розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу представника ОСОБА_1 - адвоката Чобанюка Максима Михайловича, на рішення Косівського районного суду Івано-Франківської області від 26 вересня 2022 року у складі судді Гордія В. І. та постанову Івано-Франківського апеляційного суду від 16 листопада 2022 року у складі колегії суддів: Пнівчук О. В., Девляшевського В. А., Бойчука І. В.,

Описова частина

Короткий зміст позовних вимог

У січні 2022 року ОСОБА_1 звернулася до суду із позовом

до ОСОБА_2, Косівської міської ради Івано-Франківської області (далі - Косівська міська рада), третя особа - приватний нотаріус Косівського районного нотаріального округу (далі - приватний нотаріус) Маркуц У. М., про визнання незаконним та скасування рішення сільської ради, визнання недійсним свідоцтва про право на спадщину за заповітом, скасування державної реєстрації права власності на земельну ділянку та скасування

в Державному земельному кадастрі державної реєстрації земельної ділянки.

В обґрунтування позовних вимог зазначала, що більше 30 років

вона добросовісно користується земельною ділянкою, орієнтовною

площею 0,12 га, розташованою у селі Микитинці Косівського району

Івано-Франківської області, розташованої поблизу її будинку, сплачує за неї земельний податок.

Згодом їй стало відомо, що вказана земельна ділянка перебуває у власності ОСОБА_2, їй присвоєно кадастровий номер 2623684301:01:001:0310.

Косівська міська рада у відповідь на її звернення надала їй копію рішення Микитинецької сільської ради Косівського району Івано-Франківської області (далі - Микитинецька СР) 24 сесії X скликання від 28 березня

2002 року, яким орган місцевого самоврядування передав у приватну власність ОСОБА_3 земельну ділянку, площею 0,8927 га, у тому числі

за цільовим призначенням: ділянка № НОМЕР_1 для обслуговування житлового будинку та господарських будівель - 0,2495 га; ділянка № НОМЕР_2 для ведення особистого селянського господарства - 0,1995 га; ділянка № НОМЕР_3 для ведення особистого селянського господарства - 0,1972 га; ділянка № НОМЕР_4 для ведення особистого селянського господарства - 0,2465 га.

Державним підприємством "Івано-Франківський науково-дослідний

та проектний інститут землеустрою" у відповідь на адвокатські запити

від 14 грудня 2021 року та від 27 грудня 2021 року надано викопіювання фрагменту кальки контурів села Микитинці колгоспу "Перше Травня" Косівського району Івано-Франківської області в масштабі 1:2000 та копію сторінки з технічного звіту по дешифруванню указаних аерознімків

за 1989 рік, з яких убачається, що спірна земельна ділянка перебувала

у користуванні двох громадян та була розділена на дві окремі ділянки

за № НОМЕР_5, площею 0,12 га та № НОМЕР_6, площею 0,14 га. Земельна ділянка

№ НОМЕР_5, площею 0,12 га перебувала у її користуванні. Згідно з рішенням Микитинецької СР від 14 лютого 1991 року землі, які були наділені

до 01 лютого 1991 року, вирішено залишити за їхніми власниками.

За даними погосподарських книг ОСОБА_4 за 1975-2021 роки вбачається, що в її особистому користуванні з 01 червня 1978 року

по 1990 рік знаходилася земельна ділянка, площею 0,50 га,

що підтверджується листом Косівської міської ради від 05 січня 2022 року № 21.

Позивач уважала вищевказане рішення Микитинецької СР 24 сесії

X скликання від 28 березня 2002 року незаконним і таким, що порушує

її законні права та інтереси, як землекористувача, а тому підлягає скасуванню, оскільки при прийнятті рішення про передачу у приватну власність ОСОБА_3 земельної ділянки, площею 0,2465 га, для ведення особистого селянського господарства не було враховано, що частина земельної ділянки, орієнтовною площею 0,12 га, знаходиться

у її користуванні. Вказана земельна ділянка у неї в установленому законом порядку не вилучалася, відмову від права користування нею вона

не надавала. Із цих підстав вказала про необхідність скасування державної реєстрації земельної ділянки, площею 0,2465 га, кадастровий номер 2623684301:01:001:0310.

Крім цього, вважала, що наявні правові підстави для визнання недійсним свідоцтва про право на спадщину за заповітом, серія та номер: 1265, виданого 11 вересня 2019 року приватним нотаріусом Маркуц У. М., відповідно до якого після смерті ОСОБА_3, яка померла

ІНФОРМАЦІЯ_1, новим власником спірної земельної ділянки стала ОСОБА_2, та скасувати державну реєстрацію права власності на цю земельну ділянку за нею.

Також позивач зазначала, що попередній (орієнтовний) розрахунок судових витрат у суді першої інстанції становить 13 969,60 грн.

З урахуванням наведеного, ОСОБА_1 просила суд:

- визнати незаконним та скасувати рішення Микитинецької СР 24 сесії

X скликання від 28 березня 2002 року "Про передачу земельних ділянок громадян у приватну власність та видачі державних актів" у частині передання у приватну власність ОСОБА_3 земельної ділянки № НОМЕР_4,

площею 0,2465 га, для ведення особистого селянського господарства;

- визнати недійсним свідоцтво про право на спадщину за заповітом,

серія та номер: 1265, видане на ім`я ОСОБА_2 (онука померлої

ОСОБА_3 ) 11 вересня 2019 року приватним нотаріусом Маркуц У. М.;

- скасувати в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно

та їх обтяжень рішення приватного нотаріуса Маркуц У. М. від 12 вересня 2019 року, індексний номер 48642631 про державну реєстрацію права власності за ОСОБА_2 на земельну ділянку з кадастровим номером 2623684301:01:001:0310 та запис про право власності/довірчої власності 33188609 від 11 вересня 2019 року;

- скасувати в Державному земельному кадастрі державну реєстрацію земельної ділянки з кадастровим номером 2623684301:01:001:0310

та скасувати запис у Поземельній книзі щодо цієї земельної ділянки.

Короткий зміст судового рішення суду першої інстанції

Рішенням Косівського районного суду Івано-Франківської області

від 26 вересня 2022 року в задоволенні позову ОСОБА_1 відмовлено.

Стягнуто з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 судові витрати в розмірі 5 000,00 грн за надання правничої допомоги.

Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що ОСОБА_1 належними та допустимими доказами не доведено те, що протягом

1991-2002 років вона вчиняла відповідні дії (зверталася із заявами

до органу місцевого самоврядування) для приватизації земельної ділянки, якою, як вона вказує, користується з 1978 року. Протягом цих років

(з 1978 по 1991) користувачі та склад земель неодноразово змінювався

на підставі відповідних рішень органів місцевого самоврядування. Указане підтверджується показаннями свідка ОСОБА_5 та частково рішенням Микитинецької СР 12 сесії ІX скликання від 30 травня 1997 року, згідно

з яким сільська рада вилучила у ОСОБА_3 земельну ділянку,

площею 0,9 га, яка була наділена їй з під`їзної дороги ОСОБА_6,

та наділено ОСОБА_7 землю, площею 0,9 га, біля присадибної ділянки ОСОБА_3 .

При цьому судом установлено, що конфлікт між сторонами виник приблизно 3-4 роки тому, що підтверджується показаннями свідків і відповідними доказами.

Суд застосував норми ЗК України (2768-14) на час розгляду справи.

Застосувавши статтю 141 ЦПК України, районний суд стягнув із позивача

на користь ОСОБА_2, понесені нею судові витрати в розмірі 5 000,00 грн за надання правничої допомоги.

Короткий зміст судового рішення суду апеляційної інстанції

Постановою Івано-Франківського апеляційного суду від 16 листопада

2022 року апеляційну скаргу Чобанюка М. М., який діє в інтересах

ОСОБА_1, залишено без задоволення, а рішення Косівського районного суду Івано-Франківської області від 26 вересня 2022 року -

Судове рішення апеляційного суду мотивовано тим, що суд першої інстанції, встановивши спірні правовідносинм, вірно застосувавши норми матеріального права, які підлягають застосуванню, а саме норми ЗК України (2768-14) на час вирішення спору, надавши належну правову оцінку поданим доказам, дійшов правильного висновку про недоведеність позивачем належними

та допустимими доказами наявності у неї права користування спірною земельною ділянкою.

Державний акт на право власності на землю чи технічна документація ОСОБА_1 не виготовлялися. Встановлення меж в натурі

та їх погодження із суміжними землекористувачами не здійснювалося.

У позивача відсутній правовстановлюючий документ, що посвідчує її право власності на спірну частину земельної ділянки чи право користування нею.

Районним судом вірно вирішено питання про розподіл судових витрат, ураховано обсяг наданої правової допомоги, складність справи, критерій розумності та співмірності їх розміру. Помилкове зазначення у розрахунку затрат робочого часу про надання адвокатом Беньковським В. А. правової допомоги ОСОБА_2 у справі про стягнення аліментів, не спростовує участі адвоката, саме у цій справі.

Короткий зміст вимог касаційної скарги та її надходження до суду

У касаційній скарзі, поданій у листопаді 2022 року до Верховного Суду, представник ОСОБА_1 - адвокат Чобанюк М. М., посилаючись

на неправильне застосування судами попередніх інстанцій норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить скасувати оскаржувані судові рішення й ухвалити нове судове рішення

про задоволення позову ОСОБА_1 .

Підставами касаційного оскарження судових рішень судів попередніх інстанцій заявник зазначає те, що судами застосовано норми права

без урахування висновків щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених у постановах Верховного Суду, а також належним чином не досліджено зібрані у справі докази, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи (пункти 1, 4 частини другої статті 389 ЦПК України).

Ухвалою Верховного Суду у складі судді Касаційного цивільного суду

від 02 грудня 2022 року касаційну скаргу представника ОСОБА_1 - адвоката Чобанюка М. М., на рішення Косівського районного суду

Івано-Франківської області від 26 вересня 2022 року та постанову

Івано-Франківського апеляційного суду від 16 листопада 2022 року залишено без руху з наданням строку для усунення її недоліків, а саме, запропоновано заявникові надати до суду докази надсилання листом

з описом вкладення копій касаційної скарги та доданих до неї документів іншим учасникам справи.

У наданий судом строк представник ОСОБА_1 - адвокат

Чобанюк М. М., надіслав матеріали на усунення недоліків касаційної скарги.

Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 22 грудня 2022 року відкрито касаційне провадження в указаній справі та витребувано цивільну справу

№ 347/227/22 із Косівського районного суду Івано-Франківської області. Надіслано іншим учасникам справи копію касаційної скарги та доданих

до неї документів. Роз`яснено право подати відзив на касаційну скаргу

та надано строк для подання відзиву на касаційну скаргу.

У грудні 2022 року справа надійшла до Верховного Суду.

Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 21 лютого 2023 року призначено справу

до судового розгляду в складі колегії з п`яти суддів у порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи за наявними

у ній матеріалами.

Аргументи учасників справи

Доводи особи, яка подала касаційну скаргу

Касаційна скарга представника ОСОБА_1 - адвоката Чобанюка М. М., мотивована тим, що, вирішуючи спір, суди попередніх інстанцій

не застосували норми матеріального права, які підлягали застосуванню,

а саме: ЦК Української РСР (1540-06) 1963 року, ЗК Української РСР 1970 року

та Вказівки по веденню погосподарського обліку в сільських Радах народних депутатів, затвердженими наказом Центрального статистичного управління СРСР від 13 квітня 1979 року № 112/5 (далі - Вказівки № 112/5), які діяли на час набуття нею права на земельну ділянку, а також не надали належної правової оцінки поданим сторонами доказам.

Встановивши, що відповідно до записів погосподарської книги позивачка користувалася земельною ділянкою, площею 0,50 га, з 1978 по 1990 роки, суди дійшли помилкового висновку про відсутність правовстановлюючих документів, які б посвідчували її право власності чи користування спірною частиною земельної ділянки. Такий висновок судів не ґрунтується

на положеннях законодавства, яке було чинним на момент виникнення спірних правовідносин, зроблений без урахування Рішення Конституційного Суду України від 22 вересня 2005 року № 5-рп/2005 (v005p710-05) у справі

за конституційним поданням 51 народного депутата України щодо відповідності Конституції України (254к/96-ВР) (конституційності) положень статті 92, пункту 6 розділу X "Перехідні положення" ЗК України (2768-14) (справа про постійне користування земельними ділянками), відповідних правових висновках Верховного Суду України та Верховного Суду.

Суди не врахували, що за змістом статті 20 ЗК Української РСР 1970 року, право землекористування громадян, які проживають у сільській місцевості, засвідчується записами в земельно-шнурових книгах сільськогосподарських підприємств і організацій та погосподарських книгах сільських рад. Указом Президії Верховної Ради Української РСР

від 25 грудня 1970 року "Про порядок введення в дію Земельного кодексу Української РСР (2874а-07) " визначено, що надані громадянам до 01 січня 1971 року присадибні земельні, а також земельні ділянки для індивідуального житлового будівництва і для городів зберігаються в розмірах, передбачених раніше діючим законодавством. При цьому припинення права користування земельною ділянкою або зменшення її розмірів може мати місце лише

у випадках, прямо передбачених законом, до яких, серед іншого, відноситься переселення всіх членів двору або сім`ї в інше постійне

місце проживання; смерть всіх членів двору або сім`ї (статті 25,

36 ЗК Української РСР 1970 року). Обставини, які були б підставою

для припинення права землекористування за позивачем, не настали.

Відмовляючи у задоволенні позову з підстав недоведеності порушених прав позивача, суди не врахували відповідні правові висновки Верховного Суду, відповідно до яких суд касаційної інстанції вказав, що пунктом 7 розділу X "Перехідні положення" ЗК України (2768-14) передбачено, що громадяни та юридичні особи, що одержали у власність, у тимчасове користування, у тому числі

на умовах оренди, земельні ділянки у розмірах, що були передбачені раніше діючим законодавством, зберігають права на ці ділянки. При цьому

та обставина, що права на ці земельні ділянки не оформлено

у встановленому порядку, не дає підстав вважати їх вільними.

Вказує на порушення судами норм процесуального права, зокрема, прийняття відзиву на позовну заяву з порушенням строків його подання. Крім того, районним судом не було розглянуто його (представника позивача) клопотання про залишення відзиву без розгляду. У суду першої інстанції були відсутні підстави для стягнення з позивача на користь відповідача витрат на правничу допомогу, оскільки такі документально

не підтверджені. Вказані недоліки суду першої інстанції апеляційним судом не усунено, чим також допущено порушення норм матеріального

й процесуального права.

Відзив на касаційну скаргу до суду касаційної інстанції не надійшов.

Фактичні обставини справи, встановлені судами

Рішенням Микитинецької СР У сесії УІІІ скликання від 14 лютого 1991 року "Про впровадження земельної реформи на території Микитинецької сільської Ради народних депутатів", передано в користування колгоспу "Перше травня" на 1991 рік сільсько-господарських угідь в кількості 190 га, згідно таблиці, що додається. Землі, які були наділені до 01 лютого

1991 року, вирішено залишити за їхніми власниками (а. с. 26, т. 1).

Відповідно до рішення Микитинецької СР 24 сесії Х скликання

від 28 березня 2002 року "Про передачу земельних ділянок громадян

у приватну власність та видачі державних актів", у приватну власність

ОСОБА_3 передано земельну ділянку, площею 0,8927 га, у тому числі

за цільовим призначенням: ділянка № НОМЕР_1 - для обслуговування житлового будинку та господарських будівель площею 0,2495 га; ділянка № НОМЕР_2 -

для ведення особистого селянського господарства площею 0,1995 га; ділянка № НОМЕР_3 - для ведення особистого селянського господарства

площею 0,1972 га; ділянка № НОМЕР_4 - для ведення особистого селянського господарства площею 0,2465 га (а. с. 19, т. 1).

На підставі вказаного рішення Микитинецької СР 18 жовтня 2002 року ОСОБА_3 видано державний акт на право приватної власності на землю, серії IV-ІФ № 034587, на земельну ділянку, площею 0,8927 га.

Акт зареєстрований в Книзі записів державних актів на право приватної власності на землю за № 171 (а. с. 33-34, т. 1).

ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_3 померла (а. с. 49, т. 1).

Відповідно до свідоцтва про право на спадщину за заповітом, виданого

11 вересня 2019 року приватним нотаріусом Маркуц У. М., зареєстрованого в реєстрі за № 1265, спадкоємцем зазначеного в заповіті майна ОСОБА_3, яка померла ІНФОРМАЦІЯ_1, а саме, земельної ділянки,

яка знаходиться по АДРЕСА_1, цільове призначення - для ведення особистого селянського господарства, кадастровий номер 2623684301:01:001:0310,

є її внука - ОСОБА_2 (а. с. 102, т. 1).

У відповідь на адвокатські запити адвоката Чобанюка М. М., поданих

від імені ОСОБА_1 від 14 грудня 2021 року та від 27 грудня 2021 року Державне підприємство "Івано-Франківський науково-дослідний

та проектний інститут землеустрою" надав викопіювання фрагменту кальки контурів села Микитинці колгоспу "Перше Травня" Косівського району Івано-Франківської області в масштабі 1:2000 і копію сторінки з технічного звіту по дешифруванню аерознімків масштабу 1:2000 села Микитинці колгоспу "Перше Травня" Косівського району Івано-Франківської області

за 1989 рік, з яких убачається, що спірна земельна ділянка перебувала

у користуванні двох громадян та була розділена на дві окремі ділянки

за № НОМЕР_5, площею 0,12 га (перебувала у користуванні ОСОБА_1 )

та № НОМЕР_6, площею 0,14 га (перебувала у користуванні ОСОБА_3 )

(а. с. 20-25, т. 1).

На адвокатський запит адвоката Чобанюка М. М. від імені ОСОБА_1 від 27 грудня 2021 року Косівська міська рада у листі від 05 січня 2022 року № 21, серед іншого, повідомила, що за даними погосподарських книг Микитинецької СР за 1975-2021 роки по ОСОБА_1 земельна ділянка, що знаходилася в особистому користуванні господарства, становила:

з 1975 року по 31 травня 1978 року - 0,46 га, з 01 червня 1978 року

по 1990 рік - 0,50 га, 1991 рік - 0,75 га, 1992-1993 роки - 1,00 га, 1994 рік - 0,85 га, 1995 рік - 1,25 га, 1996 рік - 1,21 га, 1997-2021 роки - 0,71 га

(а. с. 27, т. 1).

Мотивувальна частина

Позиція Верховного Суду

Відповідно до частини третьої статті 3 ЦПК України провадження

в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Підстави касаційного оскарження судових рішень визначені у частині другій статті 389 ЦПК України. Підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права, зокрема:

1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку;

4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених

частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.

Касаційна скарга представника ОСОБА_1 - адвоката Чобанюка М. М., підлягає частковому задоволенню.

Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права

Відповідно до вимог статті 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої

або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права

і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини,

що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання

про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.

Суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права,

які передбачені пунктами 1, 3, 4, 8 частини першої статті 411,

частиною другою статті 414 цього Кодексу, а також у разі необхідності врахування висновку щодо застосування норм права, викладеного

у постанові Верховного Суду після подання касаційної скарги.

Відповідно до частин першої, другої та п`ятої статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.

Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.

Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог

і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Зазначеним вимогам закону оскаржувані судові рішення судів попередніх інстанцій не відповідають.

Відповідно до частини першої статті 2 ЦПК України завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд

і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.

Здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси

у спосіб, визначений законом або договором. У випадку, якщо закон

або договір не визначають ефективного способу захисту порушеного, невизнаного або оспореного права, свободи чи інтересу особи,

яка звернулася до суду, суд відповідно до викладеної в позові вимоги

такої особи може визначити у своєму рішенні такий спосіб захисту,

який не суперечить закону (стаття 5 ЦПК України).

Згідно з частинами першою та другою статті 10 ЦПК України суд при розгляді справи керується принципом верховенства права. Суд розглядає справи відповідно до Конституції України (254к/96-ВР) , законів України, міжнародних договорів, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України.

Частиною першою статті 15 та частиною першою статті 16 ЦК України передбачено, що кожна особа має право на захист свого цивільного права

у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового

або майнового права та інтересу.

Тобто, правом на звернення до суду за захистом наділена особа в разі порушення, невизнання або оспорювання саме її прав, свобод чи інтересів,

а також у разі звернення до суду органів і осіб, яким надано право захищати права, свободи та інтереси інших осіб або державні та суспільні інтереси. Суд має встановити, чи були порушені, невизнані або оспорені права, свободи чи інтереси цих осіб, і залежно від установленого вирішити питання про задоволення вимог або відмову в їх задоволенні.

Звертаючись до суду з указаним позовом, ОСОБА_1 уважала рішення Микитинецької СР від 28 березня 2002 року у частині передання у приватну власність ОСОБА_3, спадкоємцем якої є ОСОБА_2, земельної ділянки, площею 0,2465 га, для ведення особистого селянського господарства, незаконним і таким, що порушує її законні права та інтереси,

як землекористувача, оскільки при прийнятті сільською радою оспорюваного рішення не було враховано, що частина цієї земельної ділянки, орієнтовною площею 0,12 га, знаходиться у її користуванні більше 30 років.

На підтвердження зазначеного посилалася на викопіювання фрагменту кальки контурів села Микитинці колгоспу "Перше Травня" Косівського району Івано-Франківської області в масштабі 1:2000 та копію сторінки

з технічного звіту по дешифруванню указаних аерознімків за 1989 рік, з яких убачається, що спірна земельна ділянка перебувала у користуванні двох громадян та була розділена на дві окремі ділянки за № НОМЕР_5, площею 0,12 га, яка перебувала у її користуванні та № НОМЕР_6, площею 0,14 га, яка перебувала

у користуванні ОСОБА_3 ).

Крім цього, позивач зазначала, що за даними погосподарських книг ОСОБА_4 за 1975-2021 роки з 01 червня 1978 року по 1990 рік

в її особистому користуванні знаходилася земельна ділянка,

площею 0,50 га.

Суди попередніх інстанцій зробили висновок про відсутність підстав для задоволення позову ОСОБА_1, оскільки нею не доведено належними та допустимими доказами наявності у неї права користування спірної земельною ділянкою та, що протягом 1991-2002 років вона вчиняла відповідні дії (зверталася із заявами до органу місцевого самоврядування) для приватизації цієї земельної ділянки, якою, як вона вказує, користується з 1978 року.

При цьому суди застосували норми ЗК України (2768-14) , ЦК України (435-15) , які діяли на час вирішення спору.

Верховний Суд не погоджується з такими висновками судів попередніх інстанцій та вважає їх передчасними, а доводи касаційної скарги в цій частині обґрунтованими.

Статтею 41 Конституції України встановлено, що кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності. Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним.

Частинами першою та другою статті 78 ЗК України визначено, що право власності на землю - це право володіти, користуватися і розпоряджатися земельними ділянками. Право власності на землю набувається

та реалізується на підставі Конституції України (254к/96-ВР) , цього Кодексу, а також інших законів, що видаються відповідно до них.

Земля є основним національним багатством, що перебуває під особливою охороною держави. Право власності на землю гарантується. Це право набувається і реалізується громадянами, юридичними особами

та державою виключно відповідно до закону (стаття 14 Конституції України).

Земля є унікальним обмеженим природним та базисним ресурсом, на якому будується добробут суспільства. Отже, розподіл землі є особливо чутливим до принципів справедливості, розумності і добросовісності, які є одними

із фундаментальних засад цивільного законодавства (пункт 6

частини першої статті 3 ЦК України).

За змістом статті 152 ЗК України та роз`яснень, наданих судам у пункті 7 постанови Пленуму Верховного Суду України від 16 квітня 2004 року № 7 (va007700-04) "Про практику застосування судами земельного законодавства

при розгляді цивільних справ", власник земельної ділянки

або землекористувач може вимагати усунення будь-яких порушень його права, навіть якщо ці порушення не пов`язані з позбавленням права володіння земельною ділянкою. Захист прав громадян та юридичних осіб на земельні ділянки здійснюється, у тому числі, шляхом: визнання недійсними рішень органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування; застосування інших, передбачених законом, способів захисту (стаття 16 ЦК України).

При цьому передумовою та матеріальними підставами для захисту права власності або права користування земельною ділянкою в судовому порядку є наявність підтвердженого належними доказами права особи (власності або користування) щодо земельної ділянки, а також підтверджений належними доказами факт порушення цього права на земельну ділянку (невизнання, оспорювання або чинення перешкод в користуванні, користування з порушенням законодавства, користування з порушенням прав власника або землекористувача тощо).

У пункті 7 Прикінцевих та перехідних положень ЗК України (2768-14) від 25 жовтня 2001 року № 2768-ІІІ передбачено, що громадяни та юридичні особи,

що одержали у власність, у тимчасове користування, в тому числі на умовах оренди, земельні ділянки у розмірах, що були передбачені раніше діючим законодавством, зберігають права на ці земельні ділянки.

У справі, яка переглядається, ОСОБА_1 указувала, що з 1978 року вона користується земельною ділянкою, орієнтовною площею 0,12 га,

яка є складовою земельної ділянки, площею 0,2465 га, переданої у приватну власність ОСОБА_3 оспорюваним рішенням сільської ради від 23 березня 2002 року (а. с. 19, 22, 33-34, т. 1).

Оскільки правовідносини щодо користування земельною ділянкою виникли до набрання чинності ЗК України (2768-14) від 25 жовтня 2001 року, до таких правовідносин підлягає застосуванню положення чинних на той час

ЗК Української РСР 1970 року та ЦК Української РСР (1540-06) 1963 року.

Це підтверджується положеннями статті 58 Конституції України про те,

що закони та інші нормативно-правові акти не мають зворотної дії в часі, крім випадків, коли вони пом`якшують або скасовують відповідальність особи.

Позиція щодо незворотності дії в часі законів, застосування законів на час спірних правовідносин викладено у Рішеннях Конституційного Суду України: від 13 травня 1997 року № 1-зп (v001p710-97) , від 09 лютого 1999 року № 1-рп/99, від 13 березня 2012 року № 6-рп/2012 та інші.

Відтак, доводи касаційної скарги в цій частині заслуговують на увагу.

Відповідно до статті 13 ЗК Української РСР 1970 року земля в Українській РСР надається в користування: колгоспам, радгоспам, іншим сільськогосподарським державним, кооперативним, громадським підприємствам, організаціям і установам; промисловим, транспортним, іншим несільськогосподарським державним, кооперативним, громадським підприємствам, організаціям і установам; громадянам СРСР. У випадках, передбачених законодавством Союзу РСР, земля може надаватися

в користування і іншим організаціям та особам.

Згідно з частиною п`ятою статті 20 ЗК Української РСР 1970 року право землекористування громадян, які проживають в сільській місцевості, засвідчується записами в земельно-шнурових книгах сільськогосподарських підприємств і організацій та погосподарських книгах сільських Рад, а в містах і селищах міського типу - в реєстрових книгах виконавчих комітетів міських, селищних Рад депутатів трудящих.

Погосподарська книга - це документи первинного обліку в сільських Радах народних депутатів з 1935 року. Метою ведення даного обліку

є накопичення і систематизації відомостей по кожному домоволодінні щодо членів сім`ї, які проживають в господарстві, а також дані щодо землі, будівель і худоби, що знаходяться в особистому користуванні.

Земельно-шнурові книги велись на сільськогосподарських підприємствах чи організаціях відповідними землевпорядниками. Сутністю земельно-шнурової книги є реєстрація та відстеження закріплених за громадянином права землекористування та їх змін.

Отже, документами, які підтверджують право землекористування, є записи про розміри земельної ділянки у земельно-шнуровій та погосподарських книгах сільських рад.

Спеціальним нормативним актом, який визначає порядок ведення погосподарського обліку в сільських радах, є Вказівки № 112/5, а згодом Вказівки по веденню погосподарського обліку в сільських Радах народних депутатів, затверджені Центральним статистичним управлінням СРСР

від 12 травня 1985 року № 5-24/26 (далі - Вказівки № 5-24/26),

та Вказівки по веденню погосподарського обліку в сільських Радах народних депутатів, затверджені постановою Державного комітету статистики СРСР від 25 травня 1990 року № 69 (далі - Вказівки № 69),

які були замінені Інструкцією ведення погосподарського обліку в сільських Радах народних депутатів, затверджених наказом Міністерства статистики України від 22 лютого 1995 року № 48 (z0083-95) .

Відповідно до Вказівок № 112/5 суспільна група господарства визначалась залежно від роду занять голови господарства (сім`ї). Особи, які працювали

в колгоспі, але не були членами колгоспу, належали до суспільної групи робітників або службовців залежно від займаної посади.

Верховний Суд у постанові від 06 листопада 2019 року у справі

№ 559/375/16-ц (провадження № 61-31049св18), серед іншого зазначив,

що при вирішенні питання щодо визнання права власності на житлові будинки, споруди у порядку спадкування, записи у погосподарських книгах оцінюються у сукупності з іншими доказами, наприклад, ухваленими органами місцевого самоврядування рішеннями про оформлення права власності громадян на будинки, технічним паспортом на будівлі, документами про відведення в установленому законом порядку земельних ділянок під забудову тощо. Записи у погосподарських книгах визнавались

в якості актів органів влади (публічних актів), що підтверджують право приватної власності.

Цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін (частина перша статті 12 ЦПК України).

Відповідно до частини третьої статті 12, частин першої та шостої статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

Доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність

або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи (частина перша статті 76 ЦПК України).

Належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування (частина перша статті 77 ЦПК України).

Достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку

про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування (частина перша статті 80 ЦПК України).

За змістом статті 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному

та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази

не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність

і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним

у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).

Позивач зазначала, що за даними погосподарських книг Микитинецької СР за 1975-2021 роки, зокрема, з 01 червня 1978 року по 1990 рік в її особистому користуванні знаходилася земельна ділянка, площею 0,50 га.

На підтвердження вказаного надала викопіювання фрагменту кальки контурів села Микитинці колгоспу "Перше Травня" Косівського району Івано-Франківської області в масштабі 1:2000 та копію сторінки з технічного звіту по дешифруванню указаних аерознімків за 1989 рік, з яких убачається, що спірна земельна ділянка перебувала у користуванні двох громадян

та була розділена на дві окремі ділянки за № НОМЕР_5, площею 0,12 га,

яка перебувала у її користуванні та № 205, площею 0,14 га, яка перебувала

у користуванні ОСОБА_3 ) (а. с. 22, 25, т. 1).

Проте суди не надали належної правової оцінки доводам позивача в цій частині та наданим нею доказам у їх сукупності з іншими доказами.

Верховний Суд України у постанові від 07 жовтня 2015 року у справі

№ 6-1275цс15, на неврахування якої посилається заявник у касаційній скарзі, зазначив, що згідно з пунктом 7 Розділу Х Перехідних положень Земельного кодексу України (2768-14) від 25 жовтня 2001 року громадяни,

які одержали у користування земельні ділянки у розмірах, що були передбачені раніше діючим законодавством, зберігають права

на ці ділянки. Ураховуючи наявні записи у погосподарських книгах щодо користувачів земельних ділянок, висновок судів попередніх інстанцій

про недоведеність права особи на землекористування спірною земельною ділянкою не можна визнати обґрунтованим.

У постанові Верховного Суду від 24 листопада 2020 року у справі

№ 308/6368/15-а, на яку також посилається заявник касаційної скарги,

суд касаційної інстанції, взявши до уваги Рішення Конституційного Суду України від 22 вересня 2005 року № 5-рп/2005 (v005p710-05) у справі

за конституційним поданням 51 народного депутата України

щодо відповідності Конституції України (254к/96-ВР) (конституційності) положень

статті 92, пункту 6 розділу X "Перехідні положення" ЗК України (2768-14) (справа

про постійне користування земельними ділянками), про забезпечення державного захисту прав землекористувачів, набутих свого часу відповідно до чинного на той час законодавства, та встановлені судами обставини користування позивачами спірною земельною ділянкою на підставі записів у погосподарських книгах обліку, дійшов висновку про доведеність прав позивачів на спірну земельну ділянку.

Ураховуючи вищенаведені норми матеріального права, доводи позивача

та наявні в матеріалах справи докази, Верховний Суд уважає передчасним висновок суду першої інстанції, з яким погодився суд апеляційної інстанції, про недоведеність позивачем належними та допустимими доказами наявності у неї права користування спірною земельною ділянкою.

Статтею 25 ЗК Української РСР 1970 року передбачено, що права землекористувачів охороняються законом. Припинення права користування земельною ділянкою або зменшення її розмірів може мати місце лише

у випадках, прямо передбачених законом.

Відповідно до статті 36 ЗК Української РСР 1970 року право громадян

на користування наданою земельною ділянкою підлягає припиненню відповідно повністю або частково у випадках: 1) добровільної відмови

від користування земельною ділянкою; 2) закінчення строку, на який було надано земельну ділянку; 3) переселення в інше постійне місце проживання всіх членів двору або сім`ї; 4) припинення трудових відносин, у зв`язку

з якими було надано службовий наділ, за винятком випадків, передбачених статтею 134 цього Кодексу, а також інших випадків, передбачених законодавством СРСР і Української РСР; 5) смерті всіх членів двору

або сім`ї; 6) виникнення необхідності вилучення земельної ділянки для державних або громадських потреб.

Право користування земельною ділянкою може бути припинене у випадках вчинення громадянином дій, передбачених статтею 169 цього Кодексу,

а також при невикористанні протягом двох років підряд земельної ділянки або використанні її не відповідно до тієї мети, для якої вона надана.

Припинення права користування землею у випадках, передбачених пунктами 1, 3, 4 частини першої і частиною другою цієї статті, провадиться за рішенням (постановою) органів, які надали земельні ділянки,

а у випадках, передбачених пунктом 6 цієї статті, - за рішенням (постановою) органів, які мають право вилучати земельні ділянки.

Разом із цим, рішення про припинення такого права користування земельною ділянкою за позивачем у визначеному законом порядку матеріали справи не містять.

Таким чином, відмовляючи в задоволенні позову ОСОБА_1 за його недоведеністю, суд першої інстанції, з яким погодився й суд апеляційної інстанції, належно не дослідив наявні у справі докази, не встановив дійсне місцезнаходження земельної ділянки, площею 0,12 га, до складу якої саме земельної ділянки, що були передані у власність ОСОБА_3, вона ввійшла, чи накладається вона частково. Вказане є необхідним для правильного вирішення спору, пов`язаного із втручанням у право власності ОСОБА_2 на земельну ділянку.

Крім того, щоб вирішити питання про ефективність способу судового захисту, обраного позивачем, необхідно встановити, хто саме фактично користується спірною земельною ділянкою, що узгоджується з висновками Великої Палати Верховного Суду, викладеними у постанові від 21 грудня 2022 року у справі № 914/2350/18 (914/608/20) (провадження № 12-83гс21),

у якій Велика Палата Верховного Суду зауважила, що обраний позивачем спосіб захисту прав повинен відповідати правовій природі тих правовідносин, що виникли між сторонами.

Вимогами процесуального закону визначено обов`язковість встановлення судом під час вирішення спору обставин, що мають значення для справи, надання їм юридичної оцінки, а також оцінки всіх доказів, з яких суд виходив при вирішенні спору. Без виконання цих процесуальних дій ухвалити законне й обґрунтоване рішення у справі неможливо.

Усунути ці недоліки на стадії касаційного перегляду з урахуванням повноважень Верховного Суду та меж перегляду справи в касаційній інстанції (стаття 400 ЦПК України), коли необхідно встановлювати фактичні обставини та оцінювати докази, є неможливим.

За таких обставин, оскільки судом першої інстанції неправильно застосовані норми матеріального права, допущені порушення норм процесуального права, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи,

суд апеляційної інстанції у межах наданих йому повноважень не усунув зазначені порушення, а суд касаційної інстанції позбавлений процесуальної можливості встановлювати нові обставини, які не були встановлені судами попередніх інстанцій, судові рішення підлягають скасуванню

з направленням справи на новий розгляд до суду першої інстанції.

Відповідно до пункту 1 частини третьої статті 411 ЦПК України підставою для скасування судового рішення та направлення справи на новий розгляд є також порушення норм процесуального права, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, якщо суд не дослідив зібрані у справі докази.

Справа направляється на новий розгляд до суду апеляційної інстанції, якщо порушення норм процесуального права допущені тільки цим судом. У всіх інших випадках справа направляється до суду першої інстанції

(частина четверта статті 411 ЦПК України).

Розподіл судових витрат не здійснюється, оскільки Верховний Суд направляє справу на новий розгляд, не ухвалюючи судового рішення по суті спору.

Керуючись статтями 400, 409, 411, 415, 416 ЦПК України, Верховний Суд

у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу представника представника ОСОБА_1 - адвоката Чобанюка Максима Михайловича, задовольнити частково.

Рішення Косівського районного суду Івано-Франківської області

від 26 вересня 2022 року та постанову Івано-Франківського апеляційного суду від 16 листопада 2022 року скасувати, справу передати на новий розгляд до суду першої інстанції.