розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Чернігівського районного суду Чернігівської області, в складі судді Олещенко В. І., від 08 листопада 2022 року та постанову Чернігівського апеляційного суду, в складі колегії суддів: Онищенко О. І., Мамонової О. Є., Шитченко Н. В., від 01 лютого 2023 року,

Короткий зміст позовних вимог

У серпні 2022 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_2 про заборону виїзду дитини за межі України без згоди батька.

Позов мотивований тим, що він та ОСОБА_2 є батьками ОСОБА_3,

ІНФОРМАЦІЯ_1 .

Рішенням Чернігівського районного суду Чернігівської області від 09 червня 2020 року шлюб між сторонами розірвано, а рішенням цього ж суду

від 03 червня 2020 року з нього стягнуто на користь відповідача аліменти на утримання неповнолітнього сина у розмірі 1/4 частини заробітку (доходу) щомісяця, але не менше 50 % прожиткового мінімуму для дитини відповідного віку та не більше десяти прожиткових мінімумів для дитини відповідного віку, починаючи з 11 березня 2020 року і до досягнення дитиною повноліття.

Рішенням Чернігівського районного суду Чернігівської області від 08 лютого 2022 року визначено місце проживання малолітнього ОСОБА_3 разом із матір`ю ОСОБА_2 .

Посилаючись на те, що ОСОБА_2 чинить йому перешкоди у спілкуванні з дитиною, неодноразово повідомляла, що має намір вивезти сина за кордон без згоди батька, що унеможливить їхнє спілкування та викликає побоювання, що дитина до України може не повернутися, позивач просив суд заборонити виїзд ОСОБА_3, ІНФОРМАЦІЯ_1, за межі України (за кордон) без згоди батька ОСОБА_1, без визначення тривалості виїзду та країни виїзду.

Короткий зміст судових рішень суду першої та апеляційної інстанцій

Рішенням Чернігівського районного суду Чернігівської області

від 08 листопада 2022 року, залишеним без змін постановою Чернігівського апеляційного суду від 01 лютого 2023 року, в задоволенні позову відмовлено. Вирішено питання про розподіл судових витрат.

Судові рішення мотивовані тим, що превентивні тимчасові заборони на виїзд дитини за межі України можуть підлягати до застосування у випадку доведення, що існує ризик викрадення (незаконного переміщення) дитини, яка має звичайне місце проживання в Україні.

Відмовляючи в задоволенні позову, суд першої інстанції, з висновком якого погодився апеляційний суд, з`ясувавши обставини справи та дослідивши надані сторонами докази, дійшов висновку про необґрунтованість позовних вимог. Доводи ОСОБА_1, що ОСОБА_2 має намір вивезти за кордон спільного з позивачем сина, не можуть бути визнані такими, що підтверджені достатніми та достовірними доказами. Позивач не надав доказів на підтвердження обґрунтованості заявлених вимог, порушення його прав або прав дитини чи наявності реальної загрози порушення цих прав. ОСОБА_1 не довів, що конкретні дії відповідача призведуть до порушення прав дитини або його прав.

Короткий зміст вимог касаційної скарги

У касаційній скарзі ОСОБА_1, посилаючись на неправильне застосування судами попередніх інстанцій норм матеріального права і порушення норм процесуального права, просить скасувати оскаржувані судові рішення і ухвалити нове судове рішення про задоволення позову.

Надходження касаційної скарги до суду касаційної інстанції

06 березня 2023 року ОСОБА_1 подав до Верховного Суду касаційну скаргу на рішення Чернігівського районного суду Чернігівської області

від 08 листопада 2022 року та постанову Чернігівського апеляційного суду від 01 лютого 2023 року.

Ухвалою Верховного Суду від 20 квітня 2023 року відкрито касаційне провадження в указаній справі та витребувано її матеріали із суду першої інстанції.

У травні 2023 року матеріали справи надійшли до Верховного Суду.

Аргументи учасників справи

Доводи особи, яка подала касаційну скаргу

Підставою касаційного оскарження судових рішень заявник зазначає неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, а саме застосування норм права без урахування висновків, викладених у постанові Великої Палати Верховного Суду

від 04 липня 2018 року у справі № 712/10623/17 (пункт 1 частини другої статті 389 ЦПК України).

Касаційна скарга мотивована тим, що у випадку відмови в задоволенні позову перед ним постануть питання щодо повернення дитини та налагодження з нею відносин і спілкування, що порушить права не лише батька, а й самої дитини.

Вказує, що чинним законодавством передбачена можливість ухвалення судом рішення, яким можна зобов`язати відповідача здійснювати виїзд дитини за кордон лише за згодою батька.

Доводи особи, яка подала відзив на касаційну скаргу

У травні 2023 року ОСОБА_2, в інтересах якої діє адвокат

Кушнеренко Є. Ю., подала до Верховного Суду відзив на касаційну скаргу, доводи якого не можуть бути враховані касаційним судом, оскільки всупереч вимог частини четвертої статті 395 ЦПК України до відзиву не додані належні докази надсилання (вручення) його копії ОСОБА_1, а матеріалах справи відсутні документи, які б підтверджували повноваження адвоката

Замури Л. П. на представництво інтересів ОСОБА_1 у Верховному Суді

Фактичні обставини справи, встановлені судами

ІНФОРМАЦІЯ_2 народився ОСОБА_3, батьками якого є ОСОБА_1 та ОСОБА_2 .

На підставі рішення Чернігівського районного суду Чернігівської області

від 09 червня 2020 року шлюб між сторонами розірвано.

Рішенням Чернігівського районного суду Чернігівської області від 03 червня 2020 року стягнуто з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 аліменти на утримання ОСОБА_3, ІНФОРМАЦІЯ_1, в розмірі 1/4 частини заробітку (доходу) щомісяця, але не менше 50 % прожиткового мінімуму для дитини відповідного віку та не більше десяти прожиткових мінімумів для дитини відповідного віку, починаючи з 11 березня 2020 року і до досягнення дитиною повноліття. Стягнуто з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 аліменти на її утримання в розмірі 1/9 частки його доходів (заробітку) до досягнення дитиною ОСОБА_3, ІНФОРМАЦІЯ_1, трьох років, починаючи з 11 березня 2020 року.

Рішенням Чернігівського районного суду Чернігівської області від 08 лютого 2022 року визначено місце проживання малолітнього ОСОБА_3,

ІНФОРМАЦІЯ_1, разом з матір`ю ОСОБА_2

05 серпня 2022 року ОСОБА_1 звернувся із заявою до Державної прикордонної служби України, в якій зазначив, що не дає згоди на виїзд сина ОСОБА_4 за кордон із 01 серпня 2022 року по 01 серпня 2023 року без його письмової згоди.

Адміністрація Державної прикордонної служби України у відповіді на заяву повідомила ОСОБА_1, що громадяни України, які не досягли 16-річного віку, під час виїзду з України повинні дотримуватись вимог, передбачених для таких осіб Правилами перетинання державного кордону громадянами України, затвердженими постановою Кабінету Міністрів України

від 27 січня1995 року № 57. У разі виявлення порушень Правил під час здійснення процедур прикордонного контролю, уповноваженими посадовими особами Державної прикордонної служби України буде відмовлено їй у перетинанні державного кордону. Надання Державній прикордонній службі України та виконання нею доручень уповноважених державних органів щодо осіб, які перетинають державний кордон, здійснюються відповідно до Порядку надання Державній прикордонній службі України та виконання нею доручень уповноважених державних органів щодо осіб, які перетинають державний кордон, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 17 квітня 2013 року № 280 (280-2013-п) . Відповідно до пункту 5 Порядку уповноважені державні органи можуть надавати доручення про заборону виїзду з України осіб, яких за рішенням слідчого судді, суду тимчасово обмежено у праві виїзду з України, у тому числі тих, до яких застосовано запобіжний захід, передбачений Кримінальним процесуальним кодексом України (4651-17) , за умовами якого передбачено таке обмеження. Отже, у разі надходження до Адміністрації Держприкордонслужби України судового рішення про тимчасове обмеження у праві виїзду з території України дитини і внесення інформації у відповідні бази даних, Державною прикордонною службою України буде вжито всіх заходів, передбачених законодавством, щодо недопущення її незаконного виїзду за межі України.

Також позивач звертався до служби у справах дітей Гончарівської селищної ради Чернігівського району Чернігівської області з приводу заборони завіряти заяви відповідача на уповноваження осіб на вивіз сина за кордон.

Мотиви, з яких виходив Верховний Суд, та застосовані норми права

Заслухавши доповідь судді-доповідача, перевіривши доводи касаційної скарги та матеріали справи, колегія суддів дійшла висновку, що касаційна скарга не підлягає задоволенню.

Згідно з частиною другою статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.

Згідно із частинами першою-другою статті 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.

Відповідно до частин першої-другої, п`ятої статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Статтею 141 СК України встановлено, що мати, батько мають рівні права та обов`язки щодо дитини, незалежно від того, чи перебували вони у шлюбі між собою. Розірвання шлюбу між батьками, проживання їх окремо від дитини не впливає на обсяг їхніх прав і не звільняє від обов`язків щодо дитини, крім випадку, передбаченого частиною п`ятою статті 157 цього Кодексу.

Відповідно до статті 8 Закону України "Про охорону дитинства" кожна дитина має право на рівень життя, достатній для її фізичного, інтелектуального, морального і соціального розвитку.

Статтею 11 Закону України "Про охорону дитинства" встановлено, що батько та мати мають рівні права та обов`язки щодо своїх дітей. Предметом основної турботи та основним обов`язком батьків є забезпечення інтересів своєї дитини.

Частиною третьою статті 313 ЦК України визначено, фізична особа, яка є громадянином України, має право на безперешкодне повернення в Україну. Фізична особа, яка досягла шістнадцяти років, має право на вільний самостійний виїзд за межі України. Фізична особа, яка не досягла шістнадцяти років, має право на виїзд за межі України лише за згодою батьків (усиновлювачів), піклувальників та в їхньому супроводі або в супроводі осіб, які уповноважені ними, крім випадків, передбачених законом.

Порядок перетину кордону громадянами України визначено Законом України "Про порядок виїзду з України і в`їзду в Україну громадян України" (3857-12) , Правилами перетинання державного кордону громадянами України, затвердженими постановою Кабінету Міністрів України від 27 січня 1995 року № 57 (57-95-п) (у редакції постанови Кабінету Міністрів України від 25 серпня 2010 року № 724 (724-2010-п) , з відповідними змінами).

Пунктом 3 Правил перетинання державного кордону громадянами України передбачено, що виїзд з України громадян, які не досягли 16-річного віку, здійснюється за згодою обох батьків (усиновлювачів) та в їх супроводі або в супроводі осіб, уповноважених ними, які на момент виїзду з України досягли 18-річного віку, у тому числі в супроводі членів екіпажу повітряного судна, на якому вони прямують.

Виїзд з України громадян, які не досягли 16-річного віку, в супроводі одного з батьків або інших осіб, уповноважених одним з батьків, здійснюється за нотаріально посвідченою згодою, зокрема, за нотаріально посвідченою згодою другого з батьків із зазначенням у ній держави прямування та відповідного часового проміжку перебування у цій державі, якщо другий з батьків відсутній у пункті пропуску (пункт 4 Правил перетинання державного кордону громадянами України).

На час запровадження на території України надзвичайного або воєнного стану діють положення абзацу тринадцятого пункту 23 Правил перетинання державного кордону громадянами України, відповідно до яких виїзд за межі України дітей, які не досягли 16-річного віку, в супроводі одного з батьків, баби, діда, повнолітніх брата, сестри, мачухи, вітчима або інших осіб, уповноважених одним з батьків письмовою заявою, завіреною органом опіки та піклування, здійснюється без нотаріально посвідченої згоди другого з батьків та за наявності паспорта громадянина України або свідоцтва про народження дитини (за відсутності паспорта громадянина України)/документів, що містять відомості про особу, на підставі яких Держприкордонслужба дозволить перетин державного кордону.

Статтею 18 Конвенції про права дитини від 20 листопада 1989 року, ратифікованої Україною 27 лютого 1991 року, визначено принцип загальної та однакової відповідальності обох батьків за виховання і розвиток дитини, а також встановлено, що найкращі інтереси дитини є предметом їхнього основного піклування.

Способами захисту сімейних прав та інтересів статтею 18 СК України визначено, зокрема наступні: 1) встановлення правовідношення; 2) примусове виконання добровільно не виконаного обов`язку; 3) припинення правовідношення, а також його анулювання; 4) припинення дій, які порушують сімейні права; 5) відновлення правовідношення, яке існувало до порушення права; 6) відшкодування матеріальної та моральної шкоди, якщо це передбачено цим Кодексом або договором; 7) зміна правовідношення; 8) визнання незаконними рішень, дій чи бездіяльності органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, їх посадових і службових осіб.

Здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором. У випадку, якщо закон або договір не визначають ефективного способу захисту порушеного, невизнаного або оспореного права, свободи чи інтересу особи, яка звернулася до суду, суд відповідно до викладеної в позові вимоги такої особи може визначити у своєму рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону (стаття 5 ЦПК України).

Статтею 33 Конституції України кожному, хто на законних підставах перебуває на території України, гарантується свобода пересування, вільний вибір місця проживання, право вільно залишати територію України, за винятком обмежень, які встановлюються законом.

При вирішенні спору суд зобов`язаний з`ясувати характер спірних правовідносин (предмет і підстави позову), наявність/відсутність порушеного права чи інтересу та можливість його поновлення/захисту в обраний спосіб.

Відсутність порушеного права чи невідповідність обраного позивачем способу його захисту способам, визначеним законодавством, є підставою для прийняття судом рішення про відмову в позові.

Переміщення дитини за межі держави постійного місця її проживання без згоди того з батьків, який здійснює опіку над дитиною, визнається незаконним згідно з Конвенцією про цивільно-правові аспекти міжнародного викрадення дітей. Філософія цієї Конвенції полягає в боротьбі проти збільшення міжнародних викрадень, заснованій на бажанні захистити дітей та тлумаченні їхніх справжніх інтересів. Відповідно, мета попередження та негайного повернення відповідає концепції "найкращих інтересів дитини".

За відсутності у національному законодавстві чітких положень, якими б було врегульовано порядок вирішення питання застосування судом превентивної тимчасової заборони на виїзд дитини за межі України та подальшого скасування такої заборони, Верховний Суд, виходячи із положень Конвенції про юрисдикцію, право, що застосовується, визнання, виконання та співробітництво щодо батьківської відповідальності та заходів захисту дітей й Конвенції про цивільно-правові аспекти міжнародного викрадення дітей, статті 5 ЦПК України, вважає, що такі тимчасові заходи можуть підлягати до застосування у випадку доведення, що існує ризик викрадення (незаконного переміщення) дитини, яка має звичайне місце проживання в Україні.

Вказане узгоджується із висновком викладеним у постанові Верховного Суду

від 17 листопада 2021 року в справі № 755/17184/19.

Відповідно до статей 12, 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

Суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів) (стаття 89 ЦПК України).

У розглядуваній справі суд першої інстанції, з висновком якого погодився апеляційний суд, з`ясовуючи питання існування ризику незаконного переміщення відповідачем малолітнього ОСОБА_3 за кордон без згоди батька, в повній мірі з`ясував обставини справи та дослідив надані сторонами докази.

Відмовляючи в задоволенні позову, суди виходили з того, що відсутні законні підстави для заборони виїзду малолітнього ОСОБА_3 за межі України без згоди батька, оскільки позивач не довів створення відповідачем реальної загрози неправомірного вивезення дитини.

Внесення Кабінетом Міністрів України у 2022 році змін до Правил перетинання державного кордону громадянами України, зокрема доповнення їх пунктом 23 щодо порядку виїзду за межі України дітей, які не досягли 16-річного віку, було обумовлено введенням воєнного стану в Україні внаслідок агресії російської федерації, пов`язаними із цим ризиками та обмеженнями і необхідністю врахування в першу чергу найкращих інтересів дітей.

Такий порядок виїзду за межі України дітей, які не досягли 16-річного віку, на час воєнного стану наразі є загальним для всіх дітей - громадян України. Підстав для виняткового врегулювання цього питання саме щодо

малолітнього ОСОБА_3 позивачем у цій справі не доведено.

В ході розгляду справи ОСОБА_1 не спростував презумпцію добросовісності та розумності поведінки матері дитини ОСОБА_2, що є його процесуальним обов`язком відповідно до приписів статей 12, 81 ЦПК України.

Висновки судів попередніх інстанцій, з урахуванням встановлених обставин, не суперечать висновкам, що викладені у постанові Великої Палати Верховного Суду від 04 липня 2018 року у справі № 712/10623/17, на яку посилався заявник у касаційній скарзі.

У разі, якщо позивачу створюються перешкоди у спілкуванні з дитиною та її вихованні, він не позбавлений можливості вирішення такого спору в порядку, передбаченому статтею 159 СК України.

Доводи касаційної скарги, які спрямовані на переоцінку доказів, підлягають відхиленню, оскільки встановлення обставин справи, дослідження та оцінка доказів є прерогативою судів першої та апеляційної інстанцій.

Якщо порушень порядку надання та отримання доказів у суді першої інстанції апеляційним судом не встановлено, а оцінка доказів зроблена як судом першої, так і судом апеляційної інстанцій, то суд касаційної інстанції не наділений повноваженнями втручатися в оцінку доказів (постанова Великої Палати Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі № 373/2054/16-ц).

Відповідно до усталеної практики Європейського суду з прав людини повноваження вищих судових органів стосовно перегляду мають реалізовуватися для виправлення судових помилок та недоліків судочинства, але не для здійснення нового судового розгляду, перегляд не повинен фактично підміняти собою апеляцію.

Зважаючи на викладене, переглянувши оскаржені судові рішення, в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, Верховний Суд дійшов висновку про відсутність підстав для їх скасування, оскільки суди попередніх інстанцій, з огляду на надані учасниками справи докази, встановивши фактичні обставини справи, які мають значення для її вирішення, ухвалили судові рішення із правильним застосуванням норм матеріального права та без порушення норм процесуального права, що відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України є підставою для залишення касаційної скарги без задоволення, а рішення суду першої інстанції та постанови апеляційного суду - без змін.