Київський районний суд міста Одеси заочним рішенням від 19 лютого 2015 року позов задовольнив, стягнув з ОСОБА_3 на користь ОСОБА_1 неустойку (пеню) за прострочення сплати аліментів на дочку ОСОБА_2 в сумі 61 837,09 грн, позбавив ОСОБА_3 батьківських прав відносно неповнолітньої дочки ОСОБА_2 . Вирішив питання розподілу судових витрат.

Ухвалюючи рішення та задовольняючи позов, суд першої інстанції виходив з того, що ОСОБА_3 ухиляється від виконання батьківських обов`язків з виховання доньки, не проявляє батьківської турботи, не цікавився ані здоров`ям, ані подальшою долею дитини, також суд прийшов до такого висновку посилаючись на те, що для вирішення питання про позбавлення батьківських прав велике значення мають не матеріальні обставини, а почуття та емоції, тому неможливо прийняти рішення суто механічно, лише враховуючи розмір грошових коштів, які витрачаються батьками на дитину. До обставин, що мають істотне значення відносяться умови, які кожен з батьків може створити для виховання й розвитку дитини. Велике значення має кількість часу, який кожен з батьків може та бажає приділити дитині.

Київський районний суд міста Одеси ухвалою від 23 вересня 2020 року заяву ОСОБА_3 про перегляд заочного рішення залишив без задоволення.

Одеський апеляційний суд постановою від 26 грудня 2022 року апеляційну скаргу ОСОБА_3 задовольнив частково. Рішення Київського районного суду міста Одеси від 19 лютого 2015 року скасував, відмовив у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 в своїх інтересах та інтересах ОСОБА_2 до ОСОБА_3 про позбавлення батьківських прав, позовні вимоги про стягнення неустойки (пені) за прострочення сплати аліментів на утримання дитини задовольнив частково, стягнув з ОСОБА_3 на користь ОСОБА_1 неустойку (пеню) за прострочення сплати аліментів на дитину в сумі 19 435, 48 грн. Рішення суду в цій частині виконане.

Скасовуючи рішення районного суду та відмовляючи в задоволенні позовної вимоги про позбавлення батьківських прав, апеляційний суд виходив з того, що позбавлення батьківських прав є крайнім заходом (виключною мірою), необхідність застосування якого за обставинами цієї справи не доведено, а належних та допустимих доказів свідомого (винного) ухилення відповідача від виконання своїх батьківських обов`язків позивач не надала. Суд апеляційної інстанції також урахував те, що батько дитини проти позбавлення батьківських прав заперечує, що свідчить про його інтерес до доньки.

Прийнявши до уваги, що у відповідача довгий час не було постійного доходу (заробітку), також він не мав витрат майнового характеру тощо у спірний період, які б вказували на те, що його матеріальний стан дозволяв сплачувати своєчасно та в повному обсязі щомісячні платежі по аліментам, зменшив суми неустойки (пені) за прострочення сплати аліментів на утримання дитини.

Короткий зміст вимог касаційної скарги

У січні 2023 року представник ОСОБА_2 та ОСОБА_1 - адвокат Хижняк А. В. подала до Верховного Суду касаційну скаргу на постанову Одеського апеляційного суду від 26 грудня 2022року в якій просить скасувати постанову апеляційного суду, а рішення районного суду залишити в силі.

Узагальнені доводи особи, яка подала касаційну скаргу

Підставою касаційного оскарження заявник зазначає неправильне застосування судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права, а саме суд застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постановах Верховного Суду: від 02 листопада 2022 року в справі № 679/1606/19, від 13 липня 2022 року у справі № 366/2047/18, від 15 травня 2019 року у справі № 661/2532/17, від 27 січня 2021 року у справі № 398/4299/17, від 30 травня 2018 року у справі № 553/2563/15-ц, від 23 січня 2020 року у справі № 755/3644/19, від 23 червня 2021 року у справі № 953/17837/19, від 17 червня 2021 року у справі № 643/7876/18, від 18 листопада 2020 року у справі № 337/3135/17, постанові Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 14 грудня 2020 року у справі № 661/905/19 та постановах Великої Палати Верховного Суду від 25 квітня 2018 року у справі № 572/1762/15-ц, від 03 квітня 2019 року у справі № 333/6020/16-ц (пункт 1 частини другої статті 389 ЦПК України).

Також посилалися на те, що апеляційним судом не було надано оцінку тій обставині, що ОСОБА_1 на відміну від ОСОБА_3 завжди сумлінно ставилась до виконання своїх батьківських обов`язків, також апеляційний суд не надав належної оцінки думці дитини, по відношенню до якої було ініційовано процес позбавлення батьківських прав.

Представник заявників зауважує також на тому, що висновок суду апеляційної інстанції про наявність підстав для зменшення розміру пені помилковий, адже відповідач був обізнаний про свій обов`язок утримувати свою неповнолітню дитину, а заборгованість виникла з його вини.

Доводи інших учасників справи

У лютому 2023 року ОСОБА_3 подав відзив на касаційну скаргу ОСОБА_2 та ОСОБА_1, в якому просив в задоволенні касаційної скарги відмовити, оскільки позбавлення батьківських прав несе в собі негативний вплив на свідомість дитини, у зв`язку з чим є крайнім заходом, який застосовується у виняткових випадках, за наявності достатніх і переконливих доказів, що характеризують особистості батька або матері, як особи, що становить реальну загрозу для дитини, її здоров`я та психічного розвитку. Вказує, що позбавлення батьківських прав можливе лише до особи, яка має правовий статус дитини.

Також посилався, що апеляційний суд правомірно зменшив розмір неустойки з 61 837,09 грн до 19 435,48 грн через відсутність доказів наявності у нього постійного доходу (заробітку), оскільки він протягом півтора року перебував на обліку як безробітний, де отримував допомогу на рівні розміру щомісячного платежу по аліментам.

Крім того, ОСОБА_3 подав заяву про поворот виконання судового рішення, оскільки Одеський апеляційний суд приймаючи постанову про зменшення суми неустойки (пені) за несплату аліментів не вирішив питання про поворот виконання рішення відповідно до статті 444 ЦПК України.

Рух справи в суді касаційної інстанції

Верховний Суд ухвалою від 30 січня 2023 року відкрив касаційне провадження у цій справі та витребував цивільну справу із Київського районного суду міста Одеси .

23 лютого 2023 року цивільна справа № 520/17217/13-ц надійшла до Верховного Суду.

Фактичні обставини справи, встановлені судами

ОСОБА_1 та ОСОБА_3 перебували у зареєстрованому шлюбі, який було розірвано 11 червня 2009 року.

Від шлюбу ІНФОРМАЦІЯ_1 народилась донька ОСОБА_2 .

Після розірвання шлюбу малолітня донька ОСОБА_2 залишилась проживати разом з матір`ю - ОСОБА_1 .

Згідно договору дарування від 15 червня 2006 року ОСОБА_3 подарував ОСОБА_2, в інтересах якої при укладенні договору діяла ОСОБА_1 (у шлюбі ОСОБА_1 ) квартиру АДРЕСА_1 .

Малиновський районний суд міста Одеси рішенням від 27 травня 2010 року позов ОСОБА_6, яка діяла в інтересах ОСОБА_2, задовольнив, зобов`язав ОСОБА_3 не перешкоджати ОСОБА_2 у користуванні власністю, а саме квартирою АДРЕСА_1, виселив будь-яких осіб з квартири, заборонив ОСОБА_3 та будь-яким третім особам доступ до квартири.

Київський районний суд міста Одеси рішенням від 17 вересня 2012 року, залишеним без змін ухвалою апеляційного суду Одеської області від 11 грудня 2012 року, стягнув з ОСОБА_3 на користь ОСОБА_1 аліменти на дочку ОСОБА_2, ІНФОРМАЦІЯ_2, в розмірі 500 грн щомісячно, починаючи з 02 березня 2012 року по 21 травня 2015 року.

Київський районний суд міста Одеси рішенням від 24 січня 2014 року в задоволенні позову ОСОБА_3 до ОСОБА_1 про зменшення розміру аліментів відмовив.

Малиновський районний суд міста Одеси рішенням від 03 квітня 2013 року, залишеним без змін ухвалою апеляційного суду Одеської області від 05 червня 2013 року, відмовив у задоволенні позову ОСОБА_3 до ОСОБА_1 про визнання удаваним договору дарування, посвідченого 15 червня 2006 року приватним нотаріусом Одеського міського нотаріального округу Запольською О. В., зареєстрованого в реєстрі за № 3265, яким ОСОБА_3 подарував ОСОБА_2 квартиру АДРЕСА_1 ; припинення обов`язку сплачувати аліменти на утримання ОСОБА_2 з підстав дарування квартири.

ОСОБА_3 перебував на обліку як безробітний з 13 липня 2012 року по 24 січня 2014 року, що підтверджується довідкою Одеського міського центру зайнятості № 4022/11/03 від 18 листопада 2014 року

Згідно розрахунків заборгованості за аліментами, складених державними виконавцями Першого Київського ВДВС Одеського міського управління юстиції при виконанні виконавчого листа від 04 лютого 2013 року № 1512/3305/2012 про стягнення з ОСОБА_3 на користь ОСОБА_1 аліментів на дочку ОСОБА_2 в розмірі 500 грн щомісячно, починаючи з 02 березня 2012 року по 31 травня 2015 року, заборгованість за період станом на 01 вересня 2014 року становила 4 967,74 грн, на 01 листопада 2014 року - 5 967,74 грн, на 01 лютого 2015 року - 7 467,74 грн.

Згідно Висновку органу опіки та піклування Київської районної адміністрації від 14 січня 2015 року позбавлення батьківських прав ОСОБА_3 у відношенні його неповнолітньої дочки ОСОБА_2 визнано недоцільним.

ОСОБА_3 характеризується позитивно, у 2014-2019 роках брав участь в антитерористичній операції як військовий медик, має нагороди, грамоти, подяки за сумлінне виконання службових та бойових обов`язків в районі проведення ООС, має пільги, встановлені законодавством України для ветеранів війни - учасників бойових дій, з травня 2019 року є пенсіонером за віком.

МОТИВУВАЛЬНА ЧАСТИНА

Позиція Верховного Суду

Згідно з частиною другою статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках:

1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку;

2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні;

3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах;

4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.

Відповідно до положень частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 2, 3 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Відповідно до частин першої і другої статті 400 ЦПК України переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише у межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.

Згідно з частиною першою статті 402 ЦПК України у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400 цього Кодексу.

Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга не підлягає задоволенню з таких підстав.

Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права

Відповідно до частини третьої статті 51 Конституції України сім`я, дитинство, материнство і батьківство охороняються державою.

Забезпечення найкращих інтересів дитини - дії та рішення, що спрямовані на задоволення індивідуальних потреб дитини відповідно до її віку, статі, стану здоров`я, особливостей розвитку, життєвого досвіду, родинної, культурної та етнічної належності та враховують думку дитини, якщо вона досягла такого віку і рівня розвитку, що може її висловити (абзац четвертий частини першої статті 1 Закону України "Про охорону дитинства").

Частиною першою статті 8 Закону України "Про охорону дитинства" передбачено, що кожна дитина має право на рівень життя, достатній для її фізичного, інтелектуального, морального, культурного, духовного і соціального розвитку.

Виховання в сім`ї є першоосновою розвитку особистості дитини. На кожного з батьків покладається однакова відповідальність за виховання, навчання і розвиток дитини. Батьки або особи, які їх замінюють, мають право і зобов`язані виховувати дитину, піклуватися про її здоров`я, фізичний, духовний і моральний розвиток, навчання, створювати належні умови для розвитку її природних здібностей, поважати гідність дитини, готувати її до самостійного життя та праці (частина перша статті 12 Закону України "Про охорону дитинства").

Частиною сьомою статті 7 СК України передбачено, що дитина має бути забезпечена можливістю здійснення її прав, установлених Конституцією України (254к/96-ВР) , Конвенцією про права дитини від 20 листопада 1989 року, ратифікованою постановою Верховної Ради України від 27 лютого 1991 року № 789-XII (789-12) , іншими міжнародними договорами України, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України.

Здійснення батьками своїх прав та виконання обов`язків мають ґрунтуватися на повазі до прав дитини та її людської гідності (частина перша статті 155 СК України).

Підстави позбавлення батьківських прав передбачені частиною першою статті 164 СК України. Зокрема, пунктом 2 частини першої статті 164 СК України визначено, що мати, батько можуть бути позбавлені судом батьківських прав, якщо вона, він ухиляються від виконання своїх обов`язків щодо виховання дитини та/або забезпечення здобуття нею повної загальної середньої освіти.

Тлумачення змісту пункту 2 частини першої статті 164 СК України дає змогу зробити висновок, що ухилення від виконання обов`язків з виховання дитини може бути підставою для позбавлення батьківських прав лише за умови винної поведінки батьків, свідомого нехтування ними своїми обов`язками.

Позбавлення батьківських прав є винятковим заходом, який тягне за собою істотні правові наслідки як для батька (матері), так і для дитини (стаття 166 СК України). Позбавлення батьківських прав допускається лише тоді, коли змінити поведінку батьків у кращу сторону неможливо, і лише при наявності вини у діях батьків.

У частині першій статті 17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" передбачено, що суди застосовують при розгляді справ Конвенцію про захист прав та свобод людини та практику ЄСПЛ як джерело права.

Пунктами 1, 2 статті 3 Конвенції про права дитини передбачено, що в усіх діях щодо дітей, незалежно від того, здійснюються вони державними чи приватними установами, що займаються питаннями соціального забезпечення, судами, адміністративними чи законодавчими органами, першочергова увага приділяється якнайкращому забезпеченню інтересів дитини. Дитині забезпечується такий захист і піклування, які необхідні для її благополуччя, беручи до уваги права й обов`язки її батьків, опікунів чи інших осіб, які відповідають за неї за законом.

У частині першій статті 9 Конвенції про права дитини передбачено, що держави-учасниці забезпечують те, щоб дитина не розлучалася з батьками всупереч їх бажанню, за винятком випадків, коли компетентні органи згідно з судовим рішенням визначають відповідно до застосовуваного закону і процедур, що таке розлучення необхідне в якнайкращих інтересах дитини. Таке визначення може бути необхідним у тому чи іншому випадку, наприклад, коли батьки жорстоко поводяться з дитиною або не піклуються про неї, або коли батьки проживають окремо і потрібно прийняти рішення щодо місця проживання дитини.

У рішенні від 16 липня 2015 року справі "Мамчур проти України" (заява № 10383/09) ЄСПЛ зауважував, що оцінка загальної пропорційності будь-якого вжитого заходу, що може спричинити розрив сімейних зв`язків, вимагатиме від судів ретельної оцінки низки факторів та залежно від обставин відповідної справи вони можуть відрізнятися. Проте необхідно пам`ятати, що основні інтереси дитини є надзвичайно важливими. При визначенні основних інтересів дитини у кожному конкретному випадку необхідно враховувати дві умови: по-перше, у якнайкращих інтересах дитини буде збереження її зв`язків із сім`єю, крім випадків, коли сім`я виявляється особливо непридатною або явно неблагополучною; по-друге, у якнайкращих інтересах дитини буде забезпечення її розвитку у безпечному, спокійному та стійкому середовищі, що не є неблагополучним.

Оцінюючи процес вирішення питання про встановлення опіки, який завершився рішенням про роз`єднання сім`ї, суд повинен, зокрема, переконатися, чи ґрунтуються висновки національних органів на достатній доказовій базі (яка, за потреби, може включати показання свідків, висновки компетентних органів, психологічні та інші експертні висновки та медичні довідки) (рішення ЄСПЛ від 18 грудня 2008 року у справі "Савіни проти України", заява № 39948/06).

У рішенні ЄСПЛ від 07 грудня 2006 року у справі "Хант проти України" суд наголосив, що між інтересами дитини та інтересами батьків повинна існувати справедлива рівновага і, дотримуючись такої рівноваги, особлива увага має бути до найважливіших інтересів дитини, які за своєю природою та важливістю мають переважати над інтересами батьків.

Питання сімейних відносин має ґрунтуватися на оцінці особистості заявника та його поведінці. Факт заперечення заявником проти позову про позбавлення його батьківських прав також міг свідчити про його інтерес до дитини (рішення ЄСПЛ від 07 грудня 2006 року у справі "Хант проти України", заява № 31111/04, § 57, § 58).

При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду (частина четверта статті 263 ЦПК України).

У постанові Верховного Суду від 06 травня 2020 року у справі № 753/2025/19 зазначено, що ухилення батьків від виконання своїх обов`язків має місце, коли вони не піклуються про фізичний і духовний розвиток дитини, її навчання, підготовку до самостійного життя, зокрема: не забезпечують необхідного харчування, медичного догляду, лікування дитини, що негативно впливає на її фізичний розвиток як складову виховання; не спілкуються з дитиною в обсязі, необхідному для її нормального самоусвідомлення; не надають дитині доступу до культурних та інших духовних цінностей; не сприяють засвоєнню нею загальновизнаних норм моралі; не виявляють інтересу до її внутрішнього світу; не створюють умов для отримання нею освіти. Зазначені фактори, як кожен окремо, так і в сукупності, можна розцінювати як ухилення від виховання дитини лише за умови винної поведінки батьків, свідомого нехтування ними своїми обов`язками. Позбавлення батьківських прав є виключною мірою, яка тягне за собою серйозні правові наслідки як для батька (матері), так і для дитини (стаття 166 СК України). Зважаючи на те, що позбавлення батьківських прав є крайнім заходом, суд може у виняткових випадках при доведеності винної поведінки когось із батьків або їх обох з урахуванням її характеру, особи батька і матері, а також інших конкретних обставин справи відмовити в задоволенні позову про позбавлення цих прав. Таким чином, позбавлення батьківських прав допускається лише тоді, коли змінити поведінку батьків у кращу сторону неможливо, і лише при наявності вини у діях батьків.

За положенням частини шостої статі 19 СК України (2947-14) , суд може не погодитися з висновком органу опіки та піклування (про доцільність чи недоцільність позбавлення батьківських прав), якщо він є недостатньо обґрунтованим, суперечить інтересам дитини. Висновок виконавчого комітету має рекомендаційний характер. Судам слід мати на увазі, що позбавлення батьківських прав є крайнім заходом вирішення сімейних питань, на який вони йдуть лише у виняткових випадках, і головне - за наявності достатніх та переконливих доказів, що характеризують особливості батька й матері як особи, що становить реальну загрозу для дитини, її здоров`я та психічного розвитку. Самі по собі встановлені судами факти, що батьки спілкуються з дитиною, забезпечують її матеріально, приймають участь у вихованні не у достатній мірі не може бути підставою для позбавлення батьківських прав. Інтереси дитини полягають в тому, щоб забезпечити її право на потребу у любові, піклуванні та матеріальної забезпеченості. Дитина має право на особливе піклування та повинна мати свободу вибору щодо своїх батьків тощо. Аналізуючи встановлені факти у контексті позбавлення батьківських прав, суди повинні зважувати на те, що позбавлення батьківських прав на дитину та усвідомлення цього самою дитиною вже несе в собі негативний вплив на її свідомість та застосовувати цей захід як крайню міру впливу та захисту прав дитини.

У справі, яка є предметом касаційного перегляду, апеляційний суд не встановив, що відповідач є особою, яка злісно ухиляється від виконання своїх батьківських обов`язків відносно доньки.

Встановивши відсутність фактів злісного нехтування відповідачем своїми батьківськими обов`язками щодо доньки, врахувавши бажання батька спілкуватись з дитиною, а також те, що батько дитини проти позбавлення батьківських прав заперечує й бажає брати участь у вихованні дитини, суд апеляційної інстанції дійшов обґрунтованого висновку про відмову у задоволенні позову про позбавлення батьківських прав ОСОБА_3 відносно його доньки ОСОБА_2 .

Апеляційний суд правильно виходив із того, що позбавлення батьківських прав є крайнім заходом впливу при доведеності винної поведінки одного із батьків, яка суперечить інтересам дитини, і неможливості змінити цю поведінку. Достатні підстави для позбавлення батьківських прав судом не встановлено.

Щодо позовних вимог про стягнення неустойки (пені) за прострочення сплати аліментів

Згідно частин першої, другої статті 196 СК України в редакції, чинній на час ухвалення судом першої інстанції рішення, при виникненні заборгованості з вини особи, яка зобов`язана сплачувати аліменти за рішенням суду, одержувач аліментів має право на стягнення неустойки (пені) у розмірі одного відсотка від суми несплачених аліментів за кожен день прострочення; розмір неустойки може бути зменшений судом з урахуванням матеріального та сімейного стану платника аліментів.

Неустойка (пеня) - це спосіб забезпечення виконання зобов`язання. Її завдання - сприяти належному виконанню зобов`язання, стимулювати боржника до належної поведінки. Однак таку функцію неустойка виконує до моменту порушення зобов`язання боржником. Після порушення боржником свого обов`язку неустойка починає виконувати функцію майнової відповідальності. Це додаткові втрати боржника, майнове покарання його за невиконання або невчасне виконання обов`язку сплатити аліменти.

Апеляційний суд встановив, що рішенням Київського районного суду м. Одеси від 17 вересня 2012 року з ОСОБА_3 стягнуто аліменти в розмірі 500 щомісячно, починаючи з 02 березня 2012 року по 31 травня 2015 року.

Внаслідок неналежаного виконання відповідачем у справі свого обов`язку зі сплати аліментів, у останнього виникла заборгованість з їх сплати.

Апеляційний суд здійснив розрахунок нарахування неустойки (пені) за прострочення сплати аліментів та визначив його розмір в сумі 45 450,93 грн. Вказав, що обрахована ним сума перевищує заборгованість зі сплати аліментів.

Відповідно до вимог частини першої статті 196 СК України (у редакції, станом на час розгляду справи судом апеляційної інстанції) у разі виникнення заборгованості з вини особи, яка зобов`язана сплачувати аліменти за рішенням суду або за домовленістю між батьками, одержувач аліментів має право на стягнення неустойки (пені) у розмірі одного відсотка суми несплачених аліментів за кожен день прострочення від дня прострочення сплати аліментів до дня їх повного погашення або до дня ухвалення судом рішення про стягнення пені, але не більше 100 відсотків заборгованості.

Разом із тим частина перша статті 196 СК України в редакції, що була чинною на час дії періоду, за який проводиться нарахування неустойки (пені), таких обмежень не передбачала, проте були та є чинними положення частини другої статті 196 СК України, згідно яких розмір неустойки може бути зменшений судом з урахуванням матеріального та сімейного стану платника аліментів.

Апеляційний суд встановив, що у справі відсутні докази наявності у ОСОБА_3 постійного доходу (заробітку), витрат майнового характеру тощо у спірний період, які б вказували на те, що його матеріальний стан дозволяв сплачувати своєчасно та в повному обсязі щомісячні платежі. ОСОБА_3 протягом півтора року перебував на обліку як безробітний, де отримував допомогу на рівні розміру щомісячного платежу за аліментами, а тому вважав, що наявні підстави для застосування положень частини другої статті 196 СК України та, відповідно, зменшення розміру неустойки (пені) до 19 435,48 грн.

Таким чином з огляду на вищенаведене колегія суддів погоджується із висновками суду апеляційної колегія про наявність підстав для зменшення розміру неустойки (пені) зі сплати аліментів.

Доводи касаційної скарги про те, що апеляційний суд не надав належної оцінки думці дитини, по відношенню до якої було ініційовано процес позбавлення батьківських прав колегія суддів відхиляє з огляду на таке.

Положеннями статті 1 Закону України "Про охорону дитинства" встановлено, що забезпечення найкращих інтересів дитини - це дії та рішення, що спрямовані на задоволення індивідуальних потреб дитини відповідно до її віку, статі, стану здоров`я, особливостей розвитку, життєвого досвіду, родинної, культурної та етнічної належності та враховують думку дитини, якщо вона досягла такого віку і рівня розвитку, що може її висловити.

Положеннями статті 12 Конвенції про права дитини, статті 9 Закону України "Про охорону дитинства" передбачено, що кожна дитина має право на вільне висловлювання особистої думки, а тому в ході будь-якого судового чи адміністративного розгляду, що торкається її, має бути заслуханою, колегія суддів вважає за необхідне зазначити таке.

Дитина є суб`єктом права і незважаючи на незначний вік, неповну цивільну дієздатність, має обсяг прав, одним із яких беззаперечно є право висловлювати свою думку та право на врахування думки щодо питань, які стосуються її життя. Вказане право дитини при вирішенні спору, яким зачіпається її інтерес, підтверджено нормами як міжнародного, так і національного права.

Разом із тим, враховуючи думку дитини, суди повинні розуміти, що малолітня дитина є вразливою до маніпуляцій зі сторони дорослих та певних ситуацій, а також враховувати всі обставини, що могли спричинити формування саме такого бажання в дитини, які могли виникнути під впливом зовнішніх факторів, яким вона в силу малолітнього віку неспроможна надавати правильну оцінку, чи інших можливих факторів впливу на неї. Сама по собі озвучена думка дитини не є єдиною підставою, яка враховується при вирішенні питання про позбавлення батьківських прав з огляду на те, що думка дитини не завжди може відповідати її інтересам, а тому при вирішенні спору, що стосується вкрай чутливої сфери правовідносин, суди повинні ґрунтовно дослідити та оцінити всі обставини справи, надати належну правову оцінку доказам: кожному конкретно взятому та у сукупності.

Згідно зі статтею 1 Закону України "Про охорону дитинства", статтею 2 Закону України "Про державну допомогу сім`ям з дітьми", статтею 6 СК України дитина - це особа віком до 18 років (повноліття), якщо згідно із законом, застосованого до неї, вона не набуває прав повнолітньої особи раніше.

З матеріалів справи вбачається, що на час розгляду справи судом апеляційної інстанції ОСОБА_2 ( ІНФОРМАЦІЯ_2 ) вже досягла повноліття, у матеріалах справи наявні її письмові пояснення, адресовані суду апеляційної інстанції, який прийняв оскаржену постанову на підставі дослідження всіх матеріалів справи.

Аргументи касаційної скарги про те, що судом апеляційної інстанції не було враховано правових позицій Верховного Суду, щодо застосування норм права, колегія суддів відхиляє з огляду на таке.

У постановах Верховного Суду від 02 листопада 2022 року у справі № 679/1606/19, від 13 липня 2022 року у справі № 366/2047/18 та від 27 січня 2021 року у справі № 398/4299/17 Верховний Суд виходив з того, що ухилення батьків від виконання своїх обов`язків має місце, коли вони не піклуються про фізичний і духовний розвиток дитини, її навчання, підготовку до самостійного життя, зокрема: не забезпечують необхідного харчування, медичного догляду, лікування дитини, що негативно впливає на її фізичний розвиток як складову виховання; не спілкуються з дитиною в обсязі, необхідному для її нормального самоусвідомлення; не надають дитині доступу до культурних та інших духовних цінностей; не сприяють засвоєнню нею загальновизнаних норм моралі; не виявляють інтересу до її внутрішнього світу; не створюють умов для отримання нею освіти. Зазначені фактори, як кожен окремо, так і в сукупності, можна розцінювати як ухилення від виховання дитини лише за умови винної поведінки батьків, свідомого нехтування ними своїми обов`язками.

Верховний Суд зазначав, що вирішуючи спір, суд на перше місце ставить "якнайкращі інтереси дитини", оцінка яких включає знаходження балансу між усіма елементами, необхідними для прийняття рішення. Позбавлення батьківських прав є крайнім заходом, правові наслідки позбавлення батьківських прав визначено статтею 166 СК України.

У постанові Верховного Суду від 15 травня 2019 року у справі № 661/2532/17 (провадження № 61-46449св18) викладено правовий висновок в якому суд вказував, що самого тільки факту заперечення проти позову про позбавлення батьківських прав недостатньо, щоб підтвердити наявність справжнього та належного інтересу відповідача до власної неповнолітньої дитини. Мотиви такого заперечення можуть бути різними, наприклад, це може бути пов`язане не з бажанням турбуватися про свою дитину, а з бажанням отримати у майбутньому піклування від неї. Тому до уваги мають братися всі обставини конкретної справи".

У постанові Верховного Суду від 30 травня 2018 року у справі № 553/2563/15-ц сформульовано висновок про те, що тлумачення пункту 2 частини першої статті 164 СК України дозволяє зробити висновок, що ухилення від виконання своїх обов`язків по вихованню дитини може бути підставою для позбавлення батьківських прав лише за умови винної поведінки батьків, свідомого нехтування ними своїми обов`язками. Тлумачення статті 159 СК України свідчить, що позов про усунення перешкод у вихованні дитини і спілкуванні з нею - є позовом про заборону поведінки особи, яка чинить перешкоди іншій особі у здійсненні нею свого права.

У постановах Верховного Суду від 23 січня 2020 року у справі № 755/3644/19 та від 23 червня 2021 року у справі № 953/17837/19 зроблено висновок по застосуванню пункту 2 частини першої статті 164 СК України і вказано, що ухилення від виконання своїх обов`язків по вихованню дитини може бути підставою для позбавлення батьківських прав лише за умови винної поведінки батьків, свідомого нехтування ними своїми обов`язками.

У постанові Верховного Суду від 17 червня 2021 року у справі № 643/7876/18 зазначено, що позбавлення батьківських прав (тобто прав на виховання дитини, захист її інтересів, на відібрання дитини в інших осіб, які незаконно її утримують, та інше), що надані батькам до досягнення дитиною повноліття і ґрунтуються на факті споріднення з нею, є крайнім заходом впливу на осіб, які не виконують батьківських обов`язків, а тому питання про його застосування слід вирішувати лише після повного, всебічного, об`єктивного з`ясування обставин справи, зокрема ставлення батьків до дітей. Зважаючи на те що позбавлення батьківських прав є крайнім заходом, суд може у виняткових випадках при доведеності винної поведінки когось із батьків або їх обох, з урахуванням її характеру, особи батька і матері, а також інших конкретних обставин справи відмовити в задоволенні позову про позбавлення цих прав, попередивши відповідача про необхідність змінити ставлення до виховання дитини (дітей) і поклавши на орган опіки та піклування контроль за виконанням ним батьківських обов`язків. Таким чином, позбавлення батьківських прав допускається лише тоді, коли змінити поведінку батьків у кращу сторону неможливо, і лише за наявності вини у діях батьків.

Верховний Суд у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду у постанові від 14 грудня 2020 року у справі № 661/905/19 сформульовав висновок про те, що положення ЦК України (435-15) субсидіарно застосовуються для регулювання сімейних відносин. Стягнення пені, передбаченої абзацом 1 частини першої статті 196 СК України, можливе лише у разі виникнення заборгованості з вини особи, зобов`язаної сплачувати аліменти. У СК України (2947-14) не передбачено випадки, коли вина платника аліментів виключається. У такому разі підлягають застосуванню норми цивільного законодавства. Якщо платник аліментів доведе, що вжив всіх залежних від нього заходів щодо належного виконання зобов`язання, то платник аліментів є невинуватим у виникненні заборгованості і підстави стягувати неустойку (пеню) відсутні. Саме на платника аліментів покладено обов`язок доводити відсутність своєї вини в несплаті (неповній сплаті) аліментів.

У постановах Великої Палати Верховного Суду від 25 квітня 2018 року у справі № 572/1762/15-ц та від 03 квітня 2019 року у справі 333/6020/16-ц де Велика Палата Верховного Суду відступила від висновків Верховного Суду України, викладених в постановах від 01 липня 2015 року у справі № 6-49цс15, від 16 березня 2016 року у справі № 6-2589цс15 і від 02 листопада 2016 року у справі №6-1554цс16 та у постанові Верховного Суду від 18 листопада 2020 року у справі № 337/3135/17 визначено, як обраховується неустойка (пеня) у разі заборгованості по сплаті аліментів.

Таким чином, зроблені у цій справі апеляційним судом висновки, висновкам у наведених представником заявника справах не суперечать.

Інші наведені в касаційній скарзі доводи не спростовують встановлені у справі фактичні обставини та висновки, які обґрунтовано викладені у мотивувальній частині оскарженої постанови апеляційного суду, та зводяться до переоцінки обставин справи і доказів, незгоди заявника з висновками щодо їх оцінки та містять посилання на факти, що були предметом дослідження суду.

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судових рішень.

Враховуючи наведене, колегія суддів вважає за необхідне залишити касаційну скаргу без задоволення, а оскаржене судове рішення - без змін, оскільки доводи касаційної скарги не знайшли свого підтвердження та висновків апеляційного суду не спростовують.

Щодо повороту виконання рішення

У лютому 2023 року ОСОБА_3 подав заяву в якій просив вирішити питання про поворот виконання рішення Київського районного суду м. Одеси від 19 лютого 2015 року.

Відповідно статті 444 ЦПК України, суд апеляційної чи касаційної інстанції, приймаючи постанову, вирішує питання про поворот виконання, якщо, скасувавши рішення (визнавши його нечинним), він: закриває провадження у справі; залишає позов без розгляду; відмовляє в позові повністю; задовольняє позовні вимоги в меншому розмірі. Питання про поворот виконання рішення суд вирішує за наявності відповідної заяви сторони. До заяви про поворот виконання рішення шляхом повернення стягнутих грошових сум, майна або його вартості додається документ, який підтверджує те, що суму, стягнуту за раніше прийнятим рішенням, списано установою банку або майно вилучено державним або приватним виконавцем. Якщо питання про поворот виконання рішення не було вирішено судом відповідно до частин першої - третьої цієї статті, заява відповідача про поворот виконання рішення розглядається судом, який розглядав справу як суд першої інстанції. Заява про поворот виконання може бути подана протягом одного року з дня ухвалення відповідного рішення суду апеляційної чи касаційної інстанції або з дня ухвалення рішення при новому розгляді справи.

Поворот виконання рішення представляє собою повернення стягувачем боржнику всього, що ним було отримано за скасованим згодом рішенням метою відшкодування боржнику збитків, завданих виконанням рішення. Отже, поворот виконання є процесуальною формою поновлення судом порушених прав боржника, що забезпечує можливість зворотного стягнення зі стягувача всього безпідставно отриманого ним за скасованим рішенням. З іншого боку, поворот виконання рішення є самостійним засобом захисту прав сторін, який повинен здійснюватись шляхом подання заяви про поворот виконання. Необхідність у повороті виконання судового рішення і поверненні сторін у первісне становище виникає тоді, коли рішення виконане, але згодом скасоване судом апеляційної чи касаційної інстанції, якщо цей суд закриває провадження у справі, залишає позов без розгляду, відмовляє в позові повністю або задовольняє позовні вимоги в меншому розмірі. ЦПК України (1618-15) встановлено декілька варіантів вирішення судом питання щодо повороту виконання, одним із яких є також прийняте рішення про закриття провадження у справі, залишення позову без розгляду, відмовлення в позові повністю, задоволення позовних вимоги в меншому розмірі, при цьому таке рішення повинне бути прийняте за результатами перегляду судового рішення за нововиявленими або виключними обставинами (частина третя статті 444 ЦПК України).

Відповідно до Рішення Конституційного Суду України від 02 листопада 2011 року № 13-рп/2011 (v013p710-11) поворот виконання рішення це цивільна процесуальна гарантія захисту майнових прав особи, яка полягає в поверненні сторін провадження в попереднє становище через скасування правової підстави для (виконання рішення та повернення стягувачем відповідачу (боржнику) всього одержаного за скасованим (зміненим) рішенням. Інститут повороту виконання рішення спрямований на поновлення прав особи, порушених виконанням скасованого (зміненого) рішення та є способом захисту цих прав у разі отримання стягувачем за виконаним та у подальшому скасованим (зміненим) судовим рішенням неналежного, безпідставно стягненого майна (або виконаних дій), оскільки правова підстава для набуття майна (виконання дій) відпала.

Згідно з частиною дев`ятою статті 444 ЦПК України, якщо питання про поворот виконання рішення не було вирішено судом відповідно до частин першої - третьої цієї статті, заява відповідача про поворот виконання рішення розглядається судом, який розглядав справу як суд першої інстанції.

Таким чином, оскільки судом касаційної інстанції справа як судом першої інстанції справа розглянута не була, колегія суддів доходить висновку про відсутність підстав для задоволення заяви про поворот виконання рішення.

Щодо судових витрат

Відповідно до підпункту "в" пункту 4 частини першої статті 416 ЦПК України суд касаційної інстанції повинен вирішити питання про розподіл судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції.

Оскільки касаційну скаргу залишено без задоволення, а оскаржене судове рішення без змін, підстав для нового розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з розглядом справи у суді першої та апеляційної інстанції, а також розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції, нема.