розглянувши у попередньому судовому засіданні касаційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Корольовського районного суду міста Житомира від 08 грудня 2021 року в складі судді Адамовича О. Й. та постанову Житомирського апеляційного суду від 06 вересня 2022 року в складі колегії суддів: Павицької Т. М., Миніч Т. І., Трояновської Г. С., у справі за позовом ОСОБА_1 до Публічного акціонерного товариства "Дельта Банк", ОСОБА_2, треті особи, які не заявляють самостійних вимог щодо предмету спору на стороні відповідача: Товарна біржа "Полонекс", Фонд гарантування вкладів фізичних осіб, про визнання недійсним договору про відступлення права вимоги за договором іпотеки,

ОПИСОВА ЧАСТИНА

Короткий зміст позовних вимог

У листопаді 2020 року ОСОБА_1 звернулася до суду із позовом до Публічного акціонерного товариства "Дельта Банк" (далі - ПАТ "Дельта Банк"), ОСОБА_2, треті особи, які не заявляють самостійних вимог щодо предмету спору на стороні відповідача: Товарна біржа "Полонекс" (далі - ТБ "Полонекс"), Фонд гарантування вкладів фізичних осіб (далі - ФГВФО), про визнання недійсним договору про відступлення права вимоги за договором іпотеки.

В обґрунтування позову зазначала, що 31 березня 2008 року вона уклала з Акціонерним комерційним інноваційним банком "УкрСиббанк" (далі - АКІБ "УкрСиббанк") договір про надання споживчого кредиту № 11325593000, відповідно до умов якого банк надав їй кредитні кошти у сумі 180 000,00 дол. США, що еквівалентно 909 000,00 грн.

На забезпечення виконання зобов`язань за вказаним договором позивач уклала з АКІБ "УкрСиббанк" договір іпотеки від 31 березня 2018 року, посвідчений приватним нотаріусом Житомирського міського нотаріального округу Сєтак В. Я. і зареєстрований за № 5922, згідно з яким позивач передала в іпотеку квартиру АДРЕСА_1 та земельну ділянку з кадастровим номером 18101366:00:04:010:0016, площею 143 кв. м, розташовану за вказаною адресою.

08 грудня 2011 року АКІБ "УкрСиббанк" і ПАТ "Дельта Банк" уклали договір купівлі-продажу права вимоги, згідно з умовами якого останнє набуло право вимоги за договором про надання споживчого кредиту № 11325593000 від 31 березня 2011 року та укладеним на його забезпечення договором іпотеки.

27 червня 2013 року між ПАТ "Дельта Банк" та позивачем укладено додатковий договір № 2 до договору про надання споживчого кредиту від 31 березня 2008 року № 11325593000, за умови якого заборгованість за кредитом була переведена в національну валюту. Також 27 червня 2013 року між ПАТ "Дельта Банк" та позивачем укладено договір про внесення змін та доповнень до договору іпотеки від 31 березня 2008 року.

03 березня 2015 року на підставі постанови Правління Національного банку України (далі - НБУ) про віднесення ПАТ "Дельта Банк" до категорії неплатоспроможних ФГВФО запроваджено тимчасову адміністрацію і розпочато процедуру виведення ПАТ "Дельта Банк" з ринку.

04 січня 2018 року ТБ "Полонекс" проведено аукціон з продажу активів ПАТ "Дельта Банк", у зв`язку з його ліквідацією, на якому, серед іншого, продано право вимоги за кредитним договором № 11325593000 від 31 березня 2008 року і забезпечувальними договорами.

Згідно з протоколом електронного аукціону № UA-EA-2017-11-01-000193-c переможцем електронних торгів за лотом № F11GL921 став ОСОБА_2, який придбав активи ПАТ "Дельта Банк" за 597 250,00 грн.

01 лютого 2018 року за результатами аукціону, оформленими протоколом № UA-EA-2017-11-01-000193-c, між ПАТ "Дельта Банк" і ОСОБА_2 укладено договір № 162/К про відступлення (купівлі-продажу) прав вимоги за кредитним договором № 11325593000 від 31 березня 2008 року та забезпечувальними договорами.

На думку заявника, оспорюваний договір за своєю юридичною природою є договором факторингу і суперечить положенням цивільного законодавства щодо суб`єктного складу договору, тому підлягає визнанню недійсним, відповідно до частини першої статті 215 ЦК України.

Враховуючи вищевикладене, позивач просила суд визнати недійсним договір про відступлення права вимоги від 01 лютого 2018 року за договором іпотеки від 31 березня 2008 року, що укладений між ПАТ "Дельта Банк" та фізичною особою ОСОБА_2, посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Івановою О. П. за реєстровим номером № 72.

Короткий зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій

Корольовський районний суд м. Житомира рішенням від 08 грудня 2021 року в задоволені позовних вимог ОСОБА_1 відмовив.

Відмовляючи у задоволенні позовних вимог, суд першої інстанції виходив з того, що за своєю правовою природою договір від 01 лютого 2018 року № 162/К про відступлення (купівлі-продажу) права вимоги за кредитним договором від 31 березня 2008 року № 11325593000 та договором іпотеки є договором купівлі-продажу майнового права, укладеним банком під час розпродажу активів у процедурі ліквідації з метою розрахунку з кредиторами, а тому не може бути віднесений до договорів факторингу. Крім того, позивач не зазначила, яким чином оспорюваний правочин порушує її права та не надала доказів на підтвердження таких обставин.

Житомирський апеляційний суд постановою від 06 вересня 2022 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишив без задоволення, а рішення Корольовського районного суду м. Житомира від 08 грудня 2021 року - без змін.

Апеляційний суд погодився з висновком суду першої інстанції про відмову у задоволенні позову з підстав його недоведення належними і допустимими доказами та недоведення порушення права позивача оспорюваним правочином, зазначивши про відповідність таких висновків обставинам справи, нормам матеріального і процесуального права.

Короткий зміст вимог та доводів касаційної скарги

06 жовтня 2022 року ОСОБА_1 засобами поштового зв`язку подала до Верховного Суду касаційну скаргу, в якій просить скасувати рішення Корольовського районного суду м. Житомира від 08 грудня 2021 року і постанову Житомирського апеляційного суду від 06 вересня 2022 року та ухвалити нове рішення, яким задовольнити позовні вимоги в повному обсязі.

Підставою касаційного оскарження, з урахуванням уточненої касаційної скарги, заявник зазначає неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, а також суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норми права без урахування висновку щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Великої Палати Верховного Суду від 11 вересня 2018 року в справі № 909/968/16, у постановах Верховного Суду від 23 грудня 2020 року в справі № 754/12116/18, від 11 грудня 2019 року в справі № 761/20611/17, від 11 грудня 2019 року в справі № 755/12702/16, від 19 лютого 2020 року в справі № 639/4836/17, від 19 грудня 2019 року № 766/12845/16, від 09 жовтня 2019 року в справі № 686/12230/18 (пункти 1, 4 частини другої статті 389 ЦПК України).

Касаційна скарга мотивована тим, що, відмовляючи у задоволенні позову, суди першої та апеляційної інстанцій належним чином не дослідили положень спірного договору, не з`ясували правової природи цього правочину, чи має він ознаки договору факторингу та відповідності його умов вимогам чинного законодавства, не встановили фактичних обставин справи, зокрема, чи є ОСОБА_2 (фактор за договором) фінансовою установою, яка може надавати фінансові послуги у формі факторингу, а, отже, дійшли передчасного висновку про відсутність правових підстав для визнання вказаного договору недійсним.

Суди попередніх інстанцій не врахували того, що оспорюваний договір незважаючи на його назву містить ознаки договору факторингу, оскільки ОСОБА_2 за вказаним договором сплатив 597 250,00 грн і набув право на одержання прибутку у вигляді різниці між сплаченою вартістю права вимоги і ціною вимоги, яка передбачена цим договором. Підтвердження вказаних обставин свідчить звернення ОСОБА_2 із позовом до заявника про стягнення заборгованості за договором про надання споживчого кредиту у розмірі 2 204 516,84 грн. Таке визначення правової природи договору факторингу викладено Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 11 вересня 2018 року у справі № 909/968/16 (провадження № 12-97гс18) та інших, які не враховані судами попередніх інстанцій.

Також вказує на помилковість висновків апеляційного суду про те, що ціна права вимоги була встановлена не сторонами договору, а в результаті проведення аукціону, що означає відсутність ознак факторингу. Зазначає, що такий висновок суду спростовується висновком Верховного Суду, викладеним у постанові від 19 лютого 2020 року в справі № 639/4836/17, відповідно до якого право брати участь у проведенні конкурсу з реалізації майна неплатоспроможного банку шляхом відступлення прав вимоги за кредитними договорами мають виключно такі банки та фінансові установи, які мають ліцензії на право надання кредитів.

Заявник вказує на помилковість висновків судів про недоведення порушення оспорюваним правочином її прав, оскільки вона як споживач банківських послуг (позичальник та іпотекодавець) звернулася до суду за захистом своїх порушених прав, так як заміна кредитодавця та іпотекодержателя (з ПАТ "Дельта Банк" на ОСОБА_2 ) у договорах, в яких заявник є стороною, порушує її права як споживача банківських послуг і таке право може бути захищене у судовому поряду. Такого висновку дійшла Велика Палата Верховного Суду у постанові від 11 вересня 2018 року у справі № 909/968/16 (провадження № 12-97гс18).

Доводи інших учасників справи

У березні 2023 року представник ФГВФО - адвокат Линник Я. В. подав до Верховного Суду відзив на касаційну скаргу, в якому вказує на те, що доводи касаційної скарги є безпідставними, оскільки суди першої та апеляційної інстанцій забезпечили повний і всебічний розгляд справи й ухвалили законні та обґрунтовані судові рішення, а доводи скарги висновків судів не спростовують. Просить касаційну скаргу залишити без задоволення, а оскаржувані рішення залишити без змін.

Рух справи у суді касаційної інстанції

Ухвалою Верховного Суду від 16 лютого 2023 року відкрито касаційне провадження у цій справі та витребувано матеріали справи із Корольовського районного суду міста Житомира.

У березні 2023 року справа надійшла до Верховного Суду.

Фактичні обставини справи, встановлені судами

Суди встановили, що 31 березня 2008 року між АКІБ "УкрСиббанк" та ОСОБА_1 був укладений договір про надання споживчого кредиту № 11325593000, згідно з умовами якого банк надав ОСОБА_1 кредитні кошти у розмірі 180 000,00 дол. США, що еквівалентно 9 090 000,00 грн, з кінцевим терміном повернення до 31 березня 2038 року та зі сплатою 12,40 % річних (т. 1 а. с. 38-42).

На забезпечення виконання зобов`язань за вказаним договором ОСОБА_1 уклала з АКІБ "УкрСиббанк" договір іпотеки від 31 березня 2018 року, посвідчений приватним нотаріусом Житомирського міського нотаріального округу Сєтак В. Я. і зареєстрований за № 5922, згідно з яким позивач передала в іпотеку квартиру АДРЕСА_1 та земельну ділянку площею 143 кв. м з кадастровим номером 18101366:00:04:010:0016, розташовану за вказаною адресою (т. 1 а. с. 14-16).

27 червня 2013 року між ПАТ "Дельта Банк" та ОСОБА_1 укладено додатковий договір № 2 до договору про надання споживчого кредиту № 11325593000 від 31 березня 2008 року, за умовами якого заборгованість за кредитом переведена у національну валюту, а також договір про внесення змін та доповнень до договору іпотеки від 31 березня 2008 року (т. 1 а. с. 17-20, 26-34).

03 березня 2015 року на підставі постанови Правління Національного банку України про віднесення ПАТ "Дельта Банк" до категорії неплатоспроможних Фондом гарантування вкладів фізичних осіб запроваджено тимчасову адміністрацію і розпочато процедуру виведення ПАТ "Дельта Банк" з ринку.

04 січня 2018 року ТБ "Полонекс" проведено аукціон з продажу активів ПАТ "Дельта Банк", у зв`язку із його ліквідацією, на якому, серед іншого, продано право вимоги за кредитним договором № 11325593000 від 31 березня 2008 року та забезпечувальними договорами. Результати аукціону оформлені протоколом № UA-EA-2017-11-01-000193-c (номер лоту F11GL921) (т. 1 а. с. 103).

Суди встановили, що згідно з протоколом електронного аукціону № UA-EA-2017-11-01-000193-c переможцем електронних торгів за лотом № F11GL921 став ОСОБА_2, який придбав активи ПАТ "Дельта Банк" за 597 250,00 грн (т. 1 а. с. 13).

01 лютого 2018 року за результатами аукціону, оформленими протоколом № UA-EA-2017-11-01-000193-c, між ПАТ "Дельта Банк" і ОСОБА_2 укладено договір № 162/К про відступлення (купівлі-продажу) прав вимоги за кредитним договором № 11325593000 від 31 березня 2008 року стороною яких є ОСОБА_1, а сума заборгованості становить 1 808 653,05 грн (т. 1 а. с. 104-106).

Оскільки відбулося відступлення права вимоги за основним договором, між ПАТ "Дельта Банк" та ОСОБА_2 01 лютого 2018 року укладено нотаріально посвідчений договір відступлення права вимоги за іпотечним договором, відповідно до якого до ОСОБА_2 перейшло право вимоги за договором іпотеки від 31 березня 2008 року, за якими боржником (іпотекодавцем) виступає ОСОБА_1 (т. 1 а. с. 52, 53).

Також встановлено, що ОСОБА_1 оспорювала договір про відступлення (купівлі-продажу) права вимоги від 01 лютого 2018 року № 162/К, однак рішенням Печерського районного суду м. Києва від 17 грудня 2019 року, яке залишено без змін постановою Київського апеляційного суду від 15 вересня 2020 року, у задоволенні позову відмовлено (справа № 757/61974/18).

МОТИВУВАЛЬНА ЧАСТИНА

Позиція Верховного Суду

Відповідно до частини третьої статті 3 ЦПК України провадження у цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Згідно з положеннями частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.

Підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 2, 3 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Частиною першою статті 400 ЦПК України встановлено, що переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Відповідно до частин першої, другої та п`ятої статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.

Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.

Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Оскаржувані судові рішення відповідають вказаним вимогам закону.

Вивчивши матеріали цивільної справи, зміст оскаржуваних судових рішень, обговоривши доводи касаційної скарги, врахувавши аргументи, наведені у відзиві на касаційну скаргу, Верховний Суд дійшов висновку про залишення касаційної скарги без задоволення з огляду на таке.

Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права

Предметом спору у цій справі є договір від 01 лютого 2018 року про відступлення права вимоги за іпотечним договором від 31 березня 2008 року, оформлений за результатами відкритих торгів (аукціону), проведених 04 січня 2018 року ТБ "Полонекс", щодо продажу активів ПАТ "Дельта Банк" у зв`язку з його ліквідацією, який на думку позивача порушує її право та інтерес.

Відмовляючи у задоволенні позовних вимог, суд першої інстанції, з висновком якого погодився й суд апеляційної інстанції, виходив із того, що відступлення права вимоги за кредитним договором і за договором іпотеки на користь ОСОБА_2, який не є фінансовою установою, не суперечить закону, оскільки оспорювані договори за правовою природою не є договорами факторингу, ці договори укладені на підставі протоколу, складеного за результатами відкритих торгів (аукціону), з переможцем. За укладеними договорами купівлі-продажу прав вимоги жодна зі сторін не передала грошові кошти в розпорядження другої сторони (клієнта) за плату, а тому немає підстав для визнання таких правочинів недійсними.

Колегія суддів погоджується із такими висновками судів попередніх інстанцій з огляду на таке.

Відповідно до частини першої статті 509 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України (435-15) ) зобов`язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов`язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від вчинення певної дії (негативне зобов`язання), а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов`язку.

Згідно з частиною першою статті 510 ЦК України сторонами у зобов`язанні є боржник і кредитор.

Кредитор у зобов`язанні може бути замінений іншою особою внаслідок передання ним своїх прав іншій особі за правочином (відступлення права вимоги) (пункт 1 частини першої статті 512 ЦК України).

Кредитор у зобов`язанні не може бути замінений, якщо це встановлено договором або законом (частина третя статті 512 ЦК України).

Правочинами, на підставі яких відбувається відступлення права вимоги, можуть бути, зокрема, купівля-продаж, дарування, факторинг.

Частиною третьою статті 656 ЦК України передбачено, що предметом договору купівлі-продажу може бути право вимоги, якщо вимога не має особистого характеру. До договору купівлі-продажу права вимоги застосовуються положення про відступлення права вимоги, якщо інше не встановлено договором або законом.

Згідно зі статтею 514 ЦК України до нового кредитора переходять права первісного кредитора у зобов`язанні в обсязі і на умовах, що існували на момент переходу цих прав, якщо інше не встановлено договором або законом.

Обсяг і зміст прав, що переходять до нового кредитора, залежать від зобов`язання, в якому здійснюється відступлення права вимоги.

Договір відступлення права вимоги має такі ознаки: 1) предметом є відступлення права вимоги щодо виконання обов`язку у конкретному зобов`язанні; 2) таке зобов`язання може бути як грошовим, так і не грошовим (передання товарів, робіт, послуг тощо); 3) відступлення права вимоги може бути оплатним або безоплатним; 4) форма договору відступлення права вимоги має відповідати формі договору, за яким виникло відповідне зобов`язання; 5) наслідком договору відступлення права вимоги є заміна кредитора у зобов`язанні. Отже, за договором відступлення права вимоги первісний кредитор у конкретному договірному зобов`язанні замінюється на нового кредитора, який за відступленою вимогою набуває обсяг прав, визначений договором, у якому виникло таке зобов`язання (пункти 37, 38 постанови Великої Палати Верховного Суду від 16 березня 2021 року в справі № 906/1174/18).

Натомість договір факторингу має такі ознаки: 1) предметом є надання фінансової послуги за плату; 2) мета полягає у наданні фактором й отриманні клієнтом фінансової послуги; 3) зобов`язання, в якому клієнт відступає право вимоги, може бути тільки грошовим; 4) такий договір має передбачати не тільки повернення фінансування фактору, але й оплату клієнтом наданої фактором фінансової послуги; 5) укладається тільки у письмовій формі та має містити визначені Законом України "Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг" (2664-14) умови (пункт 48 постанови Великої Палати Верховного Суду від 16 березня 2021 року у справі № 906/1174/18).

Якщо предметом і метою договору є відступлення права вимоги, а інші суттєві умови договору притаманні як договорам відступлення права вимоги, так і договорам факторингу, то за відсутності доказів, що підтверджують надання новим кредитором фінансової послуги (надання грошових коштів за плату) попередньому кредитору, у суду немає підстав вважати такий договір відступлення права вимоги договором факторингу (пункт 51 постанови Великої Палати Верховного Суду від 16 березня 2021 року у справі № 906/1174/18).

Якщо право вимоги відступається за плату (так званий продаж боргів), то сторони у відповідному договорі мають визначити ціну продажу цього майнового права. Можлива різниця між вартістю права вимоги та ціною його продажу може бути зумовлена ліквідністю цього майнового права та сама по собі (за відсутності інших ознак) не означає наявність фінансової послуги, яку новий кредитор надає попередньому (пункт 57 постанови Великої Палати Верховного Суду від 16 березня 2021 року в справі № 906/1174/18).

У постановах Великої Палати Верховного Суду від 16 березня 2021 року в справі № 906/1174/18 (провадження № 12-1гс21) та від 08 червня 2021 року в справі № 346/1305/19 (провадження № 14-181цс20) викладено правовий висновок, що за обставин, коли попередній кредитор (банк) був позбавлений банківської ліцензії та перебував у процедурі ліквідації, відступлення права вимоги за кредитним і забезпечувальними договорами є можливим не тільки на користь фінансових установ.

Постановою правління НБУ від 02 березня 2015 року № 150 "Про віднесення ПАТ "Дельта Банк" до категорії неплатоспроможних" виконавча дирекція ФГВФО прийняла рішення від 02 березня 2015 року № 51 "Про запровадження тимчасової адміністрації у ПАТ "Дельта Банк", згідно з яким з 03 березня 2015 року запроваджено тимчасову адміністрацію та призначено уповноважену особу ФГВФО тимчасову адміністрацію в ПАТ "Дельта Банк".

На підставі постанови правління НБУ від 02 жовтня 2015 року № 664 "Про відкликання банківської ліцензії та ліквідацію ПАТ "Дельта Банк" виконавча дирекція ФГВФО 02 жовтня 2015 року прийняла рішення № 181 "Про початок здійснення процедури ліквідації ПАТ "Дельта Банк" та делегування повноважень ліквідатора банку", відповідно до якого розпочато процедуру ліквідації ПАТ "Дельта Банк" та призначено уповноважену особу ФГВФО на ліквідацію строком на 2 роки з 05 жовтня 2015 року до 04 жовтня 2017 року включно.

20 лютого 2016 року виконавча дирекція ФГВФО прийняла рішення № 619, яким продовжила строки здійснення процедури ліквідації ПАТ "Дельта Банк" на два роки - до 04 жовтня 2019 року.

Відповідно до пунктів 2, 6 частини другої статті 46 Закону України "Про систему гарантування вкладів фізичних осіб" в редакції Закону, чинній на час виникнення спірних правовідносин з дня початку процедури ліквідації банку: банківська діяльність банку завершується закінченням технологічного циклу конкретних операцій у разі, якщо це сприятиме збереженню або збільшенню ліквідаційної маси; укладення правочинів, пов`язаних з відчуженням майна банку чи передачею його майна третім особам, допускається в порядку, передбаченому статтею 51 цього Закону.

Згідно з частинами другою та третьою статті 51 Закону України "Про систему гарантування вкладів фізичних осіб" (в редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин) після затвердження виконавчою дирекцією Фонду результатів інвентаризації майна банку та формування ліквідаційної маси Фонд розпочинає передпродажну підготовку та реалізацію майна банку у порядку, визначеному цим Законом та нормативно-правовими актами Фонду, за найвищою вартістю у найкоротший строк. Фонд затверджує способи, порядок, склад та умови відчуження майна банку, включеного до ліквідаційної маси, у разі потреби організовує консолідований продаж майна кількох банків, що одночасно перебувають у процедурі ліквідації.

Частиною шостою статті 51 Закону України "Про систему гарантування вкладів фізичних осіб" у вказаній редакції Закону передбачено, що майно (активи) банку або кількох банків (пули активів) може бути реалізоване у такий спосіб: 1) на відкритих торгах (аукціоні); 2) шляхом продажу безпосередньо юридичній або фізичній особі.

Продаж майна (активів) банку у спосіб, передбачений цією частиною, може проводитися в електронній формі (на електронних майданчиках).

04 січня 2018 року на електронному майданчику dgp.prozorro.sale відбувся відкритий електронний аукціон (торги) з продажу майнових прав ПАТ "Дельта Банк" за кредитним портфелем, що складається з прав вимоги за кредитним договором, що забезпечений заставою нерухомого майна на підставі договору іпотеки, за результатами якого було визначено переможця електронного аукціону з продажу вказаного лоту, а саме: ОСОБА_2, про що складено протокол електронного аукціону № UА-ЕА-2017-11-01-000193-с від 04 січня 2018 року.

01 лютого 2018 року за результатами аукціону, оформлених протоколом № UA-EA-2017-11-01-000193-c, між ПАТ "Дельта Банк" і ОСОБА_2 укладено договір № 162/К про відступлення (купівлі-продажу) прав вимоги за кредитним договором № 11325593000 від 31 березня 2008 року.

Також між ПАТ "Дельта Банк" та ОСОБА_2 01 лютого 2018 року укладено нотаріально посвідчений договір відступлення права вимоги за іпотечним договором, відповідно до якого до ОСОБА_2 перейшло право вимоги за договором іпотеки від 31 березня 2008 року, за якими боржником (іпотекодавцем) виступає ОСОБА_1 (т. 1 а. с. 52, 53).

Отже, оспорюваний договір відступлення прав за його ознаками є договором, за якими банк у зобов`язаннях за кредитним договором і договором іпотеки замінений на ОСОБА_2 як нового кредитора.

ОСОБА_2 не набув право здійснювати фінансові операції стосовно боржника, оскільки за умовами про відступлення (купівлі-продажу) прав вимоги за кредитним договором та договором іпотеки у нього виникло лише право вимагати виконання зобов`язань за кредитним договором і договорами, які його забезпечують.

Враховуючи викладене, такий договір не можна кваліфікувати як договір факторингу. Він є змішаним, бо містить елементи різних договорів (частина друга статті 628 ЦК України), зокрема ознаки договору купівлі-продажу права вимоги (за умовами якого продавець продав, а покупець придбав право вимоги на публічних торгах) і договору відступлення права вимоги (цесії) (за умовами якого первісний кредитор передав право вимоги новому кредитору).

Оскільки за своєю правовою природою спірний договір є договором купівлі-продажу майнового права, укладений банком під час розпродажу активів у процедурі ліквідації з метою розрахунку з кредиторами, на виконання якого здійснена цесія, а її сторонами можуть бути будь-які фізичні або юридичні особи, тому висновок судів першої та апеляційної інстанцій про відсутність підстав кваліфікувати оскаржуваний договір відступлення права вимоги як договір факторингу є правильними та обґрунтованими.

Зазначений висновок відповідає правовому висновку, викладеному Великою Палатою Верховного Суду в постановах від 16 березня 2021 року в справі № 906/1174/18 (провадження № 12-1гс21) та від 08 червня 2021 року в справі № 346/1305/19 (провадження № 14-181цс20), постановах Верховного Суду від 04 серпня 2021 року в справі № 705/5544/19 (провадження № 61-8523св20), від 10 серпня 2021 року в справі № 755/7758/19 (провадження № 61-17748св20), від 16 лютого 2022 року в справі № 754/12759/17 (провадження № 61-10416св20), від 08 липня 2022 року в справі № 487/7748/18 (провадження № 61-19069св21) та від 25 січня 2023 року в справі № 638/18879/18 (провадження № 61-11179св22).

Тому помилковими є доводи позивача про те, що оскаржуваний договір відступлення прав вимоги містить ознаки договору факторингу.

Положення нормативно-правових актів, які регламентують процедуру ліквідації банку, допускають продаж на конкурсних засадах майна банку, що перебуває у стадії виведення з ринку (ліквідації), шляхом відступлення прав вимоги за кредитними договорами та за договорами забезпечення виконання зобов`язання будь-яким суб`єктам правовідносин, зокрема і без статусу банку або іншої фінансової установи (постанова Верховного Суду від 16 грудня 2020 року у справі № 640/14873/19 (провадження № 61-6649св20)).

Врахувавши, що продаж і відступлення прав вимоги за кредитними договорами та договорами забезпечення виконання зобов`язань у процедурі ліквідації банку може відбутися на конкурсних засадах на користь будь-якої особи, суди попередніх інстанцій дійшли правильного висновку, що ОСОБА_2 як фізична особа в силу вимог чинного законодавства міг бути стороною оспорюваного договору.

Крім того, враховуючи те, що ОСОБА_1 уже зверталася до суду з позовом про визнання недійсним договору від 01 лютого 2018 року № 162/К про відступлення (купівлі-продажу) права вимоги за кредитним договором від 31 березня 2008 року № 11325593000, однак рішенням Печерського районного суду м. Києва від 17 грудня 2019 року, яке залишено без змін постановою Київського апеляційного суду від 15 вересня 2020 року, залишеними без змін постановою Верховного Суду від 15 березня 2023 року, в задоволенні позову відмовлено (справа № 757/61974/18), то відсутні підстави для визнання недійсним договір про відступлення права вимоги за іпотечним договором від 31 березня 2008 року.

Також колегія суддів погоджується з висновком судів попередніх інстанції про відсутність підстав вважати порушеними права та інтереси позивача оспорюваним правочином.

Надаючи оцінку оскаржуваним судовим рішенням на предмет їх законності у межах доводів касаційної скарги, колегія суддів погоджується з висновками судів попередніх інстанцій, оскільки суди правильно застосували норми матеріального права, які регулюють спірні правовідносини, та дійшли цілком обґрунтованого висновку про відмову у задоволенні позовних вимог.

Доводи касаційної скарги про неврахування судами попередніх інстанцій висновку щодо визначення правової природи договору факторингу, викладеного у постанові Великої Палати Верховного Суду від 11 вересня 2018 року в справі № 909/968/16 (провадження № 12-97гс18), та постановах Верховного Суду від 11 грудня 2019 року в справі № 755/12702/16-ц (провадження № 61-28925св18), від 11 грудня 2019 року в справі № 761/20611/17 (провадження № 61-22261св18) та 19 грудня 2019 року в справі № 766/12845/16-ц (провадження №61-12038св18) відхиляються касаційним судом, оскільки правовідносини у цій справі відрізняються від правовідносин у справах, на які посилається заявник. Зокрема, у справі, що переглядається, попередній кредитор (банк) був позбавлений банківської ліцензії, перебував у процедурі ліквідації та розпродував свої активи з метою розрахунку зі своїми кредиторами. Водночас у справах № 909/968/16, № 761/20611/17 та № 766/12845/16-ц, на які посилається заявник, суди попередніх інстанцій не встановлювали обставини щодо продажу попереднім кредитором активів в процедурі ліквідації банку.

У справі № 755/12702/16-ц судами встановлено обставини щодо укладення сторонами договору факторингу, а у справі, яка переглядається, суди зазначили, що оспорюваний договір не можна кваліфікувати як договір факторингу.

Посилання заявника про помилковість висновків судів про недоведення позивачем порушення оспорюваним правочином її прав та інтересів не впливають на правильність таких висновків, оскільки оспорюючи вказаний договір, позивач у позовній заяві не зазначила, які саме її права порушені цим договором. Позовна заява містить тільки доводи щодо неправомірності переходу права вимоги за іпотечним договором на користь фізичної особи, що не має банківської ліцензії. При цьому заміна кредитора та іпотекодержателя у зобов`язанні не змінює саме зобов`язання і позивач має ті ж самі права і обов`язки, визначені кредитним та іпотечним договорами, як перед первісним кредитором, так і, у разі переходу права вимоги, перед іншим кредитором, тому сама по собі заміна кредитора та іпотекодержателя не свідчить про порушення прав позивача. Позивач також не посилалася на належне виконання нею своїх зобов`язань за кредитним договором та повернення кредитору коштів у порядку та на умовах, визначених кредитним договором. Інших підстав недійсності оспорюваного договору позивач не зазначила. Такого висновку у подібних правовідносин дійшов Верховний Суд у постанові від 25 січня 2023 року в справі № 368/18879/18 (провадження № 61-11179св22).

Не впливають на правильність вирішення справи і доводи касаційної скарги про неврахування судами попередніх інстанцій висновків Верховного Суду, викладених у постанові від 19 лютого 2020 року у справі № 639/4836/17 (провадження № 61-21697св19) виходячи з наступного .

У вказаній постанові Верховного Суду зазначено, що відповідно до пункту 10 частини першої та пункту 1 частини п`ятої статті 12, а також на виконання пункту 13 розділу Х "Прикінцеві та перехідні положення" Закону України "Про систему гарантування вкладів фізичних осіб" (4452-17) виконавча дирекція ФГВФО вирішила затвердити Положення про виведення неплатоспроможного банку з ринку (рішення від 5 липня 2012 року № 2). Пунктом 5.11 розділу V Положення про виведення неплатоспроможного банку з ринку встановлено, що право брати участь в проведенні конкурсу з реалізації майна банку шляхом відступлення прав вимоги за кредитними договорами мають право виключно банки та фінансові установи, які мають ліцензії на право надання кредитів. З врахуванням наведених положень, зокрема пункт 5.11 розділу V Положення про виведення неплатоспроможного банку з ринку містить загальнообов`язкову норму права про обов`язковість наявності ліцензії як умови участі фінансової установи у конкурсі з реалізації майна банку. За своєю правовою природою наведене правило є нормою цивільного законодавства, що має імперативний характер та виключає можливість відступлення від такого правила, порушення якого призводить до порушення загальних вимог чинності правочинів за статтею 203 ЦК України. Положення про виведення неплатоспроможного банку з ринку не містить жодних виключень щодо того, що учасник конкурсу може не мати ліцензії на право надання кредитів чи цей документ може бути замінений іншим.

За таких обставин висновок про наявність ліцензії, як обов`язкової умови для участі фінансової установи у конкурсі з реалізації майна банків під час проведення ліквідаційної процедури, судами зроблений на підставі пункту 5.11 розділу V Положення про виведення неплатоспроможного банку з ринку.

Вказаним пунктом Положення про виведення неплатоспроможного банку з ринку доповнено 21 травня 2016 року, тому Верховний Суд у справі № 639/4836/17 погодився з його застосуванням у відповідній редакції до правовідносин, які виникли у сторін зазначеної справи 29 липня 2016 року.

Крім того, рішенням виконавчої дирекції ФГВФО від 21 листопада 2016 року № 2526 "Про внесення змін до Положення про виведення неплатоспроможного банку з ринку" у пункті 5.11 глави 5 розділу V цього Положення виключені слова "між фінансовими установами (банками та небанківськими фінансовими установами, які відповідно до своїх установчих документів та ліцензій мають право надавати кредити, крім кредитних спілок)".

Таким чином, положення нормативно-правових актів, якими врегульовано процедуру ліквідації банку, допускають продаж майна банку, який перебуває в стадії виведення з ринку (ліквідації), шляхом відступлення прав вимоги за кредитними договорами та договорами забезпечення виконання зобов`язання на конкурсних засадах будь-яким суб`єктам правовідносин, у тому числі без статусу банку або фінансової установи.

Такий висновок викладено в постановах Верховного Суду від 16 грудня 2020 року в справі № 640/14873/19 (провадження № 61-6649св20) та від 10 серпня 2021 року в справі № 755/7758/19 (провадження № 61-17748св20).

У справі, яка переглядається, правовідносини виникли 04 січня 2018 року (проведення торгів) та на момент їх виникнення пункт 5.11 у розділі V Положення про виведення неплатоспроможного банку з ринку допускав продаж майна банку, який перебуває в стадії виведення з ринку (ліквідації), шляхом відступлення прав вимоги за кредитними договорами та договорами забезпечення виконання зобов`язання на конкурсних засадах будь-яким суб`єктам правовідносин, у тому числі без статусу банку або фінансової установи.

За таких обставин, посилання заявника на неврахування судами висновків Верховного Суду, викладених в постанові від 19 лютого 2020 року у справі № 639/4836/17 (провадження № 61-21697св19), є безпідставними, оскільки фактичні обставини у зазначеній справі є відмінними від обставин у справі, яка переглядається.

Також підлягають відхиленню доводи касаційної скарги про неврахування судами висновків Верховного Суду від 09 жовтня 2019 року у справі № 686/12230/18 (провадження № 61-10160св19) оскільки цією постановою Верховний Суд не вирішував спір по суті заявлених позовних вимог та не ухвалював остаточного судового рішення за наслідками розгляду справи по суті, а лише скасував рішення суду першої інстанції та постанову апеляційного суду і направив справу на новий розгляд до місцевого суду з підстав, передбачених частиною третьою статті 411 ЦПК України.

При цьому в постанові від 11 серпня 2021 року у вказаній справі (провадження № 61-12810св20) зазначивши, що продаж і відступлення прав вимоги за кредитними договорами та договорами забезпечення виконання зобов`язання у процедурі ліквідації банку може відбутися на конкурсних засадах на користь будь-якої особи, Верховний Суд скасував постанову апеляційного суду і залишив в силі рішення суду першої інстанції, яким відмовлено у задоволенні позову про визнання недійсним договору купівлі-продажу майнових прав та договору відступлення прав вимоги за іпотечним договором, з вказаних підстав. Тому висновки судів попередніх інстанцій узгоджуються з висновками Верховного Суду, викладеними у постанові від 11 серпня 2021 року в справі № 686/12230/18 (провадження № 61-12810св20).

Посилання в касаційній скарзі на постанову Верховного Суду від 23 грудня 2020 року в справі № 754/12116/18 колегія суддів відхиляє, оскільки така ухвалена раніше, ніж згадана постанова Великої Палати Верховного Суду від 16 березня 2021 року в справі № 906/1174/18, а тому наведений в ній висновок, який суперечить висновкам Великої Палати Верховного Суду, не можуть братися до уваги.

Велика Палата Верховного Суду у постанові від 30 січня 2019 року у справі № 755/10947/17 дійшла висновку, що незалежно від того, чи перераховані усі постанови, у яких викладена правова позиція, від якої відступила Велика Палата Верховного Суду, суди під час вирішення тотожних спорів мають враховувати саме останню правову позицію Великої Палати Верховного Суду.

Отже доводи касаційної скарги не спростовують висновків судів попередніх інстанцій і не впливають на правильність вирішення справи по суті.

Наявність обставин, за яких відповідно до частини першої статті 411 ЦПК України судові рішення підлягають обов`язковому скасуванню, касаційним судом не встановлено і на такі заявник не вказує.

Європейський суд з прав людини вказав, що пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент.

Межі цього обов`язку можуть бути різними в залежності від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень.

Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (рішення у справі "Проніна проти України"). Оскаржувані судові рішення відповідають критерію обґрунтованості судових рішень.

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.

За таких обставин суд касаційної інстанції дійшов висновку про відсутність підстав для скасування оскаржуваних судових рішень, оскільки суди, встановивши фактичні обставини справи, які мають значення для правильного її вирішення, ухвалили судові рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права, що відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України є підставою для залишення касаційної скарги без задоволення, а рішення суду першої інстанції та постанови апеляційного суду без змін.

Щодо судових витрат

Оскільки касаційна скарга підлягає залишенню без задоволення, підстав для нового розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з розглядом справи у судах першої та апеляційної інстанцій, а також розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції, немає.