У травні 2020 року керівник Дніпропетровської місцевої прокуратури № 1 в інтересах держави в особі Дніпровської міської ради звернувся до суду з позовом до Комунального підприємства "Центр реєстрації та надання послуг" Нивотрудівської сільської ради (далі - КП "Центр реєстрації та надання послуг"), ОСОБА_1 про скасування рішення державного реєстратора, визнання недійсним договору купівлі-продажу та витребування майна.

Позов обґрунтовано тим, що під час здійснення представницьких повноважень Дніпропетровською місцевою прокуратурою № 1 встановлено безпідставне вибуття із комунальної власності територіальної громади м. Дніпра нерухомого майна житлового фонду, а саме квартири АДРЕСА_1 . В цій квартирі проживали та були зареєстровані: ОСОБА_2, ІНФОРМАЦІЯ_1, який помер ІНФОРМАЦІЯ_2 ; ОСОБА_3, ІНФОРМАЦІЯ_3, який помер ІНФОРМАЦІЯ_4 ; ОСОБА_4, ІНФОРМАЦІЯ_5, який помер ІНФОРМАЦІЯ_6 ; ОСОБА_5, ІНФОРМАЦІЯ_7, який помер ІНФОРМАЦІЯ_8 . За час свого проживання наймачі квартири правом на набуття її у власність не скористались, квартира залишилась неприватизованою.

Позивач вказував на те, що виконавчим комітетом Дніпровської міської ради, з метою подальшого розподілу вільного житла комунальної власності, 19 березня 2019 року прийнято рішення № 266 про включення до числа службових жилих приміщень квартиру АДРЕСА_1 та закріплено за прокуратурою Дніпропетровської області. Однак, 25 лютого 2019 року державним реєстратором комунального підприємства "Центр реєстрації та надання послуг" Нивотрудівської сільської ради на підставі свідоцтва про право власності на житло від 25 грудня 1995 року, виданого виконкомом Дніпропетровської міської ради народних депутатів, зареєстровано право приватної власності ОСОБА_6 на квартиру АДРЕСА_1 .

Зазначав, що за даними органу приватизації - департаменту житлового господарства Дніпровської міської ради, квартира АДРЕСА_1, у власність громадянам на підставі свідоцтва про право власності не передавалась. Відповідно до інформації Комунального підприємства "Дніпропетровське міжміське бюро технічної інвентаризації" Дніпропетровської обласної ради (далі - КП "Дніпропетровське міжміське бюро технічної інвентаризації") державна реєстрація права власності за ОСОБА_6 не проводилась, згідно з інвентаризаційною справою відомості про право власності на квартиру АДРЕСА_1, відсутні. За вказаним фактом Дніпропетровською місцевою прокуратурою № 1 21 травня 2019 року внесено відомості до Єдиного реєстру досудових розслідувань № 42019042630000089 за частиною п`ятою статті 27, частинами першою та четвертою статті 358, частиною третьою статті 27, частиною третьою статті 190 Кримінального кодексу України (далі - КК України (2341-14) ).

Також вказував на те, що під час досудового розслідування кримінального провадження було з`ясовано, що ОСОБА_6, ІНФОРМАЦІЯ_9, помер ІНФОРМАЦІЯ_10, втім 26 березня 2019 року на підставі договору купівлі-продажу від 26 березня 2019 року № 277, посвідченого приватним нотаріусом Дніпровського міського нотаріального округу (далі - приватний нотаріус ДМНО) Кононенко С. А., укладеного між померлим ОСОБА_6 та ОСОБА_1, проведено державну реєстрацію права приватної власності ОСОБА_1 на квартиру АДРЕСА_1, а тому просив суд визнати недійсним договір купівлі-продажу від 26 березня 2019 року № 277, укладений між ОСОБА_6 та ОСОБА_1, посвідчений приватним нотаріусом ДМНО Кононенко С.А. щодо квартири АДРЕСА_1 (реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна - 1773162112101), номер запису про право власності - 30881154 від 26 березня 2019 року; скасувати рішення державного реєстратора КП "Центр реєстрації та надання послуг" про державну реєстрацію права власності, індексний номер рішення - 45688676 від 25 лютого 2019 року за ОСОБА_6 (реєстраційний номер облікової картки платника податків НОМЕР_1 ) на квартиру АДРЕСА_1 (реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна - 1773162112101), номер запису про право власності - 30444155 від 25 лютого 2019 року; витребувати від ОСОБА_1 на користь територіальної громади м. Дніпра в особі Дніпровської міської ради квартиру АДРЕСА_1 (реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна - 1773162112101).

Протокольною ухвалою Індустріального районного суду м. Дніпропетровська від 28 квітня 2021 року замінено назву прокуратури як представника держави в особі Дніпровської міської ради у цій справі на Лівобережну окружну прокуратуру міста Дніпра Дніпропетровської області.

Заочним рішенням Індустріального районного суду м. Дніпропетровська від 26 серпня 2021 року позов Лівобережної окружної прокуратури м. Дніпра Дніпропетровської області в інтересах держави в особі Дніпровської міської ради задоволено. Визнано недійсним договір купівлі-продажу від 26 березня 2019 року № 277, укладений між ОСОБА_6 та ОСОБА_1, посвідчений приватним нотаріусом ДМНО Кононенко С. А. щодо квартири АДРЕСА_1 (реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна - 1773162112101), номер запису про право власності - 30881154 від 26 березня 2019 року. Скасовано рішення державного реєстратора КП "Центр реєстрації та надання послуг" Нивотрудівської сільської ради про державну реєстрацію права власності, індексний номер рішення - 45688676 від 25 лютого 2019 року за ОСОБА_6 (реєстраційний номер облікової картки платника податків НОМЕР_1 ) на квартиру АДРЕСА_1 (реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна - 1773162112101), номер запису про право власності - 30444155 від 25 лютого 2019 року. Витребувано від ОСОБА_1 (реєстраційний номер облікової картки платника податків НОМЕР_2 ) на користь територіальної громади міста Дніпро в особі Дніпровської міської ради квартиру АДРЕСА_1 (реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна - 1773162112101). Стягнуто з КП "Центр реєстрації та надання послуг" на користь прокуратури Дніпропетровської області сплачений судовий збір у сумі 4 591,25 грн. Стягнуто з ОСОБА_1 на користь прокуратури Дніпропетровської області сплачений судовий збір у сумі 4 591,25 грн.

Ухвалюючи рішення про задоволення позовних вимог, суд першої інстанції виходив із їх доведеності та обґрунтованості у повному обсязі.

Суд першої інстанції дійшов висновку про те, що рішення державного реєстратора про державну реєстрацію права власності за ОСОБА_6 на квартиру АДРЕСА_1 (реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна - 1773162112101) вчинене за відсутності належних правових підстав, порушує встановлений чинним законодавством порядок проведення державної реєстрації права власності на об`єкти нерухомого майна та підлягає скасуванню.

Крім того, суд першої інстанції дійшов висновку про те, що спірне нерухоме майно вибуло з власності Дніпровської міської ради поза волею власника іншим шляхом, що в свою чергу свідчить наявність підстав для визнання недійсним договору купівлі-продажу від 26 березня 2019 року № 277 та витребування вказаного майна від ОСОБА_1 як добросовісного набувача в порядку частини першої статті 388 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України (435-15) ).

Додатковим рішенням Індустріального районного суду м. Дніпропетровська від 14 грудня 2021 року стягнуто з КП "Центр реєстрації та надання послуг" на користь прокуратури Дніпропетровської області судовий збір у сумі 525,50 грн. Стягнуто з ОСОБА_1 на користь прокуратури Дніпропетровської області судовий збір у сумі 525,50 грн.

Ухвалюючи додаткове судове рішення, суд першої інстанції виходив із того, що підчас розгляду справи судом не було вирішено питання щодо стягнення судових витрат у вигляді судового збору за подання заяви про забезпечення позову.

Постановою Дніпровського апеляційного суду від 29 березня 2022 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 задоволено частково. Заочне рішення Індустріального районного суду м. Дніпропетровська від 26 серпня 2021 року скасовано та ухвалено нове судове рішення про часткове задоволення позову. Скасовано рішення державного реєстратора КП "Центр реєстрації та надання послуг" про державну реєстрацію права власності від 25 лютого 2019 року, індексний номер рішення - 45688676 за ОСОБА_6 на квартиру АДРЕСА_1 (реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна - 1773162112101), номер запису про право власності - 30444155 від 25 лютого 2019 року. Витребувано від ОСОБА_1 на користь територіальної громади міста Дніпра в особі Дніпровської міської ради квартиру АДРЕСА_1 (реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна - 1773162112101). В задоволенні іншої частини позову відмовлено. Стягнуто з ОСОБА_1 на користь Дніпропетровської обласної прокуратури судовий збір у розмірі 7 080,50 грн. Стягнуто з прокуратури Дніпропетровської області на користь ОСОБА_1 судовий збір у розмірі 3 153,00 грн.

Скасовуючи рішення суду першої інстанції та ухвалюючи нове судове рішення про часткове задоволення позову, апеляційний суд виходив із того, що підчас розгляду справи 26 серпня 2021 року суд першої інстанції не повернувся з нарадчої кімнати, не оголосив вступну і резолютивну частини ухваленого судового рішення чим порушив вимоги статті 259 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України (1618-15) ).

Також апеляційний суд встановив, що рішення державного реєстратора про державну реєстрацію права власності за ОСОБА_6 на квартиру АДРЕСА_1 (реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна - 1773162112101) вчинене за відсутності належних правових підстав, тому дійшов висновку про те, що воно підлягає скасуванню.

Водночас апеляційний суд дійшов висновку про те, що оскільки спірна квартира вибула з комунальної власності незаконним шляхом, то позовні вимоги прокуратури про витребування вказаного майна від ОСОБА_1 на користь територіальної громади м. Дніпра в особі Дніпровської міської ради є доведеними, обґрунтованими та такими, що підлягають задоволенню.

Також, апеляційний суд звернув увагу на те, що ОСОБА_1 повинен був проявити розумну обачність при купівлі спірної квартири, власність на яку зареєстровано менше ніж за місяць до укладання договору купівлі-продажу.

Крім того, відмовляючи у задоволенні позовної вимоги про визнання недійсним договору купівлі-продажу від 26 березня 2019 року № 277, апеляційний суд дійшов висновку про те, що вона є неефективним способом захисту порушених прав територіальної громади м. Дніпра.

Короткий зміст та узагальнені доводи касаційних скарг та позиція інших учасників справи

27 квітня 2022 року заступник керівника Дніпропетровської обласної прокуратури із застосуванням засобів поштового зв`язку звернувся до Верховного Суду із касаційною скаргою на постанову Дніпровського апеляційного суду від 29 березня 2022 року, в якій, посилаючись на неправильне застосування апеляційним судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить змінити оскаржуване судове рішення в частині стягнення з Дніпропетровської обласної прокуратури на користь ОСОБА_1 судових витрат, пов`язаних зі сплатою судового збору у розмірі 3 153,00 грн, шляхом викладу його мотивувальної та резолютивної частин в цій частині у такі редакції: "Стягнути з Дніпропетровської міської ради витрати, пов`язані зі сплатою судового збору за розгляд справи у суді апеляційної інстанції на користь ОСОБА_1" у розмірі 3 153,00 грн".

Касаційна скарга мотивована тим, що апеляційний суд:

- безпідставно стягнув судові витрати із Дніпропетровської обласної прокуратури;

- не врахував, що позивачем у справі є Дніпровська міська рада, а не прокурор;

- допустив неправильне застосування положень статті 131-1 Конституції України, статті 23 Закону України "Про прокуратуру" та статті 56 ЦПК України;

- застосовав норми права, а саме статтю 141 ЦПК України, без урахування висновків Верховного Суду, викладених у постановах від 14 січня 2021 року у справі № 521/3011/18, від 15 січня 2019 року у справі № 908/799/17, від 23 листопада 2020 року у справі № 908/1578/19, від 23 лютого 2021 року у справі № 908/2005/19.

Також у касаційній скарзі заступник керівника Дніпропетровської обласної прокуратури виклав клопотання про зупинення виконання постанови Дніпровського апеляційного суду від 29 березня 2022 року, яке обґрунтував тим, що у разі задоволення касаційної скарги виконання постанови в оскаржуваній частині призведе до додаткових перепон щодо повернення сплачених коштів на рахунки прокуратури.

30 травня 2022 року ОСОБА_1 із застосуванням засобів поштового зв`язку звернувся до Верховного Суду із касаційною скаргою на Дніпровського апеляційного суду від 29 березня 2022 року, в якій, посилаючись на неправильне застосування апеляційним судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить скасувати оскаржувану постанову в частині задоволення позовних вимог Лівобережної окружної прокуратури міста Дніпра Дніпропетровської області, що діє в інтересах держави в особі Дніпровської міської радипро скасування рішення державного реєстратора та витребування майна і ухвалити в цій частині нове рішення, яким відмовити у задоволенні цих позовних вимог.

Касаційна скарга обґрунтована тим, що апеляційний суд:

- не врахував, що особа, яка звернулася до суду з вимогою по витребування майна з чужого незаконного володіння, повинна довести своє право власності на майно, що перебуває у володінні відповідача;

- не звернув увагу на те, що вирок Індустріального районного суду м. Дніпропетровська від 11 серпня 2020 року у справі № 202/641/20, який покладений в основу оскаржуваного судового рішення, та інші наявні у справі матеріали не містять належних доказів спірна квартири перебувала у власності територіальної громади м. Дніпра в особі Дніпровської міської ради;

- не дослідив даних про попередніх наймачів спірної квартири, ордера на цю квартиру, даних про облік особових рахунків по квартирі, даних про зареєстрованих у спірній квартирі осіб станом на 25 грудня 1995 року;

- проігнорував те, що втручання держави у мирне володіння заявником спірним нерухомим майном є невиправданим, оскільки не здійснюється з метою задоволення суспільного інтересу, є непропорційним та несе для нього надмірний тягар;

- не зазначив мотивів задоволення позовної вимоги прокурора про скасування рішення державного реєстратора;

- не врахував, що за загальним правилом представництво прокуратурою інтересів органу місцевого самоврядування не допускається;

- не звернув увагу на те, що прокурором не було підтверджено наявність виключного випадку для здійснення представництва у суді законних інтересів держави;

- застосовав норми права без урахування висновків Верховного Суду, викладених у постановах від 15 травня 2019 року у справі № 522/7636/14-ц, від 05 лютого 2020 року у справі № 297/616/17, від 26 липня 2018 року у справі № 926/1111/15, від 17 червня 2020 року у справі № 922/2246/19, від 30 січня 2019 року у справі № 357/9328/15-ц від 14 листопада 2018 року у справі № 183/1617/16, від 26 травня 2020 року у справі № 912/2385/18, від 06 серпня 2019 року у справі № 910/6144/18, від 06 серпня 2019 року у справі № 912/2529/18.

05 серпня 2022 року Дніпровська обласна прокуратура подала до Верховного Суду відзив на касаційну скаргу ОСОБА_1, в якому заявник зазначила про необґрунтованість та безпідставність доводів касаційної скарги, а також про відсутність підстав для скасування постанови Дніпровського апеляційного суду від 29 березня 2022 року в оскаржуваній частині.

15 серпня 2022 року до Верховного Суду надійшло клопотання ОСОБА_1 про зупинення виконання постанови Дніпровського апеляційного суду від 29 березня 2022 року у справі, в якому посилається на положення статті 436 ЦПК України.

Клопотання обґрунтовано тим, що постановою державного виконавця від 27 травня 2022 року відкрито виконавче провадження № 69099628, тому наявні підстави для задоволення клопотання.

19 січня 2023 року Дніпровська міська рада подала до Верховного Суду відзив на касаційну скаргу ОСОБА_1, в якому зазначила про необґрунтованість та безпідставність доводів касаційної скарги та просила касаційну скаргу залишити без задоволення, а постанову Дніпровського апеляційного суду від 29 березня 2022 року - без змін.

Також у відзиві Дніпровська міська радазазначила клопотання про поновлення їй строку для подання відзиву, яке обґрунтувала тим, що розпорядженням Дніпровського міського голови від 24 лютого 2022 року № 2-24/2-рк "Про встановлення простою у роботі Дніпровської міської ради та її виконавчих органів, комунальних підприємств, закладів та установ" було дозволено працівникам міськради та її виконавчим органам, у яких встановлено простій, не перебувати за основним місцем роботи до закінчення простою та залучати вказаних працівників виключно у разі крайньої необхідності та умов гарантування безпечних умов роботи. Окрім цього, вказаним розпорядженням визнано встановлений простій у роботі Дніпровської міської ради та її виконавчих органів таким, що виник не з вини працівників та зумовлений загрозою їх життю та здоров`ю військовою агресією з боку Російської Федерації. Так, в зв`язку з вказаним розпорядженням, не всі працівники знаходились на робочих місцях, а деякі перебували поза межами країни, вказаний факт і призвів до несвоєчасного виконання ухвали Верховного Суду від 12 липня 2022 року, щодо права надання відзиву на касаційну скаргу ОСОБА_1 .

Відповідно до частини другої статті 127 ЦПК України встановлений судом процесуальний строк може бути продовжений судом за заявою учасника справи, поданою до закінчення цього строку, чи з ініціативи суду.

Перевіривши доводи клопотання Дніпровської міської ради, Верховний Суд дійшов висновку, що оскільки строк на подання відзиву на касаційну скаргу пропущено заявником з поважних причин, то він підлягає продовженню.

Межі касаційного перегляду

Згідно з пунктом 1 частини першої статті 389 ЦПК України учасники справи, а також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, свободи, інтереси та (або) обов`язки, мають право оскаржити у касаційному порядку рішення суду першої інстанції після апеляційного перегляду справи та постанову суду апеляційної інстанції, крім судових рішень, визначених у частині третій цієї статті.

Відповідно до частини першої статті 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Касаційні скарги заступника керівника Дніпропетровської обласної прокуратури та ОСОБА_1 не містять доводів щодо оскарження постанови Дніпровського апеляційного суду від 29 березня 2022 року в частині процесуальних підстав скасування рішення суду першої інстанції та вирішення позовних вимог про визнання недійсним договору купівлі-продажу від 26 березня 2019 року № 277, тому таке судове рішення апеляційного суду у вказаній частині не перевіряється.

Таким чином, постанова Дніпровського апеляційного суду від 29 березня 2022 року перевіряється лише в частині вирішення позовних вимог про скасування рішення державного реєстратора та витребування майна.

Рух справи у суді касаційної інстанції

Згідно з протоколом автоматизованого розподілу судової справи між суддями Верховного Суду від 02 травня 2022 року касаційну скаргу заступника керівника Дніпропетровської обласної прокуратури на постанову Дніпровського апеляційного суду від 29 березня 2022 року передано на розгляд судді-доповідачу Гулейкову І. Ю.

Ухвалою Верховного Суду від 04 травня 2022 року відкрито касаційне провадження у справі за касаційною скаргою заступника керівника Дніпропетровської обласної прокуратури на підставі пунктом 1 частини другої статті 389 ЦПК України; витребувано матеріали справи № 202/2752/20 із Індустріального районного суду м. Дніпропетровська; відмовлено у задоволенні клопотання заступника керівника Дніпропетровської обласної прокуратури про зупинення виконання постанови Дніпровського апеляційного суду від 29 березня 2022 року; надано учасникам справи строк для подання відзиву на касаційну скаргу.

Згідно з протоколом автоматизованого розподілу судової справи між суддями Верховного Суду від 02 червня 2022 року касаційну скаргу ОСОБА_1 на постанову Дніпровського апеляційного суду від 29 березня 2022 року передано на розгляд судді-доповідачу Гулейкову І. Ю.

06 червня 2022 року матеріали справи № 202/2752/20 надійшли до Верховного Суду.

Ухвалою Верховного Суду від 13 червня 2022 року поновлено ОСОБА_1 строк на касаційне оскарження постанови Дніпровського апеляційного суду від 29 березня 2022 року; касаційну скаргу залишено без руху для усунення недоліків, зокрема сплати судового збору у розмірі 14 209,00 грн.

Ухвалою Верховного Суду від 12 липня 2022 року (після усунення заявником недоліків касаційної скарги) відкрито касаційне провадження у справі за касаційною скаргою ОСОБА_1 на підставі пункту 1 частини другої статті 389 ЦПК України; надано учасникам справи строк для подання відзиву на касаційну скаргу.

Ухвалою Верховного Суду від 29 серпня 2022 року клопотання ОСОБА_1 про зупинення виконання постанови Дніпровського апеляційного суду від 29 березня 2022 року залишено без задоволення.

Позиція Верховного Суду

Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Частиною другою статті 389 ЦПК України передбачено, що підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу. Підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 2, 3 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Згідно з частиною першою статті 402 ЦПК України у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400 цього Кодексу.

Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційних скарг, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційні скарги підлягають залишенню без задоволення з огляду на таке.

Фактичні обставини справи

Судами попередніх інстанцій встановлено, що в квартирі АДРЕСА_1, проживали та були зареєстровані: ОСОБА_2, ІНФОРМАЦІЯ_1, який помер ІНФОРМАЦІЯ_2 ; ОСОБА_3, ІНФОРМАЦІЯ_3, який помер ІНФОРМАЦІЯ_4 ; ОСОБА_4, ІНФОРМАЦІЯ_5, який помер ІНФОРМАЦІЯ_6 ; ОСОБА_5, ІНФОРМАЦІЯ_7, який помер ІНФОРМАЦІЯ_8, що підтверджується довідкою № 14730 про склад сім`ї або зареєстрованих у житловому приміщенні осіб від 01 жовтня 2018 року, картками реєстрації місця проживання, листом департаменту адміністративних послуг та дозвільних процедур Дніпровської міської ради від 23 листопада 2018 року № 6/5-805.

За час свого проживання наймачі квартири правом на набуття її у власність не скористались, квартира залишилась неприватизованою, що підтверджується інформацією, наданою департаментом житлового господарства від 21 червня 2019 року № 1/12-1763.

Виконавчим комітетом Дніпровської міської ради, з метою подальшого розподілу вільного житла комунальної власності, 19 березня 2019 року прийнято рішення № 266 про включення до числа службових жилих приміщень квартири АДРЕСА_1, та закріплено за прокуратурою Дніпропетровської області.

Також судами встановлено, що 25 лютого 2019 року державним реєстратором КП "Центр реєстрації та надання послуг" на підставі свідоцтва про право власності на житло від 25 грудня 1995 року, виданого виконкомом Дніпропетровської міської ради народних депутатів, зареєстровано право приватної власності ОСОБА_6 на квартиру АДРЕСА_1 .

Водночас за даними органу приватизації - департаменту житлового господарства Дніпровської міської ради, квартира АДРЕСА_1 у власність громадянам на підставі свідоцтва про право власності не передавалась.

Відповідно до листа від 13 червня 2019 року № 8679 КП "Дніпропетровське міжміське бюро технічної інвентаризації" Дніпропетровської обласної ради, державна реєстрація права власності за ОСОБА_6 не проводилась, згідно з інвентаризаційною справою відомості про право власності на квартиру АДРЕСА_1, відсутні.

За вказаним фактом Дніпропетровською місцевою прокуратурою № 1 21 травня 2019 року внесено відомості до Єдиного реєстру досудових розслідувань № 42019042630000089 за частиною п`ятою статті 27, частиною першою статті 358, частиною четвертою статті 358, частиною третьою статті 27, частиною третьою статті 190 КК України.

ОСОБА_6, ІНФОРМАЦІЯ_9, помер ІНФОРМАЦІЯ_10, що підтверджується витягом з Державного реєстру актів цивільного стану громадян щодо актового запису про смерть від 26 листопада 2019 року № 00024703126.

26 березня 2019 року на підставі договору купівлі-продажу від 26 березня 2019 року № 277, посвідченого приватним нотаріусом ДМНО Кононенко С.А., укладеного між померлим ІНФОРМАЦІЯ_10 ОСОБА_6 та ОСОБА_1, проведено державну реєстрацію права приватної власності ОСОБА_1 на квартиру АДРЕСА_1 .

Вироком Індустріального районного суду м. Дніпропетровська від 11 серпня 2020 року у справі № 202/641/20 встановлено, що внаслідок спільних умисних дій невстановленої особи, матеріали щодо якої виділено в окреме провадження, та ОСОБА_7 з права комунальної власності територіальної громади міста Дніпра незаконно вибуло нерухоме майно - квартира АДРЕСА_1 . ОСОБА_7 визнано винуватим у вчиненні кримінальних проступків, передбачених частиною п`ятою статті 27, частиною першою статті 358, частиною четвертою статті 358 КК України, та злочину, передбаченого частиною другою статті 27, частиною третьою статті 190 КК України.

Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та їх нормативно-правове обґрунтування

Щодо касаційної скарги ОСОБА_1 .

У статті 41 Конституції України закріплено, що кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю. Право приватної власності набувається в порядку, визначеному законом. Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності.

Відповідно до частини першої статті 15 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.

Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу (частина перша статті 16 ЦК України).

Частиною першою статті 316 ЦК України передбачено, що правом власності є право особи на річ (майно), яке вона здійснює відповідно до закону за своєю волею, незалежно від волі інших осіб.

Власникові належать права володіння, користування та розпорядження своїм майном (стаття 317 ЦК України).

Статтею 319 ЦК України визначено, що власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд.

Відповідно до статті 321 ЦК України право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні.

Право власності набувається на підставах, що не заборонені законом, зокрема із правочинів, і вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону або незаконність набуття права власності не встановлена судом (стаття 328 ЦК України).

Витребування майна шляхом віндикації застосовується до відносин речово-правового характеру, зокрема, якщо між власником і володільцем майна відсутні договірні відносини і майно перебуває у володільця не на підставі укладеного з власником договору. У цьому разі майно може бути витребувано від особи, яка не є стороною недійсного правочину, шляхом подання віндикаційного позову, зокрема від добросовісного набувача, з підстав, передбачених частиною першою статті 388 ЦК України.

Відповідно до частини першої статті 388 ЦК України якщо майно за відплатним договором придбане в особи, яка не мала права його відчужувати, про що набувач не знав і не міг знати (добросовісний набувач), власник має право витребувати це майно від набувача лише в разі, якщо майно: 1) було загублене власником або особою, якій він передав майно у володіння; 2) було викрадене у власника або особи, якій він передав майно у володіння; 3) вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно у володіння, не з їхньої волі іншим шляхом.

З аналізу змісту наведеного правила випливає, що право власника на витребування майна від добросовісного набувача на підставі частини першої статті 388 ЦК України залежить від того, у який спосіб майно вибуло з його володіння.

За змістом статті 388 ЦК України випадки витребування майна власником від добросовісного набувача обмежені й можливі за умови, що майно вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно, поза їх волею. Наявність у діях власника волі на передачу майна іншій особі унеможливлює витребування майна від добросовісного набувача.

Вибуття майна з володіння власника на підставі правочину, який визнаний надалі недійсним, вважається таким, що вибуло з володіння власника поза його волею.

Положення статті 388 ЦК України застосовується як правова підстава позову про повернення майна від добросовісного набувача, якщо майно вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно, не з їхньої волі іншим шляхом, яке було відчужене третій особі, якщо між власником та володільцем майна не існує жодних юридичних відносин.

Власник з дотриманням вимог статті 388 ЦК України може витребувати належне йому майно від особи, яка є останнім його набувачем, незалежно від того, скільки разів це майно було відчужене до того, як воно потрапило у володіння останнього набувача (постанова Великої Палати Верховного Суду від 19 листопада 2019 року в справі № 911/3680/17 (провадження № 12-104гс19).

Також, відповідно до частин першої та другої статті 5 Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень", у Державному реєстрі прав реєструються речові права та їх обтяження на земельні ділянки, а також на об`єкти нерухомого майна, розташовані на земельній ділянці, переміщення яких неможливе без їх знецінення та зміни призначення, а саме: підприємства як єдині майнові комплекси, житлові будинки, будівлі, споруди, а також їх окремі частини, квартири, житлові та нежитлові приміщення. Якщо законодавством передбачено прийняття в експлуатацію нерухомого майна, державна реєстрація прав на таке майно проводиться після прийняття його в експлуатацію в установленому законодавством порядку.

Згідно з частиною третьою статті 10, статті 18 Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень" державний реєстратор встановлює відповідність заявлених прав і поданих/отриманих документів вимогам законодавства, а також відсутність суперечностей між заявленими та вже зареєстрованими речовими правами на нерухоме майно та їх обтяженнями, зокрема: відповідність відомостей про речові права на нерухоме майно та їх обтяження, що містяться у Державному реєстрі прав, відомостям, що містяться у поданих/отриманих документах, наявність факту виконання умов правочину, з якими закон та/або відповідний правочин пов`язує можливість виникнення, переходу, припинення речового права, що підлягає державній реєстрації. Під час проведення державної реєстрації прав, що виникли в установленому законодавством порядку до 01 січня 2013 року, обов`язково запитує від органів влади, підприємств, установ та організацій, які відповідно до законодавства проводили оформлення та/або реєстрацію прав, інформацію (довідки, засвідчені в установленому законодавством порядку копії документів тощо), необхідну для такої реєстрації, у разі відсутності доступу до відповідних носіїв інформації, що містять відомості, необхідні для проведення державної реєстрації прав, чи у разі відсутності необхідних відомостей в єдиних та державних реєстрах, доступ до яких визначено цим Законом, та/або у разі, якщо відповідні документи не були подані заявником. Державній реєстрації підлягають виключно заявлені речові права на нерухоме майно та їх обтяження, за умови їх відповідності законодавству і поданим документам.

Ухвалюючи нове судове про часткове задоволення позову, апеляційний суд, повно та всебічно встановивши обставини справи, дослідивши наявні у справі докази та надавши їм належну оцінку, правильно виходив із того, що рішення державного реєстратора про державну реєстрацію права власності за ОСОБА_6 на квартиру АДРЕСА_1 (реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна - 1773162112101) вчинене за відсутності належних правових підстав, тому дійшов обґрунтованого висновку про те, що воно підлягає скасуванню.

Водночас апеляційний суд дійшов правильного висновку про те, що оскільки спірна квартира вибула з комунальної власності незаконним шляхом, то позовні вимоги прокуратури про витребування вказаного майна від добросовісного набувача ОСОБА_1 на користь територіальної громади м. Дніпра в особі Дніпровської міської ради за правилами статті 388 ЦК України є доведеними, обґрунтованими та такими, що підлягають задоволенню.

Доводи касаційної скарги ОСОБА_1 про відсутність у прокуратури повноважень з представництва у суді інтересів держави в особі Дніпровської міської ради у цій справ, Верховний Суд відхиляє з огляду на таке.

Відповідно до частини четвертої статті 23 Закону України "Про прокуратуру" наявність підстав для представництва має бути обґрунтована прокурором у суді.

Прокурор здійснює представництво інтересів громадянина або держави в суді виключно після підтвердження судом підстав для представництва.

Прокурор зобов`язаний попередньо, до звернення до суду, повідомити про це громадянина та його законного представника або відповідного суб`єкта владних повноважень. У разі підтвердження судом наявності підстав для представництва прокурор користується процесуальними повноваженнями відповідної сторони процесу. Наявність підстав для представництва може бути оскаржена громадянином чи її законним представником або суб`єктом владних повноважень.

При цьому, слід зазначити, що Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ) уникає абстрактного підходу до розгляду питання про участь прокурора у цивільному провадженні. Розглядаючи кожен випадок окремо суд вирішує наскільки участь прокурора у розгляді справи відповідала принципу рівноправності сторін.

У рекомендаціях Парламентської Асамблеї Ради Європи від 27 травня 2003 року № 1604 (2003) "Про роль прокуратури в демократичному суспільстві, заснованому на верховенстві закону щодо функцій органів прокуратури, які не відносяться до сфери кримінального права, передбачено важливість забезпечити, щоб повноваження і функції прокурорів обмежувалися сферою переслідування осіб, винних у скоєнні кримінальних правопорушень, і вирішення загальних завдань щодо захисту інтересів держави через систему відправлення кримінального правосуддя, а для виконання будь-яких інших функцій були засновані окремі, належним чином розміщені та ефективні органи.

Виключними випадками, за яких прокурор може здійснювати представництво інтересів держави в суді, є порушення або загроза порушення інтересів держави. При цьому, в кожному конкретному випадку прокурор при зверненні до суду з позовом повинен довести існування обставин порушення або загрози порушення інтересів держави.

Прокурор може представляти інтереси держави в суді у випадках: якщо захист цих інтересів не здійснює або неналежним чином здійснює орган державної влади, орган місцевого самоврядування чи інший суб`єкт владних повноважень, до компетенції якого віднесені відповідні повноваження; у разі відсутності такого органу.

Отже, тлумачення пункту 3 частини першої статті 131-1 Конституції України, з урахуванням практики Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ), свідчить, що прокурор може представляти інтереси держави в суді тільки у виключних випадках, які прямо передбачені законом. Розширене тлумачення випадків (підстав) для представництва прокурором інтересів держави в суді не відповідає принципу змагальності, який є однією з засад правосуддя (пункт 3 частини другої статті 129 Конституції України).

Участь прокурора в судовому процесі можлива за умови, крім іншого, обґрунтування підстав для звернення до суду, а саме має бути доведено нездійснення або неналежне здійснення захисту інтересів держави у спірних правовідносинах суб`єктом влади (у даному випадку, органом місцевого самоврядування), до компетенції якого віднесені відповідні повноваження, або підтверджено відсутність такого органу (частина третя статті 23 Закону України "Про прокуратуру").

При цьому прокурор не може вважатися альтернативним суб`єктом звернення до суду і замінювати належного суб`єкта владних повноважень для захисту інтересів держави (аналогічний правовий висновок викладений у постановах Верховного Суду у справах № 924/1237/17, № 910/4345/18, № 925/226/18, № 910/2491/18).

ЄСПЛ неодноразово звертав увагу на участь прокурора в суді на боці однієї зі сторін як обставину, що може впливати на дотримання принципу рівності сторін. Оскільки прокурор або посадова особа з аналогічними функціями, пропонуючи задовольнити або відхилити скаргу, стає противником або союзником сторін у справі, його участь може викликати в однієї зі сторін відчуття нерівності (пункт 27 рішення ЄСПЛ від 31 березня 2005 року у справі "Ф.В. проти Франції" (F.W. v. France), заява № 61517/00).

Отже, захищати інтереси держави повинні насамперед відповідні суб`єкти владних повноважень, а не прокурор. Для того, щоб інтереси держави не залишилися незахищеними, прокурор виконує субсидіарну роль, замінює у судовому провадженні відповідного суб`єкта владних повноважень, який відсутній або всупереч вимог закону не здійснює захисту чи робить це неналежно.

Підставою для представництва прокурором інтересів держави в суді є належне обґрунтування, підтверджене достатніми доказами, зокрема, але не виключно, повідомленням прокурора на адресу відповідного органу про звернення до суду від його імені, відповідними запитами, а також копіями документів, отриманих від органу, що свідчать про наявність підстав для такого представництва. Вказану правову висловлено Верховним Судом у постанові від 06 серпня 2019 року у справі № 910/6144/18.

Відповідно до матеріалів справи, 17 лютого 2020 року Дніпропетровська місцева прокуратура № 1 звернулась до голови Дніпровської міської ради з листом № 04/32-1245ВИХ-20 щодо незаконного вибуття з комунальної власності на квартири АДРЕСА_1, в якому наголосила про необхідність вжити дій щодо захисту права власності територіальної громади міста Дніпра на вищевказаний об`єкт нерухомості (т. 1 а. с. 28). До вказаного листа прокуратура додала копії документів зібрані під час проведення досудового розслідування факту незаконного відчуження комунального майна.

Натоміть, Дніпровською міською радою, як органом уповноваженим державою здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах, не вжито жодних заходів направлених на повернення комунальної власності міста вказаного нерухомого майна, що вибуло із власності територіальної громади поза її волею.

Керуючись частиною четвертою статті 23 Закону України "Про прокуратуру", листом від 05 травня 2020 року № 04/32-3843ВИХ-20 Дніпропетровська місцева прокуратура № 1 повідомила Дніпровську міську раду про намір звернутись з позовом в інтересах держави до Індустріального районного суду м. Дніпропетровська з позовом до КП "Центр реєстрації та надання послуг", ОСОБА_1 щодо захисту майнових прав територіальної громади (т. 1 а. с. 75).

У позовній заяві прокурор Дніпропетровської місцевої прокуратури № 1на виконання частини четвертої статті 56 ЦПК України, абзацу першого частини третьої, абзацу першого частини четвертої статті 23 Закону України "Про прокуратуру" навів обґрунтування неналежного здійснення Дніпровської міською радою заходів щодо усунення порушень законодавства та не вжиття останньою заходів, направлених на повернення до комунальної власності міста нерухомого майна, що вибуло із власності територіальної громади поза її волею (т. 1 а. с. 3-18).

Отже, прокурором у цій справі було належним чином обґрунтовано та підтверджено доказами наявність підстав здійснення представництва у суді законних інтересів держави в особі Дніпровської міської ради.

Посилання у касаційній скарзі ОСОБА_1 щодо відсутності у матеріалах справи належних доказів того, що квартира АДРЕСА_1 є власністю територіальної громади м. Дніпра, зводяться до переоцінки доказів, що відповідно до частини першої статті 400 ЦПК України знаходиться поза межами повноважень суду касаційної інстанції, а тому Верховний Суд їх також відхиляє.

Доводи касаційної скарги про те, що втручання держави у мирне володіння заявником спірним нерухомим майном є невиправданим, оскільки не здійснюється з метою задоволення суспільного інтересу, є непропорційним та несе для нього надмірний тягар, є безпідставними з огляду на таке.

Статтею 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод (995_004) (далі - Конвенція) передбачено, що кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений свого майна інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом або загальними принципами міжнародного права.

Концепція "майна" в розумінні статті 1 Першого протоколу до Конвенції має автономне тлумачення, тобто не обмежується власністю на матеріальні речі та не залежить від формальної класифікації у внутрішньому праві. Певні права та інтереси, що становлять активи, також можуть вважатися правом власності, а отже, і "майном".

Предметом регулювання статті 1 Першого протоколу до Конвенції є втручання держави у право на мирне володіння майном. У практиці ЄСПЛ (серед багатьох інших, наприклад, рішення ЄСПЛ у справах "Спорронґ і Льоннрот проти Швеції" від 23 вересня 1982 року, "Джеймс та інші проти Сполученого Королівства" від 21 лютого 1986 року, "Щокін проти України" від 14 жовтня 2010 року, "Сєрков проти України" від 07 липня 2011 року, "Колишній король Греції та інші проти Греції" від 23 листопада 2000 року, "Булвес" АД проти Болгарії" від 22 січня 2009 року, "Трегубенко проти України" від 02 листопада 2004 року, "East/West Alliance Limited" проти України" від 23 січня 2014 року) напрацьовано три критерії, які слід оцінювати на предмет сумісності заходу втручання у право особи на мирне володіння майном із гарантіями статті 1 Першого протоколу до Конвенції, а саме: чи є втручання законним; чи має воно на меті "суспільний", "публічний" інтерес; чи є такий захід (втручання у право на мирне володіння майном) пропорційним визначеним цілям.

Втручання держави у право на мирне володіння майном є законним, якщо здійснюється на підставі закону нормативно-правового акта, що має бути доступним для заінтересованих осіб, чітким і передбачуваним з питань застосування та наслідків дії його норм.

Витребовуючи спірне майно у добросовісного набувача ОСОБА_1 апеляційним судом враховано, що втручання у право особи на мирне володіння майном є законним, так як передбачене статтею 388 ЦК України.

Втручання є виправданим, якщо воно здійснюється з метою задоволення "суспільного", "публічного" інтересу втручання держави у право на мирне володіння майном, може бути виправдано за наявності об`єктивної необхідності у формі суспільного, публічного, загального інтересу, який може включати інтерес держави, окремих регіонів, громад чи сфер людської діяльності. Саме національні органи влади мають здійснювати первісну оцінку наявності проблеми, що становить суспільний інтерес, вирішення якої б вимагало таких заходів. Поняття "суспільний інтерес" має широке значення (рішення від 23 листопада 2000 року в справі "Колишній король Греції та інші проти Греції"). Крім того, ЄСПЛ також визнає, що й саме по собі правильнее застосування законодавства, безперечно, становить "суспільний інтерес" (рішення ЄСПЛ від 02 листопада 2004 року у справі "Трегубенко проти України").

Критерій "пропорційності" передбачає, що втручання у право власності розглядатиметься як порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції, якщо не було дотримано справедливої рівноваги (балансу) між інтересами держави (суспільства), пов`язаними з втручанням, та інтересами особи, яка так чи інакше страждає від втручання. "Справедлива рівновага" передбачає наявність розумного співвідношення (обґрунтованої пропорційності) між метою, визначеною для досягнення, та засобами, які використовуються. Необхідного балансу не буде дотримано, якщо особа несе "індивідуальний і надмірний тягар". При цьому з питань оцінки "пропорційності" ЄСПЛ, як і з питань наявності "суспільного", "публічного" інтересу, визнає за державою досить широку "сферу розсуду", за винятком випадків, коли такий "розсуд" не ґрунтується на розумних підставах.

Як було встановлено судами у цій справі та підтверджується вироком Індустріального районного суду м. Дніпропетровська від 11 серпня 2020 року у справі № 202/641/20, внаслідок спільних умисних дій невстановленої особи, матеріали щодо якої виділено в окреме провадження, та ОСОБА_7 з права комунальної власності територіальної громади міста Дніпро незаконно вибуло нерухоме майно - квартира АДРЕСА_1 . ОСОБА_1 набув вказане майно на підставі договору купівлі-продажу від 26 березня 2019 року № 277.

Вибуття майна із комунальної власності поза волею територіальної громади унеможливлює в подальшому на виконання повноважень та завдань територіальної громади міста передати його у користування найменш забезпеченим та найбільш соціально потребуючим категоріям населення територіальної громади, тому повернення такого майна у власність територіальної громади відстоює суспільний інтерес.

Позитивні наслідки вилучення такого майна територіальній громаді є більш важливими, ніж дотримання прав відповідача ОСОБА_1 .

При цьому ОСОБА_1 не позбавлений можливості відновити своє право у спосіб звернення до суду з вимогою про відшкодування збитків, а тому втручання у його право власності не може вважатись непропорційним та таким, що порушує статтю 1 Першого протоколу до Конвенції.

Отже, апеляційний суд у цій справі зробив правильний висновок, що у справі, яка розглядається, з огляду на характер спірних правовідносин, установлені судом обставини та застосовані правові норми, вбачається відповідність заходу втручання держави в право власності відповідача ОСОБА_1 критеріям правомірного втручання в право особи на мирне володіння майном, сформованим у сталій практиці ЄСПЛ.

Доводи касаційної скарги про те, що суд апеляційної інстанції не врахував висновків щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладених у постановах Великої Палати Верховного Судувід 15 травня 2019 року у справі № 522/7636/14-ц, від 30 січня 2019 року у справі № 357/9328/15-ц та постановах Верховного Суду від 05 лютого 2020 року у справі № 297/616/17, від 17 червня 2020 року у справі № 922/2246/19, від 26 липня 2018 року у справі № 926/1111/15, підлягають відхиленню з огляду на те, що висновки, наведені у вказаних постановах суду касаційної інстанції, не суперечать висновкам, наведеним в оскаржуваному судовому рішенні апеляційного суду.

Так, у постанові від 15 травня 2019 року у справі № 522/7636/14-ц Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку про те, що однією з обов`язкових умов для задоволення віндикаційного позову є встановлення під час розгляду спорів про витребування майна, зокрема й тієї обставини, чи перебувало спірне майно у володінні позивача, який указує на порушення своїх прав як власника, на підставах, визначених законодавством, та який на момент подання позову не є власником цього майна, однак вважає себе таким.

Водночас у справі, яка переглядається, на підставі наявних у справі доказів апеляційний суд встановив, що квартира АДРЕСА_1 належала територіальній громаді міста Дніпра, як неприватизоване майно до моменту її незаконного відчуження.

У постановах від 26 липня 2018 року у справі № 926/1111/15, від 05 лютого 2020 року у справі № 297/616/17, від 17 червня 2020 року у справі № 922/2246/19 Верховний Суд та у постанові від 30 січня 2019 року у справі № 357/9328/15-ц Велика Палата Верховного Суду наголосили на необхідності оцінки судами на предмет сумісності заходів втручання в право особи на мирне володіння майном із гарантіями статті 1 Першого протоколу до Конвенції.

У справі, що переглядається апеляційний суд надав оцінку заходів втручання у мирне володіння ОСОБА_1 на спірне нерухоме майно із гарантіями статті 1 Першого протоколу до Конвенції та обґрунтованого висновку про те, що таке втручання є законним, переслідує суспільний інтерес та є пропорційним визначеним цілям.

Доводи касаційної скарги про те, що апеляційний суд не врахував висновків щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених у постановах Великої Палати Верховного Суду від 14 листопада 2018 року у справі № 183/1617/16, та постановах Верховного Суду від 26 травня 2020 року у справі № 912/2385/18, від 06 серпня 2019 року у справі № 910/6144/18, від 06 серпня 2019 року у справі № 912/2529/18, підлягають відхиленню з огляду на таке.

На предмет подібності необхідно оцінювати саме ті правовідносини, які є спірними у порівнюваних ситуаціях. Установивши учасників спірних правовідносин, об`єкт спору (які можуть не відповідати складу сторін справи та предмету позову) і зміст цих відносин (права й обов`язки сторін спору), суд має визначити, чи є певні спільні риси між спірними правовідносинами насамперед за їхнім змістом. Для встановлення подібності спірних правовідносин у порівнюваних ситуаціях суб`єктний склад цих відносин, предмети, підстави позовів (обставини, на які посилається сторона позивача) і відповідне правове регулювання не обов`язково мають бути тотожними, тобто однаковими (пункт 39 постанови Великої Палати Верховного Суду від 12 жовтня 2021 року у справі № 233/2021/19).

У наведених заявником як приклад постановах суду касаційної інстанції та оскаржуваному судовому рішенні суду апеляційної інстанції встановлено різні фактичні обставини справ та відсутні спільні риси між спірними правовідносинами, а тому доводи заявника про не врахування висновків суду касаційної інстанції щодо застосування норм права у подібних правовідносинах є безпідставним.

Доводи касаційної скарги ОСОБА_1 про те, що апеляційний суд не дослідив даних про попередніх наймачів спірної квартири, ордеру на цю квартиру, даних про облік особових рахунків по квартирі, даних про зареєстрованих у спірній квартирі осіб станом на 25 грудня 1995 року є безпідставними, оскільки встановлення зазначених обставин та дослідження указаних доказів не може спростовати факту протиправності реєстрації права власності на спірну квартиру, яку було проведено 25 лютого 2019 року за ОСОБА_6, та факту незаконності вибуття вказаного об`єкту нерухомості із власності територіальної громади м. Дніпра.

Інші наведені у касаційній скарзі ОСОБА_1 доводи зводяться до незгоди заявника з висновками суду апеляційної інстанції та не можуть бути підставами для скасування ухваленого у справі судового рішення.

При цьому Верховний Суд враховує, що, як неодноразово відзначав ЄСПЛ, рішення національного суду повинно містити мотиви, які достатні для того, щоб відповісти на істотні аспекти доводів сторони (§§ 29-30 рішення ЄСПЛ від 09 грудня 1994 року у справі "Руїз Торіха проти Іспанії", заява № 18390/91). Це право не вимагає детальної відповіді на кожен аргумент, використаний стороною; більше того, воно дозволяє судам вищих інстанцій просто підтримати мотиви, наведені судами нижчих інстанцій, без того, щоб повторювати їх (§ 2 рішення ЄСПЛ від 27 вересня 2001 року у справі "Хірвісаарі проти Фінляндії", заява № 49684/99).

Щодо касаційної скарги заступника керівника Дніпропетровської обласної прокуратури

Пунктом 12 частини третьої статті 2 ЦПК України серед основних засад (принципів) цивільного судочинства визначено відшкодування судових витрат сторони, на користь якої ухвалене судове рішення.

Відповідно до частини першої статті 133 ЦПК України судові витрати складаються з судового збору та витрат, пов`язаних з розглядом справи.

Частинами першою, другою статті 141 ЦПК України передбачено, що судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог. Інші судові витрати, пов`язані з розглядом справи, покладаються, зокрема, у разі відмови в позові - на позивача.

Наведені норми процесуального закону визначають загальний порядок розподілу судових витрат між сторонами у справі та іншими учасниками справи, що ґрунтується на принципі обов`язковості відшкодування судових витрат особи, на користь якої ухвалено судове рішення, за рахунок іншої особи, яка в цьому спорі виступає її опонентом.

Пунктом 3 частини першої статті 131-1 Конституції України визначено, що представництво інтересів держави в суді у виключних випадках і в порядку, що визначені законом, здійснює прокуратура.

Питання представництва інтересів держави прокурором у суді врегульовано у статті 23 Закону України "Прокуратуру", який набрав чинності 15 липня 2015 року.

Частина перша цієї статті визначає, що представництво прокурором держави в суді полягає у здійсненні процесуальних та інших дій, спрямованих на захист інтересів держави, у випадках та порядку, встановлених законом.

Згідно з абзацами першим та другим частини третьої статті 23 Закону України "Про прокуратуру" прокурор здійснює представництво в суді законних інтересів держави у разі порушення або загрози порушення інтересів держави, якщо захист цих інтересів не здійснює або неналежним чином здійснює орган державної влади, орган місцевого самоврядування чи інший суб`єкт владних повноважень, до компетенції якого віднесені відповідні повноваження, а також у разі відсутності такого органу. Наявність таких обставин обґрунтовується прокурором у порядку, передбаченому частиною четвертою цієї статті, крім випадку, визначеного абзацом четвертим цієї частини.

У випадку, коли держава вступає в цивільні правовідносини, вона має цивільну правоздатність нарівні з іншими їх учасниками. Держава набуває і здійснює цивільні права й обов`язки через відповідні органи, які діють у межах їхньої компетенції. Отже, поведінка органів, через які діє держава, розглядається як поведінка держави у відповідних, зокрема цивільних правовідносинах. Тому у відносинах, у які вступає держава, органи, через які вона діє, не мають власних прав і обов`язків, а наділені повноваженнями (компетенцією) представляти державу у відповідних правовідносинах (див. висновки Великої Палати Верховного Суду, викладені в підпунктах 6.21, 6.22 постанови від 20 листопада 2018 року у справі № 5023/10655/11, підпунктах 4.19, 4.20 постанови від 26 лютого 2019 року у справі № 915/478/18, пункті 26 постанови від 26 червня 2019 року у справі № 587/430/16-ц, пункті 21 постанови від 15 січня 2020 року у справі № 698/119/18, пункті 35 постанови від 18 березня 2020 року у справі № 553/2759/18, підпункті 8.5 постанови від 06 липня 2021 року у справі № 911/2169/20).

В судовому процесі держава бере участь у справі як сторона через її відповідний орган, наділений повноваженнями у спірних правовідносинах (пункт 35 постанови Великої Палати Верховного Суду від 27 лютого 2019 року у справі № 761/3884/18).

Тобто під час розгляду справи в суді фактичною стороною у спорі є держава, навіть якщо позивач визначив стороною у справі певний орган.

Органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України (частина друга статті 19 Конституції України).

Відповідно до частини третьої статті 56 ЦПК України у визначених законом випадках прокурор звертається до суду з позовною заявою, бере участь у розгляді справ за його позовами, а також може вступити за своєю ініціативою у справу, провадження у якій відкрито за позовом іншої особи, до початку розгляду справи по суті, подає апеляційну, касаційну скаргу, заяву про перегляд судового рішення за нововиявленими або виключними обставинами.

Захищати інтереси держави повинні насамперед відповідні компетентні органи, а не прокурор. Прокурор не повинен вважатися альтернативним суб`єктом звернення до суду і замінювати компетентний орган, який може і бажає захищати інтереси держави.

Щоб інтереси держави не залишилися незахищеними, прокурор виконує субсидіарну роль, замінює в судовому провадженні відповідний компетентний орган, який усупереч вимогам закону не здійснює захисту або робить це неналежно.

Наведені висновки викладені в постановах Великої Палати Верховного Суду від 26 травня 2020 у справі № 912/2385/18 та від 06 липня 2021 року у справі № 911/2169/20.

Отже, звертаючись до суду з позовом в інтересах держави в особі відповідного уповноваженого органу, прокурор не замінює цей орган у судовому процесі, однак і не виконує функцію його представництва, оскільки представляє державу та є окремим самостійним суб`єктом звернення.

Також варто звернути увагу на те, що відповідно до частини п`ятої статті 56 ЦПК України у разі відкриття провадження за позовною заявою, поданою прокурором в інтересах держави в особі органу, уповноваженого здійснювати функції держави у спірних правовідносинах, зазначений орган набуває статусу позивача. У разі відсутності такого органу або відсутності у нього повноважень щодо звернення до суду прокурор зазначає про це в позовній заяві і в такому разі прокурор набуває статусу позивача.

Разом із цим загальна норма частини першої статті 57 ЦПК України передбачає, що органи та інші особи, які відповідно до статті 56 цього Кодексу звернулися до суду в інтересах інших осіб, мають процесуальні права та обов`язки особи, в інтересах якої вони діють, за винятком права укладати мирову угоду.

Частиною другою статті 49 ЦПК України визначено, що крім прав та обов`язків, визначених у статті 43 цього Кодексу позивач вправі відмовитися від позову (всіх або частини позовних вимог), відповідач має право визнати позов (всі або частину позовних вимог) на будь-якій стадії судового процесу; позивач вправі збільшити або зменшити розмір позовних вимог до закінчення підготовчого засідання або до початку першого судового засідання, якщо справа розглядається в порядку спрощеного позовного провадження; відповідач має право подати зустрічний позов у строки, встановлені цим Кодексом.

Частини перша та друга статті 43 ЦПК України містять переліки прав та обов`язків учасників справи, які не є вичерпними.

За змістом наведених положень процесуального закону прокурор, який звертається до суду в інтересах держави, набуває статусу сторони у справі - позивача лише у випадках, передбачених відповідним процесуальним законом, однак у разі відкриття провадження у справі за поданим ним позовом, він має ті ж права та обов`язки, що їх має позивач, за винятком права укладати мирову угоду.

З урахуванням наведеного, звертаючись із позовом в інтересах держави, прокурор є суб`єктом сплати судового збору та самостійно здійснює права та виконує обов`язки, пов`язані з розподілом судових витрат.

Аналогічних висновків дійшла Велика Палата Верховного Суду у постанові від 05 жовтня 2022 року у справі № 923/199/21.

У цій справі суди визнали наявність підстав для представництва прокурором інтересів держави, дійшовши висновку, що органом, уповноваженим здійснювати функції держави у спірних правовідносинах, є Дніпровська міська рада, до виключної компетенції якої належить захист прав територіальної громади міста Дніпра на комунальне майно.

Отже, суд апеляційної інстанції, скасувавши рішення суду першої інстанції у цій справі та ухвалюючи нове судове рішення про часткове задоволення позову, дійшов правильного висновку про існування підстав для покладення на прокуратуру Дніпропетровської області обов`язку з відшкодування витрат зі сплати судового збору за розгляд апеляційної скарги на користь ОСОБА_1 у розмірі 3 153,00 грн, з огляду на її часткове задоволення.

Доводи касаційної скарги заступника керівника Дніпропетровської обласної прокуратури про те, що суд апеляційної інстанції застосовав норми права, а саме статтю 141 ЦПК України, без урахування висновків Верховного Суду, викладених у постановах від 15 січня 2019 року у справі № 908/799/17, від 23 листопада 2020 року у справі № 908/1578/19, від 23 лютого 2021 року у справі № 908/2005/19 є безпідставними, оскільки 05 жовтня 2022 року у постанові у справі № 923/199/21 Велика Палата Верховного Суду відступила від вказаних висновків суду.

З урахуванням наведених мотивів підлягають відхиленню і аргументи касаційної скарги про те, що апеляційний суд допустив неправильне застосування положень статті 131-1 Конституції України, статті 23 Закону України "Про прокуратуру" та статті 56 ЦПК України.

Посилання у касаційній скарзі заступника керівника Дніпропетровської обласної прокуратури на те, що суд апеляційної інстанції не врахував висновків щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладених у постанові Верховного Суду від 14 січня 2021 року у справі № 521/3011/18, підлягають відхиленню з огляду на те, що висновки, наведені у вказаній постанові суду касаційної інстанції, не суперечать висновкам, наведеним в оскаржуваному судовому рішенні апеляційного суду.