розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу акціонерного товариства комерційного банку "ПриватБанк" на постанову Львівського апеляційного суду від 16 серпня 2022 року в складі колегії суддів: Левика Я. А., Крайник Н. П., Шандри М. М.,

Описова частина

Короткий зміст позовних вимог

У квітні 2020 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до акціонерного товариства комерційного банку "ПриватБанк" (далі - АТ "ПриватБанк", банк) про визнання окремих положень договору недійсними та відшкодування шкоди.

В обґрунтування позову вказав, що 27 березня 2008 року між ним та банком укладено кредитний договір № LVH9GA0000000150, відповідно до умов якого банк надав йому кредитні кошти на строк з 27 березня 2008 року до 27 березня 2028 року у вигляді непоновлювальної лінії у розмірі 30 000 дол. США зі сплатою відсотків за користування кредитом у розмірі 1 % на місяць на суму залишку заборгованості за кредитом, винагороди за надання фінансового інструменту у розмірі 2 % від суми виданого кредиту у момент надання кредиту та щомісячної комісії за резервування ресурсів у розмірі 0,48 % річних від суми зарезервованих ресурсів (пункт 8.1 кредитного договору).

На забезпеченням виконання зобов`язань за цим договором сторони уклали договір іпотеки, предметом якого є квартира АДРЕСА_1 .

З метою дострокового повного погашення заборгованості за кредитом, зняття обмежень із предмета іпотеки він звертався до банку, але йому було додатково нараховано пеню за несвоєчасну сплату комісії та відмовлено у знятті обмежень із вказаного іпотечного майна.

За час виконання кредитних зобов`язань він сплатив 2 600 дол. США за незрозумілі для нього послуги банку, зокрема, комісію за резервування фінансових ресурсів у розмірі 2 000 дол. США та винагороду за видачу фінансового інструменту у розмірі 600 дол. США.

Вважає положення пункту 8.1 кредитного договору в частині сплати позичальником на користь банку винагороди за видачу фінансового інструменту в розмірі 2 % від суми виданого кредиту та щомісячної комісії за резервування ресурсів у розмірі 0,48 % річних від суми зарезервованих ресурсів, нікчемним, оскільки вказані платежі є платою, встановлення якої заборонено частиною третьою статті 55 Закону України "Про банки і банківську діяльність", частиною четвертою статті 11 Закону України "Про захист прав споживачів" і пунктом 3.6 Правил надання банками України інформації споживачу про умови кредитування та сукупну вартість кредиту, затверджених постановою правління Національного банку України від 10 травня 2007 року № 168 (z0541-07) .

Враховуючи зазначене, позивач просив суд визнати нікчемним та недійсним з моменту укладення умови пункту 8.1 кредитного договору від 27 березня 2008 року № LVH9GA0000000150 в частині зобов`язання ОСОБА_1 до сплати ПАТ КБ "Приватбанк" винагороди за видачу фінансового інструменту в розмірі 2 % від виданого кредиту та сплати щомісячної комісії за резервування ресурсів в розмірі 0,48 % річних від зарезервованих ресурсів; зобов`язати банк зняти нотаріальне обтяження з квартири за адресою: АДРЕСА_1 та надіслати відповідний витяг з реєстру; зобов`язати банк повернути ОСОБА_1 незаконно стягнуті з нього кошти за надання фінансового інструменту та комісії за резервування ресурсів у розмірі 2 600 дол. США.

Короткий зміст рішення суду першої інстанції

Рішенням Сихівського районного суду м. Львова від 27 липня 2020 року в складі судді Дулебка Н. І. у задоволенні позову ОСОБА_1 відмовлено.

Відмовляючи у задоволенні позову, суд першої інстанції, дійшовши висновку про обґрунтованість позовних вимог, зокрема щодо несправедливості умов кредитного договору в частині сплати позичальником на користь банку винагороди і комісії, виходив із того, що позивач ОСОБА_1 був обізнаний з умовами кредитного договору з моменту укладення, тобто з 27 березня 2008 року, тоді як з позовом про визнання окремих положень цього договору недійсними звернувся лише у квітні 2020 року, а відтак пропустив позовну давність, про застосування якої заявив відповідач.

Водночас суд дійшов висновку, що позовна вимога про повернення незаконно стягнутих з позивача коштів за надання фінансового інструменту та комісії за резервування ресурсів є похідною від позовної вимоги, яка заявлена з пропуском позовної давності.

Установивши, що ОСОБА_1 у встановленому порядку не звертався до уповноважених органів із заявою для зняття обтяження із спірної квартири, суд вважав, що відповідна позовна вимога є безпідставною. Водночас суд врахував, що позивачу було повернуто документи на право власності на це нерухоме майно.

Короткий зміст постанови суду апеляційної інстанції

Постановою Львівського апеляційного суду від 16 серпня 2022 року рішення Сихівського районного суду м. Львова від 27 липня 2020 року в частині вирішення позовних вимог про визнання нікчемними та недійсними з моменту укладення договору умов кредитного договору та повернення ОСОБА_1 незаконно стягнутих з нього коштів скасовано та ухвалено в цій частині нове рішення, яким позов ОСОБА_1 задоволено частково.

Зобов`язано АТ КБ "Приватбанк" повернути ОСОБА_1 незаконно стягнуті з нього кошти за надання фінансового інструменту та комісії за резервування ресурсів у розмірі 2 115,11 дол. США з урахуванням безпідставно нарахованих пені та відсотків на цю суму. У задоволенні решти позовних вимог в цій частині відмовлено.

Визнано нечинним рішення Сихівського районного суду м. Львова від 27 липня 2020 року в частині вирішення позовних вимог ОСОБА_1 до АТ КБ "Приватбанк" про зняття обтяжень з квартири за адресою: АДРЕСА_1, та повернення оригіналів правовстановлюючих документів на право власності на зазначену квартиру та закрито провадження у справі в цій частині за відсутністю предмету спору.

Постанова апеляційного суду мотивована тим, що положення кредитного договору про сплату позичальником на користь банку винагороди за надання фінансового інструменту у розмірі 2 % від суми виданого кредиту у момент надання кредиту та винагороди за резервування ресурсів у розмірі 0,48 % річних від суми зарезервованих ресурсів, тобто за дії, які банк здійснює на власну користь, є несправедливими, суперечать принципу добросовісності, є наслідком істотного дисбалансу договірних прав і обов`язків на погіршення становища споживача, за своєю природою є дискримінаційними та такими, що суперечить моральним засадам суспільства, а також положенням статей 11, 18 Закону України "Про захист прав споживачів", а отже є нікчемними з моменту укладення договору.

Погодившись із висновком суду першої інстанції про те, що позивач міг дізнатися про незаконність зазначених вимог договору з часу його укладення, суд апеляційної інстанції при вирішенні заяви відповідача про застосування позовної давності керувався тим, що протягом строку дії договору позивач добросовісно міг розраховувати на здійснення банком перерахунку сум, які стягнуті без достатніх правових підстав, а тому позовну давність слід рахувати з 30 березня 2020 року - дати отримання позивачем відповіді від банку щодо законності нарахування йому спірних платежів. Таким чином, ОСОБА_1 звернувся до суду із цим позовом у квітні 2020 року у межах позовної давності, про застосування якої безпідставно заявив відповідач.

Установивши, що спір в частині позовних вимог про зняття обтяжень із спірної квартири та повернення оригіналів правовстановлюючих документів на право власності на зазначену квартиру фактично вирішений у позасудовий спосіб на стадії апеляційного розгляду справи, суд апеляційної інстанції дійшов висновку, що предмет спору в цій частині вимог відсутній, а тому, застосувавши аналогію статті 373 ЦПК України, визнав рішення суду першої інстанції у цій частині нечинним.

Короткий зміст вимог касаційної скарги та аргументи учасників справи

У вересні 2022 року АТ КБ "Приватбанк" подало до Верховного Суду касаційну скаргу на постанову суду апеляційної інстанції, у якій просило її скасувати в частині задоволених позовних вимог та ухвалити в цій частині нове рішення, яким у задоволенні позовних вимог відмовити, у іншій частині - залишити без змін.

Підставою касаційного оскарження заявник зазначає застосування норм права без урахування висновку щодо застосування норми права, викладеного у постановах Верховного Суду: від 29 січня 2020 року справа № 726/2129/16-ц, від 19 листопада 2019 року справа № 201/3914/17-ц, від 21 березня 2018 року справа № 2-3562/12, від 14 березня 2018 року справа № 464/5089/15.

Касаційна скарга мотивована тим, що позивач не довів ознак недобросовісності дій банку під час укладання кредитного договору, а положення останнього не мають ознак несправедливих умов. Водночас кредитний договір містить повну інформацію про умови кредитування, а позичальник на момент укладення договору не заявляв додаткових вимог щодо його умов, виконував обов'язки за цим договором, що підтверджує його обізнаність і згоду з ним.

Крім того, пред'являючи вимоги про повернення незаконно стягнутих коштів за надання фінансового інструменту та комісії за резервування ресурсів, позивач не врахував, що ефективним способом захисту його права є саме вимога про зобов'язання банку перерахувати існуючу заборгованість.

Оскільки касаційна скарга не містить доводів в частині вирішення позовних вимог ОСОБА_1 до АТ КБ "Приватбанк" про зняття обтяжень зі спірної квартири та повернення оригіналів правовстановлюючих документів на право власності на зазначену квартиру, тому відповідно до вимог статті 400 ЦПК України законність та обґрунтованість оскаржуваного судового рішення у вказаній частині не переглядається судом касаційної інстанції.

Рух касаційної скарги у суді касаційної інстанції

Згідно зі статтею 388 ЦПК України судом касаційної інстанції у цивільних справах є Верховний Суд.

Ухвалою Верховного Суду від 24 жовтня 2022 року відкрито касаційне провадження в указаній справі, а ухвалою Верховного Суду від 13 грудня 2022 року справу призначено до судового розгляду.

У травні 2023 року надійшов відзив на касаційну скаргу, в якому позивач вказує на безпідставність доводів скарги щодо пропуску позовної давності. Зокрема зазначає, що з часу укладення кредитного договору він неодноразово оскаржував положення цього договору, зокрема у 2015 році звертався до суду із позовом про визнання недійсним кредитного договору (справа № 464/4101/15-ц). Вважає, що строк позовної давності в цій справі розпочав свій перебіг з дати прийняття Верховним Судом постанови у вказаній справі (18 січня 2018 року), а тому він звернувся до суду із даним позовом у межах позовної давності.

Фактичні обставини справи, встановлені судами

27 березня 2008 року сторони уклали кредитний договір № LVH9GA0000000150, відповідно до умов якого позивач отримав кредитні кошти шляхом видачі готівки на строк до 27 березня 2028 року включно у вигляді непоновлювальної лінії у розмірі 37 404 дол. США на наступні цілі: 30 000 дол. США на споживчі цілі, а також 7 404 дол. США на сплату страхових платежів у випадку та в порядку, передбачених пунктами 2.1.3, 2.2.7 даного договору, зі сплатою за користування кредитом відсотків у розмірі 1,00 % на місяць на суму залишку заборгованості за кредитом, винагороди за надання фінансового інструменту у розмірі 2,00 % від суми виданого кредиту у момент надання кредиту, винагороди за резервування ресурсів у розмірі 0,48 % річних від суми зарезервованих ресурсів, винагороди за проведення додаткового моніторингу (пункт 8.1 договору).

Відповідно до пункту 3.3 кредитного договору нарахування відсотків, а також винагород, передбачених пунктами 7.2 та 8.1 договору здійснюється в останню дату їх сплати, зазначену у пункті 8.1, при цьому відсотки розраховуються на фактичний залишок заборгованості за кожний календарний день, виходячи з фактичної кількості днів користування кредитом - 360 днів у році.

Позичальник сплачує банку винагороду у розмірі й у строки, зазначені у пункті 8.1 даного договору (пункт 3.6 договору).

Пунктом 4.1 кредитного договору передбачено, що для виконання зобов'язань за даним договором банк резервує ресурси у розмірах, зазначених у графіку погашення кредиту до даного договору і надає позичальнику право на їх використання.

Згідно із пунктом 4.2. договору за надане право зазначене у статті 4.1. договору позичальник сплачує банку винагороду за резервування ресурсів в розмірі, зазначеному у пункті 8.1 договору.

Відповідно до пункту 8.3 кредитного договору забезпеченням виконання позичальником зобов'язань за цим договором виступає іпотека квартири АДРЕСА_1 .

Сторони обумовили, що позичальник зобов`язаний повернути кредит у повному обсязі у терміни та розмірі, що встановлені графіком погашення кредиту згідно із Додатком № 2 до договору. У додатку № 1 визначено детальний опис загальної вартості кредиту.

Згідно із відповіддю АТ КБ "Приватбанк" станом на 30 березня 2020 року позивач у повному обсязі погасив кредит та сплатив комісію у розмірі 479,85 доларів США.

Рішенням Франківський районного суду м. Львова від 16 квітня 2021 року в справі № 464/4471/20, що набрало законної сили, задоволено позов ОСОБА_1 до АТ "Приватбанк", визнано дії АТ КБ "Приватбанк" щодо додаткового стягнення з ОСОБА_1 484,89 доларів США при достроковому погашенні кредиту за договором від 27 березня 2008 року № LVH9GA0000000150 протиправними, стягнуто з АТ КБ "Приватбанк" на користь ОСОБА_1 безпідставно сплачені кошти в розмірі 484,89 дол. США.

Відповідно до виписки за кредитним договором від 27 березня 2008 року № LVH9GA0000000150 за період з 27 березня 2008 року до 07 квітня 2020 року позивач сплатив кошти за надання фінансового інструменту та комісії за резервування ресурсів у загальному розмірі 2 600 дол. США. Останній платіж позивач сплатив 04 березня 2020 року.

У відзиві на позовну заяву відповідач заявив про пропуск позовної давності (а.с. 65-66).

Мотивувальна частина

Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права

Заслухавши доповідь судді-доповідача, перевіривши доводи касаційної скарги та матеріали справи, колегія суддів дійшла наступних висновків.

Частиною третьою статті 3 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України (1618-15) ) визначено, що провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Згідно з положеннями пунктів 1, 4 частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права у таких випадках: якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.

Відповідно до частини першої статті 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Згідно з частинами першою, другою та п`ятою статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Цим вимогам судове рішення суд апеляційної інстанції відповідає з таких підстав.

Щодо обґрунтованості позовних вимог

Загальні вимоги, додержання яких є необхідним для чинності правочину, визначені статтею 203 ЦК України. Так, зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам. Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі. Правочин має вчинятися у формі, встановленій законом.

Відповідно до статті 204 ЦК України правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним.

Частинами другою, третьою статті 215 ЦК України визначено, що недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин). У цьому разі визнання такого правочину недійсним судом не вимагається. Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).

Особливості регулювання правовідносин за договорами споживчого кредиту передбачені також Законом України "Про захист прав споживачів" (1023-12) .

Так, за змістом частини п`ятої статті 11, частин першої, другої, п`ятої, сьомої статті 18 Закону України "Про захист прав споживачів" (у редакції, чинній станом на момент виникнення спірних правовідносин) до договорів зі споживачами про надання споживчого кредиту застосовуються положення цього Закону про несправедливі умови в договорах, зокрема положення, згідно з якими передбачаються зміни в будь-яких витратах за договором, крім відсоткової ставки.

Продавець (виконавець, виробник) не повинен включати у договори із споживачем умови, які є несправедливими. Умови договору є несправедливими, якщо всупереч принципу добросовісності його наслідком є істотний дисбаланс договірних прав та обов`язків на шкоду споживача. Якщо положення договору визнано несправедливим, включаючи ціну договору, таке положення може бути змінено або визнано недійсним. Положення, що було визнане недійсним, вважається таким з моменту укладення договору.

Аналіз указаних норм дає підстави для висновку, що несправедливими є положення договору про споживчий кредит, які містять умови про зміни у витратах, зокрема щодо плати за обслуговування кредиту, і це є підставою для визнання таких положень недійсними.

Крім того, згідно з абзацами 2, 3 частини четвертої статті 11 Закону України "Про захист прав споживачів" (у редакції, чинній на момент укладення спірного кредитного договору) споживач не зобов`язаний сплачувати кредитодавцеві будь-які збори, відсотки або інші вартісні елементи кредиту, що не були зазначені у договорі.

Відповідно до частини восьмої статті 18 Закону України "Про захист прав споживачів" (у редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин) нечіткі або двозначні положення договорів зі споживачами тлумачаться на користь споживача.

Правочини, здійснені з використанням нечесної підприємницької практики, є недійсними (частина шоста статті 19 Закону України "Про захист прав споживачів").

Згідно зі статтею 55 Закону України "Про банки і банківську діяльність" відносини банку з клієнтом регулюються законодавством України, нормативно-правовими актами Національного банку України та угодами (договорами) між клієнтом та банком.

Частиною третьою вищезазначеної статті (у редакції, чинній на час укладення кредитного договору) передбачено, що банкам забороняється вимагати від клієнта придбання будь-яких товарів чи послуг від банку або від спорідненої чи пов`язаної особи банку як обов`язкову умову надання банківських послуг.

Згідно із частиною третьою статті 13 ЦК України не допускаються дії особи, що вчиняються з наміром завдати шкоди іншій особі, а також зловживання правом в інших формах.

Отже, виходячи із принципів справедливості, добросовісності на позичальника не може бути покладено обов`язок сплачувати платежі за послуги, які ним фактично не замовлялись і які банком фактично не надавались, а встановлення платежів за такі послуги було заборонено нормативно-правовими актами.

Верховний Суд у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду у своєму правовому висновку у постанові від 09 грудня 2019 року в справі № 524/5152/15 (провадження № 61-8862сво18) зазначив, що надання грошових коштів за укладеним кредитним договором відповідно до частини першої статті 1054 ЦК України є обов`язком банку, виконання такого обов`язку не може обумовлюватися будь-якою зустрічною оплатою з боку позичальника. Оскільки надання кредиту - це обов`язок банку за кредитним договором, то така дія як надання фінансового інструменту чи моніторинг заборгованості по кредиту не є самостійною послугою, що замовляється та підлягає оплаті позичальником на користь банку. Надання фінансового інструменту є фактично наданням кредиту позичальнику, така операція, як і моніторинг заборгованості по кредиту, відповідає економічним потребам лише самого банку та здійснюється при виконанні прав та обов`язків за кредитним договором, а тому такі дії банку не є послугами, що об`єктивно надаються клієнту-позичальнику.

Умова договору про надання споживчого кредиту, яка передбачає здійснення будь-яких платежів за дії, які не є послугою у визначенні цього Закону, є нікчемною. Визнання нікчемного правочину недійсним не є належним способом захисту прав, оскільки не призведе до реального відновлення порушених прав позивача, адже нікчемний правочин є недійсним у силу закону.

Нікчемність і, відповідно, недійсність з моменту укладення кредитного договору його умов щодо сплати позичальником комісії (за надання фінансового інструменту, за надання кредитних ресурсів, за обслуговування кредитної заборгованості), має наслідком здійснення перерахунку усіх складових заборгованості, які стягує банк.

Вказане відповідає правовій позиції, викладеній у постанові Верховного Суду від 20 липня 2022 року у справі № 343/557/15-ц, на яку підставно послався суд апеляційної інстанції під час вирішення спору в цій справі.

Установивши, що положення пункту 8.1 кредитного договору від 27 березня 2008 року про сплату позичальником на користь банку винагороди за надання фінансового інструменту та винагороди за резервування ресурсів, тобто за дії, які банк здійснює на власну користь, є несправедливими, суперечать принципу добросовісності, є наслідком істотного дисбалансу договірних прав і обов`язків на погіршення становища споживача, за своєю природою є дискримінаційними та такими, що суперечить моральним засадам суспільства, а також положенням статей 11, 18 Закону України "Про захист прав споживачів", суд апеляційної інстанції дійшов правильного висновку про те, що вказані умови кредитного договору є нікчемними з моменту укладення договору.

Колегія суддів відхиляє як безпідставні аргументи касаційної скарги про те, що ефективним способом захисту прав позивача є саме вимога про зобов`язання банку перерахувати існуючу заборгованість, оскільки такий спосіб захисту прав можливий лише у випадку існування між сторонами кредитних зобов`язань, тоді як у справі, що переглядається, встановлено, що зобов`язання між сторонами припинені у зв`язку із належним виконанням їх позичальником.

За таких обставин обраний позивачем спосіб захисту щодо зобов'язання банку повернути незаконно стягнуті кошти є належним та ефективним, оскільки захистити свої права у інший спосіб позичальник позбавлений можливості.

Щодо позовної давності

Як встановлено судами попередніх інстанцій та вбачається з матеріалів справи відповідач АТ "ПриватБанк" подав заяву про застосування позовної давності до позовних вимог позивача.

Згідно з статтею 256 ЦК України позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу.

Загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки (стаття 257 ЦК України).

Відповідно до частини першої статті 261 ЦК України перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила.

Порівняльний аналіз термінів "довідався" та "міг довідатися", наведених у статті 261 Цивільного кодексу України, дає підстави для висновку про презумпцію можливості та обов`язку особи знати про стан своїх майнових прав, а тому доведення факту, через який позивач не знав про порушення свого цивільного права і саме з цієї причини не звернувся за його захистом до суду, недостатньо.

Позивач повинен також довести той факт, що він не міг дізнатися про порушення свого цивільного права, що також випливає із загального правила, встановленого положеннями Цивільного процесуального кодексу України (1618-15) , про обов`язковість доведення стороною спору тих обставин, на які вона посилається як на підставу своїх вимог та заперечень. Відповідач, навпаки, має довести, що інформацію про порушення можна було отримати раніше.

За змістом частин третьої, четвертої статті 267 ЦК України позовна давність застосовується судом лише за заявою сторони у спорі, зробленою до винесення ним рішення.

Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови в позові (частина четверта статті 267 ЦК України).

У постанові Верховного Суду від 01 серпня 2018 року у справі № 641/76/17 (провадження № 61-12138св18) зроблено висновок про те, що позовна давність не поширюється на вимогу про визнання нікчемного правочину недійсним, оскільки рішення суду прийняте за таким позовом тільки констатує нікчемність правочину, адже його нікчемність встановлена законом. Натомість сутність вимоги про стягнення коштів, сплачених на виконання нікчемного правочину, не виключає застосування до неї позовної давності.

Аналогічний висновок висловлений Верховним Судом у постанові від 29 грудня 2022 року в справі № 646/6944/16-ц (провадження № 61-9728св22).

При вирішенні заяви відповідача про застосування позовної давності суд апеляційної інстанції підставно керувався тим, що протягом строку дії договору позивач добросовісно міг розраховувати на здійснення банком перерахунку сум, які стягнуті без достатніх правових підстав, а тому позовну давність слід рахувати з 30 березня 2020 року - дати отримання позивачем відповіді від банку щодо законності нарахування йому спірних платежів.

З огляду на зазначене суд апеляційної інстанції дійшов правильного висновку про те, що ОСОБА_1 звернувся до суду із цим позовом у квітні 2020 року у межах позовної давності, про застосування якої безпідставно заявив відповідач.

Колегія суддів вважає безпідставними посилання заявника на неврахування судами висновку щодо застосування норми права, викладеного у постановах Верховного Суду: від 29 січня 2020 року в справі № 726/2129/16-ц, від 19 листопада 2019 року в справі № 201/3914/17-ц, від 21 березня 2018 року в справі № 2-3562/12, від 14 березня 2018 року в справі № 464/5089/15, оскільки встановлені фактичні обставини у вищенаведених справах відрізняються від встановлених обставин у справі, яка переглядається.

У вказаних для порівняння справах суди дійшли аналогічних висновків про початок перебігу позовної давності з моменту, коли особа могла дізнатися про порушення своїх прав, проте у зв'язку із встановленими обставинами у кожній конкретній справі при вирішенні питання про застосування позовної давності керувалися тим, що позивачі не надали належних і допустимих доказів на спростування презумпції можливості та обов`язку знати про стан своїх майнових прав, зокрема з моменту укладення та підписання оспорюваних кредитних договорів.

Водночас у справі № 464/5089/15 Верховний Суд звернув увагу на те, що положення частини п`ятої статті 261 ЦК України застосовуються до вимог про виконання зобов`язання, а не до вимог про визнання правочину недійсним.

Висновки за результатом розгляду справи

Суд апеляційної інстанції забезпечив повний та всебічний розгляд справи на основі наданих доказів, оскаржуване судове рішення відповідає нормам матеріального та процесуального права.

Відповідно до статті 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права. Не може бути скасоване правильне по суті і законне рішення з одних лише формальних міркувань.

Встановлено й це вбачається з матеріалів справи, що оскаржуване судове рішення ухвалене з додержанням норм матеріального та процесуального права, з повним з`ясуванням судом обставин, що мають значення для справи, відповідністю висновків суду обставинам справи, а доводи касаційної скарги цих висновків не спростовують.