Постанова
Іменем України
10 квітня 2023 року
м. Київ
справа № 450/1628/19
провадження № 61-12676св22
Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду: Антоненко Н. О. (суддя-доповідач), Дундар І. О., Русинчука М. М.,
учасники справи:
позивач - ОСОБА_1,
відповідач - ОСОБА_2,
розглянувши в попередньому судовому засіданні в порядку письмового провадження без повідомлення учасників справи касаційну скаргу ОСОБА_2 на рішення Личаківського районного суду м. Львова від 09 лютого 2022 року в складі судді Головатого Р. Я. та постанову Львівського апеляційного суду від 15 листопада 2022 року в складі колегії суддів Ніткевича А. В., Бойко С. М., Копняк С. М.,
Історія справи
Короткий зміст позовних вимог
У травні 2019 року ОСОБА_1 звернулася з позовом до ОСОБА_2 про стягнення заборгованості за договором позики.
Позов мотивувала тим, що 18 січня 2016 року ОСОБА_3 та ОСОБА_2 уклали договір позики грошових коштів на суму 1 620 000 грн зі строком повернення до 18 травня 2016 року включно. У подальшому 30 червня 2017 року ОСОБА_3 та ОСОБА_1 уклали договір № 30/06/2017 про відступлення прав вимоги, відповідно до умов якого до нового кредитора ОСОБА_1 перейшло право вимоги до боржника ОСОБА_2 за договором позики від 18 січня 2016 року. Вказувала, що 03 липня 2017 року первісний кредитор повідомила відповідачку про відступлення права вимоги за договором позики, а 04 липня 2017 року ОСОБА_1 як новий кредитор надіслала ОСОБА_2 вимогу про усунення порушень договору позики та повернення боргу з урахуванням штрафних санкцій, які передбачені пунктом 7 Договору.
Оскільки всупереч умовам договору позики відповідачка у визначений сторонами строк грошові кошти не повернула, ОСОБА_1 просила суд ухвалити рішення, яким стягнути з ОСОБА_2 заборгованість за договором позики від 18 січня 2016 року в загальному розмірі 11 224 580,55 грн, з яких: 1 620 000 - сума позики, 613 980 грн - інфляційні втрати, 145 400,55 грн - три проценти річних, 8 845 200 грн - штраф.
Короткий зміст судових рішень судів першої та апеляційної інстанцій
Рішенням Личаківського районного суду м. Львова від 09 лютого 2022 року, залишеним без змін постановою Львівського апеляційного суду від 15 листопада 2022 року, позов задоволено частково:
стягнуто з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 заборгованість за договором позики від 18 січня 2016 року в розмірі 3 999 380,55 грн, з яких: 1 620 000 грн - сума позики, 613 980 грн - інфляційні втрати, 145 400,55 грн - три проценти річних, 1 620 000 грн - неустойка;
у задоволенні іншої частини позовних вимог відмовлено.
Судові рішення мотивовані тим, що оскільки ОСОБА_2 у встановлений договором строк зобов`язання з повернення позики не виконала, то позовні вимоги про стягнення основної суми боргу та виплат, передбачених статтею 625 ЦК України, є обґрунтованими й підлягають задоволенню.
Суди також уважали наявними підстави для стягнення з відповідача обумовленої пунктом 7 договору неустойки (штрафу), однак з урахуванням того, що розрахована позивачем неустойка за період з 19 травня 2016 року до 16 травня 2019 року склала 8 845 200 грн, що майже у шість разів перевищує суму отриманих у позику коштів та завдані позивачу збитки, місцевий суд, з яким погодився й суд апеляційної інстанції, у відповідності до положень частини третьої статті 551 ЦК України зменшив розмір неустойки за договором позики до суми основного боргу - 1 620 000 грн.
Аргументи учасників справи
У грудні 2022 року ОСОБА_2 подала до Верховного Суду касаційну скаргу на вказані судові рішення та просила їх скасувати як такі, що прийняті з неправильним застосуванням норм матеріального права.
Касаційна скарга мотивована тим, що право позивача на нарахування неустойки (штрафу) виникло 19 травня 2016 року, а тому з урахуванням вимог частини другої статті 258 ЦК України позовна давність за вимогою про стягнення штрафу сплила 19 травня 2017 року. Проте позивачка звернулася з цим позовом до суду 16 травня 2019 року, тобто з пропуском позовної давності в частині позовної вимоги про стягнення штрафу. Натомість суди в цій справі стягнули з позичальника штраф, нарахований позивачкою за період з 19 травня 2016 року по 16 травня 2019 року, чим порушили норми матеріального права щодо можливості стягнення штрафу протягом року з моменту виникнення права на його нарахування.
У березні 2023 року до Верховного Суду від ОСОБА_1 надійшов відзив на касаційну скаргу, в якому позивачка просить залишити її без задоволення, а оскаржені судові рішення - без змін, посилаючись на те, що в судах попередніх інстанцій ОСОБА_2 про сплив позовної давності не заявляла.
Рух справи в суді касаційної інстанції
Ухвалою Верховного Суду від 21 грудня 2022 року касаційну скаргу залишено без руху в зв`язку з несплатою судового збору за подання касаційної скарги.
Виконуючи вимоги вказаної ухвали, відповідачка усунула недоліки касаційної скарги в повному обсязі.
Ухвалою Верховного Суду від 23 лютого 2023 року відкрито касаційне провадження в справі та витребувано матеріали справи з суду першої інстанції.
У березні 2023 року матеріали справи надійшли до Верховного Суду.
Межі та підстави касаційного перегляду
Переглядаючи в касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими (частина перша статті 400 ЦПК України).
Підстави касаційного оскарження судових рішень визначені у частині другій статті 389 ЦПК України.
В ухвалі про відкриття касаційного провадження зазначаються підстава (підстави) відкриття касаційного провадження (частина восьма статті 394 ЦПК України).
В ухвалі Верховного Суду від 23 лютого 2023 року вказано, що ОСОБА_2 просить суд скасувати оскаржені судові рішення та, посилаючись на пункт 1 частини другої статті 389 ЦПК України як на підставу касаційного оскарження, зазначає, що суди при вирішенні справи не застосували висновків, викладених у постанові Верховного Суду України від 08 червня 2016 року в справі № 6-3006цс15 та постановах Верховного Суду від 21 квітня 2021 року в справі № 753/22661/14, від 06 лютого 2019 року в справі № 363/3543/16-ц, від 15 квітня 2020 року в справі № 367/3875/16-ц.
Аналіз змісту доводів та вимог касаційної скарги дає підстави для висновку, що судові рішення оскаржуються відповідачкою в частині стягнення з неї неустойки (штрафу) в розмірі 1 620 000 грн. В іншій частині судові рішення в касаційному порядку не оскаржуються та Верховним Судом не переглядаються.
Фактичні обставини, встановлені судами
Суди встановили, що 18 січня 2016 року ОСОБА_3 (позикодавець) та ОСОБА_2 (позичальник) уклали договір позики, за яким позикодавець передала, а позичальник прийняла грошові кошти у сумі 1 620 000 грн. Сторони договору домовилися, що позика надається без сплати процентів за користування грошима, які позичальник повинна повернути позикодавцеві готівкою у строк до 18 травня 2016 року включно.
На звороті договору відповідачка ОСОБА_2 власноручно написала розписку про отримання позики в сумі 1 620 000 грн від ОСОБА_3 .
На забезпечення виконання зобов`язань за договором позики 18 січня 2016 року ОСОБА_3 та ОСОБА_2 уклали договір іпотеки, за яким іпотекодавець ОСОБА_2 передала іпотекодержателю ОСОБА_3 в іпотеку нерухоме майно, що зазначено в пункті 1.3 договору.
30 червня 2017 року між ОСОБА_3 та ОСОБА_1 укладено договори про відступлення прав вимоги, відповідно до умов яких до нового кредитора ОСОБА_1 перейшло право вимоги до боржника ОСОБА_2 за вищевказаними договорами позики та іпотеки.
Цього ж дня ОСОБА_3 та ОСОБА_1 підписали акт приймання-передачі документації та прав за договором відступлення прав вимоги.
03 липня 2017 року первісний кредитор повідомила відповідачку про відступлення права вимоги за договором позики, а 04 липня 2017 року ОСОБА_1 як новий кредитор надіслала ОСОБА_2 вимогу про усунення порушень договору позики та повернення боргу з урахуванням штрафних санкцій, які передбачені пунктом 7 Договору.
Позиція Верховного Суду
Задовольняючи позов про стягнення заборгованості за договором позики, суди виходили з того, що позичальник у встановлений законом строк позику не повернула, що є підставою для стягнення в судовому порядку основної суми боргу, інфляційних втрат, 3 % річних, а також неустойки (штрафу), нарахування якої передбачено пунктом 7 договору позики.
У касаційній скарзі ОСОБА_2 не спростовує факт невиконання нею основного зобов`язання в передбачений договором строк та не заперечує проти наявності правових підстав для нарахування неустойки (штрафу), посилаючись виключно на недотримання ОСОБА_1 спеціальної позовної давності за вимогами про стягнення неустойки, передбаченої частиною другою статті 258 ЦК України.
Відповідно до статті 256 ЦК України позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу.
У статті 257 ЦК України передбачено, що загальна позовна давність установлюється тривалістю в три роки. Натомість у пункті 1 частини другої статті 258 ЦК України вказано, що до вимог про стягнення неустойки (штрафу, пені) застосовується позовна давність в один рік.
За загальним правилом перебіг позовної давності починається з дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила (частина перша статті 261 ЦК України).
Позовна давність застосовується судом лише за заявою сторони у спорі, зробленою до винесення ним рішення. Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові (частини третя-четверта статті 267 ЦК України).
Відповідно до частини четвертої статті 263 ЦПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.
У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 21 квітня 2021 року в справі № 713/883/19 (провадження № 61-22708св19), на яку відповідачка посилається в касаційній скарзі, зазначено: "у пункті 2 договору позики сторони погодили, що за порушення строку сплати відсотків позичальник зобов`язується сплатити на користь позикодавця штраф у розмірі 3 % від суми позики. Відповідно до наданого позивачем розрахунку штраф за порушення строку сплати відсотків позивач визначив у розмірі 10 800 грн (360 000 грн х 3 %). ОСОБА_2 заявив клопотання про застосування наслідків спливу строку позовної давності до позовних вимог ОСОБА_4 щодо стягнення відсотків, штрафів, пені (т. 2, а. с. 137-138). […] Аналіз частини другої статті 258 ЦК України дає підстави для висновку про те, що стягнення неустойки (пені, штрафу) обмежується останніми 12 місяцями перед зверненням кредитора до суду, а починається з дня (місяця), якого вона нараховується, у межах строку позовної давності за основною вимогою. Аналогічний висновок викладений у постанові Верховного Суду України від 08 червня 2016 року у справі № 6-3006цс15, з якими погодився і Верховний Суд у постановах від 06 лютого 2019 року у справі № 363/3543/16-ц (провадження № 61-21240св18) та від 15 квітня 2020 року у справі № 367/3875/16-ц (провадження № 61-41385св18). Отже, право нараховувати штраф за порушення строку сплати відсотків у позикодавця за договором позики від 18 березня 2012 року виникло 19 березня 2013 року, а з урахуванням вимог частини першої, пункту 1 частини другої статті 258 ЦК України позовна давність за вимогою про стягнення штрафу за вказаним договором сплила 19 березня 2014 року. Позивач звернувся до суду з позовом про стягнення штрафу за договором позики 15 грудня 2014 року, тобто з пропуском позовної давності, визначеної частиною другою статті 258 ЦК України. Отже, вимоги про стягнення штрафу у розмірі 10 800 грн задоволенню не підлягають".
Аналіз матеріалів справи свідчить, що в судах попередніх інстанцій ОСОБА_2 про сплив позовної давності не заявляла, тому у судів були відсутні підстави для застосування наслідків спливу спеціальної позовної давності, передбаченої частиною другою статті 258 ЦК України, та відмови у стягненні з відповідачки неустойки (штрафу) з цих підстав.
За таких обставин оскаржені судові рішення не суперечать висновкам щодо застосування положень статті 258 ЦК України, викладеним у постанові Верховного Суду України від 08 червня 2016 року в справі № 6-3006цс15 та постановах Верховного Суду від 21 квітня 2021 року в справі № 753/22661/14, від 06 лютого 2019 року в справі № 363/3543/16-ц, від 15 квітня 2020 року в справі № 367/3875/16-ц.
Щодо клопотання про розгляд справи за участі відповідача
У касаційній скарзі ОСОБА_2 просила розглядати справу за її участі.
Європейський суд з прав людини вказав, що процедура допуску скарг до розгляду та провадження виключно з питань права, на відміну від того, що стосується питань фактів, може відповідати вимогам статті 6 Конвенції, навіть якщо скаржнику не була надана можливість бути особисто заслуханим апеляційним чи касаційним судом, за умови, якщо відкрите судове засідання проводилось у суді першої інстанції і якщо суди вищої інстанції не мали встановлювати факти справи, а тільки тлумачити відповідні юридичні норми (ZHUK v. UKRAINE, № 45783/05, § 32, ЄСПЛ, від 21 жовтня 2010 року).
Згідно частини першої статті 401 ЦПК України попередній розгляд справи має бути проведений протягом п`яти днів після складення доповіді суддею-доповідачем колегією у складі трьох суддів у порядку письмового провадження без повідомлення учасників справи.
У частині тринадцятій статті 7 ЦПК України передбачено, що розгляд справи здійснюється в порядку письмового провадження за наявними у справі матеріалами, якщо цим Кодексом не передбачено повідомлення учасників справи.
Тлумачення вказаних норм свідчить, що попередній розгляд справи у суді касаційної інстанції проводиться без повідомлення учасників справи.
За таких обставин відсутні підстави для задоволення клопотання відповідачки про участь у судовому засіданні.
Висновки за результатами розгляду касаційної скарги
Доводи касаційної скарги з урахуванням меж касаційного оскарження не дають підстав для висновку про те, що оскаржені судові рішення ухвалені без дотримання норм матеріального права або без урахування висновків щодо їх застосування, викладених у постанові Верховного Суду України від 08 червня 2016 року в справі № 6-3006цс15 та постановах Верховного Суду від 21 квітня 2021 року в справі № 753/22661/14, від 06 лютого 2019 року в справі № 363/3543/16-ц, від 15 квітня 2020 року в справі № 367/3875/16-ц, у зв`язку з чим касаційна скарга підлягає залишенню без задоволення, а судові рішення в оскарженій частині - залишенню без змін.
З урахуванням положень статті 141 ЦПК України судові витрати, пов`язані з переглядом справи в суді касаційної інстанції, підлягають залишенню за ОСОБА_2 як особою, яка подала касаційну скаргу.
Керуючись статтями 400, 401, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду,
ПОСТАНОВИВ :
У задоволенні клопотання ОСОБА_2 про участь у судовому засіданні відмовити.
Касаційну скаргу ОСОБА_2 залишити без задоволення.
Рішення Личаківського районного суду м. Львова від 09 лютого 2022 року та постанову Львівського апеляційного суду від 15 листопада 2022 року в частині стягнення з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 неустойки (штрафу) в розмірі 1 620 000 грн залишити без змін.
Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає.
Судді: Н. О. Антоненко
І. О. Дундар
М. М. Русинчук