розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_1, від імені якого діє адвокат Турутя Захар Олегович, на заочне рішення Зміївського районного суду Харківської області від 02 червня 2021 року у складі судді Овдієнка В. В. та постанову Харківського апеляційного суду від 29 вересня 2021 року у складі колегії суддів: Пилипчук Н. П., Маміної О. В., Тичкової О. Ю.,

Короткий зміст позовних вимог

У серпні 2020 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_2 про стягнення безпідставно збережених коштів.

Уточнені позовні вимоги ОСОБА_1 обґрунтовував тим, що 20 листопада 2014 року він передав ОСОБА_2 грошові кошти у розмірі 200 000,00 дол. США, що підтверджує розписка, відповідно до якої ОСОБА_2 зобов`язався виплатити вкладені ним грошові кошти у розмірі 200 000,00 дол. США протягом чотирьох років рівними частинами, однак, не менше, ніж 50 000,00 дол. США на рік. Однак зазначені кошти у встановлений строк не повернув.

ОСОБА_1 зазначав, що розписка від 20 листопада 2014 року містить лише зобов`язання з повернення грошових коштів, однак розписка як документ, що підтверджує боргове зобов`язання не містить дати отримання грошових коштів, повні реквізити сторін, умови отримання грошових коштів, у зв`язку з чим неможливо дійти висновку про наявність між ним та ОСОБА_2 боргових зобов`язань, обумовлених договором позики. До такого висновку дійшов Верховний Суд у своїй постанові від 01 квітня 2020 року у справі № 621/2725/17 за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про стягнення грошових коштів.

Таким чином, незважаючи на те, що договір позики між ним та ОСОБА_2 укладено не було (отже між ними не існувало договірних зобов`язань), його грошові кошти у розмірі 200 000,00 дол. США ОСОБА_2 безпідставно зберіг у себе, тому вони підлягають поверненню.

Станом на 15 липня 2020 року відповідно до офіційного курсу Національного банку України (далі - НБУ) (курс = 27,1436 за 1 дол. США) сума безпідставно збережених ОСОБА_2 грошових коштів становить 5 428 720,00 грн.

На підставі розрахунку, здійсненого за обліковою ставкою НБУ, відсотки за користування безпідставно збереженими коштами становлять 1 310 724,19 грн.

Враховуючи викладене, ОСОБА_1, посилаючись на статтю 1212 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України (435-15) ), з урахуванням уточнених позовних вимог, просив суд стягнути з ОСОБА_2 на його користь безпідставно збережені грошові кошти у розмірі 5 428 720,00 грн, 3 % річних у розмірі 394 838,81 грн та інфляційні витрати у розмірі 667 977,60 грн.

Короткий зміст рішення суду першої інстанції

Заочним рішенням Зміївського районного суду Харківської області від 02 червня 2021 року у задоволенні позову ОСОБА_1 відмовлено.

Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що постановою Верховного Суду від 01 квітня 2020 року у справі № 621/2725/17 встановлено, що розпискою від 20 листопада 2014 року не підтверджується попереднє передання грошових коштів позивачем відповідачу, тому ця обставина не підлягає доказуванню у цій справі.

Таким чином, позивач не надав суду належних та допустимих доказів на підтвердження своїх позовних вимог.

Короткий зміст постанови суду апеляційної інстанції

Постановою Харківського апеляційного суду від 29 вересня 2021 року апеляційну скаргу представника ОСОБА_1 - ОСОБА_3 залишено без задоволення.

Заочне рішення Зміївського районного суду Харківської області від 02 червня 2021 року залишено без змін.

Постанову апеляційного суду мотивовано тим, що позивач не надав суду належних та допустимих доказів на підтвердження позовних вимог, оскільки зміст розписки від 20 листопада 2014 року не дозволяє дійти висновку, що ОСОБА_2 безпідставно набув грошові кошти за рахунок ОСОБА_1 .

Короткий зміст вимог касаційної скарги та її доводи

У листопаді 2021 року до Верховного Суду надійшла касаційна скарга ОСОБА_1, від імені якого діє адвокат Турутя З. О., на заочне рішення Зміївського районного суду Харківської області від 02 червня 2021 року та постанову Харківського апеляційного суду від 29 вересня 2021 року, в якій заявник просить скасувати оскаржувані судові рішення і ухвалити нове судове рішення про задоволення позову.

Підставою касаційного оскарження вказаних судових рішень заявник зазначає неправильне застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального права, а саме застосування норм права без урахування висновків щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених у постановах Великої Палати Верховного Суду від 20 листопада 2018 року у справі № 922/3412/17, від 08 листопада 2019 року у справі № 127/15672/16-ц, постановах Верховного Суду від 10 квітня 2018 року у справі № 910/16945/14, від 18 квітня 2018 року у справі № 668/7704/15-ц, від 27 квітня 2018 року у справі № 908/1394/17, від 07 червня 2018 року у справі № 212/3593/16-ц, від 20 червня 2018 року у справі № 644/6452/16-ц, від 21 листопада 2018 року у справі № 642/493/17-ц, від 18 грудня 2018 року у справі № 686/21857/16-ц, від 22 квітня 2019 року у справі № 753/20514/16-ц, від 07 серпня 2019 року у справі № 552/4608/15-ц, від 15 серпня 2019 року у справі № 310/6826/16-ц, від 02 жовтня 2019 року у справі № 296/9084/15-ц, від 29 січня 2020 року у справі № 196/1311/17, від 05 лютого 2020 року у справі № 201/8493/18, від 12 лютого 2020 року у справі № 917/1421/18, від 24 лютого 2020 року у справі № 176/2171/16-ц, від 25 березня 2020 року у справі № 569/1646/14-ц, від 01 квітня 2020 року у справі № 753/650/15-ц, від 01 квітня 2020 року у справі № 753/17193/18, від 01 квітня 2020 року у справі № 641/3089/17, від 01 квітня 2020 року у справі № 621/2725/17, а також порушення норм процесуального права, зокрема не дослідження зібраних у справі доказів (пункти 1 та 4 частини другої статті 389 ЦПК України, пункт 1 частини третьої статті 411 ЦПК України).

Касаційну скаргу мотивовано тим, щосуди першої та апеляційної інстанцій неправильно застосували вимоги статті 1212 ЦК України до спірних правовідносин, оскільки належним чином не дослідили наявні у матеріалах справи докази, зокрема розписку.

Відповідно до розписки відповідач зобов`язався повернути грошові кошти, що підтверджує його особистий підпис та цим підтверджено факт отримання таких коштів, тобто кошти вже було отримано відповідачем попередньо. Тобто судами попередніх інстанцій не досліджено природу правочину.

Надходження касаційної скарги до суду касаційної інстанції

Ухвалою Верховного Суду від 19 січня 2022 року відкрито касаційне провадження у цій справі та витребувано її з суду першої інстанції.

У січні 2022 року справа надійшла до Верховного Суду.

Ухвалою Верховного Суду від 22 лютого 2023 року справу № 621/2155/20 призначено до розгляду.

Відзив на касаційну скаргу учасники справи до суду не подали

Фактичні обставини справи, встановлені судами

Відповідно до розписки від 20 листопада 2014 року ОСОБА_2 зобов`язався виплатити вкладені кошти ОСОБА_1 у розмірі 200 000,00 дол. США протягом чотирьох років, рівними частинами не менше 50 000,00 дол. США (а. с. 25).

Заочним рішенням Зміївського районного суду Харківської області від 22 березня 2018 року у справі № 621/2725/17 у задоволенні позову ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про стягнення заборгованості за договором позики відмовлено (а. с. 62-64).

Постановою Харківського апеляційного суду від 17 грудня 2018 року скасовано заочне рішення Зміївського районного суду Харківської області від 22 березня 2018 року, у задоволенні позову ОСОБА_1 відмовлено з інших підстав (а. с. 65-69).

Постановою Верховного Суду від 01 квітня 2020 року касаційну скаргу ОСОБА_1, від імені якого діє адвокат Крат Ю. М., залишено без задоволення, постанову Харківського апеляційного суду від 17 грудня 2018 року залишено без змін (а. с. 26-29).

Позиція Верховного Суду

Відповідно до частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.

Касаційна скарга ОСОБА_1, від імені якого діє адвокат Турутя З. О. підлягає частковому задоволенню.

Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права

Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Відповідно до вимог статті 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.

Суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, які передбачені пунктами 1, 3, 4, 8 частини першої статті 411, частиною другою статті 414 цього Кодексу, а також у разі необхідності врахування висновку щодо застосування норм права, викладеного у постанові Верховного Суду після подання касаційної скарги.

Частиною першою статті 402 ЦПК України встановлено, що у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400 цього Кодексу.

Відповідно до частин першої, другої, четвертої та п`ятої статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.

Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.

При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.

Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Розглянувши матеріали справи, перевіривши правильність застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального і процесуального права в межах вимог, заявлених в суді першої інстанції, і доводів касаційної скарги, колегія суддів вважає, що постанова суду апеляційної інстанції не відповідає зазначеним вимогам цивільного процесуального законодавства України.

Загальні підстави для виникнення зобов`язань у зв`язку з набуттям, збереженням майна без достатньої правової підстави визначені нормами глави 83 ЦК України (435-15) .

Згідно із частиною першою статті 1212 ЦК України особа, яка набула майно або зберегла його у себе за рахунок іншої особи (потерпілого) без достатньої правової підстави (безпідставно набуте майно), зобов`язана повернути потерпілому це майно. Особа зобов`язана повернути майно і тоді, коли підстава, на якій воно було набуте, згодом відпала.

За змістом цієї статті безпідставно набутим є майно, набуте особою або збережене нею у себе за рахунок іншої особи (потерпілого) без достатньої правової підстави.

Предметом регулювання інституту безпідставного набуття чи збереження майна є відносини, які виникають у зв`язку з безпідставним отриманням чи збереженням майна і які не врегульовані спеціальними інститутами цивільного права.

Зобов`язання з безпідставного набуття, збереження майна виникають за наявності трьох умов: а) набуття або збереження майна; б) набуття або збереження за рахунок іншої особи; в) відсутність правової підстави для набуття або збереження майна (відсутність положень закону, адміністративного акта, правочину або інших підстав, передбачених статтею 11 ЦК України).

Під відсутністю правової підстави розуміється такий перехід майна від однієї особи до іншої, який або не ґрунтується на прямій вказівці закону, або суперечить меті правовідношення і його юридичному змісту. Тобто відсутність правової підстави означає, що набувач збагатився за рахунок потерпілого поза підставою, передбаченою законом, іншими правовими актами чи правочином.

Зазначена норма закону застосовується лише в тих випадках, коли безпідставне збагачення однієї особи за рахунок іншої не може бути усунуто за допомогою інших, спеціальних способів захисту. Зокрема, в разі виникнення спору стосовно набуття майна або його збереження без достатніх правових підстав, договірний характер правовідносин унеможливлює застосування до них судом положень частини першої статті 1212 ЦК України, у тому числі й щодо зобов`язання повернути майно потерпілому.

Системний аналіз положень частини першої, пункту 1 частини другої статті 11, частини першої статті 177, частини першої статті 202, частин першої та другої статті 205, частини першої статті 207, частини першої статті 1212 ЦК України дає можливість зробити висновок про те, що чинний договір чи інший правочин є достатньою та належною правовою підставою набуття майна (отримання грошей).

Майно не може вважатися набутим чи збереженим без достатніх правових підстав, якщо це відбулося в не заборонений цивільним законодавством спосіб з метою забезпечення учасниками відповідних правовідносин у майбутньому породження певних цивільних прав та обов`язків, зокрема, у наслідок тих чи інших юридичних фактів, правомірних дій, прямо передбачених частиною другою статті 11 ЦК України.

Якщо поведінка набувача, потерпілого не свідчить про існування та виконання договірного зобов`язання, то у разі виникнення між ними спору щодо повернення майна, яке знаходиться у набувача, на спірні правовідносини поширюються положення статті 1212 ЦК України.

Зазначений правовий висновок викладений у постанові Верховного Суду України від 22 січня 2013 року у справі № 5006/18/13/2012, від 02 жовтня 2013 року у справі № 6-88цс13, від 24 вересня 2014 року у справі № 6-122цс14, від 25 лютого 2015 року у справі № 3-11гс15, від 25 березня 2015 року у справі № 3-5гс15, від 03 червня 2015 року у справі № 6-100цс15, від 02 березня 2016 року у справі № 6-3090цс15, від 23 березня 2016 року у справі № 6-2978цс15, від 07 червня 2017 року у справі № 923/1233/15, у постановах Великої Палати Верховного Суду від 20 листопада 2018 року у справі № 922/3412/17 (провадження № 12-182гс18), від 16 січня 2019 року у справі № 753/15556/15-ц (провадження № 14-445цс18).

Суд першої інстанції, з висновком якого погодився суд апеляційної інстанції, відмовляючи у задоволенні позову виходив із того, що у постанові Верховного Суду від 01 квітня 2020 року у справі № 621/2725/17 встановлено обставини відсутності факту передачі спірної грошової суми на підставі договору позики.

Та обставина, що наданою розпискою не підтверджується попереднє передання грошей позивачем відповідачу, встановлена судовим рішенням, що набрало законної сили, і не підлягає доказуванню у цій справі.

Однак колегія суддів Верховного Суду не погоджується з такими висновками суддів попередніх інстанцій, з огляду на таке.

Судове рішення як акт правосуддя та як процесуальний документ повинно відповідати вимогам цивільного процесуального законодавства. Воно повинно бути юридично грамотним, повним, чітким, з ясним описом обставин справи, результатів дослідження доказів і висновків суду.

Відповідно до усталеної практики Європейського Суду з прав людини, яка відповідно до частини четвертої статті 10 ЦПК України, статті 17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" від 23 лютого 2006 року застосовується судом як джерело права, принцип належного здійснення правосуддя передбачає, що у рішеннях судів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча національний суд має певну свободу розсуду щодо вибору аргументів у тій чи іншій справі та прийняття доказів на підтвердження позиції сторін, орган влади зобов`язаний виправдати свої дії, навівши обґрунтування своїх рішень (рішення у справі "Суомінен проти Фінляндії" (Suominen v. Finland) від 01 липня 2003 року, п. 36). Ще одне призначення обґрунтованого рішення полягає у тому, щоб продемонструвати сторонам, що вони були почуті. Лише за умови винесення обґрунтованого рішення може забезпечуватися публічний контроль здійснення правосуддя (рішення у справі "Гірвісаарі проти Фінляндії" (Hirvisaari v. Finland) від 27 вересня 2001 року, п. 30).

Виходячи з вимог частини четвертої статті 265 ЦПК України, обов`язковою складовою частиною рішення суду є мотивувальна частина, в якій зазначаються, зокрема, докази, відхилені судом, та мотиви їх відхилення, мотивована оцінка кожного аргументу, наведеного учасниками справи, щодо наявності чи відсутності підстав для задоволення позову, крім випадку, якщо аргумент очевидно не відноситься до предмета спору, є явно необґрунтованим або неприйнятним з огляду на законодавство чи усталену судову практику.

У мотивувальній частині постанови апеляційного суду зазначаються у тому числі мотиви прийняття або відхилення кожного аргументу, викладеного учасниками справи в апеляційній скарзі та відзиві на апеляційну скаргу (частина перша статті 382 ЦПК України).

Висновки постанови апеляційного суду не повинні бути взаємовиключними, оскільки це унеможливить суду касаційної інстанції визначитись із тим, до якого висновку дійшов суд щодо того, які правовідносини виникли між сторонами і які норми права підлягають застосуванню для їх врегулювання.

Оскаржені судові рішення таким вимогам процесуального закону не відповідають.

Так, як рішення районного суду, так і постанова апеляційного суду містять взаємовиключні висновки. Зокрема, суди посилаються на преюдиційність судового рішення у справі відповідно до частини четвертої статті 82 ЦПК України також зазначають про те, що позивач не надав доказів факту набуття відповідачем цих грошей за рахунок позивача.

У постанові Верховного Суду від 01 квітня 2020 року у справі № 621/2725/17 зазначалося про те, що зобов`язання виплатити вкладені гроші ОСОБА_1 у сумі 200 000,00 дол. США не обумовлене попереднім отриманням вказаної суми, а тому не може свідчити про наявність між сторонами боргових зобов`язань.

У справі № 621/2725/17 Верховний Суд залишаючи без змін постанову Харківського апеляційного суду від 17 грудня 2018 року, якою скасовано заочне рішення Зміївського районного суду Харківської області від 22 березня 2018 року, у задоволенні позову ОСОБА_1 відмовлено з інших підстав, у зв`язку з тим, що розписка від 20 листопада 2014 року не відповідає вимогам статті 1047 ЦК України, оскільки містить лише зобов`язання з повернення грошових коштів, однак розписка як документ, що підтверджує боргове зобов`язання не містить дати отримання грошових коштів, повні реквізити сторін, умови отримання грошових коштів.

Отже у цій справі встановлено, що указана розписка не підтверджує між сторонами саме боргові зобов`язання.

Крім того, у постанові Верховного Суду від 01 квітня 2020 року у справі № 621/2725/17 зазначено, що позивач не позбавлений права звернутися до суду у відповідності з частиною першою статті 1212 ЦК України, а отже доводити набуття спірних коштів та їх збереження відповідачем без достатньої правової підстави.

Відсутність відомостей про дату отримання грошей, певних реквізитів сторін у розписці свідчить про відсутність саме боргових зобов`язань, не свідчить про відсутність взагалі між позивачем та відповідачем зобов`язань.

Суд апеляційної інстанції не звернув увагу та не надав належну оцінку наявності у розписці зобов`язання щодо повернення грошей, про можливість наявності між сторонами інших правовідносин, а не безпідставного набуття спірного майна.

Застосування положень статті 1212 ЦК України передбачає встановлення наявності у позивача права власності на безпідставно набуте відповідачем майно та факт набуття відповідачем власного майна позивача.

Загальними вимогами процесуального права, закріпленими у статтях 76- 81, 83, 84, 175, 178, 228, 264 ЦПК України, визначено обов`язковість встановлення судом під час вирішення спору обставин, що мають значення для справи, надання їм правової оцінки, а також оцінки всіх доказів.

Перевіряючи в апеляційному порядку законність та обґрунтованість заочного рішення суду першої інстанції, у якому відповідач не приймав участі у справі, суд апеляційної інстанції не з`ясував обставин щодо підстав написання указаної розписки від імені відповідача, яку надав позивач, не з`ясував обставин щодо зазначеного ним обов`язку виплати певних сум, не з`ясував характер правовідносин, які виникли між сторонами, виходячи зі змісту наданої позивачем розписки про зобов`язання сплати кошти.

Постанова суду апеляційної інстанції не відповідає наведеним вище загальним вимогам процесуального права про обов`язковість встановлення судом під час вирішення спору обставин, що мають значення для справи, надання їм правової оцінки, а також оцінки всіх доказів, не містить відхилення доводів позивача про набуття відповідачем спірних коштів та доводів відповідача щодо заявлених вимог, не містить висновку про доведення чи недоведення факту набуття без достатньої правової підстави та збереження указаних коштів, а тому висновки суду апеляційної інстанції про законність та обґрунтованість заочного рішення суду першої інстанції, який обґрунтував висновок про відмову у задоволенні позову лише посиланням на преюдиційність судових рішень у іншій справі та на обставини, які на думку суду першої інстанції не підлягали доведенню у цій справі, є передчасними.

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

Оскільки апеляційним судом порушено норми процесуального права, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для справи, а суд касаційної інстанції позбавлений процесуальної можливості під час перегляду справи в касаційному порядку встановлювати нові обставини або вважати доведеними обставини, що не були встановлені судами попередніх інстанцій, усунути вказані недоліки на стадії касаційного перегляду неможливо, тому у суду касаційної інстанції відсутні підстави для ухвалення нового рішення або зміни судового рішення.

Відповідно до пункту 1 частини третьої та четвертої статті 411 ЦПК України підставою для скасування судового рішення та направлення справи на новий розгляд є порушення норм процесуального права, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, якщо суд не дослідив зібрані у справі докази.

Справа направляється на новий розгляд до суду апеляційної інстанції, якщо порушення норм процесуального права допущені тільки цим судом. У всіх інших випадках справа направляється до суду першої інстанції.

За таких обставин постанова апеляційного суду не відповідає вимогам статті 263 ЦПК України та ухвалено з порушенням норм процесуального права, що в силу пункту 1 частини третьої та четвертої статті 411 ЦПК України є підставою для його скасування з направленням справи на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.

Під час нового розгляду справи суду апеляційної інстанції належить урахувати викладене у цій постанові, надати належну оцінку доводам і запереченням сторін та поданим ними доказам, встановити фактичні обставини, які мають значення для правильного вирішення справи та ухвалити судове рішення відповідно до встановлених обставин і вимог закону.