розглянув в порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_3 на рішення Уманського міськрайонного суду Черкаської області від 12 вересня 2022 року у складі судді Гудзенко В. Л. та постанову Черкаського апеляційного суду від 08 грудня 2022 року у складі колегії суддів: Вініченка Б. Б., Фетісової Т. Л., Новікова О. М.,

Історія справи

Короткий зміст позовних вимог

У листопаді 2018 року ОСОБА_1 звернулася з позовом до ОСОБА_2, ОСОБА_3 про визнання недійсними договорів дарування.

Позов обґрунтований тим, що 07 вересня 1996 року між нею та відповідачем був зареєстрований шлюб, за час перебування в якому вони спільно вели господарство, дбали про благополуччя сім?ї, за спільні кошти придбали майно, в тому числі, і земельну ділянку, площею 0,1085 га, що розташована за адресою: АДРЕСА_1, з цільовим призначенням для будівництва та обслуговування майстерні по шино-монтажу та магазину і кафе з кадастровим номером 7110800000:03:003:0479.

Вказана земельна ділянка придбана ОСОБА_3 у власність на підставі договору купівлі-продажу земельної ділянки несільськогосподарського призначення (серії ВЕ № 365452) від 13 грудня 2006 року відповідно до рішення Уманської міської ради від 28 листопада 2006 року № 3.16-9/5 про продаж земельної ділянки несільськогосподарського призначення, за грошові кошти в сумі 48 391,00 грн, що становило 9 582,37 дол. США. Дана земельна ділянка була придбана за спільні кошти, які позивач та відповідач ОСОБА_3 отримали у кредит 13 грудня 2006 року в "Укрсиббанку". Відповідно до договору про внесення змін до договору іпотеки позивач була майновим поручителем ОСОБА_3 . Згодом, після придбання у власність вищевказаної земельної ділянки вони почали спільно власними зусиллями споруджувати майстерню з шино-монтажу.

28 грудня 2008 року нежитлове приміщення з надвірними спорудами по АДРЕСА_1 було повністю добудоване за спільні кошти та здано в експлуатацію.

07 квітня 2009 року на підставі рішення Уманської міської ради на вказане нерухоме майно видано свідоцтво про право власності на нерухоме майно, яке зареєстроване в Уманському відділі КП "ЧООБТІ" за ОСОБА_3 . На будівництво майстерні з шино-монтажу були витрачені кредитні кошти, які ОСОБА_3 під час перебування з нею у шлюбі отримав у АКІБ "Укрсиббанк" за кредитним договором № 11094684000 від 13 грудня 2006 року на суму 20 000 дол. США та за кредитним договором № 11332547000 від 15 квітня 2008 року на суму 23 500 дол. США, а всього ОСОБА_3 за період перебування у шлюбі було отримано у кредит грошові кошти в загальній сумі 43 500,00 дол. США, які були витрачені на будівництво майстерні та придбання обладнання з метою забезпечення інтересів сім?ї.

При цьому, коли ОСОБА_3 отримував кошти в кредит, позивач ОСОБА_1 виступала майновим поручителем за кредитними договорами, оскільки вона передавала у іпотеку квартиру АДРЕСА_2, що належить їй на підставі договору дарування серії ВЕВ № 220718 від 01 вересня 2006 року, тому вважає, що кредитні кошти, які були отримані ОСОБА_3 під час перебування у шлюбі створили обов?язки для них обох і джерелом спільних коштів у них, як подружжя, були не лише кредитні кошти, але й кошти від використання майна, яке на праві приватної власності належало їй і від якого ОСОБА_3 при його експлуатації отримував кошти до відкриття майстерні з шино-монтажу.

Рішенням Уманського міськрайонного суду Черкаської області від 01 березня 2011 року шлюб між сторонами був розірваний. У зв?язку з тим, що сторони не дійшли згоди щодо розподілу майна, позивач звернулася з позовом до ОСОБА_3 про визнання спільною сумісною власністю подружжя, поділ спільного сумісного майна подружжя та під час розгляду вказаної справи їй стало відомо, що ОСОБА_3 на підставі договору дарування земельної ділянки № 539 від 02 березня 2015 року подарував своїй матері ОСОБА_2 земельну ділянку по АДРЕСА_1, а на підставі договору дарування нежитлового приміщення № 538 від 02 березня 2015 року він також подарував своїй матері нежитлову будівлю (майстерню з шино-монтажу), що розташована за цією ж адресою. Отже, відповідачем ОСОБА_3 було незаконно відчужено майно, яке є спільною сумісною власністю подружжя.

Укладення одним з подружжя договору щодо розпорядження спільним майном без згоди іншого з подружжя може бути підставою для визнання такого договору недійсним лише в тому разі, якщо суд установить, що той з подружжя, хто уклав договір щодо спільного майна, та третя особа контрагент за таким договором діяли недобросовісно, зокрема, що третя особа знала чи за обставинами справи не могла не знати про те, що майно належить подружжю на праві спільної сумісної власності і що той з подружжя, хто укладає договір, не отримав згоди на це другого з подружжя.

Враховуючи, що обдаровуваною особою є мати колишнього чоловіка позивача ОСОБА_2, на думку позивача, їй заздалегідь було відомо про те, що майно, яке передано в дар, є спільною сумісною власністю ОСОБА_1 та ОСОБА_3 .

Позивач просила:

визнати недійсним договір дарування земельної ділянки № 539 від 02 березня 2015 року, посвідчений приватним нотаріусом Уманського міського нотаріального округу Черповицькою І.Ю., укладений між ОСОБА_3 та ОСОБА_2, щодо дарування ОСОБА_2 земельної ділянки загальною площею 0,1085 га, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 (кадастровий номер 7110800000:03:003:0479);

визнати недійсним договір дарування нежитлового приміщення № 538 від 02 березня 2015 року, посвідчений приватним нотаріусом Уманського міського нотаріального округу Черповицькою І. Ю., укладений між ОСОБА_3 та ОСОБА_2, щодо дарування ОСОБА_2 нежитлової будівлі (майстерні з шино-монтажу), що розташована за адресою: АДРЕСА_1 та складається з : майстерні з шино-монтажу літ "А", навісу "Б", воріт № 1, огорожі № 2,3, вимощення № 1 та стягнути понесені судові витрати.

Короткий зміст судових рішень судів першої та апеляційної інстанцій

Рішенням Уманського міськрайонного суду Черкаської області від 12 вересня 2022 року, яке залишене без змін постановою Черкаського апеляційного суду від 08 грудня 2022 року, позов ОСОБА_1 задоволено.

Визнано недійсним договір дарування земельної ділянки №539 від 02 березня 2015 року посвідчений приватним нотаріусом Уманського міського нотаріального округу Черповицькою І. Ю., укладений між ОСОБА_3 та ОСОБА_2, щодо дарування ОСОБА_2 земельної ділянки загальною площею 0,1085 га, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1, кадастровий номер 7110800000:03:003:0479.

Визнано недійсним договір дарування нежитлового приміщення № 538 від 02 березня 2015 року посвідчений приватним нотаріусом Уманського міського нотаріального округу Черповицькою І. Ю., укладений між ОСОБА_3 та ОСОБА_2, щодо дарування ОСОБА_2 нежитлової будівлі (майстерні з шино монтажу ), що розташована за адресою: АДРЕСА_1 .

Стягнуто з ОСОБА_3 та ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 судові витрати по 704,80 грн з кожного.

Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що відповідач ОСОБА_3 діяв недобросовісно, зловживаючи своїми цивільними правами на шкоду правам інших осіб, оскільки відчуження належного майна відбулося з метою уникнення розподілу майна в судовому порядку, а рішенняУманського міськрайонного суду Черкаської області від 07 жовтня 2014 року у справі № 705/626/14-ц було скасовано. Договори дарування, вчинені відповідачем після пред`явлення до нього позову про розподіл майна, внаслідок яких відповідач перестає бути власником спільно нажитого майна, мають ставитися під сумнів у частині їх добросовісності.

Суд апеляційної інстанції погодився з висновками суду першої інстанції, який врахував, що відповідач відчужив майно після пред`явлення до нього позову про поділ смільного майна подружжя і майно відчужене на користь близького родича.

Постанова суду апеляційної інстанції мотивована тим, що:

звертаючись до суду з позовом у цій справі, позивач посилалася на те, що оспорювані правочини (договори дарування) вчинені відповідачем без наміру створення правових наслідків, а з метою уникнення розподілу майна в судовому порядку.

на момент здійснення відчуження ОСОБА_3 спірного майна, а саме, земельної ділянки та нежитлового приміщення, спірне майно подружжя в судовому порядку розділено не було, справа про поділ спільного майна подружжя перебуває у провадження Уманського міськрайонного суду і провадження у ньому зупинено. Рішення Уманського міськрайонного суду Черкаської області від 07 жовтня 2014 року у справі № 705/626/14-ц було скасовано;

суд відхилив доводи ОСОБА_3, що позивачем при зверненні з даним позовом не зазначено підстави для визнання недійсності таких договорів, не послалась на норми закону, яка була порушена сторонами при укладенні даних договорів, лише послалась на статті 203, 215 ЦК України, оскільки зазначення позивачем певної правової норми, наведеної у обґрунтуванні позову, не є визначальним при вирішенні судом питання про те, яким законом необхідно керуватися під час вирішення спору, оскільки підставою позову визнаються обставини, якими позивач обґрунтовує свої вимоги, у цьому випадку - укладення відповідачем договору з метою уникнення розподілу спільного майна подружжя;

ОСОБА_3 подарував земельну ділянку та нежитлове приміщення своїй матері, тобто спірне майно залишилось у сім`ї, однак не у власності останнього, що також свідчить про недобросовісну поведінку ОСОБА_3 та намагання уникнути реального розподілу спільного майна подружжя;

майно ФОП може бути об`єктом спільної сумісної власності подружжя і предметом поділу між кожним з подружжя з урахуванням загальних вимог законодавства щодо критеріїв визначення правового режиму спільного сумісного майна подружжя та способів поділу його між кожним з подружжям;

Короткий зміст вимог та доводів касаційної скарги

У січні 2023 року ОСОБА_3 подав до Верховного Суду касаційну скаргу, в якій просив рішення Уманського міськрайонного суду Черкаської області від 12 вересня 2022 року та постанову Черкаського апеляційного суду від 08 грудня 2022 року скасувати, ухвалити нове рішення, яким в задоволенні позову відмовити.

Касаційна скарга обґрунтована тим, що:

суд апеляційної інстанції застосував норму права без урахування висновків у подібних правовідносинах, викладених в постановах Верховного Судувід 10 квітня 2019 року у справі № 463/5896/14-ц, від 13 січня 2021 року у справі № 712/7975/17, від 29 січня 2020 року у справі № 687/1557/17, від 31 березня 2021 року у справі № 201/2832/19.

оспорювані договори дарування вчинені у відповідності до вимог закону, оскільки згідно рішення Уманського міськрайонного суду Черкаської області від 07 жовтня 2014 року у справі № 705/626/14-ц майно фізичної особи-підприємця не є об`єктом спільної сумісної власності подружжя (земельна ділянка несільськогосподарського призначення, нежитлова будівля майстерні з шино монтажу, обладнання майстерні з шино монтажу). Дане рішення набрало законної сили і на день укладення договорів дарування було чинним.

в позовній заяві не вказані підстави визнання недійсними договорів, відсутнє посилання на норму закону, яка була порушена учасниками правочину та нотаріусом. Суди також не зазначили підстави, з яких договори були визнані недійсними.

відповідність чи невідповідність правочину вимогам закону має оцінюватися судом відповідно до законодавства, яке діяло на момент вчинення правочину. Апеляційний суд розглянув справу без його участі з того приводу, що неможливо було вийти на відеозв`язок (справа розглядалась в режимі відеоконференції за місцем проживання сторін через відсутність електроенергії в Уманському міськрайонному суді). Також про день та час розгляду справи він не був належним чином повідомлений.

Рух справи в суді касаційної інстанції

Ухвалою Верховного Суду від 24 січня 2023 року відкрито касаційне провадження у справі, витребувано із суду першої інстанції цивільну справу № 705/4675/18.

У лютому 2023 року матеріали цивільної справи № 705/4675/18 надійшли до Верховного Суду.

Ухвалою Верховного Суду від 10 травня 2023 року справу призначено до судового розгляду.

Межі та підстави касаційного перегляду

Переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими (частина перша статті 400 ЦПК України).

В ухвалі про відкриття касаційного провадження зазначаються підстава (підстави) відкриття касаційного провадження(частина восьма статті 394 ЦПК України).

В ухвалі Верховного Суду від 24 січня 2023 року вказано, що касаційна скарга містить передбачені частиною другою статті 389 ЦПК України підстави для відкриття касаційного провадження (суд апеляційної інстанції в оскарженому судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постановах Верховного Суду від 10 квітня 2019 року у справі № 463/5896/14-ц, від 13 січня 2021 року у справі № 712/7975/17, від 29 січня 2020 року у справі № 687/1557/17, від 31 березня 2021 року у справі № 201/2832/19 та судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 ЦПК України).

Фактичні обставини

Суди встановили,що 07 вересня 1996 року між ОСОБА_1 та ОСОБА_3 зареєстрований шлюб, який був розірваний рішенням Уманського міськрайонного суду Черкаської області від 01 березня 2011 року.

За час перебування у шлюбі та спільного проживання ОСОБА_1 та ОСОБА_3 придбали майно, зокрема: земельну ділянку, площею 0,1085 га, що розташована за адресою: АДРЕСА_1, з цільовим призначенням для будівництва та обслуговування майстерні по шино-монтажу та магазину і кафе з кадастровим номером 7110800000:03:003:0479.

Вказана земельна ділянка придбана ОСОБА_3 на підставі договору купівлі-продажу земельної ділянки несільськогосподарського призначення (серії ВЕ № 365452) від 13 грудня 2006 року відповідно до рішення Уманської міської ради від 28 листопада 2006 року № 3.16-9/5 про продаж земельної ділянки несільськогосподарського призначення, за грошові кошти в сумі 48 391 грн, що становило 9 582,37 дол. США.

На вказаній земельній ділянці було споруджено майстерню з шино-монтажу. 28 грудня 2008 року нежитлове приміщення з надвірними спорудами по АДРЕСА_1 здано в експлуатацію.

Рішенням Уманського міськрайонного суду Черкаської області від 07 жовтня 2014 року встановлено, що ОСОБА_3 є фізичною особою-підприємцем та є платником єдиного податку серії Б № 127533. Майно фізичної особи-підприємця не є об?єктом спільної сумісної власності подружжя, тому земельна ділянка несільськогосподарського призначення по АДРЕСА_1, нежитлова будівля майстерні з шино-монтажу, обладнання майстерні з шино-монтажу є особистою приватною власністю ОСОБА_3, тому в частині позовних вимог ОСОБА_1 до ОСОБА_3 про визнання майна спільною сумісною власністю подружжя земельної ділянки з нежитловими спорудами по АДРЕСА_1 було відмовлено.

Цим же рішенням суду було встановлено факт спільного проживання однією сім`єю ОСОБА_1 та ОСОБА_3 з весни 2011 року по листопад 2013 року.

Рішенням апеляційного суду Черкаської області від 24 березня 2015 року рішення Уманського міськрайонного суду від 07 жовтня 2014 року в частині майна (земельної ділянки несільськогосподарського призначення, нежитлової будівлі майстерні з шино-монтажу, обладнання майстерні з шино-монтажу) залишено без змін.

Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 27 травня 2015 року рішення Уманського міськрайонного суду Черкаської області від 07 жовтня 2014 року та рішення апеляційного суду Черкаської області від 24 березня 2015 року залишені без змін.

Постановою Верховного Суду України від 13 червня 2016 року вищевказані ухвалу Вищого спеціалізованого суду України, рішення апеляційного суду Черкаської області та рішення Уманського міськрайонного суду Черкаської області скасовано, справу направлено на новий розгляд до суду першої інстанції.

Ухвалою Уманського міськрайонного суду Черкаської області від 23 листопада 2018 року зупинено провадження у справі № 705/626/14-ц за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_3, третя особа ОСОБА_2 про визнання майна спільною сумісною власністю подружжя, поділ спільного сумісного майна подружжя, виділ частки з майна, що є у спільній частковій власності, витребування майна із чужого незаконного володіння та за зустрічним позовом ОСОБА_3 до ОСОБА_1 про встановлення факту спільного проживання, визнання майна об`єктом спільної сумісної власності та його розподіл до вступу в законну силу рішення по справі № 705/4675/18 за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2, ОСОБА_3 про визнання недійсним договорів дарування.

13 грудня 2006 року, 15 квітня 2008 року, 10 вересня 2008 року ОСОБА_3 отримав кредити у АКІБ "УкрСиббанк" на загальну суму 47 149 дол. США, з них 25 500 дол. США на споживчі цілі, а 21 649 дол. США - на придбання автомобіля.

Відповідно договору про внесення змін до договору іпотеки від 15 квітня 2008 року ОСОБА_1 виступила майновим поручителем ОСОБА_3 та надала під заставу квартиру АДРЕСА_2, яка є власністю ОСОБА_1

02 березня 2015 року між ОСОБА_3 та ОСОБА_2 укладені договори дарування земельної ділянки та нежитлового приміщення.

Відповідно договору дарування земельної ділянки від 02 березня 2015 року ОСОБА_3 передав безоплатно у власність (подарував) ОСОБА_2 земельну ділянку площею 0,1085 га для будівництва та обслуговування будівель торгівлі (кадастровий номер 7110800000:03:003:0479), що розташована за адресою: АДРЕСА_1 .

Згідно пункту 4.5 вказаного договору дарування земельної ділянки дарувальником здійснюється без згоди другого з подружжя, оскільки земельна ділянка є особистою приватною власністю дарувальника на підставі рішення Уманського міськрайонного суду Черкаської області від 07 жовтня 2014 року у справі № 705/626/14-ц(2/705/467/14).

Відповідно договору дарування нежитлового приміщення від 02 березня 2015 року ОСОБА_3 передав безоплатно у власність (подарував) ОСОБА_2 нежитлову будівлю (майстерню з шино-монтажу), що розташована за адресою: АДРЕСА_1 .

Згідно пункту 16 вказаного договору дарування нежитлового приміщення дарувальником здійснюється без згоди другого з подружжя, оскільки земельна ділянка є особистою приватною власністю дарувальника на підставі рішення Уманського міськрайонного суду Черкаської області від 07 жовтня 2014 року у справі № 705/626/14-ц(2/705/467/14).

Згідно Інформаційної довідки з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухому майно, Державного реєстру іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об`єктів нерухомого майна від 30 травня 2016 року ОСОБА_2 є власником земельної ділянки, кадастровий норем 7110800000:03:003:0479, площею 0,1085 га, яка знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 та нежитлової будівлі загальною площею 88 кв. м, яка знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 .

Позиція Верховного Суду

Кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу (частина перша статті 15 ЦК України, частина перша статті 16 ЦК України).

Порушення права пов`язане з позбавленням його суб`єкта можливості здійснити (реалізувати) своє право повністю або частково. Для застосування того чи іншого способу захисту, необхідно встановити які ж права (інтереси) позивача порушені, невизнані або оспорені відповідачем і за захистом яких прав (інтересів) позивач звернувся до суду.

Правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним (стаття 204 ЦК України).

Презумпція правомірності правочину означає те, що вчинений правочин вважається правомірним, тобто таким, що зумовлює набуття, зміну чи припинення породжує, змінює або припиняє цивільні права та обов`язки, доки ця презумпція не буде спростована. Таким чином, до спростування презумпції правомірності правочину всі права, набуті сторонами за ним, можуть безперешкодно здійснюватися, а створені обов`язки підлягають виконанню. Спростування презумпції правомірності правочину відбувається тоді: коли недійсність правочину прямо встановлена законом (тобто має місце його нікчемність); якщо він визнаний судом недійсним, тобто існує рішення суду, яке набрало законної сили (тобто оспорюваний правочин визнаний судом недійсним).

У приватному праві недійсність (нікчемність чи оспорюваність) може стосуватися або "вражати" договір, правочин, акт органу юридичної особи, державну реєстрацію чи документ.

Недійсність договору як приватно-правова категорія, покликана не допускати або присікати порушення приватних прав та інтересів або ж їх відновлювати. До правових наслідків недійсності правочину належить те, що він не створює юридичних наслідків. Тобто, правовим наслідком недійсності договору є по своїй суті "нівелювання" правового результату породженого таким договором (тобто вважається, що не відбулося переходу /набуття /зміни/ встановлення/ припинення прав взагалі).

В ЦК України (435-15) закріплений підхід, при якому оспорюваність правочину конструюється як загальне правило. Навпаки, нікчемність правочину має місце тільки у разі, коли існує пряма вказівка закону про кваліфікацію того або іншого правочину як нікчемного.

Оспорюваний правочин визнається недійсним судом, якщо одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом (частина третя статті 215 ЦК України). Правочин, недійсність якого не встановлена законом (оспорюваний правочин), породжує правові наслідки (набуття, зміну або припинення прав та обов`язків), на які він був направлений до моменту визнання його недійсним на підставі рішення суду. Оспорювання правочину відбувається тільки за ініціативою його сторони або іншої заінтересованої особи шляхом пред`явлення вимог про визнання правочину недійсним (позов про оспорювання правочину, ресцисорний позов).

Натомість нікчемним є той правочин, недійсність якого встановлена законом і для визнання його недійсним не вимагається рішення суду (частина друга статті 215 ЦК України). Нікчемність правочину конструюється за допомогою "текстуальної" недійсності, оскільки вона існує тільки у разі прямої вказівки закону. Така пряма вказівка може втілюватися, зокрема, в термінах "нікчемний", "є недійсним". Нікчемний правочин, на відміну від оспорюваного, не створює юридичних наслідків, тобто, не "породжує" (змінює, встановлює, припиняє, зумовлює переходу чи набуття) цивільних прав та обов`язків.

Якщо недійсність певного правочину встановлена законом, тобто якщо цей правочин нікчемний, позовна вимога про визнання його нікчемним не є належним способом захисту права чи інтересу позивача. За наявності спору щодо правових наслідків недійсного правочину, одна зі сторін якого чи інша заінтересована особа вважає його нікчемним, суд перевіряє відповідні доводи та у мотивувальній частині судового рішення, застосувавши відповідні положення норм матеріального права, підтверджує чи спростовує обставину нікчемності правочину.

Тлумачення частини першої статті 203 ЦК України свідчить, що під змістом правочину розуміється сукупність умов, викладених в ньому.

Зміст правочину, в першу чергу, має відповідати вимогам актів цивільного законодавства, перелічених в статті 4 ЦК України. Втім більшість законодавчих актів носять комплексний характер, і в них поряд із приватно-правовими можуть міститися норми різноманітної галузевої приналежності. За такої ситуації необхідно вести мову про те, що зміст правочину має не суперечити вимогам, встановленим у приватно-правовій нормі, хоча б вона містилася в будь-якому нормативно-правовому акті, а не лише акті цивільного законодавства.

Під вимогами, яким не повинен суперечити правочин, мають розумітися ті правила, що містяться в імперативних приватно-правових нормах.

Тлумачення статей 215, 216 ЦК України свідчить, що для визнання судом оспорюваного правочину недійсним необхідним є:

пред`явлення позову однією із сторін правочину або іншою заінтересованою особою;

наявність підстав для оспорення правочину;

встановлення, чи порушується (не визнається або оспорюється) суб`єктивне цивільне право або інтерес особи, яка звернулася до суду.

При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду (частина четверта статті 263 ЦПК України).

У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 15 березня 2023 року у справі № 688/4803/18 (провадження № 61-19086св19) зазначено, що

"у постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 22 червня 2022 року в справі № 645/995/17 (провадження № 61-905св20), з посиланням на висновки, викладені у постанові Великої Палати Верховного Суду від 29 червня 2021 року у справі № 916/2813/18 (провадження № 12-71гс20), вказано, що:

"пунктом 6 статті 3 ЦК України до засад цивільного законодавства віднесено, серед іншого, добросовісність.

Відповідно до частини другої статті 369 ЦК України та частини другої статті 65 СК України при укладенні одним з подружжя договору щодо розпорядження спільним майном вважається, що він діє за згодою другого з подружжя.

При цьому наявність згоди одного з подружжя на укладення другим з подружжя договору щодо розпорядження спільним майном наділяє його необхідним обсягом повноважень на вчинення такого правочину.

З аналізу зазначених норм закону в їх взаємозв`язку можна зробити висновок, що презумпція розпорядження спільним майном одним з подружжя за згодою другого з подружжя встановлена саме на користь добросовісного набувача прав на таке майно.

Тому укладення одним з подружжя договору щодо розпорядження спільним майном без згоди другого з подружжя може бути підставою для визнання такого договору недійсним лише в тому разі, якщо суд встановить, що третя особа (контрагент за таким договором) діяла недобросовісно, зокрема знала чи за обставинами справи не могла не знати про те, що майно належить подружжю на праві спільної сумісної власності і що той з подружжя, хто укладає договір, не отримав згоди на це другого з подружжя.

Подібні правові висновки викладені в постанові Верховного Суду України від 22 червня 2017 року у справі № 6-3058цс16. Водночас із зазначеної постанови випливає, що для визнання договору недійсним суду слід також встановити недобросовісність того з подружжя, який уклав договір щодо спільного майна. Велика Палата Верховного Суду вважає, що положення частини другої статті 369 ЦК України та частини другої статті 65 СК України з урахуванням пункту 6 статті 3 ЦК України спрямовані на захист прав саме добросовісного набувача, а тому саме в разі його недобросовісності договір може бути визнаний недійсним. Тому Велика Палата Верховного Суду відступає від зазначеного висновку, викладеного в постанові Верховного Суду України від 22 червня 2017 року у справі № 6-3058цс16.

Сформульовані вище висновки частково не узгоджуються з висновком, викладеним у постанові Великої Палати Верховного Суду від 21 листопада 2018 року у справі № 372/504/17 (провадження № 14-325цс18), що закон не пов`язує наявність чи відсутність згоди всіх співвласників на укладення договору ні з добросовісністю того з подружжя, який уклав договір щодо спільного майна, ні третьої особи - контрагента за таким договором і не ставить питання оскарження договору в залежність від добросовісності сторін договору. Тому Велика Палата Верховного Суду відступає від висновку, наведеного в зазначеній постанові, шляхом уточнення, що можливість визнання недійсним договору щодо розпорядження майном, яке перебуває в спільній власності, залежить від встановлення недобросовісності третьої особи - контрагента за таким договором".

У справі, що переглядається:

при зверненні до суду з даним позовом ОСОБА_1 в позовній заяві не зазначила норму права, на підставі якої оспорені договори є недійсними. Водночас, вона послалася на правовий висновок Верховного Суду України, викладений у постанові від 05 липня 2017 року, згідно якого укладення одного із подружжя договору щодо розпорядження спільним майном подружжя без згоди другого з подружжя може бути підставою для визнання такого договору недійсним лише в тому разі, якщо суд установить, що той з подружжя, хто уклав договір щодо спільного майна, та третя особа - контрагент за таким договором діяли не добросовісно, зокрема, що третя особа знала чи за обставинами справи не могла не знати про те, що майно належить подружжю на праві спільної сумісної власності і що той з подружжя, хто укладає договір, не отримав згоди на це другого з подружжя. Позивач також вказала, що обдаровувана особ - ОСОБА_2 - мати колишнього чоловіка позивача ОСОБА_3, якій було відомо, що спірне майно є спільною сумісною власністю подружжя;

суди встановили, що за час перебування у шлюбі та спільного проживання ОСОБА_1 та ОСОБА_3 придбали майно, зокрема: земельну ділянку, площею 0,1085 га, що розташована за адресою: АДРЕСА_1, з цільовим призначенням для будівництва та обслуговування майстерні по шино-монтажу та магазину і кафе з кадастровим номером 7110800000:03:003:0479;

на вказаній земельній ділянці було споруджено майстерню з шино-монтажу. 28 грудня 2008 року нежитлове приміщення з надвірними спорудами по АДРЕСА_1 здано в експлуатацію;

під час судового розгляду ОСОБА_3 не спростував презумпцію спільної сумісної власності подружжя на вказане майно;

02 березня 2015 року між ОСОБА_3 та ОСОБА_2 укладені договори дарування земельної ділянки та нежитлового приміщення, розташованих за адресою: АДРЕСА_1 ;

при задоволенні позовних вимог, суди вважали, що відповідач ОСОБА_3 діяв недобросовісно, зловживаючи своїми цивільними правами на шкоду позивача, водночас, суди не врахували, що укладення одним із подружжя договору щодо розпорядження спільним майном без згоди іншого з подружжя може бути підставою для визнання такого договору недійсним лише в разі встановлення обставини, що контрагент за таким договором діяв недобросовісно, зокрема, знав чи за обставинами справи не міг не знати про те, що майно належить подружжю на праві спільної сумісної власності;

суди не встановили та не надали відповідної правової оцінки обставинам, які мають значення для вирішення спору (добросовісність контрагента), а саме: наявності/відсутності родинних відносин між ОСОБА_3 та ОСОБА_2 (знала чи за обставинами справи ОСОБА_2 не могла не знати про те, що майно, відчужуване за договорами, належить ОСОБА_3 та ОСОБА_1 на праві спільної сумісної власності).

За таких обставин суди зробили передчасний висновок про задоволення позовних вимог про визнання договорів дарування недійсними.

Колегія суддів відхиляє доводи касаційної скарги про те, що відповідач не був належним чином повідомлений про день та час розгляду справи в апеляційному суді.

Так, з матеріалів справи вбачається, що після відкладення розгляду справи 24 листопада 2022 року, судове засідання було призначено на 08 грудня 2022 року (т. 3 арк. спр.109).

На ім`я ОСОБА_3 направлено повідомлення про дату та час розгляду справи (т. 3 арк. спр.114), яке повернулась на адресу суду з відміткою "адресат відсутній за вказаною адресою" (т. 3 арк. спр. 123-124).

Днем вручення судової повістки є: день проставлення у поштовому повідомленні відмітки про відмову отримати судову повістку чи відмітки про відсутність особи за адресою місцезнаходження, місця проживання чи перебування особи, повідомленою цією особою суду (частина восьма статті 128 ЦПК України).

За таких обставин ОСОБА_3 був належним чином повідомлений про день та час розгляду апеляційної скарги.

Так само є безпідставним посилання в касаційній скарзі на те, що ОСОБА_3 був позбавлений можливості прийняти участь в судовому засіданні в режимі відеоконференції в зв`язку з відсутністю електроенергії в Уманському міськрайонному суді.

З матеріалів справи вбачається, що судове засідання в суді апеляційної інстанції призначене на 08 грудня 2022 року, за результатами якого постановлене оскаржене судове рішення, проводилось в режимі відеоконференції з Уманським міськрайонним судом з моменту відкриття та до завершення відеоконференції (т. 3 арк. спр. 130-132). ОСОБА_3 до суду не з`явився.

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

Суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, які передбачені пунктами 1, 3, 4, 8 частини першої статті 411, частиною другою статті 414 цього Кодексу, а також у разі необхідності врахування висновку щодо застосування норм права, викладеного у постанові Верховного Суду після подання касаційної скарги (частина третя статті 400 ЦПК України).

З урахуванням висновків щодо застосування норм права, викладених у постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 15 березня 2023 року у справі № 688/4803/18 (провадження № 61-19086св19), колегія суддів вважає, що касаційну скаргу належить задовольнити частково, оскаржені судові рішення скасувати, справу направити на новий розгляд до суду першої інстанції.

Керуючись статтями 400, 409, 411, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_3 задовольнити частково.

Рішення Уманського міськрайонного суду Черкаської області від 12 вересня 2022 року та постанову Черкаського апеляційного суду від 08 грудня 2022 року скасувати, справу направити на новий розгляд до суду першої інстанції.

З моменту прийняття постанови суду касаційної інстанції рішення Уманського міськрайонного суду Черкаської області від 12 вересня 2022 року та постанова Черкаського апеляційного суду від 08 грудня 2022 року втрачають законну силу.