розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_2 на рішення Дарницького районного суду міста Києва від 02 червня 2021 року у складі судді Лужецької О. Р. та постанову Київського апеляційного суду від 22 лютого 2022 року у складі колегії суддів: Гаращенка Д. Р., Сліпченка О. І., Сушко Л. П.,

Короткий зміст позовних вимог і рішень судів

У квітні 2017 року ОСОБА_1 звернувся до суду із позовом до ОСОБА_2 про стягнення боргу.

Позовні вимоги ОСОБА_1 обґрунтовував тим, що 11 березня 2016 року ОСОБА_2 отримав від нього у борг 161 000,00 дол. США під розписку, а 17 березня 2016 року відповідач взяв на себе зобов`язання повернути йому грошові кошти у розмірі 207 500,00 дол. США за автомобіль Rolls-Rоyce Ghost, що сторони також визначили у розписці.

ОСОБА_1 вказував, що відповідач зазначені кошти не повертає, тому просив стягнути із ОСОБА_2 на свою користь заборгованість на загальну суму 9 923 705,00 грн.

Рішенням Дарницького районного суду міста Києва від 06 вересня 2018 року позов задоволено. Стягнуто із ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 борг у розмірі 9 923 705 грн. Вирішено питання про судові витрати.

Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що, наявні у матеріалах справи свідчать про факт наявності боргового грошового зобов`язання відповідача перед позивачем, оскільки ОСОБА_2 своїх грошових зобов`язань у встановлений строк не виконав, тому дійшов висновку про задоволення позову.

Постановою Київського апеляційного суду від 17 січня 2019 року рішення суду першої інстанції залишено без змін.

Постанова апеляційного суду мотивована тим, що, вирішуючи спір, суд правильно визначив характер спірних правовідносин та норми матеріального права, які підлягають застосуванню, повно та всебічно дослідив наявні у справі докази і надав їм належну оцінку згідно зі статтями 76- 80 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України (1618-15) ), правильно встановив обставини справи, зокрема дійшов обґрунтованого висновку про те, що укладені між сторонами розписки констатують факт наявності боргового грошового зобов`язання відповідача перед позивачем, при цьому розписка від 17 березня 2016 року містить у собі новацію у позикове зобов`язання іншого боргу, тому дійшов обґрунтованого висновку про наявність підстав для задоволення позову.

Постановою Верховного Суду від 18 березня 2020 року касаційну скаргу ОСОБА_2 задоволено частково. Рішення Дарницького районного суду міста Києва від 06 вересня 2018 року та постанову Київського апеляційного суду від 17 січня 2019 року скасовано, справу передано на новий розгляд до суду першої інстанції.

Верховний Суд вказав, що судами попередніх інстанцій борг за розпискою від 11 березня 2016 року стягнуто правомірно, проте суму цієї позики присуджено до стягнення у загальній сумі із коштами за розпискою від 17 березня 2016 року, правову природу якої не встановлено, тому дійшов висновку щодо скасування оскаржуваних судових рішень у повному обсязі із передачею справи на новий розгляд до суду першої інстанції згідно частини третьої статті 411 ЦПК України.

Рішенням Дарницького районного суду міста Києва від 02 червня 2021 року позов ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про стягнення боргу задоволено. Стягнуто з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 борг у сумі 368 500,00 дол. США та судовий збір у розмірі 8 000,00 грн.

Суд першої інстанції встановив, що на підставі боргових розписок від 11 березня 2016 року та від 17 березня 2016 року між сторонами існують договірні правовідносини з позики, позичальником не виконані зобов`язання перед позикодавцем, кошти, отримані у позику у розмірі 161 000,00 дол. США та у розмірі 207 500,00 дол. США відповідно, не повернуті, на підставі чого дійшов висновку про наявність правових підстав для задоволення позову.

Постановою Київського апеляційного суду від 22 лютого 2022 року апеляційну скаргу ОСОБА_2 залишено без задоволення. Рішення Дарницького районного суду міста Києва від 02 червня 2021 року залишено без змін.

Апеляційний суд, перевіривши доводи апеляційної скарги, погодився з висновками суду першої інстанції про задоволення позовних вимог та застосування до спірних правовідносин положення статей 1046, 1047, 1049 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України (435-15) ).

Короткий зміст та узагальнені доводи касаційної скарги та позиція інших учасників справи

12 липня 2022 року ОСОБА_2 через засоби поштового зв`язку звернувся до Верховного Суду із касаційною скаргою на рішення Дарницького районного суду міста Києва від 02 червня 2021 року та постанову Київського апеляційного суду від 22 лютого 2022 року. У касаційній скарзі ОСОБА_2 зазначив клопотання про поновлення строку на касаційне оскарження.

Касаційну скаргу обґрунтовує тим, що судами попередніх інстанцій неправильно застосовано норми статей 1046, 1047, 1049, 1050 ЦК України без урахування висновків щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених у постановах Верховного Суду: від 10 грудня 2018 року у справі № 319/1669/16, від 08 липня 2019 року у справі № 524/4946/16, від 12 вересня 2019 року у справі № 604/1038/16, від 23 квітня 2020 року справі № 501/1773/16-ц, від 16 червня 2021 року у справі № 463/5955/18 та Верховного Суду України від 18 вересня 2013 року у справі № 6-63цс13, від 02 липня 2014 року у справі № 6-79цс14, від 11 листопада 2015 року у справі № 1967цс15, від 13 грудня 2017 року у справі № 6-996цс17, відповідно до яких суди повинні встановлювати наявність між позивачем та відповідачем правовідносин за договором позики, виходячи з дійсного змісту та достовірності документа, на підставі якого доказується факт укладення договору позики і умов.

Крім того, на думку заявника, суди порушили норми процесуального права, а саме статті 82, 89, 95 ЦПК України, тобто ухвалено рішення не на підставі повного та всебічного дослідження доказів та обставин справи.

Зокрема, на думку заявника, розписки не містять умови отримання ним грошових коштів у борг із зобов`язанням їх повернення, у розписках відсутні дати отримання коштів від позивача.

У листопаді 2022 року від представника ОСОБА_1 - ОСОБА_3 надійшов відзив на касаційну скаргу ОСОБА_2, в якому вказує про те,

що рішення Дарницького районного суду міста Києва від 02 червня 2021 року та постанова Київського апеляційного суду від 22 лютого 2022 року є законними та обґрунтованими, просить залишити їх без змін, а касаційну скаргу - без задоволення.

Рух справи у суді касаційної інстанції

Згідно з протоколом автоматизованого розподілу судової справи між суддями Верховного Суду від 15 липня 2022 року касаційну скаргу ОСОБА_2 на рішення Дарницького районного суду міста Києва від 02 червня 2021 року та постанову Київського апеляційного суду від 22 лютого 2022 року передано на розгляд судді-доповідачу Гулейкову І. Ю.

Ухвалою Верховного Суду від 02 вересня 2022 року (після усунення заявником недоліків) поновлено ОСОБА_2 строк на касаційне оскарження рішення Дарницького районного суду міста Києва від 02 червня 2021 року та постанови Київського апеляційного суду від 22 лютого 2022 року; відкрито касаційне провадження за касаційною скаргою на підставі пунктів 1, 4 частини другої статті 389 ЦПК України; витребувано матеріали справи № 759/5772/17 з Дарницького районного суду міста Києва; надано учасникам справи строк для подання відзиву на касаційну скаргу.

У жовтні 2022 року матеріали справи № 759/5772/17 надійшли до Верховного Суду.

Позиція Верховного Суду

Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Частиною другою статті 389 ЦПК України передбачено, що підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу. Підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 2, 3 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Відповідно до частини першої статті 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

За змістом частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.

Згідно з частиною першою статті 402 ЦПК України у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400 цього Кодексу.

Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга підлягає залишенню без задоволення з огляду на таке.

Фактичні обставини справи

Судами попередніх інстанцій встановлено, що 11 березня 2016 року ОСОБА_2 написав розписку, якою підтвердив наявність у нього боргу перед ОСОБА_1 у сумі 161 000,00 дол. США.

Відповідно до розписки від 17 березня 2016 року ОСОБА_2 зобов`язався повернути ОСОБА_1 до 01 травня 2016 року грошову суму в розмірі 207 500,00 дол. США за автомобіль Rolls-Rоyce Ghost.

Відповідачем не виконано свої зобов`язання за борговими розписками.

Нормативно-правове обґрунтування

Відповідно до частин першої-другої, п`ятої статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.

Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень,

Згідно з частиною першою статті 4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.

Статтею 15 ЦК України передбачено, що кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства.

Статтею 202 ЦК України визначено, що правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків. Правочини можуть бути односторонніми та дво- чи багатосторонніми (договори).

Відповідно до частин першої та другої статті 207 ЦК України правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо його зміст зафіксований в одному або кількох документах, у листах, телеграмах, якими обмінялися сторони. Правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо він підписаний його стороною (сторонами). Правочин, який вчиняє юридична особа, підписується особами, уповноваженими на це її установчими документами, довіреністю, законом або іншими актами цивільного законодавства, та скріплюється печаткою.

За своєю суттю розписка про отримання в борг грошових коштів є документом, який боржник видає кредитору за договором позики, підтверджуючи як його укладення, так і умови договору, а також засвідчуючи отримання від кредитора певної грошової суми або речей.

Отже, досліджуючи боргові розписки чи договори позики, суди повинні виявляти справжню правову природу укладеного договору, а також надавати оцінку всім наявним доказам і залежно від установлених результатів робити відповідні правові висновки. Таким чином, розписка як документ, що підтверджує боргове зобов`язання, має містити умови отримання позичальником в борг грошей із зобов`язанням їх повернення та дати отримання коштів.

За своїми правовими характеристиками договір позики є реальною, оплатною або безоплатною угодою, на підтвердження якої може бути надана розписка позичальника, яка є доказом не лише укладення договору, але й посвідчує факт передання грошової суми позичальнику. У разі пред`явлення позову про стягнення боргу позивач повинен підтвердити своє право вимагати від відповідача виконання боргового зобов`язання. З метою забезпечення правильного застосування статей 1046, 1047 ЦК України суд повинен встановити наявність між позивачем і відповідачем правовідносин за договором позики виходячи з дійсного змісту та достовірності документа, на підставі якого доказується факт укладення договору позики і його умов.

Такі правові висновки про застосування статей 1046, 1047 ЦК України викладені в постановах Верховного Суду України від 18 вересня 2013 року у справі № 6-63цс13, від 02 липня 2014 року у справі № 6-79цс14 та від 13 грудня 2017 року у справі № 6-996цс17. Підстав відступити від таких правових висновків Верховний Суд не встановив.

Відповідно до статті 1046 ЦК України за договором позики одна сторона (позикодавець) передає у власність другій стороні (позичальникові) грошові кошти або інші речі, визначені родовими ознаками, а позичальник зобов`язується повернути позикодавцеві таку ж суму грошових коштів (суму позики) або таку ж кількість речей того ж роду та такої ж якості. Договір позики є укладеним з моменту передання грошей або інших речей, визначених родовими ознаками.

Згідно із частиною другою статті 1047 ЦК України на підтвердження укладення договору позики та його умов може бути представлена розписка позичальника або інший документ, який посвідчує передання йому позикодавцем визначеної грошової суми або визначеної кількості речей.

Частиною першою статті 1049 ЦК України передбачено, що позичальник зобов`язується повернути позикодавцю позику (грошові кошти у такій самій сумі або речі, визначені родовим ознаками у такій самій кількості, такого самого роду та такої самої якості, що були передані йому позикодавцем) у строк та в порядку, які встановлені договором. Якщо договором не встановлено строк повернення позики або цей строк визначений моментом пред`явлення вимоги, позика має бути повернена позичальником протягом тридцяти днів від дня пред`явлення позикодавцем вимоги про це, якщо інше не встановлено договором.

За загальними правилами доказування, визначеними статтями 12, 81 ЦПК України, кожна сторона зобов`язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Докази подаються сторонами та іншими особами, які беруть участь у справі. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

Доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи (частина перша статті 76 ЦПК України).

Належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування (частина перша статті 77 ЦПК України).

Достовірними є докази, на підставі яких можна встановити дійсні обставини справи (стаття 79 ЦПК України).

Достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування (частина перша статті 80 ЦПК України).

Відповідно до частини четвертої статті 82 ЦПК України обставини, встановлені рішенням суду у господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді іншої справи, у якій беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини, якщо інше не встановлено законом.

За змістом частин першої-третьої статті 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

Ухвалюючи рішення про задоволення позову, суд першої інстанції, з висновками якого погодився й суд апеляційної інстанції, дослідивши наявні у справі докази та надавши їм належну оцінку, правильно виходив із того, що правовідносини, які виникли між сторонами ґрунтуються на договірному зобов`язанні (боргових розписках), що позивачем підтверджено належними письмовими доказами, водночас відповідач належно не виконав свого зобов`язання, позику не повернув.

Отже, суди попередніх інстанцій правильно визначилися з характером спірних правовідносин та нормами матеріального права, які підлягають застосуванню, дійшли правильного висновку про задоволення позовних вимог.

Аргументи касаційної скарги, що суди першої та апеляційної інстанцій не встановили дійсної правової природи відносин між сторонами є безпідставними, оскільки такі спростовуються змістом оскаржуваних судових рішень та фактично були предметом розгляду Верховного Суду у постанові від 18 березня 2020 року у цій справі, в якій касаційний суд погодився в частині висновків суду щодо правової природи відносин між сторонам за розпискою від 11 березня 2016 року.

Разом із цим, на виконання вимог частини першої статті 417 ЦПК України, під час нового розгляду справи, судами попередніх інстанцій досліджено розписку від 17 березня 2016 року у контексті домовленості новації боргу.

Зокрема, суд першої інстанції зазначив у розписці від 17 березня 2016 року відсутні умови про те, що зобов`язання за нею є новацією боргу за первинним зобов`язанням, з якого виник обов`язок сплатити вартість автомобіля Rolls-Rоyce Ghost, а у матеріалах справи відсутні докази підтвердження наявності первинного зобов`язання щодо автомобіля Rolls-Rоyce Ghost. Відтак, дійшов висновку, за розпискою від 17 березня 2016 року між сторонами склалися правовідносини з позики, які відповідачем виконані не були.

Отже, доводи ОСОБА_2, які зводяться до того що боргові розписки (позика) приховують інші правовідносини, які склалися між сторонами не підтверджено жодним належним доказом стороною відповідача, і такі докази матеріали справи не містять.

Доводи заявника про те, що судами попередніх інстанцій не взято до уваги висновки, викладені у постановах Верховного Суду України від 18 вересня 2013 року у справі № 6-63цс13, від 02 липня 2014 року у справі № 6-79цс14, від 11 листопада 2015 року у справі № 1967цс15, від 13 грудня 2017 року у справі № 6-996цс17, є безпідставними, оскільки у вказаних постановах викладено правовий висновок про те, що з метою забезпечення правового застосування статей 1046, 1047 ЦК України суди повинні встановлювати наявність між позивачем та відповідачем правовідносин за договором позики, виходячи з дійсного змісту та достовірності документа, на підставі якого доказується факт укладення договору позики і умов. Зазначена правова позиція застосована судами попередніх інстанцій.

Посилання на загальні висновки у постановах Верховного Суду від 10 грудня 2018 року у справі № 319/1669/16, від 08 липня 2019 року у справі № 524/4946/16, від 12 вересня 2019 року у справі № 604/1038/16, від 23 квітня 2020 року справі № 501/1773/16-ц, від 16 червня 2021 року у справі № 463/5955/18 щодо застосування норм права у спірних правовідносинах, не підтверджують доводів касаційної скарги про те, що апеляційним судами неправильно застосовано норми матеріального чи порушено норми процесуального права при постановлені оскаржуваних судових рішень, оскільки фактичні обставини у наведених як приклад справах відрізняються від тих, що установлені судами у розглядуваній справі.

Верховний Суд послідовно наголошує, що на предмет подібності потрібно оцінювати саме ті правовідносини, які є спірними у порівнюваних ситуаціях. Установивши учасників спірних правовідносин, об`єкт спору (які можуть не відповідати складу сторін справи та предмету позову) і зміст цих відносин (права й обов`язки сторін спору), суд має визначити, чи є певні спільні риси між спірними правовідносинами насамперед за їхнім змістом. А якщо правове регулювання цих відносин залежить від складу їх учасників або об`єкта, з приводу якого вони вступають у правовідносини, то в такому разі подібність необхідно також визначати за суб`єктним й об`єктним критеріями відповідно. Для встановлення подібності спірних правовідносин у порівнюваних ситуаціях суб`єктний склад цих відносин, предмети, підстави позовів і відповідне правове регулювання не обов`язково мають бути тотожними, тобто однаковими (правова позиція Великої Палати Верховного Суду, закріплена у постанові від 12 жовтня 2021 року у справі № 233/2021/19, провадження № 14-166цс20).

У справах № 463/5955/18 та № 524/4946/16-ц, на які посилався заявник, Верховний Суд, залишаючи без змін судові рішення попередніх інстанцій, якими відмовлено у задоволенні позову про стягнення боргу за договором позики, погодився із висновками судів попередніх інстанцій, які встановили на підставі письмових доказів справжню правову природу правовідносин між сторонами, у наведених справах, особи, які склали розписки про отримання боргу підтвердили письмовими доказами, що правовідносини, що склалися не є борговими на підставі договору позики.

У справах № 319/1669/16, № 604/1038/16, № 501/1773/16-ц Верховний Суд погодився з висновками судів попередніх інстанцій, які на підставі встановлених доказів дійшли висновків, що між сторонами існують договірні відносини з повернення позики, тому наявні підстави для задоволення цих позовів.

Таким чином, обставини у наведених вище заявником постановах відрізняються від обставин у цій справі, що переглядається в касаційному порядку, тому немає підстав вважати, що апеляційний суд ухвалив своє судове рішення без урахування правових висновків Верховного Суду у подібних правовідносинах.

Загалом доводи касаційної скарги спростовуються матеріалами справи, змістом оскаржуваних судових рішень, зводяться до незгоди з висновками судів першої та апеляційної інстанцій, переоцінки доказів у справі, що в силу приписів статті 400 ЦПК України знаходиться поза межами повноважень суду касаційної інстанції, чи ґрунтуються на неправильному тлумаченні заявником норм матеріального та процесуального права і незгоді з ухваленими судовими рішеннями.

Аналізуючи питання обсягу дослідження доводів заявника та їх відображення у судових рішеннях, питання вичерпності висновків судів першої та апеляційної інстанцій, Верховний Суд виходить із того, що у справі, що розглядається, сторонам надано вмотивовану відповідь на всі істотні питання, що виникають при кваліфікації спірних відносин, як у матеріально-правовому, так і у процесуальному сенсах, а доводи, викладені у касаційній скарзі, не спростовують обґрунтованих та правильних висновків судів першої та апеляційної інстанцій.

Відтак, оскільки суди першої та апеляційної інстанцій, з дотриманням норм матеріального та процесуального права, дійшли мотивованого висновку про задоволення позову ОСОБА_1, відсутні підстави для їх скасування судом касаційної інстанції.

Частиною четвертою статті 10 ЦПК України і статтею 17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" на суд покладено обов`язок під час розгляду справ застосовувати Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод (995_004) 1950 року (далі - Конвенція) і протоколи до неї, згоду на обов`язковість яких надано Верховною Радою України, та практику Європейського суду з прав людини як джерело права.

Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ) зазначав, що пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними, залежно від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (§ 23 рішення ЄСПЛ від 18 липня 2006 року у справі "Проніна проти України", заява № 63566/00). Оскаржувана постанова відповідає критерію обґрунтованості судового рішення.

Викладене дає підстави для висновку, що касаційна скарга підлягає залишенню без задоволення, а оскаржувані судові рішення - без змін із підстав, передбачених статтею 401 ЦПК України.

Щодо передачі справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду

Сирота В. М. у касаційній скарзі зазначив клопотання про передачу справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду, у разі відступлення від висновків, сформульованих у постановах, на які посилається, як на підставу касаційного оскарження.

Зазначене клопотання не підлягає задоволенню з таких підстав.

Згідно з частинами четвертою - шостою 403 ЦПК України (1618-15) суд, який розглядає справу в касаційному порядку у складі колегії суддів, палати або об`єднаної палати, передає справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду, якщо така колегія (палата, об`єднана палата) вважає за необхідне відступити від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного в раніше ухваленому рішенні Великої Палати. Суд, який розглядає справу в касаційному порядку у складі колегії або палати, має право передати справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду, якщо дійде висновку, що справа містить виключну правову проблему і така передача необхідна для забезпечення розвитку права та формування єдиної правозастосовчої практики. Справа підлягає передачі на розгляд Великої Палати Верховного Суду у всіх випадках, коли учасник справи оскаржує рішення з підстав порушення правил предметної чи суб`єктної юрисдикції.

Заявником не наведено обґрунтованих підстав для передачі справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду, в розумінні приписів статті 403 ЦПК України.

Тому в задоволенні клопотання ОСОБА_2 про передачу справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду слід відмовити.

Щодо розподілу судових витрат

Статтею 416 ЦПК України передбачено, що постанова суду касаційної інстанції складається, зокрема, із розподілу судових витрат.

Оскільки касаційну скаргу залишено без задоволення, то підстав для нового розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з розглядом справи у суді першої та апеляційної інстанції, а також розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції, немає.