розглянув у порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи касаційну скаргу ОСОБА_1, яка подана представником - адвокатом Петровою Оленою Олександрівною, на рішення Херсонського міського суду Херсонської області від 15 лютого 2021 року у складі судді Зуб І. Ю. та постанову Херсонського апеляційного суду від 09 червня 2021 року у складі колегії суддів: Вейтас І. В., Кузнєцової О. А., Радченка С. В.,

Описова частина

Короткий зміст позовних вимог

У листопаді 2015 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до Публічного акціонерного товариства Комерційний банк "Приватбанк" (далі - ПАТ КБ "Приватбанк", банк), треті особи: Реєстраційна служба Комсомольського районного управління юстиції у м. Херсоні, приватний нотаріус Херсонського міського нотаріального округу Новікова Л. В., про визнання договорів недійсними та скасування обтяження нерухомого майна.

Позов мотивовано тим, що 18 жовтня 2006 року між ОСОБА_1 та ПАТ КБ "Приватбанк" було укладено кредитний договір № НЕН2GK00000035, відповідно до умов якого банк надав позивачу кредит у сумі 28 912 доларів США зі строком повернення до 18 жовтня 2021 року для придбання житла.

З метою забезпечення зобов`язань за вказаним кредитним договором, 18 жовтня 2006 року між сторонами укладено іпотечний договір, згідно з яким в іпотеку банку передано два житлові будинки АДРЕСА_1 та АДРЕСА_2 .

Позивач вважає, що кредитний договір № НЕН2GK00000035 від 18 жовтня 2006 року є недійсним з підстав, передбачених частиною першою статті 203, частиною першою статті 215 Цивільного кодексу України.

Вказує, що банк не надав йому, як споживачу фінансових послуг, в письмовій формі повної інформації про умови кредитування, орієнтовну сукупну вартість кредиту.

При цьому договір не містить умов, які передбачають відповідальність банку за невиконання або неналежне виконання своїх зобов`язань та не містить порядку зміни договору.

Таким чином, між сторонами не було досягнуто згоди щодо всіх істотних умов кредитного договору, а його зміст не відповідає вимогам статті 628 Цивільного кодексу України.

Крім цього, умови кредитного договору є несправедливими, оскільки містять істотний дисбаланс прав та обов`язків сторін. Кредитний договір є незаконним та несправедливим, ставить позивача у тяжке і вкрай невигідне становище, і йому не запропоновано інші види кредитування.

Банком не перевірено спроможність позивача вчасно розрахуватися за кредитом, що свідчить про недбалість працівників банку при укладенні кредитного договору.

Іпотека має похідний характер від кредитного договору, тому також є недійсною, а відповідні записи у реєстрі підлягають скасуванню.

Посилаючись на викладені обставини, ОСОБА_1 просив:

- визнати недійсним кредитний договір № НЕН2GK00000035 від 18 жовтня 2006 року, укладений між ОСОБА_1 та ПАТ КБ "ПриватБанк";

- визнати недійсним іпотечний договір від 18 жовтня 2006 року, укладений між ПАТ КБ "ПриватБанк" та ОСОБА_1 ;

- скасувати запис, зареєстрований в Державному реєстрі іпотек, про обтяження іпотекою нерухомого майна, а саме: житлового будинку АДРЕСА_1 ;

- скасувати запис, зареєстрований в Державному реєстрі обтяжень нерухомого майна, про заборону відчуження житлового будинку АДРЕСА_1 ;

- скасувати запис, зареєстрований в Державному реєстрі іпотек, про обтяження іпотекою нерухомого майна, а саме: житлового будинку АДРЕСА_2 ;

- скасувати запис, зареєстрований в Державному реєстрі обтяжень нерухомого майна, про заборону відчуження житлового будинку АДРЕСА_1 .

Короткий зміст рішення суду першої інстанції

Рішенням Херсонського міського суду Херсонської області від 15 лютого 2021 року у задоволенні позову відмовлено.

Відмовляючи у задоволенні позовних вимог, суд першої інстанції виходив з їх необґрунтованості, зазначивши, що оспорюваний кредитний договір підписаний сторонами, вони досягли домовленості з усіх істотних умов договору, мали необхідний обсяг цивільної дієздатності, а їх волевиявлення було вільним та відповідало їхній внутрішній волі.

ОСОБА_1 під час укладення договору не заявляв, що йому незрозумілі умови договору та у подальшому виконував його умови, протягом дії кредитного договору не звертався до банку з пропозицією про внесення будь-яких змін до запропонованої редакції договору, за роз`ясненням положень, які були йому не зрозумілі чи за додатковою інформацією щодо умов кредитування, чим погодився із усіма умовами такого договору.

Разом із цим, кредитний договір містить усі необхідні умови договору, а позичальник погодився на такі умови, про що свідчить його підпис на кожному аркуші спірного договору.

Позивачем не доведено, що на час укладення оспорюваного договору йому не була надана повна інформація щодо кредиту та що при підписанні договору його введено в оману чи приховано сукупну вартість кредиту.

Інші позовні вимоги є похідними від вимоги про визнання кредитного договору недійсним, тому у їх задоволенні суд також вважав за необхідне відмовити.

При цьому суд зазначив, що відповідачем подано заяву про застосування строку позовної давності, який пропущено позивачем без поважних причин, однак оскільки порушення прав позивача під час судового розгляду не встановлено, тому у задоволенні позову слід відмовити саме з підстав його необґрунтованості.

Не погодившись із цим рішенням, ОСОБА_1 подав апеляційну скаргу.

Короткий зміст постанови суду апеляційної інстанції

Постановою Херсонського апеляційного суду від 09 червня 2021 року рішення Херсонського міського суду Херсонської області від 15 лютого 2021 року залишено без змін.

Апеляційний суд погодився з висновками суду першої інстанції, зазначивши, що вони відповідають встановленим обставинам справи та нормам матеріального і процесуального права, а передбачених законом підстав для скасування рішення місцевого суду при апеляційному розгляді не встановлено.

Узагальнені доводи касаційної скарги

У липні 2021 року до Верховного Суду від ОСОБА_1, від імені якого діє адвокат Петрова О. О., надійшла касаційна скарга на рішення Херсонського міського суду Херсонської області від 15 лютого 2021 року та постанову Херсонського апеляційного суду від 09 червня 2021 року.

В касаційній скарзі заявник, посилаючись на неправильне застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить скасувати оскаржувані судові рішення та постановити нове судове рішення про задоволення позову.

Касаційна скарга мотивована тим, що судами попередніх інстанцій судові рішення ухвалені з порушенням норм матеріального та процесуального права, без повного дослідження усіх доказів та обставин, що мають значення для справи, та без урахування правових висновків Верховного Суду щодо застосування норми права у подібних правовідносинах.

Доводи інших учасників справи

01 березня 2023 року від ПАТ КБ "Приватбанк" до Верховного Суду надійшли письмові пояснення, в яких відповідач вказує на те, що ухвалені у справі рішення судів попередніх інстанцій є законними та обґрунтованими, а доводи касаційної скарги їх висновків не спростовують.

Надходження касаційної скарги до суду касаційної інстанції

Згідно зі статтею 388 ЦПК України судом касаційної інстанції у цивільних справах є Верховний Суд.

Ухвалою Верховного Суду від 05 жовтня 2021 року відкрито касаційне провадження за поданою касаційною скаргою та витребувано матеріали цивільної справи.

26 жовтня 2021 року матеріали цивільної справи надійшли до Верховного Суду.

Відповідно до розпорядження заступника керівника апарату Верховного Суду № 70/0/226-23 від 18 січня 2023 року про призначення повторного автоматизованого розподілу судової справи, у зв`язку із перебуванням судді Черняк Ю. В. у відпустці, пов`язаною з вагітністю та пологами, справа № 667/8820/15 передана на розгляд колегії суддів у складі: судді-доповідача Коротенка Є. В., суддів: Зайцева А. Ю., Тітова М. Ю.

Ухвалою Верховного Суду від 22 лютого 2023 року справу призначено до судового розгляду.

Фактичні обставини справи, встановлені судами

Судами встановлено, що 18 жовтня 2006 року між ОСОБА_1 та ПАТ КБ "Приватбанк" укладено кредитний договір № HEH2GK00000035, кожний аркуш якого містить підписи сторін.

Відповідно до пункту 1.1 кредитного договору відповідач надав позивачу кредитні кошти шляхом: надання готівки на строк з 18 жовтня 2006 року по 18 жовтня 2021 року включно, у вигляді непоновлювальної кредитної лінії у розмірі 28 912 доларів США на наступні цілі: придбання житла 24 500 доларів США, а також у розмірі 4 412 доларів США на сплату страхових платежів у випадках та в порядку, передбачених пунктами 2.1.3., 2.2.7 даного договору, зі сплатою за користування кредитом відсотків у розмірі 0.84% на місяць на суму залишку заборгованості за кредитом і винагороди за надання фінансового інструменту у розмірі суми 0,0% від суми виданого кредиту у момент надання кредиту, щомісяця в період сплати у розмірі 0,20% від суми виданого кредиту, відсотків за дострокове погашення кредиту згідно з пунктом 3.11 даного договору та винагороди за проведення додаткового моніторингу, згідно пунктом 6.2 даного договору.

Згідно з пунктом 6.4 кредитного договору розмір річної відсоткової ставки дорівнює дванадцяти місячним відсотковим ставкам.

Відповідно до пункту 6.5 кредитного договору детальний опис загальної вартості кредиту вказаний у п. п. 1.1, 2.2.7, 2.2.9, 3.11, 6.2 цього договору: сума кредиту, відсотки, винагороди, комісії, неустойки, затрати, збитки.

Згідно з пунктом 2.2.3 кредитного договору позичальник зобов`язується сплатити банку винагороду і комісію згідно пункту 1.1 і пункту 6.2 договору.

Пунктом 3.7 кредитного договору встановлено, що позичальник сплачує банку винагороду у розмірі й строки, зазначені у пункті 1.1 цього договору. Якщо згідно з пунктом 1.1 цього договору передбачена щомісячна сплата винагороди, то вона встановлюється у фіксованому розмірі (зазначеному у пункті 1.1) від дня списання коштів з кредитного рахунка до дати повного погашення кредиту. При цьому незалежно від кількості днів, що минули від дня закінчення останнього періоду сплати до дня останнього остаточного погашення кредиту, винагорода сплачується у вищевказаному розмірі. Нарахування винагороди на прострочену заборгованість за кредитним договором не проводиться.

Відповідно до пункту 6.2 кредитного договору при невиконанні позичальником умов, передбачених пунктом 2.2.11 договору, банк зобов`язується здійснити додатковий моніторинг погашення кредиту по рахунку. При цьому позичальник сплачує банку винагороду, що дорівнює сумі залишку коштів між сплаченими позичальником в день здійснення моніторингу коштами і нарахованими банком на останній термін сплати. Сплати винагороди здійснюється в гривні. У випадку, якщо кредит видається в іноземній валюті, винагорода сплачується в гривневому еквівалентно курсу НБУ на дату сплати.

Пунктом 6.3 кредитного договору визначено, що всі види платежів (за винятком кредиту, винагороди за проведення додаткового моніторингу, неустойки), що вносяться позичальником за цим договором, є відсотками в розумінні Цивільного кодексу України (435-15) .

Факт отримання кредитних коштів ОСОБА_1 не оспорюється.

Забезпечення зобов`язань позичальника за вказаним кредитним договором, згідно з іпотечним договором, укладеним між сторонами 18 жовтня 2006 року, є два будинки, а саме: житлові будинки АДРЕСА_1 та АДРЕСА_2 .

Під час судового розгляду справи було проведено судово-економічну експертизу, за результатами проведення якої складено висновок № 19-73 від 12 серпня 2019 року.

Згідно з висновкам судово-економічної експертизи № 19-73 від 12 серпня 2019 року: 1) реальна процентна ставка розрахунково становить 15,98%; 2) абсолютне значення подорожчання кредиту розрахунково становить 36 713,93 доларів США, у тому числі: 23 481,93 доларів США - відсотки за користування кредитом; 8 820 доларів США - щомісячна винагорода; 4 412 доларів США - страхування нерухомого майна та особисте страхування. Сукупна вартість кредиту розрахунково становить 61 213,93 доларів США, у тому числі: 24 500 доларів США - основна сума кредиту; 36 713,93 доларів США - абсолютне значення подорожчання кредиту. Реальна процентна ставка, абсолютне значення подорожчання кредиту, загальна сукупна вартість кредиту у Кредитному договорі № НЕН20К00000035 від 18 жовтня 2006 не зазначені, тому провести співставлення та визначити, чи відповідають розраховані показники даним, наведеним у кредитному договорі, не видається за можливе.

Також експертом зроблено висновок, що сума щомісячного платежу, який включає сплату основного боргу по "тілу" кредиту, процентів та винагороди складає 315,59 доларів США; у останньому місяці строку кредитування - 209,52 доларів США; у місяцях сплати страхових платежів - 609,73 або 609,72 доларів США із урахуванням математичного округлення. Сума щомісячного платежу відповідає сумі розрахованого лише у разі суворого дотримання дати та повноти розрахунків усіх платежів. У разі випередження або запізнення розрахунків доля процентів, винагороди, "тіла" кредиту в сумі щомісячного платежу будуть змінюватися в залежності від конкретного залишку непогашеної суми основної боргу.

Мотивувальна частина

Позиція Верховного Суду

Згідно із положенням частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.

Касаційна скарга підлягає частковому задоволенню з таких підстав.

Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Відповідно до вимог частин першої і другої статті 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.

Відповідно до частини другої статті 2 ЦПК України суд та учасники судового процесу зобов`язані керуватися завданням цивільного судочинства, яке превалює над будь-якими іншими міркуваннями в судовому процесі.

Згідно з частинами першою, другою та п`ятою статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.

Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.

Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Зазначеним вимогам закону оскаржувані судові рішення судів попередніх інстанцій відповідають не у повній мірі.

Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права

Кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу (частина перша статті 15, частина перша статті 16 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України (435-15) )).

Порушення права пов`язане з позбавленням його суб`єкта можливості здійснити (реалізувати) своє право повністю або частково.

За кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов`язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірі та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов`язується повернути кредит та сплатити проценти (частина перша статті 1054 ЦК України).

Відповідно до статей 16, 203, 215 ЦК України для визнання судом оспорюваного правочину недійсним необхідним є: пред`явлення позову однією із сторін правочину або іншою заінтересованою особою; наявність підстав для оспорення правочину; встановлення, чи порушується (не визнається або оспорюється) суб`єктивне цивільне право або інтерес особи, яка звернулася до суду. Таке розуміння визнання правочину недійсним, як способу захисту, є усталеним у судовій практиці.

Недійсність правочину, договору, акту органу юридичної особи чи документу як приватно-правова категорія, покликана не допускати або присікати порушення цивільних прав та інтересів або ж їх відновлювати. По своїй суті ініціювання спору про недійсність правочину, договору, акту органу юридичної особи чи документу не для захисту цивільних прав та інтересів є недопустимим.

Усталеним в судовій практиці та цивілістичній доктрині є поділ недійсних правочинів на нікчемні та оспорювані.

В ЦК України (435-15) закріплений підхід, при якому оспорюваність правочину конструюється як загальне правило. Навпаки, нікчемність правочину має місце тільки у разі, коли існує пряма вказівка закону про кваліфікацію того або іншого правочину як нікчемного.

Оспорюваний правочин визнається недійсним судом, якщо одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом (частина третя статті 215 ЦК України). Правочин, недійсність якого не встановлена законом (оспорюваний правочин), породжує правові наслідки (набуття, зміну або припинення прав та обов`язків), на які він був направлений до моменту визнання його недійсним на підставі рішення суду. Оспорювання правочину відбувається тільки за ініціативою його сторони або іншої заінтересованої особи шляхом пред`явлення вимог про визнання правочину недійсним (позов про оспорювання правочину, ресцисорний позов).

Натомість нікчемним є той правочин, недійсність якого встановлена законом і для визнання його недійсним не вимагається рішення суду (частина друга статті 215 ЦК України). Нікчемність правочину конструюється за допомогою "текстуальної" недійсності, оскільки вона існує тільки у разі прямої вказівки закону. Така пряма вказівка може втілюватися, зокрема, в термінах "нікчемний", "є недійсним". Нікчемний правочин, на відміну від оспорюваного, не створює юридичних наслідків, тобто, не "породжує" (змінює чи припиняє) цивільних прав та обов`язків.

Якщо недійсність певного правочину встановлена законом, тобто якщо цей правочин нікчемний, позовна вимога про визнання його нікчемним не є належним способом захисту права чи інтересу позивача. За наявності спору щодо правових наслідків недійсного правочину, одна зі сторін якого чи інша заінтересована особа вважає його нікчемним, суд перевіряє відповідні доводи та у мотивувальній частині судового рішення, застосувавши відповідні положення норм матеріального права, підтверджує чи спростовує обставину нікчемності правочину.

Відповідно до частин першої, другої статті 18 Закону України № 1023-XII "Про захист прав споживачів" (далі - Закон № 1023-XII (1023-12) ) в редакції, чинній на момент укладення оспорюваного кредитного договору, продавець (виконавець, виробник) не повинен включати у договори із споживачем умови, які є несправедливими. Умови договору є несправедливими, якщо всупереч принципу добросовісності його наслідком є істотний дисбаланс договірних прав та обов`язків на шкоду споживача.

Згідно з частиною п`ятою статті 11 Закону № 1023-XII до договорів із споживачами про надання споживчого кредиту застосовуються положення цього Закону про несправедливі умови в договорах, зокрема положення, згідно з якими: 1) для надання кредиту необхідно передати як забезпечення повну суму або частину суми кредиту чи використати її повністю або частково для покладення на депозит, або викупу цінних паперів, або інших фінансових інструментів, крім випадків, коли споживач одержує за таким депозитом, такими цінними паперами чи іншими фінансовими інструментами таку ж або більшу відсоткову ставку, як і ставка за його кредитом; 2) споживач зобов`язаний під час укладення договору укласти інший договір з кредитодавцем або третьою особою, визначеною кредитодавцем, крім випадків, коли укладення такого договору вимагається законодавством та/або коли витрати за таким договором прямо передбачені у складі сукупної вартості кредиту для споживача; 3) передбачаються зміни в будь-яких витратах за договором, крім відсоткової ставки; 4) встановлюються дискримінаційні стосовно споживача правила зміни відсоткової ставки.

Отже, для кваліфікації умов договору несправедливими необхідна наявність одночасно таких ознак: по-перше, умови договору порушують принцип добросовісності (пункту 6 частини першої статті 3, частина третя статті 509 ЦК України); по-друге, умови договору призводять до істотного дисбалансу договірних прав та обов`язків сторін; по-третє, умови договору завдають шкоди споживачеві.

Свобода договору як одна із загальних засад цивільного законодавства (пункт 3 частини першої статті 3 ЦК України) є межею законодавчого втручання у приватні відносини сторін. Однак останні у договорі можуть відступити від положень актів цивільного законодавства та врегулювати свої відносини на власний розсуд, крім випадків, коли такий відступ неможливий у силу прямої вказівки акта законодавства, а також, якщо ці відносини врегульовані імперативними нормами.

Тому сторони не можуть у договорі визначати взаємні права й обов`язки у спосіб, який суперечить існуючому публічному порядку, порушує положення Конституції України (254к/96-ВР) , не відповідає передбаченим статтею 3 ЦК України загальним засадам цивільного законодавства, що обмежують свободу договору, зокрема справедливості, добросовісності, розумності (пункт 6 частини першої вказаної статті). Домовленість сторін договору про врегулювання відносин усупереч існуючим у законодавстві обмеженням не спричиняє встановлення відповідного права та/або обов`язку, як і його зміни та припинення. Тому підписання договору не означає безспірності його умов, якщо вони суперечать законодавчим обмеженням (близькі за змістом висновки Великої Палати Верховного Суду викладені у постанові від 01 червня 2021 року у справі № 910/12876/19 (пункти 7.6-7.10)).

Банкам забороняється вимагати від клієнта придбання будь-яких товарів чи послуг від банку або від спорідненої чи пов`язаної особи банку як обов`язкову умову надання банківських послуг (частина третя статті 55 Закону № 2121-III "Про банки та банківську діяльність"), однією із яких є розміщення залучених у вклади (депозити), у тому числі на поточні рахунки, коштів та банківських металів від свого імені, на власних умовах та на власний ризик (пункт 3 частини третьої статті 47 цього Закону), зокрема надання споживчого кредиту. Тому банк не може стягувати з позичальника платежі за дії, які він вчиняє на власну користь (ведення кредитної справи, договору, розрахунок і облік заборгованості за кредитним договором тощо), чи за дії, які позичальник вчиняє на користь банку (наприклад, прийняття платежу від позичальника), чи за дії, що їх вчиняє банк або позичальник з метою встановлення, зміни, припинення правовідносин (укладення кредитного договору, внесення до нього змін тощо). Інакше кажучи, банк неповноважний стягувати з позичальника плату (комісію) за управління кредитом, адже такі дії не становлять банківську послугу, яку замовив позичальник (або супровідну до неї), а є наслідком реалізації прав та обов`язків банку за кредитним договором і відповідають економічним потребам лише самого банку.

Принципи справедливості, добросовісності та розумності є фундаментальними засадами цивільного законодавства та основами зобов`язання (пункт 6 частини першої статті 3, частина третя статті 509 ЦК України), спрямованими, зокрема, на реалізацію правовладдя та встановлення меж поведінки у цивільних відносинах. Добросовісність у діях їхнього учасника означає прагнення сумлінно використовувати цивільні права і сумлінно виконувати цивільні обов`язки, у тому числі передбачати можливість завдання своїми діями, бездіяльністю шкоди правам та інтересам інших осіб.

З урахуванням принципів справедливості та добросовісності на позичальника не можна покладати обов`язок сплачувати платежі за послуги, за отриманням яких він до кредитодавця фактично не звертався. Недотримання вказаних принципів призводить до порушення прав та інтересів учасників цивільного обороту. Виконання позичальником умов кредитного договору, встановлених із порушенням зазначених принципів, не приводить ці умови у відповідність до засад цивільного законодавства.

З 13 січня 2006 року почали діяти нові редакції:

- статті 18 Закону України № 1023-XII, яка визначила підстави для визнання недійсними умов договорів, що обмежують права споживача. Такі умови є несправедливими тоді, якщо всупереч принципу добросовісності наслідком договору є істотний дисбаланс договірних прав та обов`язків на шкоду споживача (частина друга статті 18 Закону № 1023-XIIу редакції Закону № 3161-IV (3161-15) ). Якщо положення договору визнано несправедливим, включаючи ціну договору, таке положення може бути змінено або визнано недійсним (частина п`ята вказаної статті);

- статті 19 Закону України № 1023-XII "Про захист прав споживачів" про заборону нечесної підприємницької практики - будь-якої підприємницької діяльності або бездіяльності, що суперечить правилам, торговим та іншим чесним звичаям та впливає або може вплинути на економічну поведінку споживача щодо продукції (пункт 14 статті 1 Закону № 1023-XIIу редакції Закону № 3161-IV (3161-15) ). Поняттям такої практики охоплюється, зокрема, будь-яка діяльність (дії або бездіяльність), що вводить споживача в оману (пункт 2 частини другої статті 19). За змістом абзацу першого частини другої цієї статті підприємницька практика вводить в оману, якщо вона спонукає або може спонукати споживача дати згоду на здійснення правочину, на який в іншому випадку він не погодився б. Така практика вводить в оману, зокрема, стосовно ціни або способу розрахунку ціни, потреби у послугах (пункти 3 і 4 частини другої статті 19 Закону № 1023-XIIу редакції Закону № 3161-IV (3161-15) , чинній до 10 грудня 2019 року включно). Підприємницька практика є такою, що вводить в оману, якщо під час пропонування продукції споживачу не надається або надається у нечіткий, незрозумілий або двозначний спосіб інформація, необхідна для здійснення свідомого вибору (абзац восьмий частини другої вказаної статті у редакції Закону № 3161-IV (3161-15) , чинній до 10 грудня 2019 року включно). Правочини, здійснені з використанням нечесної підприємницької практики, є недійсними (частина шоста статті 19 Закону № 1023-XII у редакції Закону № 3161-IV (3161-15) )".

Такі правові висновки викладені у постанові Великої Палати Верховного Суду від 13 липня 2022 року у справі № 363/1834/17 (провадження № 14-53цс21) (пункти 24-25, 29, 30-31, 36.2).

При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду (частина четверта статті 263 ЦПК України).

У справі, яка переглядається, суди попередніх інстанцій установили, що оспорюваний кредитний договір підписаний сторонами, які досягли згоди з усіх істотних умов договору, мали необхідний обсяг цивільної дієздатності, а їх волевиявлення було вільним і відповідало їхній внутрішній волі, ОСОБА_1 на момент укладення договору не заявляв додаткових вимог щодо умов договору та в подальшому виконував його, банк перед укладенням кредитного договору повідомив позичальника та ознайомив з усіма його умовами, а також надав позичальнику інформацію щодо сукупної вартості кредиту, з урахуванням відсоткової ставки за ним та її складових.

Також установлено, що потягом дії кредитного договору позивач не звертався до банку з пропозицією про внесення будь-яких змін до запропонованої редакції договору, за роз`ясненням положень, які були йому не зрозумілі, або за додатковою інформацією щодо умов кредитування, тим самим погоджуючись зі всіма умовами такого договору.

З огляду на викладене, суд першої інстанції, з яким погодився й апеляційний суд, зробив правильний висновок про відсутність підстав для визнання оспорюваного кредитного договору недійсним в цілому.

Також суди дійшли вірного висновку про відмову у задоволенні позовних вимог про визнання недійсним іпотечного договіру та скасування записів у Державному реєстрі іпотек і Державному реєстрі обтяжень нерухомого майна, оскільки такі вимоги є похідними від позовної вимоги про визнання оспорюваного кредитного договору недійсним в цілому.

При цьому суди обґрунтовано не прийняли до уваги доводи позивача щодо наявності висновку судово-економічної експертизи № 19-73 від 12 серпня 2019 року, оскільки вказаний висновок не спростовує, що на час укладення оспорюваного кредитного договору ОСОБА_1 була надана повна інформація щодо кредиту та не доводить, що його було введено в оману та приховано сукупну вартість кредиту.

Висновки Верховного Суду, сформульовані у постановах, на які посилається заявник у касаційній скарзі, не релевантні до спірних правовідносин та не обов`язкові для застосування у справі, що переглядається.

Разом із тим, встановлено, що умови оспорюваного кредитного договору, викладені у пунктах 1.1, 2.2.3, 3.7, 6.2, 6.3,передбачають сплату винагороди за надання фінансового інструменту у розмірі 0,20% від суми виданого кредиту щомісяця та винагороди за проведення додаткового моніторингу.

За встановлених вище обставин справи колегія суддів Верховного Суду дійшла висновку, що сплата винагороди за надання фінансового інструменту та за проведення додаткового моніторингу, тобто коштів, які супроводжують кредит, є несправедливими умовами кредитного договору та такими, що призводять до істотного дисбалансу договірних прав та обов`язків на шкоду споживачу, що є підставою для визнання їх недійсними згідно з частиною третьою статті 215 ЦК України та частиною п`ятою статті 18 Закону України "Про захист прав споживачів".

З огляду на викладене суди попередніх інстанцій зробили помилковий висновок в частині відмови у визнанні недійсними окремих умов оспорюваного кредитного договору, викладених у пунктах 1.1, 2.2.3, 3.7, 6.2, 6.3, з підстав необґрунтованості.

Разом з тим, у справі, яка переглядається, відповідач ПАТ КБ "Приватбанк" у суді першої інстанції заявив клопотання про застосування наслідків сливу позовної давності до спірних правовідносин.

Відповідно до статті 256 ЦК України позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу.

Статтею 257 ЦК України передбачено, що загальна позовна давність установлюється тривалістю в три роки.

За загальним правилом перебіг позовної давності починається з дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила (частина перша статті 261 ЦК України).

Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові (частина четверта статті 267 ЦК України).

Порівняльний аналіз термінів "довідався" та "міг довідатися", що містяться у статті 261 ЦК України, дає підстави для висновку про презумпцію можливості та обов`язку особи знати про стан своїх майнових прав, а тому доведення факту, через який позивач не знав про порушення свого цивільного права і саме з цієї причини не звернувся за його захистом до суду, недостатньо.

У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 14 березня 2018 року у справі № 464/5089/15 (провадження № 61-1256св18) зроблено висновок, що тлумачення частини першої та п`ятої статті 261 ЦК свідчить, що потрібно розрізняти початок перебігу позовної давності залежно від виду позовних вимог. Вимога про визнання правочину недійсним відрізняється від вимоги про виконання зобов`язання не лише по суті, а й моментом виникнення права на захист. Для вимоги про визнання правочину недійсним перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалась, або могла довідатись про вчинення цього правочину. Натомість для вимоги про виконання зобов`язання початок перебігу позовної давності обумовлюється виникненням у кредитора права на вимогу від боржника виконання зобов`язання. Тому положення частини п`ятої статті 261 ЦК застосовуються до вимог про виконання зобов`язання, а не до вимог про визнання правочину недійсним. Таким чином, початком перебігу позовної давності для вимоги про визнання договору іпотеки недійсним є день укладення оспорюваного договору.

Аналогічний висновок зроблений і Верховним Судом України в постанові від 03 лютого 2016 року у справі № 6-75цс15.

Оскільки зазначені порушення вимог Закону № 1023-XII (1023-12) допущено саме в момент укладення кредитного договору від 18 жовтня 2006 року, умови якого оспорюються, саме з цього моменту позивач був обізнаний про такі умови договору, однак з позовом звернувся у листопаді 2015 року.

Тому позовна давність за вимогами у цій справі є пропущеною.

З урахуванням викладеного, у задоволенні позову в частині визнання недійсними окремих умов кредитного договору щодо сплати винагороди за надання фінансового інструменту у розмірі 0,20% від суми виданого кредиту щомісяця та винагороди за проведення додаткового моніторингу необхідно відмовити з підстав пропуску позивачем строку позовної давності.

З огляду на зазначене, суди попередніх інстанцій дійшли правильного висновку про відмову в задоволенні позовних вимог, однак помилились у мотивах такого рішення, оскільки вимоги про визнання недійсними положень (умов) оспорюваного кредитного договору щодо встановлення комісії не підлягають задоволенню у зв`язку зі спливом позовної давності.

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

Суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, які передбачені пунктами 1, 3, 4, 8 частини першої статті 411, частиною другою статті 414 цього Кодексу, а також у разі необхідності врахування висновку щодо застосування норм права, викладеного у постанові Верховного Суду після подання касаційної скарги (частина третя статті 400 ЦПК України).

Доводи касаційної скарги, з урахуванням меж касаційного перегляду, а також необхідності врахування висновків щодо застосування норм права, викладених у постанові Великої Палати Верховного Суду від 13 липня 2022 року у справі № 363/1834/17 (провадження № 14-53цс21), дають підстави для висновку, що касаційна скарга підлягає частковому задоволенню, а рішення суду першої інстанції та постанова суду апеляційної інстанції - зміні з викладенням їх мотивувальної частин у редакції цієї постанови.