розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_2, в інтересах якої діє ОСОБА_3, на постанову Івано-Франківського апеляційного суду від 10 листопада 2022 року в складі колегії суддів: Фединяка В. Д., Максюти І. О., Пнівчук О. В.,

Описова частина

Короткий зміст позовних вимог

У грудні 2020 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до ОСОБА_2, третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору - Головне управління Держгеокадастру в Івано-Франківській області, про усунення перешкод у користуванні земельної ділянкою.

В обґрунтування заявлених вимог ОСОБА_1 зазначила, що їй на праві власності належить частина земельної ділянки, кадастровий номер 2610400000:08:007:0018, на АДРЕСА_1, інша частина цієї земельної ділянки належить її сину - ОСОБА_4 . Суміжним власником земельної ділянки є ОСОБА_5, яка разом зі своєю дочкою ОСОБА_6 самовільно захопила належну їй частину земельної ділянки, розміром 8 кв. м, а саме 7 кв. м - вздовж огорожі за гаражем шляхом встановлення тимчасової споруди з дошок і 1 кв. м шляхом встановлення огорожі на бетонній основі. Факт самовільного зайняття частини земельної ділянки підтверджується зробленими директором КП "Земельно-кадастрове госпрозрахункове бюро Калуської міської ради" Семаком І. замірами, які відображені у плані землекористування за 2015 рік. Відповідачка добровільно відмовляється звільнити самовільно зайняту земельну ділянку, органами місцевого самоврядування спір між сторонами не може бути вирішено з причин перебування належної позивачці земельної ділянки у приватній власності, поліція вказує на відсутність складу кримінального правопорушення, проте підтверджує факт зайняття ділянки, а Головне управління Держгеокадастру в Івано-Франківській області проводить перевірку за поданою нею заявою.

Враховуючи наведене, позивач просила зобов`язати ОСОБА_2 повернути їй самовільно захоплену частину земельної ділянки, розміром 8 кв. м (7 кв. м вздовж огорожі за гаражем і 1 кв. м на межі) та перенести огорожу відповідно до межі її земельної ділянки згідно з кадастровим планом земельної ділянки 2610400000:08:007:0018 та стягнути з відповідачки понесені судові витрати.

Короткий зміст рішення суду першої інстанції

Рішенням Калуського міськрайонного суду Івано-Франківської області від 11 квітня 2022 року ОСОБА_1 відмовлено у задоволенні позову.

Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що позивачкою як власником земельної ділянки, загальною площею 0,0532 га, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1, цільове призначення якої для будівництва та обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд, заявлені вимоги щодо усунення перешкод у користуванні земельною ділянкою, однак доказів, які б свідчили про порушення відповідачкою її прав, до суду не надано.

Короткий зміст постанови суду апеляційної інстанції

Постановою Івано-Франківського апеляційного суду від 10 листопада 2022 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 задоволено, рішення Калуського міськрайонного суду Івано-Франківської області від 11 квітня 2022 року скасовано, ухвалено нове рішення.

Позов ОСОБА_1 задоволено. Зобов`язано ОСОБА_2 звільнити самовільно зайняту частину земельної ділянки ОСОБА_1 розміром 8 м. кв, розташовану на АДРЕСА_1, кадастровий номер 2610400000:08:007:0018 шляхом знесення за рахунок ОСОБА_2 встановленої огорожі довжиною 7 кв. м за гаражем і 1 кв. м на межі. Вирішено питання про розподіл судових витрат.

Постанова суду апеляційної інстанції мотивована тим, що факт порушення права власності позивачки, шляхом вчинення їй перешкод у доступі до належної їй земельної ділянки, підтверджується наявними у матеріалах справи доказами. Тому позивачка має право вимагати усунення відповідних перешкод, у тому числі шляхом звернення до суду з позовом про усунення перешкод у користуванні власністю.

Аргументи учасників справи

Короткий зміст вимог касаційної скарги та узагальнення її доводів

15 грудня 2022 року ОСОБА_2, в інтересах якої діє ОСОБА_3, засобами поштового зв`язку, звернулася до Верховного Суду із касаційною скаргою на постанову Івано-Франківського апеляційного суду від 10 листопада 2022 року у цій справі, в якій посилаючись на неправильне застосування судом апеляційної інстанції норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить скасувати оскаржуване судове рішення та залишити в силі рішення Калуського міськрайонного суду Івано-Франківської області від 11 квітня 2022 року.

У касаційній скарзі заявник посилається на пункт 1 частини другої статті 389 ЦПК України. Зазначає, що суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував положення постанов Кабінету Міністрів України від 14 січня 2005 року № 15 "Про Державну службу України з питань геодезії, картографії та кадастру" та від 22 липня 2016 року № 482 "Про внесення змін до деяких постанов Кабінету Міністрів України" в частині здійснення державного контролю органами Держгеокадастру щодо встановлення факту самовільного зайняття земельної ділянки та обстеження земельних ділянок, яким заподіяна шкода внаслідок їх самовільного зайняття, без врахування висновків щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладених у постанові Великої Палати Верховного Суду від 11 вересня 2018 року у справі № 712/10864/16-а.

Вказує, що висновки суду апеляційної інстанції про встановлення факту самовільного зайняття земельної ділянки є передчасними, оскільки у справі відсутні матеріали перевірки земельної ділянки управлінням з контролю за використанням та охороною земель Головного управління Держгеокадастру в Івано-Франківській області як єдиного уповноваженого органу, який має право встановлювати факт самовільного зайняття земельної ділянки.

Доводи відзивів на касаційну скаргу

У січні 2023 року Головне управління Держгеокадастру в Івано-Франківській області подало письмові пояснення щодо касаційної скарги ОСОБА_2, в якій зазначило, що згідно з Положенням про Головне управління Держгеокадастру в області, затвердженого наказом Державної служби з питань геодезії картографії та кадастру від 17 листопада 2016 року № 308, Головне управління здійснює державний контроль за дотриманням вимог земельного законодавства, використання та охорони земель усіх категорій та форм власності, обстежує земельні ділянки, яким заподіяна шкода внаслідок їх самовільного зайняття. 15 липня 2020 року ОСОБА_1 зверталася до Головного управління Держгеокадастру в Івано-Франківській області з приводу вирішення питання самовільного зайняття земельної ділянки. Листом від 27 липня 2020 року ОСОБА_1 була проінформована про те, що для встановлення факту самовільного зайняття земельної ділянки їй необхідно здійснити комплекс заходів, пов`язаний із визначенням та відновленням її меж. Оскільки до повноважень Головного управління не відноситься здійснення кадастрової зйомки, яка проводиться з метою визначення та відновлення меж земельної ділянки в натурі на місцевості, визначення площі самовільно зайнятих земельних ділянок, перевірка спрямована на встановлення факту самовільного зайняття земельної ділянки ОСОБА_1 проведена не була.

У січні 2023 року ОСОБА_1, в інтересах якої діє адвокат Кузик В. І., подала відзив на касаційну скаргу, в якому просила її відхилити, а оскаржуване рішення апеляційного суду - залишити без змін, посилаючись на його законність та обґрунтованість.

Провадження в суді касаційної інстанції

Ухвалою Верховного Суду від 28 грудня 2022 року відкрито касаційне провадження у справі, витребувано матеріали справи та надано строк для подання відзиву на касаційну скаргу.

Підставою відкриття касаційного провадження є пункт 1 частини другої статі 389 ЦПК України (1618-15) .

У січні 2023 року до Верховного Суду надійшли матеріали цивільної справи.

Фактичні обставини справи, встановлені судами

Судом встановлено, що відповідно до державного акту на право власності на земельну ділянку від 05 травня 2005 року серія ІФ № 040916 позивач ОСОБА_1 була власником земельної ділянки площею 0,1000 га, розташованої на АДРЕСА_1, кадастровий номер 2610400000:08:007:0018, цільове призначення - для будівництва та обслуговування жилого будинку, господарських будівель і споруд (присадибна ділянка).

18 липня 2007 року на підставі договору дарування ОСОБА_1 подарувала своєму синові ОСОБА_4 частину вказаної земельної ділянки площею 0,0468 га (том 1, а. с.11).

Тобто ОСОБА_1 є власником земельної ділянки загальною площею 0,0532 га, а ОСОБА_4 - земельної ділянки площею 0,0468 га, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1, цільове призначення якої для будівництва та обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд.

Належна ОСОБА_1 земельна ділянка межує з належною відповідачці земельною ділянкою, розташованою за адресою: АДРЕСА_2 .

За інформацією Виконавчого комітету Калуської міської ради від 26 травня 2009 року заява ОСОБА_1 щодо встановлення меж у натурі розглянута. Повідомлено, що за генеральним планом та ситуаційним планом межі земельної ділянки розміщені правильно та відповідають виданому державному акту (том 1, а. с. 25).

Під час складання приватним підприємством "ГЕО" технічного звіту з виготовлення державного акта про право приватної власності на земельну ділянку громадянці ОСОБА_1 від 17 лютого 2005 року встановлено, що ОСОБА_2 самовільно захопила частину земельної ділянки ОСОБА_1, розміром 8 кв. м, а саме 7 кв. м вздовж огорожі за гаражем - встановлена тимчасова споруда з дошок і 1 кв. м - встановлена огорожа на бетонній основі за адресою: АДРЕСА_1 (том 1, а. с. 79-101).

Листом від 27 липня 2020 року № С-165/0-304/6-40 Головне управління Держгеокадастру в Івано-Франківській області повідомило ОСОБА_1 про те, що для встановлення факту самовільного зайняття земельної ділянки їй необхідно здійснити комплекс заходів, пов`язаний із визначенням та відновленням її меж, із залученням відповідних сертифікованих спеціалістів у порядку, передбаченому частиною першою статті 107 ЗК України (том 1, а. с. 35).

Висновком земельно-технічної експертизи, проведеної судовим експертом Київської незалежної судово-експертної установи Самулевичем В. М. від 15 серпня 2022 року за зверненням адвоката ОСОБА_1 - ОСОБА_7, та висновком вказаного експерта за результатами проведеної земельно-технічної та будівельно-технічної експертизи від 19 вересня 2022 року за зверненням адвоката ОСОБА_2 - ОСОБА_3 встановлено, що ОСОБА_2 самовільно захопила частину земельної ділянки ОСОБА_1, розміром 8 кв. м, а саме 7 кв. м вздовж огорожі за гаражем - встановлена тимчасова споруда з дошок і 1 кв. м - встановлена огорожа на бетонній основі за адресою: АДРЕСА_1 .

Факт розміщення встановленої ОСОБА_2 тимчасової споруди з дошок 7 кв. м вздовж огорожі за гаражем і 1 кв. м - огорожі на бетонній основі за адресою: АДРЕСА_1 на земельній ділянці ОСОБА_1 у судовому засіданні підтвердив судовий експерт Самулевич В. М.

Мотивувальна частина

Позиція Верховного Суду

За частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження у цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Відповідно до пункту 1 частини першої статті 389 ЦПК України учасники справи, а також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, свободи, інтереси та (або) обов`язки, мають право оскаржити у касаційному порядку: рішення суду першої інстанції після апеляційного перегляду справи та постанову суду апеляційної інстанції, крім судових рішень, визначених у частині третій цієї статті.

Згідно з абзацом 1 частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.

Переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими (частина перша статті 400 ЦПК України).

Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги у межах, які стали підставою відкриття касаційного провадження, Верховний Суд дійшов висновку, що касаційна скарга не підлягає задоволенню з таких підстав.

Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права

Відповідно до статті 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (995_004) кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права.

Стаття 41 Конституції України наголошує, що кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю. Право приватної власності набувається в порядку, визначеному законом. Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності.

Відповідно до частини першої статті 316 ЦК України правом власності є право особи на річ (майно), яке вона здійснює відповідно до закону за своєю волею, незалежно від волі інших осіб.

Згідно із частиною першою статті 317 ЦК України власникові належать права володіння, користування та розпоряджання своїм майном.

Власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд. Власник має право вчиняти щодо свого майна будь-які дії, які не суперечать закону (частини перша та друга статті 319 ЦК України).

Право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні (частина перша статті 321 ЦК України).

Статтею 391 ЦК України передбачено, що власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпоряджання своїм майном.

За змістом статті 91 ЗК України власники земельних ділянок зобов`язані: забезпечувати використання їх за цільовим призначенням; додержуватися вимог законодавства про охорону довкілля; своєчасно сплачувати земельний податок; не порушувати прав власників суміжних земельних ділянок та землекористувачів; підвищувати родючість ґрунтів та зберігати інші корисні властивості землі; своєчасно надавати відповідним органам виконавчої влади та органам місцевого самоврядування дані про стан і використання земель та інших природних ресурсів у порядку, встановленому законом; дотримуватися правил добросусідства та обмежень, пов`язаних з встановленням земельних сервітутів та охоронних зон; зберігати геодезичні знаки, протиерозійні споруди, мережі зрошувальних і осушувальних систем; за свій рахунок привести земельну ділянку у попередній стан у разі незаконної зміни її рельєфу, за винятком здійснення такої зміни не власником земельної ділянки, коли приведення у попередній стан здійснюється за рахунок особи, яка незаконно змінила рельєф.

Відповідно до статті 103 ЗК України, власники та землекористувачі земельних ділянок повинні обирати такі способи використання земельних ділянок відповідно до їх цільового призначення, при яких власникам, землекористувачам сусідніх земельних ділянок завдається найменше незручностей (затінення, задимлення, неприємні запахи, шумове забруднення тощо). Власники та землекористувачі земельних ділянок зобов`язані не використовувати земельні ділянки способами, які не дозволяють власникам, землекористувачам сусідніх земельних ділянок використовувати їх за цільовим призначенням (неприпустимий вплив). Власники та землекористувачі земельних ділянок зобов`язані співпрацювати при вчиненні дій, спрямованих на забезпечення прав на землю кожного з них та використання цих ділянок із запровадженням і додержанням прогресивних технологій вирощування сільськогосподарських культур та охорони земель (обмін земельних ділянок, раціональна організація територій, дотримання сівозмін, встановлення, зберігання межових знаків тощо).

Статтею 152 ЗК України передбачено, що держава забезпечує громадянам та юридичним особам рівні умови захисту прав власності на землю. Власник земельної ділянки або землекористувач може вимагати усунення будь-яких порушень його прав на землю, навіть якщо ці порушення не пов`язані з позбавленням права володіння земельною ділянкою, і відшкодування завданих збитків. Захист прав громадян та юридичних осіб на земельні ділянки здійснюється шляхом: визнання прав; відновлення стану земельної ділянки, який існував до порушення прав, і запобігання вчиненню дій, що порушують права або створюють небезпеку порушення прав; визнання угоди недійсною; визнання недійсними рішень органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування; відшкодування заподіяних збитків; застосування інших, передбачених законом, способів.

Статтями 15, 16 ЦК України передбачено право на звернення до суду за захистом своїх порушених або оспорюваних прав і охоронюваних законом інтересів, а також для вжиття передбачених цим Кодексом заходів, спрямованих на запобігання правопорушенням.

Враховуючи наведене, встановивши фактичні обставини, які мають значення для правильного вирішення справи, зокрема факт самовільного захоплення відповідачем частини належної позивачці земельної ділянки, апеляційний суд дійшов обґрунтованого висновку про зобов`язання ОСОБА_2 звільнити частину земельної ділянки шляхом знесення встановленої огорожі.

Верховним Судом переглядається постанова суду апеляційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги.

Відповідно до частин першої, другої статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.

Звертаючись до суду з касаційною скаргою, заявниця посилалася на неврахуванням апеляційним судом висновків, викладених у постанові Великої Палати Верховного Суду від 11 вересня 2018 року у справі № 712/10864/16-а.

Колегія суддів Верховного Суду доводи вважає необґрунтованими з огляду на таке.

У постанові від 11 вересня 2018 року у справі № 712/10864/16-а (провадження № 11-518апп18) Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку про те, що "необхідною умовою зміни цільового призначення земельної ділянки, яка перебуває у комунальній власності, є наявність рішення відповідного органу місцевого самоврядування - зобов`язання судом внести певні зміни до рішення міської ради за відсутності відповідного волевиявлення органу є порушенням його виключної, передбаченої Конституцією України (254к/96-ВР) , компетенції на здійснення права власності від імені Українського народу та управління землями, яке підлягає захисту. Суд не може вирішувати питання, віднесені до компетенції органів виконавчої влади чи органів місцевого самоврядування, зокрема, про передачу земельних ділянок у постійне користування, оренду, укладення чи поновлення договору оренди земельної ділянки, зміну цільового призначення землі. Тобто суди не можуть підміняти інші органи влади та зобов`язувати уповноважений орган прийняти рішення визначеного судом змісту. Отже, зобов`язання судом органів місцевого самоврядування внести певні зміни до рішення міської ради за відсутності відповідного волевиявлення таких органів є порушенням його виключної, передбаченої Конституцією України (254к/96-ВР) , компетенції на здійснення права власності та управління землями, яке підлягає захисту.

У вказаній постанові Велика Палата Верховного Суду взагалі не надавала оцінки та не встановлювала обставин щодо застосування положень постанов Кабінету Міністрів України від 14 січня 2005 року № 15 "Про Державну службу України з питань геодезії, картографії та кадастру" та від 22 липня 2016 року № 482 "Про внесення змін до деяких постанов Кабінету Міністрів України" в частині здійснення державного контролю органами Держгеокадастру щодо встановлення факту самовільного зайняття земельної ділянки та обстеження земельних ділянок, яким заподіяна шкода внаслідок їх самовільного зайняття, на що посилається заявник в касаційній скарзі.

Крім того, у постанові від 01 червня 2021 року в справі № 925/929/19 (провадження № 12-11гс21) Велика Палата Верховного Суду відступила від висновку, викладеного в постанові Великої Палати Верховного Суду від 11 вересня 2018 року у справі № 712/10864/16-а про те, що зміна виду використання землі в межах її цільового призначення повинна проводитися в порядку, встановленому для зміни цільового призначення такої землі. При цьому зазначила, що земельним законодавством чітко встановлено, що за проєктами землеустрою та з дотриманням відповідної процедури здійснюється зміна цільового призначення земельних ділянок. Проте, такої процедури для зміни виду використання земельної ділянки без зміни її категорії цільового призначення чинним законодавством не передбачено. Зміна виду використання земельної ділянки в межах однієї категорії земель не є зміною її цільового призначення, а отже, не потребує проходження процедур, які відповідно до земельного законодавства України застосовуються при зміні цільового призначення (розробки проєкту землеустрою щодо відведення земельних ділянок, його затвердження тощо).

Під судовими рішеннями в подібних правовідносинах слід розуміти такі рішення, де подібними (тотожними, аналогічними, схожими) є предмет спору, підстави позову, зміст позовних вимог і встановлені судом фактичні обставини, а також наявне однакове матеріально-правове регулювання спірних правовідносин. Такий висновок викладено у постановах Верховного Суду від 16 травня 2018 року у справі № 910/5394/15-г, від 19 червня 2018 року у справі № 922/2383/16, від 12 грудня 2018 року у справі № 2-3007/11, від 16 січня 2019 року у справі № 757/31606/15-ц, від 19 травня 2020 року у справі № 910/719/19, від 26 травня 2021 року у справі № 910/8358/19).

Подібність правовідносин означає тотожність суб`єктного складу учасників відносин, об`єкта та предмета правового регулювання, а також умов застосування правових норм (зокрема, часу, місця, підстав виникнення, припинення та зміни відповідних правовідносин).

Зміст правовідносин з метою з`ясування їх подібності визначається обставинами кожної конкретної справи (висновки, викладені у постановах Верховного Суду від 27 березня 2018 року у справі № 910/17999/16, від 25 квітня 2018 року у справі № 910/24257/16).

Верховний Суд висловлює правові висновки у справах з огляду на встановлення судами певних фактичних обставин справи, і такі висновки не є універсальними та типовими до всіх справ і фактичних обставин, які можуть бути встановлені судами. З огляду на різноманітність суспільних правовідносин та обставин, які стають підставою для виникнення спорів у судах, з урахуванням фактичних обставин, які встановлюються судами на підставі наданих сторонами доказів у кожній конкретній справі, суди повинні самостійно здійснювати аналіз правовідносин та оцінку релевантності і необхідності застосування правових висновків Верховного Суду в кожній конкретній справі (постанова Великої Палати Верховного Суду від 22 березня 2023 року у справі № 154/3029/14-ц; провадження № 14-43цс22).

Саме по собі посилання на неоднакове застосування положень норм матеріального права у різних справах хоч і у подібних правовідносинах, але з різними встановленими обставинами, не має правового значення для справи, яка є предметом перегляду, та не свідчить про різне застосування чи тлумачення норм матеріального права.

Висновки, викладені в оскаржуваній постанові у цій справі та сформульовані висновки у справі, наведеній заявником як приклад неоднакового застосування норм матеріального права, стосуються різних фактичних обставин, а тому не є подібними.

Касаційна скарга не містить посилання на інші підстави касаційного оскарження судового рішення, крім пункту 1 частини другої статті 389 ЦПК України (неврахування висновку Великої Палати Верховного Суду), а доводи заявника щодо передчасності висновку про встановлення факту самовільного зайняття земельної ділянки є такими, що зводяться до переоцінки доказів, що знаходиться поза межами повноважень суду касаційної інстанції.

Аналізуючи питання обсягу дослідження доводів заявника та їх відображення в оскаржуваному судовому рішенні, питання обґрунтованості висновків суду апеляційної інстанцій, Верховний Суд виходить з того, що у справі, яка переглядається, було надано вичерпну відповідь на всі істотні питання, що виникають при кваліфікації спірних відносин, як у матеріально-правовому, так і у процесуальному сенсах.