розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Залізничного районного суду м. Львова від 06 квітня 2022 року у складі судді Румілової Н. М. та постанову Львівського апеляційного суду від 27 вересня 2022 року у складі колегії суддів: Бойко С. М., Копняк С. М., Ніткевича А. В.,

Короткий зміст позовних вимог і рішень судів

У жовтні 2021 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до приватного акціонерного товариства "Національна енергетична компанія "Укренерго" (далі -ПрАТ "НЕК "Укренерго") про поновлення на роботі, стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу, стягнення матеріальної допомоги на оздоровлення, в якому просила скасувати наказ директора з управління персоналом дирекції управління персоналом ПрАТ "НЕК "Укренерго" від 22 вересня 2021 року № 1352-к про її звільнення як незаконний, поновити її на роботі на посаді керівника організаційно-технічної групи відділу організації технічної діяльності департаменту організації праці та управління винагородами дирекції управління персоналом ПрАТ "НЕК "Укренерго", стягнути середній заробіток за весь час вимушеного прогулу та належну їй, згідно з умовами колективного договору, матеріальну допомогу на оздоровлення за 2021 рік.

Позов обґрунтовано тим, що наказом директора з управління персоналом дирекції управління персоналом ПрАТ "НЕК "Укренерго" від 22 вересня 2021 року № 1352-к, із 23 вересня 2021 року її звільнено з роботи з посади керівника організаційно-технічної групи відділу організації технічної діяльності департаменту організації праці та управління винагородами дирекції управління персоналом, згідно з пунктом 6 частини першої статті 36 Кодексу законів про працю України (далі - КЗпП України (322-08) ), у зв`язку з відмовою від продовження роботи внаслідок зміни істотних умов праці.

Вважала, що у її випадку переведення в іншу місцевість разом із підприємством, установою, організацією не відбувалось, оскільки виробничий підрозділ (далі - ВП) "Західна енергетична система" НЕК "Укренерго", в якому у неї знаходилось робоче місце, залишився за тією ж адресою: вул. Свєнціцького, 2, м. Львів, проте їй запропонували підписати заяву про відмову від продовження роботи у м. Києві на вул. Симона Петлюри, 25, у зв`язку із зміною істотних умов праці, що, по суті, є переведенням на роботу в іншу місцевість.

Зазначала, що відмова від переїзду на роботу в іншу місцевість зумовлена тим, що у неї є двоє дітей, одній з яких іще не виповнилося шести років, а тому це пояснює неможливість її переїзду в іншу місцевість.

Позивач вважала, що роботодавцем могли бути збережені колишні умови праці, проте, на її переконання, таке звільнення свідчить про намагання відповідача звільнити її з роботи у будь-який спосіб.

Окрім того, зазначала, що згідно з умовами колективного договору вона мала право на отримання матеріальної допомоги на оздоровлення у розмірі середнього заробітку при оформленні щорічної відпустки на 14 календарних днів протягом поточного року, проте це право відповідач порушив.

Рішенням Залізничного районного суду м. Львова від 06 квітня 2022 року у задоволенні позову відмовлено.

Суд першої інстанції дійшов висновку, що при звільненні позивача не було допущено порушень вимог трудового законодавства, оскільки на підприємстві дійсно відбулись зміни в організації виробництва і праці, що мало своїм наслідком зміну істотних умов праці позивача. Звільнення позивача відбулося внаслідок її небажання працювати у змінених умовах праці - у м. Києві, оскільки було встановлено її робоче місце за місцезнаходженням ПрАТ "НЕК "Укренерго" (вул. Симона Петлюри, 25, м. Київ).

Оскільки звільнення позивача проведено із дотримання вимог закону, тому суд першої інстанції відмовив у задоволенні похідної вимоги про стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу.

У задоволенні вимоги про стягнення матеріальної допомоги на оздоровлення суд першої інстанції також відмовив, мотивуючи це тим, що заява позивача про надання відпустки із 09 вересня 2021 року надійшла саме того числа, з якого позивач просила надати їй відпустку, що в силу вимог статті 21 Закону України "Про відпустки" та частини четвертої статті 115 КЗпП України позбавило відповідача можливості оформити наказ про відпустку без порушення чинного законодавства та здійснити оплату у строки, визначені законодавством. Така відпустка не була передбачена графіком відпусток та не була погоджена з безпосереднім керівництвом, а при звільненні позивачу сплачена компенсація за невикористану відпустку, що нею не заперечувалось.

Постановою Львівського апеляційного суду від 27 вересня 2022 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишено без задоволення, рішення суду першої інстанції - без змін.

Апеляційний суд погодився із висновком суду першої інстанції про відсутність підстав для висновку про незаконність звільнення позивача за пунктом 6 частини першої статті 36 КЗпП України, у зв`язку з відмовою позивача від продовження роботи внаслідок зміни істотних умов праці, та зазначив, що суд першої інстанції правильно встановив характер спірних правовідносин та фактичні обставини справи, давши належну правову оцінку доказам, на які сторони посилались в обґрунтування своїх вимог та заперечень, правильно застосував норми матеріального права, які регулюють спірні правовідносини, та не допустив порушень норм процесуального права, які б були обов`язковою підставою для скасування чи зміни оскаржуваного рішення.

Короткий зміст та узагальнені доводи касаційної скарги, позиції інших учасників справи

У листопаді 2022 року ОСОБА_1 надіслала засобами поштового зв`язку до Верховного Суду касаційну скаргу на рішення Залізничного районного суду м. Львова від 06 квітня 2022 року та постанову Львівського апеляційного суду від 27 вересня 2022 року, в якій, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, позивач просить скасувати оскаржувані судові рішення та передати справу на новий розгляд.

Як на підставу касаційного оскарження заявник посилається на неправильне застосування апеляційним судом норм матеріального права, зокрема неврахування правового висновку, висловленого у постановах Верховного Суду від 07 серпня 2019 року у справі № 442/61/16-ц та від 06 квітня 2021 року у справі № 461/8296/19 (пункт 1 частини другої статті 389 Цивільного процесуального кодексу України, далі - ЦПК України (1618-15) ). Крім того, на думку ОСОБА_1, суди порушили норми процесуального права, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи (пункт 4 частини другої статті 389 ЦПК України).

У своїй касаційній скарзі заявник також зазначає, що після виходу на роботу з декретної відпустки її намагались звільнити двічі; роботодавець не надав жодних доказів, що зміна істотних умов праці в даному випадку викликана змінами в організації виробництва і праці; суди не вказали у своїх рішеннях підстави для своїх висновків; роботодавець при звільненні заявника не дотримався частини четвертої статті 36 КЗпП України, оскільки організаційна структура НЕК "Укренерго" затверджена 28 липня 2021 року, а про звільнення за пунктом 6 частини першої статті 36 КЗпП України заявника повідомили 23 липня 2021 року повідомленням від 07 липня 2021 року, під час її звільнення в НЕК "Укренерго" відбулась реорганізація шляхом перетворення одних підрозділів в інші в межах однієї юридичної особи; суд першої інстанції не надав правової оцінки факту проведення реорганізації НЕК "Укренерго", де функціонал нової організаційної структури (західне територіальне управління обслуговування мережі) не змінився; запитуваний апеляційним судом штатний розпис відповідач не надав; роботодавцем могли бути збережені колишні умови праці, зокрема її робоче місце у АДРЕСА_1 ; більша частина працівників, робочі місця яких у АДРЕСА_1, не входять до структури ВП "Західна енергетична система" ПрАТ "НЕК "Укренерго", їх посади знаходяться у штатному розписі центрального офісу НЕК "Укренерго", їх трудові книжки в м. Києві, а вони самі - у трудових відносинах із НЕК "Укренерго".

У січні 2023 року до Верховного Суду від ПрАТ "НЕК "Укренерго" надійшло клопотання про надання копії касаційної скарги та поновлення строку на подання відзиву на касаційну скаргу ОСОБА_1 .

Оскільки касаційну скаргу ОСОБА_1 та ухвалу про відкриття касаційного провадження доставлено до електронного кабінету ПрАТ "НЕК "Укренерго" ще 08 листопада 2022 року та 24 листопада 2022 року відповідно, відповідач не навів поважних причин, чому у визначений ухвалою Верховного Суду від 21 листопада 2021 року десятиденний строк не надав відзив на касаційну скаргу, тому зазначене клопотання ПрАТ "НЕК "Укренерго" задоволенню не підлягає.

У лютому 2023 року до Верховного Суду від ПрАТ "НЕК "Укренерго" надійшли пояснення у справі, в яких відповідач, посилаючись на необґрунтованість касаційної скарги ОСОБА_1, просить оскаржувані судові рішення залишити без змін, оскільки вони є законними, а касаційну скаргу - без задоволення.

У лютому 2023 року до Верховного Суду від ОСОБА_1 надійшли пояснення у справі, в яких позивач, посилаючись на неправомірність правової позиції ПрАТ "НЕК "Укренерго" та доводи своєї касаційної скарги, просить скасувати оскаржувані судові рішення та передати справу на новий розгляд.

Рух справи у суді касаційної інстанції

Відповідно до протоколу автоматизованого розподілу судової справи між суддями касаційна скарга ОСОБА_1 передана на розгляд судді-доповідачу Гулейкову І. Ю.

Ухвалою Верховного Суду від 21 листопада 2022 року відкрито касаційне провадження у справі (з підстав, передбачених пунктами 1, 4 частини другої статті 389 ЦПК України),витребувано матеріали справи № 462/7642/21 із Залізничного районного суду м. Львова та встановлено учасникам справи строк для подачі відзиву на касаційну скаргу.

У грудні 2022 року матеріали справи № 462/7642/21 надійшли до Верховного Суду.

Позиція Верховного Суду

Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Частиною другою статті 389 ЦПК України передбачено, що підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу. Підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 2, 3 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Відповідно до частини першої статті 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Згідно з частиною першою статті 402 ЦПК України у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400 цього Кодексу.

Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга підлягає залишенню без задоволення, а оскаржувані судові рішення - без змін, оскільки їх ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Фактичні обставини справи, встановлені судами

Суди попередніх інстанційвстановили, що з 02 листопада 2007 року ОСОБА_1 працювала у відокремленому підрозділі "Держенергонагляд у Західному регіоні" державного підприємства НЕК "Укренерго", з 01 жовтня 2015 року позивач призначена (шляхом переведення) на посаду заступника начальника організаційно-технічного відділу Державної інспекції з енергетичного нагляду за режимами споживання електричної і теплової енергії у Західному регіоні відокремленого підрозділу "Головдерженергонагляд" державного підприємства НЕК "Укренерго" (робоче місце - пров. Скнилівський 1-й, 10А, м. Львів), а з 13 травня 2020 року позивач переведена відповідно до частини першої статті 32 КЗпП України на посаду керівника організаційно-технічної групи відділу організації технічної діяльності департаменту організації праці та управління винагородами дирекції управління персоналом ПрАТ "НЕК "Укренерго", тобто у центральний офіс компанії (вул. Симона Петлюри, 25, м. Київ), позаяк, за домовленістю сторін, робоче місце позивача залишилось у м. Львові на вул. Свєнціцького, 2.

Відповідно до пункту 2 витягу з протоколу № 3/2021 засідання наглядової ради ПрАТ "НЕК "Укренерго" від 27 квітня 2021 року відокремлений підрозділ "Західна електроенергетична система" ПрАТ "НЕК "Укренерго" (вул. Свєнціцького, 2, м. Львів) знаходиться в стадії припинення. Згідно з пунктом 7 цього витягу з протоколу ліквідовуються відокремлені структурні підрозділи ПрАТ "НЕК "Укренерго", а згідно з пунктом 8 - створюються інші структурні підрозділи товариства.

Наказом НЕК "Укренерго" від 30 червня 2021 року № 363 "Про зміни істотних умов праці", з метою підвищення ефективності департаменту організації праці та управління винагородами дирекції управління персоналом, оптимізації витрат на організацію робочих місць працівників, посилення контролю за виконанням ними своїх трудових обов`язків, наказано встановити для працівників відділу організації технічної діяльності, згідно зі списком працівників у додатку 1, серед яких є позивач, із 05 вересня 2021 року, але не раніше двох місяців з дня повідомлення про зміну істотних умов праці, відповідно до вимог чинного законодавства, робоче місце за місцезнаходженням ПрАТ "НЕК "Укренерго" (вул. Симона Петлюри, 25, м. Київ).

07 липня 2021 року ПрАТ "НЕК "Укренерго" повідомило ОСОБА_1, що з 05 вересня 2021 року для працівників відділу організації технічної діяльності департаменту організації праці та управління винагородами дирекції управління персоналом запроваджуються зміни істотних умов праці: встановлення робочого місця за місцезнаходженням ПрАТ "НЕК "Укренерго" (вул. Симона Петлюри, 25 м. Київ), і запропоновано протягом двох місяців з дня отримання повідомлення надати заяву про згоду або відмову.

З наказом від 30 червня 2021 року № 363 та з повідомленням позивач ознайомлена 23 липня 2021 року під розписку.

03 вересня 2021 року ОСОБА_1 подала голові правління НЕК "Укренерго" заяву про відмову від продовження роботи в нових умовах.

Наказом НЕК "Укренерго" від 22 вересня 2021 року № 1352-к ОСОБА_1, керівника організаційно-технічної групи відділу організації технічної діяльності департаменту організації праці та управління винагородами дирекції управління персоналом, звільнено з роботи з 23 вересня 2021 року, у зв`язку з відмовою від продовження роботи внаслідок зміни істотних умов праці, пункт 6 частини першої статті 36 КЗпП України.

На вимогу апеляційного суду відповідач надав витяг із штатного розпису НЕК "Укренерго", з якого встановлено, що станом на 05 вересня 2021 року в штатному розписі компанії була наявна посада керівника організаційно-технічної групи відділу організації технічної діяльності департаменту організації праці та управління винагородами дирекції управління персоналом, яку обіймала позивач до звільнення.

Наявність цієї посади на момент звільнення не заперечувала й сама позивач.

Нормативно-правове обґрунтування та мотиви, з яких виходив Верховний Суд

Статтею 43 Конституції України визначено, що кожен має право на працю. Громадянам гарантується захист від незаконного звільнення.

Згідно з пунктом 6 частини першої статті 36 КЗпП України підставою для припинення трудового договору є відмова працівника від переведення на роботу в іншу місцевість разом з підприємством, установою, організацією, а також відмова від продовження роботи у зв`язку зі зміною істотних умов праці.

Частинами третьою та четвертою статті 32 КЗпП України передбачено, що у зв`язку зі змінами в організації виробництва і праці допускається зміна істотних умов праці при продовженні роботи за тією ж спеціальністю, кваліфікацією чи посадою. Про зміну істотних умов праці - систем та розмірів оплати праці, пільг, режиму роботи, встановлення або скасування неповного робочого часу, суміщення професій, зміну розрядів і найменування посад та інших - працівник повинен бути повідомлений не пізніше ніж за два місяці. Якщо колишні істотні умови праці не може бути збережено, а працівник не згоден на продовження роботи в нових умовах, то трудовий договір припиняється за пунктом 6 частини першої статті 36 цього Кодексу.

Зміна істотних умов праці, передбачена частиною третьою статті 32 КЗпП України, за своїм змістом не тотожна звільненню у зв`язку зі зміною організації виробництва і праці, скороченням чисельності або штату працівників на підставі пункту 1 частини першої статті 40 цього Кодексу, оскільки передбачає продовження роботи за тією ж спеціальністю, кваліфікацією чи посадою, але за новими умовами праці.

Таким чином, зміна істотних умов праці може бути визнана законною тільки в тому випадку, якщо буде доведена наявність змін в організації виробництва і праці. Якщо такі зміни не вводяться, власник не має права змінити істотні умови праці.

У постанові Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 18 травня 2020 року в справі № 761/11887/15-ц (провадження № 61-15506сво18) зроблено висновок, що звільнення працівника на підставі пункту 6 частини першої статті 36 КЗпП України у зв`язку із його відмовою від продовження роботи у зв`язку із зміною істотних умов праці не можна відносити ні до звільнення працівника за його ініціативою, ні до звільнення працівника за ініціативою роботодавця. Зазначена підстава припинення трудового договору є окремою самостійною підставою для припинення трудового договору, яка обумовлена відсутністю взаємного волевиявлення його сторін, недосягненням ними згоди щодо продовження дії трудового договору.

Підставою для звільнення працівника за пунктом 6 частини першої статті 36 КЗпП України є його відмова від продовження роботи в нових умовах праці після спливу двомісячного строку з часу ознайомлення з відповідним повідомленням.

Доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи (частина перша статті 76 ЦПК України).

Відповідно до частин першої, шостої статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

Згідно з частинами першою, третьою статті 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).

Суди встановили, що у відповідача відбулись зміни в організації виробництва і праці, що мало наслідком зміну істотних умов праці позивача. Така зміна істотних умов праці для ОСОБА_1 полягала у зміні її робочого місця, яке за домовленістю сторін знаходилось у АДРЕСА_1, проте їй було встановлено нове робоче місце за місцезнаходженням ПрАТ "НЕК "Укренерго" (вул. Симона Петлюри, 25 м. Київ). Звільнення позивача відбулось внаслідок її небажання працювати у змінених умовах праці (у м. Києві), про що вона власноруч підписала заяву із відмовою (пояснюючи наявністю у нею двох неповнолітніх дітей, одна з яких не досягла шестирічного віку).

Ураховуючи зазначене, оскільки ОСОБА_1 відмовилася продовжувати працювати на нових умовах, що встановлено судами попередніх інстанцій, Верховний Суд погоджується з висновками судів про те, що її звільнення на підставі пункту 6 частини першої статті 36 КЗпП України є правомірним.

Наведені у касаційній скарзі доводи щодо незаконності звільнення позивача зводяться до незгоди з висновками судів попередніх інстанцій стосовно оцінки доказів і встановлених на їх підставі обставин, та спрямовані на доведення необхідності переоцінки цих доказів саме в тому контексті, який, на думку позивача, підтверджує обґрунтованість заявлених нею позовних вимог.

Відповідач виконав вимоги частини третьої статті 32 КЗпП України, що також перевірялось судами.

Згоди працювати за нових умов позивач не надала, водночас суди правильно врахували, що ОСОБА_1 під час процедури звільнення знаходилась у трудових відносинах із відповідачем, а не з ВП "Західна енергетична система" НЕК "Укренерго", де у неї знаходилось робоче місце за адресою: АДРЕСА_1, тому немає підстав вважати, що вона має право залишитись працювати за цією адресою.

Доводи касаційної скарги про те, що у разі зміни роботодавця, а також у разі їх реорганізації (злиття, приєднання, поділу, виділення, перетворення) дія трудового договору працівника продовжується, а припинення трудового договору з ініціативи роботодавця можливе лише у разі скорочення чисельності або штату працівників (пункт 1 частини першої статті 40), відхиляються, оскільки заявник сама відмовилася працювати у змінених умовах праці.

Відповідно до частини першої статті 400 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Оскільки не може бути скасоване правильне по суті і законне рішення з одних лише формальних міркувань, тому посилання в касаційній скарзі на те, що суди не аргументували в достатній мірі свої рішення, не можуть бути підставою для їх скасування з огляду на правильність висновку судів попередніх інстанцій про відмову в задоволенні позову.

Аналізуючи питання обсягу дослідження доводів заявника та їх відображення у судових рішеннях, питання вичерпності висновків судів попередніх інстанцій, Верховний Суд виходить із того, що у справі, що розглядається, сторонам надано вмотивовану відповідь на всі істотні питання, що виникають при кваліфікації спірних відносин, як у матеріально-правовому, так і у процесуальному сенсах, а доводи, викладені у касаційній скарзі, не спростовують обґрунтованих та правильних висновків судів попередніх інстанцій.

Посилання на загальні висновки у постановах Верховного Суду від 07 серпня 2019 року у справі № 442/61/16-ц та від 06 квітня 2021 року у справі № 461/8296/19 щодо застосування норм права у спірних правовідносинах, не підтверджують доводів касаційної скарги про те, що апеляційним судом неправильно застосовано норми матеріального чи порушено норми процесуального права при постановлені оскаржуваної постанови, оскільки фактичні обставини у наведених як приклад справах відрізняються від тих, що установлені судами у розглядуваній справі.

Верховний Суд послідовно наголошує, що на предмет подібності потрібно оцінювати саме ті правовідносини, які є спірними у порівнюваних ситуаціях. Установивши учасників спірних правовідносин, об`єкт спору (які можуть не відповідати складу сторін справи та предмету позову) і зміст цих відносин (права й обов`язки сторін спору), суд має визначити, чи є певні спільні риси між спірними правовідносинами насамперед за їхнім змістом. А якщо правове регулювання цих відносин залежить від складу їх учасників або об`єкта, з приводу якого вони вступають у правовідносини, то в такому разі подібність необхідно також визначати за суб`єктним й об`єктним критеріями відповідно. Для встановлення подібності спірних правовідносин у порівнюваних ситуаціях суб`єктний склад цих відносин, предмети, підстави позовів і відповідне правове регулювання не обов`язково мають бути тотожними, тобто однаковими (правова позиція Великої Палати Верховного Суду, закріплена у постанові від 12 жовтня 2021 року у справі № 233/2021/19, провадження № 14-166цс20).

Так, у справі № 442/61/16-ц предметом позову було поновлення на роботі працівника, звільненого в зв`язку із змінами в організації виробництва і праці на підставі пункту 1 статті 40 КЗпП України, а у справі № 461/8296/19 - визнання протиправним та скасування наказу по особовому складу (встановлення режиму неповного робочого тижня).

Висновки у наведених справах та у справі, яка переглядається, а також встановлені судами фактичні обставини, що формують зміст правовідносин, є різними, у кожній із справ суди виходили з конкретних обставин справи та фактично-доказової бази з урахуванням наданих сторонами доказів, оцінюючи їх у сукупності. тому прийняті судами рішення не суперечать правовим висновкам, викладеним у наведених постановах Верховного Суду.

Верховний Суд також відхиляє інші доводи касаційної скарги про те, що рішення ухвалені з порушенням норм процесуального права з посиланням на пункт 4 частини другої статті 389 ЦПК України, оскільки такі доводи не знайшли свого підтвердження при касаційному перегляді оскаржуваних судових рішень. Фактично аргументи касаційної скарги про те, що суди не дослідили належним чином зібрані у справі докази та не встановили усі обставини у справі, зводяться до переоцінки доказів у справі, а тому відхиляються Верховним Судом, оскільки за статтею 400 ЦПК України такі дії виходить за межі повноважень суду касаційної інстанції при перегляді рішень судів першої та/або апеляційної інстанцій.

Аргументи позивача про те, що відповідач не надав суду запитуваного штатного розпису, спростовуються матеріалами справи.

Касаційна скарга не містить доводів щодо вимоги про стягнення матеріальної допомоги на оздоровлення, тому у суду касаційної інстанції немає підстав для зміни чи скасування рішення в цій частині.

Висновки Верховного Суду за результатами розгляду касаційної скарги

Доводи касаційної скарги спростовуються матеріалами справи, змістом оскаржуваних судових рішень, зводяться до незгоди з висновками судів, переоцінки доказів у справі, що в силу приписів статті 400 ЦПК України знаходиться поза межами повноважень суду касаційної інстанції, чи ґрунтуються на неправильному тлумаченні заявником норм матеріального та процесуального права і незгоді з ухваленим судовим рішенням про відмову в задоволенні позову.

Оскільки суди правильно визначилися з характером спірних правовідносин та нормами матеріального права, які підлягають застосуванню, повно та всебічно дослідивши наявні у справі докази і надавши їм належну оцінку, дійшли обґрунтованого висновку про відмову в задоволенні позову, тому немає підстав для скасування рішення суду першої інстанції та постанови апеляційного суду чи направлення справи на новий розгляд.

Частиною четвертою статті 10 ЦПК України і статтею 17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" на суд покладено обов`язок під час розгляду справ застосовувати Конвенцію і протоколи до неї, згоду на обов`язковість яких надано Верховною Радою України, та практику Європейського суду з прав людини як джерело права.

Європейський суд з прав людини зазначав, що пункт перший статті 6 Конвенції зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними, залежно від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (§ 23 рішення ЄСПЛ від 18 липня 2006 року у справі "Проніна проти України", заява № 63566/00). Оскаржувані судові рішення відповідають критерію обґрунтованості судового рішення.

Верховний Суд, застосувавши правило частини третьої статті 401 ЦПК України, вважає за необхідне залишити касаційну скаргу без задоволення, а оскаржувані судові рішення - без змін.

Оскільки касаційна скарга залишена без задоволення, то підстав для нового розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з розглядом справи у судах першої та апеляційної інстанцій, а також розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції, немає. Витрати зі сплати судового збору за подання касаційної скарги покладаються на особу, яка подала касаційну скаргу.