У червні 2022 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до Товариства з обмеженою відповідальністю "Західна агровиробнича компанія" (далі - ТОВ "Західна агровиробнича компанія"), третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, - Товариство з обмеженою відповідальністю "Захід Агро" (далі - ТОВ "Захід Агро"), про повернення земельної ділянки та скасування рішення державного реєстратора, посилаючись на те, що вона є власником земельної ділянки площею 4,7706 га, кадастровий номер 5624287100:06:003:0028, для ведення товарного сільськогосподарського виробництва, що розташована на території Острозької міської територіальної громади Рівненського району Рівненської області. 06 січня 2022 року з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно їй стало відомо про те, що за ТОВ "Західна агровиробнича компанія" зареєстровано право оренди належної їй земельної ділянки. Підставою для державної реєстрації зазначено договір оренди землі від 12 липня 2016 року, укладений між нею як орендодавцем та ТОВ "Захід Агро" як орендарем, а також - додаткова угода від 20 грудня 2017 року № 872 (про заміну сторони та внесення змін до договору оренди від 12 липня 2016 року), за якою вона є орендодавцем, а орендаря замінено з ТОВ "Захід Агро" на ТОВ "Західна агровиробнича компанія". Вказані правочини вона не підписувала, інших осіб на їх підписання не уповноважувала, з нею як з власником земельної ділянки не узгоджувалися їх умови і вона не отримувала їх примірників, а відтак вони є неукладеними. Факт реєстрації права оренди земельної ділянки за ТОВ "Захід Агро" та ТОВ "Західна агровиробнича компанія" не може підтверджувати її волевиявлення на укладення цих правочинів. Відповідач користується належною їй земельною ділянкою без достатніх правових підстав, чим порушує її право на користування та розпорядження належним їй майном. Враховуючи викладене, ОСОБА_1 просила: зобов`язати ТОВ "Західна агровиробнича компанія" повернути їй земельну ділянку площею 4,7706 га, кадастровий номер 5624287100:06:003:0028, розташовану на території Острозької міської територіальної громади Рівненського району Рівненської області; скасувати рішення державного реєстратора Тишкун Ж. Я., індексний номер 30479844, від 15 липня 2016 року про державну реєстрацію права оренди ТОВ "Західна агровиробнича компанія" на вказану земельну ділянку, з одночасним припиненням такого права.

Рішенням Острозького районного суду Рівненської області від 23 серпня 2022 року у складі судді Василевич О. В. позов задоволено. Зобов`язано ТОВ "Західна агровиробнича компанія" повернути ОСОБА_1 земельну ділянку площею 4,7706 га, кадастровий номер 5624287100:06:003:0028, цільове призначення - для ведення товарного сільськогосподарського виробництва, розташовану на території Острозької міської територіальної громади Рівненського району Рівненської області (до ліквідації Острозького району знаходилася на території Сіянцівської сільської ради Острозького району Рівненської області). Скасовано рішення приватного нотаріуса Острозького районного нотаріального округу Тишкун Ж. Я. про державну реєстрацію прав та їх обтяжень, індексний номер рішення 30479844, від 15 липня 2016 року щодо державної реєстрації права оренди ТОВ "Західна агровиробнича компанія", номер запису про інше речове право 15418209, від 12 липня 2016 року щодо земельної ділянки площею 4,7706 га з кадастровим номером 5624287100:06:003:0028, з одночасним припиненням права оренди ТОВ "Західна агровиробнича компанія" щодо земельної ділянки площею 4,7706 га, кадастровий номер 5624287100:06:003:0028. Вирішено питання про розподіл судових витрат.

Рішення місцевого суду мотивоване тим, що позивач не укладала та не підписувала договір оренди землі від 12 липня 2016 року та додаткову угоду від 20 грудня 2017 року № 872 до нього, не уповноважувала інших осіб на їх укладення та підписання, з нею як з власником земельної ділянки не узгоджувалися умови цих правочинів і вона не отримувала їх примірників, а відтак вказаний договір оренди землі та додаткова угода є неукладеними. Відповідач та третя особа не спростували доводів позивача, не надали суду належних та допустимих доказів на підтвердження існування договірних правовідносин з ОСОБА_1, предметом яких є належна їй на праві власності земельна ділянка. ТОВ "Західна агровиробнича компанія" не довело правомірності користування спірною земельною ділянкою та продовжує нею користуватися, чим порушує права ОСОБА_1, тому існують підстави для зобов`язання відповідача повернути позивачу належну їй на праві власності земельну ділянку. Записи про державну реєстрацію іншого речового права (права оренди земельної ділянки) порушують права позивача щодо вільного володіння, користування та розпорядження своїм майном, тому рішення державного реєстратора - приватного нотаріуса Острозького районного нотаріального округу Тишкун Ж. Я. про державну реєстрацію прав та їх обтяжень від 15 липня 2016 року, індексний номер 30479844, підлягає скасуванню з одночасним припиненням права ТОВ "Західна агровиробнича компанія" оренди земельної ділянки.

Постановою Рівненського апеляційного суду від 20 грудня 2022 року апеляційну скаргу ТОВ "Західна агровиробнича компанія" задоволено частково. Рішення Острозького районного суду Рівненської області від 23 серпня 2022 року скасовано. В задоволенні позову відмовлено.

Судове рішення апеляційного суду мотивоване тим, що договір оренди землі було укладено 12 липня 2016 року між позивачем як орендодавцем та ТОВ "Захід Агро" як орендарем, а тристороння додаткова угода від 20 грудня 2017 року № 872 була укладена між ОСОБА_1 як орендодавцем, ТОВ "Захід Агро" як орендарем та ТОВ "Західна агровиробнича компанія" як новим орендарем. Тобто спірний договір і додаткова угода стосуються прав і обов`язків ТОВ "Захід Агро". Тому, посилаючись на правові висновки, викладені в постанові Великої Палати Верховного Суду від 17 квітня 2018 року у справі № 523/9076/16-ц, а також - в постановах Верховного Суду у складі колегій суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 10 березня 2021 року у справі № 226/817/19, від 19 січня 2022 року у справі № 280/4/18, суд дійшов висновку про відмову в задоволенні позову у зв`язку з тим, що ТОВ "Захід Агро" повинно було брати участь у справі як співвідповідач. При цьому апеляційний суд зазначив, що на стадії перегляду рішення в апеляційному порядку залучення до участі у справі ТОВ "Захід Агро" як співвідповідача є неможливим, адже законодавством така процесуальна дія не передбачена.

Короткий зміст та узагальнені доводи касаційної скарги, позиції інших учасників справи.

06 січня 2023 року ОСОБА_1 подала засобами поштового зв`язку до Верховного Суду касаційну скаргу на постанову Рівненського апеляційного суду від 20 грудня 2022 року, в якій, посилаючись на неправильне застосування апеляційним судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просила скасувати оскаржуване судове рішення і залишити в силі рішення Острозького районного суду Рівненської області від 23 серпня 2022 року.

На обґрунтування підстав касаційного оскарження судового рішення, передбачених пунктами 1, 2 частини другої статті 389 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України (1618-15) ), ОСОБА_1 вказала, що апеляційний суд послався на постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 10 березня 2021 року у справі № 226/817/19, однак неправильно застосував до спірних правовідносин викладені в ній правові висновки, аналіз яких свідчить про те, що апеляційний суд повинен був залишити в силі рішення суду першої інстанції в частині вирішення її позовних вимог до належного відповідача - ТОВ "Західна агровиробнича компанія". Відповідач не надав місцевому суду договір оренди землі від 12 липня 2016 року та додаткову угоду від 20 грудня 2017 року № 872 до нього, а подав їх лише разом з апеляційною скаргою без зазначення причини неможливості їх подання до суду першої інстанції. Апеляційний суд з порушенням вимог частини третьої статті 367 ЦПК України прийняв зазначені докази, які не подавалися до суду першої інстанції, та не врахував правових висновків, викладених в постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 13 січня 2021 року у справі № 264/949/19, за змістом яких в постанові суду апеляційної інстанції мають бути наведені мотиви щодо підстав прийняття доказів на стадії апеляційного перегляду справи. Крім цього, ОСОБА_1 зазначила, що існує необхідність відступу від висновку щодо застосування частин першої-другої статті 51 ЦПК України у подібних правовідносинах, викладеного в постанові Великої Палати Верховного Суду від 17 квітня 2018 року у справі № 523/9076/16-ц та в постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 19 січня 2022 року у справі № 280/4/18, про те, що пред`явлення позову до неналежного відповідача є самостійною підставою для відмови у задоволенні позову.

У березні 2023 року ТОВ "Захід Агро" подало до Верховного Суду відзив на касаційну скаргу, в якому просило залишити її без задоволення, посилаючись на те, що оскаржуване судове рішення апеляційного суду є законним та обґрунтованим, ухваленим відповідно до вимог чинного законодавства України, з урахуванням всіх фактичних обставин справи. Встановлення судом факту неукладення правочину, стороною якого є ТОВ "Захід Агро", суттєво впливає на його права та обов`язки. Тому апеляційний суд дійшов правильного висновку про відмову в задоволенні позову у зв`язку з його пред`явленням не до всіх належних відповідачів. Зазначений висновок апеляційного суду відповідає правовим висновкам, викладеним в постановах Верховного Суду від 28 жовтня 2020 року у справі № 761/23904/19, від 20 січня 2021 року у справі № 203/2/19, від 21 листопада 2022 року у справі № 754/16978/21, від 28 лютого 2023 року у справі № 541/483/21 та в постанові Великої Палати Верховного Суду від 22 вересня 2022 року у справі № 125/2157/19.

Рух справи в суді касаційної інстанції.

Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду від 09 лютого 2023 року відкрито касаційне провадження в цій справі та витребувано її матеріали з Острозького районного суду Рівненської області.

20 лютого 2023 року справа № 567/793/22 надійшла до Верховного Суду.

Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду від 13 березня 2023 року справу призначено до судового розгляду.

Позиція Верховного Суду.

Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Відповідно до пункту 1 частини першої статті 389 ЦПК України учасники справи, а також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, свободи, інтереси та (або) обов`язки, мають право оскаржити у касаційному порядку рішення суду першої інстанції після апеляційного перегляду справи та постанову суду апеляційної інстанції, крім судових рішень, визначених у частині третій цієї статті.

Пунктами 1, 2 частини другої статті 389 ЦПК України передбачено, що підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні.

Згідно з частиною першою статті 400 ЦПК України переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги у межах, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга підлягає частковому задоволенню з таких підстав.

За змістом частин першої-п`ятої статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом. При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Відповідно до частини першої статті 264 ЦПК України під час ухвалення рішення суд вирішує такі питання: 1) чи мали місце обставини (факти), якими обґрунтовувалися вимоги та заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; 2) чи є інші фактичні дані, які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження; 3) які правовідносини сторін випливають із встановлених обставин; 4) яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин.

Згідно з частиною першою статті 367, частиною першою статті 368 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Справа розглядається судом апеляційної інстанції за правилами, встановленими для розгляду справи в порядку спрощеного позовного провадження, з особливостями, встановленими главою 1 розділу V ЦПК України (1618-15) .

Зазначеним вимогам закону оскаржуване судове рішення апеляційного суду не відповідає.

Апеляційним судом встановлено, що ОСОБА_1 є власником земельної ділянки площею 4,7706 га, кадастровий номер 5624287100:06:003:0028, для ведення товарного сільськогосподарського виробництва, що розташована на території Острозької міської територіальної громади Рівненського району Рівненської області (колишня - Сіянцівська сільська рада Острозького району Рівненської області), що підтверджується державним актом на право приватної власності на землю серії ІІ-РВ № 018299 від 09 січня 2002 року та інформаційною довідкою з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно про реєстрацію права власності, індексний номер 293906554, від 06 січня 2022 року.

З вищевказаної довідки з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно також вбачається, що 15 липня 2016 року приватним нотаріусом Острозького районного нотаріального округу Тишкун Ж. Я. було прийнято рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень, індексний номер рішення 30479844, щодо державної реєстрації права оренди за ТОВ "Захід Агро", а в подальшому - за ТОВ "Західна агровиробнича компанія", на належну позивачу на праві власності земельну ділянку площею 4,7706 га, кадастровий номер 5624287100:06:003:0028. Підставою державної реєстрації зазначено договір оренди землі від 12 липня 2016 року, укладений між ОСОБА_1 та ТОВ "Захід Агро", та додаткова угода від 20 грудня 2017 року № 872 (про заміну сторони та внесення змін до договору оренди від 12 липня 2016 року), укладена між ОСОБА_1, ТОВ "Захід Агро", ТОВ "Західна агровиробнича компанія". Строк дії оренди сторонами визначено на 7 років з правом пролонгації.

Відповідно до пункту 6 частини першої статті 3 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України (435-15) ) загальними засадами цивільного законодавства є справедливість, добросовісність та розумність.

Частиною першою статті 626 ЦК України визначено, що договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків.

Відповідно до частини другої статті 792 ЦК України відносини щодо найму (оренди) земельної ділянки регулюються законом.

Спеціальним законом, яким регулюються відносини, пов`язані з орендою землі, є Закон України "Про оренду землі" (161-14) .

Частиною першою статті 4, частиною першою статті 5 Закону України "Про оренду землі" передбачено, що орендодавцями земельних ділянок є громадяни та юридичні особи, у власності яких перебувають земельні ділянки, або уповноважені ними особи. Орендарями земельних ділянок є юридичні або фізичні особи, яким на підставі договору оренди належить право володіння і користування земельною ділянкою.

Згідно зі статтею 13 Закону України "Про оренду землі" договір оренди землі - це договір, за яким орендодавець зобов`язаний за плату передати орендареві земельну ділянку у володіння і користування на певний строк, а орендар зобов`язаний використовувати земельну ділянку відповідно до умов договору та вимог земельного законодавства.

Укладення договору оренди земельної ділянки із земель приватної власності здійснюється за згодою орендодавця та особи, яка згідно із законом вправі набувати право оренди на таку земельну ділянку (частина перша статті 16 Закону України "Про оренду землі").

Відповідно до пункту 2 частини першої статті 208 ЦК України у письмовій формі належить вчиняти правочини між фізичною та юридичною особою, крім правочинів, передбачених частиною першою статті 206 цього Кодексу.

Усно можуть вчинятися правочини, які повністю виконуються сторонами у момент їх вчинення, за винятком правочинів, які підлягають нотаріальному посвідченню та (або) державній реєстрації, а також правочинів, для яких недодержання письмової форми має наслідком їх недійсність (частина перша статті 206 ЦК України).

Згідно з частиною першою статті 14 Закону України "Про оренду землі" в редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин (укладення договору оренди землі від 12 липня 2016 року), договір оренди землі укладається у письмовій формі і за бажанням однієї із сторін може бути посвідчений нотаріально.

Відповідно до абзацу 1 частини першої, абзацу 1 частини другої статті 207 ЦК України в редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин, правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо його зміст зафіксований в одному або кількох документах, у листах, телеграмах, якими обмінялися сторони. Правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо він підписаний його стороною (сторонами).

Правочин підлягає державній реєстрації лише у випадках, встановлених законом. Такий правочин є вчиненим з моменту його державної реєстрації (частина перша статті 210 ЦК України).

Згідно з частиною першою статті 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою-третьою, п`ятою та шостою статті 203 цього Кодексу.

Відповідно до частин першої-п`ятої статті 203 ЦК України зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам. Особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності. Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі. Правочин має вчинятися у формі, встановленій законом. Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.

У справі, яка переглядається, обґрунтовуючи позовні вимоги про повернення земельної ділянки та скасування рішення державного реєстратора, ОСОБА_1 посилалася на те, що вона не підписувала договір оренди землі від 12 липня 2016 року та додаткову угоду від 20 грудня 2017 року № 872 до нього, інших осіб на їх підписання не уповноважувала, з нею як з власником земельної ділянки не узгоджувалися їх умови і вона не отримувала їх примірників, а відтак вони є неукладеними. При цьому відповідач продовжує користуватися належною їй земельною ділянкою без достатніх правових підстав, чим порушує її право на користування та розпорядження належним їй майном.

Статтею 391 ЦК України передбачено, що власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпоряджання своїм майном.

В постанові Великої Палати Верховного Суду від 16 червня 2020 року у справі № 145/2047/16-ц викладено такі правові висновки.

За змістом статей 15, 16 ЦК України кожна особа має право на звернення до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права у разі його порушення, невизнання або оспорювання та інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства.

Відповідно до частини другої статті 16 цього Кодексу способами захисту цивільних прав та інтересів можуть бути: визнання права, визнання правочину недійсним, припинення дії, яка порушує право, відновлення становища, яке існувало до порушення, примусове виконання обов`язку в натурі, зміна правовідношення, припинення правовідношення, відшкодування збитків та інші способи відшкодування майнової шкоди, відшкодування моральної (немайнової) шкоди, визнання незаконними рішення, дій чи бездіяльності органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб.

Такий спосіб захисту, як визнання правочину неукладеним, не є способом захисту прав та інтересів, установленим законом.

Разом із цим суд може застосувати не встановлений законом спосіб захисту лише за наявності двох умов одночасно: по-перше, якщо дійде висновку, що жодний установлений законом спосіб захисту не є ефективним саме у спірних правовідносинах, а по-друге, якщо дійде висновку, що задоволення викладеної в позові вимоги позивача призведе до ефективного захисту його прав чи інтересів.

Велика Палата Верховного Суду неодноразово зазначала про те, що застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від змісту права чи інтересу, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення, невизнання або оспорення. Такі право чи інтерес мають бути захищені судом у спосіб, який є ефективним, тобто таким, що відповідає змісту відповідного права чи інтересу, характеру його порушення, невизнання або оспорення та спричиненим цими діяннями наслідкам. Подібні висновки сформульовані, зокрема, у постановах Великої Палати Верховного Суду від 05 червня 2018 року у справі № 338/180/17, від 11 вересня 2018 року у справі № 905/1926/16, від 30 січня 2019 року у справі № 569/17272/15-ц.

Відповідно до статті 204 ЦК України правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним.

Зазначена норма кореспондує частинам другій, третій статті 215 ЦК України, висвітлює різницю між нікчемним і оспорюваним правочином і не застосовується до правочинів, які не відбулися, бо є невчиненими.

Разом з тим, у випадку оспорювання самого факту укладення правочину, такий факт може бути спростований не шляхом подання окремого позову про недійсність правочину, а під час вирішення спору про захист права, яке позивач вважає порушеним шляхом викладення відповідного висновку про неукладеність спірного договору у мотивувальній частині судового рішення.

В постанові від 23 листопада 2021 року у справі № 359/3373/16-ц Велика Палата Верховного Суду звернула увагу на те, що вона вже викладала подібні за змістом висновки у своїй постанові від 16 червня 2020 року у справі № 145/2047/16-ц (провадження № 14-499цс19). В пункті 7.27 цієї постанови зазначено: "Зайняття земельних ділянок фактичним користувачем (тимчасовим володільцем) треба розглядати як таке, що не є пов`язаним із позбавленням власника його права володіння на цю ділянку. Тож у цьому випадку ефективним способом захисту права, яке позивач як власник земельних ділянок вважає порушеним, є усунення перешкод у користуванні належним йому майном, зокрема шляхом заявлення вимоги про повернення таких ділянок. Більше того, негаторний позов можна заявити впродовж усього часу тривання порушення прав законного володільця відповідних земельних ділянок". Водночас використання у першому реченні слів "(тимчасовим володільцем)" може справляти хибне враження, ніби зайняття земельної ділянки може означати заволодіння (хоч би і тимчасове) цією ділянкою порушником, за яким не зареєстроване право власності, що не відповідало би принципу реєстраційного посвідчення володіння; тому зазначені слова є зайвими. Крім того, за змістом статті 391 ЦК України негаторний позов застосовується для захисту від порушень, не пов`язаних із позбавленням володіння, а не права володіння (яке належить власнику незалежно від вчинених щодо нього порушень); тому слово "права" у першому реченні є зайвим. З метою більш чіткого і ясного викладення своєї правової позиції Велика Палата Верховного Суду відступила від наведеного висновку шляхом уточнення, виклавши його перше речення так: зайняття земельних ділянок, зокрема фактичним користувачем, треба розглядати як таке, що не є пов`язаним із позбавленням власника його володіння цими ділянками. Питання розмежування віндикаційного та негаторного позовів висвітлювалось і в постанові Великої Палати Верховного Суду від 04 липня 2018 року у справі № 653/1096/16-ц (провадження № 14-181цс18). Зокрема, в пункті 39 зазначено, що визначальним критерієм для розмежування віндикаційного та негаторного позовів є наявність або відсутність в особи права володіння майном на момент звернення з позовом до суду; в пункті 89 зазначено, що особа, яка зареєструвала право власності на об`єкт нерухомості, набуває щодо нього всі правоможності власника. З огляду на усталену практику Великої Палати Верховного Суду, з метою більш чіткого і ясного викладення своєї правової позиції Велика Палата Верховного Суду вважає доцільним частково відступити від зазначених висновків шляхом такого уточнення: визначальним критерієм для розмежування віндикаційного та негаторного позовів є відсутність або наявність у позивача володіння майном; відсутність або наявність в особи володіння нерухомим майном визначається виходячи з принципу реєстраційного підтвердження володіння; особа, до якої перейшло право власності на об`єкт нерухомості, набуває щодо нього всі правоможності власника, включаючи право володіння.

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги.

Скасовуючи рішення місцевого суду про задоволення позову ОСОБА_1 до ТОВ "Західна агровиробнича компанія" про повернення земельної ділянки та скасування рішення державного реєстратора і ухвалюючи нове судове рішення про відмову в задоволенні вказаних вимог, суд апеляційної інстанції послався на правові висновки, викладені в постановах Верховного Суду у складі колегій суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 19 січня 2022 року у справі № 280/4/18, від 10 березня 2021 року у справі № 226/817/19, в постанові Великої Палати Верховного Суду від 17 квітня 2018 року у справі № 523/9076/16-ц про те, що пред`явлення позову до неналежного відповідача є самостійною підставою для відмови у задоволенні позову, та виходив з того, що спірний договір і додаткова угода до нього стосуються прав і обов`язків ТОВ "Захід Агро", яке повинно було брати участь у справі як співвідповідач.

Такі висновки апеляційного суду зроблені з порушенням норм процесуального права з огляду на таке.

Відповідно до частини першої статті 4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.

Стаття 15 ЦК України передбачає право кожної особи на захист свого цивільного права в разі його порушення, невизнання або оспорювання, а також на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства.

Отже, стаття 15 ЦК України визначає об`єктом захисту порушене, невизнане або оспорюване право чи цивільний інтерес. Порушення права пов`язане з позбавленням його володільця можливості здійснити (реалізувати) своє право повністю або частково. При оспорюванні або невизнанні права виникає невизначеність у праві, викликана поведінкою іншої особи.

Таким чином, порушення, невизнання або оспорювання суб`єктивного права є підставою для звернення особи до суду за захистом цього права із застосуванням відповідного способу захисту.

Статтею 16 ЦК України встановлено, що кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.

Вказаною нормою матеріального права визначено способи захисту прав та інтересів, і цей перелік не є вичерпним.

Застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від змісту суб`єктивного права, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення.

Суд зобов`язаний з`ясувати характер спірних правовідносин (предмет і підстави позову), наявність/відсутність порушеного права чи інтересу та можливість його поновлення/захисту в обраний спосіб.

З урахуванням цих норм правом на звернення до суду за захистом наділена особа в разі порушення (можливого порушення), невизнання або оспорювання саме її прав, свобод чи інтересів, а також у разі звернення до суду органів і осіб, яким надано право захищати права, свободи та інтереси інших осіб або державні та суспільні інтереси. Відтак суд повинен установити, чи були порушені (чи існує можливість порушення), не визнані або оспорені права, свободи чи інтереси цих осіб, і залежно від установленого - вирішити питання про задоволення позовних вимог або відмову в їх задоволенні.

Згідно з вимогами до форми та змісту позовної заяви вона повинна, зокрема, містити ім`я (найменування) відповідача, а також зміст позовних вимог: спосіб (способи) захисту прав або інтересів, передбачений законом чи договором, або інший спосіб (способи) захисту прав та інтересів, який не суперечить закону і який позивач просить суд визначити у рішенні; якщо позов подано до кількох відповідачів - зміст позовних вимог щодо кожного з них; виклад обставин, якими позивач обґрунтовує свої вимоги; зазначення доказів, що підтверджують вказані обставини; (пункти 1 і 4 частини другої статті 175 ЦПК України).

Позивачем і відповідачем можуть бути, зокрема, фізичні і юридичні особи, а також держава (частина друга статті 48 ЦПК України).

Відповідач - це особа, яка, на думку позивача, або відповідного правоуповноваженого суб`єкта, порушила, не визнала чи оспорила суб`єктивні права, свободи чи інтереси позивача. Відповідач притягається до справи у зв`язку з позовною вимогою, яка пред`являється до нього.

Найчастіше під неналежними відповідачами розуміють таких відповідачів, щодо яких судом під час розгляду справи встановлено, що вони не є зобов`язаними за вимогою особами.

Для правильного вирішення питання щодо визнання відповідача неналежним недостатньо встановити відсутність у нього обов`язку відповідати за даним позовом. Установлення цієї умови - підстава для ухвалення судового рішення про відмову в позові. Щоб визнати відповідача неналежним, крім названої умови, суд повинен мати дані про те, що обов`язок відповідати за позовом покладено на іншу особу. Про неналежного відповідача можна говорити тільки в тому випадку, коли суд може вказати особу, що повинна виконати вимогу позивача, - належного відповідача.

Такі правові висновки викладено в постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду від 07 жовтня 2020 року у справі № 705/3876/18 (провадження № 61-697св20).

Відповідно до частин першої-другої статті 51 ЦПК України суд першої інстанції має право за клопотанням позивача до закінчення підготовчого провадження, а у разі розгляду справи за правилами спрощеного позовного провадження -до початку першого судового засідання залучити до участі у ній співвідповідача. Якщо позов подано не до тієї особи, яка повинна відповідати за позовом, суд до закінчення підготовчого провадження, а у разі розгляду справи за правилами спрощеного позовного провадження - до початку першого судового засідання за клопотанням позивача замінює первісного відповідача належним відповідачем, не закриваючи провадження у справі.

В постанові Великої Палати Верховного Суду від 17 квітня 2018 року у справі № 523/9076/16-ц та в постановах Верховного Суду у складі колегій суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 10 березня 2021 року у справі № 226/817/19, від 19 січня 2022 року у справі № 280/4/18, на які послався апеляційний суд в оскаржуваному судовому рішенні, а також - заявник в касаційній скарзі, зазначено, що пред`явлення позову до неналежного відповідача не є підставою для відмови у відкритті провадження у справі, оскільки заміна неналежного відповідача здійснюється в порядку, визначеному ЦПК України (1618-15) . За результатами розгляду справи суд відмовляє в позові до неналежного відповідача та приймає рішення по суті заявлених вимог щодо належного відповідача. Тобто, визначення відповідачів, предмета та підстав спору є правом позивача. Натомість, встановлення належності відповідачів й обґрунтованості позову - обов`язком суду, який виконується під час розгляду справи, а не на стадії відкриття провадження.

У справі, що переглядається, ОСОБА_1 не заявляла вимог про визнання недійсними (неукладеними) договору оренди землі від 12 липня 2016 року та додаткової угоди від 20 грудня 2017 року № 872 до нього, а подала позов до ТОВ "Західна агровиробнича компанія" про повернення земельної ділянки та скасування рішення державного реєстратора, який обґрунтовувала тим, що відповідач продовжує користуватися належною їй земельною ділянкою без достатніх правових підстав, чим порушує її право на користування та розпорядження належним їй майном.

Однак, переглядаючи справу в апеляційному порядку, апеляційний суд не перевірив правильність встановлення місцевим судом обставин справи, що мають значення для вирішення спору, не з`ясував належним чином, хто саме є користувачем належної позивачу на праві власності земельної ділянки та повинен виконати вимоги ОСОБА_1 про її повернення.

Враховуючи викладене, доводи заявника про те, що апеляційний суд неправильно застосував до спірних правовідносин правові висновки, викладені в постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 10 березня 2021 року, тобто заявлені в касаційній скарзі підстави касаційного оскарження, передбачені пунктом 1 частини другої статті 389 ЦПК України, є обґрунтованими.

В постановах Верховного Суду від 28 жовтня 2020 року у справі № 761/23904/19, від 20 січня 2021 року у справі № 203/2/19, від 21 листопада 2022 року у справі № 754/16978/21, від 28 лютого 2023 року у справі № 541/483/21 та в постанові Великої Палати Верховного Суду від 22 вересня 2022 року у справі № 125/2157/19, на які послалося ТОВ "Захід Агро" у відзиві на касаційну скаргу, суд касаційної інстанції дійшов таких висновків:

- у справах № 761/23904/19, № 203/2/19: визначення позивачем у справі складу сторін (позивача та відповідача) має відповідати реальному складу учасників спору у спірних правовідносинах та має на меті ефективний захист порушених прав (свобод, інтересів) особи, яка вважає, що вони порушені, із залученням необхідного кола осіб, які мають відповідати за позовом. Незалучення до участі у справі особи як співвідповідача за умови наявності обов`язкової процесуальної співучасті є підставою для відмови у задоволенні позову у зв`язку з неналежним суб`єктним складом сторін;

- у справі № 754/16978/21: відповідач - це особа, яка має безпосередній зв`язок зі спірними матеріальними правовідносинами, та, на думку позивача, порушила, не визнала або оспорила його права, свободи чи інтереси і тому притягується до участі у цивільній справі для відповіді за пред`явленими вимогами;

- у справі № 541/483/21: пред`явлення позову до неналежного відповідача чи не до всіх належних відповідачів є самостійною підставою для відмови у задоволенні позову;

- у справі № 125/2157/19: вирішуючи позовні вимоги про визнання правочину недійсним у загальному розумінні, суд зобов`язаний визначити суб`єктний склад спору залежно від характеру правовідносин і норми матеріального права, які підлягають застосуванню (сторонами справи мають бути всі сторони правочину), та, встановивши факт пред`явлення позову до неналежного відповідача, відсутність клопотань про заміну первісного відповідача належним відповідачем, незалучення до участі у справі співвідповідача, суд відмовляє в задоволенні позову саме із зазначених підстав.

Як зазначено вище, у справі, що переглядається, ОСОБА_1 не заявляла вимог про визнання недійсними (неукладеними) договору оренди землі від 12 липня 2016 року та додаткової угоди до нього від 20 грудня 2017 року № 872, а подала позов до ТОВ "Західна агровиробнича компанія" про повернення земельної ділянки та скасування рішення державного реєстратора, який обґрунтувала тим, що відповідач продовжує користуватися належною їй земельною ділянкою без достатніх правових підстав, чим порушує її право на користування та розпорядження належним їй майном. Тому з огляду на предмет і підстави пред`явленого ОСОБА_1 позову в цій справі посилання ТОВ "Захід Агро" у відзиві на касаційну скаргу на вищенаведені правові висновки, викладені у постановах Верховного Суду від 28 жовтня 2020 року у справі № 761/23904/19, від 20 січня 2021 року у справі № 203/2/19, від 21 листопада 2022 року у справі № 754/16978/21, від 28 лютого 2023 року у справі № 541/483/21 та в постанові Великої Палати Верховного Суду від 22 вересня 2022 року у справі № 125/2157/19, не заслуговують на увагу.

Згідно з частиною першою статті 53 ЦПК України треті особи, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору, можуть вступити у справу на стороні позивача або відповідача до закінчення підготовчого провадження у справі або до початку першого судового засідання, якщо справа розглядається в порядку спрощеного позовного провадження, у разі коли рішення у справі може вплинути на їхні права або обов`язки щодо однієї зі сторін. Їх може бути залучено до участі у справі також за заявою учасників справи.

Враховуючи, що спірний договір і додаткова угода до нього були укладені за участю ТОВ "Захід Агро", однак на підставі цих договорів право користування належною позивачу земельною ділянкою перейшло до ТОВ "Західна агровиробнича компанія", то в позовній заяві ОСОБА_1 правильно зазначила ТОВ "Захід Агро" третьою особою, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору. При цьому підстави для залучення ТОВ "Захід Агро" співвідповідачем відсутні, так як в цій справі ОСОБА_1 не заявляла будь-яких вимог до цього товариства, а просила зобов`язати ТОВ "Західна агровиробнича компанія" повернути їй земельну ділянку та скасувати рішення державного реєстратора про державну реєстрацію права оренди ТОВ "Західна агровиробнича компанія" на вказану земельну ділянку, з одночасним припиненням такого права.

В постанові від 13 січня 2021 року у справі № 264/949/19, на яку послалася заявник в касаційній скарзі, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду зазначив, що вирішуючи питання щодо дослідження доказів, які без поважних причин не подавалися до суду першої інстанції, апеляційний суд повинен врахувати як вимоги частини першої статті 44 ЦПК України щодо зобов`язання особи, яка бере участь у справі, добросовісно здійснювати свої права та виконувати процесуальні обов`язки, так і виключне значення цих доказів для правильного вирішення справи. Про прийняття та дослідження нових доказів, як і відмову в їх прийнятті, апеляційний суд зобов`язаний мотивувати свій висновок в ухвалі при обговоренні заявленого клопотання або в ухваленому судовому рішенні.

У справі, яка переглядається, апеляційний суд, залишивши у справі додані до апеляційної скарги нові докази, зокрема копії договору оренди землі від 12 липня 2016 року та додаткової угоди до нього від 20 грудня 2017 року, які позивач вважала неукладеними, всупереч вимогам частини третьої статті 367 ЦПК України та без врахування вищенаведеного правового висновку Верховного Суду не вирішив питання про прийняття та дослідження вказаних нових доказів, а помилково вважав, що позов ОСОБА_1 до ТОВ "Західна агровиробнича компанія", третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, - ТОВ "Захід Агро", про повернення земельної ділянки та скасування рішення державного реєстратора не підлягає задоволенню у зв`язку з його пред`явленням не до всіх належних відповідачів, а саме - ТОВ "Захід Агро", яке повинно було брати участь у справі як співвідповідач.

Аргументи касаційної скарги про необхідність відступу від висновків щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених у вищенаведених постановах Верховного Суду (пункт 2 частини другої статті 389 ЦПК України), не заслуговують на увагу з огляду на таке.

Відповідно до частин другої, четвертої статті 403 ЦПК України суд, який розглядає справу в касаційному порядку у складі колегії суддів або палати, передає справу на розгляд об`єднаної палати, якщо ця колегія або палата вважає за необхідне відступити від висновку щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладеного в раніше ухваленому рішенні Верховного Суду у складі колегії суддів з іншої палати або у складі іншої палати чи об`єднаної палати. Суд, який розглядає справу в касаційному порядку у складі колегії суддів, палати або об`єднаної палати, передає справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду, якщо така колегія (палата, об`єднана палата) вважає за необхідне відступити від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного в раніше ухваленому рішенні Великої Палати.

У рішенні від 18 січня 2001 року у справі "Чепмен проти Сполученого Королівства" (Chapman v. the United Kingdom, заява № 27238/95, пункт 70) Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ) наголосив, що в інтересах правової визначеності, передбачуваності та рівності перед законом він не повинен відступати від попередніх рішень за відсутності належної для цього підстави.

З метою забезпечення єдності та сталості судової практики причинами для відступу від висловленого раніше висновку можуть бути вади попереднього рішення чи групи рішень (їх неефективність, неясність, неузгодженість, необґрунтованість, незбалансованість, помилковість); зміни суспільного контексту, через які застосований у цих рішеннях підхід повинен очевидно застаріти внаслідок розвитку суспільних відносин у певній сфері або їх правового регулювання. Такі висновки сформульовано в численних постановах Великої Палати Верховного Суду (див. постанови від 04 вересня 2018 року у справі № 823/2042/16 (пункти 43-45), від 05 грудня 2018 року у справах № 757/1660/17-ц (пункти 43-44) і № 818/1688/16 (пункти 44-45), від 15 травня 2019 року у справі № 227/1506/18 (пункт 54), від 29 травня 2019 року у справі № 310/11024/15-ц (пункти 44-45), від 21 серпня 2019 року у справі № 2-836/11 (пункт 24)).

З огляду на помилкове застосування апеляційним судом до спірних правовідносин правових висновків, викладених в постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 10 березня 2021 року у справі № 226/817/19, Верховний Суд в цій справі дійшов висновку про відсутність правових підстав для передачі справи на розгляд об`єднаної палати або Великої Палати Верховного Суду, оскільки наведені заявником аргументи для відступу від аналогічних правових висновків, викладених в постанові Великої Палати Верховного Суду від 17 квітня 2018 року у справі № 523/9076/16-ц та в постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 19 січня 2022 року у справі № 280/4/18, є необґрунтованими.

Реалізація принципу змагальності сторін в цивільному процесі та доведення перед судом обґрунтованості своїх вимог є конституційною гарантією, передбаченою у статті 129 Конституції України.

Справедливість судового розгляду повинна знаходити свою реалізацію, в тому числі у здійсненні судом правосуддя без формального підходу до розгляду кожної конкретної справи.

Дотримання принципу справедливості судового розгляду є надзвичайно важливим під час вирішення судових справ, оскільки його реалізація слугує гарантією того, що сторона, незалежно від рівня її фахової підготовки та розуміння певних вимог цивільного судочинства, матиме можливість забезпечити захист своїх інтересів.

Частиною четвертою статті 10 ЦПК України і статтею 17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" на суд покладено обов`язок під час розгляду справ застосовувати Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод (995_004) 1950 року і Протоколи до неї, згоду на обов`язковість яких надано Верховною Радою України, та практику ЄСПЛ як джерело права.

Згідно з практикою ЄСПЛ змагальність судочинства засновується на диференціації процесуальних функцій і, відповідно, правомочностей головних суб`єктів процесуальної діяльності цивільного судочинства - суду та сторін (позивача та відповідача). Диференціація процесуальних функцій об`єктивно приводить до того, що принцип змагальності відбиває властивості цивільного судочинства у площині лише прав та обов`язків сторін. Це дає можливість констатувати, що принцип змагальності у такому розумінні урівноважується з принципом диспозитивності та з принципом незалежності суду. Він знівельовує можливість суду втручатися у взаємовідносини сторін завдяки збору доказів самим судом. У процесі, побудованому за принципом змагальності, збір і підготовка усього фактичного матеріалу для вирішення спору між сторонами покладається законом на сторін. Суд тільки оцінює надані сторонам матеріали, але сам доказів не збирає.

Разом з тим відповідно до пунктів 3, 4 частини п`ятої статті 12 ЦПК України суд, зберігаючи об`єктивність і неупередженість: роз`яснює у випадку необхідності учасникам судового процесу їхні процесуальні права та обов`язки, наслідки вчинення або невчинення процесуальних дій; сприяє учасникам судового процесу в реалізації ними прав, передбачених цим Кодексом.

В апеляційній скарзі на рішення місцевого суду ТОВ "Західна агровиробнича компанія" посилалося на те, що в матеріалах справи відсутні докази, які підтверджували б факт не підписання позивачем договору оренди землі від 12 липня 2016 року та додаткової угоди до нього від 20 грудня 2017 року № 872. При цьому ТОВ "Західна агровиробнича компанія" зазначила, що єдиним належним доказом на підтвердження такого факту міг бути висновок судової почеркознавчої експертизи, однак така експертиза в цій справі не проводилася. Крім того, як зазначено вище, разом з апеляційною скаргою ТОВ "Західна агровиробнича компанія" надало копії договору оренди землі від 12 липня 2016 року та додаткової угоди до нього від 20 грудня 2017 року № 872, а неподання цих доказів до суду першої інстанції мотивувало тим, що на час розгляду справи місцевим судом в Україні діяв та продовжує діяти правовий режим воєнного стану, у зв`язку з чим товариство вживало заходи до збереження оригіналів документів та не мало можливості їх надати до суду.

Помилково відмовивши в задоволенні позову ОСОБА_1 з процесуальних мотивів, а саме у зв`язку з його пред`явленням не до всіх належних відповідачів, суд апеляційної інстанції фактично не вирішив справу по суті пред`явлених вимог, не перевірив та не дав оцінку доводам апеляційної скарги про їх недоведеність, в порушення вимог статей 263- 265, 367, 382 ЦПК України не встановив та не зазначив в оскаржуваному судовому рішенні, якими саме доказами підтверджуються чи спростовуються доводи позивача про те, що вона не укладала та не підписувала договір оренди землі від 12 липня 2016 року та додаткову угоду від 20 грудня 2017 року № 872 до нього, що відповідач користується належною їй земельною ділянкою без достатніх правових підстав. При цьому апеляційний суд не використав своїх повноважень для виправлення допущених судом першої інстанції недоліків розгляду справи, у зв`язку з чим не забезпечив реалізацію принципів диспозитивності цивільного судочинства і змагальності сторін.

Таким чином, суд апеляційної інстанції не сприяв всебічному і повному з`ясуванню обставин справи та не встановив фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення спору, у зв`язку з чим дійшов передчасного висновку про відмову в задоволенні позову.

Згідно з частиною першою статті 2 ЦПК України завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.

У рішенні ЄСПЛ у справі "Кузнєцов та інші проти Російської Федерації" зазначено, що одним із завдань вмотивованого рішення є продемонструвати сторонам, що вони були почуті, вмотивоване рішення дає можливість стороні апелювати проти нього, нарівні з можливістю перегляду рішення судом апеляційної інстанції. Така позиція є усталеною у практиці ЄСПЛ (рішення у справах "Серявін та інші проти України", "Проніна проти України") і з неї випливає, що ігнорування судом доречних аргументів сторони є порушенням статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.

В оскаржуваному рішенні суд апеляційної інстанції в достатній мірі не виклав мотиви, на яких воно базується, адже право на захист може вважатися ефективним тільки тоді, якщо зауваження сторін насправді "заслухані", тобто належним чином судом вивчені усі їх доводи, орган влади зобов`язаний виправдати свої дії, навівши обґрунтування своїх рішень (рішення ЄСПЛ у справах "Мала проти України"; "Суомінен проти Фінляндії").

В силу положень статті 400 ЦПК України щодо меж розгляду справи касаційним судом Верховний Суд позбавлений можливості ухвалити нове рішення у цій справі, оскільки для його ухвалення необхідно встановити обставини, що не були встановлені в рішеннях судів попередніх інстанцій.

Відповідно до пункту 1 частини третьої, частини четвертої статті 411 ЦПК України підставою для скасування судового рішення та направлення справи на новий розгляд є також порушення норм процесуального права, на які посилається заявник у касаційній скарзі, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, якщо суд не дослідив зібрані у справі докази, за умови висновку про обґрунтованість заявлених у касаційній скарзі підстав касаційного оскарження, передбачених пунктами 1, 2, 3 частини другої статті 389 цього Кодексу. Справа направляється на новий розгляд до суду апеляційної інстанції, якщо порушення норм процесуального права допущені тільки цим судом. У всіх інших випадках справа направляється до суду першої інстанції.

Враховуючи, що внаслідок неналежного дослідження та оцінки зібраних доказів апеляційним судом не встановлені фактичні обставини, які мають значення для правильного вирішення справи, ухвалене ним судове рішення не може вважатися законним і обґрунтованим, а тому підлягає скасуванню з передачею справи на новий розгляд. Верховний Суд врахував, що суд апеляційної інстанції не усунув усіх порушень, допущених місцевим судом під час розгляду справи, а тому з метою процесуальної економії та з урахуванням визначених процесуальним законом повноважень апеляційного суду дійшов висновку, що справа підлягає направленню на новий апеляційний розгляд.

Під час нового розгляду суду належить врахувати викладене, розглянути справу в установлені законом розумні строки з додержанням вимог матеріального та процесуального права, дослідити і належним чином оцінити надані сторонами докази, дати правову оцінку доводам та запереченням сторін, роз`яснити позивачу її процесуальні права та обов`язки, зокрема про необхідність надання доказів на підтвердження тих обставин, на які вона посилалася як на підставу своїх вимог, а саме, що вона не укладала та не підписувала договір оренди землі від 12 липня 2016 року та додаткову угоду до нього від 20 грудня 2017 року № 872, що відповідач користується належною їй земельною ділянкою без достатніх правових підстав, наслідки вчинення або невчинення відповідних процесуальних дій, і ухвалити законне та справедливе судове рішення відповідно до встановлених обставин і вимог закону.