розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_1, в інтересах якої діє ОСОБА_3, на постанову Миколаївського апеляційного суду від 15 вересня 2022 року в складі колегії суддів: Данилової О. О., Коломієць В. В., Шаманської Н. О., та касаційну скаргу ОСОБА_2 на рішення Ленінського районного суду м. Миколаєва від 07 грудня 2021 року в складі судді Рум`янцевої Н. О. та постанову Миколаївського апеляційного суду від 15 вересня 2022 року в складі колегії суддів: Данилової О. О., Коломієць В. В., Шаманської Н. О.,

Описова частина

Короткий зміст позовних вимог

У вересні 2020 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до ОСОБА_2 про встановлення факту спільного проживання, визнання майна спільним майном подружжя, визнання права власності та усунення перешкод у користуванні.

В обґрунтування заявлених вимог ОСОБА_1 зазначила, що проживала з відповідачем однією сім`єю без реєстрації шлюбу з початку 2001 року до літа 2020 року. У цей період у них народився син ОСОБА_4, ІНФОРМАЦІЯ_1 . В той же час за спільні кошти ними придбано квартиру АДРЕСА_1, транспортний засіб марки Hyundai Tucson, реєстраційний номер НОМЕР_1, а також предмети домашнього вжитку.

Посилаючись на те, що ОСОБА_4 чинить перешкоди у користуванні спільним майном, заперечує її права та добровільно не бажає здійснити поділ спільного майна, ОСОБА_1, збільшивши позовні вимоги, просила суд:

- встановити факт проживання однією сім`єю без реєстрації шлюбу з ОСОБА_2 у період із початку 2001 року до літа 2020 року;

- визнати об`єктами права спільної сумісної власності подружжя квартиру АДРЕСА_1 та транспортний засіб марки Hyundai Tucson, Vin - НОМЕР_2, рік випуску 2006, реєстраційний номер НОМЕР_1 ;

- визнати за нею право власності на частини квартири АДРЕСА_1 та частини автомобіля марки Hyundai Tucson, Vin - НОМЕР_2, рік випуску 2006, реєстраційний номер НОМЕР_1, а також побутову техніку та меблі: холодильник марки LG GW-F499BNKZ вартістю 14 869 грн, телевізор марки LG 42LM660T вартістю 11 476 грн, праску марки Filips GC 4887/00 вартістю 1 500 грн, комп`ютер марки Bravis 153.25 вартістю 8 254 грн, монітор марки Samsung SM 2033SN вартістю 2 700 грн, принтер марки Samsung SCX-4300 вартістю 5 200 грн, пральну машину марки LG Smart вартістю 14 000 грн, меблі в дитячу кімнату (шафи - 2 шт, стіл письмовий, диван), загальною вартістю 3 000 грн, тумбу - камін вартістю 2 000 грн, шафу-купе вартістю 6 000 грн;

- у порядку поділу майна подружжя виділити їй у власність меблі в дитячу кімнату, загальною вартістю 3 000 грн, телевізор марки LG 42LM660T вартістю 11 476 грн, праску марки Filips GC 4887/00 вартістю 1 500 грн, комп`ютер марки Bravis 153.25 вартістю 8 254 грн, монітор марки Samsung SM 2033SN вартістю 2 700 грн, принтер марки Samsung SCX-4300 вартістю 5 200грн;

- усунути перешкоди у користуванні житлом та вселити її в квартиру АДРЕСА_1 з передачею ключів від квартири.

Короткий зміст судових рішень

Рішенням Ленінського районного суду м. Миколаєва від 07 грудня 2021 року позов ОСОБА_1 задоволено частково.

Встановлено факт проживання однією сім`єю без реєстрації шлюбу ОСОБА_1 та ОСОБА_2 у період із початку 2004 року по літо 2020 року.

Визнано спільно набутим майном подружжя: квартиру АДРЕСА_1 ; транспортний засіб марки Hyundai Tucson, Vin - НОМЕР_2, рік випуску 2006, реєстраційний номер НОМЕР_1 ; холодильник марки LG GW-F499BNKZ, вартістю 14 869,00 грн; телевізор марки LG 42LM660T, вартістю 11 476,00 грн; праску марки Filips GC 4887/00, вартістю 1 500 грн; комп`ютер марки Bravis 153.25, вартістю 8 254 грн; монітор марки Samsung SM 2033SN, вартістю 2 700 грн; принтер марки Samsung SCX-4300 вартістю 5 200 грн; пральну машину марки LG Smart, вартістю 14 000 грн; меблі в дитячу кімнату (шафи - 2 шт, стіл письмовий, диван), загальною вартістю 3 000 грн; тумбу - камін вартістю 2 000 грн; шафу-купе вартістю 6 000 грн.

В порядку поділу майна подружжя:

- визнано за ОСОБА_1 право власності на частини квартири АДРЕСА_1 ;

- визнано за ОСОБА_1 право власності на частини транспортного засобу марки Hyundai Tucson, Vin - НОМЕР_2, рік випуску 2006, реєстраційний номер НОМЕР_1 ;

- виділено у власність ОСОБА_5 : меблі в дитячу кімнату (шафи - 2 шт, стіл письмовий, диван), загальною вартістю 3 000,00 грн; телевізор марки LG 42LM660T, вартістю 11 476 грн; праску марки Filips GC 4887/00, вартістю 1 500 грн, комп`ютер марки Bravis 153.25, вартістю 8 254 грн; монітор марки Samsung SM 2033SN, вартістю 2 700 грн; принтер марки Samsung SCX-4300, вартістю 5 200 грн.

У задоволенні позову в частині усунення перешкод шляхом вселення до квартири та передачі ключів відмовлено.

Вирішено питання про розподіл судових витрат.

Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що юридичне значення має факт проживання однією сім`єю чоловіка та жінки без реєстрації шлюбу лише з 1 січня 2004 року, тобто з часу набрання чинності Цивільним кодексом України (435-15) (далі - ЦК України (435-15) ). Встановивши, що сторони проживали однією сім`єю з січня 2004 року до літа 2020 року, а ОСОБА_2 не спростував презумпцію спільної власності на спірне майно, суд дійшов висновку про право ОСОБА_1 на рівну частку цього майна.

Постановою Миколаївського апеляційного суду від 15 вересня 2022 року апеляційну скаргу ОСОБА_2 задоволено частково. Рішення Ленінського районного суду м. Миколаєва від 07 грудня 2021 року в частині визнання квартири АДРЕСА_1 спільним майном та визнання за ОСОБА_1 права власності за 1/2 частини вказаної квартири скасовано та ухвалено в цій частині нове рішення про відмову у задоволенні цих вимог.

Судове рішення в іншій частині позовних вимог ОСОБА_1 залишено без змін.

Вирішено питання про розподіл судових витрат.

Постанова суду апеляційної інстанції мотивована тим, що висновок суду першої інстанції щодо спільного проживання ОСОБА_1 та ОСОБА_2, які не перебували у зареєстрованому шлюбі між собою та у будь-якому іншому шлюбі, у період із 1 січня 2004 року до літа 2020 року, відповідає обставинам справи та вимогам цивільного і сімейного законодавства.

Оскільки купівля квартири АДРЕСА_1 здійснена за кошти, отримані ОСОБА_2 від продажу належного йому будинку, то відповідно до статті 57 Сімейного кодексу України (далі - СК України (2947-14) ) вказана квартира хоча і набута у період спільного проживання сторін, але за кошти, які належали особисто відповідачу, не є спільним майном подружжя.

Водночас, апеляційний суд не вбачав підстав для скасування судового рішення в іншій частині позовних вимог. Так, судом встановлено, що транспортний засіб марки Hyundai Tucson, Vin - НОМЕР_2, рік випуску 2006, реєстраційний номер НОМЕР_1, фактично придбано у 2017 році у період проживання ОСОБА_1 та ОСОБА_2 однією сім`єю без реєстрації шлюбу, що відповідно до статті 74 СК України визначає статус цього майна як спільної власності подружжя. Презумпцію спільної власності на рухоме майно відповідач не спростував.

Аргументи учасників справи

Короткий зміст вимог касаційних скарг та узагальнення їх доводів

13 жовтня 2022 року ОСОБА_1, в інтересах якої діє ОСОБА_3, засобами електронного зв`язку, звернулася до Верховного Суду із касаційною скаргою на постанову Миколаївського апеляційного суду від 15 вересня 2022 року у цій справі, в якій, посилаючись на неправильне застосування судом апеляційної інстанції норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить скасувати постанову Миколаївського апеляційного суду від 15 вересня 2022 року в частині скасування рішення Ленінського районного суду м. Миколаєва від 07 грудня 2021 року про визнання квартири АДРЕСА_1 спільним майном та визнання за ОСОБА_1 права власності за 1/2 частини квартири АДРЕСА_1 і залишити в цій частині в силі рішення Ленінського районного суду м. Миколаєва від 07 грудня 2021 року.

Вказує, що з`ясувавши всі обставини справи, дослідивши надані сторонами докази та установивши, що з 2001 року по літо 2020 року сторони проживали однією сім`єю без реєстрації шлюбу, спільно вели господарство, мали взаємні права та обов`язки, притаманні подружжя, суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку, що спірне нерухоме та рухоме майно було придбане під час проживання однією сім`єю без реєстрації шлюбу, а тому є спільним майном подружжя.

14 жовтня 2022 року ОСОБА_2, засобами поштового зв`язку, звернувся до Верховного Суду із касаційною скаргою на рішення Ленінського районного суду м. Миколаєва від 07 грудня 2021 року та постанову Миколаївського апеляційного суду від 15 вересня 2022 року у цій справі, в якій, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить скасувати рішення суду першої інстанції в частині задоволення позовних вимог ОСОБА_1 про встановлення факту проживання однією сім`єю, визнання спільним майном подружжя квартири АДРЕСА_1 та транспортного засобу марки Hyundai Tucson, Vin - НОМЕР_2, рік випуску 2006, реєстраційний номер НОМЕР_1 та поділ вказаного майна, ухвалити в цій частині нове рішення про відмову в задоволенні вказаних позовних вимог, а також скасувати постанову суду апеляційної інстанції в частині залишення без змін рішення суду першої інстанції. При цьому судові рішення в частині визнання спільним майном подружжя і виділення у власність ОСОБА_5 меблів та побутової техніки, а також відмови в задоволенні позовних вимог щодо усунення перешкод шляхом вселення до квартири та передачі ключів залишити без змін.

У касаційній скарзі заявник посилається на пункт 1 частини другої статті 389 ЦПК України, зокрема зазначає, що суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновків щодо застосування норми права у подібних правовідносинах викладених у постановах Верховного Суду від 14 липня 2020 року у справі № 552/5693/18, від 23 червня 2018 року у справі № 753/21049/16-ц, від 26 квітня 2019 року у справі № 163/754/17, від 02 травня 2018 року у справі № 569/16289/15-ц, від 15 квітня 2019 року у справі № 635/4170/16-ц, від 24 жовтня 2018 року у справі № 214/1520/15-ц, від 27 лютого 2019 року у справі № 522/25049/16-ц, від 15 серпня 2019 року у справі № 588/350/15-ц, від 14 лютого 2018 року у справі № 129/2115/15-ц та від 10 жовтня 2019 року у справі № 748/897/18.

Вказує, що не погоджується з висновками судів у частині задоволення позовних вимог про визнання спірного рухомого майна спільним майном подружжя та поділу його між сторонами. Ухвалюючи оскаржувані рішення в цій частині, суди не встановили фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи.

Доводи відзиву на касаційну скаргу

У лютому 2023 року ОСОБА_2 подав відзив на касаційну скаргу ОСОБА_1, в якій просив залишити її без задоволення, та задовольнити подану ним касаційну скаргу.

Провадження в суді касаційної інстанції

Ухвалою Верховного Суду від 28 грудня 2022 року відкрито касаційне провадження у справі за касаційною скаргою ОСОБА_1, витребувано матеріали справи та надано строк для подання відзиву на касаційну скаргу.

Ухвалою Верховного Суду від 19 січня 2023 року відкрито касаційне провадження у справі за касаційною скаргою ОСОБА_2 та надано строк для подання відзиву на касаційну скаргу.

У січні 2023 року до Верховного Суду надійшли матеріали цивільної справи.

Фактичні обставини справи, встановлені судами

Установлено, що ОСОБА_1 та ОСОБА_2 проживали спільно, а саме сумісно вели господарство, несли спільні витрати, купували майно для загального користування, утримували житло, його ремонтували, а також мали взаємні права та обов`язки, притаманні подружжю . Сусіди, знайомі та рідні сприймали їх за сімейну пару.

0ІНФОРМАЦІЯ_2 у них народився син ОСОБА_4, батьком якого є ОСОБА_2 .

Сторони спочатку мешкали у будинку АДРЕСА_2, а після жовтня 2004 року - у квартирі АДРЕСА_1 .

В іншому шлюбі ОСОБА_1 та ОСОБА_2 у спірний період не перебували.

Позивачка ОСОБА_1 зазначала, що такі відносини склались між ними з 2001 року, а відповідач ОСОБА_2 наполягав, що сталі сімейні відносини між ним та ОСОБА_1 мали місце з початку 2003 року.

За період сумісного проживання сторонами було придбано рухоме та нерухоме майно.

Так, 10 жовтня 2001 року на Миколаївській універсальній товарно-сировинній біржі зареєстрований договір № 3274-Л купівлі-продажу нерухомого майна, укладеного між ОСОБА_7 та ОСОБА_2, відповідно до якого ОСОБА_2 придбав у ОСОБА_7 житловий будинок з господарськими та побутовими спорудами та будівлями АДРЕСА_2 . Рішенням Ленінського районного суду м. Миколаєва від 12 липня 2004 року в справі № 2-2613/04 визнано дійсним вказаний договір купівлі-продажу нерухомого майна.

28 серпня 2004 року між ОСОБА_2 та ОСОБА_8 укладено нотаріально посвідчений договір купівлі-продажу житлового будинку з господарськими та побутовими спорудами та будівлями АДРЕСА_2 . 15 жовтня 2004 року між ОСОБА_9 на ОСОБА_2 укладено нотаріально посвідчений договір купівлі-продажу квартири, відповідно до якого ОСОБА_2 купив у ОСОБА_9 квартиру АДРЕСА_1 .

За інформаційною довідкою з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру Іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об`єктів нерухомого майна щодо суб`єкта, сформованої 07 вересня 2020 року, квартира АДРЕСА_1 належить на праві приватної власності ОСОБА_2 на підставі договору купівлі-продажу від 15 жовтня 2004 року.

У 2017 році сторонами придбано транспортний засіб марки Hyundai Tucson, Vin - НОМЕР_2, рік випуску 2006, реєстраційний номер НОМЕР_1 .

Мотивувальна частина

Позиція Верховного Суду

За частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження у цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Відповідно до пункту 1 частини першої статті 389 ЦПК України учасники справи, а також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, свободи, інтереси та (або) обов`язки, мають право оскаржити у касаційному порядку: рішення суду першої інстанції після апеляційного перегляду справи та постанову суду апеляційної інстанції, крім судових рішень, визначених у частині третій цієї статті.

Згідно з абзацом 1 частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.

Переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими (частина перша статті 400 ЦПК України).

Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги у межах, які стали підставою відкриття касаційного провадження, Верховний Суд дійшов висновку, що касаційна скарга не підлягає задоволенню з таких підстав.

Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права

Щодо встановлення факту проживання однією сім`єю

Згідно зі статтею 5 ЦК України акти цивільного законодавства регулюють відносини, які виникли з дня набрання ними чинності. Акт цивільного законодавства не має зворотної дії у часі, крім випадків, коли він пом`якшує або скасовує цивільну відповідальність особи. Якщо цивільні відносини виникли раніше і регулювалися актом цивільного законодавства, який втратив чинність, новий акт цивільного законодавства застосовується до прав та обов`язків, що виникли з моменту набрання ним чинності. Визнання закону таким, що втратив чинність, припиняє його дію в повному обсязі.

Відповідно до пункту 1 розділу VII "Прикінцеві положення" СК України (2947-14) цей Кодекс набув чинності одночасно з набуттям чинності ЦК України (435-15) , тобто з 01 січня 2004 року.

За загальним правилом дії законів та інших нормативно-правових актів

у часі (частина перша статті 58 Конституції України) норми СК України (2947-14) застосовуються до сімейних відносин, які виникли після набуття ним чинності, тобто не раніше 01 січня 2004 року. До сімейних відносин, які існували до 01 січня 2004 року, норми СК України (2947-14) застосовуються в частині лише тих прав і обов`язків, що виникли після набуття ним чинності. Кодекс про шлюб та сім`ю України (2006-07) (далі - КпШС України (2006-07) ), який був чинним до 01 січня 2004 року, не містив норми про спільне проживання жінки та чоловіка однією сім`єю, які не перебувають у шлюбі між собою або в будь-якому іншому шлюбі. Зазначене положення передбачене статтею 74 СК України, який набрав чинності з 01 січня 2004 року.

Тому встановлення факту проживання однією сім`єю без реєстрації шлюбу в період до 01 січня 2004 року законом не передбачено.

Подібні висновки викладено у постановах Верховного Суду від 30 червня 2022 року у справі № 682/415/20 (провадження № 61-6297св21), від 11 липня 2022 року у справі № 755/6427/19 (провадження № 61-17021св21).

Враховуючи викладене, правильними є висновки судів першої та апеляційної інстанцій щодо встановлення факту проживання ОСОБА_1 та ОСОБА_2 однією сім`єю без реєстрації шлюбу з 01 січня 2004 року до літа 2020 року.

Щодо поділу майна

Згідно зі статтею 74 СК України, якщо жінка та чоловік проживають однією сім`єю, але не перебувають у шлюбі між собою або в будь-якому іншому шлюбі, майно, набуте ними за час спільного проживання, належить їм на праві спільної сумісної власності, якщо інше не встановлено письмовим договором між ними. На майно, що є об`єктом права спільної сумісної власності жінки та чоловіка, які не перебувають у шлюбі між собою або в будь-якому іншому шлюбі, поширюються положення глави 8 цього Кодексу.

Проживання однією сім`єю чоловіка та жінки без реєстрації шлюбу є спеціальною (визначеною законом, законною) підставою для виникнення у них деяких прав та обов`язків, зокрема права спільної сумісної власності на майно.

Визнання майна таким, що належить на праві спільної сумісної власності жінці та чоловікові, які проживають однією сім`єю, але не перебувають у шлюбі між собою, відбувається шляхом встановлення факту проживання однією сім`єю, ведення спільного побуту, виконання взаємних прав та обов`язків (постанова Верховного Суду від 08 грудня 2021 року в справі № 531/295/19, провадження № 61-3071св21).

Велика Палата Верховного Суду у постанові від 03 липня 2019 року в справі № 554/8023/15 (провадження № 14-130цс19) зазначила, що, вирішуючи спір про поділ майна, необхідно установити як обсяг спільного нажитого майна, так і з`ясувати час та джерела його придбання.

Майно, набуте під час спільного проживання особами, які не перебувають у зареєстрованому шлюбі між собою, є об`єктом їхньої спільної сумісної власності, якщо: 1) майно придбане внаслідок спільної праці таких осіб як сім`ї (при цьому спільною працею осіб слід вважати їхні спільні або індивідуальні трудові зусилля, унаслідок яких вони одержали спільні або особисті доходи, об`єднані в майбутньому для набуття спільного майна, ведення ними спільного господарства, побуту та бюджету); 2) інше не встановлено письмовою угодою між ними. У зв`язку із цим суду під час вирішення спору щодо поділу майна, набутого сім`єю, слід установити не лише факт спільного проживання сторін у справі, а й обставини придбання спірного майна внаслідок спільної праці.

Аналогічний висновок викладений у постанові Верховного Суду України від 23 вересня 2015 року у справі № 6-1026цс15.

Відповідно до пунктів 1, 2, 3 частини першої статті 57 СК України особистою приватною власністю дружини, чоловіка є: майно, набуте нею, ним до шлюбу; майно, набуте нею, ним за час шлюбу, але на підставі договору дарування або в порядку спадкування; майно, набуте нею, ним за час шлюбу, але за кошти, які належали їй, йому особисто.

Згідно зі статтею 60 СК України майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу). Вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя.

Отже, сімейне законодавство встановлює презумпцію права спільної сумісної власності майна подружжя, яка існує поки не спростована.

Презумпція спільності права власності подружжя на майно, яке набуте ними в період шлюбу, може бути спростована й один із подружжя може оспорювати поширення правового режиму спільного сумісного майна на певний об`єкт, у тому числі в судовому порядку.

Тягар доказування обставин, необхідних для спростування презумпції, покладається на того з подружжя, який її спростовує.

Розглядаючи позови, пов`язані з спільною власністю громадян, суди повинні виходити з того, що відповідно до чинного законодавства спільною сумісною власністю є не лише майно, нажите подружжям за час шлюбу (стаття 16 Закону України "Про власність", стаття 22 КпШС України), який був чинним до 01 січня 2004 року), а й майно, придбане внаслідок спільної праці членів сім`ї, або майно, придбане внаслідок спільної праці громадян, що об`єдналися для спільної діяльності, коли укладеною між ними письмовою угодою визначено, що воно є спільною сумісною власністю (стаття 17 "Про власність"), тощо.

Отже, майно, набуте під час спільного проживання особами, які не перебувають у зареєстрованому шлюбі між собою, є об`єктом їхньої спільної сумісної власності, якщо: 1) майно придбане внаслідок спільної праці таких осіб, як сім`ї (при цьому спільною працею осіб слід вважати їхні спільні або індивідуальні трудові зусилля, унаслідок яких вони одержали спільні або особисті доходи, об`єднані в майбутньому для набуття спільного майна, ведення ними спільного господарства, побуту та бюджету); 2) інше не встановлено письмовою угодою між ними.

У зв`язку з цим суду під час вирішення спору щодо поділу майна, набутого сім`єю, необхідно встановити не лише факт спільного проживання сторін у справі, а й обставини придбання спірного майна внаслідок спільної праці.

Враховуючи наведене, апеляційний суд на підставі належним чином оцінених доказів, правильно застосувавши норми матеріального права, дійшов обґрунтованого висновку про те, що спірна квартири АДРЕСА_1 хоча і набута у період спільного проживання сторін, проте не є спільним майном подружжя, оскільки придбана відповідачем за його особисті кошти, отримані від продажу належного йому будинку АДРЕСА_2 . Доказів придбання у жовтні 2001 року вказаного будинку внаслідок спільної праці позивачем не надано.

Що стосується висновків судів про визнання транспортного засобу марки Hyundai Tucson, Vin - НОМЕР_2, рік випуску 2006, реєстраційний номер НОМЕР_1 спільним майном подружжя та визнання за кожним із них по його частині, то колегія суддів Верховного Суду погоджується з такими висновками, оскільки судами встановлено, що вказаний транспортний засіб фактично придбано у 2017 році у період проживання ОСОБА_1 та ОСОБА_2 однією сім`єю без реєстрації шлюбу, що відповідно до статті 74 СК України визначає статус цього майна як спільної власності подружжя, презумпцію якої відповідач не спростував.

Доводи касаційної скарги ОСОБА_1, в інтересах якої діє ОСОБА_3, про те, що суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновків щодо застосування норми права у подібних правовідносинах викладених у постановах Верховного Суду від 17 червня 2020 року у справі № 522/10713/17-ц, від 24 лютого 2021 року у справі № 127/16630/17, від 06 березня 2020 року у справі № 136/1035/15-ц, від 30 січня 2020 року у справі № 766/18678/17, не заслуговують на увагу з огляду на таке.

У постанові від 17 червня 2020 року у справі № 522/10713/17-ц (провадження № 61-48159св18) Верховний Суд дійшов висновку про скасування постанови апеляційного суду в частині вирішення позовних вимог про встановлення факту проживання чоловіка та жінки однією сім`єю без реєстрації шлюбу та направлення справи на новий апеляційний розгляд з тих підстав, що суд апеляційної інстанції порушив норми матеріального та процесуального права, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, зокрема, не дослідив зібраних у справі доказів щодо позовної вимоги про встановлення факту проживання чоловіка та жінки однією сім`єю без реєстрації шлюбу.

Тобто правовий висновок судом касаційної інстанції в зазначеній постанові не сформовано.

У постанові від 24 лютого 2021 року у справі № 127/16630/17 (провадження № 61-83св21) Верховний Суд погодився з висновками суду апеляційної інстанції щодо встановлення факту проживання сторін однією сім`єю як чоловіка та жінки без реєстрації шлюбу з 01 січня 2004 року до 31 грудня 2010 року включно та поділу майна, набуте подружжям після 2004 року.

У постанові від 06 березня 2020 року у справі № 136/1035/15-ц (провадження № 61-47086св18) Верховний Суд погодився з висновками суду апеляційної інстанції про встановлення факту проживання сторін однією сім`єю як чоловіка та жінки без реєстрації шлюбу з 01 січня 2004 року по 13 березня 2010 року та поділу нерухомого майна, побудованого сторонами під час перебування в зареєстрованому шлюбі в період із 1987 року по 1991 рік.

У постанові від 30 січня 2020 року у справі № 766/18678/17 (провадження № 61-7295св19) Верховний Суд погоджуючись з висновками суду першої та апеляційної інстанцій виходив із того, що вирішуючи спір, суди попередніх інстанцій на підставі наявних у матеріалах справи доказах встановивши, що спірна квартира набута сторонами на підставі договору довічного утримання у період їх проживання однією сім`єю без реєстрації шлюбу, вказаний договір укладений в інтересах сім`ї та сторони виконували обов`язки за цим договором солідарно, що визнано самим відповідачем, правильно застосували норми матеріального права та дійшли обґрунтованого висновку про те, що спірна квартира є спільною сумісною власністю сторін та підлягає поділу між ними у рівних частинах.

Доводи касаційної скарги ОСОБА_2 про те, що суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновків щодо застосування норми права у подібних правовідносинах викладених у постановах Верховного Суду від 14 липня 2020 року у справі № 552/5693/18, від 23 червня 2018 року у справі № 753/21049/16-ц, від 26 квітня 2019 року у справі № 163/754/17, від 02 травня 2018 року у справі № 569/16289/15-ц, від 15 квітня 2019 року у справі № 635/4170/16-ц, від 24 жовтня 2018 року у справі № 214/1520/15-ц, від 27 лютого 2019 року у справі № 522/25049/16-ц, від 15 серпня 2019 року у справі № 588/350/15-ц, від 14 лютого 2018 року у справі № 129/2115/15-ц та від 10 жовтня 2019 року у справі № 748/897/18, не заслуговують на увагу, з огляду на наступне.

У постанові від 14 липня 2020 року у справі № 552/5693/18 (провадження № 61-6203св20) Верховний Суд погоджуючись з висновками суду апеляційної інстанції, виходив із того, що апеляційний суд дійшов обґрунтованого висновку про те, що спірне майно, а саме квартира, автомобіль та грошові кошти на рахунках є спільною сумісною власністю сторін, оскільки набуто у період їх спільного проживання: сторони працювали, одержували доходи, які об`єднували для ведення спільного господарства та набуття спільного майна, його ремонт та утримання.

За інформацією з Єдиного державного реєстру судових рішень, постанова Верховного Суду від 23 червня 2018 року у справі № 753/21049/16-ц в реєстрі відсутня, натомість за вказаним номером справи міститься постанова Верховного Суду від 14 червня 2018 року.

У постанові від 14 червня 2018 року в справі № 753/21049/16-ц (провадження № 61-92св17) Верховний Суд погодився з висновками судів першої та апеляційної інстанцій про відмову в задоволенні позовних вимог про визнання майна спільною сумісною власністю подружжя та права власності на його частку, з тих підстав, що позивачем не доведено належними та допустимими доказами, що спірне майно набуто сторонами за їхні спільні кошти або спільною працею.

У постанові від 26 квітня 2019 року у справі № 163/754/17 (провадження № 61-14555св18) Верховний Суд погодився з висновками суду апеляційної інстанції про відмову в задоволенні позовних вимог з тих підстав, що вимоги позовної заяви про встановлення факту проживання однією сім`єю без реєстрації шлюбу та ведення спільного господарства з вересня 1998 року до 07 серпня 2001 року включно не ґрунтуються на вимогах закону, не мають правового значення для визначення статусу спірного домоволодіння, як спільної сумісної власності. Позивач не надала до суду належних та допустимих доказів ведення спільного господарства, побуту, наявність спільного бюджету, взаємних прав та обов`язків в період, який передував офіційній реєстрації їх шлюбу та періоду реєстрації права власності на спірний житловий будинок.

У постанові від 02 травня 2018 року у справі № 569/16289/15-ц (провадження № 61-6939св18) Верховний Суд погодився з висновками суду апеляційної інстанції про відмову в задоволенні позовних вимог про визнання майна спільною сумісною власністю подружжя, які перебували у фактичних шлюбних відносинах, з тих підстав, що визнання спірного нерухомого майна спільною сумісною власністю подружжя без залучення у справі банку як іпотекодержателя спірного майна, є порушенням прав останнього.

У постанові від 15 квітня 2019 року у справі № 635/4170/16-ц (провадження № 61-8796св18) Верховний Суд зазначив, що суд першої інстанції, з висновками якого погодився апеляційний суд, дійшов обґрунтованого висновку про те, що перебування позивача в іншому шлюбі унеможливлює встановлення факту її проживання однією сім`єю без реєстрації шлюбу з відповідачем у період з серпня 2009 року до 06 листопада 2012 року.При цьому належних і допустимих доказів спільного проживання позивача з відповідачем однією сім`єю та ведення ними спільного господарства і наявності взаємних прав та обов`язків у період з 07 листопада 2012 року по лютий 2016 року позивач суду не надав, а тому суди дійшли обґрунтованого висновку про відсутність правових підстав для встановлення факту їх спільного проживання у вказаний період та як наслідок визнання спірного нерухомого майна спільним майном подружжя.

У постанові від 24 жовтня 2018 року у справі № 214/1520/15-ц (провадження № 61-15808св18) Верховний Суд погоджуючись з висновками судів першої та апеляційної інстанцій про відмову в задоволенні позовних вимог про поділ майна подружжя, виходив із того, що суди дійшли обґрунтованого висновку про те, що оспорювана квартира є особистою власністю відповідача, оскільки придбана ним за особисті кошти.

У постанові від 27 лютого 2019 року у справі № 522/25049/16-ц (провадження № 61-11607св18) Верховний Суд дійшов висновку про скасування рішень судів першої та апеляційної інстанцій та направлення справи на новий розгляд з тих підстав, що суди не встановили фактичних обставин, що мають значення для правильного вирішення справи, зокрема не навели доказів, на підставі яких дійшли висновку, що сторони мали спільний бюджет, вели спільне господарство, були пов`язані виконанням взаємних прав і обов`язків та спільним побутом, тобто між ними склалися усталені відносини, що притаманні подружжю.

Тобто правовий висновок судом касаційної інстанції в зазначеній постанові не сформовано.

У постанові від 15 серпня 2019 року у справі № 588/350/15-ц (провадження № 61-30263св18) Верховний Суд погоджуючись з рішенням суду апеляційної інстанції виходив із того, що вирішуючи даний спір, суд апеляційної інстанції, правильно застосував наведені вище норми матеріального права, дав належну оцінку правовим підставам заявленого позову та зібраним у справі доказам, з урахуванням принципу диспозитивності цивільного процесу та засад змагальності сторін, відповідно до яких позивач зобов`язана була довести обставини, на які посилалася на підтвердження позову, у зв`язку з чим дійшов обґрунтованого висновку про недоведеність факту спільно проживання однією сім`єю сторін без реєстрації шлюбу та набуття спірного майна (автомобіля) сторонами під час ведення спільного господарства, побуту, виконання взаємних прав та обов`язків, внаслідок спільної праці або за спільні кошти, та з цих підстав правильно відмовив у позові.

У справі № 129/2115/15-ц (постанова Верховного Суду від 14 лютого 2018 року, провадження № 61-7529св21) предметом позову є визнання особи такою, що втратила право користування житлом та скасування реєстрації в житловому будинку. Хоча Верховним Судом у постанові зазначено, що при застосуванні статті 74 СК України слід виходити з того, що указана норма поширюється на випадки, коли чоловік і жінка не перебувають у будь-якому іншому шлюбі та між ними склалися усталені відносини, що притаманні подружжю. Для визначення осіб як таких, що перебувають у фактичних шлюбних відносинах, для вирішення майнового спору на підставі статті 74 СК України суд повинен встановити факт проживання однією сім`єю чоловіка та жінки без шлюбу в період, протягом якого було придбано спірне майно. Крім того, для визнання майна, придбаного під час фактичних шлюбних відносин, спільною сумісною власністю необхідні докази: ведення спільного господарства, наявності у сторін спільного бюджету, проведення спільних витрат, придбання іншого майна в інтересах сім`ї.

У постанові від 10 жовтня 2019 року у справі № 748/897/18 (провадження № 61-48440св18) Верховний Суд зазначив, що суд першої інстанції, з висновком якого погодився й апеляційний суд, на підставі належним чином оцінених доказів, дійшов обґрунтованого висновку про відмову у задоволенні позовних вимог, оскільки відсутні підстави для задоволення позовних вимог, так як вони не підтверджені належними доказами. Проживання осіб за однією адресою пов`язане поділом майна між ними та відсутністю іншого місця проживання. Вказані відносини не носили характеру сімейних відносин.

Тобто висновки судів в цій справі, не протирічать висновкам, викладеним у вищезазначених постановах Верховного Суду, на які заявники посилаються в касаційних скаргах. Доводи касаційних скарг за своїм змістом зводяться до незгоди з наданою судами оцінкою зібраних у справі доказів та встановлених на їх підставі обставин, спрямовані на доведення необхідності переоцінки доказів, що згідно з частиною першою статті 400 ЦПК України на стадії перегляду справи у касаційному порядку не передбачено.

З огляду на викладене Верховний Суд, у межах доводів касаційних скарг, дійшов висновку, що вони належним чином не підтверджені та не дають підстав для висновку про неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, що призвело або могло призвести до неправильного вирішення справи.

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.

Не може бути скасоване правильне по суті і законне рішення з одних лише формальних міркувань (частина друга статті 410 ЦПК України).

Колегія суддів вважає за необхідне залишити касаційну скаргу без задоволення, а оскаржуване рішення суду першої інстанції у нескасованій після апеляційного перегляду частині та постанову суду апеляційної інстанцій без змін, оскільки доводи касаційних скарг висновків судів не спростовують.

Щодо судових витрат

Відповідно до підпункту "в" пункту 4 частини першої статті 416 ЦПК України суд касаційної інстанції повинен вирішити питання про розподіл судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції.

Оскільки колегія суддів дійшла висновку про відмову у задоволенні касаційних скарг, підстав для нового розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з розглядом справи у суді першої та апеляційної інстанції, а також розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції, немає.