Рішення суду мотивоване тим, що частина 1 статті 7 Закону України "Про свободу пересування та вільний вибір місця проживання в Україні", визначає чіткий перелік підстав для зняття особи з реєстрації місця проживання, але у зв`язку з тим, що відповідачі відмовляються виписатися добровільно, єдиною підставою для зняття з реєстрації місця проживання є судове рішення, яке набрало законної сили, про позбавлення права власності на житлове приміщення або права користування житловим приміщенням, про виселення, про визнання особи безвісно відсутньою або оголошення її померлою. Звернення стягнення на предмет іпотеки відбулося шляхом позасудового врегулювання спору згідно умов іпотечного договору. Частина друга статті 109 ЖК УРСР установлює загальне правило про неможливість виселення громадян без надання іншого жилого приміщення. Як виняток, допускається виселення громадян без надання іншого жилого приміщення при зверненні стягнення на жиле приміщення, що було придбане громадянином за рахунок кредиту, повернення якого забезпечене іпотекою відповідного жилого приміщення. Під час ухвалення судового рішення про виселення мешканців при зверненні стягнення на жиле приміщення застосовуються як положення статті 40 Закону № 898-IV, так і норма статті 109 ЖК УРСР. Аналогічний висновок висловлено і в постанові від 21 грудня 2016 року у справі № 6-1731цс16. Між сторонами виникли правовідносини, які регулюються статтею 40 Закону "Про іпотеку" та статтею 109 ЖК УРСР, а тому позивачем неправильно обрано спосіб захисту порушеного права.

Постановою Полтавського апеляційного суду від 06 жовтня 2020 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 задоволено частково. Рішення Автозаводського районного суду м. Кременчука Полтавської області від 21 жовтня 2019 року скасовано та ухвалено нове рішення у справі про відмову в задоволенні позову.

Постанова апеляційного суду мотивована тим, що ОСОБА_1 не є власником спірної квартири АДРЕСА_1, а отже не наділений правом на звернення до суду із позовом про усунення перешкод в користуванні власністю.

Постановою Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати касаційного цивільного суду від 19 липня 2021 року, касаційну скаргу ОСОБА_1 залишено без задоволення, а постанову Полтавського апеляційного суду від 06 жовтня 2020 року залишено без змін.

Постанова суду касаційної інстанції мотивована тим, що апеляційний суд правомірно врахував рішення Автозаводського районного суду м. Кременчука Полтавської області від 13 листопада 2019 року у справі № 524/4661/19, яке набрало законної сили. Натомість у випадку скасування рішення Автозаводського районного суду м. Кременчука Полтавської області від 13 листопада 2019 року у справі № 524/4661/19 ОСОБА_1 матиме право звернутися до Полтавського апеляційного суду із заявою про перегляд постанови від 06 жовтня 2020 року за нововиявленими обставинами.

У грудні 2021 року ОСОБА_1 звернувся до Полтавського апеляційного суду із заявою про перегляд у зв`язку з нововиявленими обставинами постанови Полтавського апеляційного суду від 06 жовтня 2020 року.

Постановою Полтавського апеляційного суду від 24 березня 2022 року заяву ОСОБА_1 про перегляд постанови Полтавського апеляційного суду від 06 жовтня 2020 року у зв`язку з нововиявленими обставинами задоволено. Постанову Полтавського апеляційного суду від 06 жовтня 2020 року скасовано. Апеляційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Автозаводського районного суду м. Кременчука Полтавської області від 21 жовтня 2019 року задоволено повністю. Рішення Автозаводського районного суду м. Кременчука Полтавської області від 21 жовтня 2019 року скасовано та ухвалено нове судове рішення. Позовні вимоги ОСОБА_1 задоволено. Усунено ОСОБА_1 перешкоди у користуванні власністю шляхом позбавлення права користування житловим приміщенням ОСОБА_2, ОСОБА_3, ОСОБА_4, ОСОБА_5 та знято їх з реєстрації місця проживання в квартирі АДРЕСА_1 . Стягнено з ОСОБА_2 та ОСОБА_3 на користь ОСОБА_1 по 2 114,45 грн судових витрат з кожного.

Постанова апеляційного суду мотивована тим, що постановою Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 20 жовтня 2021 року у справі № 524/4661/19 рішення Автозаводського районного суду м. Кременчука від 13 листопада 2019 року та постанову Полтавського апеляційного суду від 27 липня 2020 року скасовано. Ухвалено нове судове рішення, яким відмовлено у задоволенні позову ОСОБА_6 до ПАТ "Банк "Фінанси та Кредит", приватного нотаріуса Кременчуцького міського нотаріального округу Ганночки О. В., ОСОБА_1 про визнання договору відступлення прав вимоги недійсним, скасування запису про іпотеку, скасування рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень, скасування запису про право власності.

Відповідно до п. 8.1.10 даного іпотечного договору іпотекодавець ОСОБА_6 був зобов`язаний не реєструвати у квартирі, що є предметом іпотеки, будь-яких осіб без письмового дозволу іпотекодержателя. В порушення даних вимог договору, у квартирі АДРЕСА_1 були зареєстровані: 04 грудня 2007 року - ОСОБА_2, 10 грудня 2010 року - ОСОБА_3, 11 листопада 2011 року - неповнолітня ОСОБА_4, 10 грудня 2013 року - неповнолітній ОСОБА_5, що підтверджується довідкою про склад сім`ї або зареєстрованих у житловому приміщенні/ будинку осіб (а. с. 11). Дані про те, що іпотекодержатель надав ОСОБА_6 письмовий дозвіл на реєстрацію у квартирі вказаних осіб в матеріалах справи відсутні.

Згідно акту обстеження умов проживання, складеного службою у справах дітей Автозаводської районної адміністрації виконавчого комітету Кременчуцької міської ради від 16 квітня 2019 року (а. с. 62) встановлено факт того, що в даній квартирі відповідачі тривалий час не проживають (більше 3 років), залишили її добровільно, в даній квартирі відсутні умови для проживання, тому втручання у право користування житловим приміщенням не завдасть шкоди відповідачам.

Твердження позивача про те, що після набуття права власності на вказану квартиру він дізнався про реєстрацію у ній членів сім`ї попереднього власника, при дослідженні матеріалів справи знайшли своє підтвердження, оскільки ОСОБА_1 придбав право вимоги за іпотечним та кредитним договорами під час торгів у межах процедури ліквідації банку та у зв`язку з порушенням ОСОБА_6 умов іпотечного договору.

Будь-яке позбавлення особи права користування житлом допускається виключно на підставах, передбачених законом, і повинно відбуватися в судовому порядку. При цьому необхідно звернути увагу, що ЖК УРСР був прийнятий 30 червня 1983 року і він не відображає усіх реалій сьогодення. ЦК України (435-15) є кодифікованим актом законодавства, який прийнято пізніше у часі, тому темпоральна колізія вирішується саме на користь норм ЦК України (435-15) . Вказана правова позиція викладена у постанові Великої Палати Верховного Суду від 13 жовтня 2020 року, справа № 447/455/17, провадження № 14-64цс20.

Аналіз норм цивільного законодавства України дає підстави для висновку про те, що у разі будь-яких обмежень у здійсненні права користування та розпорядження своїм майном власник має право вимагати усунення відповідних перешкод, у тому числі шляхом звернення до суду за захистом свого майнового права, зокрема, із позовом про усунення перешкод у користуванні власністю. Згідно правового висновку викладеного у постанові Верховного Суду України від 05 листопада 2014 року у справі № 6-158цс14, право членів сім`ї власника будинку користуватися цим жилим приміщенням може виникнути та існувати лише за наявності права власності на будинок в особи, членами сім`ї якого вони є; із припиненням права власності особи втрачається й право користування жилим приміщенням у членів його сім`ї. Право членів сім`ї власника квартири користуватися жилим приміщенням може виникнути та існувати лише за умови, що така особа є членом сім`ї власника житлового приміщення, власник житлового приміщення надавав згоду на вселення такої особи як члена своєї сім`ї. Вказаний правовий висновок викладений у постанові Верховного Суду від 27 травня 2021 року, справа № 537/2210/18. У частині першій статті 156 ЖК УРСР не визначені правила про самостійний характер права члена сім`ї власника житлового будинку на користування житловим приміщенням, не визначена і природа такого права. Передбачено право члена сім`ї власника житлового будинку користуватися житловим приміщенням нарівні з власником, що свідчить про похідний характер права користування члена сім`ї від прав власника. Зазначена правова норма житлового законодавства не передбачає і самостійного характеру права користування житловим приміщенням, не визначає його речову чи іншу правову природу. Проте, відповідно до частин першої та другої статті 405 ЦК України члени сім`ї власника житла, які проживають разом з ним, мають право на користування цим житлом відповідно до закону. У постановах Верховного Суду України: від 15 травня 2017 року у справі № 6-2931цс16, від 29 листопада 2017 року у справі № 753/481/15-ц та постановах Верховного Суду від 09 жовтня 2019 року у справі № 695/2427/16-ц (провадження № 61-29520св18), від 09 жовтня 2019 року у справі № 523/12186/13-ц (провадження № 61-17372св18) зазначено, що власник має право вимагати від осіб, які не є членами його сім`ї, а також не відносяться до кола осіб, які постійно проживають разом з ним і ведуть з ним спільне господарство, усунення порушень свого права власності у будь-який час.

Судом встановлено, що відповідачі не є членами сім`ї нового власника житла, не ведуть з позивачем спільне господарство, у даній квартирі добровільно не проживають. Колегією суддів враховано, що відповідачі, реалізуючи свої права користування як члени сім`ї колишнього власника, порушують права власника майна, що доводить порушення дотримання справедливого балансу між захистом права власності та захистом права колишнього члена сім`ї власника на користування будинком.

За таких обставин, колегія суддів дійшла висновку про наявність правових підстав для задоволення заяви про перегляд постанови Полтавського апеляційного суду від 06 жовтня 2020 року за нововиявленими обставинами, оскільки обставина, на яку посилається ОСОБА_1, існувала на час розгляду справи та ухвалення судового рішення апеляційним судом, проте була встановлена постановою Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 20 жовтня 2021 року у справі №524/4661/19.

Аргументи учасників справи

У квітні 2022 року ОСОБА_2, які діє у власних інтересах та інтересах неповнолітніх: ОСОБА_4, ОСОБА_5, подала до Верховного Суду касаційну, в якій просила постанову Полтавського апеляційного суду від 06 жовтня 2020 року скасувати та залишити в силі рішення суду першої інстанції.

Касаційну скаргу мотивовано тим, що апеляційним судом не було враховано:

- правову позицію Верховного Суду, викладену у постановах від 31 березня 2021 року у справі № 753/72/17, від 28 листопада 2018 року у справі №754/4727/16-ц, у якій Верховний Суд, посилаючись на статтю 109 ЖК УРСР, зазначив про неможливість виселення громадян без надання іншого житлового приміщення. Однак виселення без надання іншого житла можливе в разі звернення стягнення на житлове приміщення, яке було придбано за рахунок кредиту, повернення якого забезпечено іпотекою відповідного житлового приміщення;

- правову позицію Верховного Суду, викладену у постанові від 06 травня 2020 року у справі № 640/15833/16-ц, де позивач просила суд усунути перешкоди у користуванні квартирою шляхом визнання осіб такими, що втратили право користування квартирою. Позивач зазначала, що вона на підставі іпотечного договору є власником квартири. У квартирі зареєстровані відповідачі, які у родинних стосунках з нею не перебувають. Суд касаційної інстанції зауважив, що при зверненні стягнення на предмет іпотеки шляхом переходу права власності на предмет іпотеки до іпотекодержателя позивач була обізнаною про наявність обтяжень спірної квартири, яка належала на праві власності іпотекодавцю, зокрема, про наявність відповідних речових прав осіб, які зареєстровані і проживають у житловому приміщенні, тобто мала можливість виявити ризики, пов`язані з набуттям права власності на спірну нерухомість у зв`язку із невиконанням боргових зобов`язань, забезпечених іпотекою. Враховуючи вимоги як міжнародних договорів, так і національного законодавства, поведінку учасників правовідносин, позицію, висловлену Великою Палатою Верховного Суду, дотримуючись балансу прав та інтересів сторін спірних правовідносин, у задоволенні позивних вимог із урахуванням гарантій, передбачених частиною другою статті 109 ЖК УРСР, за відсутності відомостей про інше постійне жиле приміщення, яке підлягає наданню відповідачам у зв`язку із виселенням, слід відмовити;

- правову позицію, викладену у постановах Верховного Суду України від 22 червня 2016 року у справі № 6-197цс16, від 21 жовтня 2015 року у справі

№ 6-1484цс15, згідно яких при зверненні стягнення на жиле приміщення застосовуються як положення статті 40 Закону України "Про іпотеку", так і норма статті 109 ЖК УРСР;

- правову позицію Верховного Суду України, викладену у постанові від 03 квітня 2019 року у справі N 210/1857/15-ц, відповідно до якої малолітня дитина не може самостійно обирати місце проживання, тому факт її непроживання у спірній квартирі не є безумовною підставою для позбавлення її права користування цим житлом. Відповідно до частини другої статті 18 Закону України "Про охорону дитинства", діти - члени сім`ї наймача або власника житлового приміщення мають право користуватися займаним приміщенням нарівні з власником або наймачем.

Як убачається зі спірних правовідносин, позивач набув права власності на спірну квартиру, яка належала на праві власності ОСОБА_6 і яка на підставі договору про відступлення (купівлі-продажу) права вимоги від 19 квітня 2018 року, укладеним між кредитором ПАТ "Банк "Фінанси та Кредит" та ОСОБА_1, перейшла у його власність за результатами відкритих торгів (аукціону), що оформлено протоколом електронних торгів від 29 березня 2018 року № ИА-ЕА-2018-02-01-000024-а. При цьому вказана квартира придбавалась не за кредитні кошти і належала ОСОБА_6, який є її батьком, до укладення ним кредитного договору.

Набувши права власності, позивач приступив до самоправного виселення відповідачів зі спірної квартири, ним було укладено договір з охоронною фірмою "ХОРТА СПЕКТР", працівники якої, вдершись силою до їхньої квартири, розмістили у ній цілодобовий пост з кількох озброєних охоронців, встановили охоронну сигналізацію, металеві двері та змінили замки на вхідних дверях, внаслідок чого були створені нестерпні умови для їх проживання у спірній квартирі через незнайомих озброєних людей, які постійно знаходились у приміщенні, лякали дітей та створювали усілякі побутові незручності та нестерпні умови для їхнього проживання у цій квартирі. Заяви до правоохоронних органів жодних результатів не дали і їх сім`я була змушена покинути на час судового розгляду у цій справі спірну квартиру. Виселивши їх зі спірної квартири, позивач одразу провів у ній легкий косметичний ремонт з метою її подальшої реалізації, запросив представників органу опіки та піклування, які склали акт, що вони не проживають у спірній квартирі три роки, хоч вони не проживали у ній менше місяця. В подальшому та станом на момент подання позову вони проживають в ній і це єдине їх житло та їх дітей.

Визначальним при вирішенні питання про те, чи є підстави для виселення осіб, які проживають у жилому приміщенні, що було передане в іпотеку з метою забезпечення виконання зобов`язань за кредитом, є встановлення того, за які кошти придбано іпотечне майно. Якщо іпотечне майно придбано за особисті кошти позичальника, а не за рахунок кредиту, то виселення таких громадян можливе лише з одночасним наданням іншого постійного житла.

Повісток чи повідомлень про судове засідання, проведене 24 березня 2022 року, вона та інші відповідачі не отримували і їм про нього не було відомо. Таким чином Полтавським апеляційним судом порушено встановлений ЦПК України (1618-15) порядок виклику сторін до суду та обмежено доступ до правосуддя. Участь в судовому засіданні її представника не впливає на це твердження, оскільки враховуючи ситуацію та військовий стан, а також згадані норми ЦПК (1618-15) , суд зобов`язаний був повідомити всіх учасників справи.

Переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими (частина перша статті 400 ЦПК України).

Ухвалою Верховного Суду від 18 травня 2022 року відкрито касаційне провадження в цій справі. У задоволенні клопотання ОСОБА_2 про зупинення виконання рішення постанови Полтавського апеляційного суду від 24 березня 2022 року відмовлено.

В ухвалі зазначено, що наведені у касаційній скарзі доводи містять підстави, передбачені пунктами 1, 4 частини другої статті 389 ЦПК України для відкриття касаційного провадження (суди попередніх інстанцій в оскаржених судових рішеннях порушили норми процесуального права та застосували норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постановах Верховного Суду від 31 березня 2021 року у справі № 753/72/17, від 28 листопада 2018 року у справі №754/4727/16-ц, від 06 травня 2020 року у справі № 640/15833/16-ц, від 03 квітня 2019 року у справі № 210/1857/15-ц, у постановах Верховного Суду України від 22 червня 2016 року у справі № 6-197цс16, від 21 жовтня 2015 року у справі № 6-1484цс15).

Ухвалою Верховного Суду від 12 липня 2022 року справу призначено до судового розгляду.

Ухвалою Верховного Суду від 14 вересня 2022 року зупинено касаційне провадження у справі до закінчення перегляду в касаційному порядку Об`єднаною палатою Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду справи № 361/4481/19.

Ухвалою Верховного Суду від 21 червня 2023 року поновлено касаційне провадження у справі.

Фактичні обставини справи

Суди встановили, що 15 жовтня 2007 року між ОСОБА_6 та ВАТ "Банк "Фінанси та Кредит"укладений кредитний договір № 1/KVN7-10-07, предметом якого є надання кредиту у сумі 29 025 дол. США.

08 жовтня 2007 року між ВАТ "Банк "Фінанси та Кредит" та ОСОБА_6 укладено іпотечний договір, посвідчений приватним нотаріусом Кременчуцького міського нотаріального округу Веселовським А. Г. та зареєстрований в реєстрі за № 10920, відповідно до умов якого, в іпотеку банку передано квартиру АДРЕСА_1 та належала ОСОБА_6 на праві приватної власності.

Квартиру АДРЕСА_1 ОСОБА_6 придбав не за рахунок кредиту (позики) банку чи іншої особи, повернення якого забезпечене іпотекою відповідного жилого приміщення.

У квартирі АДРЕСА_1 були зареєстровані: 04 грудня 2007 року - ОСОБА_2, 10 грудня 2010 року - ОСОБА_3, 11 листопада 2011 року - неповнолітня ОСОБА_4, 10 грудня 2013 року - неповнолітній ОСОБА_5, що підтверджується довідкою про склад сім`ї або зареєстрованих у житловому приміщенні/ будинку осіб.

Згідно з витягом з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно про реєстрацію права власності від 20 вересня 2018 року за ОСОБА_1 зареєстроване право власності на квартиру АДРЕСА_1 на підставі договору про відступлення прав вимоги за іпотечним договором від 19 квітня 2018 року, укладеним з кредитодавцем.

ОСОБА_1 за купівлю майнових прав сплатив банку 83 152 грн.

Згідно акту обстеження умов проживання, складеного службою у справах дітей Автозаводської районної адміністрації виконавчого комітету Кременчуцької міської ради від 16 квітня 2019 року встановлено, що в квартирі АДРЕСА_1 відсутні меблі, побутова техніка та будь-які речі; будь-які ознаки того, що в помешканні проживають діти відсутні.

Апеляційний суд встановив, що в квартирі відповідачі тривалий час не проживають (більше 3 років), залишили її добровільно, в ній відсутні умови для проживання.

Позиція Верховного Суду

Згідно частини першої статті 15, частини першої статті 16 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.

Для застосування того чи іншого способу захисту, необхідно встановити які ж права (інтереси) позивача порушені, невизнані або оспорені відповідачем і за захистом яких прав (інтересів) позивач звернувся до суду. При оцінці обраного позивачем способу захисту потрібно враховувати його ефективність, тобто спосіб захисту має відповідати змісту порушеного права, характеру правопорушення, та забезпечити поновлення порушеного права.

Суд може захистити цивільне право або інтерес іншим способом, що встановлений договором або законом чи судом у визначених законом випадках (абзац 12 частини другої статті 16 ЦК України).

Здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором. У випадку, якщо закон або договір не визначають ефективного способу захисту порушеного, невизнаного або оспореного права, свободи чи інтересу особи, яка звернулася до суду, суд відповідно до викладеної в позові вимоги такої особи може визначити у своєму рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону (частина перша та друга статті 5 ЦПК України).

Тлумачення вказаних норм свідчить, що цивільні права/інтереси захищаються у спосіб, який передбачений законом або договором, та є ефективним для захисту конкретного порушеного або оспорюваного права/інтересу позивача. Якщо закон або договір не визначають такого ефективного способу захисту, суд відповідно до викладеної в позові вимоги позивача може визначити у рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону. При розгляді справи суд має з`ясувати: чи передбачений обраний позивачем спосіб захисту законом або договором; чи передбачений законом або договором ефективний спосіб захисту порушеного права/інтересу позивача; чи є спосіб захисту, обраний позивачем, ефективним для захисту його порушеного права/інтересу у спірних правовідносинах. Якщо суд зробить висновок, що обраний позивачем спосіб захисту не передбачений законом або договором та/або є неефективним для захисту порушеного права/інтересу позивача, у цих правовідносинах позовні вимоги останнього не підлягають задоволенню. Однак, якщо обраний позивачем спосіб захисту не передбачений законом або договором, проте є ефективним та не суперечить закону, а закон або договір у свою чергу не визначають іншого ефективного способу захисту, то порушене право/інтерес позивача підлягає захисту обраним ним способом.

У частині першій статті 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод закріплено, зокрема, право кожної особи на повагу до свого житла. Органи державної влади не можуть втручатись у здійснення цього права, за винятком випадків, коли втручання здійснюється згідно із законом і є необхідним у демократичному суспільстві в інтересах національної та громадської безпеки чи економічного добробуту країни, для запобігання заворушенням чи злочинам, для захисту здоров`я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб.

"Житло" має самостійне поняття, яке не залежить від класифікації за національним законодавством. Питання про те, чи є конкретне приміщення "житлом", яке захищається пунктом 1 статті 8 Конвенції, залежатиме від фактичних обставин, а саме - існування достатнього та тривалого зв`язку з певним місцем. Суд також повторює, що стаття 8 Конвенції лише захищає право особи на повагу до її існуючого житла (GLOBA v. UKRAINE, № 15729/07, § 37, ЄСПЛ, від 05 липня 2012 року).

Втрата житла є найбільш крайньою формою втручання у право на повагу до житла. Концепція "житла" має першочергове значення для особистості людини, самовизначення, фізичної та моральної цілісності, підтримки взаємовідносин з іншими, усталеного та безпечного місця в суспільстві. Враховуючи, що виселення є серйозним втручанням у право особи на повагу до її житла, Суд надає особливої ваги процесуальним гарантіям, наданим особі в процесі прийняття рішення. Зокрема, навіть якщо законне право на зайняття приміщення припинено, особа вправі мати можливість, щоб співмірність заходу була визначена незалежним судом у світлі відповідних принципів статті 8 Конвенції. Відсутність обґрунтування в судовому рішенні підстав застосування законодавства, навіть якщо формальні вимоги було дотримано, може серед інших факторів братися до уваги при вирішенні питання, чи встановлено справедливий баланс заходом, що оскаржується (KRYVITSKA AND KRYVITSKYY v. UKRAINE, № 30856/03, § 41, 44, ЄСПЛ, від 02 грудня 2010 року).

Отже, позбавлення права користування житловим приміщеннямабо виселення особи з житла без надання іншого житлового приміщення можливе за умов, що таке втручання у право особи на повагу до приватного життя та права на житло, передбачене законом, переслідує легітимну мету, визначену пунктом 2 статті 8 Конвенції, та є необхідним у демократичному суспільстві. Навіть якщо законне право на зайняття житлового приміщення припинене, особа вправі сподіватися, що її виселення буде оцінене на предмет пропорційності у контексті відповідних принципів статті 8 Конвенції.

Разом із тим у спірних правовідносинах права позивача, як власника квартири, захищені і статтею 1 Першого протоколу до Конвенції. У практиці ЄСПЛ напрацьовано три головні критерії, які слід оцінювати на предмет відповідності втручання в право особи на мирне володіння своїм майном принципу правомірного втручання, сумісного з гарантіями статті 1 Першого протоколу, а саме: а) чи є втручання законним; б) чи переслідує воно "суспільний інтерес"; в) чи є такий захід пропорційним визначеним цілям. ЄСПЛ констатує порушення державою статті 1 Першого протоколу, якщо хоча б одного критерію не буде додержано.

Згідно з частиною першою статті 383 ЦК України власник житлового будинку, квартири має право використовувати помешкання для власного проживання, проживання членів своєї сім`ї, інших осіб.

Власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпоряджання своїм майном (стаття 391 ЦК України).

Тлумачення статті 391 ЦК України дає підстави для висновку, що негаторний позов - це вимога власника (особи, яка має речове право на чуже майно) про усунення перешкод. Тобто негаторний позов подається з метою усунення перешкод у здійсненні власником (особою, яка має речове право на чуже майно) права користування та розпоряджання своїм майном, тобто припинення неправомірних дій, не пов`язаних з порушенням володіння. Негаторний позов може вчинятися тоді, коли майно не вибуває з володіння власника (особи, яка має речове право на чуже майно), тобто при порушенні насамперед такої правомочностей власника, як користування та розпорядження своїм майном.

Стаття 391 ЦК України визначає право власника, у тому числі житлового приміщення, вимагати будь-яких усунень свого порушеного права від будь-яких осіб будь-яким шляхом, який власник вважає прийнятним. Визначальним для захисту права на підставі цієї норми права є наявність у позивача права власності та встановлення судом наявності перешкод у користуванні власником своєю власністю.

Ніхто не може бути виселений із займаного жилого приміщення або обмежений у праві користування жилим приміщенням інакше як з підстав і в порядку, передбачених законом (частина четверта статті 9 ЖК УРСР).

Відповідно до частини четвертої статті 263 ЦПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 22 березня 2023 року у справі № 361/4481/19 (провадження № 14-109цс22) зроблено такі висновки:

"в усталеній практиці Верховного Суду України при розгляді вказаної категорії справ, у тому числі й у постановах від 22 червня 2016 року у справі

№ 6-197цс16, від 21 грудня 2016 року у справі № 6-1731цс16, було роз`яснено порядок застосування статті 40 Закону № 898-IV та статті 109 ЖК УРСР. Зазначено, що частина друга статті 109 ЖК УРСР установлює загальне правило про неможливість виселення громадян без надання іншого жилого приміщення. Як виняток, допускається виселення громадян без надання іншого жилого приміщення при зверненні стягнення на жиле приміщення, що було придбане громадянином за рахунок кредиту, повернення якого забезпечене іпотекою відповідного жилого приміщення. Зроблено висновок, що під час ухвалення судового рішення про виселення мешканців при зверненні стягнення на житлове приміщення застосовуються як положення статті 40 Закону № 898-IV, так і норма статті 109 ЖК УРСР. Велика Палата Верховного Суду у своїй постанові від 31 жовтня 2018 року у справі № 753/12729/15-ц (провадження № 14-317цс18) погодилася з такими висновками. У постановах від 13 березня 2019 року у справі № 520/7281/15-ц (провадження № 14-49цс19) та від 12 червня 2019 року у справі № 205/578/14-ц (провадження № 14-48цс19) Велика Палата Верховного Суду визначила, що в разі якщо сторони договору іпотеки передбачили в ньому іпотечне застереження про можливість звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом позасудового врегулювання на підставі цього договору, виселення мешканців з відповідного об`єкта має відбуватися з дотриманням передбаченої у частині другій статті 40 Закону № 898-IV та у частині третій статті 109 ЖК УРСР процедури.

Велика Палата Верховного Суду вважає, що загальне правило про неможливість виселення громадян без надання іншого постійного житлового приміщення, передбачене частиною другою статті 109 ЖК УРСР, стосується не тільки випадків виселення мешканців при зверненні стягнення на предмет іпотеки в судовому порядку, а й у разі виселення мешканців при зверненні стягнення на предмет іпотеки в позасудовому порядку, коли мешканці відмовляються добровільно звільняти житлове приміщення, тобто не досягнуто згоди щодо виселення між новим власником і попереднім власником чи наймачами житлового приміщення.

А тому в разі якщо іпотечне майно було набуто не за кредитні кошти і на нього звертається стягнення в позасудовому порядку та якщо мешканці відмовляються добровільно звільняти житлове приміщення, то виселення цих осіб повинне відбуватися на підставі рішення суду в порядку статті 40 Закону №898-IV та частин першої - третьої статті 109 ЖК УРСР, тобто з наданням іншого постійного житлового приміщення.

Разом з тим, і суд першої інстанції, і апеляційний суд встановили, що ОСОБА_7 вселилася до житлового будинку, який є предметом іпотеки, після укладення договору іпотеки без дозволу іпотекодержателя. Згідно з вимогами частини третьої статті 9 Закону № 898-IV іпотекодавець має право виключно на підставі згоди іпотекодержателя, зокрема, відчужувати предмет іпотеки; передавати предмет іпотеки в спільну діяльність, лізинг, оренду, користування. Тобто вселення ОСОБА_7 у спірний житловий будинок відбулося всупереч вимогам договору іпотеки та прямій забороні, що міститься у Законі № 898-IV (898-15) . Реєстрація місця проживання з порушеннями вимог закону та договору іпотеки доньки іпотекодавця ОСОБА_7 у житловому будинку, який є предметом іпотеки, не може використовуватися учасниками цивільного обороту з метою уникнення звернення стягнення на предмет іпотеки та подальшого його продажу для погашення боргу. З урахуванням викладеного наявні обґрунтовані підстави для задоволення позову про виселення ОСОБА_7 із житлового будинку на АДРЕСА_2 та скасування реєстрації її місця проживання".

У частині третій статті 12, частинах першій, п`ятій, шостій статті 81 ЦПК України визначено, що кожна сторона повинна довести ті обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

У справі, що переглядається, суди встановили, що 08 жовтня 2007 року між ВАТ "Банк "Фінанси та кредит" та ОСОБА_6 укладено іпотечний договір, згідно якого, в іпотеку передано квартиру АДРЕСА_1, яка на той час належала ОСОБА_6 на праві приватної власності; відповідно до пункту 8.1.10 іпотечного договору іпотекодавець ОСОБА_6 був зобов`язаний не реєструвати у квартирі, що є предметом іпотеки, будь-яких осіб без письмового дозволу іпотекодержателя; відповідачі зареєстровані у спірній квартирі після укладення іпотечного договору та без дозволу іпотекодержателя;в квартирі відповідачі тривалий час не проживають; позивач набув право власності на квартиру при зверненні стягнення на предмет іпотеки в позасудовому порядкуна підставі договору про відступлення прав вимоги за іпотечним договором від 19 квітня 2018 року, укладеним з кредитодавцем, у зв`язку з невиконанням ОСОБА_6 умов кредитного договору.

За таких обставин та враховуючи, що вселення ОСОБА_2, а згодом - її дітей, у спірний квартирі відбулося всупереч вимог договору іпотеки та прямій забороні, що міститься у частині третій статті 9 Закону України "Про іпотеку", які не членами сім`ї нового власника житла, надавши оцінку дотриманню справедливого балансу між захистом права власності та прав відповідачів на користування квартирою, апеляційний суд зробив обґрунтований висновок про наявність підстави для задоволення позову ОСОБА_1 .

Посилання ОСОБА_2 у касаційній скарзі на висновки Верховного Суду України та Верховного Суду щодо неможливості виселення мешканців без надання іншого житлового приміщення(визнання осіб такими, що втратили право користування квартирою) з урахуванням вимог частини другої статті 109 ЖК України колегія суддів відхиляє, оскільки такі висновки зроблені при вирішенні позовних вимог до осіб (боржників за кредитним договором, іпотекодавців та членів їх сім`ї), які мали право проживання у спірному житлі, набуте без порушення закону та умов іпотечного зобов`язання, тому оскаржена постанова апеляційного суду відповідним висновкам не суперечить.

Колегія суддів відхиляє доводи касаційної скарги, що апеляційним судом не повідомлено ОСОБА_2 та інших відповідачів про судове засідання 24 березня 2022 року, оскільки суд повідомляв її та її представника про судове засідання на вказану дату, що підтверджується рекомендованими повідомленнями про вручення поштового відправлення (т. 2, а. с. 158, 159). Представника ОСОБА_2 - ОСОБА_8 приймав участь у судовому засіданні 24 березня 2022 року (а. с. 177-178).

При цьому у пункті 5 частини третьої статті 2 ЦПК України вказано, що основною засадою (принципом) цивільного судочинства є, зокрема, диспозитивність.

ОСОБА_3 судове рішення про позбавлення його права користування житловим приміщенням та зняття з реєстрації місця проживання не оскаржував, своїм правом приєднання до касаційної скарги не скористався. Така процесуальна поведінка ОСОБА_3 свідчить про згоду з оскарженими судовими рішеннями. ОСОБА_2 не навела переконливих доводів, яким чином оскаржене судове рішення в частині задоволених позовних вимог до ОСОБА_3 порушують її права та інтереси за умови, що цей відповідач судове рішення не оскаржив.

Не може бути скасоване правильне по суті і законне рішення з одних лише формальних міркувань (частина друга статті 410 ЦПК України).

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

Відповідно до частини третьої статті 400 ЦПК України суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, які передбачені пунктами 1, 3, 4, 8 частини першої статті 411, частиною другою статті 414 цього Кодексу, а також у разі необхідності врахування висновку щодо застосування норм права, викладеного у постанові Верховного Суду після подання касаційної скарги.

Доводи касаційних скарг, з урахуванням меж касаційного перегляду, а також необхідності врахування висновків щодо застосування норм права, викладених у постанові Великої Палати Верховного Суду від 22 березня 2023 року у справі №361/4481/19 (провадження № 14-109цс22), не дають підстав для висновку, що оскаржена постанова апеляційного суду ухвалена без додержання норм матеріального і процесуального права, зводяться до необхідності переоцінки доказів у справі, що знаходиться поза межами повноважень Верховного Суду. У зв`язку з наведеним колегія суддів вважає, що касаційну скаргу слід залишити без задоволення, оскаржену постанову апеляційного суду - без змін, а тому розподіл судових витрат не здійснюється.