треті особи: державний нотаріус Володимирецької районної державної нотаріальної контори Килюшик Алла Антонівна, приватний нотаріус Вараського міського нотаріального округу Полюхович Віта Андріївна,

розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_2, в інтересах якого діє адвокат Волошин Леонід Сергійович, на рішення Кузнецовського міського суду Рівненської області від 31 травня 2022 року у складі судді Малкова В. В. та постанову Рівненського апеляційного суду від 24 листопада 2022 року у складі колегії суддів: Шимківа С. С., Боймиструка С. В.,

Гордійчук С. О.,

Короткий зміст позовних вимог

У травні 2021 року ОСОБА_1 звернулася до суду із позовом до

ОСОБА_2, ОСОБА_3 про скасування свідоцтв про право на спадщину, визнання договорів недійсними, витребування майна з чужого незаконного володіння.

Позовну заяву мотивовано тим, що ІНФОРМАЦІЯ_1 помер її та

ОСОБА_2 батько ОСОБА_4 . За життя ОСОБА_4 склав два заповіти на все належне йому майно, зокрема 18 березня 2005 року на ім`я відповідача ОСОБА_2, а 22 липня 2009 року на ім`я позивача.

Рішенням Володимирецького районного суду Рівненської області 02 березня 2017 року задоволено позов ОСОБА_2 до ОСОБА_1 та визнано недійсним заповіт від 22 липня 2009 року. Рішенням Апеляційного суду Рівненської області від 10 травня 2017 року змінено рішення Володимирецького районного суду Рівненської області 02 березня 2017 року та встановлено нікчемність заповіту, складеного 22 липня 2009 року ОСОБА_4 на ім`я ОСОБА_1

30 травня 2017 року державний нотаріус Килюшик А. А. на підставі заповіту ОСОБА_4 від 18 березня 2005 року видала ОСОБА_2 свідоцтва про право на спадщину за заповітом на житловий будинок та земельну ділянку, які розташовані на АДРЕСА_1 .

23 червня 2017 року ОСОБА_2 продав за договорами купівлі-продажу спірне спадкове майно відповідачу ОСОБА_3 .

Зазначає, що постановою Верховного Суду від 02 жовтня 2019 року скасовано рішення Володимирецького районного суду Рівненської області від 02 березня 2017 року та рішення Апеляційного суду Рівненської області від 10 травня 2017 року в частині задоволення позовних вимог ОСОБА_2 про визнання недійсним заповіту та ухвалено в цій частині нове рішення про відмову у задоволенні позову.

Позивач вважає, що враховуючи дійсність заповіту ОСОБА_4 на її ім`я від 22 липня 2009 року, ОСОБА_2 безпідставно отримав свідоцтва про право на спадщину за заповітом, що свідчить про недійсність виданих свідоцтв про право на спадщину за заповітом від 30 травня 2017 року та незаконний продаж спадкового майна ОСОБА_3 .

Посилаючись на викладене, позивач просила скасувати свідоцтва про право на спадщину за заповітом від 30 травня 2017 року, визнати недійсними договори купівлі-продажу землі та житлового будинку, укладені 23 червня 2017 року між ОСОБА_2 та ОСОБА_3, витребувати спірне майно із чужого незаконного володіння ОСОБА_3 та припинити право власності ОСОБА_3 на це майно.

Короткий зміст ухвалених у справі судових рішень

Рішенням Кузнецовського міського суду Рівненської області від 31 травня 2022 року позовні вимоги ОСОБА_1 задоволено частково.

Скасовано свідоцтво про право на спадщину за заповітом, посвідчене 30 травня 2017 року державним нотаріусом Володимирецької районної нотаріальної контори Килюшик А. А, що видане на ім`я ОСОБА_2 про спадкування житлового будинку та надвірних будівель за адресою:

Скасовано свідоцтво про право на спадщину за заповітом, посвідчене

30 травня 2017 року державним нотаріусом Володимирецької районної нотаріальної контори Килюшик А. А., що видане на ім`я ОСОБА_2 про спадкування земельної ділянки, кадастровий номер 5620887400:01:001:0049 за адресою: АДРЕСА_1 .

Визнано недійсними договори купівлі-продажу житлового будинку та земельної ділянки від 23 червня 2017 року, що укладені між ОСОБА_2 та ОСОБА_3, посвідчені державним нотаріусом Володимирецької районної нотаріальної контори Килюшик А. А.

У задоволенні решти вимог позову відмовлено.

Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що Верховним Судом було скасовані судові рішення, якими визнано недійсним складений 22 липня

2009 рокуОСОБА_4 заповіт на ім`я позивача, отже цей заповіт є чинним і в силу норми частини третьої статті 1254 ЦК України скасовує дію попереднього заповіту ОСОБА_4 на ім`я ОСОБА_2 від 18 березня 2005 року, тому ОСОБА_2 не мав право на спадкування спірного майна після смерті ОСОБА_4 за заповітом від 18 березня 2005 року та у подальшому відчужувати це майно на користь ОСОБА_3 . З огляду на ці обставини суд дійшов висновку про скасування свідоцтв про право на спадщину на підставі статті 1301 ЦК України, а також визнання недійсними договорів купівлі-продажу спірного майна на підставі статей 203, 215 ЦК України.

Відмовляючи у задоволенні позовних вимог про витребування майна із чужого незаконного володіння ОСОБА_3 та припинення права власності останнього на спірне майно суд виходив із того, що витребування майна можливе у судовому порядку у разі відмови особи, у володінні якої перебуває це майно, повернути майно добровільно. Визнання судовим рішенням правочину недійсним тягне за собою припинення права власності набувача на майно, що придбане за таким правочином, тому суд не вбачав підстав для додаткового вирішення питання про припинення права власності відповідача ОСОБА_3 на спірне спадкове майно.

Постановою Рівненського апеляційного суду від 24 листопада 2022 року рішення Кузнецовського міського суду Рівненської області від 31 травня

2022 року у частині відмови в задоволенні позовних вимог про витребування майна з чужого незаконного володіння та припинення права власності на майно скасовано і ухвалено в цій частині нове рішення.

Витребувано спадкове майно: житловий будинок з надвірними будівлями та земельну ділянку, площею 0,23 га, кадастровий номер 5620887400:01:001:0049, які розташовані на АДРЕСА_1, з чужого володіння ОСОБА_3 та повернуто законному володільцю ОСОБА_1 .

Припинено право приватної власності ОСОБА_3 на зазначене майно.

У решті рішення суду залишено без змін.

Постанову суду апеляційної інстанції мотивовано тим, що суд першої інстанції дійшов правильного висновку про скасування свідоцтв про право на спадщину та визнання недійсними договорів, огляду на те, що ОСОБА_2 не мав право на спадкування спірного майна після смерті ОСОБА_4 та у подальшому відчужувати це майно на користь ОСОБА_3 .

Разом з тим суд апеляційної інстанції не погодився із висновком суду першої інстанції про відмову у задоволенні позовних вимог про витребування майна з чужого незаконного володіння ОСОБА_3 та припинення його права власності на спірне майно, оскільки такі вимоги ґрунтуються на положеннях статті 388 ЦК України та статті 26 Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень".

Короткий зміст вимог касаційної скарги та її доводи

У касаційній скарзі ОСОБА_2 просить скасувати судові рішення та ухвалити нове рішення про відмову у задоволенні позову, посилаючись на порушення судами норм процесуального права та неправильне застосування норм матеріального права.

Касаційну скаргу мотивовано тим, щоАпеляційний суд Рівненської області у рішенні від 10 травня 2017 року зробив висновок про нікчемність заповіту, складеного 22 липня 2009 року ОСОБА_4 на користь ОСОБА_1, на підставі частини першої статті 1257 ЦК України, а тому він мав право на спадкування спірного майна після смерті батька. Зазначає, що з моменту отримання свідоцтв про право на спадщину 30 травня 2017 року до моменту прийняття Верховним Судом постанови від 02 жовтня 2019 року він правомірно володів спірним нерухомим майном і мав право 23 червня

2017 року відчужити це майно на користь ОСОБА_3, який є добросовісним набувачем нерухомості.

Рух касаційної скарги у суді касаційної інстанції

Ухвалою Верховного Суду від 18 січня 2023 року відкрито касаційне провадження у справі.

Відзив на касаційну скаргу

У березні 2023 року від ОСОБА_1 надійшов відзив на касаційну скаргу, в якому позивач посилається на необґрунтованість доводів скарги та законність ухвалених у справі судових рішень.

Фактичні обставини справи, встановлені судами

ОСОБА_4, який помер ІНФОРМАЦІЯ_1, є батьком позивача

ОСОБА_1 та відповідача ОСОБА_2 .

Після смерті ОСОБА_4 залишилася спадщина у вигляді житлового будинку з надвірними будівлями та земельної ділянки, які розташовані на АДРЕСА_1 .

18 березня 2005 року ОСОБА_4 склав заповіт на все своє майно на користь ОСОБА_2

22 липня 2009 року ОСОБА_4 склав заповіт на все своє майно на користь ОСОБА_1 .

Рішенням Володимирецького районного суду Рівненської області 02 березня 2017 року (справа № 556/1685/15) задоволено позовні вимоги ОСОБА_2 до ОСОБА_1 та визнано недійсним заповіт від імені ОСОБА_4

від 22 липня 2009 року.

Рішенням Апеляційного суду Рівненської області від 10 травня 2017 року змінено рішення Володимирецького районного суду Рівненської області

02 березня 2017 року та встановлено нікчемність заповіту, складеного 22 липня 2009 року ОСОБА_4 на ім`я ОСОБА_1

30 травня 2017 року державним нотаріусом Володимирецької державної нотаріальної контори видані свідоцтва про право на спадщину за заповітом після смерті ОСОБА_4 на ім`я його сина ОСОБА_2 . Спадщина складається житлового будинку з надвірними будівлями та земельної ділянки, які розташовані на АДРЕСА_1 . Видача свідоцтв відбулася на підставі заповіту ОСОБА_4 від 18 березня 2005 року.

23 червня 2017 року ОСОБА_2 відчужив спірне майно за договорами купівлі-продажу ОСОБА_3 .

Постановою Верховного Суду від 02 жовтня 2019 року скасовано рішення Володимирецького районного суду Рівненської області 02 березня 2017 року та рішення Апеляційного суду Рівненської області від 10 травня 2017 року в частині позовних вимог ОСОБА_2 про визнання недійсним заповіту ОСОБА_4 від 22 липня 2009 року на ім`я ОСОБА_1 та ухвалено нове рішення в цій частині про відмову у позові.

Позиція Верховного Суду

Переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими (частина перша статті 400 ЦПК України).

Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга задоволенню не підлягає з таких підстав.

Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права

Щодо скасування свідоцтв про право на спадщину

Відповідно до положень статті 1217 ЦК України спадкування здійснюється за заповітом або за законом.

Статтею 1218 ЦК України передбачено, що до складу спадщини входять всі права та обов`язки, що належали спадкодавцеві на момент відкриття спадщини і не припинилися внаслідок його смерті.

За змістом частини другої статті 1254 ЦК України заповідач має право у будь-який час скласти новий заповіт. Заповіт, який було складено пізніше, скасовує попередній заповіт повністю або у тій частині, в якій він йому суперечить.

Спадкоємець, який прийняв спадщину, може одержати свідоцтво про право на спадщину (частина перша статті 1296 ЦК України).

Статтею 1301 ЦК Українивстановлено, що свідоцтво про право на спадщину визнається недійсним за рішенням суду, якщобуде встановлено, що особа, якій воно видане, не мала права на спадкування, а також в інших випадках, встановлених законом.

У постанові Верховного Суду від 14 листопада 2018 року у справі

№ 2-1316/2227/11 (провадження № 61-12290св18) зроблено висновок, що у статті 1301 ЦК України підставою визнання свідоцтва недійсним передбачено відсутність права спадкування в особи, на ім`я якої видане свідоцтво. Це має місце, зокрема, у разі, якщо ця особа була усунена від спадкування; відсутні юридичні факти, що давали б їй підстави набути право на спадкування - утримання, спорідненість, заповіт; у випадку, коли спадкодавець, оголошений у судовому порядку померлим, виявився насправді живим і судове рішення про оголошення його померлим скасоване. Іншими підставами визнання свідоцтва недійсним можуть бути: визнання заповіту недійсним, визнання відмови від спадщини недійсною, визнання шлюбу недійсним, порушення у зв`язку з видачею свідоцтва про право на спадщину прав інших осіб, включення до свідоцтва майна, яке не належало спадкодавцю на момент відкриття спадщини тощо.

Судами установлено, що ОСОБА_2 отримав свідоцтва про право на спадщину після смерті ОСОБА_4 ІНФОРМАЦІЯ_2 року на підставі заповіту від 18 березня 2005 року.

Однак, зазначений заповіт від 18 березня 2005 року скасовано заповітом складеним ОСОБА_4 на ім`я ОСОБА_1 22 липня 2009 року.

З огляду на наведене, суди попередніх інстанцій правильно вважали, що

ОСОБА_2 не мав права на спадкування спірного майна після смерті ОСОБА_4 на підставі заповіту від 18 березня 2005 року, який втратив чинність у силу вимог частини другої статті 1254 ЦК України, а тому дійшли обґрунтованого висновку про скасування свідоцтв про право на спадщину, виданих 30 травня 2017 року державним нотаріусом Володимирецької районної нотаріальної контори Килюшик А. А. на ім`я ОСОБА_2 щодо спадкування житлового будинку та земельної ділянки, які розташовані на АДРЕСА_1 .

Щодо визнання недійсними договорів купівлі-продажу

Відповідно до пункту 1 частини другої статті 11 ЦК України підставами виникнення цивільних прав та обов`язків, зокрема, є договори та інші правочини.

За змістом пункту 2 частини другої статті 16 ЦК України способом захисту цивільних прав та інтересів може бути визнання правочину недійсним.

За договором купівлі-продажу одна сторона (продавець) передає або зобов`язується передати майно (товар) у власність другій стороні (покупцеві), а покупець приймає або зобов`язується прийняти майно (товар) і сплатити за нього певну грошову суму (частина перша статті 655 ЦК України).

За змістом статті 658 ЦК України право продажу товару, крім випадків примусового продажу та інших випадків, встановлених законом, належить власникові товару. Якщо продавець товару не є його власником, покупець набуває право власності лише у випадку, якщо власник не має права вимагати його повернення.

Згідно зі статтею 202 ЦК України правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків.

Відповідно до статті 203 ЦК України зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам. Особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності. Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі. Правочин має вчинятися у формі, встановленій законом. Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним. Правочин, що вчиняється батьками (усиновлювачами), не може суперечити правам та інтересам їхніх малолітніх, неповнолітніх чи непрацездатних дітей.

Частиною першою статті 215 ЦК України визначено, що підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п`ятою та шостою статті 203 цього Кодексу.

Згідно з частиною третьою статті 215 ЦК України, якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).

При цьому правом оспорювати правочин ЦК України (435-15) наділяє не лише сторону (сторони) правочину, але й інших, третіх осіб, що не є сторонами правочину, визначаючи статус таких осіб як "заінтересовані особи" (статті 215, 216 ЦК України).

З огляду на зазначені приписи та правила статей 15, 16 ЦК України кожна особа має право на захист, у тому числі судовий, свого цивільного права, а також цивільного інтересу, що загалом може розумітися як передумова для виникнення або обов`язковий елемент конкретного суб`єктивного права, як можливість задовольнити свої вимоги та виражатися в тому, що особа має обґрунтовану юридичну заінтересованість щодо наявності/відсутності цивільних прав або майна в інших осіб.

Таким чином, оспорювати правочин може також особа (заінтересована особа), яка не була стороною правочину, на час розгляду справи судом не має права власності чи речового права на предмет правочину та/або не претендує на те, щоб майно в натурі було передано їй у володіння. Вимоги заінтересованої особи, яка в судовому порядку домагається визнання правочину недійсним (частина третя статті 215 ЦК України), спрямовані на приведення сторін недійсного правочину до того стану, який саме вони, сторони, мали до вчинення правочину. Власний інтерес заінтересованої особи полягає в тому, щоб предмет правочину перебував у власності конкретної особи чи щоб сторона (сторони) правочину перебувала у певному правовому становищі, оскільки від цього залежить подальша можливість законної реалізації заінтересованою особою її прав.

Договір може бути визнаний недійсним за позовом особи, яка не була його учасником, за обов`язкової умови встановлення судом факту порушення цим договором прав та охоронюваних законом інтересів позивача. При вирішенні позову про визнання недійсним оспорюваного правочину підлягають застосуванню загальні приписи статей 3, 15, 16 ЦК України, які передбачають право кожної особи на судовий захист саме порушеного цивільного права.

Таким чином, захисту у суді підлягає не лише порушене суб`єктивне право, а й охоронюваний законом інтерес.

У Рішенні Конституційного Суду України від 01 грудня 2004 року № 18-рп/2004 (v018p710-04) надано офіційне тлумачення поняття "охоронюваний законом інтерес" як прагнення до користування конкретним матеріальним та/або нематеріальним благом, як зумовлений загальним змістом об`єктивного і прямо не опосередкований у суб`єктивному праві простий легітимний дозвіл, що є самостійним об`єктом судового захисту та інших засобів правової охорони з метою задоволення індивідуальних і колективних потреб, які не суперечать Конституції і законам України, суспільним інтересам, справедливості, добросовісності, розумності та іншим загальноправовим засадам.

Тобто інтерес особи має бути законним, не суперечити Конституції і законам України, суспільним інтересам, справедливості, добросовісності, розумності та іншим загальноправовим засадам і відповідати критеріям охоронюваного законом інтересу, офіційне тлумачення якого надано у резолютивній частині згаданого Рішення Конституційного Суду України.

Правом на звернення до суду за захистом наділена особа у разі порушення, невизнання або оспорювання саме її прав, свобод чи інтересів, а також у разі звернення до суду органів і осіб, яким надано право захищати права, свободи та інтереси інших осіб або державні та суспільні інтереси. Вирішуючи переданий на розгляд спір по суті, суд повинен встановити наявність у особи, яка звернулася з позовом, суб`єктивного матеріального права або охоронюваного законом інтересу, на захист якого подано позов, тобто встановити чи є особа, за позовом якої (або в інтересах якої) порушено провадження у справі належним позивачем. При цьому обов`язком позивача є доведення/підтвердження в установленому законом порядку наявності факту порушення та/або оспорювання його прав та інтересів.

Верховним Судом установлено, що ОСОБА_1 не є стороною оспорюваних договорів купівлі-продажу спірного майна від 23 червня 2017 року, однак має право на оскарження цих правочинів, оскільки є заінтересованою особою, яка має право на спадкування майна, що є предметом оспорюваних договорів, на підставі заповіту від 22 липня 2009 року після смерті

З врахуванням того, що у ОСОБА_2 як продавця за договорами купівлі-продажу спірного майна від 23 червня 2017 року не виникло право продажу житлового будинку та земельної ділянки, які розташовані на АДРЕСА_1, оскільки судові рішення у справі № 556/1685/15, які стали підставою для скасування заповіту від 22 липня 2009 року, складеного на ім`я ОСОБА_1, та оформлення спадкових прав ОСОБА_2 на спірне майно шляхом отримання свідоцтв про право на спадщину, були скасовані Верховним Судом, висновок судів попередніх інстанцій про визнання недійсними договорів купівлі-продажу

від 23 червня 2017 року є законним та обґрунтованим.

Отже, установивши, що ОСОБА_2 при укладенні договорів купівлі-продажу від 23 червня 2017 року з ОСОБА_3 не мав необхідного обсягу цивільної дієздатності, оскільки фактично не був власником спірного, яке ним було відчужено, суди попередніх інстанції дійшли правильно висновку про визнання цих договорів недійсними на підставі частини другої статті 203, частини першої статті 215 ЦК України.

Щодо витребування майна

Відповідно до статей 317 і 319 ЦК України саме власнику належить право розпоряджатися своїм майном за власною волею.

Відповідно до статті 387 ЦК України власник має право витребувати своє майно від особи, яка незаконно, без відповідної правової підстави заволоділа ним.

Статтею 330 ЦК України встановлено, що в разі, якщо майно відчужене особою, яка не мала на це права, добросовісний набувач набуває право власності на нього, якщо відповідно до статті 388 ЦК України майно не може бути витребуване у нього.

Відповідно до частини першої статті 388 ЦК України якщо майно за відплатним договором придбане в особи, яка не мала права його відчужувати, про що набувач не знав і не міг знати (добросовісний набувач), власник має право витребувати це майно від набувача лише у разі, якщо майно: 1) було загублене власником або особою, якій він передав майно у володіння; 2) було викрадене у власника або особи, якій він передав майно у володіння; 3) вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно у володіння, не з їхньої волі іншим шляхом.

При цьому за змістом частини третьої статті 388 ЦК України якщо майно було набуте безвідплатно в особи, яка не мала права його відчужувати, власник має право витребувати його від добросовісного набувача у всіх випадках.

Відповідно до правового висновку Великої Палати Верховного Суду, викладеного у постанові від 14 листопада 2018 року у справі № 183/1617/16 (провадження № 14-208цс18), задоволення вимоги про витребування майна з незаконного володіння особи, за якою воно зареєстроване на праві власності, відповідає речово-правовому характеру віндикаційного позову та призводить до ефективного захисту прав власника. У тих випадках, коли має бути застосована вимога про витребування майна з чужого незаконного володіння, вимога власника про визнання права власності чи інші його вимоги, спрямовані на уникнення застосування приписів статей 387 і 388ЦК України, є неефективними.

Власник з дотриманням вимог статей 387 і 388 ЦК України може витребувати належне йому майно від особи, яка є останнім його набувачем, незалежно від того, скільки разів це майно було відчужене до того, як воно потрапило у володіння останнього набувача (подібний за змістом підхід сформулював Верховний Суд України у висновку, викладеному у постанові від 17 грудня 2014 року у справі № 6-140цс14). Для такого витребування оспорювання правочинів щодо спірного майна і документів, що посвідчують відповідне право, не є ефективним способом захисту права власника.

Отже, правова мета віндикаційного позову полягає у поверненні певного майна законному власнику як фактично, тобто у його фактичне володіння, так і у власність цієї особи, тобто шляхом відновлення відповідних записів

у державних реєстрах.

Відповідно до правового висновку, викладеного Верховним Судом України у постанові від 23 січня 2013 року у справі № 6-164цс12, у спадкоємця, якийу встановленому закономпорядку прийняв спадщину, права володіння такористування спадковим майномвиникають з часу відкриття спадщини. Такий спадкоємець можезахищати свої порушеніправа володіння такористування спадковим майномвідповідно до глави 29 ЦК України (435-15) . Спадкоємець, якийприйняв у спадщину нерухоме майно, ще до його державної реєстраціїмає право витребовуватице майно відйого добросовісного набувачаз підстав, передбаченихстатті 388 ЦК України (435-15) , зокрема уразі, якщо воновибуло з володіння спадкодавця позаволею останнього.

Установивши, що ОСОБА_3 набув право власності на житловий будинок та земельну ділянку, які розташовані на АДРЕСА_1 поза волею ОСОБА_1, на підставі договорів купівлі-продажу від 23 червня 2017 року, укладеного з ОСОБА_2, який не мав права це майно відчужувати, з огляду на неправомірне набуття права власності на спірне майно, суд апеляційної інстанції дійшов обґрунтованого висновку про витребування зазначеного майна із незаконного володіння ОСОБА_3, а також припинення його права власності на це майно.

Доводи касаційної скарги про добросовісність ОСОБА_3 колегією суддів не беруться до уваги, оскільки за змістом статті 400 ЦПК України суд касаційноїінстанції не має права перевірятизаконність рішення щодоосіб, які скаргуна таке рішенняне подавали. Цевідповідає основоположним принципамцивільного процесуального права- диспозитивності й змагальності процесу, томуособи, які берутьучасть у справі, самі визначаютьсвою процесуальну поведінку. ОСОБА_3 до суду касаційної інстанції із касаційною скаргою на судові рішення не звертався, а матеріали касаційного провадження не містять доказів стосовно надання ним повноважень ОСОБА_2 на представлення його інтересів у суді касаційної інстанції.

Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.

Встановлено й це вбачається з матеріалів справи, що оскаржувані судові рішення ухвалено з додержанням норм матеріального та процесуального права, а доводи касаційної скарги цих висновків не спростовують.