин першої та четвертої статті 136 ГК України право господарського відання є речовим правом суб`єкта підприємництва, який володіє, користується і розпоряджається майном, закріпленим за ним власником (уповноваженим ним органом), з обмеженням правомочності розпорядження щодо окремих видів майна за згодою власника у випадках, передбачених цим Кодексом та іншими законами. Щодо захисту права господарського відання застосовуються положення закону, встановлені для захисту права власності.

Згідно зі статтею 396 ЦК України особа, яка має речове право на чуже майно, має право на захист цього права, у тому числі і від власника майна, відповідно до положень глави 29 цього Кодексу.

Таким чином, "971 УНР" не є власником спірного майна, а є його правомірним (титульним) володільцем та користувачем. Будучи титульним володільцем майна, що становить предмет спору, "971 УНР" вправі вимагати надання судового захисту такому праву нарівні з власником, а також із застосуванням таких способів захисту, які законом надано власнику такого майна.

У касаційній скарзі відповідач посилається на неврахування висновків Верховного Суду, викладених у постанові від 18 березня 2020 року у справі № 199/7375/16 (провадження № 61-35744св18), у якій зазначено, що задоволення віндикаційного позову та витребування майна у відповідача як добросовісного набувача спірного нежитлового приміщення призведе до порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції.

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 14 грудня 2022 року у справі № 461/12525/15-ц (провадження № 14-190цс20), зазначено, що

"критеріями пропорційності заходу втручання у право на мирне володіння майном із гарантіями статті 1 Першого протоколу до Конвенції є те, чи ґрунтувалося таке втручання на національному законі, чи переслідувало легітимну мету, що випливає зі змісту вказаної статті, а також, чи є відповідний захід пропорційним легітимній меті втручання у право.

Втручання держави у право власності повинне мати нормативну основу в національному законодавстві, яке є доступним для заінтересованих осіб, чітким, а наслідки його застосування - передбачуваними.

Якщо можливість втручання у право власності передбачена законом, Конвенція надає державам свободу розсуду щодо визначення легітимної мети такого втручання: або з метою контролю за користуванням майном відповідно до загальних інтересів, або для забезпечення сплати податків, інших зборів або штрафів.

Втручання у право власності, навіть якщо воно здійснюється згідно із законом і з легітимною метою, буде розглядатися як порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції, якщо не буде встановлений справедливий баланс між інтересами суспільства, пов`язаними з цим втручанням, й інтересами особи, яка зазнає втручання в її право власності. Отже, має існувати розумне співвідношення (пропорційність) між метою, досягнення якої передбачається, та засобами, які використовуються для її досягнення. Справедливий баланс не буде дотриманий, якщо особа - добросовісний набувач - внаслідок втручання в її право власності понесе індивідуальний і надмірний тягар, зокрема, якщо їй не буде надана обґрунтована компенсація чи інший вид належного відшкодування у зв`язку з позбавленням права на майно (див. рішення ЄСПЛ у справах "Рисовський проти України" від 20 жовтня 2011 року (Rysovskyy v. Ukraine, заява № 29979/04), "Кривенький проти України" від 16 лютого 2017 року (Kryvenkyy v. Ukraine, заява № 43768/07)).

Порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції ЄСПЛ констатує, якщо хоча б один із зазначених критеріїв не буде дотриманий. І, навпаки, встановлює відсутність такого порушення, якщо дотримані всі три критерії.

Будь-які приписи, зокрема і приписи Конвенції, слід застосовувати з урахуванням обставин кожної конкретної справи, оцінюючи поведінку обох сторін спору, а не лише органів державної влади та місцевого самоврядування (див. постанову Великої Палати Верховного Суду від 14 листопада 2018 року у справі № 183/1617/16 (провадження №14-208цс18, пункт 100)). Серед способів захисту речових прав цивільне законодавство виокремлює, зокрема, витребування майна із чужого незаконного володіння (стаття 387 ЦК України). Вказаний спосіб захисту можна реалізувати шляхом подання віндикаційного позову.

Предметом віндикаційного позову є вимога власника, який не є фактичним володільцем індивідуально визначеного майна, до особи, яка незаконно фактично володіє цим майном, про повернення його з чужого незаконного володіння.

Якщо майно за відплатним договором придбане в особи, яка не мала права його відчужувати, про що набувач не знав і не міг знати (добросовісний набувач), власник має право витребувати це майно від набувача лише у разі, якщо майно: 1) було загублене власником або особою, якій він передав майно у володіння;

2) було викрадене у власника або особи, якій він передав майно у володіння;

3) вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно у володіння, не з їхньої волі іншим шляхом. Якщо майно було набуте безвідплатно в особи, яка не мала права його відчужувати, власник має право витребувати його від добросовісного набувача у всіх випадках (частини перша та третя статті 388 ЦК України).

Якщо законом установлені правові наслідки недобросовісного або нерозумного здійснення особою свого права, вважається, що поведінка особи є добросовісною та розумною, якщо інше не встановлено судом (частина п`ята статті 12 ЦК України).

Право власності вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону або незаконність набуття права власності чи необґрунтованість активів, які перебувають у власності, не встановлені судом (частина друга статті 328 ЦК України).

Розглядаючи справи щодо застосування положень статті 388 ЦК України у поєднанні з положеннями статті 1 Першого Протоколу до Конвенції, суди повинні самостійно, з урахуванням усіх встановлених обставин справи дійти висновку про наявність підстав для втручання у мирне володіння майном особи, що набула це майно за відплатним договором, виходячи з принципів мирного володіння майном (див. постанова Великої Палати Верховного Суду від 07 листопада 2018 року у справі № 488/6211/14-ц), а також надати оцінку тягаря, покладеного на цю особу таким втручанням. Такими обставинами можуть бути, зокрема, підстави та процедури набуття майна добросовісним набувачем, порівняльна вартість цього майна з майновим станом особи, спрямованість волевиявлення учасників правовідносин та їх фактичні наміри щодо цього майна тощо".

У справі, що переглядається, суди встановили, що:

03 грудня 2014 року проведено аукціон з продажу спірного нерухомого об`єкту, на якому були зареєстровані два учасника, за початковою ціною покупці не бажали придбати об`єкт, ліквідатор 9 разів знижував ціну (на 10 % кожного разу), при оголошенні ціни в 100 000,00 грн один із покупців виявив бажання придбати майно. Із переможцем торгів ОСОБА_2 03 грудня 2014 року укладений договір № 0312/1 і майно передане покупцю за актом;

ухвалою господарського суду Дніпропетровської області від 06 серпня 2015 року у справі № Б15/101-08 визнано недійсними результати аукціону, проведеного Правобережною товарною біржою 03 грудня 2014 року щодо продажу лота № 1, який складався з нерухомого майна, що знаходиться на балансі "971 УНР", а саме адміністративної будівлі на АДРЕСА_1, загальною площею 253,00 кв. м, реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна 561622612101. Визнано недійсним договір купівлі-продажу від 03 грудня 2014 року, загальною вартістю 100 000, 00 грн, укладений між "971 УНР" в особі ліквідатора Гальченка Є. А. та фізичною особою ОСОБА_2

у подальшому ОСОБА_2 майно, яке було предметом договору купівлі-продажу від 03 грудня 2014 року, відчужив на користь ОСОБА_3, який, у свою чергу, відчужив його ОСОБА_1, який зареєстрований власником 1/2 частини спірного нерухомого майна, розташованого по АДРЕСА_1 відповідно до договору купівлі-продажу № 1739, посвідченого 04 листопада 2016 року приватним нотаріусом Дніпропетровського міського нотаріального округу Вакуленко С. О.

Враховуючи викладене, відповідач не набув права власності на спірне нерухоме майно у спосіб та порядку, що визначені законом.

Встановивши, що спірний об`єкт нерухомості вибув з володіння власника поза його волею, суди першої та апеляційної інстанцій зробили правильний висновок про те, що пред`явлення позову до добросовісного набувача (відповідачки) про витребування цього майна на підставі статті 388 ЦК України відповідає вимогам закону, а тому спірне майно підлягає витребуванню на користь позивача.

Колегія суддів відхиляє посилання відповідача на постанову Верховного Суду від 18 березня 2020 року у справі № 199/7375/16 (провадження № 61-35744св18), оскільки питання щодо добросовісності набувача вирішується у кожній справі окремо.

У справі, яка переглядається, з огляду на характер спірних правовідносин, установлені судом обставини та застосовані правові норми, суди по суті не встановили невідповідності заходу втручання держави в право власності відповідачки критеріям правомірного втручання в право особи на мирне володіння майном, сформованим у сталій практиці ЄСПЛ, з чим погоджується і Верховний Суд.

Колегія суддів відхиляє доводи касаційної скарги стосовно того, що судами не було враховано висновки Верховного Суду щодо концентрації майнових спорів за участю банкрута в межах справи про банкрутство за для контролю над ліквідаційною масою такого банкрута та захисту інтересів кредиторів.

Відповідно до Закону України від 02 жовтня 2012 року № 5405-VI "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо виконання господарських зобов`язань" (5405-17) розділ Х "Прикінцеві та перехідні положення" Закон України від 14 травня 1992 року № 2343-XII (2343-12) Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом (далі - Закон № 2343-XII (2343-12) ) доповнено пунктом 1-1, яким визначено, що положення цього Закону застосовуються господарськими судами під час розгляду справ про банкрутство, провадження в яких порушено після набрання чинності цим Законом.

У зв`язку з набранням чинності 19 січня 2013 року (за винятком окремих положень) Закону України від 22 грудня 2011 року № 4212-VI "Про внесення змін до Закону України "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом" (4212-17) Закон № 2343-XII (2343-12) викладено в новій редакції.

Згідно з пунктом 7 розділу Х "Прикінцеві та перехідні положення" Закону № 2343-XII (2343-12) статтю 12 Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК України (1798-12) ) у редакції до 15 грудня 2017 року доповнено пунктом 7, відповідно до якого до підвідомчості господарських судів віднесено справи у спорах з майновими вимогами до боржника, стосовно якого порушено справу про банкрутство.

15 грудня 2017 року набрав чинності Закон України від 03 жовтня 2017 року № 2147-VIII "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів" (2147а-19) , яким кодекси викладено в нових редакціях.

Згідно із частиною третьою статті 3 ЦПК України в редакції цього Закону провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 19 жовтня 2022 року у справі № 147/1143/17(провадження № 61-2784св22) зазначено, що

"у постанові Великої Палати Верховного Суду від 15 травня 2019 року у справі № 587/1428/18 (провадження № 14-628цс18), зроблено висновок, що "вирішуючи питання про визначення юрисдикції (предметної підсудності) справи у спорах фізичної особи з майновими вимогами до боржника, суди повинні враховувати положення пункту 1-1 розділу Х "Прикінцеві та перехідні положення" Закону № 2343-XII (2343-12) , вимоги статті 19 ЦПК України, статті 20 ГПК України та брати до уваги дату порушення господарським судом провадження у справі про банкрутство боржника. Справи про банкрутство боржника, порушені господарськими судами до 19 січня 2013 року, не впливають на визначення юрисдикції цих спорів і їх слід розглядати в порядку цивільного судочинства".

Ухвалою господарського суду Дніпропетровської області від 19 березня 2008 року порушено провадження у справі про банкрутство "971 УНР". Таким чином, вимоги військової прокуратури, яка діє в інтересах "971 УНР", підлягають розгляду у порядку цивільного судочинства.

Щодо вираження волі ДО "971 УНР" та Міністерства оборони України на відчуження спірного майна

Заперечуючи проти задоволення позовних вимог, заявник зазначив, що спірне майно вибуло за волею "971 УНР". В оцінці цих доводів касаційної скарги Верховний Суд врахував таке.

Відповідно до пункту 4.6 Положення про 971 УНР відчужувати, віддавати під заставу, здавати в оренду майнові об`єкти, що належать до основних фондів, у тому числі цілісні майнові комплекси структурних одиниць та підрозділів, ДО "971 УНР" має право лише за попередньою згодою органу управління майном (Міністерства оборони України), до сфери управління якого вона входить, на конкурентних засадах.

Ухвалою господарського суду Дніпропетровської області від 06 серпня 2015 року у справі № Б15/101-08 визнано недійсними результати аукціону, проведеного Правобережною товарною біржою 03 грудня 2014 року, щодо продажу лота № 1, який складався з нерухомого майна, що знаходиться на балансі "971 УНР", а саме адміністративної будівлі на АДРЕСА_1, загальною площею 253, 00 кв. м, реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна 561622612101. Визнано недійсним договір купівлі-продажу від 03 грудня 2014 року, загальною вартістю 100 000, 00 грн, укладений між "971 УНР" в особі ліквідатора Гальченка Є. А. та фізичною особою ОСОБА_2 .

Господарським судом встановлено, що ліквідатор Гальченко Є. А. не погодив з Міністерством оборони України перелік ліквідаційної маси банкрута, не погодив кандидатуру організатора аукціону, тому не міг реалізовувати об`єкт нерухомого майна, який продано на аукціоні 03 грудня 2014 року.

Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду у постанові від 19 травня 2021 року у справі № 5006/27/69б/2012 (905/748/20) зазначив, що "висновки судів попередніх інстанцій в частині задоволення вимог про витребування майна на підставі статті 388 ЦК України, які зумовили з`ясування судами питання щодо пропуску позовної давності, зроблені у відповідності до правових позицій Верховного Суду України, викладених, зокрема, у постанові від 25 січня 2017 року у справі №916/2131/15, згідно якої у разі коли відчуження майна мало місце два і більше разів після недійсного правочину, це майно може бути витребувано від особи, яка не є стороною недійсного правочину, від добросовісного набувача на підставі частини першої статті 388 ЦК України. У такому випадку, діюче законодавство не пов`язує можливість витребування майна у добросовісного набувача з обставинами щодо наявності у відчужувача за останнім у ланцюгу договорів договором права відчужувати це майно. Витребування майна від добросовісного набувача у такому випадку залежить від наявності волі на передачу цього майна у власника майна - відчужувача за першим договором у ланцюгу договорів. Висновки судів про можливість застосування до спірних правовідносин пункту 3 частини першої статті 388 ЦК України (з підстав відсутності волі у боржника як власника спірного майна на передачу цього майна за результатом продажу його з аукціону, що визнано в судовому порядку недійсним) відповідають правовій позиції Верховного Суду, викладеної у постановах від 01 серпня 2018 року у справі № 908/431/14, від 21 червня 2018 року у справі №927/939/17, від 09 квітня 2020 року у справі №10/Б-743, яка полягає у тому, що здійснення ліквідатором - арбітражним керуючим права власності, зокрема розпорядження майном не у спосіб та не у межах повноважень, передбачених Законом про банкрутство (проведення аукціону з порушенням вимог цього Закону), не є вираженням волі власника майна (банкрута), на вибуття такого майна з його володіння, що дає підстави повернення майна володільцю, шляхом його витребування у відповідачів як добросовісних набувачів, в порядку частини першої статті 388 ЦК України".

Враховуючи, що у справі, яка переглядається, судами встановлено, що майно вибуло з володіння "971 УНР" внаслідок дій ліквідатора, яким допущені численні порушення при проведенні ліквідаційної процедури, у тому числі і щодо проведення прилюдних торгів з відчуження спірного майна, то доводи касаційної скарги про те, що майно вибуло з володіння "971 УНР" за його волею, є необґрунтованими.

Відхиляючи такі доводи касаційної скарги, Верховний Суд керується висновками Господарського суду Дніпропетровської області, викладеними в ухвалі від 06 серпня 2015 року у справі № Б15/101-08, якою визнано недійсними результати аукціону, проведеного Правобережною товарною біржею 03 грудня 2014 року, щодо продажу спірного майна та визнано недійсним договір купівлі-продажу від 03 грудня 2014 року. Відповідно, за загальним правилом частини першої статті 216 ЦК України такий визнаний недійсним правочин не створив юридичних наслідків, окрім тих, що пов`язані з його недійсністю.

Щодо наявності у спірних правовідносинах у справі, яка переглядається, винятків щодо недопущення віндикації, передбачених частиною другою статті 388 ЦК України

Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду у постанові від 01 вересня 2021 року у справі № 295/3225/17 (провадження № 61-14765св20) зазначив, що "право на витребування майна з чужого володіння не потребує визнання недійсним правочину, за яким майно вибуло від законного власника, воно лише обмежене добросовісністю набувача і зберігається за власником за умови, якщо майно вибуває з володіння власника поза його волею, що й повинно бути доведено в суді. Разом з тим, частина друга статті 388 ЦК України містить заборону витребування майна від добросовісного набувача, якщо це майно було продане у порядку, встановленому для виконання судових рішень, тобто з дотриманням вимог закону при виконанні судових рішень. У постанові від 15 травня 2019 року у справі № 285/3414/17 Верховний Суд дійшов висновку, відповідно до якого, застосовуючи положення частини другої статті 388 ЦК України про те, що майно не може бути витребувано від добросовісного набувача, якщо воно було продане у порядку, встановленому для виконання судових рішень, суд повинен мати на увазі, що позов власника про витребування майна в особи, яка придбала його в результаті публічних торгів, проведених у порядку, встановленому для виконання судових рішень, підлягає задоволенню лише в тому разі, якщо торги були визнані недійсними, оскільки відповідно до частини першої статті 388 ЦК України, власник має право витребувати майно, яке вибуло з володіння поза його волею, і в добросовісного набувача. Аналогічні висновки викладені в постановах Верховного Суду від 10 жовтня 2019 року у справі № 592/7963/16-ц, від 23 грудня 2020 року у справі № 639/7253/18. У розглядуваній справі судами встановлено, що рішенням Апеляційного суду Житомирської області від 22 липня 2015 року у справі № 295/18884/13-ц визнано недійсними прилюдні торги від 15 лютого 2013 року та складений за результатами їх проведення протокол № 14/781/12/А-1 від 15 лютого 2013 про проведення прилюдних торгів з реалізації квартири АДРЕСА_1. Рішення Апеляційного суду Житомирської області від 22 липня 2015 року у справі № 295/18884/13-ц залишене без змін ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних від 20 січня 2016 року. ОСОБА_3 є останнім набувачем квартири АДРЕСА_1, яка безвідплатно набула право власності на спірний об`єкт нерухомості на підставі договору дарування від 16 жовтня 2015 року. Оскільки спірна квартира вибула з власності ОСОБА_1, ОСОБА_2 поза їх волею на прилюдних торгах, проведених 15 лютого 2013 року, які визнано недійсними, то суди попередніх інстанцій дійшли обґрунтованого висновку про наявність підстав, передбачених частиною першою статті 388 ЦК України, для витребування цього нерухомого майна у відповідача, яка є останніми його набувачем".

У справі, яка переглядається, спірне майно реалізовано на аукціоні (прилюдних торгах) у межах ліквідаційної процедури ДО "971 УНР", відкритої за постановою Господарського суду Дніпропетровської області від 31 травня 2011 року у справі № Б 15/101-08. Проте ухвалою Господарського суду Дніпропетровської області від 06 серпня 2015 року у справі № Б15/101-08 визнано недійсними результати аукціону, проведеного Правобережною товарною біржею 03 грудня 2014 року, щодо продажу лота № 1, який складався з нерухомого майна, що знаходиться на балансі ДО "971 УНР", а саме адміністративної будівлі на АДРЕСА_1, загальною площею 253, 00 кв. м, реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна 561622612101. Визнано недійсним договір купівлі-продажу від 03 грудня 2014 року, загальною вартістю 100 000, 00 грн, укладений між ДО "971 УНР" в особі ліквідатора Гальченка Є. А. та фізичною особою ОСОБА_2 .

За встановлених фактичних обставин справи суди першої та апеляційної інстанцій зробили обґрунтований висновок, що майно вибуло поза волею ДО "971 УНР" та Міністерства оборони України, а тому вимоги позивачів про витребування спірного нерухомого майна з володіння ОСОБА_1 з підстав, передбачених частиною першою статті 388 ЦК України, підлягають задоволенню.

Враховуючи визнання аукціону та відповідного договору купівлі-продажу недійсними, що призводить до повернення сторін у попередній стан, винятки для застосування віндикації, передбачені частиною другою статті 388 ЦК України, на спірні правовідносин не поширюються.

Аргументи касаційної скарги не спростовують висновків суду, а зводяться до незгоди заявника з ухваленим у справі судовими рішеннями та необхідності переоцінки доказів у справі. Водночас суд касаційної інстанції є судом права, а не факту, і згідно з нормами процесуального закону не здійснює переоцінки доказів у зв`язку з тим, що це знаходиться поза межами його повноважень.

Згідно частини другої статті 410 ЦПК України не може бути скасоване правильне по суті і законне рішення з одних лише формальних міркувань.

Висновки Верховного Суду

Суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, які передбачені пунктами 1, 3, 4, 8 частини першої статті 411, частиною другою статті 414 цього Кодексу, а також у разі необхідності врахування висновку щодо застосування норм права, викладеного у постанові Верховного Суду після подання касаційної скарги (частина третя статті 400 ЦПК України).

Доводи касаційної скарги, з урахуванням висновків щодо застосування норм права, викладених у постановах Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного господарського суду у постанові від 19 травня 2021 року у справі № 5006/27/69б/2012 (905/748/20),Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду у постанові від 01 вересня 2021 року у справі № 295/3225/17 (провадження № 61-14765св20), Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 28 жовтня 2021 року у справі № 202/2593/19 (провадження № 61-8406св21), від19 жовтня 2022 року у справі № 147/1143/17(провадження № 61-2784св22), не дають підстав для висновку, що оскаржене судове рішення прийнято без додержання норм матеріального та процесуального права і зводяться до переоцінки доказів у справі, що знаходиться поза межами повноважень Верховного Суду. У зв`язку з наведеним, колегія суддів вважає, що касаційну скаргу належить залишити без задоволення, оскаржені судові рішення - без змін.