У травні 2016 року Публічне акціонерне товариство Комерційний банк "ПриватБанк" (далі - ПАТ КБ "ПриватБанк"), яке змінило назву на Акціонерне товариство Комерційний банк "ПриватБанк" (далі - АТ КБ "ПриватБанк"), звернулося до суду з позовом до ОСОБА_1, ОСОБА_2 про стягнення заборгованості за кредитним договором, посилаючись на те, що 08 грудня 2006 року між ним та ОСОБА_1 було укладено кредитний договір № ZPV0GK49940159 (далі - Кредитний договір), за яким позичальник отримав кредит у розмірі 30 090 доларів США під 12 % річних з кінцевим терміном повернення до 08 грудня 2026 року. З метою забезпечення виконання зобов`язань позичальника за вказаним Кредитним договором 08 грудня 2006 рокуміж ПАТ КБ "ПриватБанк" та ОСОБА_2 було укладено договір поруки, за яким поручитель зобов`язалася перед банком нести солідарну відповідальність за виконання позичальником у повному обсязі зобов`язань за кредитним договором щодо сплати кредиту, процентів, винагороди і неустойки. У зв`язку з неналежним виконанням ОСОБА_1 своїх зобов`язань за Кредитним договором станом на 11 березня 2016 року в нього утворилася заборгованість у розмірі 22 350,42 доларів США, що еквівалентно 570 159,21 грн, з яких: 20 297,31 доларів США - тіло кредиту; 1 461,08 доларів США - проценти; 356,13 доларів США - комісія; 235,90 доларів США - пеня за несвоєчасність виконання договірних зобов`язань. Враховуючи викладене, ПАТ КБ "ПриватБанк" просило стягнути солідарно з відповідачів на свою користь вищевказану заборгованість та понесені судові витрати.

Рішенням Орджонікідзевського районного суду міста Запоріжжя від 29 червня 2022 року у складі судді Воробйова А. В. в задоволенні позову відмовлено.

Рішення місцевого суду мотивоване тим, що 19 лютого 2007 року ПАТ КБ "ПриватБанк" відступило своє право вимоги за Кредитним та забезпечувальними договорами на користь компанії "Юкрейн Мортгейдж Лоун Файненс № 1 ПІ-ЕЛ-СІ" (далі - Компанія "UMLF"). Отже, ПАТ КБ "ПриватБанк" не є кредитором ОСОБА_1, а тому не може вважатися належним позивачем у справі, що є підставою для відмови в позові. При цьому, не будучи повідомленим про заміну кредитора, ОСОБА_1 продовжував вносити щомісячні платежі на рахунок банку, зокрема в період з 19 лютого 2007 року по день пред`явлення цього позову він сплатив 83 851,94 доларів США, з яких: 31 851,94 доларів США - тіло кредиту; 23 918,55 доларів США - проценти; 5 202,87 доларів США - комісія; 73,66 доларів США - пеня. Разом з тим в даному випадку позичальник повинен був погашати кредит на користь нового кредитора - Компанії "UMLF", яка не є резидентом України, не має банківської або іншої ліцензії на здійснення кредитної діяльності на території України, у зв`язку з чим не мала права вчиняти операції з обслуговування споживчих кредитів громадян України, в тому числі нараховувати та стягувати проценти і комісії. Таким чином, оскільки внесені ОСОБА_1 платежі на загальну суму 83 851,94 доларів США мали бути спрямовані лише на погашення тіла кредиту, розмір якого станом на 19 лютого 2007 року складав 25 459,05 доларів США, то Кредитний договір фактично є припиненим у зв`язку з його повним виконанням, так як сума погашених коштів перевищує суму заборгованості. Крім того, умови Кредитного договору щодо сплати на користь банку комісії (винагороди) за надання фінансового інструменту є нікчемними та недійсними, оскільки вони суперечать вимогам Закону України "Про захист прав споживачів" (1023-12) та Закону України "Про банки та банківську діяльність" (2121-14) .

Постановою Запорізького апеляційного суду від 05 жовтня 2022 року апеляційну скаргу АТ КБ "ПриватБанк" задоволено частково. Рішення Орджонікідзевського районного суду міста Запоріжжя від 29 червня 2022 року скасовано та ухвалено нове судове рішення, яким позов задоволено частково. Стягнуто солідарно з ОСОБА_1, ОСОБА_2 на користь АТ КБ "ПриватБанк" заборгованість за кредитним договором від 08 грудня 2006 року № ZPV0GK49940159 в розмірі 21 994,29 доларів США, з яких: 20 297,31 доларів США - тіло кредиту; 1 461,08 доларів США - проценти; 235,90 доларів США - пеня за несвоєчасність виконання зобов`язань за договором. В іншій частині позову відмовлено. Вирішено питання щодо розподілу судових витрат.

Судове рішення апеляційного суду мотивоване тим, що за умовами укладеного 21 лютого 2007 року між ПАТ КБ "ПриватБанк" та Компанією "UMLF" договору викупу (відступлення) прав вимоги саме на банк було покладено обов`язок з обслуговування іпотечних кредитів та стягнення щомісячних платежів, які сплачувалися позичальниками. Таким чином, нарахування в період з 19 лютого 2007 року по 14 квітня 2016 року за Кредитним договором процентів та інших платежів було правомірним, оскільки Компанія "UMLF" лише володіла активами, тоді як банк здійснював обслуговування всіх фінансових операцій.Крім того, ПАТ КБ "ПриватБанк" є належним позивачем в цій справі, оскільки 16 квітня 2016 року, тобто до моменту звернення до суду з цим позовом, між ним та Компанією "UMLF" було укладено договір купівлі-продажу прав вимоги (зворотного викупу), за яким банк знову набув прав та обов`язків кредитора за Кредитним договором. Позов банку в частині солідарного стягнення з відповідачів заборгованості за тілом кредиту, процентами та пенею, яка утворилася внаслідок невиконання позичальником взятих на себе зобов`язань, доведено й обґрунтовано належним чином. Відмовляючи у стягненні комісії, суд виходив з того, що пунктами 1.1 та 2.2.3 Кредитного договору встановлено комісію за надання кредитних ресурсів у розмірі 0,20 % від суми кредиту та щомісячну комісію за надання фінансового інструменту в розмірі 1,5 % від суми кредиту, тобто за послуги, які супроводжують кредит, що є незаконним.

Короткий зміст та узагальнені доводи касаційної скарги, позиції інших учасників справи.

У листопаді 2022 року представник ОСОБА_1 - адвокат Працевитий Г. О. подав до Верховного Суду касаційну скаргу, в якій, посилаючись на неправильне застосування судом апеляційної інстанції норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просив скасувати постанову Запорізького апеляційного суду від 05 жовтня 2022 року, а рішення Орджонікідзевського районного суду міста Запоріжжя від 29 червня 2022 року залишити в силі.

На обґрунтування підстави касаційного оскарження судового рішення, передбаченої пунктом 1 частини другої статті 389 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України (1618-15) ), представник заявника зазначив, що апеляційний суд не врахував правових висновків, викладених в постановах Верховного Суду у складі колегій суддів Касаційного цивільного суду від 03 травня 2018 року у справі № 404/251/17, від 05 грудня 2018 року у справі № 346/5603/17, від 17 квітня 2019 року у справі № 761/38248/17, від 13 січня 2020 року у справі № 363/1264/15, від 21 лютого 2022 року у справі № 591/4655/20, від 03 травня 2022 року у справі № 363/4124/15-ц, від 04 травня 2022 року у справі № 133/331/17, від 12 травня 2022 року у справі № 175/2871/21, від 20 липня 2022 року у справі № 343/557/15-ц, від 14 вересня 2022 року у справі № 369/7147/15-ц. Належним чином дослідити розрахунок заборгованості за Кредитним договором, перевірити його, оцінити в сукупності та взаємозв`язку з випискою з особового рахунку позичальника, а у випадку незгоди з ним повністю чи частково - зазначити правові аргументи на його спростування і навести у рішенні свій розрахунок - це процесуальний обов`язок суду. Дійшовши правильного по суті висновку щодо незаконності нарахування банком комісії за обслуговування кредиту, апеляційний суд повинен був самостійно здійснити перерахунок кредитної заборгованості, а саме зменшити визначений банком обсяг заборгованості на суми погашеної позичальником комісії. Крім того, 19 лютого 2007 року ПАТ КБ "ПриватБанк" відступило своє право вимоги за Кредитним та забезпечувальними договорами на користь Компанії "UMLF", яка не є резидентом України, не має банківської або іншої ліцензії на здійснення кредитної діяльності на території України, у зв`язку з чим не мала права нараховувати та стягувати не лише комісії, а й передбачені договором проценти. Оскільки внесені ОСОБА_1 платежі на загальну суму 83 851,94 доларів США мали бути спрямовані лише на погашення тіла кредиту, то Кредитний договір є припиненим у зв`язку з його повним виконанням, так як сума погашених коштів перевищувала суму заборгованості. Укладений 16 квітня 2016 року між ПАТ КБ "ПриватБанк" та Компанією "UMLF" договір купівлі-продажу прав вимоги (зворотного викупу), не може слугувати підтвердженням повторного набуття банком прав та обов`язків кредитора за Кредитним договором.

У березні 2023 року АТ КБ "ПриватБанк" подало відзив на касаційну скаргу, в якому просило залишити її без задоволення, посилаючись на те, що оскаржуване судове рішення апеляційного суду є законним та обґрунтованим, ухваленим відповідно до вимог чинного законодавства України, з урахуванням всіх фактичних обставин справи.

Рух справи в суді касаційної інстанції.

Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду від 09 лютого 2023 року відкрито касаційне провадження в цій справі та витребувано її матеріали з Орджонікідзевського районного суду міста Запоріжжя.

27 лютого 2023 року справа № 335/4991/16-ц надійшла до Верховного Суду.

Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду від 03 квітня 2023 року справу призначено до судового розгляду.

Позиція Верховного Суду.

Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження у цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

За змістом пункту 1 частини першої статті 389 ЦПК України учасники справи, а також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, свободи, інтереси та (або) обов`язки, мають право оскаржити у касаційному порядку рішення суду першої інстанції після апеляційного перегляду справи та постанову суду апеляційної інстанції, крім судових рішень, визначених у частині третій цієї статті.

Відповідно до пункту 1 абзацу 1 частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у випадку, якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку.

Переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими (частина перша статті 400 ЦПК України).

За змістом касаційної скарги постанова суду апеляційної інстанції в частині відмови у задоволенні позову про стягнення комісії за Кредитним договором не оскаржується, а тому в силу положень вищенаведеної частини першої статті 400 ЦПК України Верховним Судом не переглядається.

Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги у межах, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга підлягає частковому задоволенню з таких підстав.

За змістом статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Під час ухвалення рішення суд вирішує такі питання: 1) чи мали місце обставини (факти), якими обґрунтовувалися вимоги і заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; 2) чи є інші фактичні дані, які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження; 3) які правовідносини сторін випливають із встановлених обставин; 4) яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин (стаття 264 ЦПК України).

Відповідно до частини першої статті 367, частини першої статті 368 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Справа розглядається апеляційним судом за правилами, встановленими для розгляду справи в порядку спрощеного позовного провадження, з особливостями, встановленими главою 1 розділу V ЦПК України (1618-15) .

Зазначеним вимогам закону оскаржувана постанова суду апеляційної інстанції в повній мірі не відповідає.

Статтею 1054 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України (435-15) ) передбачено, що за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов`язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірі та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов`язується повернути кредит та сплатити проценти.

Договір є обов`язковим для виконання сторонами (стаття 629 ЦК України).

Згідно зі статтею 526 ЦК України зобов`язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.

Порушенням зобов`язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов`язання (неналежне виконання) (стаття 610 ЦК України).

У разі порушення зобов`язання настають правові наслідки, встановлені договором або законом, зокрема: зміна умов зобов`язання; сплата неустойки; відшкодування збитків та моральної шкоди (стаття 611 ЦК України).

Одним із видів порушення зобов`язання є прострочення - невиконання зобов`язання в обумовлений сторонами строк.

Судами встановлено, що 08 грудня 2006 року між ПАТ КБ "ПриватБанк", яке змінило назву на АТ КБ "ПриватБанк", та ОСОБА_1 було укладено Кредитний договір, за яким позичальник отримав кредит в сумі 30 090 доларів США, з яких: 25 500 доларів США - на купівлю житла, 4 590 доларів США - на оплату страхових платежів, з кінцевим терміном повернення до08 грудня 2026 року, зі сплатою за користування кредитом: процентів у розмірі 1 % на місяць на суму залишку заборгованості за кредитом; щомісячної комісії - 0,20 % від суми виданого кредиту та суму, розраховану згідно з пунктом 3.11 кредитного договору.

Пунктом 1.1 Кредитного договору передбачено, що погашення заборгованості здійснюється в такому порядку: щомісячно в період сплати ОСОБА_1 повинен надавати банку грошові кошти (щомісячний платіж) для погашення заборгованості за кредитом, яка складається із заборгованості за кредитом, за відсотками, комісією, а також інші витрати згідно з Кредитним договором.

Згідно з частиною першою статті 546 ЦК України виконання зобов`язання може забезпечуватися неустойкою, порукою, гарантією, заставою, притриманням, завдатком.

Частиною першою статті 553 ЦК України передбачено, що за договором поруки поручитель поручається перед кредитором боржника за виконання ним свого обов`язку. Поручитель відповідає перед кредитором за порушення зобов`язання боржником.

У разі порушення боржником зобов`язання, забезпеченого порукою, боржник і поручитель відповідають перед кредитором як солідарні боржники, якщо договором поруки не встановлено додаткову (субсидіарну) відповідальність поручителя (частина перша статті 554 ЦК України).

Згідно з частиною першою статті 575 ЦК України іпотекою є застава нерухомого майна, що залишається у володінні заставодавця або третьої особи.

Відповідно до статті 1 Закону України від 05 червня 2003 року "Про іпотеку" іпотека - вид забезпечення виконання зобов`язання нерухомим майном, що залишається у володінні і користуванні іпотекодавця, згідно з яким іпотекодержатель має право в разі невиконання боржником забезпеченого іпотекою зобов`язання одержати задоволення своїх вимог за рахунок предмета іпотеки переважно перед іншими кредиторами цього боржника у порядку, встановленому цим Законом.

З метою забезпечення виконання зобов`язань позичальника за Кредитним договором 08 грудня 2006 рокуміж ПАТ КБ "ПриватБанк" та ОСОБА_2 було укладено договір поруки, за яким поручитель зобов`язалася перед банком нести солідарну відповідальність за виконання позичальником у повному обсязі зобов`язань за кредитним договором щодо сплати кредиту, процентів, винагороди і неустойки.

Крім того, 08 грудня 2006 року ПАТ КБ "ПриватБанк" та ОСОБА_1 уклали договір іпотеки, предметом якого є належна іпотекодавцю квартира АДРЕСА_1 .

Відповідно до частини першої статті 512 ЦК України кредитор у зобов`язанні може бути замінений іншою особою внаслідок, зокрема передання ним своїх прав іншій особі за правочином (відступлення права вимоги), а згідно з частиною третьою статті 656 цього Кодексу предметом договору купівлі-продажу може бути право вимоги, якщо вимога не має особистого характеру. До договору купівлі-продажу права вимоги застосовуються положення про відступлення права вимоги, якщо інше не встановлено договором або законом.

Згідно зі статтею 514 ЦК України до нового кредитора переходять права первісного кредитора у зобов`язанні в обсязі і на умовах, що існували на момент переходу цих прав, якщо інше не встановлено договором або законом.

На підставі нотаріально посвідченого договору купівлі-продажу (відступлення) права вимоги за договорами про іпотечні кредити, укладеного 21 лютого 2007 року між ПАТ КБ "ПриватБанк" та Компанією "UMLF", право вимоги за Кредитним договором було відступлене на користь Компанії "UMLF".

Заміна кредитора у зобов`язанні здійснюється без згоди боржника, якщо інше не встановлено договором або законом. Якщо боржник не був письмово повідомлений про заміну кредитора у зобов`язанні, новий кредитор несе ризик настання несприятливих для нього наслідків. У цьому разі виконання боржником свого обов`язку первісному кредиторові є належним виконанням (стаття 516 ЦК України).

За умовами вищевказаного договору саме на банк було покладено обов`язок з обслуговування іпотечних кредитів, а також щодо стягнення щомісячних платежів, які належить до сплати позичальниками за кредитами. Так, згідно з пунктом 2.2 та розділом 3 цього договору обслуговуюча установа - ПАТ КБ "Приватбанк" має право, повноваження та компетенцію здійснювати та забезпечувати здійснення будь-яких та усіх дій, що необхідні, відповідні або пов`язані зі здійсненням розрахунків та пов`язаним обслуговуванням іпотечних активів або реалізацією такого права, повноважень та вчинення дій на власний розсуд або виконання таких зобов`язань та обов`язків. Банк має усі права на обслуговування вказаних активів, зокрема: отримання, стягнення платежів, переказ коштів, здійснення всіх дій, на підставі доказів, ліцензій та згод, що вимагаються законами, нормативними актами України з метою надання можливості на законних підставах взяти на себе та виконувати зобов`язання за цим договором.

Апеляційним судом також встановлено, що 16 квітня 2016 року між ПАТ КБ "ПриватБанк" та Компанією "UMLF" було укладено договір купівлі-продажу прав вимоги (зворотного викупу), за яким банк знову набув прав та обов`язків кредитора за Кредитним договором.

За наданим банком розрахунком станом на 11 березня 2016 року в ОСОБА_1 утворилася заборгованість за Кредитним договором в розмірі 22 350,42 доларів США, що еквівалентно 570 159,21 грн, з яких: 20 297,31 доларів США - тіло кредиту; 1 461,08 доларів США - проценти; 356,13 доларів США - комісія; 235,90 доларів США - пеня за несвоєчасність виконання договірних зобов`язань.

Частиною першою статті 15 ЦК України визначено право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.

Підставами виникнення цивільних прав та обов`язків є, зокрема договори та інші правочини (пункт 1 частини другої статті 11 ЦК України).

Відповідно до частини другої статті 207 ЦК України правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо він підписаний його стороною (сторонами).

Договором є домовленість двох або більше сторін, спрямованих на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків (частина перша статті 626 ЦК України).

Згідно зі статтею 627 ЦК України відповідно до статті 6 цього Кодексу сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості. У договорах за участю фізичної особи - споживача враховуються вимоги законодавства про захист прав споживачів.

Зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов`язковими відповідно до актів цивільного законодавства (частина перша статті 628 ЦК України).

Відповідно до частини першої статті 638 ЦК України в редакції, чинній на час укладення Кредитного договору, договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору. Істотними умовами договору є умови про предмет договору, умови, що визначені законом як істотні або є необхідними для договорів даного виду, а також усі ті умови, щодо яких за заявою хоча б однієї із сторін має бути досягнуто згоди.

За змістом частини другої статті 1054 ЦК України до відносин за кредитним договором застосовуються положення про договір позики, якщо інше не встановлено договором кредиту і не випливає із суті кредитного договору.

Частиною першою статті 1049 ЦК України встановлено, що позичальник зобов`язаний повернути позикодавцеві позику (грошові кошти у такій самій сумі або речі, визначені родовими ознаками, у такій самій кількості, такого самого роду та такої самої якості, що були передані йому позикодавцем) у строк та в порядку, що встановлені договором.

Умова кредитного договору про сплату винагороди за надання фінансового інструменту нікчемна, оскільки є несправедливою. Таких висновків дійшов Верховний Суд у постановах від 20 лютого 2019 року у справі № 666/4957/15-ц (провадження № 61-43940св18), від 15 січня 2020 року у справі № 363/940/16-ц (провадження № 61-19224св18), від 27 лютого 2019 року у справі № 201/4087/17 (провадження № 61-43276св18), від 20 березня 2019 року у справі № 486/1882/15-ц (провадження № 61-10481св18), від 27 березня 2019 року у справі № 712/5696/14-ц (провадження № 61-14144св18), від 03 квітня 2019 року у справі № 193/2092/16 (провадження № 61-23762св18), від 18 вересня 2019 року у справі № 606/2619/15-ц (провадження № 61-17737св18), від 02 жовтня 2019 року у справі № 140/2589/15-ц (провадження № 61-16847св18), від 09 жовтня 2019 року у справі № 569/1405/16 (провадження № 61-29765св18). У постанові Верховного Суду України від 16 листопада 2016 року у справі № 6-1746цс16 викладено правовий висновок про те, що пункти кредитного договору, згідно з якими передбачено сплату комісії за надання фінансового інструменту, є нікчемними.

В постанові Верховного Суду від 03 лютого 2021 року у справі № 161/1388/17 (провадження № 61-37741св18), на яку міститься посилання в оскаржуваному судовому рішенні, вказано, що у правовідносинах між АТ КБ "ПриватБанк" та Компанією "UMLF" відсутні елементи договору факторингу, оскільки умовами договорів (від 19 лютого 2007 року та від 14 квітня 2016 року) не передбачено надання послуг з фінансування під відступлення права грошової вимоги і зміст спірних договорів не містить посилань на їх платність; факт отримання прибутку від здійсненої операції не підтверджується жодними доказами, оскільки сума переданої за спірним договором вимоги дорівнює сумі, що підлягає сплаті за договором як оплата такої вимоги. Таким чином, суд апеляційної інстанції дійшов правильного висновку про те, що договір від 14 квітня 2016 року, укладений між Компанією "UMLF" та АТ КБ "ПриватБанк" та договір від 19 лютого 2007 року, укладений між АТ КБ "ПриватБанк" та Компанією "UMLF", є договорами відступлення права вимоги, а не договорами факторингу. Доводи касаційної скарги про те, що Компанія "UMLF", не маючи ліцензії НБУ на здійснення валютних операцій на території України, як це визначено положеннями статті 5 Закону України "Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг", не мала права укладати з АТ КБ "ПриватБанк" договори відступлення права вимоги за кредитним договором, за яким нараховувала боржнику проценти, колегія суддів спростовує, виходячи з наступного. Відповідно до пункту 11 частини першої статті 4 Закону України "Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг" у редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин, фінансовими послугами вважаються послуги, зокрема з факторингу. Оскільки судом апеляційної інстанції встановлено, що між АТ КБ "ПриватБанк" та Компанією "UMLF" укладено договір відступлення прав вимог (цесія), а не договір факторингу, то підстави для застосування положень Закону України "Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг" (2664-14) відсутні. Крім того, за приписами статті 5 Закону України "Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг" ліцензія на здійснення операцій з валютними цінностями необхідна при укладенні кредитних договорів, а не договорів факторингу. Щодо доводів касаційної скарги про те, що розрахунок заборгованості, наданий АТ КБ "ПриватБанк" за період з 2007 року по 2016 року, тобто за період, коли право вимоги належало іноземній компанії, не є належним доказом, колегія суддів зазначає таке. Відповідно до договору купівлі-продажу (відступлення) прав вимоги за договорами про іпотечні кредити від 19 лютого 2007 року Компанією "UMLF" (покупцем) надано право та повноваження АТ КБ "ПриватБанк" здійснювати та забезпечувати здійснення будь-яких та всіх необхідних дій, що пов`язані з рахунками за іпотечними кредитами (розділ другий договору), у тому числі, і за відступленим у цій справі кредитом. За умовами цього договору обов`язок банку як обслуговуючої установи вносити відповідні записи на дебет і кредит згідно з умовами відповідних кредитів (пункт 3.2.1. (і)), стягнення встановлених щомісячних платежів, що належать до сплати позичальниками за кредитами (пункт 3.2.1. (іі)), та інші повноваження, пов`язані з обслуговуванням раніше укладених кредитних договорів між позичальниками та банківською установою, в тому числі і за укладеним між сторонами у цій справі кредитним договором. За таких обставин апеляційний суд дійшов правильного висновку про правомірність вимоги банку до відповідача щодо сплати щомісячних платежів за кредитним договором, як установи, що обслуговує кредит, який належить Компанії "UMLF", тому колегія суддів відхиляє аргументи касаційної скарги з цього приводу.

В постановах Верховного Суду від 04 травня 2022 року у справі № 133/331/17 (провадження № 61-5269св21), від 12 травня 2022 року у справі № 175/2871/21 (провадження № 61-20946св21), від 20 липня 2022 року у справі № 343/557/15-ц (провадження № 61-10414св20), від 14 вересня 2022 року у справі № 369/7147/15-ц (провадження № 61-8204св21), на які послався представник заявника на обґрунтування підстави касаційного оскарження судового рішення, суд касаційної інстанції дійшов таких висновків:

- у справі № 133/331/17: з розрахунку заборгованості за кредитним договором вбачається, що до загального розміру заборгованості банком включено заборгованість за комісією. Однак вказана вимога банку задоволенню не підлягає з тих підстав, що вона є необґрунтованою, оскільки банк не мав права встановлювати у спірному кредитному договорі винагороду за резервування грошових коштів, тобто фактично за видачу кредитних ресурсів та за дії, які банк вчиняє на власну користь. Таким чином, позовні вимоги банку про стягнення заборгованості за комісією є необґрунтованими і задоволенню не підлягають, а висновок судів про задоволення цих вимог ґрунтується на неправильному застосуванні норм матеріального права. Під час нового розгляду справи апеляційному суду належить урахувати викладене, перевірити доводи АТ КБ "ПриватБанк" та надати їм належну правову оцінку, встановити дійсний розмір заборгованості за кредитним договором врахувавши, що банком неправомірно нараховано 900 доларів США на сплату винагороди за надання фінансового інструменту, винагороди за надання фінансового інструменту у розмірі 3 % від суми виданого кредиту, винагороди за резервування ресурсів у розмірі 4,08 % річних від суми зарезервованих ресурсів, винагороди за проведення додаткового моніторингу, тобто за дії, які банк вчиняє на власну користь. Апеляційний суд, переглядаючи рішення суду першої інстанції, не з`ясував розмір заборгованості з урахуванням сплачених відповідачкою та зарахованих неправомірно грошових коштів на комісії, не з`ясував розмір заборгованості за тілом кредиту та відсотків з урахуванням цих фактів. Також суд не встановив розмір заборгованості за тілом, відсотками та пенею, якщо ці кошти, які зараховувалися в рахунок заборгованості по комісії, вчасно були зараховані на погашення відсотків та пені. Так, сплачені позичальником платежі по комісії, які безпідставно нараховані банком на підставі нікчемних умов кредитного договору, підлягають зарахуванню у рахунок погашення загальної суми заборгованості. За загальними вимогами процесуального права, закріпленими у статтях 76- 78, 81, 83- 84, 228, 229, 235, 243, 264- 265 ЦПК України, визначено обов`язковість установлення судом під час вирішення спору обставин, що мають значення для справи, надання їм юридичної оцінки, а також оцінки всіх доказів, розрахунків, з яких суд виходив при вирішенні позовів, що стосуються, зокрема, грошових вимог (дослідження обґрунтованості, правильності розрахунку, доведеності розміру заборгованості, наявності доказів, що її підтверджують). Без виконання цих процесуальних дій ухвалити законне й обґрунтоване рішення в справі неможливо. Отже, фактичні обставини справи судом апеляційної інстанції у повному обсязі не встановлено, не надано належної правової оцінки зібраним у справі доказам у сукупності, тому спір залишився не вирішеним судом відповідно до вимог закону;

- у справі № 175/2871/21: належним чином дослідити поданий стороною доказ (в даному випадку - розрахунок заборгованості), перевірити його, оцінити в сукупності та взаємозв`язку з іншими наявними у справі доказами, а у випадку незгоди з ним повністю чи частково - зазначити правові аргументи на його спростування - це процесуальний обов`язок суду. Загальними вимогами процесуального права, закріпленими у статтях 76- 78, 81, 83, 84, 87, 89, 228, 235, 263- 265 ЦПК України, визначено обов`язковість установлення судом під час вирішення спору обставин, що мають значення для справи, надання їм юридичної оцінки, а також оцінки всіх доказів, з яких суд виходив при вирішенні позову (дослідження обґрунтованості, наявності доказів, що їх підтверджують). Без виконання цих процесуальних дій ухвалити законне й обґрунтоване рішення у справі неможливо;

- у справі № 343/557/15-ц: умова договору про надання споживчого кредиту, яка передбачає здійснення будь-яких платежів за дії, які не є послугою у визначенні цього Закону, є нікчемною. Визнання нікчемного правочину недійсним не є належним способом захисту прав, оскільки не призведе до реального відновлення порушених прав позивача, адже нікчемний правочин є недійсним у силу закону. Нікчемність і, відповідно, недійсність з моменту укладення кредитного договору його умов щодо сплати позичальником комісії (за надання фінансового інструменту, за надання кредитних ресурсів, за обслуговування кредитної заборгованості), має наслідком здійснення перерахунку усіх складових заборгованості, які стягує банк. Так, оскільки розрахунок заборгованості за кредитним договором, наданий банком, складений без урахування наведених положень про нікчемність окремих пунктів спірного кредитного договору апеляційний суд в цій справі призначив судово-економічну експертизу. Відповідно до висновку експертного дослідження станом на 27 січня 2015 року (дату розрахунку заборгованості, який наданий банком) заборгованість позичальника за тілом кредиту, процентами та пенею за прострочення термінів виконання кредитних зобов`язань відсутня. Після розподілення оплачених позичальником коштів експертним розрахунком встановлено, що станом на 27 січня 2015 року переплата коштів дорівнює 21 955,41 євро. Тобто у разі спрямування переплачених позичальником коштів на дострокове погашення основної суми кредиту (тіла кредиту), термін сплати якої станом на 27 січня 2015 року ще не настав, залишок тіла кредиту погашається повністю, та ще залишається переплата у розмірі 1 768,36 євро. Врахувавши нікчемність окремих пунктів спірного кредитного договору, а також зазначений висновок експерта, суд апеляційної інстанції дійшов обґрунтованого висновку про те, що відсутні підстави для задоволення позовних вимог АТ КБ "ПриватБанк" та стягнення заборгованості;

- у справі № 369/7147/15-ц: нарахована АТ КБ "ПриватБанк" щомісячна комісія в розмірі 0,29 % від суми наданого кредиту за надання фінансового інструменту за кредитним договором від 21 вересня 2007 року № К2S4GK00260079 не відповідає нормам чинного законодавства України. Отже, встановивши, що позичальник належним чином не виконувала свої кредитні зобов`язання, внаслідок чого утворилась заборгованість, суд першої інстанції, з висновками якого погодився суд апеляційної інстанції, дійшов обґрунтованого висновку про наявність підстав для стягнення з відповідача на користь банку заборгованості у розмірі, яка визначена експертним висновком. Доводи касаційної скарги про те, що висновок експертизи щодо розміру заборгованості за кредитним договором, який був врахований судами попередніх інстанцій, є неналежним доказом дійсної кредитної заборгованості, а також про те, що судами першої та апеляційної інстанції не враховані надані банком розрахунки заборгованості за кредитним договором є необґрунтованими та такими, що спростовуються матеріалами справи.

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги.

Скасовуючи рішення місцевого суду та частково задовольняючи позов, суд апеляційної інстанції виходив з того, що умовами Кредитного договору встановлено комісію за надання кредитних ресурсів та щомісячну комісію за надання фінансового інструменту, тобто за послуги, які супроводжують кредит, що є незаконним, у зв`язку з чим наявні підстави для солідарного стягнення з відповідачів на користь банку заборгованості лише за тілом кредиту, процентами та пенею, яка утворилася внаслідок невиконання позичальником взятих на себе зобов`язань.

Верховний Суд не повністю погоджується з наведеними висновками суду апеляційної інстанції, оскільки вони зроблені з порушенням норм процесуального права та є передчасними з огляду на таке.

За змістом статті 13 ЦПК України суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. Учасник справи розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд.

Статтею 76 ЦПК України передбачено, що доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Ці дані встановлюються такими засобами: письмовими, речовими і електронними доказами; висновками експертів; показаннями свідків.

Згідно зі статтею 77 ЦПК України належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Сторони мають право обґрунтовувати належність конкретного доказу для підтвердження їхніх вимог або заперечень. Суд не бере до розгляду докази, що не стосуються предмета доказування.

Як роз`яснив Пленум Верховного Суду України у пункті 11 постанови від 18 грудня 2009 року № 14 "Про судове рішення у цивільній справі" (v0014700-09) , у мотивувальній частині рішення слід наводити дані про встановлені судом обставини, що мають значення для справи, їх юридичну оцінку та визначені відповідно до них правовідносини, а також оцінку всіх доказів, розрахунки, з яких суд виходив при задоволенні грошових та інших майнових вимог. Встановлюючи наявність або відсутність фактів, якими обґрунтовувалися вимоги чи заперечення, визнаючи одні та відхиляючи інші докази, суд має свої дії мотивувати та враховувати, що доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

Отже, належним чином дослідити поданий стороною доказ, перевірити його, оцінити в сукупності та взаємозв`язку з іншими наявними у справі доказами, а у випадку незгоди з ним повністю чи частково - зазначити правові аргументи на його спростування - це процесуальний обов`язок суду.

За змістом статті 6 ЦПК України суд зобов`язаний здійснювати правосуддя на засадах рівності учасників цивільного процесу перед законом і судом незалежно від будь-яких ознак.

Згідно з частинами першою-третьою статті 12 ЦПК України цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов`язків, передбачених законом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Загальними вимогами процесуального права, закріпленими у статтях 76- 78, 81, 83, 84, 87, 89, 228, 235, 263- 265 ЦПК України, визначено обов`язковість установлення судом під час вирішення спору обставин, що мають значення для справи, надання їм юридичної оцінки, а також оцінки всіх доказів, з яких суд виходив при вирішенні позову. Без виконання цих процесуальних дій ухвалити законне й обґрунтоване рішення у справі неможливо.

Дійшовши висновку про нікчемність окремих пунктів Кредитного договору, якими передбачено сплату комісії, і про стягнення у зв`язку з цим з відповідачів на користь банку заборгованості лише за тілом кредиту, процентами та пенею, яка утворилася внаслідок невиконання позичальником взятих на себе зобов`язань, суд апеляційної інстанції не дослідив належним чином наданий позивачем розрахунок заборгованості в розрізі вже сплачених позичальником та неправомірно зарахованих банком грошових сум на погашення платежів за комісією, а отже, не з`ясував, з урахуванням цих фактів,дійсний розмір кредитної заборгованості.

У справі, яка переглядається, безпідставно не застосувавши до спірних правовідносин висновкиВерховного Суду, викладені у вищезгаданих постановах від 04 травня 2022 року у справі № 133/331/17 (провадження № 61-5269св21), від 12 травня 2022 року у справі № 175/2871/21 (провадження № 61-20946св21), від 20 липня 2022 року у справі № 343/557/15-ц (провадження № 61-10414св20), від 14 вересня 2022 року у справі № 369/7147/15-ц (провадження № 61-8204св21), апеляційний суд залишив поза увагою те, що сплачені позичальником кошти по комісії, які безпідставно нараховані банком на підставі нікчемних умов кредитного договору, підлягають зарахуванню на погашення загальної суми заборгованості.

Таким чином, переглядаючи справу в апеляційному порядку, суд апеляційної інстанції не встановив достатньо повно фактичних обставин, що мають значення для правильного вирішення спору, достовірно не з`ясував розміру заборгованості за Кредитним договором, у зв`язку з чим дійшов передчасного висновку про наявність правових підстав для задоволення позову банку у визначеному цим судом обсязі.

З огляду на викладене Верховний Суд в цій справі дійшов висновку про обґрунтованість наведеної в касаційній скарзі підстави касаційного оскарження судового рішення, передбаченої пунктом 1 частини другої статті 389 ЦПК України.

Разом з тим доводи касаційної скарги про те, що в порушення норм процесуального права апеляційний суд долучив до матеріалів справи документи, які не були розглянуті в суді першої інстанції, з посиланням на правові висновки, викладені в постановах Верховного Суду від 03 травня 2018 року у справі № 404/251/17 (провадження № 61-13405св18), від 05 грудня 2018 року у справі № 346/5603/17 (провадження № 61-41031св18), від 17 квітня 2019 року у справі № 761/38248/17 (провадження № 61-49073св18), від 03 травня 2022 року у справі № 363/4124/15-ц (провадження № 61-19791св21), за змістом яких: відповідно до частин першої та другої статті 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Докази, які не були подані до суду першої інстанції, приймаються судом лише у виняткових випадках, якщо учасник справи надав докази неможливості їх подання до суду першої інстанції з причин, що об`єктивно не залежали від нього. Дослідження нових доказів провадиться, зокрема, у таких випадках: якщо докази існували на час розгляду справи судом першої інстанції, але особа, яка їх подає до апеляційного суду, з поважних причин не знала й не могла знати про їх існування; докази існували на час розгляду справи в суді першої інстанції і учасник процесу знав про них, однак з об`єктивних причин не міг подати їх до суду; додаткові докази, які витребовувалися раніше, з`явилися після ухвалення рішення судом першої інстанції; суд першої інстанції неправомірно виключив із судового розгляду подані учасником процесу докази, що могли мати значення для вирішення справи; суд першої інстанції необґрунтовано відмовив учаснику процесу в дослідженні доказів, що могли мати значення для вирішення справи (необґрунтовано відмовив у призначенні експертизи, витребуванні доказів, якщо їх подання до суду для нього становило певні труднощі тощо); наявні інші поважні причини для їх неподання до суду першої інстанції у випадку відсутності умислу чи недбалості особи, яка їх подає, або вони не досліджені судом унаслідок інших процесуальних порушень. Про прийняття та дослідження нових доказів, як і відмову в їх прийнятті, апеляційний суд зобов`язаний мотивувати свій висновок (пункт 14 Постанови Пленуму Верховного Суду України від 24 жовтня 2008 року № 12 "Про судову практику розгляду цивільних справ в апеляційному порядку" (v0012700-08) ), не заслуговують на увагу з огляду на таке.

Згідно зі статтею 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).

Рішення суду як найважливіший акт правосуддя покликане забезпечити захист гарантованих Конституцією України (254к/96-ВР) прав і свобод людини та здійснення проголошеного Основним Законом України принципу верховенства права. У зв`язку з цим суди повинні неухильно додержуватись вимог про законність і обґрунтованість рішення у цивільній справі.

Відхиляючи будь-які доводи сторін чи спростовуючи подані стороною докази, суди повинні у мотивувальній частині рішення навести правове обґрунтування і ті доведені фактичні обставини, з огляду на які ці доводи або докази не взято до уваги судом. Викладення у рішенні лише доводів та доказів сторони, на користь якої приймається рішення, є порушенням вимог щодо рівності всіх учасників судового процесу перед законом і судом.

Відповідно до частин першої-третьої статті 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї. Докази, які не були подані до суду першої інстанції, приймаються судом лише у виняткових випадках, якщо учасник справи надав докази неможливості їх подання до суду першої інстанції з причин, що об`єктивно не залежали від нього.

Тлумачення пункту 6 частини другої статті 356, частин першої-третьої статті 367 ЦПК України свідчить, що апеляційний суд може встановлювати нові обставини, якщо їх наявність підтверджується новими доказами, що мають значення для справи (з урахуванням положень про належність і допустимість доказів), які особа не мала можливості подати до суду першої інстанції з поважних причин, доведених нею, наприклад, якщо новий доказ з`явився після розгляду справи судом першої інстанції або раніше був недоступний заявнику. У разі надання для дослідження нових доказів, які з поважних причин не були подані до суду першої інстанції, інші особи, які беруть участь у справі, мають право висловити свою думку щодо цих доказів як у запереченні на апеляційну скаргу, так і в засіданні суду апеляційної інстанції.

Вирішуючи питання щодо дослідження доказів, які без поважних причин не подавалися до суду першої інстанції, апеляційний суд повинен врахувати як вимоги частини першої статті 44 ЦПК України щодо зобов`язання особи, яка бере участь у справі, добросовісно здійснювати свої права та виконувати процесуальні обов`язки, так і виключне значення цих доказів для правильного вирішення справи. Про прийняття та дослідження нових доказів, як і про відмову в їх прийнятті, апеляційний суд зобов`язаний мотивувати свій висновок в ухвалі при обговоренні заявленого клопотання або в ухваленому судовому рішенні по суті спору.

Такі правові висновки викладено в постанові Верховного Суду від 15 вересня 2021 року у справі № 642/4116/19 (провадження № 61-4053св21).

Договір купівлі-продажу прав вимоги (зворотного викупу), укладений 16 квітня 2016 року між ПАТ КБ "ПриватБанк" та Компанією "UMLF", згідно з яким банк знову набув прав та обов`язків кредитора, було додано стороною позивача до апеляційної скарги на спростування доводів ОСОБА_1, висловлених у письмові промові в судових дебатах, щодо відсутності в банку права вимоги за Кредитним договором, а отже, й суб`єктивного права на звернення до суду з цим позовом, тому цей доказ мав важливе значення як для правильного вирішення спору, так і для перевірки відповідності обставинам цієї справи висновків суду першої інстанції про те, що АТ КБ "ПриватБанк" є неналежним позивачем.

Посилання представника заявника в касаційній скарзі на неврахування судом апеляційної інстанції правових висновків, викладених в постановах Верховного Суду від 13 січня 2020 року у справі № 363/1264/15 (провадження № 61-16401св18) та від 21 лютого 2022 року у справі № 591/4655/20 (провадження № 61-15734св21), також не заслуговують на увагу з огляду на таке.

В постанові Верховного Суду від 13 січня 2020 року у справі № 363/1264/15 (провадження № 61-16401св18) зазначено, що відповідач погасила заборгованість за тілом кредиту, а Компанія "UMLF" не є резидентом України, не має банківської або іншої ліцензії на здійснення кредитної діяльності на території України, тому не мала права за законодавством України здійснювати операції з обслуговування споживчих кредитів громадян України, а саме нараховувати та стягувати проценти і комісії. Також суди встановили, що на час подання позову у березні 2015 року у ПАТ КБ "ПриватБанк" було відсутнє право вимоги за спірним договором, оскільки таке право належало іноземній компанії, тому суд першої інстанції, з яким погодився апеляційний суд, дійшов обґрунтованих висновків про відмову у задоволенні позовних вимог.

В постанові Верховного Суду від 21 лютого 2022 року у справі № 591/4655/20 (провадження № 61-15734св21) вказано, що скасовуючи рішення суду першої інстанції та ухвалюючи нове рішення у справі, суд апеляційної інстанції дійшов правильного висновку про відмову у задоволенні позовних вимог, оскільки на момент ухвалення судом першої інстанції судового рішення іпотекодержателем нерухомого майна за договором іпотеки продовжує бути Компанія "UMLF", а не АТ КБ "ПриватБанк", якого суд до участі у справі не залучав і фактично вирішив питання про його права, свободи, інтереси та обов`язки. Суд апеляційної інстанції на стадії апеляційного перегляду позбавлений процесуальної можливості залучати до участі у справі осіб та змінювати процесуальне положення сторін. Аргументи касаційної скарги про те, що судом апеляційної інстанції не було досліджено договір купівлі-продажу (відступлення) прав вимоги за договорами про іпотечні кредити від 19 лютого 2007 року, укладений між Компанією "UMLF" та ПАТ КБ "ПриватБанк", де також міститься описка щодо дати кредитного та іпотечного договорів, у зв`язку з чим, на думку заявника, не відбулося реального відступлення, є безпідставними, оскільки згідно з інформацією, що міститься в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру Іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об`єктів нерухомого майна щодо об`єкта нерухомого майна станом на 09 лютого 2021 року іпотекодержателем нерухомого майна є Компанія "UMLF. Зазначена юридична особа є іпотекодержателем на підставі договору купівлі-продажу (відступлення) прав вимоги за договорами про іпотечні кредити, 19 лютого 2007 року.

Однак на відміну від вказаних справ у справі, яка переглядається, на час пред`явлення позову (травень 2016 року) АТ КБ "ПриватБанк" вже набуло право вимоги за Кредитним договором на підставі укладеного між ним та Компанією "UMLF" договору купівлі-продажу прав вимоги (зворотного викупу) від 16 квітня 2016 року.

Згідно з частиною першою статті 2 ЦПК України завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.

У рішенні Європейського Суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) у справі "Кузнєцов та інші проти Російської Федерації" зазначено, що одним із завдань вмотивованого рішення є продемонструвати сторонам, що вони були почуті, вмотивоване рішення дає можливість стороні апелювати проти нього, нарівні з можливістю перегляду рішення судом апеляційної інстанції. Така позиція є усталеною у практиці ЄСПЛ (рішення у справах "Серявін та інші проти України", "Проніна проти України") і з неї випливає, що ігнорування судом доречних аргументів сторони є порушенням статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.

В оскаржуваному рішенні суд апеляційної інстанції в достатній мірі не виклав мотиви, на яких воно базується, адже право на захист може вважатися ефективним тільки тоді, якщо зауваження сторін насправді "заслухані", тобто належним чином судом вивчені усі їх доводи, орган влади зобов`язаний виправдати свої дії, навівши обґрунтування своїх рішень (рішення ЄСПЛ у справах "Мала проти України"; "Суомінен проти Фінляндії").

В силу положень статті 400 ЦПК України щодо меж розгляду справи касаційним судом Верховний Суд позбавлений можливості ухвалити нове рішення в цій справі, оскільки для його ухвалення необхідно встановити обставини, що не були встановлені в рішеннях судів попередніх інстанцій.

Відповідно до пункту 1 частини третьої, частини четвертої статті 411 ЦПК України підставою для скасування судового рішення та направлення справи на новий розгляд є також порушення норм процесуального права, на які посилається заявник у касаційній скарзі, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, якщо суд не дослідив зібрані у справі докази, за умови висновку про обґрунтованість заявлених у касаційній скарзі підстав касаційного оскарження, передбачених пунктами 1, 2, 3 частини другої статті 389 цього Кодексу. Справа направляється на новий розгляд до суду апеляційної інстанції, якщо порушення норм процесуального права допущені тільки цим судом. У всіх інших випадках справа направляється до суду першої інстанції.