розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на постанову Одеського апеляційного суду від 13 червня 2022 року в складі колегії суддів: Драгомерецького М. М., Дришлюка А. І., Громіка Р. Д.,

Описова частина

Короткий зміст позовних вимог

У лютому 2019 року ОСОБА_2 звернулась до суду з позовом до ОСОБА_3 та ОСОБА_4, які діють в інтересах неповнолітніх ОСОБА_5 та ОСОБА_6, треті особи: служба у справах дітей Овідіопольської районної державної адміністрації, Овідіопольська районна державна нотаріальна контора Одеської області, про визнання недійсними свідоцтв про право на спадщину за заповітом, визнання права власності на частку у спільному майні та поділ спадкового майна.

В обґрунтування позовних вимог зазначала, що вона та ОСОБА_7 проживали спільно однією сім`єю без реєстрації шлюбу з 01 січня 2007 року до ІНФОРМАЦІЯ_1, а потім у шлюбі до смерті останнього ( ІНФОРМАЦІЯ_2 ), і за час проживання без реєстрації шлюбу вони спільно придбали квартиру, яка розташована за адресою: АДРЕСА_1 ).

Крім того, за рахунок спільних трудових та грошових затрат вони здійснили ремонт житлового будинку з господарськими будівлями та спорудами, розташованого за адресою: АДРЕСА_2 (далі - спірний будинок), внаслідок чого істотно збільшилася його вартість, а тому вказані об`єкти відносяться до спільної сумісної власності її та спадкодавця з часткою кожного - 1/2.

Посилаючись на положення статті 120 ЗК України, вказала, що до неї переходить право власності на 1/2 частку присадибної земельної ділянки площею 0,0853 га (далі - спірна земельна ділянка), на якій розташований вказаний житловий будинок.

Позивач також зазначала, що спадкодавець за життя набув у власність 1/2 частку квартири за адресою: АДРЕСА_3 (далі - спірна квартира АДРЕСА_4 ) та склав заповіт, яким заповів все своє майно в рівних частках їй та своїм онукам ОСОБА_5 та ОСОБА_6, тобто кожному по 1/3 частині від спадкового майна.

Оскільки вона є спадкоємцем першої черги після смерті чоловіка і на момент відкриття спадщини була непрацездатною за віком особою, тому нотаріус повинен був застосувати положення статті 1241 ЦК України щодо обов`язкової частки, що перевищує її частку у спадщині, яка визначена заповітом. З огляду на зазначене вказала про незаконність дій нотаріуса та наявність правових підстав для визнання недійсними виданих їй свідоцтв про право на спадщину.

За таких обставин позивач просила суд:

- встановити факт, що вона та ОСОБА_7 проживали спільно однією сім`єю без реєстрації шлюбу з 01 січня 2007 року до ІНФОРМАЦІЯ_1,

- визнати об`єктами спільної власності її та ОСОБА_7 квартиру АДРЕСА_5 та спірний житловий будинок з господарськими будівлями та спорудами,

- визнати за нею право власності в порядку спадкування після смерті ОСОБА_7 на 3/4 частки квартири 1, 3/4 частки спірного житлового будинку з господарськими будівлями та спорудами, 3/4 частки спірної земельної ділянки та 1/4 частку квартири АДРЕСА_4,

- визнати недійсними свідоцтва про право на спадщину за заповітом від 01 лютого 2017 року, видані ОСОБА_2 після смерті ОСОБА_7 .

Короткий зміст ухвалених у справі судових рішень

Рішенням Овідіопольського районного суду Одеської області від 23 лютого 2021 року в складі судді Бочарова А. І. позов ОСОБА_2 задоволено.

Встановлено факт, що має юридичне значення, а саме, що ОСОБА_2 та ОСОБА_7, померлий ІНФОРМАЦІЯ_2, проживали спільно однією сім`єю без реєстрації шлюбу з 01 січня 2007 року по ІНФОРМАЦІЯ_1 .

Визнано об`єктами спільної власності ОСОБА_2 та ОСОБА_7 квартиру АДРЕСА_6, та житловий будинок з господарськими будівлями та спорудами, розташований за адресою: АДРЕСА_2 .

Визнано за ОСОБА_2 право власності на 1/2 частину квартири,АДРЕСА_6, та 1/2 частину житлового будинку, земельної ділянки з цільовим призначенням для будівництва та обслуговування житлового будинку площею 0,0853 га, розташована за адресою: АДРЕСА_2 .

Визнано недійсними свідоцтва про право на спадщину за заповітом від 01 лютого 2017 року, які видані ОСОБА_2 після смерті ОСОБА_7, померлого ІНФОРМАЦІЯ_2 .

Визнано остаточно за ОСОБА_2 право власності на:

- 3/4 частки житлового будинку з господарськими будівлями та спорудами, розташований за адресою: АДРЕСА_2 ;

- 3/4 частки земельної ділянки за цільовим призначенням для будівництва та обслуговування житлового будинку площею 0,0853 га, яка розташована за адресою: АДРЕСА_2 ;

- 3/4 частки квартири, яка розташована за адресою: АДРЕСА_7 ;

- 1/4 частку квартири за адресою: АДРЕСА_3 .

Задовольняючи позов в частині вимог про встановлення факту проживання однією сім`єю без реєстрації шлюбу, суд першої інстанції виходив з того, що позивач та ОСОБА_7 дійсно проживали спільно однією сім`єю без реєстрації шлюбу з 01 січня 2007 року до 26 листопада 2014 року, що підтверджується наданими позивачем письмовими доказами та показаннями свідків, допитаних в судовому засіданні.

Установивши, що на підставі договору про участь у пайовому будівництві ОСОБА_7 набув квартиру АДРЕСА_5 у власність у період з 06 березня 2008 року до 20 травня 2010 року, тобто за час спільного проживання однією сім`єю останнього та позивачки без реєстрації шлюбу, суд дійшов висновку про належність цього об`єкта нерухомості до їх спільної сумісної власності.

Крім того, установивши, що під час спільного проживання однією сім`єю позивачки разом з ОСОБА_7 (у період з 01 січня 2007 року до 09 грудня 2015 року) вони здійснили ремонт спірного житлового будинку, внаслідок чого істотно збільшилася його вартість, суд дійшов висновку про віднесення цього майна до об`єкта спільної сумісної власності подружжя.

Задовольняючи позов в частині вимог про визнання власності на 1/2 частину спірної земельної ділянки, суд першої інстанції виходив з того, що спірний житловий будинок є об`єктом спільної сумісної власності спадкодавця та позивачки, тому до останньої на підставі статті 120 ЗК України перейшло право власності на 1/2 частку присадибної земельної ділянки, на якій розташований вказаний житловий будинок.

Оскільки позивачка є єдиним спадкоємцем першої черги за законом, яка прийняла спадщину після смерті свого чоловіка, її обов`язкова частка у спадщині померлого чоловіка становить 1/2, тоді як заповітом визначена частка позивачки як 1/3, що не відповідає вимогам статті 1241 ЦК України, так як зменшує її обов`язкову частку.

Постановою Одеського апеляційного суду від 13 червня 2022 року скасованорішення Овідіопольського районного суду Одеської області від 23 лютого 2021 року та ухвалено нове, яким у задоволенні позову ОСОБА_2 відмовлено.

Відмовляючи у задоволенні позову, суд керувався тим, що ОСОБА_2 не надала належних та допустимих доказів придбання спірного майна внаслідок її спільної праці з ОСОБА_7, їх проживання однією сім`єю як чоловіка та дружини без реєстрації шлюбу в період, упродовж якого було придбано спірне майно. Водночас позивач не довела наявність між нею та ОСОБА_7 взаємних прав та обов`язків, притаманних подружжю. Суд звернув увагу на те, що показання свідків з боку позивача є неконкретними, суперечливими та не підтверджують факт відносин, притаманних подружжю, а періодичне спілкування позивача із спадкодавцем не може бути свідченням факту проживання сторін однією сім`єю чоловіка та жінки без шлюбу в розумінні статті 74 СК України без наявності інших ознак сім`ї.

Крім того, суд дійшов висновку, що у даному випадку збільшення вартості спірного спадкового майна внаслідок проведення ремонтних робіт не може вважатися істотним і не є підставою для внесення такого майна до об`єкта спільної сумісної власності подружжя.

Суд також дійшов висновку, що спірна квартира АДРЕСА_4 є спільною власністю ОСОБА_7 та ОСОБА_3, право власності на яку було набуто за договором дарування від 28 грудня 1998 року, на вказаний об`єкт не розповсюджується режим спільної сумісної власності подружжя, а тому в задоволенні цієї частини вимог слід відмовити.

Оскільки спадкодавець залишив заповіт і на позивачку ОСОБА_2, тому відсутні правові підстави для визначення її обов`язкової частки у спадщині.

Короткий зміст вимог касаційної скарги та аргументи учасників справи

У листопаді 2022 року ОСОБА_1 подав до Верховного Суду касаційну скаргу на постанову суду апеляційної інстанції, у якій просить її скасувати та залишити в силі рішення суду першої інстанції. Водночас заявник подав клопотання про залучення його до участі у справі в якості правонаступника ОСОБА_2, яка померла ІНФОРМАЦІЯ_3 .

Підставами касаційного оскарження заявник зазначає застосування норм права без урахування висновку щодо застосування норми права, викладеного у постановах Верховного Суду: від 27 березня 2019 року в справі № 354/693/17-ц, від 28 листопада 2018 року в справі № 127/11013/17, від 18 грудня 2019 року в справі № 761/3325/17-ц, від 15 липня 2020 року в справі № 524/10054/16, від 30 травня 2018 року в справі № 483/597/16-ц (пункт 1 частини другої статті 389 ЦПК України).

Касаційна скарга мотивована тим, що позивач та ОСОБА_7 проживали спільно однією сім`єю без реєстрації шлюбу з 01 січня 2007 року до 26 листопада 2014 року, що підтверджується наданими позивачем письмовими доказами та показаннями свідків, допитаними в судовому засіданні.

Оскільки спадкодавець набув квартиру АДРЕСА_5 у власність у період з 06 березня 2008 року до 20 травня 2010 року, тобто за час спільного проживання однією сім`єю його та позивачки без реєстрації шлюбу, тому обґрунтованим є висновок суду першої інстанції про належність цього об`єкта нерухомості до їх спільної сумісної власності.

У зв`язку із тим, що під час спільного проживання однією сім`єю позивачки разом з ОСОБА_7 (у період з 01 січня 2007 року до 09 грудня 2015 року) вони здійснили ремонт спірного житлового будинку, внаслідок чого істотно збільшилася його вартість, суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку про віднесення цього майна до об`єкта спільної сумісної власності подружжя.

Спірний житловий будинок є об`єктом спільної сумісної власності спадкодавця та позивачки, тому до останньої на підставі статті 120 ЗК України перейшло право власності на 1/2 частку присадибної земельної ділянки, на якій розташований вказаний житловий будинок.

Рух касаційної скарги у суді касаційної інстанції

Ухвалою Верховного Суду від 12 січня 2023 року відкрито касаційне провадження в указаній справі та залучено ОСОБА_1 до участі у справі в якості правонаступника ОСОБА_2 .

Ухвалою Верховного Суду від 10 травня 2023 року справу призначено до судового розгляду.

У лютому 2023 року від ОСОБА_4 надійшов відзив на касаційну скаргу, мотивований незгодою із її доводами та законністю й обґрунтованістю оскаржуваного судового рішення.

Фактичні обставини справи, встановлені судами

26 листопада 2014 року зареєстровано шлюб між ОСОБА_2 та ОСОБА_7 .

За життя ОСОБА_7 набув право власності на наступні об`єкти нерухомого майна:

- квартира за адресою: АДРЕСА_7,

- житловий будинок з господарськими будівлями та спорудами, розташований за адресою: АДРЕСА_2,

- земельна ділянка для будівництва та обслуговування вказаного житлового будинку площею 0,0853 га,

- 1/2 частка квартири за адресою: АДРЕСА_3 .

На підставі договору дарування від 28 грудня 1998 року ОСОБА_7 набув право власності на 1/2 частку квартири за адресою: АДРЕСА_3 .

06 березня 2008 року ОСОБА_7 уклав договір про участь у пайовому будівництві, відповідно до умов якого сплатив кошти згідно з графіком фінансування будівництва та після закінчення будівництва отримав свідоцтво від 20 травня 2010 року про право власності на квартиру АДРЕСА_6 .

На підставі нотаріально посвідчених договорів купівлі-продажу від 28 березня 2001 року ОСОБА_7 придбав спірну земельну ділянку та розташований на ній житловий будинок (кам`яний житловий будинок житловою площею 46,7 кв. м), розташовані адресою: АДРЕСА_2 .

Відповідно до звіту про оцінку житлового будинку з господарчими будівлями та спорудами від 10 червня 2019 року вартість спірного будинку складає 745 672 грн.

08 вересня 2015 року ОСОБА_7 склав заповіт, яким заповів все своє майно в рівних частках позивачці та своїм онукам ОСОБА_5, ІНФОРМАЦІЯ_4, та ОСОБА_6, ІНФОРМАЦІЯ_5, батьками та законними представниками яких є відповідачі ОСОБА_4 та ОСОБА_3 .

ІНФОРМАЦІЯ_2 ОСОБА_7 помер.

Позивач ОСОБА_2 та неповнолітні ОСОБА_5 та ОСОБА_6 прийняли спадщину після смерті ОСОБА_7

01 лютого 2017 року державний нотаріус Овідіопольської районної державної нотаріальної контори Куралова Т. Д. видала ОСОБА_2 наступні свідоцтва про право на спадщину за заповітом після смерті ОСОБА_7 :

- свідоцтво про право на спадщину за заповітом за реєстровим № 1-77 на 1/3 частку квартири АДРЕСА_5,

- свідоцтво про право на спадщину за заповітом за реєстровим № 1-78 на 1/6 частку квартири АДРЕСА_4,

- свідоцтво про право на спадщину за заповітом за реєстровим № 1-79 на 1/3 частку спірного житлового будинку,

- свідоцтво про право на спадщину за заповітом за реєстровим № 1-80 на 1/3 частку спірної земельної ділянки.

Згідно із довідкою дільниці № 4 КП "ЖКС Хмельницький" № 711 від 18 квітня 2019 року ОСОБА_2 та ОСОБА_7 проживали разом з 2007 року до 09 грудня 2015 року у квартирі за адресою: АДРЕСА_8, та вели спільне господарство. Аналогічні відомості містяться у заяві мешканців будинку АДРЕСА_9 .

У акті державного виконавця ВДВС Овідіопольського РУЮ Одеської області від 10 листопада 2009 року про проведення виконавчих дій у виконавчому провадженні, де стягувачем був ОСОБА_7, вказано, що ОСОБА_2 брала участь у проведенні виконавчих дій за адресою: АДРЕСА_10, у якості понятої.

У матеріалах справи містяться фотознімки, на яких ОСОБА_2 та ОСОБА_7 перебувають разом на різних заходах, сімейних святах, під час спільних подорожей, на відпочинку (а. с. 159-164, т. 1).

Відповідно до пенсійного посвідчення № НОМЕР_1 від 02 червня 2015 року ОСОБА_2, ІНФОРМАЦІЯ_6, є пенсіонером за віком.

Рішенням Київського районного суду м. Одеси від 15 жовтня 2019 року в справі № 520/11505/19 встановлено факт того, що ОСОБА_3 є сином ОСОБА_7, а ОСОБА_5 та ОСОБА_6 є його онуками (а. с. 46-50, т. 2).

Мотивувальна частина

Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права

Заслухавши доповідь судді-доповідача, перевіривши доводи касаційної скарги та матеріали справи, колегія суддів дійшла наступних висновків.

Частиною третьою статті 3 ЦПК України визначено, що провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Згідно з положеннями пунктів 1, 4 частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права у таких випадках: якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.

Відповідно до частини першої статті 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Згідно з частинами першою, другою та п`ятою статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Цим вимогам оскаржуване судове рішення відповідає з таких підстав.

У справі, що переглядається, встановлено, що після смерті ОСОБА_7 відкрилася спадщина у вигляді: квартири АДРЕСА_5 ; частки квартири АДРЕСА_4 ; житлового будинку з господарськими будівлями та спорудами, а також земельної ділянки під цим будинком.

Обґрунтовуючи свої вимоги, позивач вказала, що вона як спадкоємець першої черги після смерті чоловіка має право на частину спадкового майна, а також на обов`язкову частку у спадщині як непрацездатна вдова померлого.

Водночас позивач зазначила про те, що на частину вказаного спадкового майна, яку спадкодавець набув до реєстрації шлюбу між ними, розповсюджується режим спільного сумісного майна, у зв`язку із тим, що на момент набуття останнім цього майна у власність сторони проживали однією сім`єю без реєстрації шлюбу. Крім того, частина спірного спадкового майна (житловий будинок) істотно збільшилась у своїй вартості внаслідок спільних трудових та грошових затрат подружжя.

Щодо вирішення позовних вимог про встановлення факту проживання однією сім`єю без реєстрації шлюбу

Відповідно до частини другої статті 3 СК України сім`ю складають особи, які спільно проживають, пов`язані спільним побутом, мають взаємні права та обов`язки.

Обов`язковою умовою для визнання осіб членами однієї сім`ї є факт спільного проживання, ведення спільного господарства, наявність спільних витрат, купівлі майна для спільного користування, участі у витратах на утримання житла, його ремонт, наявність інших обставин, які підтверджують реальність сімейних відносин ( рішення Конституційного Суду України від 03 червня 1999 року № 5-рп/99 (v005p710-99) ).

Проживання однією сім`єю чоловіка та жінки без реєстрації шлюбу є спеціальною (визначеною законом, законною) підставою для виникнення у них деяких прав та обов`язків, зокрема права спільної сумісної власності на майно.

Згідно зі статтею 74 СК України, якщо жінка та чоловік проживають однією сім`єю, але не перебувають у шлюбі між собою, майно, набуте ними за час спільного проживання, належить їм на праві спільної сумісної власності, якщо інше не встановлено письмовим договором між ними. На майно, що є об`єктом права спільної власності жінки та чоловіка, які не перебувають у шлюбі між собою, поширюються положення Глави 8 цього Кодексу.

При застосуванні статті 74 СК України, слід виходити з того, що указана норма поширюється на випадки, коли чоловік і жінка не перебувають у будь-якому іншому шлюбі та між ними склалися усталені відносини, що притаманні подружжю. Для визначення осіб як таких, що перебувають у фактичних шлюбних відносинах, для вирішення майнового спору на підставі статті 74 СК України, суд повинен встановити факт проживання однією сім`єю чоловіка та жінки без шлюбу в період, протягом якого було придбано спірне майно. Обов`язковою умовою для визнання їх членами сім`ї є факт спільного проживання, ведення спільного господарства, наявність спільного бюджету, спільних витрат, купівлі майна для спільного користування, участі у витратах на утримання житла, його ремонт.

Належними та допустимими доказами проживання чоловіка та жінки однією сім`єю без реєстрації шлюбу є, зокрема: свідоцтва про народження дітей; довідки з місця проживання; свідчення свідків; листи ділового та особистого характеру тощо; свідоцтво про смерть одного із "подружжя"; свідоцтва про народження дітей, в яких чоловік у добровільному порядку записаний як батько; виписки з погосподарських домових книг про реєстрацію чи вселення; докази про спільне придбання майна як рухомого, так і нерухомого (чеки, квитанції, свідоцтва про право власності); заяви, анкети, квитанції, заповіти, ділова та особиста переписка, з яких вбачається, що "подружжя" вважали себе чоловіком та дружиною, піклувалися один про одного; довідки житлових організацій, сільських рад про спільне проживання та ведення господарства".

Аналогічного правового висновку дійшов Верховний Суд у постанові від 09 жовтня 2019 року у справі № 509/5351/15 (провадження №61-2716св18) та у постанові від 15 січня 2020 року у справі № 504/2945/16 (провадження №61-3687св18).

Частиною третьою статті 12 ЦПК України передбачено, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених законом.

Відповідно до частини першої статті 264 ЦПК України під час ухвалення рішення суд вирішує такі питання, зокрема: чи мали місце обставини (факти), якими обґрунтовувалися вимоги та заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; чи є інші фактичні дані, які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження.

Отже, сторона, яка посилається на ті чи інші обставини, знає і може навести докази, на основі яких суд може отримати достовірні відомості про них. В іншому разі, за умови недоведеності тих чи інших обставин суд вправі винести рішення по справі на користь протилежної сторони. Таким чином, доказування є юридичним обов`язком сторін і інших осіб, які беруть участь у справі.

Зазначені норми свідчать про презумпцію спільності права власності жінки та чоловіка, які проживають однією сім`єю, але не перебувають у шлюбі між собою на майно, яке набуте ними в період спільного проживання. Разом із тим, зазначена презумпція може бути спростована й один із співвласників може оспорювати поширення правового режиму спільного сумісного майна на певний об`єкт, в тому числі в судовому порядку. Тягар доказування обставин, необхідних для спростування презумпції, покладається на того, хто її спростовує.

Відмовляючи у задоволенні позову в частині вимог про встановлення факту проживання однією сім`єю без реєстрації шлюбу ОСОБА_2 та ОСОБА_7 з 01 січня 2007 року до 26 листопада 2014 року, суд апеляційної інстанції дійшов правильного та обґрунтованого висновку про те, що надані позивачем письмові докази та показання свідків не підтверджують факт сумісного проживання сторін як чоловіка та жінки без реєстрації шлюбу в зазначений період і не свідчать про спільне проживання сторін, ведення спільного господарства та бюджету, наявність між сторонами подружніх взаємних прав та обов`язків, а також встановлених відносин, притаманних подружжю, та не засвідчують реальність цих відносин.

Вирішуючи спір у цій частині позовних вимог, апеляційний суд підставно керувався тим, що ОСОБА_2 не надала належних та допустимих доказів придбання спірного майна внаслідок її спільної праці з ОСОБА_7, їх проживання однією сім`єю як чоловіка та дружини без реєстрації шлюбу в період, упродовж якого було придбано спірне майно.

Водночас суд обґрунтовано звернув увагу на те, що показання свідків з боку позивача є неконкретними, суперечливими та не підтверджують факт відносин, притаманних подружжю, а періодичне спілкування позивача із спадкодавцем не може бути свідченням факту проживання сторін однією сім`єю чоловіка та жінки без шлюбу в розумінні статті 74 СК України без наявності інших ознак сім`ї.

Колегія суддів погоджується із вказаним висновком суду як таким, що зроблений на підставі належним чином оцінених доказів, відповідністю цього висновку вимогам матеріального та процесуального законодавства, обставинам і матеріалам справи, а доводи касаційної скарги цих висновків не спростовують.

Щодо вимог про визнання збільшення вартості спірного будинку істотним

Відповідно до частини першої статті 62 СК України, якщо майно дружини, чоловіка за час шлюбу істотно збільшилося у своїй вартості внаслідок спільних трудових чи грошових затрат або затрат другого з подружжя, воно у разі спору може бути визнане за рішенням суду об`єктом права спільної сумісної власності подружжя.

Аналіз положень статей 57 та 62 СК України дає підстави для висновку про те, що стаття 57 цього Кодексу визначає правила віднесення майна до об`єктів особистої приватної власності одного з подружжя, тоді як стаття 62 цього Кодексу встановлює спеціальні умови, з настанням яких визначені попередньою нормою об`єкти особистої приватної власності одного з подружжя можуть бути визнані за рішенням суду об`єктами спільної сумісної власності подружжя.

Для застосування передбачених статтею 62 СК України правил збільшення вартості майна повинне відбуватись внаслідок спільних затрат подружжя, незалежно від інших чинників (зокрема, тенденцій загального подорожчання конкретного майна), при цьому суттєвою ознакою повинне бути істотне збільшення вартості майна як об`єкта, його якісних характеристик.

Збільшення вартості майна та істотність такого збільшення підлягає з`ясуванню шляхом порівняння на час вирішення спору вартості об`єкта до та після поліпшення; при цьому сам по собі розмір грошових затрат подружжя чи одного з них, а також визначену на час розгляду справи вартість ремонтних робіт не можна вважати тим єдиним чинником, що безумовно свідчить про істотність збільшення вартості майна як об`єкта.

Такого висновку дійшов Верховний Суд у постанові від 14 січня 2019 року (справа № 755/16633/15-ц, провадження № 61-43953св18).

Велика Палата Верховного Суду у постанові від 22 вересня 2020 року у справі №214/6174/15-ц (провадження №14-114цс20) зробила висновок, що істотність збільшення вартості має відбутися така, що первинний об`єкт нерухомості, який належав одному з подружжя на праві приватної вартості, розчиняється, нівелюється, втрачається чи стає настільки несуттєвим, малозначним у порівнянні із тим об`єктом нерухомого майна, який з`явився під час шлюбу у результаті спільних трудових чи грошових затрат подружжя чи іншого з подружжя, який не є власником.

За загальною практикою мають враховуватися капітальний ремонт чи переобладнання житла, тобто значне перетворення об`єкта нерухомості.

У справі, що переглядається, встановлено, що спірний житловий будинок та земельна ділянка були придбані ОСОБА_7 на підставі договорів купівлі-продажу від 28 березня 2001 року.

ОСОБА_2 та ОСОБА_7 перебували у зареєстрованому шлюбі з 26 листопада 2014 року до 09 грудня 2015 року.

Колегія суддів погоджується з висновком апеляційного суду про те, що за час перебування у зареєстрованому шлюбі збільшення вартості спірного будинку внаслідок проведення поточних ремонтних робіт не може вважатися істотним і не є підставою для внесення такого майна до об`єкта спільної сумісної власності подружжя.

Так, характер проведених сторонами ремонтних робіт у спірному житловому будинку (заміна вікон, утеплення стін, встановлення системи водопостачання та опалення, ремонт даху) не свідчить про істотність збільшення вартості цього нерухомого майна та наявність правових підстав, передбачених частиною першою статті 62 СК України, для визнання цього будинку об`єктом права спільної сумісної власності подружжя.

Установивши, що спірний житловий будинок не є об`єктом спільної сумісної власності спадкодавця та позивачки, суд апеляційної інстанції дійшов обґрунтованого висновку про відсутність правових підстав, передбачених статтею 120 ЗК України, для визнання з позивачем права на 1/2 частку присадибної земельної ділянки, на якій розташований вказаний житловий будинок.

Щодо права позивача на обов'язкову частку в спадщині та скасування свідоцтв про право на спадщину

Відповідно до частини першої статті 1241 ЦК України малолітні, неповнолітні, повнолітні непрацездатні діти спадкодавця, непрацездатна вдова (вдівець) та непрацездатні батьки спадкують, незалежно від змісту заповіту, половину частки, яка належала б кожному з них у разі спадкування за законом (обов`язкова частка).

Право на обов`язкову частку - це суб`єктивне майнове право окремих спадкоємців першої черги (стаття 1261 ЦК України) отримати певну частку у спадщині, незалежно від змісту заповіту. Хоча норми про право на обов`язкову частку розміщені у главі, присвяченій спадкуванню за заповітом, за своєю сутністю право на обов`язкову частку належить до спадкування за законом. Тобто право на обов`язкову частку існує лише за наявності заповіту. Коло осіб, які мають право на обов`язкову частку у спадщині, визначене статтею 1241 ЦК України, є вичерпним і розширювальному тлумаченню не підлягає.

При з`ясуванні чи відноситься певний суб`єкт до кола осіб, які мають право на обов`язкову частку у спадщині слід враховувати, що непрацездатність особи повинна підтверджуватися відповідними документами. При цьому відповідна особа для віднесення її до кола суб`єктів, які мають право на обов`язкову частку у спадщині, має бути непрацездатною саме на момент відкриття спадщини.

Позбавлення особи права на обов`язкову частку судом ЦК України (435-15) не передбачено, хоча особа, яка має право на обов`язкову частку, може бути усунена від права на спадкування відповідно до статті 1224 ЦК України.

Згідно із частиною третьою статті 75 СК України непрацездатними вважається той із подружжя, який досяг пенсійного віку, встановленого законом, або є інвалідом І, ІІ чи ІІІ групи.

Сутність права на обов`язкову частку полягає у тому, що на користь осіб, визначених у частині першій статті 1241 ЦК України, відкривається спадщина у вигляді половини від тієї частки, право на яку б належало їм при спадкуванні за законом, незалежно від того, яким є зміст заповіту.

Установивши, що на момент смерті ОСОБА_7 ( ІНФОРМАЦІЯ_2 ) його дружина ОСОБА_2 була непрацездатною через досягнення пенсійного віку, суди попередніх інстанцій дійшли правильного висновку про те, що вона є особою, яка може мати право на обов`язкову частку у спадщині.

Обґрунтовуючи позовні вимоги про визнання недійсними виданих їй свідоцтв про право на спадщину після смерті ОСОБА_7 позивач ОСОБА_2 вказувала про те, що незастосування нотаріусом положень статті 1241 ЦК України щодо обов`язкової частки, що перевищує її частку у спадщині, яка визначена заповітом, призвело до неправильного визначення належної їй частки у спадщині та порушення її спадкових прав.

При вирішенні спору в цій справі суд першої інстанції керувався тим, що оскільки позивачка є єдиним спадкоємцем першої черги за законом, яка прийняла спадщину після смерті свого чоловіка, її обов`язкова частка у спадщині померлого чоловіка становить 1/2, тоді як заповітом визначена частка позивачки як 1/3, що не відповідає вимогам статті 1241 ЦК України, так як зменшує її обов`язкову частку, що свідчить про незаконність дій нотаріуса та наявність правових підстав для визнання недійсними виданих їй свідоцтв про право на спадщину.

Вважаючи цей висновок помилковим, суд апеляційної інстанції виходив із того, що дії нотаріуса під час видачі позивачці свідоцтв про право на спадщину за заповітом є законними, а тому відсутні правові підстави для скасування оскаржуваних свідоцтв, оскільки позивачка є спадкоємицею за заповітом 1/3 частини майна померлого.

Колегія суддів в цілому вважає цей висновок підставним та обґрунтованим з огляду на таке.

Відповідно до пункту 5.5., 5.6. Інструкції про порядок вчинення нотаріальних дій нотаріусами України, затвердженої наказом Міністерства юстиції України від 22 лютого 2012 року № 296/5 (z0282-12) (далі - Інструкція) при видачі свідоцтва про право на спадщину за заповітом нотаріус має обов`язково з`ясувати наявність спадкоємців, які мають право на обов`язкову частку у спадщині, перелік яких визначено у статті 1241 ЦК України. Коло спадкоємців, які мають право на обов`язкову частку у спадщині, визначається на день відкриття спадщини.

Згідно із пунктом 5.10. Інструкції при визначенні розміру обов`язкової частки у спадщині нотаріус враховує всіх спадкоємців за законом, які могли б бути закликані до спадкування, якби порядок спадкування не було змінено заповідачем. Нотаріус пропонує як спадкоємцю за заповітом, так і спадкоємцю, що має право на обов`язкову частку у спадщині, вказати у своїх заявах про прийняття спадщини всіх спадкоємців за законом.

У справі, що переглядається, встановлено, що спадкоємцями першої черги після смерті ОСОБА_7 є його дружина - позивач ОСОБА_2 та син - відповідач ОСОБА_3 .

У зв`язку із наявністю двох спадкоємців першої черги та положень статті 1241 ЦК України, згідно із якими обов`язкова частка у спадщині визначається незалежно від змісту заповіту у розмірі половини частки, яка належала б кожному із спадкоємців у разі спадкування за законом, розмір обов`язкової частки ОСОБА_2 складає 1/4 частини спадкового майна.

Водночас згідно із заповітом від 08 вересня 2015 року заповідана позивачці частка спадщини складає 1/3 її частину.

Відповідно до пункту 5.9. Інструкції право на обов`язкову частку у спадщині виникає у спадкоємця, передбаченого частиною першою статті 1241 ЦК України, у випадках, якщо у заповіті містяться положення про усунення його від спадкування або цьому спадкоємцеві заповідана частка спадщини, яка є меншою від належної йому обов`язкової частки.

Таким чином, оскільки заповідана ОСОБА_2 частка спадщини є більшою (1/3), ніж належна їй обов`язкова частка у спадщині (1/4), тому у неї як спадкоємця після смерті ОСОБА_7 не виникло право на обов`язкову частку у спадщині, передбачене частиною першою статті 1241 ЦК України.

Статтею 1301 ЦК України встановлено, що свідоцтво про право на спадщину визнається недійсним за рішенням суду, якщо буде встановлено, що особа, якій воно видане, не мала права на спадкування, а також в інших випадках, встановлених законом.

У постанові Верховного Суду від 14 листопада 2018 року у справі № 2-1316/2227/11 (провадження № 61-12290св18) зроблено висновок, що у статті 1301 ЦК України підставою визнання свідоцтва недійсним передбачено відсутність права спадкування в особи, на ім`я якої видане свідоцтво. Це має місце, зокрема, у разі, якщо ця особа була усунена від спадкування; відсутні юридичні факти, що давали б їй підстави набути право на спадкування - утримання, спорідненість, заповіт; у випадку, коли спадкодавець, оголошений у судовому порядку померлим, виявився насправді живим і судове рішення про оголошення його померлим скасоване. Іншими підставами визнання свідоцтва недійсним можуть бути: визнання заповіту недійсним, визнання відмови від спадщини недійсною, визнання шлюбу недійсним, порушення у зв`язку з видачою свідоцтва про право на спадщину прав інших осіб, включення до свідоцтва майна, яке не належало спадкодавцю на момент відкриття спадщини тощо.

Оскільки ОСОБА_8 мала право на спадкування за заповітом саме 1/3 частини спірного спадкового майна, тому висновок суду апеляційної інстанції про те, що під час видання позивачці оскаржуваних свідоцтв про право на спадщину за заповітом нотаріус діяв згідно із вимогами чинного законодавства та дотримався порядку розподілу спадкового майна, є законним та обґрунтованим, а аргументи касаційної скарги у цій частині - такими, що не ґрунтуються на нормах чинного законодавства.

Колегія суддів вважає безпідставними посилання заявника на неврахування судами висновку щодо застосування норми права, викладеного у постановах Верховного Суду: від 27 березня 2019 року в справі № 354/693/17-ц, від 28 листопада 2018 року в справі № 127/11013/17, від 18 грудня 2019 року в справі № 761/3325/17-ц, від 15 липня 2020 року в справі № 524/10054/16, від 30 травня 2018 року в справі № 483/597/16-ц, оскільки встановлені фактичні обставини у вищенаведених справах відрізняються від встановлених обставин у справі, яка переглядається.

Інші доводи касаційної скарги були предметом розгляду суду та додаткового правового аналізу не потребують, на законність оскаржуваного судового рішення не впливають, а зводяться до незгоди заявника із висновками суду, а також спростовуються встановленими вище обставинами справи.

Із урахуванням того, що інші доводи касаційної скарги є ідентичними доводам заявника, яким судом апеляційної інстанції надана належна оцінка, Верховний Суд дійшов висновку про відсутність необхідності повторно відповідати на ті самі аргументи заявника. При цьому судом враховано усталену практику Європейського суду з прав людини, який неодноразова відзначав, що рішення національного суду повинно містити мотиви, які достатні для того, щоб відповісти на істотні аспекти доводів сторін (рішення у справі "Руїз Торія проти Іспанії"). Це право не вимагає детальної відповіді на кожен аргумент, використаний стороною, більше того, воно дозволяє судам вищих інстанції просто підтримати мотиви, наведені судами нижчих інстанцій, без того, щоб повторювати їх.

Європейський суд з прав людини вказав, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення ("Серявін та інші проти України", № 4909/04, § 58, ЄСПЛ, від 10 лютого 2010 року).

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

Суд апеляційної інстанції забезпечив повний та всебічний розгляд справи на основі наданих доказів, оскаржуване судове рішення відповідає нормам матеріального та процесуального права.

Згідно із пунктом 1 частини першої статті 409 ЦПК України суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право залишити судові рішення судів першої інстанції та апеляційної інстанції без змін, а скаргу без задоволення.

Відповідно до статті 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права. Не може бути скасоване правильне по суті і законне рішення з одних лише формальних міркувань.

Встановлено й це вбачається з матеріалів справи, що оскаржуване судове рішення ухвалене з додержанням норм матеріального та процесуального права, з повним з`ясуванням судом обставин, що мають значення для справи, відповідністю висновків суду обставинам справи, а доводи касаційної скарги цих висновків не спростовують.