При формуванні Інформаційної довідки з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно № 127428407 від 13 червня 2018 року позивачу стало відомо, що 06 червня 2018 року здійснено запис № 26505051 про право власності, яким за ОСОБА_1 зареєстровано право власності на квартиру АДРЕСА_1 на підставі свідоцтва про право власності на житло № НОМЕР_1, виданого 27 грудня 2012 року управлінням житлово-комунального господарства виконкому Одеської міської ради народних депутатів.

20 червня 2018 року ОСОБА_1 відчужив квартиру ОСОБА_2 на підставі договору купівлі-продажу, посвідченого приватним нотаріусом Одеського міського нотаріального округу Янковською О. С.

08 серпня 2018 року ОСОБА_2 відчужив квартиру ОСОБА_4 та ОСОБА_3 на підставі договору купівлі-продажу, який посвідчений приватним нотаріусом Одеського міського нотаріального округу Сімаченко С. Л.

Відповідно до інформаційної довідки з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно станом від 09 серпня 2018 квартира АДРЕСА_1 належить на праві спільної часткової власності ОСОБА_4 та ОСОБА_3 на підставі договору купівлі-продажу від 08 серпня 2018 року.

Вважаючи, що приватизація квартири проведена ОСОБА_1 незаконно на підставі підробленого свідоцтва про право власності на житло № НОМЕР_1 від 27 грудня 2012 року, позивач просить:

визнати недійсним та таким, що не може бути підставою для реєстрації права власності на квартиру за адресою: АДРЕСА_1, свідоцтво про право власності на житло № НОМЕР_1, видане Управлінням житлово-комунального господарства виконкому Одеської міської ради народних депутатів від 27 грудня 2012 року;

витребувати вказану квартиру з незаконного володіння ОСОБА_3 та ОСОБА_4 ;

визнати незаконним набуття ОСОБА_4, ОСОБА_3, ОСОБА_1, ОСОБА_2 права власності на квартиру АДРЕСА_1 ;

встановити порядок виконання рішення шляхом скасування: рішення про державну реєстрацію прав та обтяжень, індексний номер: 26505051 від 06 червня 2018 року від 17:46:44 державного реєстратора Одеської обласної філії комунального підприємства "Центр державно реєстрації" Іскрова О. В. про державну реєстрацію прав та їх обтяжень (з відкриттям розділу), індексний номер: 41483910 від 07.06.2018 року 11:55:09, щодо квартири АДРЕСА_1 загальною площею 47,6 м2; рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень, індексний номер: 26709970 від 20 червня 2018 року від 14:23:38 приватного нотаріуса Одеського міського нотаріального округу Янковської О. С. про державну реєстрацію прав та їх обтяжень, індексний номер: 41702556 від 20 червня 2018 року 14:35635, щодо квартири АДРЕСА_1 ; рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень, індексний номер: 27407032 від 08 серпня 2018 року від 20:36:18 приватного нотаріуса Одеського міського нотаріального округу Сімаченко С. Л. про державну реєстрацію прав та їх обтяжень, індексний номер: 42453433 від 08 серпня 2018 року 20:47:31, щодо квартири АДРЕСА_1 ; рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень, індексний номер: 27407024 від 08 серпня 2018 року 20:36:18 приватного нотаріуса Одеського міського нотаріального округу Сімаченко С. Л. про державну реєстрацію прав та їх обтяжень, індексний номер: 42453433 від 08 серпня 2018 року 20:47:31, щодо квартири АДРЕСА_1 .

Короткий зміст рішення суду першої інстанції

Рішенням Малиновського районного суду м. Одеси від 12 лютого 2020 року позов задоволено частково;

визнано недійсним свідоцтво про право власності на квартиру за адресою: АДРЕСА_1, видане на ім`я ОСОБА_1 від 27 грудня 2012 року;

в задоволенні решти позовних вимог відмовлено;

вирішено питання про розподіл судових витрат.

Встановивши, що свідоцтво про право власності на квартиру № 3-27554 від 27 грудня 2012 року ОСОБА_1 не видавалось, відповідне рішення органу місцевого самоврядування щодо її приватизації у встановленому законом порядку не приймалось, суд першої інстанції зробив висновок про те, що реєстрація права власності на квартиру за ОСОБА_1 проведена без достатніх правових підстав, що є підставою для визнання такого свідоцтва недійсним.

Позовні вимоги про скасування рішень про державну реєстрацію прав та обтяжень суд першої інстанції вважав неналежним способом захисту прав позивача та відмовив у їх задоволенні з наведених підстав.

Щодо позовних вимог про витребування майна з чужого незаконного володіння, суд першої інстанції зазначив, що згідно правового висновку, викладеного у постанові Верховного Суду від 20 березня 2019 року у справі №521/8368/15 конструкція, за якої добросовісний набувач втрачає майно і сам змушений шукати способи компенсації своїх втрат, є обтяжливою для нього. Не може добросовісний набувач відповідати у зв`язку із бездіяльністю влади в рамках процедур, спеціально призначених для запобігання шахрайства при вчиненні правочинів з нерухомим майном. Факт незаконного відчуження та допущення продажу квартири не може породжувати правових наслідків для добросовісного набувача.

ОСОБА_4 та ОСОБА_3 придбали квартиру за відплатним договором у ОСОБА_2 та не могли передбачити наявність ризику того, що ОСОБА_1 неправомірно зареєстрував за собою право власності на квартиру на підставі свідоцтва від 27 грудня 2012 року № 3-27554.

За встановлених судом обставин задоволення позову в цій частині створюватиме для ОСОБА_3 та ОСОБА_4 як добросовісних набувачів надмірний тягар негативних наслідків, а тому з метою дотримання розумного балансу між інтересами держави в особі органу місцевого самоврядування та відповідачів, суд відмовив у задоволенні вказаної вимоги.

Короткий зміст постанови апеляційного суду

Постановою Одеського апеляційного суду від 22 вересня 2021 року апеляційну скаргу ОСОБА_4 залишено без задоволення; апеляційну скаргу Малиновської районної адміністрації Одеської міської ради задоволено частково; рішення Малиновського районного суду м. Одеси від 12 лютого 2020 року в частині відмови в задоволенні вимог Малиновської районної адміністрації Одеської міської ради про витребування майна, розподілу судових витрат скасовано та ухвалено нове рішення, яким витребувано у ОСОБА_3 та ОСОБА_4 на користь територіальної громади міста Одеси квартиру АДРЕСА_1 ; в іншій частині рішення суду в оскарженій частині залишено без змін; вирішено питання розподілу судових витрат.

Апеляційний суд, погодившись з висновком суду першої інстанції в частині задоволених вимог про визнання недійсним свідоцтва про право власності на житло від 27 грудня 2012 року як виданого без достатніх правових підстав, зазначив, що суд першої інстанції, вирішуючи позов про витребування майна, обмежився цитуванням висновків Європейського суду з прав людини без установлення обставин набуття права власності на квартиру відповідачів та не звернув увагу, що за короткий проміжок часу квартира була предметом відчуження кілька разів та набута у власність відповідачами в серпні 2018 року, в той час як позовна заява про витребування майна подана в червні 2018 року, що свідчить про відсутність тривалого володіння майном відповідачами.

Встановивши, що квартира вибула з комунальної власності поза волею органу місцевого самоврядування на підставі недійсного свідоцтва, апеляційний суд зробив висновок про наявність підстав для витребування цієї квартири з незаконного володіння ОСОБА_3 та ОСОБА_4 на користь територіальної громади міста Одеси.

Аргументи учасників справи

У вересні 2021 року ОСОБА_4 засобами поштового зв`язку подав до Верховного Суду касаційну скаргу на рішення Малиновського районного суду м. Одеси від 12 лютого 2020 року та на постанову Одеського апеляційного суду від 22 вересня 2021 року в частині задоволених позовних вимог, у якій просить їх скасувати як такі, що прийняті з неправильним застосуванням норм матеріального права й порушенням норм процесуального права, та ухвалити нове рішення про відмову в задоволенні позову.

Касаційна скарга мотивована тим, що:

матеріали справи не містять належних і допустимих доказів на підтвердження права власності територіальної громади м. Одеси на спірну квартиру, що свідчить про відсутність порушеного права позивача. Крім того, матеріали справи не містять доказів про те, що ОСОБА_6 була зареєстрована в спірній квартирі, оскільки довідками № 737 від 14 червня 2018 року та № 930 від 08 серпня 2018 року, виданими КП "ЖКС "Хмельницький", підтверджено, що в спірній квартирі жодна особа не зареєстрована;

висновки судів про незаконну реєстрацію права власності ОСОБА_1 на квартиру ґрунтуються на припущеннях, адже матеріали справи містять розпорядження органу приватизації № 219877 від 27 грудня 2012 року, на підставі якого видане свідоцтво про право власності № НОМЕР_1 від 27 грудня 2012 року, технічний паспорт, довідку про склад сім`ї та реєстрацію, що свідчить про наявність законних підстав набуття у власність квартири;

суди не звернули увагу на те, що рішення органу приватизації № 219877 від 27 грудня 2012 року про передання квартири у власність є чинним та сторонами не оспорюється, а тому свідоцтво про право власності, яке лише підтверджує таке право, не може бути визнане недійсним;

суд першої інстанції правильно відмовив у задоволенні позову про витребування квартири, проте не звернув увагу, що розпорядження органу приватизації № 219977 від 27 грудня 2012 року є дійсним, презумпція правомірності набуття ОСОБА_1 права власності не спростована, тому немає правових підстав для витребування спірної квартири у добросовісних набувачів ОСОБА_4 та ОСОБА_3 з підстав, передбачених частиною першою статті 388 ЦК України;

апеляційний суд, задовольняючи вимогу про витребування квартири, не звернув увагу, що ОСОБА_4 та ОСОБА_3, які уклали договір купівлі -продажу квартири з ОСОБА_2, є добросовісними набувачами, а тому витребування у відповідачів спірної квартири порушує принцип справедливого балансу та призводить до надмірного індивідуального тягаря для них. Рівень правового захисту добросовісних власників майна від його витребування, що встановлений національним законодавством та статтею 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (995_004) , повинен знаходиться на такому рівні, який би унеможливлював позбавлення власників їхнього майна. Апеляційний суд знехтував тим фактом, що держава в особі уповноваженого державного реєстратора, який виконував делеговані державою функції, зареєструвала та визнала право власності як за ОСОБА_1, так і відповідні подальші переходи права власності, включаючи набуття нерухомого майна відповідачами по справі. При цьому не звернув увагу, що ОСОБА_4 та ОСОБА_3 фактично проживають у квартирі та зареєстровані в ній. Факт того, що квартира вдруге відчужена за два місяці, не спростовує добросовісність набуття права власності ОСОБА_4 та ОСОБА_3, оскільки законом не встановлено обмеження щодо проміжку часу для придбання квартири особою, яка є добросовісним набувачем. Звертаючись до суду з цим позовом в червні 2018 року, позивач не вжив заходи забезпечення позову та не наклав арешт на квартиру, що підтверджує неналежне виконання позивачем своїх процесуальних обов`язків.

У листопаді 2021 року від позивача до Верховного Суду надійшов відзив на касаційну скаргу, в якому він просив залишити її без задоволення, а судові рішення в оскарженій частині - без змін. Указує, що суди зробили правильний висновок про наявність підстав для задоволення позову, адже свідоцтво про право власності № НОМЕР_1 від 27 грудня 2012 року ОСОБА_1 на спірну квартиру не видавалося, відповідне рішення органу приватизації щодо квартири у встановленому законом порядку не приймалося, а тому реєстрація права власності за ОСОБА_1 проведена незаконно. Оскільки в подальшому відбулося неодноразове відчуження квартири, апеляційний суд, належним чином встановивши обставини справи, зробив правильний висновок про витребування нерухомого майна в порядку статті 388 ЦК України на користь територіальної громади м. Одеси.

Згідно з протоколом автоматизованого розподілу судової справи між суддями Верховного Суду від 30 вересня 2021 року касаційну скаргу передано на розгляд судді-доповідачеві Антоненко Н. О.

Ухвалою Верховного Суду від 07 жовтня 2021 року відкрито касаційне провадження у справі; витребувано з районного суду справу № 336/665/19; у задоволенні клопотання про зупинення виконання постанови Одеського апеляційного суду від 22 вересня 2021 року відмовлено; надано учасникам справи строк для подачі відзиву на касаційну скаргу.

17 листопада 2021 року матеріали справи № 521/10957/18 надійшли до Верховного Суду та передані судді-доповідачеві Антоненко Н. О.

Ухвалою Верховного Суду від 01 червня 2022 року справу призначено до судового розгляду.

Ухвалою Верховного Суду від 22 червня 2022 року касаційне провадження в справі зупинене до закінчення розгляду Великою Палатою Верховного Суду справи № 461/12525/15 (провадження № 14-190цс20).

Ухвалою Верховного Суду від 15 березня 2023 року касаційне провадження у справі поновлено.

Межі та підстави касаційного перегляду

Переглядаючи в касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими (частина перша статті 400 ЦПК України).

В ухвалі про відкриття касаційного провадження зазначаються підстава (підстави) відкриття касаційного провадження (частина восьма статті 394 ЦПК України).

В ухвалі Верховного Суду від 07 жовтня 2021 року вказано, що касаційна скарга містить підстави касаційного оскарження, передбачені пунктами 1, 4 частини другої статті 389 ЦПК України. Зокрема, що суди при вирішенні справи не застосували висновків викладених у постановах Верховного Суду від 03 квітня 2018 року в справі № 917/927/17, від 09 грудня 2019 року в справі № 201/8265/17, від 27 червня 2018 року в справі № 925/797/17, від 05 лютого 2020 року в справі № 904/750/19, від 06 травня 2020 року в справі № 120/4617/18а, від 27 травня 2020 року в справі № 442/2771/17, від 16 вересня 2020 року в справі № 278/657/18, від 15 травня 2019 року в справі № 523/17358/16-ц, від 12 серпня 2020 року в справі № 522/21850/15-ц, від 20 березня 2019 року в справі № 521/8368/15-ц, від 18 березня 2020 року в справі № 199/7375/16-ц, від 14 липня 2021 року в справі № 522/14452/15-ц, від 20 травня 2020 року в справі № 199/8047/16-ц; апеляційний суд не дослідив зібрані в справі докази, які подані відповідачами.

Рішення суду першої інстанції та постанова апеляційного суду оскаржуються в частині задоволених позовних вимог про визнання недійсним свідоцтва про право власності та витребування квартири, в іншій частині судові рішення не оскаржуються, а тому Верховним Судом не переглядаються.

Фактичні обставини справи

Суди встановили, що відповідно до виписки з домової книги про склад сім`ї та реєстрації в квартирі АДРЕСА_1 в ній з 28 лютого 1990 року зареєстрована та проживає ОСОБА_6

16 травня 2018 року директор КП "ЖКС Хмельницький" листом повідомив Малиновську райадміністрацію м. Одеси про те, що за адресою: АДРЕСА_1 звільнилася квартира № 51 у зв`язку зі смертю ОСОБА_6 . Вказана квартира не приватизована, належить житловому фонду місцевих рад. Будинок № 11/17 корпус 2 за вказаною адресою знаходиться в управлінні КП "ЖКС Хмельницький". При звільненні квартири стало відомо, що ОСОБА_6 не знято з реєстраційного обліку. Квартира опломбована працівниками дільниці № 3 КП "ЖКС Хмельницький".

Відповідно до копії свідоцтва про право власності на житло від 27 грудня 2012 року № НОМЕР_1, виданого Управлінням Житлово-комунального господарства та паливно-енергетичного комплексу Одеської міської ради згідно з розпорядженням (наказом) від 27 грудня 2012 року № 219877 ОСОБА_1 на праві приватної власності належить квартира АДРЕСА_1 .

20 червня 2018 року між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 укладено договір купівлі-продажу квартири АДРЕСА_1, посвідчений приватним нотаріусом Одеського міського нотаріального округу Янковською О. С.

08 серпня 2018 року між ОСОБА_2 та ОСОБА_4, ОСОБА_3 укладено договір купівлі-продажу вказаної квартири, посвідчений приватним нотаріусом Одеського міського нотаріального округу Сімаченко С. Л.

Довідкою № 290/01-09 від 13 червня 2018 року КП "Міське агентство з приватизації житла" підтверджується, що квартира АДРЕСА_1 не приватизувалась.

Відповідно до листа КП "Міське агентство з приватизації житла" від 22 червня 2018 року на запит Малиновської райадміністрації щодо оформлення приватизаційних документів на вказану квартиру повідомлено, що у 2012 році органом приватизації державного житлового фонду був і є Департамент міського господарства Одеської міської ради. Відповідно до комп`ютерної бази даних свідоцтво про право власності на житло № НОМЕР_1 належить іншому об`єкту нерухомого майна, а саме: АДРЕСА_7, виданого 01 грудня 2018 року.

За фактом неправомірного заволодіння невстановленими особами квартирою АДРЕСА_1 розпочато кримінальне провадження, внесене до ЄРДР за № 12018160000000531 від 18 липня 2018 року за ознаками кримінального правопорушення, передбаченого частиною четвертою статті 190 КК України, частиною другою статті 364 КК України.

Відповідно до інформаційної довідки з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно станом на 09 серпня 2018 року квартира належить на праві спільної часткової власності ОСОБА_4 (1/2), ОСОБА_3 (1/2) на підставі договору купівлі-продажу від 08 серпня 2018 року.

Позиція Верховного Суду

Щодо позовних вимог про визнання недійсним свідоцтва про право власності

У частині першій статті 15 та частині першій статті 16 ЦК України визначено право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право в порядку, встановленому законом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів.

Для застосування того чи іншого способу захисту необхідно встановити, які ж права (інтереси) позивача порушені, невизнані або оспорені відповідачем і за захистом яких прав (інтересів) позивач звернувся до суду. При оцінці обраного позивачем способу захисту потрібно враховувати його ефективність, тобто спосіб захисту має відповідати змісту порушеного права, характеру правопорушення, та забезпечити поновлення порушеного права.

Здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором. У випадку, якщо закон або договір не визначають ефективного способу захисту порушеного, невизнаного або оспореного права, свободи чи інтересу особи, яка звернулася до суду, суд відповідно до викладеної в позові вимоги такої особи може визначити у своєму рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону (частина перша та друга статті 5 ЦПК України).

Тлумачення вказаних норм свідчить, що цивільні права/інтереси захищаються у спосіб, який передбачений законом або договором, та є ефективним для захисту конкретного порушеного або оспорюваного права/інтересу позивача. Якщо закон або договір не визначають такого ефективного способу захисту, суд відповідно до викладеної в позові вимоги позивача може визначити у рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону. При розгляді справи суд має з`ясувати: чи передбачений обраний позивачем спосіб захисту законом або договором; чи передбачений законом або договором ефективний спосіб захисту порушеного права/інтересу позивача; чи є спосіб захисту, обраний позивачем, ефективним для захисту його порушеного права/інтересу у спірних правовідносинах. Якщо суд зробить висновок, що обраний позивачем спосіб захисту не передбачений законом або договором та/або є неефективним для захисту порушеного права/інтересу позивача, у цих правовідносинах позовні вимоги останнього не підлягають задоволенню. Однак, якщо обраний позивачем спосіб захисту не передбачений законом або договором, проте є ефективним та не суперечить закону, а закон або договір у свою чергу не визначають іншого ефективного способу захисту, то порушене право/інтерес позивача підлягає захисту обраним ним способом.

Недійсність правочину, договору, акту органу юридичної особи чи документу як приватно-правова категорія покликана не допускати або присікати порушення цивільних прав та інтересів або ж їх відновлювати. По своїй суті ініціювання спору про недійсність правочину, договору, акту органу юридичної особи чи документу не для захисту цивільних прав та інтересів є недопустимим.

Відповідно до частини четвертої статті 263 ЦПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.

У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 08 грудня 2021 року в справі № 461/928/17 (провадження № 61-18507св20) вказано, що "судами попередніх інстанцій, з урахуванням положень частини першої статті 81, частини четвертої статті 81 ЦПК України, правильно встановлено, що спірне нерухоме майно перебуває в комунальній власності міста Львова і згідно з договором оренди від 21 квітня 2000 року, зі змінами, управлінням ресурсів Львівської міської ради це майно передано в оренду ПП "Півколо Случ" на строк до 01 квітня 2028 року, однак майно вибуло із володіння Львівської міської ради поза її волею на підставі судового рішення, яке було скасовано та яким порушено права власника майна - територіальної громади м. Львова. При цьому реалізація права на витребування майна з чужого володіння не потребує визнання недійсними правочинів, за якими майно вибуло від законного власника, воно лише обмежене добросовісністю набувача і зберігається за власником за умови, якщо майно вибуває з володіння власника поза його волею, що й повинно бути доведено в суді, що узгоджується з висновками Великої Палати Верховного Суду, викладеного у постанові від 14 листопада 2018 року в справі № 183/1617/16 (провадження № 14-208цс18)".

Вимоги про визнання недійсним свідоцтва про право власності на спірну квартиру за незаконним володільцем не є необхідним для ефективного відновлення права. Таким чином вимога позивача про визнання недійсним свідоцтва про право власності № НОМЕР_1 від 27 грудня 2012 року не є ефективним способом захисту його прав. У зв`язку з наведеним рішення суду першої інстанції та постанова апеляційного суду в частині задоволення вказаної позовної вимоги підлягають скасуванню з ухваленням нового рішення про відмову в її задоволенні.

Щодо позовних вимог про витребування майна

Право власності вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону або незаконність набуття права власності не встановлена судом (частина друга статті 328 ЦК України в редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин).

Власник має право витребувати майно з чужого незаконного володіння (стаття 387 ЦК України).

Якщо майно відчужене особою, яка не мала на це права, добросовісний набувач набуває право власності на нього, якщо згідно з статтею 388 цього Кодексу майно не може бути витребуване у нього (стаття 330 ЦК України).

Тлумачення статті 330 ЦК України свідчить, що виникнення права власності у добросовісного набувача відбувається за таких умов:

факт відчуження майна;

майно відчужене особою, яка не мала на це права;

відчужене майно придбав добросовісний набувач;

відповідно до статті 388 ЦК, майно, відчужене особою, яка не мала на це право, не може бути витребуване у добросовісного набувача (див., зокрема, постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 20 березня 2019 року в справі № 521/8368/15 (провадження № 61-17779св18), постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 15 травня 2019 року в справі № 523/17358/16-ц (провадження № 61-48373св18).

Цивільні права особа здійснює у межах, наданих їй договором або актами цивільного законодавства. При здійсненні своїх прав особа зобов`язана утримуватися від дій, які могли б порушити права інших осіб, завдати шкоди довкіллю або культурній спадщині. Не допускаються дії особи, що вчиняються з наміром завдати шкоди іншій особі, а також зловживання правом в інших формах. При здійсненні цивільних прав особа повинна додержуватися моральних засад суспільства. Не допускаються використання цивільних прав з метою неправомірного обмеження конкуренції, зловживання монопольним становищем на ринку, а також недобросовісна конкуренція. У разі недодержання особою при здійсненні своїх прав вимог, які встановлені частинами другою - п`ятою цієї статті, суд може зобов`язати її припинити зловживання своїми правами, а також застосувати інші наслідки, встановлені законом (стаття 13 ЦК України).

Рішенням Конституційного Суду України від 28 квітня 2021 року № 2-р(II)/2021 у справі № 3-95/2020(193/20) визнано, що частина третя статті 13, частина третя статті 16 ЦК України не суперечать частині другій статті 58 Конституції України та вказано, що "оцінюючи домірність припису частини третьої статті 13 Кодексу, Конституційний Суд України констатує, що заборону недопущення дій, що їх може вчинити учасник цивільних відносин з наміром завдати шкоди іншій особі, сформульовано в ньому на розвиток припису частини першої статті 68 Основного Закону України, згідно з яким кожен зобов`язаний не посягати на права і свободи, честь і гідність інших людей. Водночас словосполука "а також зловживання правом в інших формах", що також міститься у частині третій статті 13 Кодексу, на думку Конституційного Суду України, за своєю суттю є засобом узагальненого позначення одразу кількох явищ з метою уникнення потреби наведення їх повного або виключного переліку. Здійснюючи право власності, у тому числі шляхом укладення договору або вчинення іншого правочину, особа має враховувати, що реалізація свободи договору як однієї із засад цивільного законодавства перебуває у посутньому взаємозв`язку з установленими Кодексом та іншими законами межами здійснення цивільних прав, у тому числі права власності. Установлення Кодексом або іншим законом меж здійснення права власності та реалізації свободи договору не суперечить вимогам Конституції України (254к/96-ВР) , за винятком ситуацій, коли для встановлення таких меж немає правомірної (легітимної) мети або коли використано юридичні засоби, що не є домірними. У зв`язку з тим, що частина третя статті 13 та частина третя статті 16 Кодексу мають на меті стимулювати учасників цивільних відносин до добросовісного та розумного здійснення своїх цивільних прав, Конституційний Суд України дійшов висновку, що ця мета є правомірною (легітимною)".

Суд може відмовити у захисті цивільного права та інтересу особи в разі порушення нею положень частин другої - п`ятої статті 13 цього Кодексу (частина третя статті 16 ЦК України).

Зловживання правом проявляється в тому, що:

особа (особи) "використовувала/використовували право на зло";

наявні негативні наслідки (різного прояву) для інших осіб (негативні наслідки являють собою певний стан, до якого потрапляють інші суб`єкти, чиї права безпосередньо пов`язані з правами особи, яка ними зловживає; цей стан не задовольняє інших суб`єктів; для здійснення ними своїх прав не вистачає певних фактів та/або умов; настання цих фактів/умов безпосередньо залежить від дій іншої особи; інша особа може перебувати у конкретних правовідносинах з цими особами, які "потерпають" від зловживання нею правом, або не перебувають);

враховується правовий статус особи /осіб (особа перебуває у правовідносинах і як їх учасник має уявлення не лише про обсяг своїх прав, а і про обсяг прав інших учасників цих правовідносин та порядок їх набуття та здійснення; особа не вперше перебуває у цих правовідносинах або ці правовідносини є тривалими, або вона є учасником й інших аналогічних правовідносин).

Cтаття 1 Першого протоколу до Конвенції з прав людини та основоположних свобод містить три окремі норми: перша, що виражається в першому реченні першого абзацу та має загальний характер, закладає принцип мирного володіння майном. Друга норма, що міститься в другому реченні того ж абзацу, охоплює питання позбавлення права власності та обумовлює його певними критеріями. Третя норма, що міститься в другому абзаці, визнає право договірних держав, серед іншого, контролювати використання майна в загальних інтересах. Друга та третя норми, які стосуються конкретних випадків втручання у право мирного володіння майном, повинні тлумачитися у світлі загального принципу, закладеного першою нормою.

Перша та найбільш важлива вимога статті 1 Першого протоколу до Конвенції полягає у тому, що будь-яке втручання державного органу у право на мирне володіння майном повинно бути законним. Вимога щодо законності у розумінні Конвенції вимагає дотримання відповідних положень національного законодавства та відповідності принципові верховенства права, що включає свободу від свавілля. Будь-яке втручання державного органу у право на мирне володіння майном повинно забезпечити "справедливий баланс" між загальним інтересом суспільства та вимогами захисту основоположних прав конкретної особи. Необхідність досягнення такого балансу відображена в цілому в структурі статті 1 Першого протоколу. Необхідного балансу не вдасться досягти, якщо на відповідну особу буде покладено індивідуальний та надмірний тягар. Іншими словами, має існувати обґрунтоване пропорційне співвідношення між засобами, які застосовуються, та метою, яку прагнуть досягти (EAST WEST ALLIANCE LIMITED v. UKRAINE, № 19336/04, § 166-168, ЄСПЛ, від 23 січня 2014 року).

У постанові Верховного Суду України від 18 січня 2017 року у справі № 6-2776цс16 зроблено висновок, що "втручання держави в право на мирне володіння своїм майном, зокрема, й позбавлення особи права власності на майно шляхом його витребування на користь держави загалом є предметом регулювання статті 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (995_004) (далі - Перший протокол, Конвенція), що ратифікований Законом України № 475/97-ВР від 17 липня 1997 (475/97-ВР) року. Стала практика ЄСПЛ (серед багатьох інших, рішення ЄСПЛ у справах "Спорронґ і Льоннрот проти Швеції" від 23 вересня 1982 року, "Джеймс та інші проти Сполученого Королівства" від 21 лютого 1986 року, "Щокін проти України" від 14 жовтня 2010 року, "Сєрков проти України" від 7 липня 2011 року, "Колишній король Греції та інші проти Греції" від 23 листопада2000 року, "Булвес" АД проти Болгарії" від 22 січня 2009 року, "Трегубенко проти України" від 02 листопада2004 року, "East/West Alliance Limited" проти України" від 23 січня 2014 року) свідчить про наявність трьох критеріїв, які слід оцінювати на предмет сумісності заходу втручання в право особи на мирне володіння майном із гарантіями статті 1 Першого протоколу, а саме: чи є втручання законним; чи переслідує воно "суспільний", "публічний" інтерес; чи є такий захід (втручання в право на мирне володіння майном) пропорційним визначеним цілям. Стаття 1 Першого протоколу гарантує захист права на мирне володіння майном особи, яка законним шляхом, добросовісно набула майно у власність, і для оцінки додержання "справедливого балансу" в питаннях позбавлення майна мають значення обставини, за якими майно було набуте у власність, поведінка особи, з власності якої майно витребовується".

Під час розгляду справи щодо застосування положень статті 388 ЦК України у поєднанні з положеннями статті 1 Першого Протоколу до Конвенції, суди повинні самостійно, з урахуванням усіх встановлених обставин справи дійти висновку про наявність підстав для втручання у мирне володіння майном особи, що набула це майно за відплатним договором, виходячи з принципів мирного володіння майном (див. постанова Великої Палати Верховного Суду від 07 листопада 2018 року у справі № 488/6211/14-ц), а також надати оцінку тягаря, покладеного на цю особу таким втручанням. Такими обставинами можуть бути, зокрема, підстави та процедури набуття майна добросовісним набувачем, порівняльна вартість цього майна з майновим станом особи, спрямованість волевиявлення учасників правовідносин та їх фактичні наміри щодо цього майна тощо (див. пункт 58 постанови Великої Палата Верховного Суду від 14 грудня 2022 року у справі № 461/12525/15-ц (провадження № 14-190цс20)).

Добросовісний набувач не може відповідати у зв`язку із порушеннями інших осіб, допущеними в рамках процедур, спеціально призначених для запобігання шахрайства при вчиненні правочинів з нерухомим майном. Конструкція, за якої добросовісний набувач втрачає такий статус всупереч приписам статті 388 ЦК України, а, відтак, втрачає майно і сам змушений шукати способи компенсації своїх втрат, є неприйнятною та покладає на добросовісного набувача індивідуальний та надмірний тягар (пункт 6.53 постанови Великої Палати Верховного Суду від 02 листопада 2021 року у справі № 925/1351/19 (провадження № 12-35гс21)).

У частинах першій, третій статті 12, частинах першій, п`ятій, шостій статті 81 ЦПК України визначено, що цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін, кожна сторона повинна довести ті обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

У справі, яка переглядається, суд першої інстанції встановив, що ОСОБА_4 та ОСОБА_3 є добросовісними набувачами, у зв`язку з чим зробив правильний висновок про відсутність підстав для задоволення позовних вимог Малиновської районної адміністрації Одеської міської ради про витребування квартири з чужого незаконного володіння, оскільки витребування квартири у останніх власників, які є добросовісними набувачами та набули право власності на спірний об`єкт нерухомого майна на підставі відплатного договору, призведе до порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції з прав людини та основоположних свобод. У такому випадку на відповідача буде покладено індивідуальний та надмірний тягар. Апеляційний суд на вказані обставини увагу не звернув, помилково виходив із недобросовісності відповідачів та дійшов неправильного висновку про наявність підстав для задоволення позовної вимоги про витребування нерухомого майна на користь Малиновської районної адміністрації Одеської міської ради.

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

Суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, які передбачені пунктами 1, 3, 4, 8 частини першої статті 411, частиною другою статті 414 цього Кодексу, а також у разі необхідності врахування висновку щодо застосування норм права, викладеного у постанові Верховного Суду після подання касаційної скарги (частина третя статті 400 ЦПК України).

З урахуванням необхідності врахування висновку щодо застосування норм права, викладеного у постановах Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 08 грудня 2021 року в справі № 461/928/17 (провадження № 61-18507св20) та Великої Палати Верховного Суду від 14 грудня 2022 року у справі № 461/12525/15-ц (провадження № 14-190цс20) касаційна скарга підлягає частковому задоволенню, рішення Малиновського районного суду міста Одеси від 12 лютого 2020 року та постанова Одеського апеляційного суду від 22 вересня 2021 року в частині позовних вимог про визнання недійсним свідоцтва про право власності підлягають скасуванню з ухваленням в цій частині нового рішення про відмову в задоволенні вказаних вимог; постанова Одеського апеляційного суду від 22 вересня 2021 року в частині позовних вимог про витребування квартири підлягає скасуванню з залишенням в силі рішення суду першої інстанції в цій частині.

Оскільки касаційна скарга підлягає частковому задоволенню, з позивача на користь ОСОБА_4 підлягає стягненню судовий збір за подання апеляційної скарги у розмірі 1057,20 грн та за подання касаційної скарги у розмірі 1409,60 грн, що становить 2466,80 грн.

Керуючись статтями 400, 409, 412, 413, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_4 задовольнити частково.

Рішення Малиновського районного суду міста Одеси від 12 лютого 2020 року та постанову Одеського апеляційного суду від 22 вересня 2021 року в частині позовних вимог Малиновської районної адміністрації Одеської міської ради про визнання свідоцтва про право власності недійсним скасувати та ухвалити в цій частині нове рішення, яким відмовити у задоволенні позовної вимоги Малиновської районної адміністрації Одеської міської ради до ОСОБА_1 про визнання свідоцтва про право власності недійсним.