У лютому 2022 року ОСОБА_1 звернувся із заявою про встановлення факту, що має юридичне значення, у якій просив: встановити факт правомірного невиконання ним обов`язків директора Департаменту організації протидії правопорушенням та міжнародної взаємодії Державної фіскальної служби України у періоди з 01 січня 2019 року по 30 вересня 2019 року (22 грудня 2018 року - 23 січня 2019 року, 24 січня 2019 року - 01 лютого 2019 року, 04 лютого 2019 року - 20 лютого 2019 року, 22 лютого 2019 року - 01 березня 2019 року, 04 березня 2019 року - 23 квітня 2019 року, 25 квітня 2019 - 11 травня 2019 року, 14 травня 2019 року - 21 червня 2019 року, 10 липня 2019 року - 08 серпня 2019 року, 12 серпня 2019 року - 23 серпня 2019 року), загалом 198 днів.

Заяву мотивував тим, що 07 листопада 2017 року ОСОБА_1 переведений на посаду директора Департаменту організації протидії правопорушенням та міжнародної взаємодії Державної фіскальної служби України (далі - ДФС).

27 грудня 2018 року виконувач обов`язків голови ДФС погодив завдання, ключові показники результативності, ефективності та якості службової діяльності державного службовця, який обіймає посаду державної служби категорії "Б", ОСОБА_1 на посаді Директора Департаменту організації протидії правопорушенням та міжнародної взаємодії ДФС зі строком виконання до 30 вересня 2019 року.

За документами ОСОБА_1 ознайомився з цим завданням 27 грудня 2018 року, але фактично не міг цього зробити, тому що у цей час перебував у відпустці з 22 грудня 2018 року по 23 січня 2019 року згідно з наказом № 626-в від 20 грудня 2018 та знаходився за межами м. Києва.

Надалі відповідними наказами виконувача обов`язків Голови ДФС ОСОБА_1 направлявся у відрядження на строк з 22 грудня 2018 року по 23 січня 2019 року з подальшим продовженням: 22 грудня 2018 року - 23 січня 2019 року, 24 січня 2019 року - 01 лютого 2019 року, 04 лютого 2019 року - 20 лютого 2019 року, 22 лютого 2019 року - 01 березня 2019 року, 04 березня 2019 року - 23 квітня 2019 року, 25 квітня 2019 - 11 травня 2019 року, 14 травня 2019 року - 21 червня 2019 року, 10 липня 2019 року - 08 серпня 2019 року, 12 серпня 2019 року - 23 серпня 2019 року.

На цей час виконання його обов`язків покладалось на інших посадових осіб ДФС. Він же виконував обов`язки начальника Черкаської та Закарпатської митниці ДФС.

Загалом у період з 01 січня 2019 року до 30 вересня 2019 року ОСОБА_1 не виконував обов`язки директора Департаменту організації протидії правопорушенням та міжнародної взаємодії ДФС під час перебування у відрядженнях, відпустках та у період тимчасової непрацездатності 198 днів, а свої безпосередні посадові обов`язки виконував менше як два місяці.

Факт невиконання ОСОБА_1 обов`язків директора Департаменту організації протидії правопорушенням та міжнародної взаємодії ДФС в період перебування у відрядженнях, відпустках та у період тимчасової непрацездатності підтверджується відповідними наказами.

Встановлення факту правомірного невиконання обов`язків директора Департаменту організації протидії правопорушенням та міжнародної взаємодії Державної фіскальної служби України у зазначені періоди ОСОБА_1 необхідно для реалізації його права на працю, оскільки іншим шляхом встановити його неможливо.

Короткий зміст рішення суду першої інстанції

Рішенням від 31 січня 2023 року Вінницький міський суд Вінницької області заяву ОСОБА_1 задовольнив частково; встановив факт, що має юридичне значення, а саме: факт правомірного невиконання ОСОБА_1 обов`язків директора Департаменту організації протидії правопорушенням та міжнародної взаємодії ДФС в періоди з 22 грудня 2018 року до 23 січня 2019 року; 04 лютого 2019 року - 20 лютого 2019 року; 04 березня 2019 року - 23 березня 2019 року; 25 березня 2019 року - 23 квітня 2019 року; 25 квітня 2019 року - 11 травня 2019 року; 15 травня 2019 року - 13 червня 2019 року; 14 червня 2019 року - 21 червня 2019 року; 10 липня 2019 року - 08 серпня 2019 року; 12 серпня 2019 року - 23 серпня 2019 року.

Суд мотивував рішення тим, що:

перебування ОСОБА_1 у відпустці у період з 22 грудня 2018 року до 23 січня 2019 року, 25 квітня 2019 року - 11 травня 2019 року, 14 червня 2019 року - 21 червня 2019 року підтверджується відповідними наказами в.о. голови Державної фіскальної служби України, а тому суд уважав, що наявні підстави для встановлення факту, що ОСОБА_1 правомірно не виконував посадові обов`язки у вказані періоди під час перебування у відпустці;

відрядження ОСОБА_1 були оформлені відповідно до вимог Інструкції "Про службові відрядження в межах України та за кордон" наказами виконувача обов`язків голови ДФС № 32-к від 01 лютого 2019 року на строк з 04 лютого 2019 року до 20 лютого 2019 року; № 53-к від 22 лютого 2019 року на строк з 04 березня 2019 року до 23 березня 2019 року; наказом № 86-к від 21 березня 2019 року за період з 25 березня 2019 року до 23 квітня 2019 року; наказом № 144-к від 15 травня 2019 року за період з 15 травня 2019 року до 13 червня 2019 року; наказом № 192-к від 09 липня 2019 року за період з 10 липня 2019 року до 08 серпня 2019 року; наказом № 215-к від 12 серпня 2019 року за період з 12 серпня 2019 року до 23 серпня 2019 року;

виконанням обов`язків директора Департамента організації протидії правопорушенням та міжнародної взаємодії ДФС у період перебування у 2019 році ОСОБА_1 у відрядженнях, відпустках та під час виконання ним обов`язків на інших посадах покладалось на заступника начальника управління - начальника відділу аналізу ризиків та націлювання управління протидії контрабанді Одеської митниці ДФС Фірсова Р. В. (надалі - начальника відділу інформаційно-аналітичної роботи та моніторингу управління протидії митним правопорушенням та міжнародної взаємодії Одеської митниці ДФС, начальника митного посту "Одеса-Центральний" Одеської митниці ДФС, Домніча О. А. та заступника директора департаменту - начальника управління митних розслідувань та міжнародної взаємодії Департаменту організації протидії митним правопорушенням та міжнародної взаємодії ДФС Сівіріна О. М. Відповідно суд уважав встановленим факт, правомірного невиконання ОСОБА_1 посадових обов`язків директора Департаменту організації протидії правопорушенням та міжнародної взаємодії ДФС у зазначені періоди, оскільки в цей час він перебував у відрядженнях, у зв`язку зі службовою необхідністю відповідно до наказів виконувача обов`язків голови ДФС в Черкаській та Закарпатській митницях;

матеріали справи не містять доказів на підтвердження обставин, що ОСОБА_1 у періоди з 24 січня 2019 року до 01 лютого 2019 року та з 22 лютого 2019 року до 01 березня 2019 року був тимчасово непрацездатний, а саме документів, що засвідчують тимчасову непрацездатність заявника відповідно до Інструкції про порядок видачі документів, що засвідчують тимчасову непрацездатність громадян (затвердженої наказом Міністерства охорони здоров`я України від 13 листопада 2001 року №455 (z1005-01) ), якою передбачено, що тимчасова непрацездатність працівників засвідчується листком непрацездатності, а тому суд зробив висновок, що заява про встановлення факту, що має юридичне значення, в цій частині задоволенню не підлягає;

суд відхилив твердження представників ДПС та Держмитслужби про те, що справа не підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства, оскільки між сторонами відсутній спір, який слід розглядати в порядку адміністративного судочинства, адже предметом цієї справи не є процедура оцінювання результатів службової діяльності заявника на посаді директора Департаменту організації протидії правопорушенням та міжнародної взаємодії ДФС.

Короткий зміст постанови апеляційного суду

Постановою від 27 квітня 2023 року Вінницький апеляційний суд апеляційні скарги Державної податкової служби України та Державної митної служби України задовольнив; рішення Вінницького міського суду Вінницької області від 31 січня 2023 року скасував; провадження у справі за заявою ОСОБА_1, заінтересовані особи: Державна фіскальна служба України, Державна податкова служба України та Державна митна служба України про встановлення факту, що має юридичне значення, закрив.

Апеляційний суд виходив з того, що:

предметом заяви ОСОБА_1 є встановлення факту невиконання ним обов`язків директора Департаменту організації протидії правопорушенням та міжнародної взаємодії ДФС як державного службовця категорії "Б" у зв`язку із відрядженнями, перебуванням у відпустках та на лікуванні. При цьому заява ОСОБА_1 не містить у собі висновків щодо мети встановлення зазначеного юридичного факту;

під час розгляду заяви ОСОБА_1 суд першої інстанції не звернув увагу на те, що при вирішенні питання про прийняття заяви про встановлення факту, що має юридичне значення, суддя, зокрема, зобов`язаний з`ясувати питання про підсудність та юрисдикційність, тобто суддя повинен перевірити, чи може взагалі ця заява розглядатися в судовому порядку і чи не віднесено її розгляд до повноважень іншого органу. Якщо за законом заява не підлягає судовому розгляду, суддя мотивованою ухвалою відмовляє у відкритті провадження, а коли справу вже відкрито, - закриває провадження у ній. Такий висновок міститься у постанові Великої Палати Верховного Суду в справі № 287/167/18-ц (провадження № 14-505цс19);

вимоги ОСОБА_1 пов`язані з доведенням наявності підстав для визнання (підтвердження) обставин проходження публічної служби і не пов`язані з будь-якими цивільними права та обов`язками, їх виникненням, існуванням та припиненням. Відповідно, за своїм предметом та можливими правовими наслідками такі вимоги пов`язані з публічно-правовими відносинами заявника з державою, а отже, не підлягають вирішенню у порядку цивільного судочинства. Між ОСОБА_1 та ДФС виник спір у зв`язку із проходженням та звільненням з публічної служби, не пов`язаний з будь-якими цивільними правами та обов`язками заявника, їх виникненням, існуванням та припиненням. Суду першої інстанції необхідно було врахувати правову мету звернення заявника до суду, яка полягає у створенні підстав для поновлення заявника на посаді публічної служби, що відноситься до справ, на які поширюється юрисдикція адміністративних судів;

за таких обставин апеляційний суд уважав, що вимоги ОСОБА_1 про встановлення факту правомірного невиконання ним обов`язків директора Департаменту організації протидії правопорушенням та міжнародної взаємодії ДФС, не підлягають вирішенню у порядку цивільного судочинства, а тому рішення суду першої інстанції підлягає скасуванню із закриттям провадження у справі. При цьому апеляційний суд послався на висновки, викладені у постанові Об`єднаної Палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду від 23 травня 2022 року в справі № 539/4118/19.

Аргументи учасників справи

25 травня 2023 року ОСОБА_1 подав до Верховного Суду касаційну скаргу на постанову Вінницького апеляційного суду від 27 квітня 2023 року, у якій просить скасувати оскаржене судове рішення як таке, що прийняте з неправильним застосуванням норм матеріального права та з порушенням норм процесуального права, і залишити в силі законне та обґрунтоване рішення суду першої інстанції.

Касаційну скаргу мотивував тим, що:

суд першої інстанції вірно застосував вимоги статті 315 ЦПК України до спірних правовідносин, оскільки відповідно до цієї статті юридичні факти можуть бути встановлені для захисту, виникнення, зміни або припинення особистих чи майнових прав самого заявника, та зазначив, що вони не стосуються прав чи законних інтересів заявника. Апеляційний суд не визначився з характером спірних правовідносин, зробив неправильний висновок про те, що правовідносини, які виникли між сторонами, є публічно-правовими, у зв`язку з чим безпідставно скасував законне та обґрунтоване рішення суду першої інстанції й зробив неправильний висновок про закриття провадження у справі, роз`яснивши ОСОБА_1 про належність спору до адміністративної юрисдикції;

суд апеляційної інстанції не навів мотивів, з яких виходив, вважаючи, що метою звернення з заявою про встановлення юридичного факту є створення штучних підстав для оскарження звільнення ОСОБА_1 з посади. При цьому апеляційний суд не звернув увагу, що метою звернення з відповідною заявою ОСОБА_1 зазначав встановлення факту саме правомірного невиконання заявником обов`язків директора у певні періоди для захисту конституційних прав на працю, честі, гідності та ділової репутації.

У липні 2023 року Державна податкова служба України та Державна митна служба України подали до Верховного Суду відзиви на касаційну скаргу, у яких просять касаційну скаргу залишити без задоволення, посилаючись на законність та обґрунтованість оскарженої постанови апеляційного суду. Вказують, що аргументи касаційної скарги є безпідставними та необґрунтованими, зводяться до власного тлумачення заявником норм матеріального та процесуального права. ОСОБА_1 проходив службу у ДФС та її структурному підрозділі як центральному органі виконавчої влади, який перетворено на ДПС та Державну митну службу України, а тому вирішення спору із суб`єктом владних повноважень з приводу прийняття громадян на публічну службу, її проходження, звільнення з публічної служби має розглядатися в позовному провадженні за правилами адміністративного судочинства, тому апеляційний суд обґрунтовано закрив провадження у справі на підставі вимог частини першої статті 377, пункту 1 частини першої статті 255 ЦПК України.

Згідно з протоколом автоматизованого розподілу судової справи між суддями Верховного Суду від 25 травня 2023 року касаційну скаргу ОСОБА_1 передано на розгляд судді-доповідачеві Антоненко Н. О.

Ухвалою від 12 червня 2023 року Верховний Суд відкрив касаційне провадження за касаційною скаргою; витребував з районного суду матеріали справи № 127/5241/22; надав учасникам справи строк для подачі відзиву на касаційну скаргу.

26 червня 2023 року матеріали справи № 127/5241/22 надійшли до Верховного Суду та передані судді-доповідачеві Антоненко Н. О.

Межі та підстави касаційного перегляду

При перегляді у касаційному порядку судових рішень суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими (частина перша статті 400 ЦПК України).

В ухвалі про відкриття касаційного провадження зазначаються підстава (підстави) відкриття касаційного провадження (частина восьма статті 394 ЦПК України).

Підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 2, 3 частини першої статті 389 ЦПК України, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

В ухвалі від 12 червня 2023 року Верховний Суд зазначив, що наведені у касаційній скарзі доводи містять підстави, передбачені частиною другою статті 389 ЦПК України для відкриття касаційного провадження (неправильне застосування судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права).

Позиція Верховного Суду

Завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави. Суд та учасники судового процесу зобов`язані керуватися завданням цивільного судочинства, яке превалює над будь-якими іншими міркуваннями в судовому процесі (частини перша та друга статті 2 ЦПК України).

Суд визначає в межах, встановлених цим Кодексом, порядок здійснення провадження у справі відповідно до принципу пропорційності, враховуючи: завдання цивільного судочинства; забезпечення розумного балансу між приватними й публічними інтересами; особливості предмета спору; ціну позову; складність справи; значення розгляду справи для сторін, час, необхідний для вчинення тих чи інших дій, розмір судових витрат, пов`язаних із відповідними процесуальними діями, тощо (частина перша статті 11 ЦПК України).

Право на доступ до суду реалізується на підставах і в порядку, встановлених законом. Кожний із процесуальних кодексів встановлює обмеження щодо кола питань, які можуть бути вирішені в межах відповідних судових процедур. Зазначені обмеження спрямовані на дотримання оптимального балансу між правом людини на судовий захист і принципами юридичної визначеності, ефективності й оперативності судового процесу.

Суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи, що виникають з цивільних, земельних, трудових, сімейних, житлових та інших правовідносин, крім справ, розгляд яких здійснюється в порядку іншого судочинства (частина перша статті 19 ЦПК України).

Окреме провадження призначене для розгляду справ про підтвердження наявності або відсутності юридичних фактів, що мають значення для охорони прав та інтересів особи або створення умов для здійснення нею особистих немайнових чи майнових прав або підтвердження наявності чи відсутності неоспорюваних прав (частина сьома статті 19 ЦПК України).

Окреме провадження - це вид непозовного цивільного судочинства, в порядку якого розглядаються цивільні справи про підтвердження наявності або відсутності юридичних фактів, що мають значення для охорони прав, свобод та інтересів особи або створення умов здійснення нею особистих немайнових чи майнових прав або підтвердження наявності чи відсутності неоспорюваних прав (частина перша статті 293 ЦПК України).

Встановлення факту, що має юридичне значення, в окремому провадженні можливе при умові, що факти, які підлягають встановленню, повинні мати юридичне значення, тобто від них мають безпосередньо залежати виникнення, зміна або припинення особистих чи майнових прав фізичної особи без повторного звернення до суду на підставі цього рішення та встановлення такого факту не пов`язується з наступним вирішенням спору про право.

Згідно з частиною другою статті 315 ЦПК України у судовому порядку можуть бути встановлені також інші факти, від яких залежить виникнення, зміна або припинення особистих чи майнових прав фізичних осіб, якщо законом не визначено іншого порядку їх встановлення.

Згідно з пунктом 7 частини першої статті 4 КАС України суб`єктом владних повноважень є орган державної влади, орган місцевого самоврядування, їх посадова чи службова особа, інший суб`єкт при здійсненні ними публічно-владних управлінських функцій на підставі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень, або наданні адміністративних послуг.

Відповідно до пункту 17 частини першої статті 4 КАС України публічна служба є діяльністю на державних політичних посадах, у державних колегіальних органах, професійна діяльність суддів, прокурорів, військова служба, альтернативна (невійськова) служба, інша державна служба, патронатна служба в державних органах, служба в органах влади Автономної Республіки Крим, органах місцевого самоврядування.

Відповідно до пункту 2 частини першої статті 19 КАС України юрисдикція адміністративних судів поширюється на справи у публічно-правових спорах, зокрема: спорах з приводу прийняття громадян на публічну службу, її проходження, звільнення з публічної служби.

При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду (частина четверта статті 263 ЦПК України).

У постанові Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 23 січня 2023 року у справі № 214/1309/21 (провадження № 61-3264сво22) вказано, що: до адміністративної юрисдикції відносяться справи, які виникають зі спору в публічно-правових відносинах, що стосується цих відносин, коли один з його учасників - суб`єкт владних повноважень здійснює владні управлінські функції в цьому процесі або за його результатами владно впливає на фізичну чи юридичну особу та порушує їх права, свободи чи інтереси в межах публічно-правових відносин. Спір набуває ознак публічно-правового за умов не лише наявності серед суб`єктів спору публічного органу чи посадової особи, а й здійснення ним (ними) у цих відносинах владних управлінських функцій. Визначальними ознаками приватноправових відносин є юридична рівність та майнова самостійність їх учасників, наявність майнового чи немайнового, особистого інтересу суб`єкта. Спір буде мати приватноправовий характер, якщо він обумовлений порушенням приватного права (як правило майнового) певного суб`єкта, що підлягає захисту в спосіб, передбачений законодавством для сфери приватноправових відносин, навіть і в тому випадку, якщо до порушення приватного права призвели владні управлінські дії суб`єкта владних повноважень. При визначенні предметної юрисдикції справ суди повинні виходити зі змісту права та/або інтересу, за захистом якого звернулася особа, заявлених вимог, характеру спірних правовідносин, змісту та юридичної природи обставин у справі. До таких висновків дійшла Велика Палата Верховного Суду в постановах: від 13 березня 2019 року у справі № 202/30/17 (провадження № 14-643цс18), від 19 червня 2019 року у справі № 826/5806/17 (провадження № 11-290апп19), від 23 листопада 2021 року у справі

№ 175/1571/15 (провадження № 14-51цс21).

Об`єднана палата Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду звертає увагу, що приватно-правовий інструментарій (зокрема, ініціювання справи про встановлення факту) не повинен використовуватися учасниками для оцінки обставин, які становлять предмет доказування у адміністративному провадженні, чи з метою створення поза межами останнього передумов для визнання доказу, отриманого у такому провадженні, належним та допустимим. Об`єднана палата Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду у постанові від 23 травня 2022 року у справі № 539/4118/19 (провадження № 61-10777сво20) зробила схожий за змістом висновок та зазначила, що заява про встановлення факту, що має юридичне значення, щодо якого виник публічно-правовий спір, не може бути предметом розгляду у порядку цивільного судочинства.

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 27 березня 2019 року в справі № 569/7589/17 (провадження № 14-560цс18) зазначено, що: "якщо вирішення спору має розглядатися в позовному провадженні за правилами адміністративного судочинства, то згідно з вимогами частини першої статті 377, пункту 1 частини першої статті 255 ЦПК України провадження у цивільній справі підлягає закриттю. Таким чином, якщо при розгляді заяви про встановлення факту, що має юридичне значення, визначено, що існує спір про право і справа має розглядатися за правилами того судочинства, за яким подано цю заяву, проте в порядку позовного провадження, то суд залишає заяву без розгляду. У випадку якщо справа підлягає розгляду в порядку іншого судочинства, ніж подано заяву про встановлення факту, що має юридичне значення, то суд відмовляє у відкритті провадження або закриває провадження у справі, якщо провадження у справі було відкрито. У справі, що розглядається, вирішення спору із суб`єктом владних повноважень щодо права на отримання пенсії відповідно до пункту 4 частини першої статті 18 КАС України (у редакції, чинній на час звернення до суду із заявою та розгляду справи судом першої інстанції) має розглядатися в позовному провадженні за правилами адміністративного судочинства, тому апеляційний суд обґрунтовано закрив провадження у справі на підставі вимог частини першої статті 377, пункту 1 частини першої статті 255 ЦПК України".

У справі, що переглядається, апеляційний суд встановив, що згідно з наказами ДФС ОСОБА_1 протягом 2019 року неодноразово відряджався у зв`язку зі службовою необхідністю до Черкаської та Закарпатської митниці ДФС, де виконував службові обов`язки за іншою посадою, певний період у році перебував у відпустках та мав тимчасову непрацездатність. Вказані обставини могли істотно вплинути на можливість виконання заявником завдань і ключових показників за посадою директора Департамента організації протидії митним правопорушенням та міжнародної взаємодії ДФС. Заявник уважає, що ці обставини не враховано суб`єктом оцінювання під час складення висновку щодо оцінювання результатів службової діяльності директора заявника, який перебував на посаді державної служби категорії "Б" у 2019 році. Тобто, вимоги ОСОБА_1 пов`язані з доведенням наявності підстав для визнання (підтвердження) обставин проходження публічної служби і не пов`язані з будь-якими цивільними правами та обов`язками, їх виникненням, існуванням та припиненням. Відповідно, за своїм предметом та можливими правовими наслідками такі вимоги пов`язані з публічно-правовими відносинами заявника з державою, а отже, не підлягають вирішенню у порядку цивільного судочинства.