розглянув у порядку письмового провадження без повідомлення учасників справи касаційну скаргу ОСОБА_1, поданою представником ОСОБА_6, на рішення Індустріального районного суду м. Дніпропетровська від 22 червня 2022 року у складі судді Марченко Н. Ю. та постанову Дніпровського апеляційного суду від 13 грудня 2022 року у складі колегії суддів: Макарова М. О., Демченко Е. Л., Куценко Т. Р.,

Короткий зміст позовних вимог

У травні 2015 року позивач звернувся до суду з позовом до ОСОБА_2, треті особи: ОСОБА_3, ОСОБА_4, ОСОБА_5, про визнання особи такою, що втратила право користування житловим приміщенням.

Позовна заява мотивована тим, що він зареєстрований у квартирі АДРЕСА_1 . У вказаній квартирі зареєстровані також: ОСОБА_4, ОСОБА_5 та ОСОБА_2 .

ОСОБА_2 не проживає у квартирі з 2001 року, комунальні послуги не сплачує, кореспонденцію не отримує, квартирою взагалі не цікавиться, його особисті речі в квартирі відсутні. Перешкод у користуванні жилим приміщення ані він, ані інші члени сім?ї відповідачу не чинили. Відповідач добровільно визначив собі інше місце проживання і спірним житлом не користується без поважних причин понад шести місяців.

ОСОБА_1 просив суд визнати ОСОБА_2 таким, що втратив право користування квартирою АДРЕСА_1 ).

Короткий зміст судових рішень

Заочним рішенням Індустріального районного суду м. Дніпропетровська від 20 травня 2015 року позов ОСОБА_1 задоволено. Визнано ОСОБА_2 таким, що втратив право користування квартирою АДРЕСА_1 .

Ухвалою Індустріального районного суду м. Дніпропетровська від 12 вересня 2019 року заочне рішення від 20 травня 2015 року скасовано та призначено справу до розгляду за правилами спрощеного позовного провадження з викликом сторін.

Ухвалою Індустріального районного суду м. Дніпропетровська від 01 липня 2021 року залучено до участі у справі як третю особу, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, нового власника спірної квартири - ОСОБА_3 .

Ухвалою Індустріального районного суду м. Дніпропетровська від 05 травня 2022 року залучено до участі у справі як третіх осіб, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору,ОСОБА_4 та ОСОБА_5 .

Рішенням Індустріального районного суду м. Дніпропетровська від 22 червня 2022 року, залишеним без змін постановою Дніпровського апеляційного суду від 13 грудня 2022 року, у задоволенні позову відмовлено.

Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що визначаючи наявність правових підстав для визнання відповідача таким, що втратив право користування квартирою за адресою: АДРЕСА_2, суд ураховує, що матеріали справи не містять переконливих доказів щодо не проживання та не користування відповідачем спірною квартирою з 2001 року без поважних причин. Суд бере до уваги, що сам позивач зазначає, що відповідач мешкав у с. Соколово Новомосковського району у зв?язку з зайняттям підприємницькою діяльністю з вирощування овочів. Крім того, з середини 2000-х років спірну квартиру займав позивач зі своєю родиною та колишня дружина відповідача, що виключало можливість користування відповідачем цим житлом, яке складається з двох кімнат.

Підсумовуючи висновки про принципи застосування статті 8 Конвенції та статті 1 Першого протоколу до Конвенції, викладені у рішеннях ЄСПЛ, слід відзначити, що виселення особи з житла без надання іншого житлового приміщення можливе за умов, що таке втручання у право особи на повагу до приватного життя та права на житло, передбачене законом, переслідує легітимну мету, визначену пунктом 2 статті 8 Конвенції, та є необхідним у демократичному суспільстві. Суд вважає, що аналогічні висновки можуть бути застосовані й при вирішенні питання про втрату особою права на житло, оскільки це також пов`язано із втручанням у право на житло у розумінні положень статті 8 Конвенції, а тому воно має бути оцінено на предмет пропорційності у контексті відповідної практики ЄСПЛ.

У 1997 році у зв?язку з необхідністю догляду за родичкою відповідач з дружиною почав тимчасово мешкати у с. Михайлівка Царичанського району, а згодом у 2001 році у зв`язку із зайняттям сільським господарством - у с. Соколово Новомосковського району, що, на переконання суду, є поважною причиною відсутності відповідача у спірному житлі. Суд вважає, що проживання у спірній квартирі, яка складається з двох кімнат, позивача разом зі своєю сім`ю та колишньої дружини відповідача унеможливлювало одночасне проживання відповідача в цьому житлі, оскільки б в такому разі він фактично був би змушений займати нежитлові приміщення квартири, що принижує людську гідність. Доказів того, що відповідно до порядку користування квартирою відповідачу була виділена кімната, але він нею не користувався без поважних причин, позивачем не надано.

В той час як законом саме на позивача покладено обов?язок доведення непроживання відповідача в спірному житлі понад шести місяців і без поважних причин. В даному випадку вирішення питання щодо визнання відповідача таким, що втратив право користування спірною квартирою має здійснюватися у контексті пропорційності застосування такого заходу з урахуванням порушення права останнього на житло та можливої недобросовісності дій позивача, внаслідок яких відповідач по суті втратив право на користування єдиним житлом та став безхатченком. Відповідач є особою похилого віку, іншого житла на праві власності чи законного володіння не має, в судовому засіданні проти визнання його таким, що втратив право користування квартирою, категорично заперечував, переконливих доказів його не проживання та не користування спірним житлом без поважних причин понад шести місяців суду не надано. Навпаки з показів допитаних у судовому засіданні свідків слідує, що відповідач, тимчасово мешкаючи у нежитловому приміщенні в с. Соколово Новомосковського району, виявляв заінтересованість до вказаного житла, періодично його відвідуючи. Крім того, відповідач у травні 2019 року звертався до поліції з приводу дій колишньої дружини та сина, які здійснити продаж квартири.

За таких обставин сам по собі факт тривалого непроживання відповідача в спірній квартирі не може бути підставою для визнання його таким, що втратив право користування цим житлом.

Апеляційний суд погодився з висновками суду першої інстанції, що доказів не проживання та не користування відповідачем спірним житлом без поважних причин понад шести місяців позивачем надано не було. В той час як законом саме на позивача покладено обов?язок доведення непроживання відповідача в спірному житлі понад шести місяців і без поважних причин. Доводи апеляційної скарги про те, що відповідач сам зазначав, що він самостійно та добровільно залишив квартиру та був відсутній більше 20 років, колегія суддів відхилила, оскільки належних та допустимих доказів того, що відповідач мав змогу безперешкодно користуватися спірною квартирою матеріали справи не містять.

Аргументи учасників справи

06 січня 2023 року представник ОСОБА_1 - ОСОБА_6 звернувся до Верховного Суду з касаційною скаргою, в якій просить скасувати судові рішення у справі та ухвалити нове рішення, яким задовольнити позовні вимоги в повному обсязі. Вирішити питання про розподіл судових витрат у справі.

Касаційна скарга мотивована тим, що суди ухвалили рішення виключно на позиції відповідача, без надання до матеріалів справи будь-яких письмових доказів. Одночасно судами обох інстанцій проігноровано наявні в матеріалах належні та достатні письмові докази надані стороною позивача, проігноровано посилання представника позивача на суперечність пояснень свідків, не взято до уваги надані позивачем письмові докази, що підтверджують відсутність відповідача за вказаною адресою з 2001 року, з яких вбачається, що в період значного часу, який становить понад шість місяців, відповідач був відсутній за вказаною адресою та не проживав в цій квартирі, не сплачував внески за договором користування житловим приміщенням та комунальні платежі.

Відповідач після припинення шлюбних відносин покинув сім`ю, залишив колишню дружину та дітей, тобто припинив фактичні сімейні відносини, а тому в розумінні частини другої статі 3 СК України (2947-14) відповідач перестав бути членом їх сім`ї. Лише після спливу більше 15 років своєї відсутності та більше ніж 4 років після ухвалення судового рішення про визнання відповідача таким, що втратив право на житлове приміщення, відповідач звернувся до суду про перегляд судового рішення, вважаючи порушеним його право на проживання в житловому приміщені. Таким чином тривалість відсутності відповідача до моменту звернення до суду становила 19 років.

Обставина припинення шлюбних відносин та залишення колишньої сім`ї, що стала підставою для залишення житлового приміщення відповідачем, не відноситься до поважної причини на поновлення права користування в розумінні статті 71 ЖК УРСР. Відповідачем не надано будь-якого належного та допустимого доказу на підтвердження того, що він цікавився зазначеною квартирою, позивач та члени його сім`ї чинили перешкоди у користуванні житловим приміщення.

Судами проігноровано пояснення третьої особи ОСОБА_3 про те, що вона є співвласником квартири АДРЕСА_3 з лютого 2018 року. На дату придбання квартири її стан перебував без ремонту та без речей, на протязі всього часу з моменту придбання квартири по дату розгляду справи відповідач не з`являвся до квартири. Після придбання квартири ОСОБА_3 з чоловіком здійснила заміну дверей, проведено в квартирі ремонт, придбано меблі, техніку та інші речі домашнього вжитку, яка є її єдиним житлом та в якому вона постійно проживає з чоловіком та неповнолітньою донькою.

Рух справи, межі та підстави касаційного перегляду

Ухвалою Верховного Суду від 10 січня 2023 року відкрито касаційне провадження у справі.

В ухвалі зазначено, що наведені у касаційній скарзі доводи містять підстави, передбачені пунктами 1, 3, 4 частини другої статті 389 ЦПК України для відкриття касаційного провадження (відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; суд першої та апеляційної інстанції в оскаржених судових рішеннях порушив норми процесуального права та застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постановах Верховного Суду від 06 липня 2022 року у справі № 760/25823/14-ц, від 17 листопада 2021 року у справі № 205/3242/17-ц, від 18 березня 2020 року у справі № 182/6536/13-ц).

Ухвалою Верховного Суду від 19 квітня 2023 року справу призначено до судового розгляду.

Фактичні обставини справи

Суди встановили, що на підставі рішення виконавчого комітету районної ради від 08 серпня 1977 року ОСОБА_2 на склад родини: дружина ОСОБА_4 та син ОСОБА_1 виданий ордер № 352 від 12 серпня 1977 року на право зайняття двокімнатної квартири загальною площею 48,24 кв. м. за адресою: АДРЕСА_2 .

Того ж року відповідач був зареєстрований у вказаній квартирі.

Квартира складається з двох кімнат житловою площею 12,6 кв. м. та 14.8 кв. м. відповідно.

У 1978 році в родині народився другий син - ОСОБА_5 .

Рішенням Індустріального районного суду м. Дніпропетровська від 12 липня 1993 року шлюб між ОСОБА_2 та ОСОБА_4 розірваний. Однак останні продовжили проживати разом із дітьми у вказаній квартирі.

В 1997 році відповідач разом із ОСОБА_4 тимчасово проживав у с.Михайлівка Царичанського району у зв`язку з доглядом за родичкою.

У 2001 році відповідач разом із ОСОБА_4 став займатися сільським господарством у с. Соколово Новомосковського району, де працював та проживав.

В цей період в квартирі за адресою: АДРЕСА_2 став мешкати його син - ОСОБА_1 разом зі своєю дружиною та дитиною.

В середині 2000-х років до вказаної квартири повернулася ОСОБА_4, яка 13 листопада 2007 року оформила свідоцтво про розірвання шлюбу з відповідачем.

Таким чином з середини 2000-х років спірну квартиру займав позивач із своєю родиною та колишня дружина відповідача.

Після визнання відповідача у 2015 році в судовому порядку таким, що втратив право користування житловим приміщенням, позивач разом із матір?ю та братом спірну квартиру приватизували та 22 лютого 2018 року відчужили її ОСОБА_3 .

Позиція Верховного Суду

Кожен має право на житло. Ніхто не може бути примусово позбавлений житла інакше, як на підставі закону за рішенням суду (стаття 47 Конституції України).

Згідно з частиною четвертою статті 9 ЖК УРСР ніхто не може бути виселений із займаного жилого приміщення або обмежений у праві користування жилим приміщенням інакше як з підстав і в порядку, передбачених законом.

При тимчасовій відсутності наймача або членів його сім`ї за ними зберігається жиле приміщення протягом шести місяців. Якщо наймач або члени його сім`ї були відсутні з поважних причин понад шість місяців, цей строк за заявою відсутнього може бути продовжено наймодавцем, а в разі спору - судом (частини перша та друга статті 71 ЖК України).

У частині третій статті 71 ЖК України наведено випадки, у яких жиле приміщення зберігається за тимчасово відсутнім наймачем або членами його сім`ї понад шість місяців.

Відповідно до статті 72 ЖК України визнання особи такою, що втратила право користування жилим приміщенням внаслідок відсутності цієї особи понад встановлені строки, провадиться в судовому порядку.

Принцип змагальності забезпечує повноту дослідження обставин справи та покладає тягар доказування на сторони. Водночас цей принцип не створює для суду обов`язок вважати доведеною та встановленою обставину, про яку стверджує сторона (див. пункт 21 постанови Великої Палати Верховного Суду від 18 березня 2020 року у справі № 129/1033/13-ц (провадження № 14-400цс19).

При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду (частина четверта 263 ЦК України (435-15) ).

У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 18 березня 2020 року у справі № 182/6536/13-ц (провадження № 61-23089св19), на яку є посилання в касаційній скарзі, зазначено, що:

"аналіз статей 71, 72 ЖК Української РСР дає підстави для висновку, що особа може бути визнана такою, що втратила право користування жилим приміщеннями за двох умов: непроживання особи в жилому приміщенні більше шести місяців та відсутність поважних причин. Саме на позивача процесуальний закон покладає обов`язок довести факт відсутності відповідача понад встановлені статтею 71 ЖК Української РСР строки у жилому приміщенні без поважних причин.

Верховний Суд виходить з того, що початок відліку часу відсутності визначається від дня, коли особа залишила приміщення. Повернення особи до жилого приміщення, яке вона займала, перериває строк тимчасової відсутності. При тимчасовій відсутності за особою продовжує зберігатись намір ставитися до жилого приміщення як до свого постійного місця проживання, тому при розгляді позову про визнання особи такою, що втратила право на жилу площу, суд повинен ретельно дослідити обставини, які мають значення для встановлення причин довготривалої відсутності. Вказана правова позиція викладена у постанові Верховного Суду від 24 жовтня 2018 року, справа №490/12384/16-ц, провадження № 61-37646св18".

Аналогічні висновки викладені у постановах Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 17 листопада 2021 року у справі № 205/3242/17-ц (провадження № 61-9706св20) та від 06 липня 2022 року у справі № 760/25823/14-ц (провадження № 61-3143св21), на які є посилання в касаційній скарзі.

У частинах першій, третій статті 12, частинах першій, п`ятій, шостій статті 81 ЦПК України визначено, що цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін, кожна сторона повинна довести ті обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

Згідно зі статями 76, 77, 79 ЦПК України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують, і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Ці дані встановлюються такими засобами: письмовими, речовими і електронними доказами; висновками експертів; показаннями свідків. Належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Достовірними є докази, на підставі яких можна встановити дійсні обставини справи.

У справі, що переглядається:

при зверненні з позовом про визнання відповідача такими, що втратив право користування спірною квартирою, позивач послався на те, що відповідач з 2001 року у квартирі не проживає без поважних причин. На підтвердження позовних вимог позивач надав копії актів від 12 травня 2005 року, 09 серпня 2006 року, 18 червня 2007 року, 30 січня 2012 року, складені сусідами про непроживання відповідача в спірній квартирі з 2001 року;

суди зробили правильний висновок, що саме на позивача процесуальний закон покладає обов`язок довести факт відсутності відповідача понад встановлені статтею 71 ЖК України строки у жилому приміщенні без поважних причин;

суди встановили, що доказів не проживання відповідача у спірній квартирі без поважних причин понад шість місяців позивачем надано не було;

суди врахували, у 1997 році у зв?язку з необхідністю догляду за родичкою відповідач з дружиною почав тимчасово мешкати у с. Михайлівка Царичанського району, а згодом у 2001 році у зв`язку із зайняттям сільським господарством - у с. Соколово Новомосковського району; проживання у спірній квартирі, яка складається з двох кімнат, позивача разом зі своєю сім`ю та колишньої дружини відповідача унеможливлювало одночасне проживання відповідача в цьому житлі; з пояснень допитаних у судовому засіданні свідків слідує, що відповідач, тимчасово мешкаючи у нежитловому приміщенні в с.Соколово Новомосковського району, виявляв заінтересованість до вказаного житла, періодично його відвідуючи.

За таких обставин суди зробили обґрунтований висновок про відсутність підстав для задоволення позову.

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

Доводи касаційної скарги, з урахуванням меж касаційного перегляду, не дають підстав для висновку, що оскаржені судові рішення ухвалені без додержання норм матеріального і процесуального права та зводяться до переоцінки доказів у справі, що знаходиться поза межами повноважень Верховного Суду. У зв`язку з наведеним колегія суддів вважає, що касаційну скаргу слід залишити без задоволення, судові рішення - без змін, а тому судовий збір за подання касаційної скарги покладається на особу, яка подала касаційну скаргу.