Позивач зазначила, що відповідач ОСОБА_2 не цікавиться станом здоров`я дитини, не приймає участі у витратах на дитину, ніяким чином не цікавиться вихованням та розвитком своєї дитини. Всі питання стосовно дитини вирішуються виключно позивачем. Син ОСОБА_3 від народження знаходиться на повному утриманні позивача та проживає разом із матір`ю та її батьками у квартирі, що належить на праві спільної власності позивачу та її батькам.

Будь-яких перешкод для виконання відповідачем своїх батьківських обов`язків позивач не чинить.

Посилаючись на вказані обставини, позивач просила суд:

- позбавити ОСОБА_2 батьківських прав відносно неповнолітньої дитини ОСОБА_3, ІНФОРМАЦІЯ_1 ;

- стягнути аліменти з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1, щомісячно, починаючи з 21 березня 2019 року у розмірі 1/4 частини заробітку (доходу), але не менш ніж 50 відсотків прожиткового мінімуму для дитини відповідного віку на утримання неповнолітньої дитини ОСОБА_3, ІНФОРМАЦІЯ_1, до досягнення ним повноліття, тобто до ІНФОРМАЦІЯ_2 .

Короткий зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій

Заочним рішенням Южного міського суду Одеської області від 05 квітня 2021 року у складі судді Барановської З. І. позовні вимоги ОСОБА_1 були задоволені.

ОСОБА_2 позбавлено батьківських прав відносно неповнолітньої дитини ОСОБА_3, ІНФОРМАЦІЯ_1 .

Роз`яснено, що мати, батько, які позбавлені батьківських прав, мають право на звернення до суду з позовом про поновлення батьківських прав у разі зміни поведінки особи, позбавленої батьківських прав, та обставин, що були підставою для позбавлення батьківських прав.

Стягнуто аліменти з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1, щомісячно, починаючи з 21 березня 2019 року у розмірі 1/4 частини заробітку (доходу), але не менш ніж 50 % прожиткового мінімуму для дитини відповідного віку на утримання неповнолітньої дитини ОСОБА_3, ІНФОРМАЦІЯ_1 до досягнення ним повноліття, тобто до ІНФОРМАЦІЯ_2 .

Суд допустив негайне виконання рішення у справі про стягнення аліментів у межах суми платежу за один місяць.

Стягнуто з ОСОБА_2 на користь держави судовий збір в розмірі 768,40 грн та на користь ОСОБА_1 судовий збір у розмірі 768,40 грн.

Заочне рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що відповідач ухиляється від виконання батьківських обов`язків та свідомо не виконує свої батьківські обов`язки. Відповідач може і зобов`язаний сплачувати аліменти на утримання своєї неповнолітньої дитини у розмірі 1/4 частини його заробітку (доходу), але не менш ніж 50 % прожиткового мінімуму для дитини відповідного віку.

Ухвалою Южного міського суду Одеської області від 24 червня 2021 року відмовлено у задоволенні заяви ОСОБА_2 про перегляд заочного рішення Южного міського суду Одеської області від 05 квітня 2021 року.

Постановою Одеського апеляційного суду від 10 жовтня 2022 року апеляційну скаргу ОСОБА_2 задоволено частково.

Заочне рішення Южного міського суду Одеської області від 05 квітня 2021 року в частині позбавлення ОСОБА_2 батьківських прав відносно ОСОБА_3, ІНФОРМАЦІЯ_1, а також стягнення з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 судового збору у розмірі 768,40 грн скасовано.

Прийнято в цій частині постанову, якою в задоволенні позовних вимог в цій частині відмовлено.

Заочне рішення Южного міського суду Одеської області від 05 квітня 2021 року в частині стягнення аліментів з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1, щомісячно, починаючи з 21 березня 2019 року у розмірі 1/4 частини заробітку (доходу), але не менш ніж 50 % прожиткового мінімуму для дитини відповідного віку на утримання неповнолітньої дитини ОСОБА_3, ІНФОРМАЦІЯ_1 до досягнення ним повноліття, тобто до ІНФОРМАЦІЯ_2, допущення негайного виконання рішення у справі про стягнення аліментів у межах суми платежу за один місяць, а також стягнення з ОСОБА_2 на користь держави судового збору в розмірі 768,40 грн, залишено без змін.

Стягнуто з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 витрати на професійну правничу допомогу в сумі 5 000,00 грн.

Постанова суду апеляційної інстанції мотивована тим, що суд першої інстанції дійшов правильного висновку про те, що відповідач може і зобов`язаний сплачувати аліменти на утримання своєї неповнолітньої дитини. Проте, суд першої інстанції не врахував, що матеріали справи не містять доказів того, що в даному випадку наявні обставини, які б свідчили про свідоме нехтування відповідачем ОСОБА_2 своїми батьківськими обов`язками. Також матеріали справи не містять доказів того, що до ОСОБА_2 застосовувались буд-які заходи впливу, які виявилися безрезультатними, тобто доказів того, що відповідач ОСОБА_2 систематично, незважаючи на всі заходи попередження та впливу, продовжує не виконувати свої батьківські обов`язки, матеріали справи не містять. У суду першої інстанції не було правових підстав для застосування до ОСОБА_2 такої крайньої міри відповідальності, як позбавлення його батьківських прав.

Стягнення з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 судового збору у розмірі 768,40 грн за вимогу про позбавлення ОСОБА_2 батьківських прав стосовно малолітнього ОСОБА_3 задоволенню не підлягають, оскільки у задоволенні позовних вимог в цій частині відмовлено.

Короткий зміст вимог касаційної скарги

У касаційній скарзі, поданій у листопаді 2022 року до Верховного Суду, ОСОБА_1, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить постанову суду апеляційної інстанції в частині позбавлення ОСОБА_2 батьківських прав відносно ОСОБА_3, а також стягнення з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 судового збору скасувати, заочне рішення суду першої інстанції залишити без змін.

Рух касаційної скарги в суді касаційної інстанції

Ухвалою Верховного Суду від 14 листопада 2022 року відкрито касаційне провадження у цивільній справі, витребувано її із Южного міського суду Одеської області.

06 грудня 2022 року справу розподілено колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду в складі суддів: Грушицького А. І. (суддя-доповідач), Литвиненко І. В., Петрова Є. В.

Доводи особи, яка подала касаційну скаргу

В касаційній скарзі скаржник посилається на пункт 1 частини другої статті 389 ЦПК України, зокрема вказує, що суд апеляційної інстанції розглянув справу без урахування висновків щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладених у постановах Верховного Суду від 04 вересня 2019 року у справі № 211/559/16-ц, від 29 вересня 2021 року у справі № 459/3411/18 та інших.

В касаційній скарзі зазначається, що суд апеляційної інстанції не звернув увагу на те, що відповідач продовжує свідомо нехтувати своїми батьківськими обов`язками, жодного разу не виявив бажання побачити чи почути свою дитину, не приходив до дитини, хоча не мав перешкод для цього. Відповідач жодного разу не звернувся до компетентних органів чи суду з приводу здійснення йому перешкод у вихованні дитини.

Доводи інших учасників справи

Інші учасники справи не надіслали відзив на касаційну скаргу.

Фактичні обставини справи, встановлені судами

Суд встановив, що між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 31 січня 2015 року зареєстровано шлюб, який розірвано рішенням Южного міського суду Одеської області від 13 грудня 2017 року (т. 1 а. с. 6).

Під час шлюбу у подружжя народилася дитина - ОСОБА_3, ІНФОРМАЦІЯ_1 .

Відповідач є батьком неповнолітнього ОСОБА_3, що підтверджується свідоцтвом про народження та висновком комісійної судово-медичної експертизи від 11 січня 2022 року № 151 (т. 1 а. с. 7, т. 2 а. с. 116-119).

З лютого 2016 року спільне господарство сторони не вели та проживали окремо.

З 12 лютого 2016 року позивач перебувала на обліку як безробітна в Южненському міському центрі зайнятості Одеської області та 29 березня 2016 року за направленням була працевлаштована (т. 1 а. с. 8).

Після народження дитини позивач перебувала у відпустці для догляду за дитиною до досягнення нею трирічного віку, а з 01 березня 2018 року працювала в ДП "МТП "ЮЖНИЙ" при п`ятиденному робочому тижні (т. 1 а. с. 10).

З серпня 2018 року малолітня дитина сторін відвідує комунальний дошкільний навчальний заклад "Южненський міський ясла-садок № 1 "ЗОЛОТА РИБКА" комбінованого типу.

19 грудня 2020 року виконавчий комітет Южненської міської ради затвердив висновок комісії з питань захисту прав дитини виконавчого комітету Южненської міської ради про доцільність позбавлення батьківських прав ОСОБА_2 відносно його малолітньої дитини ОСОБА_3, відповідно до якого ОСОБА_2 повністю ухилився від виконання батьківських обов`язків щодо виховання та утримання малолітньої дитини ОСОБА_3, які передбачені статтею 150 СК України: ніяких відносин із малолітнім не підтримує, вихованням дитини не займається, не цікавиться здоров`ям, не бере участь у розвитку дитини як особистості (т. 1 а. с. 77).

Позиція Верховного Суду

Згідно з частиною другою статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках:

1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку;

2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні;

3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах;

4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.

Відповідно до статті 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга підлягає залишенню без задоволення, а оскаржувана постанова суду апеляційної інстанції - без змін, оскільки її ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права

Відповідно до частини першої статті 2 ЦПК України завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.

Згідно зі статтею 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.

Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.

Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Відповідно до статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом.

Частиною першою статті 8 Конституції України передбачено, що в Україні визнається і діє принцип верховенства права.

Суддя, здійснюючи правосуддя, керується верховенством права (частина перша статті 129 Конституції України).

Суд, здійснюючи правосуддя на засадах верховенства права, забезпечує кожному право на справедливий суд та повагу до інших прав і свобод, гарантованих Конституцією і законами України, а також міжнародними договорами, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України (стаття 2 Закону України "Про судоустрій і статус суддів").

Статтею 15 ЦК України визначено, що кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.

Отже, стаття 15 ЦК України визначає об`єктом захисту порушене, невизнане або оспорюване право чи цивільний інтерес. Порушення права пов`язане з позбавленням його володільця можливості здійснити (реалізувати) своє право повністю або частково. При оспорюванні або невизнанні права виникає невизначеність у праві, викликана поведінкою іншої особи.

За правилами статей 12, 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Згідно із статтею 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).

Відповідно до частини третьої статті 51 Конституції України сім`я, дитинство, материнство і батьківство охороняються державою.

Забезпечення найкращих інтересів дитини - дії та рішення, що спрямовані на задоволення індивідуальних потреб дитини відповідно до її віку, статі, стану здоров`я, особливостей розвитку, життєвого досвіду, родинної, культурної та етнічної належності та враховують думку дитини, якщо вона досягла такого віку і рівня розвитку, що може її висловити (абзац четвертий частини першої статті 1 Закону України "Про охорону дитинства").

Частиною першою статті 8 Закону України "Про охорону дитинства" передбачено, що кожна дитина має право на рівень життя, достатній для її фізичного, інтелектуального, морального, культурного, духовного і соціального розвитку.

Виховання в сім`ї є першоосновою розвитку особистості дитини. На кожного з батьків покладається однакова відповідальність за виховання, навчання і розвиток дитини. Батьки або особи, які їх замінюють, мають право і зобов`язані виховувати дитину, піклуватися про її здоров`я, фізичний, духовний і моральний розвиток, навчання, створювати належні умови для розвитку її природних здібностей, поважати гідність дитини, готувати її до самостійного життя та праці (частина перша статті 12 Закону України "Про охорону дитинства").

Згідно із частинами першою-четвертою статті 150 СК України батьки зобов`язані виховувати дитину в дусі поваги до прав та свобод інших людей, любові до своєї сім`ї та родини, свого народу, своєї Батьківщини, піклуватися про здоров`я дитини, її фізичний, духовний та моральний розвиток, забезпечити здобуття дитиною повної загальної середньої освіти, готувати її до самостійного життя, поважати дитину.

Здійснення батьками своїх прав та виконання обов`язків мають ґрунтуватися на повазі до прав дитини та її людської гідності (частина перша статті 155 СК України).

Відповідно до статті 165 СК України право на звернення до суду з позовом про позбавлення батьківських прав мають один з батьків, опікун, піклувальник, особа, в сім`ї якої проживає дитина, заклад охорони здоров`я, навчальний або інший дитячий заклад, в якому вона перебуває, орган опіки та піклування, прокурор, а також сама дитина, яка досягла чотирнадцяти років.

Підстави позбавлення батьківських прав передбачені частиною першою статті 164 СК України. Зокрема, пунктом 2 частини першої статті 164 СК України визначено, що мати, батько можуть бути позбавлені судом батьківських прав, якщо вона, він ухиляються від виконання своїх обов`язків щодо виховання дитини та/або забезпечення здобуття нею повної загальної середньої освіти.

Тлумачення змісту пункту 2 частини першої статті 164 СК України дає змогу зробити висновок, що ухилення від виконання обов`язків з виховання дитини може бути підставою для позбавлення батьківських прав лише за умови винної поведінки батьків, свідомого нехтування ними своїми обов`язками.

Ухилення батьків від виконання своїх обов`язків має місце, коли вони не піклуються про фізичний і духовний розвиток дитини, її навчання, підготовку до самостійного життя, зокрема, не забезпечують необхідного харчування, медичного догляду, лікування дитини, що негативно впливає на її фізичний розвиток як складову виховання; не спілкуються з дитиною в обсязі, необхідному для її нормального самоусвідомлення; не надають дитині доступу до культурних та інших духовних цінностей; не сприяють засвоєнню нею загальновизнаних норм моралі; не виявляють інтересу до її внутрішнього світу; не створюють умов для отримання нею освіти.

Зазначені фактори, як кожен окремо, так і в сукупності, можна оцінювати як ухилення від виховання дитини лише за умови винної поведінки батьків, свідомого нехтування ними своїми обов`язками.

Позбавлення батьківських прав є винятковим заходом, який тягне за собою істотні правові наслідки як для батька (матері), так і для дитини (стаття 166 СК України). Позбавлення батьківських прав допускається лише тоді, коли змінити поведінку батьків у кращу сторону неможливо, і лише при наявності вини у діях батьків.

Пунктами 1, 2 статті 3 Конвенції про права дитини передбачено, що в усіх діях щодо дітей, незалежно від того, здійснюються вони державними чи приватними установами, що займаються питаннями соціального забезпечення, судами, адміністративними чи законодавчими органами, першочергова увага приділяється якнайкращому забезпеченню інтересів дитини. Дитині забезпечується такий захист і піклування, які необхідні для її благополуччя, беручи до уваги права й обов`язки її батьків, опікунів чи інших осіб, які відповідають за неї за законом.

У частині першій статті 9 Конвенції про права дитини передбачено, що держави-учасниці забезпечують те, щоб дитина не розлучалася з батьками всупереч їх бажанню, за винятком випадків, коли компетентні органи згідно з судовим рішенням визначають відповідно до застосовуваного закону і процедур, що таке розлучення необхідне в якнайкращих інтересах дитини. Таке визначення може бути необхідним у тому чи іншому випадку, наприклад, коли батьки жорстоко поводяться з дитиною або не піклуються про неї, або коли батьки проживають окремо і потрібно прийняти рішення щодо місця проживання дитини.

Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ) у справі "Хант проти України" від 07 грудня 2006 року (заява № 31111/04) наголошував на тому, що питання сімейних відносин має ґрунтуватися на оцінці особистості заявника та його поведінці. Факт заперечення заявником проти позову про позбавлення його батьківських прав також може свідчити про його інтерес до дитини (параграфи 57, 58).

У рішенні від 16 липня 2015 року справі "Мамчур проти України" (заява № 10383/09) ЄСПЛ зауважував, що оцінка загальної пропорційності будь-якого вжитого заходу, що може спричинити розрив сімейних зв`язків, вимагатиме від судів ретельної оцінки низки факторів та залежно від обставин відповідної справи вони можуть відрізнятися. Проте необхідно пам`ятати, що основні інтереси дитини є надзвичайно важливими. При визначенні основних інтересів дитини у кожному конкретному випадку необхідно враховувати дві умови: по-перше, у якнайкращих інтересах дитини буде збереження її зв`язків із сім`єю, крім випадків, коли сім`я виявляється особливо непридатною або явно неблагополучною; по-друге, у якнайкращих інтересах дитини буде забезпечення її розвитку у безпечному, спокійному та стійкому середовищі, що не є неблагополучним.

Оцінюючи процес вирішення питання про встановлення опіки, який завершився рішенням про роз`єднання сім`ї, суд повинен, зокрема, переконатися, чи ґрунтуються висновки національних органів на достатній доказовій базі (яка, за потреби, може включати показання свідків, висновки компетентних органів, психологічні та інші експертні висновки та медичні довідки) (рішення ЄСПЛ від 18 грудня 2008 року у справі "Савіни проти України", заява № 39948/06).

У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 06 травня 2020 року у справі № 753/2025/19 (провадження № 61-1344св20), зазначено, що ухилення батьків від виконання своїх обов`язків має місце, коли вони не піклуються про фізичний і духовний розвиток дитини, її навчання, підготовку до самостійного життя, зокрема: не забезпечують необхідного харчування, медичного догляду, лікування дитини, що негативно впливає на її фізичний розвиток як складову виховання; не спілкуються з дитиною в обсязі, необхідному для її нормального самоусвідомлення; не надають дитині доступу до культурних та інших духовних цінностей; не сприяють засвоєнню нею загальновизнаних норм моралі; не виявляють інтересу до її внутрішнього світу; не створюють умов для отримання нею освіти. Зазначені фактори, як кожен окремо, так і в сукупності, можна розцінювати як ухилення від виховання дитини лише за умови винної поведінки батьків, свідомого нехтування ними своїми обов`язками. Позбавлення батьківських прав є виключною мірою, яка тягне за собою серйозні правові наслідки як для батька (матері), так і для дитини (стаття 166 СК України). Зважаючи на те, що позбавлення батьківських прав є крайнім заходом, суд може у виняткових випадках при доведеності винної поведінки когось із батьків або їх обох з урахуванням її характеру, особи батька і матері, а також інших конкретних обставин справи відмовити в задоволенні позову про позбавлення цих прав. Таким чином, позбавлення батьківських прав допускається лише тоді, коли змінити поведінку батьків у кращу сторону неможливо, і лише при наявності вини у діях батьків. Питання сімейних відносин має ґрунтуватися на оцінці особистості заявника та його поведінці. Факт заперечення заявником проти позову про позбавлення його батьківських прав, подання відповідачем апеляційної скарги свідчить про його інтерес до дитини.

У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду від 02 жовтня 2019 року у справі № 461/7387/16-ц (провадження № 61-29266св18) вказано, що звернення до суду з позовом про позбавлення батьківських прав має передувати виважена та ґрунтована підготовка, збір необхідної доказової бази, адже більшість чинників, які є підставою для прийняття позитивних рішень у вказаних категоріях справи, мають оцінювальний характер, залежать від конкретних обставин справи та особистості учасників цих правовідносин. За положенням частини шостої статі 19 СК України (2947-14) , суд може не погодитися з висновком органу опіки та піклування (про доцільність чи недоцільність позбавлення батьківських прав), якщо він є недостатньо обґрунтованим, суперечить інтересам дитини. Висновок виконавчого комітету має рекомендаційний характер. Судам слід мати на увазі, що позбавлення батьківських прав є крайнім заходом, вирішення сімейних питань, на який вони йдуть лише у виняткових випадках, і головне - за наявності достатніх та переконливих доказів, що характеризують особливості батька й матері як особи, що становить реальну загрозу для дитини, її здоров`я та психічного розвитку. Самі по собі встановлені судами факти, що батьки спілкуються з дитиною, забезпечують її матеріально, приймають участь у вихованні не у достатній мірі не може бути підставою для позбавлення батьківських прав. Інтереси дитини полягають в тому, щоб забезпечити її право на потребу у любові, піклуванні та матеріальної забезпеченості (стаття 5 Декларації про соціальні та правові принципи, що стосуються захисту і благополуччя дітей, особливо у разі передачі дітей на виховання та їх усиновлення на національному і міжнародному рівнях від 03 грудня 1986 року). Дитина має право на особливе піклування та повинна мати свободу вибору щодо своїх батьків тощо. Аналізуючи встановлені факти у контексті позбавлення батьківських прав, суди повинні зважувати на те, що позбавлення батьківських прав на дитину та усвідомлення цього самою дитиною вже несе в собі негативний вплив на її свідомість та застосовувати цей захід як крайню міру впливу та захисту прав дитини.

Верховний Суд неодноразово наголошував на тому, що позбавлення батьківських прав є крайнім заходом, який слід розглядати як виключний і надзвичайний спосіб впливу на недобросовісних батьків. Зокрема, вказаний висновок викладено в постановах Верховного Суду від 29 липня 2021 року у справі № 686/16892/20 (провадження № 61-6807св21), від 11 вересня 2020 року у справі № 357/12295/18 (провадження № 61-21461св19), від 29 квітня 2020 року у справі № 522/10703/18 (провадження № 61-4014св20), від 13 квітня 2020 року у справі № 760/468/18 (провадження № 61-8883св19), від 11 березня 2020 року у справі № 638/16622/17 (провадження № 61-13752св19). Судова практика щодо застосування положень статті 164 СК України є усталеною.

Суд апеляційної інстанції встановив, що матеріали справи не містять доказів, які б свідчили про свідоме нехтування відповідачем ОСОБА_2 своїми батьківськими обов`язками. Також матеріали справи не містять доказів того, що до відповідача ОСОБА_2 застосовувались буд-які заходи впливу, які виявилися безрезультатними, тобто доказів того, що відповідач ОСОБА_2 систематично, незважаючи на всі заходи попередження та впливу, продовжує не виконувати свої батьківські обов`язки, матеріали справи не містять.

Колегія суддів Верховного Суду зазначає, що висновок комісії з питань захисту прав дитини виконавчого комітету Южненської міської ради від 19 грудня 2020 року складений без участі відповідача, не містить даних, які об`єктивно характеризують відповідача як особу, яка не здійснює своїх батьківських обов`язків, органом опіки та піклування не надано оцінки можливим причинам ухилення відповідача від виконання батьківських обов`язків.

Таким чином, вказаний висновок оцінений судом у сукупності з іншими доказам і сам по собі не є правовою підставою для застосування крайнього заходу - позбавлення батьківських прав.

Крім того, ОСОБА_2 зазначав, що він намагався спілкуватись з малолітньою дитиною, але цьому перешкоджала позивач.

Враховуючи вищезазначене, оскільки позбавлення батьківських прав є крайнім заходом і допускається лише тоді, коли змінити поведінку батьків у кращу сторону неможливо, томусуд апеляційної інстанції дійшов до обґрунтованого висновку про відмову у задоволенні позовної вимоги про позбавлення ОСОБА_2 батьківських прав.

Постанову Одеського апеляційного суду від 10 жовтня 2022 року в частині позовних вимог про стягнення аліментів з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 Верховний Суд не переглядає, оскільки сторони у вказаній частині судові рішення не оскаржують.

Посилання в касаційній скарзі на те, що суд апеляційної інстанції не врахував висновків, викладених у постановах Верховного Суду від 04 вересня 2019 року у справі № 211/559/16-ц, від 29 вересня 2021 року у справі № 459/3411/18 та інших є безпідставними, оскільки висновки у цихсправах і у справі, яка переглядається, а також встановлені судами фактичні обставини, що формують зміст правовідносин, є різними, у кожній із зазначених справ суди виходили з конкретних обставин справи та фактично-доказової бази з урахуванням наданих сторонами доказів, оцінюючи їх у сукупності.

Отже, доводи касаційної скарги не спростовують встановлені у справі фактичні обставини та висновки, які обґрунтовано викладені у мотивувальній частині постанови суду апеляційної інстанції, та зводяться до переоцінки доказів, незгоди заявника з висновками щодо їх оцінки та містять посилання на факти, що були предметом дослідження суду.

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі № 373/2054/16-ц (провадження № 14-446цс18) викладено правовий висновок про те, що встановлення обставин справи, дослідження та оцінка доказів є прерогативою судів першої та апеляційної інстанцій. Це передбачено як статтями 58, 59, 212 ЦПК України у попередній редакції 2004 року, так і статтями 77, 78, 79, 80, 89, 367 ЦПК України у редакції від 03 жовтня 2017 року. Якщо порушень порядку надання та отримання доказів у суді першої інстанції апеляційним судом не встановлено, а оцінка доказів зроблена як судом першої, так і судом апеляційної інстанцій, то суд касаційної інстанції не наділений повноваженнями втручатися в оцінку доказів.

Однакове застосування закону забезпечує загальнообов`язковість закону, рівність перед законом та правову визначеність у державі, яка керується верховенством права. Єдина практика застосування законів поліпшує громадське сприйняття справедливості та правосуддя, а також довіру до відправлення правосуддя.

Відповідно до усталеної практики ЄСПЛ (рішення у справі "Пономарьов проти України" та ін.) повноваження вищих судових органів стосовно перегляду мають реалізовуватися для виправлення судових помилок та недоліків судочинства, але не для здійснення нового судового розгляду, перегляд не повинен фактично підміняти собою апеляцію. Повноваження вищих судів щодо скасування чи зміни тих судових рішень, які вступили в законну силу та підлягають виконанню, мають використовуватися для виправлення фундаментальних порушень.