розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_2, яка подана його представником - адвокатом Герасимовою Тетяною Ігорівною, на постанову Київського апеляційного суду від 09 листопада 2022 року у складі колегії суддів: Мостової Г. І., Березовенко Р. В., Лапчевської О. Ф.,

1. Описова частина

Короткий зміст позовної заяви

У січні 2020 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_2 про витребування майна із чужого незаконного володіння.

Позовна заява мотивована тим, що відповідно до заповіту від 10 травня 2016 року він є спадкоємцем всього належного майна, а також належних майнових прав та обов`язків ОСОБА_3, яка померла ІНФОРМАЦІЯ_1 .

Дев`ятою київською державною нотаріальною конторою заведено спадкову справу після смерті ОСОБА_3, яка фактично прийняла спадщину після смерті ОСОБА_4, померлої ІНФОРМАЦІЯ_2, та ОСОБА_5, померлої ІНФОРМАЦІЯ_3 .

Після смерті ОСОБА_3 залишилось спадкове майно у вигляді квартири за адресою: АДРЕСА_1, загальною площею 64,1 кв. м. Указана квартира зареєстрована на праві власності за ОСОБА_4 та ОСОБА_5 .

Позивач посилався на те, що звернувся до Дев`ятої київської державної нотаріальної контори із заявою про заведення спадкової справи після померлої та отримання спадщини, але станом на момент отримання спадщини зазначене спадкове майно було вже зареєстровано на праві власності за ОСОБА_2 на підставі договору купівлі-продажу квартири від 24 травня 2016 року, укладеному між ОСОБА_6 (продавець) та ОСОБА_2 (покупець).

У пункті 2 договору купівлі-продажу квартири від 24 травня 2016 року визначено, що квартира належить продавцю ОСОБА_6 на підставі договору дарування квартири, а дарувальниками виступили ОСОБА_4 та ОСОБА_5 .

Зазначав, що рішенням Голосіївського районного суду міста Києва від 29 жовтня 2019 року, залишеним без змін постановою Київського апеляційного суду від 25 червня 2020 року, у справі № 752/10342/16-ц визнано недійсним договір дарування квартири АДРЕСА_2 від 20 грудня 2003 року, укладений між ОСОБА_4, ОСОБА_5 та ОСОБА_6, посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Зубар Н. В. 20 грудня 2003 року за реєстровим № 4321.

Вважав, що єдиним способом реалізувати його право на спадкування є звернення до суду з позовом про витребування майна від відповідача.

Ураховуючи наведене, ОСОБА_1 просив суд витребувати із володіння ОСОБА_2 на його користь квартиру, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 .

Короткий зміст судового рішення суду першої інстанції

Рішенням Голосіївського районного суду м. Києва від 28 січня 2022 року у складі судді Мазура Ю. Ю. у задоволенні позову ОСОБА_1 відмовлено.

Рішення районного суду мотивовано тим, що позивач обрав неналежний спосіб захисту свого права, оскільки він не є та не був власником спірного об`єкта нерухомості та не може звертатися з позовом про витребування майна із чужого незаконного володіння.

Вирішуючи заяву про застосування строку позовної давності, обґрунтовану представником ОСОБА_2 - адвокатом Герасимовою Т. І. у відзиві на позовну заяву, районний суд застосував наслідки спливу строку позовної давності, оскільки позивачу на момент подання позовної заяви у справі № 752/10342/16-ц, а саме: станом на 06 липня 2020 року було достовірно відомо про існування договору купівлі-продажу квартири від 24 травня 2016 року, укладеного між ОСОБА_6 та ОСОБА_2 .

Короткий зміст судового рішення суду апеляційної інстанції

Постановою Київського апеляційного суду від 09 листопада 2022 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 задоволено.

Рішення Голосіївського районного суду м. Києва від 28 січня 2022 року скасовано та ухвалено нове судове рішення.

Позов ОСОБА_1 задоволено.

Витребувано із володіння ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 квартиру АДРЕСА_2, яка складається із трьох житлових кімнат, загальною площею 64,1 кв. м, житловою площею 42,2 кв. м.

Вирішено питання щодо розподілу судових витрат.

Судове рішення суду апеляційної інстанції мотивовано тим, що ОСОБА_1 звернувся до суду як спадкоємець з позовом про витребування спірної квартири, враховуючи його законні очікування щодо результату розгляду справи № 752/10342/16-ц, порушені права мають бути захищені із застосуванням заявленого способу захисту.

Апеляційний суд вважав, що строк позовної давності позивачем не пропущений з огляду на те, що про порушення свого права позивач дізнався після набрання 25 червня 2020 року законної сили рішенням Голосіївського районного суду міста Києва від 29 жовтня 2019 року у справі № 752/10342/16-ц.

Короткий зміст вимог касаційної скарги

У касаційній скарзі ОСОБА_2, посилаючись на неправильне застосування апеляційним судом норм матеріального права, порушення норм процесуального права, просить постанову Київського апеляційного суду від 09 листопада 2022 року скасувати та залишити в силі рішення Голосіївського районного суду м. Києва від 28 січня 2022 року.

Надходження касаційної скарги до суду касаційної інстанції

У лютому 2023 року касаційна скарга надійшла до Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду.

Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 20 березня 2023 року відкрито касаційне провадження у вказаній справі та витребувано матеріали цивільної справи із суду першої інстанції.

У березні 2023 року справа надійшла до Верховного Суду.

Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 12 червня 2023 року справу призначено до розгляду.

Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 28 червня 2023 року заяву про самовідвід судді Гулька Б. І. у справі № 752/2115/20 задоволено. Справу передано для здійснення повторного автоматизованого розподілу.

Відповідно до протоколу повторного автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 29 червня 2023 року справу призначено судді-доповідачеві Лідовцю Р. А., судді, які входять до складу колегії: Дуспеник Д. Д., Гулейков І. Ю., Хопта С. Ф., Коломієць Г. В.

Аргументи учасників справи

Доводи особи, яка подала касаційну скаргу

Касаційна скарга ОСОБА_2, яка подана його представником - адвокатом Герасимовою Т. І., мотивована тим, що всупереч основним засадам та принципам судочинства, суд апеляційної інстанції вказав, що строк позовної давності позивачем не пропущено з огляду на те, що про порушення свого права позивач дізнався після набрання 25 червня 2020 року законної сили рішенням Голосіївського районного суду міста Києва від 29 жовтня 2019 року у справі № 752/10342/16-ц.

Зазначає, що позивач визнав під час розгляду обставину, що 08 червня 2016 року він дізнався про реєстрацію права власності на спірну квартиру за відповідачем. Дана інформація була надана йому у Дев`ятій київській державній нотаріальній конторі.

05 липня 2016 року позивач звернувся до Голосіївського районного суду міста Києва з позовом про визнання договору дарування та договору купівлі-продажу квартири недійсним.

З рішення Голосіївського районного суду міста Києва від 29 жовтня 2019 року у справі № 752/10342/16-ц встановлено, що на 05 липня 2016 року позивачеві було достовірно відомо про існування договору купівлі-продажу квартири, укладеного між ним та ОСОБА_6 .

З огляду на зазначене, суд першої інстанції дійшов правильного висновку про пропуск позивачем строку позовної давності, оскільки допустимим строком подання позову було 07 червня 2019 року.

Підставами касаційного оскарження зазначеного судового рішення ОСОБА_2 вказує неправильне застосування судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права, а саме застосування апеляційним судом норм права без урахування висновку щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладеного у постановах Великої Палати Верховного Суду від 05 червня 2018 року у справі 338/180/17 (провадження № 14-144цс18), від 20 червня 2018 року у справі № 697/2751/14-ц, від 17 жовтня 2018 року у справі № 362/44/17, від 30 січня 2019 року у справі № 569/17272/15-ц (провадження № 14-338цс18), від 09 лютого 2021 року у справі № 381/622/17 (провадження № 14-98цс20), від 02 листопада 2021 року у справі № 925/1351/19 (провадження № 12-35гс21) та постановах Верховного Суду від 28 листопада 2018 року у справі № 911/926/17, від 13 листопада 2019 року у справі № 645/4220/16-ц, що передбачено пунктом 1 частини другої статті 389 ЦПК України.

Доводи осіб, які подали відзив на касаційну скаргу

У квітні 2023 року ОСОБА_1 подав відзив на касаційну скаргу, у якому зазначив, що оскаржуване судове рішення суду апеляційної інстанції відповідає положенням статей 263- 265 ЦПК України, підстави для його скасування відсутні.

Посилається на те, що рішенням Голосіївського районного суду міста Києві від 29 жовтня 2019 року у справі № 752/10342/16-ц встановлено, що спірна квартира вибула з його володіння поза його волею і була придбана відповідачем на підставі договору купівлі-продажу від 24 травня 2016 року, укладеного з ОСОБА_6, який не мав права на відчуження спірної квартири.

Фактичні обставини, встановлені судами

Відповідно до свідоцтва про право власності на житло від 27 грудня 1993 року, виданого Київським електротехнічним заводом "Транссигнал", квартира АДРЕСА_2 належала на праві спільної сумісної власності ОСОБА_4 та ОСОБА_5 . Квартира приватизована на підставі Закону України "Про приватизацію державного житлового фонду" (2482-12) (том 1, а. с. 10).

ІНФОРМАЦІЯ_3 ОСОБА_5 померла, що підтверджується свідоцтвом про смерть від 24 жовтня 1994 року НОМЕР_1 (том 1, а. с. 11).

Відомостей про відкриття спадкової справи після смерті ОСОБА_5 матеріали справи не містять.

За змістом договору дарування квартири, укладеного 20 грудня 2003 року між ОСОБА_4, ОСОБА_5 та ОСОБА_6, посвідченого приватним нотаріусом Зубар Н. В., та зареєстрованого в реєстрі за номером 4321, ОСОБА_4, ОСОБА_5 безоплатно передали в дар ОСОБА_6 квартиру АДРЕСА_2 .

При укладенні договору дарування від 20 грудня 2003 року особу дарувальника ОСОБА_5, ідентифікаційний номер НОМЕР_2, було посвідчено паспортом серії НОМЕР_3, виданим Залізничним РУ ГУ МВС України в м. Києві 16 січня 1998 року, остання мешкала у АДРЕСА_1 (том 1, а. с. 16).

ОСОБА_7 померла ІНФОРМАЦІЯ_2, що підтверджується свідоцтвом про смерть від 31 травня 2007 року серії НОМЕР_4 (том 1, а. с. 12).

Відповідно до інформаційної довідки Київського міського бюро технічної інвентаризації (далі - БТІ) від 09 червня 2016 року КВ-2016 № 23024, наданої на запит Київської державної нотаріальної контори № 9, згідно з даними БТІ, квартира АДРЕСА_2 на праві власності зареєстрована за: ОСОБА_4, ОСОБА_5, на підставі свідоцтва про право власності на житло, виданого 27 грудня 1993 року Київським електротехнічним заводом "Транссигнал" (том 1, а. с. 14).

10 травня 2016 року ОСОБА_3 склала заповіт, посвідчений приватним нотаріусом Грек А. В., відповідно до якого заповіла все належне їй майно ОСОБА_1 (том 1, а. с. 9).

Відповідно до свідоцтва про смерть, ОСОБА_3 померла ІНФОРМАЦІЯ_1 у віці 90 років, про що 13 травня 2016 року складено відповідний актовий запис № 7620 (том 1, а. с. 13).

24 травня 2016 року приватним нотаріусом Некриловим К. Ю. посвідчено та зареєстровано в реєстрі за номером 4266 договір купівлі-продажу квартири АДРЕСА_2, укладений між ОСОБА_6 та ОСОБА_2 (том 1, а. с. 18).

Зі змісту цього договору купівлі-продажу спірна квартира належала продавцю ОСОБА_6 на підставі договору дарування, посвідченого 20 грудня 2003 року приватним нотаріусом Зубар Н. В., зареєстрованого за реєстровим номером 4321.

24 травня 2016 року цей договір зареєстрований в електронному Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно про реєстрацію права власності за реєстровим номером об`єкта нерухомого майна: 929123580000.

08 червня 2016 року ОСОБА_1 у встановленому законом порядку подав нотаріусу заяву про прийняття спадщини за заповітом після смерті ОСОБА_3, яка померла ІНФОРМАЦІЯ_1 .

Рішенням Голосіївського районного суду міста Києва від 29 жовтня 2019 року у справі № 752/10342/16-ц, залишеним без змін постановою Київського апеляційного суду від 25 червня 2020 року, позовні вимоги ОСОБА_1 задоволені частково (том 1, а. с. 20-33).

Визнано недійсним договір дарування квартири АДРЕСА_2 від 20 грудня 2003 року, укладений між ОСОБА_4, ОСОБА_5 та ОСОБА_6, посвідчений приватним нотаріусом Зубар Н. В. за реєстровим номером 4321, що зареєстрований 24 травня 2016 року в електронному Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно про реєстрацію права власності за реєстраційним номером об`єкта нерухомого майна: 929123580000.

У задоволенні решти позовних вимог відмовлено.

У задоволенні зустрічного позову ОСОБА_2 про визнання заповіту недійсним відмовлено.

Постановою Верховного Суду від 19 квітня 2021 року у справі № 752/10342/16-ц (провадження № 61-16598) у складі колегії суддів: Бурлакова С. Ю. (суддя-доповідач), Коротуна В. М., Червинської М. Є., касаційну скаргу ОСОБА_2 залишено без задоволення.

Рішення Голосіївського районного суду м. Києва від 29 жовтня 2019 року та постанову Київського апеляційного суду від 25 червня 2020 року залишено без змін.

При розгляді справи № 752/10342/16-ц судом першої інстанції встановлено, що у Дев`ятій київській державній нотаріальній конторі заведена спадкова справа № 426/2016 після смерті ОСОБА_3, померлої ІНФОРМАЦІЯ_1, яка фактично прийняла спадщину після смерті ОСОБА_4, померлої ІНФОРМАЦІЯ_2 та ОСОБА_5, померлої ІНФОРМАЦІЯ_3 . Заяву про прийняття спадщини подав спадкоємець за заповітом, ОСОБА_1 .

Судом першої інстанції також встановлено, що Дев`ятою київською державною нотаріальною конторою була заведена спадкова справа № 1120 до майна померлої ІНФОРМАЦІЯ_2 ОСОБА_4 за заявою ОСОБА_3 від 08 листопада 2007 року № 2368, якою ОСОБА_3 заявила, що ІНФОРМАЦІЯ_2 померла її рідна сестра ОСОБА_4, що мешкала по день смерті за адресою: АДРЕСА_1, спадкове майно після її смерті приймає. Необхідні документи будуть подані додатково. Фактом прийняття спадщини є подання цієї заяви у встановлений законом шестимісячний термін про прийняття спадщини.

За даними спадкової справи № 1120, відкритої до майна померлої ІНФОРМАЦІЯ_2 ОСОБА_4, судом також встановлено, що за адресою АДРЕСА_1 : проживала і була зареєстрована ОСОБА_4, з 15 жовтня 1956 року по день смерті, виписана 30 жовтня 2007 року. Станом на 03 листопада 2007 року в квартирі ніхто не зареєстрований; проживала і була зареєстрована ОСОБА_5 з 12 червня 1962 року по день смерті ІНФОРМАЦІЯ_3, знята з реєстрації 07 червня 1996 року.

У Дев`ятій київській державній нотаріальній конторі заведена спадкова справа після смерті ОСОБА_4, померлої ІНФОРМАЦІЯ_2, яка мешкала по день смерті у АДРЕСА_1, спадкове майно складається з квартири, що знаходиться у АДРЕСА_1, 1/2 частину якої ОСОБА_4 фактично прийняла після смерті своєї дочки - ОСОБА_5, померлої ІНФОРМАЦІЯ_3 . При видачі свідоцтва про право власності на житло не були визначені частки у квартирі, що є спільною сумісною власністю ОСОБА_4 та ОСОБА_5, просили внести в свідоцтво про право власності на житло, видане Київським електротехнічним заводом "Транссигнал" 27 грудня 1993 року згідно з розпорядженням (наказом) від 27 грудня 1993 року № 128, відомості, що вказана квартира приватизована в рівних долях. Відомості необхідні для оформлення спадкової справи, відповідь просили видати ОСОБА_3 .

2. Мотивувальна частина

Позиція Верховного Суду

Підстави касаційного оскарження судових рішень визначені у частині другій статті 389 ЦПК України.

Відповідно до пункту 1 частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках, зокрема, якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку.

Касаційна скарга ОСОБА_2, яка подана його представником - адвокатом Герасимовою Т. І., підлягає частковому задоволенню.

Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права

Відповідно до вимог частин першої та другої статті 400 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.

Згідно із частиною першою статті 402 ЦПК України у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400 цього Кодексу.

У частинах першій, другій та п`ятій статті 263 ЦПК України встановлено, що судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.

Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.

Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Зазначеним вимогам закону оскаржуване судове рішення суду апеляційної інстанції не відповідає.

Згідно із частиною першою статті 4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів.

Відповідно до норм статей 12, 13 ЦПК України суд розглядає цивільні справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. При цьому кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Серед способів захисту речових прав цивільне законодавство виокремлює, зокрема, витребування майна із чужого незаконного володіння

(статті 387, 388 ЦК України). Вказаний спосіб захисту можна реалізувати шляхом подання віндикаційного позову.

Предметом віндикаційного позову є вимога власника, який не є фактичним володільцем індивідуальновизначеного майна, до особи, яка незаконно фактично володіє цим майном, про повернення його із чужого незаконного володіння.

Відповідно до статті 387 ЦК України власник має право витребувати своє майно від особи, яка незаконно, без відповідної правової підстави заволоділа ним.

Згідно із частиною першою статті 388 ЦК України якщо майно за відплатним договором придбане в особи, яка не мала права його відчужувати, про що набувач не знав і не міг знати (добросовісний набувач), власник має право витребувати це майно від набувача лише у разі, якщо майно:

1) було загублене власником або особою, якій він передав майно у володіння;

2) було викрадене у власника або особи, якій він передав майно у володіння;

3) вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно у володіння, не з їхньої волі іншим шляхом.

У пунктах 22, 26 постанови Пленуму Вищого спеціалізованого суду з розгляду цивільних і кримінальних справ від 07 лютого 2014 року № 5 "Про судову практику в справах про захист права власності та інших речових прав" судам роз`яснено, що якщо майно за відплатним договором придбане в особи, яка не мала права його відчужувати, власник має право витребувати це майно з незаконного володіння набувача (статті 387, 388 ЦК України). Якщо в такій ситуації (саме так обґрунтовано підставу позову) пред`явлений позов про визнання недійсними договорів про відчуження майна, суду під час розгляду справи слід мати на увазі правила, встановлені статтями 387, 388 ЦК України.

У зв`язку із цим суди повинні розмежовувати, що коли майно придбано за договором в особи, яка не мала права його відчужувати, то власник має право на підставі статті 388 ЦК України звернутися до суду з позовом про витребування майна у добросовісного набувача, а не з позовом про визнання договору про відчуження майна недійсним. Це стосується не лише випадків, коли укладено один договір із порушенням закону, а й випадків, коли спірне майно відчужено на підставі наступних договорів.

Відповідно до положень частини першої статті 388 ЦК України власник має право витребувати своє майно із чужого незаконного володіння незалежно від заперечення відповідача про те, що він є добросовісним набувачем, якщо доведе факт вибуття майна з його володіння чи володіння особи, якій він передав майно, не з їхньої волі. При цьому суди повинні мати на увазі, що власник має право витребувати майно у добросовісного набувача лише у випадках, вичерпний перелік яких наведено в частині першій статті 388 ЦК України.

Встановлено, що ОСОБА_1 у встановлений законом строк, а саме 08 червня 2016 року заявив про прийняття спадщини за заповітом після смерті ОСОБА_3, померлої ІНФОРМАЦІЯ_1, що свідчить про те, що він успадкував спірну квартиру після смерті ОСОБА_3 .

Переглядаючи справу в апеляційному порядку та визначаючи наявність підстав для звернення ОСОБА_1 до суду з віндикаційним позовом, суд апеляційної інстанції правильно зазначив, що позивач звернувся до суду як спадкоємець власника спірної квартири - ОСОБА_3 та обрав ефективний спосіб захисту своїх прав.

Такі висновки суду апеляційної інстанції відповідають нормам матеріального права.

Відповідно до статей 1216, 1217 ЦК України спадкуванням є перехід прав та обов`язків (спадщини) від фізичної особи, яка померла (спадкодавця), до інших осіб (спадкоємців).

Спадкування здійснюється за заповітом або за законом.

За правилами статті 1223 ЦК України право на спадкування мають особи, визначені у заповіті.

У разі відсутності заповіту, визнання його недійсним, неприйняття спадщини або відмови від її прийняття спадкоємцями за заповітом, а також у разі неохоплення заповітом усієї спадщини право на спадкування за законом одержують особи, визначені у статтях 1261-1265 цього Кодексу. Право на спадкування виникає у день відкриття спадщини.

За правилами частини першої статті 1268 ЦК України спадкоємець за заповітом чи за законом має право прийняти спадщину або не прийняти її.

Частиною п`ятою статті 1268 ЦК України визначено, що незалежно від часу прийняття спадщини вона належить спадкоємцеві з часу відкриття спадщини.

Відсутність у спадкоємця, який прийняв спадщину, свідоцтва про право на спадщину, не свідчить про відсутність у нього права власності на спадкове майно.

З огляду на зазначене, ОСОБА_1 з моменту прийняття спадщини набув право власності на спірне спадкове майно та, відповідно, звертаючись до суду з позовом про витребування майна, обрав ефективний спосіб захисту своїх прав.

Зазначене узгоджується з висновками Верховного Суду, викладеними у постанові від 19 квітня 2021 року у справі № 752/10342/16-ц (провадження № 61-16598св20) за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_6, ОСОБА_2 про визнання недійсними договорів дарування та купівлі-продажу квартири.

Ураховуючи наведене, районний суд дійшов помилкового висновку про те, що позивач обрав неналежний спосіб захисту свого права, оскільки він не є та не був власником спірного об`єкта нерухомості та не може звертатися з позовом про витребування майна з чужого незаконного володіння.

Колегія суддів погоджується з висновком суду апеляційної інстанції про обґрунтованість позовних вимог ОСОБА_1 про витребування майна з чужого незаконного володіння, оскільки під час розгляду справи встановлено та доведено позивачем, що спірне майно, неволодіючим власником якого він є, знаходиться у фактичному користуванні відповідача, який набув його без відповідної правової підстави.

Проте, колегія суддів вважає передчасним висновом суду апеляційної інстанції про відсутність підстав для застосування строку позовної давності.

У відзиві на позовну заяву, поданому представником ОСОБА_2 - адвокатом Герасимовою Т, І., заявлено клопотання про застосування строку позовної давності до позовних вимог ОСОБА_1 .

Відповідно до статті 256 ЦК України позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу.

Загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки (стаття 257 ЦК України).

При цьому відповідно до частин першої, п`ятої статті 261 ЦК України перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила.

За зобов`язаннями з визначеним строком виконання перебіг позовної давності починається зі спливом строку виконання.

За зобов`язаннями, строк виконання яких не визначений або визначений моментом вимоги, перебіг позовної давності починається від дня, коли у кредитора виникає право пред`явити вимогу про виконання зобов`язання. Якщо боржникові надається пільговий строк для виконання такої вимоги, перебіг позовної давності починається зі спливом цього строку.

Разом з тим, згідно із частинами третьою, четвертою статті 267 ЦК України позовна давність застосовується судом лише за заявою сторони у спорі, зробленою до винесення ним рішення. Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови в позові.

Частиною п`ятою статті 267 ЦК України визначено, що якщо суд визнає поважними причини пропущення позовної давності, порушене право підлягає захисту.

Перш ніж застосувати позовну давність, суд має з`ясувати та зазначити у судовому рішенні, чи було порушене право, за захистом якого позивач звернувся до суду. Якщо це право порушене не було, суд відмовляє у позові через необґрунтованість останнього. І тільки якщо буде встановлено, що право позивача дійсно порушене, але позовна давність за відповідними вимогами спливла, про що заявила інша сторона у спорі, суд відмовляє у позові через сплив позовної давності у разі відсутності визнаних судом поважними причин її пропуску, про які повідомив позивач.

Такий висновок викладений у постанові Великої Палати Верховного Суду від 22 травня 2018 року у справі № 369/6892/15-ц, провадження № 14-96цс18.

Колегія суддів вважає, що суд апеляційної інстанції надав неналежну правову оцінку обставинам початку перебігу позовної давності у цій справі.

Вважаючи, що строк позовної давності до вимоги про витребування майна з чужого незаконного володіння у ОСОБА_1 почався 25 червня 2020 року, тобто з моменту набрання законної сили рішенням Голосіївського районного суду міста Києва від 29 жовтня 2019 року у справі № 752/10342/16-ц, апеляційний суд неправильно застосував норми матеріального права, які регулюють застосування строку позовної давності.

У постанові Великої Палати верховного Суду від 26 листопада 2019 року у справі № 914/3224/16 (провадження № 12-128гс19) зазначено:

"Відповідно до частини першої статті 261 ЦК України перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила, а не від дня, коли власник майна, яке перебуває у володінні іншої особи, дізнався чи міг дізнатися про кожного нового набувача цього майна.

Велика Палата Верховного Суду зазначає, що оскільки право власності територіальної громади м. Львова на спірну земельну ділянку було порушено в момент її вибуття з комунальної власності у володіння іншої особи, то початок перебігу позовної давності для позову, поданого на захист цього порушеного права, пов`язується з моментом, коли Львівська міська рада довідалася або могла довідатися про порушення її права або про особу, яка його порушила, а саме про факт вибуття з комунальної власності у володіння іншої особи.

Порушення права та підтвердження такого порушення судовим рішенням не є тотожними поняттями. Закон не пов`язує перебіг позовної давності з ухваленням судового рішення про порушення права особи. Тому перебіг позовної давності починається від дня, коли позивач довідався або міг довідатися про порушення його права, а не від дня, коли таке порушення було підтверджене судовим рішенням.

Закон також не пов`язує перебіг позовної давності за віндикаційним позовом ані з укладенням певних правочинів щодо майна позивача, ані з фактичним переданням майна порушником, який незаконно заволодів майном позивача, у володіння інших осіб".

З огляду на зазначене, колегія суддів не погоджується з висновками апеляційного суду про те, що після набрання законної сили рішенням Голосіївського районного суду міста Києва від 29 жовтня 2019 року та встановленням у зазначеному рішенні суду порушення його прав оспорюваними правочинами, у позивача виникли відповідні очікування щодо подальшого звернення до суду із позовом про витребування спірного майна у порядку, передбаченому статтею 388 ЦК України.

Отже, вирішуючи питання про наявність підстав для застосування строку позовної давності, суд апеляційної інстанції не врахував, що перебіг позовної давності починається від дня, коли позивач довідався або міг довідатися про порушення його права, а не від дня, коли таке порушення було підтверджене судовим рішенням.

При цьому суд не дослідив поважність пропуску ОСОБА_1 строку позовної давності та наявність підстав для застосування частини п`ятої статті 267 ЦК України, відповідно до якої, якщо суд визнає поважними причини пропущення позовної давності, порушене право підлягає захисту.

Ураховуючи наведене, доводи касаційної скарги про пропуск позивачем строку позовної давності на звернення до суду з позовом про витребування майна знайшли своє підтвердження.

За таких обставин висновки суду апеляційної інстанції не відповідають положенням статей 263- 265 ЦПК України та є передчасними.

Відповідно до частини першої статті 2 ЦПК України завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.

Встановлення обставин справи, дослідження та оцінка доказів є прерогативою судів першої та апеляційної інстанцій. Це передбачено статтями 77, 78, 79, 80, 89, 367 ЦПК України. Суд касаційної інстанції не наділений повноваженнями втручатися в оцінку доказів.

За таких обставин судове рішення апеляційного суду не відповідає вимогам статті 263 ЦПК України щодо законності й обґрунтованості. Зазначені вище порушення призвели до передчасних висновків суду, що в силу положень статті 411 ЦПК України є підставою для його скасування з передачею справи на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.

Відповідно до пунктів 1, 2 частини третьої статті 411 ЦПК України підставою для скасування судового рішення та направлення справи на новий розгляд є також порушення норм процесуального права, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, якщо: суд не дослідив зібрані у справі докази; або суд необґрунтовано відхилив клопотання про витребування, дослідження або огляд доказів, або інше клопотання (заяву) учасника справи щодо встановлення обставин, які мають значення для правильного вирішення справи.

Згідно із частиною четвертою статті 411 ЦПК України справа направляється на новий розгляд до суду апеляційної інстанції, якщо порушення норм процесуального права допущені тільки цим судом. У всіх інших випадках справа направляється до суду першої інстанції.

Оскільки суд касаційної інстанції позбавлений процесуальної можливості під час розгляду справи в касаційному порядку встановлювати нові обставини або вважати доведеними обставини, що не були встановлені судами попередніх інстанцій, збирати та надавати правову оцінку новим доказам у справі, то усунути вказані недоліки розгляду справи на стадії касаційного перегляду неможливо, тому, оскільки порушення норм процесуального права допущено апеляційним судом, справу необхідно передати на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.

Під час нового розгляду суду належить врахувати викладене, розглянути справу в установлені законом розумні строки з додержанням вимог процесуального права, дослідити та належно оцінити подані сторонами докази, з наведенням відповідних обґрунтувань, дати правову оцінку доводам і запереченням сторін та ухвалити законне і справедливе судове рішення відповідно до встановлених обставин і вимог закону.

Щодо судових витрат

У підпункті в) пункту 4 частини першої статті 416 ЦПК України передбачено, що постанова суду касаційної інстанції складається з резолютивної частини із зазначенням розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції.

За загальним правилом, при розподілі судових витрат у резолютивній частині судового рішення за результатами розгляду та вирішення справи встановлюється обов`язок сторони, не на користь якої ухвалено таке судове рішення, відшкодувати (компенсувати) іншій стороні понесені судові витрати із вказівкою на чіткий розмір відповідних судових витрат.

У справі, що переглядається, касаційна скарга ОСОБА_2, яка подана його представником - адвокатом Герасимовою Т. І., задовольняється частково, а справа передається на новий розгляд до суду апеляційної інстанції. Тобто остаточного рішення по суті спору касаційним судом не було прийнято, а тому за таких обставин підстави для вирішення питання про розподіл судових витрат відсутні.

Зазначене узгоджується з правовим висновком Верховного Суду у складі суддів Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду, викладеним у постанові від 18 травня 2020 року у справі № 530/1731/16-ц (провадження № 61-39028сво18).