розглянув у порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників цивільну справу за позовом Львівського національного університету природокористування до ОСОБА_1 про визнання особи такою, що втратила право користування житловим приміщенням,

за касаційною скаргою Львівського національного університету природокористування на постанову Львівського апеляційного суду від 09 березня 2023 року у складі колегії суддів: Приколоти Т. І., Мікуш Ю. Р., Савуляка Р. В.,

1. Описова частина

Короткий зміст позовних вимог

У грудні 2021 року Львівський національний аграрний університет, який змінив назву на Львівський національний університет природокористування (далі - ЛНУП, університет), звернувся до суду з позовом, у якому, просив визнати ОСОБА_1 таким, що втратив право користування житловим приміщенням - кімнатами АДРЕСА_1 .

Обґрунтовуючи позовні вимоги, ЛНУП посилався на те, що у нього на балансі перебуває гуртожиток АДРЕСА_2, який є державною власністю. Відповідач тривалий час не проживає в гуртожитку та не вносить оплату за житлово-комунальні послуги, його місце проживання не відоме. Тобто відповідач втратив інтерес до спірного житлового приміщення.У зв`язку з цим університет просив позов задовольнити.

Короткий зміст рішення суду першої інстанції

Жовківський районний суд Львівської області рішенням від 04 травня 2022 року позов задовольнив. Визнав ОСОБА_1 таким, що втратив право користування житловим приміщенням, а саме кімнатами № НОМЕР_1, НОМЕР_2 в гуртожитку АДРЕСА_2 . Вирішив питання про розподіл судових витрат.

Суд першої інстанції мотивував рішення тим, що позивач довів факт непроживання відповідача за адресою реєстрації більше року, а відповідач не надав доказів поважності такої тривалої відсутності у житловому приміщенні.

Короткий зміст постанови суду апеляційної інстанції

Львівський апеляційний суд постановою від 09 березня 2023 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 задовольнив. Рішення Жовківського районного суду Львівської області від 04 травня 2022 року скасував та прийняв нове рішення. У задоволенні позову відмовив.

Апеляційний суд мотивував судове рішення тим, що власником гуртожитку, у якому зареєстрований ОСОБА_1, є Міністерство освіти і науки України, а тому ЛНАУ не наділений правом звернення до суду з позовом про визнання особи такою, що втратила право користування житловим приміщенням. Крім того, у спірних кімнатах гуртожитку зареєстровані та проживають члени сім`ї ОСОБА_1 - ОСОБА_2 і малолітня ОСОБА_3, які не залучені як відповідачі, вимоги про визнання їх такими, що втратили право користування спірним житлом, не заявлені.

Короткий зміст касаційної скарги та її узагальнені аргументи, позиції інших учасників справи

У квітні 2023 року ЛНУП подав до Верховного Суду касаційну скаргу, в якій, посилаючись на неправильне застосування апеляційним судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просив скасувати постанову Львівського апеляційного суду від 09 березня 2023 року та залишити в силі рішення Жовківського районного суду Львівської області від 04 травня 2022 року.

Підставою касаційного оскарження вказував те, що суд апеляційної інстанції застосував норми права без урахування висновків щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених у постановах Верховного Суду (пункт 1 частини другої статті 389 ЦПК України).

Касаційна скарга мотивована тим, що суд першої інстанції, встановивши факт тривалого непроживання відповідача в гуртожитку та відсутність доказів поважності такої тривалої відсутності дійшов правильного висновку про задоволення позову. Водночас апеляційний суд, скасовуючи рішення місцевого суду, помилково виходив з того, що ЛНУП є неналежним позивачем у цій справі. Крім того, апеляційний суд безпідставно взяв до уваги новий доказ - відомості про кількість зареєстрованих осіб, оскільки поважних причин неподання цього доказу до суду першої інстанції відповідач не зазначив. Цей доказ поданий з порушенням норм процесуального закону, а тому суд не мав права брати його до уваги.

У червні 2023 року представник ОСОБА_1 - адвокат Патько Н. Я. подала відзив на касаційну скаргу, в якому просила залишити її без задоволення, а оскаржувану постанову - без змін, оскільки це судове рішення є законним і обґрунтованим, суд правильно застосував норми матеріального та процесуального права відповідно до встановлених фактичних обставин справи, дав їм належну правову оцінку. Зазначила, що відповідача не може бути виселено зі спірних кімнат гуртожитку без надання йому іншого житлового приміщення. Також вказувала на те, що гуртожиток № 5 належить не ЛНУП, а Міністерству освіти і науки України, яке з позовом про визнання особи такою, що втратила право користування житловим приміщенням, чи іншими вимогам до відповідача не зверталося.

Рух справи в суді касаційної інстанції

Ухвалою Верховного Суду від 26 квітня 2023 року відкрито касаційне провадження у цій справі та витребувано її матеріали із суду першої інстанції.

08 травня 2023 року справа надійшла до Верховного Суду.

Згідно з протоколом повторного автоматизованого розподілу судової справи між суддями 30 травня 2023 року суддею-доповідачем визначено Зайцева А. Ю.

Ухвалою Верховного Суду від 29 червня 2023 року справу призначено до судового розгляду.

Фактичні обставини справи

Апеляційний суд встановив, що гуртожиток АДРЕСА_2 перебуває у власності Міністерства освіти і науки України, що підтверджується інформаційною довідкою з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру права власності на нерухоме майно від 12 квітня 2016 року № 57190751.

17 березня 2009 року ОСОБА_1 прийнято на роботу на посаду проректора з виробничо-господарської роботи, що підтверджується наказом Львівського національного аграрного університету від 17 березня 2009 року № 66-к.

Згідно з протоколом № 49 засідання профспілкового комітету Львівського національного аграрного університету від 17 вересня 2009 року ухвалено надати ОСОБА_1 кімнати АДРЕСА_3 та дозволити реєстрацію.

29 квітня 2014 року ОСОБА_1 звільнено з роботи на підставі пункту 1 статті 36 КЗпП України, що підтверджується наказом від 24 квітня 2014 року № 185-к.

Згідно з відомостями з Реєстру Львівської міської територіальної громади про кількість зареєстрованих осіб від 25 січня 2023 року № 112684, за адресою: АДРЕСА_4 зареєстровані ОСОБА_2, ІНФОРМАЦІЯ_1, малолітня ОСОБА_3, ІНФОРМАЦІЯ_2, та ОСОБА_1 .

2. Мотивувальна частина

Позиція Верховного Суду

Згідно з частиною другою статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу. Підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 2, 3 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Відповідно до частини першої статті 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду, перевіривши правильність застосування судами норм права в межах касаційної скарги, дійшов висновку, що касаційна скарга підлягає частковому задоволенню з огляду на таке.

Мотиви і доводи Верховного Суду та застосовані норми права

Статтею 15 ЦК України передбачено право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання, а також на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства.

Відповідно до частини 1 статті 16 ЦК України кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.

Відповідно до статті 48 ЦПК України сторонами в цивільному процесі є позивач і відповідач. Позивачем і відповідачем можуть бути фізичні і юридичні особи, а також держава.

При цьому позивачем є особа, яка подала позов або в інтересах якої подано позов про захист порушеного, невизнаного чи оспорюваного права або охоронюваного законом інтересу. Відповідачами ж є особи, до яких пред`явлено позовні вимоги.

Суд, розглядаючи справу, повинен вирішити питання про правильність визначення процесуальної правосуб`єктності сторін, зокрема, що позивач дійсно є суб`єктом тих прав, законних інтересів та юридичних обов`язків, які становлять зміст спірних правовідносин і з приводу яких суд повинен ухвалити судове рішення.

Нормами ЦПК України (1618-15) не передбачено можливості заміни позивача чи залучення особи як співпозивача.

Якщо позов пред`явила особа, якій не належить право вимоги, суд повинен відкрити провадження, встановити дійсні обставини і, переконавшись у тому, що вимоги пред`явлено неналежним позивачем, відмовити у задоволенні позову.

Такі правові висновки викладені в постанові Верховного Суду від 25 жовтня 2022 року у справі № 607/14378/21.

Крім того, в пункті 114 постанови Великої Палати Верховного Суду від 28 вересня 2021 року у справі № 761/45721/16-ц зазначено, що відповідно до частини першої статті 4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів. Відповідно до пункту 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов`язків цивільного характеру або встановить обґрунтованість будь-якого висунутого проти нього кримінального обвинувачення. Водночас зазначені норми не означають, що кожний позов, поданий до суду, має бути задоволений. Якщо позивач не довів порушення його права чи безпосереднього інтересу, в позові слід відмовити.

Звертаючись до суду з цим позовом, позивач вказував на те, що у нього на балансі перебуває гуртожиток АДРЕСА_2, який є державною власністю. Відповідач тривалий час не проживає в гуртожитку та не вносить оплату за житлово-комунальні послуги.

Скасовуючи рішення місцевого суду та ухвалюючи нове про відмову в задоволенні позову, апеляційний суд, зокрема, виходив з того, що власником гуртожитку, у якому зареєстрований ОСОБА_1, є Міністерство освіти і науки України, а тому ЛНАУ не наділений правом звернення до суду з позовом про визнання особи такою, що втратила право користування житловим приміщенням.

Зазначений висновок апеляційного суду є помилковим з огляду на таке.

У цій справі суди встановили, що приміщення гуртожитку № 5 є нерухомим майном державної власності, яке закріплене за університетом на праві господарського відання, що підтверджується додатком до наказу Міністерства освіти і науки України від 08 грудня 2016 року № 1972.

Відповідно до статей 316, 317, 319, 321 ЦК України правом власності є право особи на річ (майно), яке вона здійснює відповідно до закону за своєю волею, незалежно від волі інших осіб. Власникові належать права володіння, користування та розпоряджання своїм майном. Власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд. Власник має право вчиняти щодо свого майна будь-які дії, які не суперечать закону. Право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні.

Згідно зі статтею 391 ЦК України власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпоряджання своїм майном.

Відповідно до статті 136 ГК України право господарського відання є речовим правом суб`єкта підприємництва, який володіє, користується і розпоряджається майном, закріпленим за ним власником (уповноваженим ним органом), з обмеженням правомочності розпорядження щодо окремих видів майна за згодою власника у випадках, передбачених цим Кодексом та іншими законами. Власник майна, закріпленого на праві господарського відання за суб`єктом підприємництва, здійснює контроль за використанням та збереженням належного йому майна безпосередньо або через уповноважений ним орган, не втручаючись в оперативно-господарську діяльність підприємства. Щодо захисту права господарського відання застосовуються положення закону, встановлені для захисту права власності. Суб`єкт підприємництва, який здійснює господарську діяльність на основі права господарського відання, має право на захист своїх майнових прав також від власника.

Згідно з частинами 1, 2 статті 70 Закону України "Про вищу освіту" матеріально-технічна база закладів вищої освіти включає будівлі, споруди, землю, комунікації, обладнання, транспортні засоби, службове житло та інші матеріальні цінності. Відповідно до законодавства та з урахуванням організаційно-правової форми закладу вищої освіти з метою забезпечення його статутної діяльності засновником (засновниками) закріплюються на основі права господарського відання або передаються у власність будівлі, споруди, майнові комплекси, комунікації, обладнання, транспортні засоби та інше майно. Повноваження засновника (засновників) закладу вищої освіти щодо розпорядження державним майном у системі вищої освіти здійснюються відповідно до законодавства. Майно закріплюється за державним або комунальним закладом вищої освіти на праві господарського відання і не може бути предметом застави, а також не підлягає вилученню або передачі у власність юридичним і фізичним особам без згоди засновників закладу вищої освіти та вищого колегіального органу самоврядування закладу вищої освіти, крім випадків, передбачених законодавством.

Заклад вищої освіти у порядку, визначеному законом, та відповідно до статуту має право використовувати майно, закріплене за ним на праві господарського відання, у тому числі для провадження господарської діяльності, передавати його в оренду та в користування відповідно до законодавства (пункт 3 частини третьої статті 70 Закону України "Про вищу освіту").

Згідно з пунктом 13 Примірного положення про студентський гуртожиток вищого навчального закладу, затвердженого наказом Міністерства освіти і науки України від 13 листопада 2007 року № 1004, працівники вищого навчального закладу, як виняток, можуть бути поселені в студентський гуртожиток до закінчення навчального року лише за рішенням керівника вищого навчального закладу і за погодженням з органами студентського самоврядування та первинною профспілковою організацією студентів.

За обставинами цієї справи на засіданні профспілкового комітету Львівського національного аграрного університету ухвалено надати ОСОБА_1 спірні кімнати в гуртожитку № 5 (протокол від 17 вересня 2009 року № 49). Тобто саме університет передав спірні кімнати в гуртожитку відповідачу в користування.

Таким чином, висновки апеляційного суду про те, що власником гуртожитку № 5 є Міністерство освіти і науки України, а тому університет не наділений правом звернення до суду з цим позовом, є необґрунтованими.

Близький за змістом висновок викладений у постанові Верховного Суду від 06 лютого 2020 року у справі № 922/1510/19.

Помилковими є і посилання апеляційного суду як на підставу відмови у задоволенні позову на те, що у спірних кімнатах гуртожитку зареєстровані та проживають члени сім`ї ОСОБА_1 - ОСОБА_2 і малолітня ОСОБА_3, які не залучені як відповідачі, оскільки до зазначених осіб вимоги про визнання їх такими, що втратили право користування спірним житлом, чи інших вимог у цій справі не заявлено.

Згідно зі статтею 400 ЦПК України касаційний суд не має процесуальної можливості встановлювати нові обставини, які не були встановлені судами попередніх інстанції, та давати оцінку доказам, які суди не досліджували, а отже, не може вирішити спір по суті за результатами касаційного перегляду.

Відповідно до пунктів 1, 3 частини третьої статті 411 ЦПК України підставою для скасування судового рішення та направлення справи на новий розгляд є також порушення норм процесуального права, на які посилається заявник у касаційній скарзі, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, якщо суд не дослідив зібрані у справі докази, за умови висновку про обґрунтованість заявлених у касаційній скарзі підстав касаційного оскарження, передбачених пунктами 1, 2, 3 частини другої статті 389 цього Кодексу; або суд необґрунтовано відхилив клопотання про витребування, дослідження або огляд доказів або інше клопотання (заяву) учасника справи щодо встановлення обставин, які мають значення для правильного вирішення справи.

Враховуючи наведене, постанова апеляційного суду підлягає скасуванню з направленням справи на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.

Під час нового розгляду суду належить врахувати викладене, розглянути справу в установлені законом розумні строки з додержанням вимог матеріального і процесуального права, дослідити та належним чином оцінити подані сторонами докази, дати правову оцінку доводам і запереченням сторін з огляду на мотиви скасування судового рішення, на підставі чого вирішити спір.

У травні 2023 року представник ОСОБА_1 - адвокат Патько Н. Я. подала клопотання, в якому просила закрити провадження у справі, посилаючись на ту обставину, що суд касаційної інстанції помилково відкрив касаційне провадження у малозначній справі.

Згідно з частиною шостою статті 19 ЦПК України малозначними справами є справи: 1) у яких ціна позову не перевищує ста розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб; 2) справи незначної складності, визнані судом малозначними, крім справ, які підлягають розгляду лише за правилами загального позовного провадження, та справ, ціна позову в яких перевищує двісті п`ятдесят розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб; 3) справи про стягнення аліментів, збільшення їх розміру, оплату додаткових витрат на дитину, стягнення неустойки (пені) за прострочення сплати аліментів, індексацію аліментів, зміну способу їх стягнення, якщо такі вимоги не пов`язані із встановленням чи оспорюванням батьківства (материнства); 4) справи про розірвання шлюбу; 5) справи про захист прав споживачів, ціна позову в яких не перевищує двохсот п`ятдесяти розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб.