Постанова

Іменем України

21 червня 2023 року

м. Київ

справа № 496/4877/20

провадження № 61-3078св23

Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду:

головуючого - Червинської М. Є.,

суддів: Зайцева А. Ю. (суддя-доповідач), Коротенка Є. В., Коротуна В. М., Тітова М. Ю.,

учасники справи:

заявник - ОСОБА_1,

заінтересована особа - Біляївський районний відділ Головного управління Державної міграційної служби України в Одеській області,

розглянув у порядку письмового провадження без повідомлення учасників цивільну справу за заявою ОСОБА_1, заінтересована особа - Біляївський районний відділ Головного управління Державної міграційної служби України в Одеській області, про встановлення факту, що має юридичне значення,

за касаційною скаргою Головного управління Державної міграційної служби України в Одеській області на рішення Біляївського районного суду Одеської області від 18 травня 2021 року у складі судді Пендюри Л. О. та постанову Одеського апеляційного суду від 02 лютого 2023 року у складі колегії суддів: Князюка О. В., Таварткіладзе О. М., Заїкіна А. П.,

ВСТАНОВИВ:

1. Описова частина

Короткий зміст вимог заяви

У листопаді 2020 року ОСОБА_1 звернувся до суду із заявою, у якій просив встановити факт постійного проживання на законних підставах його баби ОСОБА_2, померлої ІНФОРМАЦІЯ_1 на території України, з 1990 року до дня її смерті, тобто до ІНФОРМАЦІЯ_1 .

Обґрунтовуючи вимоги заяви, ОСОБА_1 посилався на те, що його баба ОСОБА_2 з 1980-х років до дня смерті - ІНФОРМАЦІЯ_1 проживала в м. Біляївка Одеської області. В першій половині 90-х, після закінчення дев`яти класів, він переїхав проживати до своєї баби в м. Біляївка Одеської області.

У 2001 році він отримав паспорт громадянина України.

17 червня 2020 року Державна міграційна служба України на його адресу надіслала лист та поінформувала, що згідно з висновком від 03 червня 2020 року № 145/2020 паспорт громадянина України, виданий Біляївським РВ УМВС України в Одеській області у 2001 році на його ім`я, визнано оформленим з порушенням норм Закону України "Про громадянство" (2235-14) (в редакції від 15 квітня 2000 року), пункту 6 розділу ІІ та пункту 21 розділу ІІІ Інструкції щодо правил та порядку оформлення і видачі паспорта громадянина України, затвердженої наказом Міністерства внутрішніх справ України від 17 серпня 1994 року № 316 (z0211-94) .

23 червня 2020 року паспорт громадянина України у нього було вилучено.

Посилаючись на те, що його баба постійно проживала на території України на час проголошення незалежності України та на момент набрання чинності Законом України "Про громадянство" (2235-14) , просив суд встановити факт проживання своєї баби на території України до дня її смерті, оскільки цей факт необхідний йому для набуття громадянства.

Короткий зміст рішення суду першої інстанції

Біляївський районний суд Одеської області рішенням від 18 травня 2021 року заяву задовольнив. Встановив факт постійного проживання на законних підставах баби заявника ОСОБА_1 ( ІНФОРМАЦІЯ_2, ІПН НОМЕР_1 ) громадянки України ОСОБА_2, померлої ІНФОРМАЦІЯ_1 на території України, з 1990 року до дня її смерті, тобто до ІНФОРМАЦІЯ_1 .

Суд першої інстанції мотивував рішення тим, що заява є обґрунтованою, адже заявник надав належні та допустимі докази на підтвердження того, що його баба постійно проживала на території України з 1990 року, і до дня її смерті, тобто до ІНФОРМАЦІЯ_1 .

Короткий зміст постанови суду апеляційної інстанції

Одеський апеляційний суд постановою від 02 лютого 2023 року апеляційну скаргу Головного управління Державної міграційної служби України в Одеській області (далі - ГУ ДМС) залишив без задоволення. Рішення Біляївського районного суду Одеської області від 18 травня 2021 року залишив без змін.

Судове рішення апеляційний суд мотивував тим, що висновки місцевого суду по суті вирішеного спору є правильними, підтверджуються наявними у справі доказами, яким суд дав належну правову оцінку. Доводи апеляційної скарги не спростовують цих висновків і не свідчать про порушення судом норм матеріального та процесуального права.

Короткий зміст касаційної скарги та її узагальнені аргументи

У березні 2023 року ГУ ДМС подало до Верховного Суду касаційну скаргу, в якій, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просило скасувати рішення Біляївського районного суду Одеської області від 18 травня 2021 року та постанову Одеського апеляційного суду від 02 лютого 2023 року і ухвалити нове рішення, яким у задоволенні заяви відмовити.

Підставою касаційного оскарження судового рішення вказувало те, що суд апеляційної інстанції застосував норму права без урахування висновків щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладених у постановах Верховного Суду від 08 квітня 2020 року у справах № 757/44694/17 та № 654/3462/17.

Касаційна скарга мотивована неврахуванням судами того, що заявник не надав належних та допустимих доказів на підтвердження факту проживання ОСОБА_2 на території України з 1990 року до дня її смерті - ІНФОРМАЦІЯ_1 .

ОСОБА_1 не звертався до територіальних підрозділів ГУ ДМС із заявою про набуття чи встановлення належності до громадянства України, відповідних документів, передбачених Порядком провадження за заявами і поданнями з питань громадянства України та виконання прийнятих рішень, затвердженого Указом Президента України від 27 березня 2001 року № 215 (215/2001) (далі - Порядок № 215), до органу міграційної служби України не подавав. Таким чином, заявник не використав усі можливості, передбачені законом, для отримання статусу громадянина України, унаслідок чого звернення до суду із заявою про встановлення юридичного факту проживання на території України є передчасним.

Встановлення факту постійного проживання ОСОБА_1 на території України прямо впливає на процедуру набуття ним громадянства.

Провадження за заявами з питань набуття громадянства входить до повноважень Державної міграційної служби України та її територіальних підрозділів, серед яких є ГУ ДМС. Отже, будь-які дії, спрямовані на проходження процедури набуття громадянства та/або документування паспортом громадянина України знаходяться у межах інтересів ГУ ДМС. Оскільки ГУ ДМС заперечує проти встановлення факту, що має юридичне значення, тому наявний спір про право і зазначений спір повинен розглядатись в порядку позовного провадження.

Рух справи в суді касаційної інстанції

Ухвалою Верховного Суду від 22 березня 2023 року відкрито касаційне провадження у цій справі та витребувано її матеріали із суду першої інстанції.

10 квітня 2023 року справа надійшла до Верховного Суду.

Ухвалою Верховного Суду від 08 червня 2023 року справу призначено до судового розгляду.

Фактичні обставини справи

Суди попередніх інстанцій встановили, що ГУ ДМС на адресу ОСОБА_1 надіслало листа, в якому зазначило, що згідно з висновком Державної міграційної служби України від 03 червня 2020 року № 145/2020 паспорт громадянина України серії НОМЕР_2, виданий Біляївським РВ УМВС України в Одеській області у 2001 році, визнано оформленим з порушенням норм Закону України "Про громадянство України" (2235-14) (в редакції від 15 квітня 2000 року), пункту 6 розділу ІІ та пункту 21 розділу ІІІ Інструкції щодо правил та порядку оформлення і видачі паспорта громадянина України, затвердженої наказом Міністерства внутрішніх справ України від 17 серпня 1994 року № 316 (z0211-94) , і він підлягає вилученню, анулюванню та знищенню відповідно до пункту 108 вказаного Порядку. Заявнику і запропоновано звернутись до територіального підрозділу ДМС за місцем реєстрації для повернення паспорта громадянина України, а також для отримання роз`яснення щодо подальшого перебування на території України.

23 червня 2020 року паспорт громадянина України у ОСОБА_1 вилучено, що підтверджується актом та довідкою від 23 червня 2020 року.

ОСОБА_2 набула громадянство України, що підтверджується паспортом, виданим на її ім`я.

Суд встановив, що ОСОБА_2 є бабою ОСОБА_1, що підтверджується свідоцтвом про народження ОСОБА_1 серії НОМЕР_3, де його батьками вказані ОСОБА_3 та ОСОБА_4, і свідоцтвом про народження ОСОБА_4 серії НОМЕР_4, згідно з яким її батьками є ОСОБА_5 та ОСОБА_2

ОСОБА_2 ІНФОРМАЦІЯ_1 померла, що підтверджується свідоцтвом про смерть від 16 вересня 2010 року серії НОМЕР_5 .

Факт постійного проживання баби заявника за адресою: АДРЕСА_1 з 1990 року до 15 вересня 2010 року підтверджується актом від 09 листопада 2019 року, складеним депутатом Біляївської міської ради Рогачко О. В. за участю громадян ОСОБА_6 та ОСОБА_7, та їхніми показаннями як свідків, наданими в суді першої інстанції.

2. Мотивувальна частина

Позиція Верховного Суду

Згідно з частиною другою статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу. Підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 2, 3 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Відповідно до частини першої статті 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду, перевіривши правильність застосування судом норм права в межах касаційної скарги, дійшов висновку, що касаційна скарга не підлягає задоволенню з огляду на таке.

Мотиви і доводи Верховного Суду та застосовані норми права

У частині першій статті 293 ЦПК України визначено, що окреме провадження - це вид непозовного цивільного судочинства, в порядку якого розглядаються цивільні справи про підтвердження наявності або відсутності юридичних фактів, що мають значення для охорони прав, свобод та інтересів особи або створення умов здійснення нею особистих немайнових чи майнових прав або підтвердження наявності чи відсутності неоспорюваних прав.

Згідно з частинами першою та другою статті 315 ЦПК України суд розглядає справи про встановлення факту: 1) родинних відносин між фізичними особами; 2) перебування фізичної особи на утриманні; 3) каліцтва, якщо це потрібно для призначення пенсії або одержання допомоги по загальнообов`язковому державному соціальному страхуванню; 4) реєстрації шлюбу, розірвання шлюбу, усиновлення; 5) проживання однією сім`єю чоловіка та жінки без шлюбу; 6) належності правовстановлюючих документів особі, прізвище, ім`я, по батькові, місце і час народження якої, що зазначені в документі, не збігаються з прізвищем, ім`ям, по батькові, місцем і часом народження цієї особи, зазначеним у свідоцтві про народження або в паспорті; 7) народження особи в певний час у разі неможливості реєстрації органом державної реєстрації актів цивільного стану факту народження; 8) смерті особи в певний час у разі неможливості реєстрації органом державної реєстрації актів цивільного стану факту смерті; 9) смерті особи, яка пропала безвісти за обставин, що загрожували їй смертю або дають підстави вважати її загиблою від певного нещасного випадку внаслідок надзвичайних ситуацій техногенного та природного характеру.

Залежно від обставин юридичні факти за критерієм їх правових наслідків розрізняють на: правовиникаючі, правозмінюючі, правопризупиняючі, правовідновлюючі, правоприпиняючі.

Факти, що підлягають встановленню судом, повинні мати юридичне значення, тобто від них мають залежати виникнення, зміна або припинення особистих чи майнових прав громадян. Для визначення юридичного характеру факту потрібно з`ясувати мету встановлення, оскільки мета дає можливість зробити висновок, чи дійсно цей факт є юридичним і чи матиме він правові наслідки.

Схожі за змістом висновки викладені у постанові Великої Палати Верховного Суду від 10 квітня 2019 року у справі № 320/948/18.

Відповідно до частини першої статті 8 Закону України від 18 січня 2001 року "Про громадянство України" в редакції, чинній на момент звернення заявника до суду, особа, яка сама чи хоча б один з її батьків, дід чи баба, рідні (повнорідні та неповнорідні) брат чи сестра, син чи дочка, онук чи онука народилися або постійно проживали до 24 серпня 1991 року на території, яка стала територією України відповідно до Закону України "Про правонаступництво України" (1543-12) , або яка сама чи хоча б один з її батьків, дід чи баба, рідні (повнорідні та неповнорідні) брат чи сестра народилися або постійно проживали на інших територіях, що входили на момент їх народження або під час їх постійного проживання до складу Української Народної Республіки, Західноукраїнської Народної Республіки, Української Держави, Української Соціалістичної Радянської Республіки, Закарпатської України, Української Радянської Соціалістичної Республіки (УРСР), і є особою без громадянства або іноземцем, який подав зобов`язання припинити іноземне громадянство, та подала заяву про набуття громадянства України, а також її неповнолітні діти реєструються громадянами України. Іноземці, які є громадянами (підданими) кількох держав, подають зобов`язання припинити громадянство всіх цих держав. Іноземці, яким надано статус біженця в Україні чи притулок в Україні, замість зобов`язання припинити іноземне громадянство подають декларацію про відмову особи, якій надано статус біженця в Україні чи притулок в Україні, від іноземного громадянства. Іноземці із числа осіб, зазначених у частині двадцятій статті 4 Закону України "Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства", замість зобов`язання припинити іноземне громадянство подають декларацію про відмову від іноземного громадянства особи, яка отримала посвідку на тимчасове проживання на підставі частини двадцятої статті 4 Закону України "Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства".

Пунктом 29 Порядку № 215 передбачено, що для оформлення набуття громадянства України за територіальним походженням особа, дід чи баба якої постійно проживали до 24 серпня 1991 року на території, що стала територією України відповідно до Закону України "Про правонаступництво України" (1543-12) , або на інших територіях, що входили під час їх постійного проживання до складу Української Народної Республіки, Західноукраїнської Народної Республіки, Української Держави, Української Соціалістичної Радянської Республіки, Закарпатської України, Української Радянської Соціалістичної Республіки (УРСР) (частина перша статті 8 Закону України "Про громадянство України"), подає документи, передбачені підпунктами "а" - "в" пункту 24 цього Порядку, а також: а) документ, що підтверджує факт постійного проживання діда чи баби заявника на територіях, зазначених у абзаці першому цього пункту; б) документи, що засвідчують родинні стосунки заявника відповідно з дідом чи бабою, які постійно проживали на територіях, зазначених у абзаці першому цього пункту.

Згідно з пунктом 44 Порядку № 215 в разі відсутності документів, що підтверджують факт постійного проживання чи народження особи до 24 серпня 1991 року на території, яка стала територією України відповідно до Закону України "Про правонаступництво України" (1543-12) , або на інших територіях, що входили на момент її народження чи під час її постійного проживання до складу Української Народної Республіки, Західноукраїнської Народної Республіки, Української Держави, Української Соціалістичної Радянської Республіки, Закарпатської України, Української Радянської Соціалістичної Республіки (УРСР), або документів, що підтверджують відповідні родинні стосунки, для оформлення набуття громадянства України подається відповідне рішення суду.

Для встановлення факту набуття громадянства України предметом розгляду в суді можуть бути заяви про встановлення таких фактів: постійного проживання на території України станом на 24 серпня 1991 року; постійного проживання на території України станом на 13 листопада 1991 року; постійного проживання дитини на території України станом на 24 серпня 1991 року або станом на 13 листопада 1991 року; постійного проживання на території України батьків (одного з них) дитини або іншого законного представника, з яким дитина постійно проживала станом на 24 серпня 1991 року чи 13 листопада 1991 року; постійного проживання особи на території України чи Української РСР на момент набрання законної сили вироку суду; наявності родинних зв`язків заявника з його батьками (усиновителями, з дідом, бабою); постійного проживання на території України діда та баби заявника; народження на території України батьків заявника, діда чи баби тощо; народження на території України батьків заявника, діда чи баби тощо.

Звертаючись до суду із заявою про встановлення факту, що має юридичне значення, ОСОБА_1 посилався на те, що встановлення факту постійного проживання його баби ОСОБА_2 на території України з 1990 року до дня її смерті необхідне для набуття громадянства України за територіальним походженням відповідно до частини першої статті 8 Закону України "Про громадянство України".

Задовольняючи заяву, місцевий суд, з висновком якого погодився і апеляційний суд, виходив з того, що ОСОБА_1 на підтвердження своїх вимог надав достатньо належних та допустимих доказівна підтвердження того, що його баба ОСОБА_2 постійно проживала на території України з 1990 року до дня її смерті, тобто до ІНФОРМАЦІЯ_1 .

З огляду на викладене, оскільки питання про достатність доказів належить до компетенції судів першої та апеляційної інстанцій, і апеляційний суд не встановив порушень порядку надання та отримання доказів у суді першої інстанції, аргументи касаційної скарги про те, що суди не надали належної оцінки наявним в матеріалах справи доказам не можуть бути підставами для скасування ухвалених у справі судових рішень і стосуються переоцінки доказів, що відповідно до статті 400 ЦПК України виходить за межі повноважень суду касаційної інстанції.

Водночас ГУ ДМС як територіальний підрозділ Державної міграційної служби України до повноважень якого водить, зокрема, ведення провадження за заявами з питань набуття громадянства, не надав доказів на спростування того, що ОСОБА_2 не мала громадянства України в період, який просить встановити заявник та не проживала на території України.

Доводи касаційної скарги про наявність спору про право, що виключає розгляд справи в порядку окремого провадження, є безпідставними, оскільки ОСОБА_1 звернувся до суду саме з метою встановлення факту постійного проживання її баби на території України у певний період. При розгляді справи суд не вирішував питання щодо наявності або відсутності у ОСОБА_1 права на набуття громадянства України, а лише в межах заявлених вимог здійснювалась оцінка доводів заявника та доказів щодо постійного проживання його баби на території України у зазначений ним період.

Посилання в касаційній скарзі на те, що ОСОБА_1 не звертався до територіальних підрозділів ГУ ДМС із заявою про набуття чи встановлення належності до громадянства України у досудовому порядку, є безпідставними з огляду на таке.

Пунктом 3 Рішення Конституційного Суду України від 09 липня 2002 року № 15-рп/2002 (v015p710-02) встановлено, що обов`язкове досудове врегулювання спорів, яке виключає можливість прийняття позовної заяви до розгляду і здійснення за нею правосуддя, порушує право особи на судовий захист. Можливість використання суб`єктами правовідносин досудового врегулювання спорів може бути додатковим засобом правового захисту, який держава надає учасникам певних правовідносин, що не суперечить принципу здійснення правосуддя виключно судом. Виходячи з необхідності підвищення рівня правового захисту держава може стимулювати вирішення правових спорів у межах досудових процедур, однак їх використання є правом, а не обов`язком особи, яка потребує такого захисту.

Право на судовий захист не позбавляє суб`єктів правовідносин можливості досудового врегулювання спорів. Це може бути передбачено цивільно-правовим договором, коли суб`єкти правовідносин добровільно обирають засіб захисту їхніх прав. Досудове врегулювання спору може мати місце також за волевиявленням кожного з учасників правовідносин і за відсутності у договорі застереження щодо такого врегулювання спору.

Таким чином, обрання певного засобу правового захисту, у тому числі і досудового врегулювання спору, є правом, а не обов`язком особи, яка добровільно, виходячи з власних інтересів, його використовує. Встановлення законом обов`язкового досудового врегулювання спору обмежує можливість реалізації права на судовий захист.

З урахуванням викладеного, положення частини другої статті 124 Конституції України щодо поширення юрисдикції судів на всі правовідносини, що виникають у державі, в аспекті конституційного звернення необхідно розуміти так, що право особи (громадянина України, іноземця, особи без громадянства, юридичної особи) на звернення до суду за вирішенням спору не може бути обмежене законом, іншими нормативно-правовими актами. Встановлення законом або договором досудового врегулювання спору за волевиявленням суб`єктів правовідносин не є обмеженням юрисдикції судів і права на судовий захист.

Подібний висновок викладений у постановах Верховного Суду від 06 травня 2020 року у справі № 365/762/17 (провадження № 61-38367св18) та від 02 травня 2022 року у справі № 505/1871/20 (провадження № 61-12106св21).

Посилання в касаційній скарзі на те, що встановлення факту постійного проживання ОСОБА_1 на території України прямо впливає на процедуру набуття ним громадянства, не заслуговують на увагу, оскільки у цій справі не вирішувалося питання про встановлення такого факту.

Ураховуючи конкретні обставини цієї справи, встановлені судами попередніх інстанцій, оскаржувані судові рішення не суперечать правовим висновкам, які зазначені в касаційній скарзі як підстава для відкриття касаційного провадження.

Відповідно до статті 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо рішення, переглянуте в передбачених статтею 400 цього Кодексу межах, ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права. Не може бути скасоване правильне по суті і законне рішення з одних лише формальних міркувань.

Оскаржувані судові рішення відповідають вимогам закону, і підстав для їх скасування немає.

Керуючись статтями 400, 409, 410, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу Головного управління Державної міграційної служби України в Одеській області залишити без задоволення.

Рішення Біляївського районного суду Одеської області від 18 травня 2021 року та постанову Одеського апеляційного суду від 02 лютого 2023 року залишити без змін.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

ГоловуючийМ. Є. Червинська Судді:А. Ю. Зайцев Є. В. Коротенко В. М. Коротун М. Ю. Тітов