Постанова

Іменем України

17 березня 2023 року

м. Київ

справа № 447/3813/21

провадження № 61-737св23

Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду: Сердюка В. В. (суддя-доповідач), Стрільчука В. А., Фаловської І. М.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1,

відповідач - ОСОБА_2,

розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_3, в інтересах якої діє ОСОБА_4, на рішення Миколаївського районного суду Львівської області від 27 січня 2022 року в складі судді Венгер Л. М. та постанову Львівського апеляційного суду від 13 грудня 2022 року в складі колегії суддів: Крайник Н. П., Левика Я. А., Шандри М. М.,

ВСТАНОВИВ:

Описова частина

Короткий зміст позовних вимог

У листопаді 2021 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до ОСОБА_2 про усунення перешкод у користуванні житловим будинком шляхом визнання особи такою, що втратила право користування ним.

В обґрунтування заявлених вимог ОСОБА_1 зазначила, що їй на праві спільної часткової власності належить 1/2 житлового будинку, що знаходиться на АДРЕСА_1 . Право власності на вказану частину будинку вона набула на підставі рішення Апеляційного суду Львівської області від 02 жовтня 2012 року, успадкувавши її після смерті батька. Інша частина будинку належить її сестрі - ОСОБА_5 .

Відповідач, який є її колишнім чоловіком, зареєстрований у спірному будинку з 1991 року та проживає в ньому по теперішній час.

З березня 2020 року вони не ведуть спільного господарства, не пов`язані спільним побутом, не проживають разом. Вона з дітьми ОСОБА_6, ІНФОРМАЦІЯ_1, та ОСОБА_7, ІНФОРМАЦІЯ_2, проживають і зареєстровані за адресою: АДРЕСА_2 .

Рішенням Миколаївського районного суду Львівської області від 09 березня 2021 року шлюбу шлюб між ними розірвано.

Відтак відповідач, переставши бути членом її сім`ї, втратив право на проживання в належному їй на праві власності будинку. Крім того, відповідач чинить їй перешкоди у користуванні будинком, під час шлюбу зловживав алкогольними напоями, вчиняв сварки, погрожував фізичною розправою, зраджував. У зв`язку із тим, що відповідач зареєстрований та проживає у будинку вона не може належним чином доглядати за будинком, який потребує ремонту, користуватися городом, вести господарство, а відповідач не бажає у добровільному порядку виселятися з будинку. Син сторін ОСОБА_6 хоче переїхати проживати в будинок, але не бажає проживати в ньому разом із батьком через неприязні відносини.

Враховуючи наведене, позивачка просила ухвалити рішення, яким усунути перешкоди у користуванні належним їй на праві спільної часткової власності, житловим будинком АДРЕСА_1, шляхом визнання ОСОБА_2 таким, що втратив право користування житловим приміщенням.

Короткий зміст судових рішень

Рішенням Миколаївського районного суду Львівської області від 27 січня 2022 року, залишеним без змін постановою Львівського апеляційного суду від 13 грудня 2022 року, відмовлено ОСОБА_1 у задоволенні позову.

Рішення суду першої інстанції, з яким погодився апеляційний суд, мотивовано тим, що розірвання шлюбу між сторонами не є безумовною підставою для визнання відповідача таким, що втратив право користування спірним будинком, оскільки вінправомірно набув право користування спірним житлом, із 1991 року проживає у будинку та іншого житла немає. Втрата права користування житловим приміщенням будь-якою особою є крайньою формою втручання у права на житло, правомірність застосування якого за обставинами цієї справи, а також необхідність та пропорційність такого заходу, позивачкою не доведено.

Крім того, позивачка не є одноосібним власником будинку, а інший співвласник, її сестра, вимог до відповідача щодо визнання його таким, що втратив право користування житлом, не заявляла, а, отже, відповідач не позбавлений права користування житлом, згідно з належною іншому власнику частки у будинку і таке його право іншим співвласником не оспорюється.

Аргументи учасників справи

Короткий зміст вимог касаційної скарги та узагальнення її доводів

11 січня 2023 року ОСОБА_3, в інтересах якої діє ОСОБА_4, засобами поштового зв`язку, звернулася до Верховного Суду із касаційною скаргою на рішення Миколаївського районного суду Львівської області від 27 січня 2022 року та постанову Львівського апеляційного суду від 13 грудня 2022 року у цій справі, в якій посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить скасувати оскаржувані судові рішення та ухвалити нове рішення про задоволення позову.

У касаційній скарзі заявник посилається на пункт 1 частини другої статті 389 ЦПК України.

Зазначає про неврахування судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні висновків щодо застосування статей 319, 391 ЦК України у подібних правовідносинах, викладених у постанові Верховного Суду від 14 квітня 2021 року у справі № 581/489/20.

Вказує, що правовою підставою звернення до суду з відповідним позовом є усунення перешкод у реалізації права власника на користування та розпорядженням своїм майном (стаття 391 ЦК України) - негаторний позов. Натомість, ухвалюючи оскаржувані судові рішення, суди розглянули справу з інших правових підстав - визнання особи такою, що втратила право користування житловим приміщенням (стаття 405 ЦК України).

Зауважує, що суд першої інстанції помилково відніс вказану справу до категорії малозначних.

Доводи відзиву на касаційну скаргу

У лютому 2023 року ОСОБА_2 подав відзив на касаційну скаргу, в якому просив оскаржувані судові рішення залишити без змін, посилаючись на їх законність та обґрунтованість, оскільки доводи касаційної скарги не спростовують правильність висновків судів щодо встановлених фактичних обставин справи.

Провадження в суді касаційної інстанції

Ухвалою Верховного Суду від 30 січня 2023 року відкрито касаційне провадження у справі, витребувано матеріали справи та надано строк для подання відзиву на касаційну скаргу.

Підставою відкриття касаційного провадження є пункт 1 частини другої статті 389 ЦПК України.

У лютому 2023 року до Верховного Суду надійшли матеріали цивільної справи.

Фактичні обставини справи, встановлені судами

Установлено, що позивачка є власником 1/2 частки житлового будинку, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1, що підтверджується витягом з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно про реєстрацію права власності від 28 травня 2014 року № 22271541 (а. с. 4-5). Власником іншої 1/2 частини будинку є сестра позивачки ОСОБА_5 .

Рішенням Миколаївського районного суду Львівської області від 09 березня 2021 року у справі № 447/2571/20, яке набрало законної сили, шлюб між сторонами розірвано.

За даними будинкової книги для прописки громадян, що проживають у будинку АДРЕСА_1, відповідач ОСОБА_2 зареєстрований у вказаному будинку з 01 лютого 1991 року. Був знятий з реєстрації та знову зареєстрований 05 лютого 1996 року.

Відповідно до інформаційної довідки № 291354737 з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру Іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об`єктів нерухомого майна, у власності відповідача ОСОБА_2 немає іншого житлового приміщення.

Мотивувальна частина

Позиція Верховного Суду

За частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження у цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Відповідно до пункту 1 частини першої статті 389 ЦПК України учасники справи, а також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, свободи, інтереси та (або) обов`язки, мають право оскаржити у касаційному порядку: рішення суду першої інстанції після апеляційного перегляду справи та постанову суду апеляційної інстанції, крім судових рішень, визначених у частині третій цієї статті.

Згідно з абзацом 1 частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.

Переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими (частина перша статті 400 ЦПК України).

Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги у межах, які стали підставою відкриття касаційного провадження, Верховний Суд дійшов висновку, що касаційна скарга не підлягає задоволенню з таких підстав.

Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права

За частиною першою статті 15, частиною першою статті 16 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.

Для застосування того чи іншого способу захисту, необхідно встановити які ж права (інтереси) позивача порушені, невизнані або оспорені відповідачем і за захистом яких прав (інтересів) позивач звернувся до суду.

При оцінці обраного позивачем способу захисту потрібно враховувати його ефективність, тобто спосіб захисту має відповідати змісту порушеного права, характеру правопорушення, та забезпечити поновлення порушеного права.

При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду (частина четверта статті 263 ЦПК України).

У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду від 22 квітня 2021 року у справі № 686/11322/16-ц (провадження № 61-10093св19) зазначено, що відповідно до частин першої та третьої статті 47 Конституції України кожен має право на житло. Ніхто не може бути примусово позбавлений житла інакше як на підставі закону за рішенням суду. Статтею 391 ЦК України передбачено, що власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпоряджання своїм майном. Ніхто не може бути виселений із займаного жилого приміщення або обмежений у праві користування жилим приміщенням інакше як з підстав і в порядку, передбачених законом (частина четверта статті 9 ЖК України).

У частині першій статті 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) закріплено, зокрема, право кожної особи на повагу до свого житла.

Органи державної влади не можуть втручатись у здійснення цього права, за винятком випадків, коли втручання здійснюється згідно із законом і є необхідним у демократичному суспільстві в інтересах національної та громадської безпеки чи економічного добробуту країни, для запобігання заворушенням чи злочинам, для захисту здоров`я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб.

Виходячи з практики Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ), втрата житла є найбільш крайньою формою втручання у право на повагу до житла. Втручання у право заявника на повагу до його житла має бути не лише законним, але й необхідним у демократичному суспільстві. Інакше кажучи, воно має відповідати нагальній суспільній необхідності, зокрема бути співмірним із переслідуваною законною метою. Житло має першочергове значення для особистості людини, самовизначення, фізичної та моральної цілісності, підтримки взаємовідносин з іншими, усталеного та безпечного місця в суспільстві. Враховуючи, що виселення є серйозним втручанням у право особи на повагу до її житла, особливої ваги надається процесуальним гарантіям, наданим особі в процесі прийняття рішення. Зокрема, навіть якщо законне право на зайняття приміщення припинено, особа вправі мати можливість, щоб співмірність заходу була визначена незалежним судом у світлі відповідних принципів статті 8 Конвенції. Відсутність обґрунтування в судовому рішенні підстав застосування законодавства, навіть якщо формальні вимоги було дотримано, може серед інших факторів братися до уваги при вирішенні питання, чи встановлено справедливий баланс в результаті застосування виселення(рішення у справі "Кривіцька і Кривіцький проти України" (KRYVITSKA AND KRYVITSKYY v. UKRAINE, № 30856/03, пункти 41, 44, ЄСПЛ), від 02 грудня 2010 року)).

Крім того, будь-яка особа, якій загрожує виселення, у принципі повинна мати можливість, щоб пропорційність відповідного заходу була визначена судом. Зокрема, якщо було наведено відповідні аргументи щодо пропорційності втручання, національні суди повинні ретельно розглянути їх та надати належне обґрунтування (рішення у справі "Кривіцька і Кривіцький проти України", пункт 44; рішення від 17 жовтня 2013 року у справі "Вінтерштайн та інші проти Франції" ("WINTERSTEIN AND OTHERS V. FRANCE), заява № 27013/07, пункти 148, 155).

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 13 жовтня 2020 року у справі № 447/455/17 (провадження № 14-64цс20) вказано, що у частині першій статті 156 ЖК України не визначені правила про самостійний характер права члена сім`ї власника житлового будинку на користування житловим приміщенням, не визначена і природа такого права. Передбачено право члена сім`ї власника житлового будинку користуватися житловим приміщенням нарівні з власником, що свідчить про похідний характер права користування члена сім`ї від прав власника. Зазначена норма не передбачає і самостійного характеру права користування житловим приміщенням, не вказує на його речову чи іншу природу. Водночас, посилання на наявність угоди про порядок користування житловим приміщенням може свідчити про зобов`язальну природу такого користування житловим приміщенням членом сім`ї власника.

Тобто під речовим правом розуміється такий правовий режим речі, який підпорядковує цю річ безпосередньому пануванню особи.

За висновками, викладеними у постанові Великої Палати Верховного Суду від 04 липня 2018 року у справі № 653/1096/16-ц (провадження № 14-181цс18), при створенні сім`ї, встановленні сімейних відносин, власник і член сім`ї, тобто дружина і чоловік вважали, що їх відносини є постійними, не обмеженими у часі, а не про тимчасовий характер таких відносин. Тому і їх права, у тому числі і житлові, розглядалися як постійні. За логікою законодавця у законодавстві, що регулює житлові правовідносини, припинення сімейних правовідносин, втрата статусу члена сім`ї особою, саме по собі не тягне втрату права користування житловим приміщенням. Разом із тим, відповідно до частин першої та другої статті 405 ЦК України члени сім`ї власника житла, які проживають разом з ним, мають право на користування цим житлом відповідно до закону. Отже, при розгляді питання про припинення права користування колишнього члена сім`ї власника житла, суди мають брати до уваги як формальні підстави, передбачені статтею 406 ЦК України, так і зважати на те, що сам факт припинення сімейних відносин з власником будинку (квартири) не позбавляє їх права користування займаним приміщенням, та вирішувати спір з урахуванням балансу інтересів обох сторін. Положення статті 406 ЦК України у спорі між власником та колишнім членом його сім`ї з приводу захисту права власності на житлове приміщення, можуть бути застосовані за умови наявності таких підстав - якщо сервітут був встановлений, але потім припинився. Однак встановлення такого сервітуту презюмується на підставі статті 402, частини першої статті 405 ЦК України. Дійсна сутність відповідних позовних вимог має оцінюватись судом, виходячи з правових та фактичних підстав позову, наведених у позовній заяві, а не лише тільки з формулювань її прохальної частини, які можуть бути недосконалими. У всякому разі неможливість для власника здійснювати фактичне користування житлом (як і будь-яким нерухомим майном) через його зайняття іншими особами не означає втрату власником володіння такою нерухомістю.

Усунення в судовому порядку відповідних перешкод у реалізації права власника відбувається за допомогою негаторного, а не віндикаційного позову.

Отже, при вирішенні справи про виселення особи чи визнання такою, що втратила право користування, що по суті буде мати наслідком виселення, суд повинен провести оцінку на предмет того, чи є втручання у право особи на повагу до його житла не лише законним, але й необхідним у демократичному суспільстві. Інакше кажучи, виселення особи має відповідати нагальній суспільній необхідності, зокрема бути співрозмірним із переслідуваною законною метою.

У своїй практиці ЄСПЛ людини керується принципом пропорційності, тобто дотримання справедливого балансу. Заінтересована особа не повинна нести непропорційний та надмірний тягар внаслідок втручання у її права. Конкретному приватному інтересу повинен протиставлятися інший інтерес, який може бути не лише публічним (суспільним, державним), але й іншим приватним інтересом, тобто повинен існувати спір між двома юридично рівними суб`єктами, кожен з яких має свій приватний інтерес, перебуваючи в цивільно-правовому полі.

Має існувати розумне співвідношення (пропорційність) між метою, досягнення якої передбачається, та засобами, які використовуються для її досягнення, й наслідками, що настають.

Відповідно до статті 17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" та частини четвертої статті 10 ЦПК України суди застосовують при розгляді справ Конвенцію та протоколи до неї, а також практику Європейського суду з прав людини як джерело права.

Вирішуючи спори про усунення перешкод у користуванні житловим будинком, який перебуває у приватній власності, суди з урахуванням обставин справи надають оцінку правам, гарантованим статтею 8 Конвенції та статтею 1 Першого протоколу до Конвенції, пропорційності втручання у право особи на повагу до приватного життя та права на житло з метою захисту права власності.

Навіть якщо законне право на зайняття житлового приміщення припинене, особа вправі сподіватися, що її виселення буде оцінене на предмет пропорційності у контексті відповідних принципів статті 8 Конвенції.

Аналогічний висновок викладено у постанові Верховного Суду від 13 травня 2021 року у справі № 555/571/20 (провадження № 61-3911св21).

У справі, що переглядається, суди попередніх інстанцій, відмовляючи у задоволенні позову та взявши до уваги усі надані сторонами докази та оцінивши їх за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів, дійшли обґрунтованого висновку про недоведеність позивачкою підстав для задоволення позову, оскільки розірвання шлюбу між сторонами не є безумовною підставою для визнання відповідача таким, що втратив право користування спірним будинком. Судами також враховано, що відповідач на законних підставах вселився в будинок, частина якого належить позивачці, проживає в ньому з 1991 року та зареєстрований за вказаною адресою, при цьому іншого житла у власності не має.

Висновки судів про відмову в позові зроблені з врахуванням принципу пропорційності у цивільному судочинстві та дотриманням розумного балансу інтересів сторін.

Доводи касаційної скарги про те, що проживання у квартирі відповідача чинить позивачці перешкоди у користуванні належною їй власністю, відповідач у квартирі проживає незаконно, а позивачка не має можливості у повній мірі розпоряджатися своїм майном висновків судів не спростовують та зводяться до переоцінки доказів, що знаходиться поза межами повноважень суду касаційної інстанції згідно зі статтею 400 ЦПК України.

Доводи касаційної скарги про неврахування судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні висновків щодо застосування статей 319, 391 ЦК України у подібних правовідносинах, викладених у постанові Верховного Суду від 14 квітня 2021 року у справі № 581/489/20, та, як наслідок, вирішення справи на підставі неправильного застосування норм матеріального права не заслуговують на увагу з огляду на таке.

У постанові від 14 квітня 2021 року у справі № 581/489/20 (провадження № 61-2345св21) Верховний Суд дійшов висновку про скасування постанови суду апеляційної інстанції та направлення справи на новий апеляційний розгляд, з тих підстав, що вирішуючи спір, апеляційний суд не дослідив належним чином питання дотримання балансу між правами учасників справи, які гарантовані статтею 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод та статтею 1 Першого протоколу до Конвенції, зокрема захистом права власності позивача і його права на повагу до сімейного життя та правом відповідачки як колишнього члена сім`ї власника на користування будинком, натомість, у справі, яка переглядається, суди належним чином дослідили вказані обставини.

За результатами нового апеляційного розгляду постановою Сумського апеляційного суду від 03 червня 2021 року, залишеною без змін постановою Верховного Суду від 22 грудня 2021 року, апеляційну скаргу ОСОБА_2 задоволено, скасовано рішення Липоводолинського районного суду Сумської області від 05 листопада 2020 року та ухвалено нове рішення, яким відмовлено у задоволенні позову ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про усунення перешкод у користуванні житловим будинком шляхом виселення.

Тобто висновки судів у цій справі не суперечать висновкам, викладеним у постанові Верховного Суду, на яку заявниця посилається в касаційній скарзі.

При цьому колегія суддів звертає увагу, що тлумачення статті 391 ЦК України свідчить про те, що негаторний позов - це вимога власника про усунення перешкод. Негаторний позов подається з метою усунення перешкод у здійсненні власником права користування та розпоряджання своїм майном, тобто припинення неправомірних дій, не пов`язаних з порушенням володіння. Негаторний позов може вчинятися тоді, коли майно не вибуває з володіння власника, тобто при порушенні насамперед такої правомочностей власника, як користування та розпорядження своїм майном. Належним відповідачем у негаторному позові є особа, яка перешкоджає власнику користуватися та розпоряджатися своїм майном.

У постанові Верховного Суду України від 16 листопада 2016 року у справі

№ 6-709цс16 зроблено правовий висновок, що "зазначена норма матеріального права визначає право власника, у тому числі житлового приміщення або будинку, вимагати будь-яких усунень свого порушеного права від будь яких осіб будь яким шляхом, який власник вважає прийнятним. Визначальним для захисту права на підставі цієї норми права є наявність у позивача права власності та встановлення судом наявності перешкод у користуванні власником своєю власністю. При цьому не має значення ким саме спричинено порушене право та з яких підстав. Відтак за порівняльним аналізом статей 383, 391, 405 ЦК України та статей 150, 156 у поєднанні зі статтею 64 ЖК України слід дійти до висновку що положення статей 383, 391 ЦК України передбачають право вимоги власника про захист порушеного права власності на жилого приміщення, будинку, квартиру тощо, від будь яких осіб, у тому числі осіб, які не є і не були членами його сім`ї, а положення статей 405 ЦК України, статей 150, 156 ЖК України регулюють взаємовідносини власника жилого приміщення та членів та членів його сім`ї, у тому числі у випадку втрати права власності власником, припинення з ним сімейних відносин або відсутності члена сім`ї власника без поважних причин понад один рік. Разом з тим, вирішуючи спір встановивши, що відповідачка з вересня 2001 року, у тому числі на момент набуття права власності позивачем на будинок у вересні 2013 року, на момент свого повноліття у лютому 2013 року і на момент звернення до суду з цим позовом у січні 2015 року у спірному будинку як член сім`ї позивача не проживала, суди помилково застосували до спірних правовідносин положення статей 150, 156 ЖК України та статті 405 ЦК України, оскільки за встановлених судами фактичних обставин спір підлягає вирішенню з підстав статей 383 та 391 ЦК України".

Враховуючи наведене та встановлені у справі фактичні обставини, ухвалюючи оскаржувані рішення, суди правильно застосували норми матеріального права та вирішили спір за вимогою власника про усунення перешкод (негаторний позов).

Доводи касаційної скарги про помилкове віднесення справи до категорії малозначних є безпідставними з огляду на таке.

Відповідно до статті 274 ЦПК України у порядку спрощеного позовного провадження розглядаються справи: 1) малозначні справи; 2) що виникають з трудових відносин; 3) про надання судом дозволу на тимчасовий виїзд дитини за межі України тому з батьків, хто проживає окремо від дитини, у якого відсутня заборгованість зі сплати аліментів та якому відмовлено другим із батьків у наданні нотаріально посвідченої згоди на такий виїзд.

У порядку спрощеного позовного провадження може бути розглянута будь-яка інша справа, віднесена до юрисдикції суду, за винятком справ, зазначених у частині четвертій цієї статті.

При вирішенні питання про розгляд справи в порядку спрощеного або загального позовного провадження суд враховує: 1) ціну позову; 2) значення справи для сторін; 3) обраний позивачем спосіб захисту; 4) категорію та складність справи; 5) обсяг та характер доказів у справі, в тому числі чи потрібно у справі призначити експертизу, викликати свідків тощо; 6) кількість сторін та інших учасників справи; 7) чи становить розгляд справи значний суспільний інтерес; 8) думку сторін щодо необхідності розгляду справи за правилами спрощеного позовного провадження.

В порядку спрощеного позовного провадження не можуть бути розглянуті справи у спорах: 1) що виникають із сімейних відносин, крім спорів про стягнення аліментів, збільшення їх розміру, оплату додаткових витрат на дитину, стягнення неустойки (пені) за прострочення сплати аліментів, індексацію аліментів, зміну способу їх стягнення, розірвання шлюбу та поділ майна подружжя; 2) щодо спадкування; 3) щодо приватизації державного житлового фонду; 4) щодо визнання необґрунтованими активів та їх витребування відповідно до глави 12 цього розділу; 5) в яких ціна позову перевищує двісті п`ятдесят розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб; 6) інші вимоги, об`єднані з вимогами у спорах, вказаних у пунктах 1-5 цієї частини.

Вказані норми не містять заборони щодо розгляду справи, що виникають із житлових правовідносин, у порядку спрощеного позовного провадження.

Ухвалою Миколаївського районного суду Львівської області від 13 грудня 2021 року справу призначено до розгляду в порядку спрощеного позовного провадження з викликом сторін, відповідно до вимог статті 274 ЦПК України.

При цьому судом не вирішувалося питання віднесення справи до категорії малозначних.

Переглянувши у касаційному порядку судові рішення у межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіривши правильність застосування судами норм матеріального і процесуального права, з урахуванням неможливості встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішеннях судів попередніх інстанцій, Верховний Суд дійшов висновку, що доводи касаційної скарги не спростовують правильність висновків судів першої та апеляційної інстанцій і не дають підстав вважати про порушення судами норм матеріального чи процесуального права, тому касаційна скарга є необґрунтованою та підлягає залишенню без задоволення, а оскаржувані судові рішення - залишенню без змін.

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.

Не може бути скасоване правильне по суті і законне рішення з одних лише формальних міркувань (частина друга статті 410 ЦПК України).

Колегія суддів вважає за необхідне залишити касаційну скаргу без задоволення, а оскаржувані рішення судів першої та апеляційної інстанцій без змін, оскільки доводи касаційної скарги висновків судів не спростовують.

Щодо судових витрат

Відповідно до підпункту "в" пункту 4 частини першої статті 416 ЦПК України суд касаційної інстанції повинен вирішити питання про розподіл судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції.

Оскільки колегія суддів дійшла висновку про відмову у задоволенні касаційної скарги, підстав для нового розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з розглядом справи у суді першої та апеляційної інстанції, а також розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції, немає.

Керуючись статтями 400, 401, 402, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду

П О С Т А Н О В И В:

Касаційну скаргу ОСОБА_3, в інтересах якої діє ОСОБА_4, залишити без задоволення.

Рішення Миколаївського районного суду Львівської області від 27 січня 2022 року та постанову Львівського апеляційного суду від 13 грудня 2022 року залишити без змін.

Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає.

Судді: В. В. Сердюк

В. А. Стрільчук

І. М. Фаловська