У серпні 2020 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_2, Товариства з обмеженою відповідальністю "Псилогос" (далі - ТОВ "Псилогос"), третя особа - державний реєстратор Департаменту реєстрації Харківської міської ради Шеховцова Маргарита Євгенівна, про визнання дій протиправними та скасування державної реєстрації речових прав, визнання недійсним правочину, припинення права власності, посилаючись на те, що з 03 листопада 2000 року він перебував із ОСОБА_2 у зареєстрованому шлюбі. На підставі рішення Харківської міської ради від 27 квітня 2005 року "Про передачу у власність та надання в оренду громадянам земельних ділянок" ОСОБА_2 отримала у приватну власність земельну ділянку площею 904,91 кв. м для будівництва та обслуговування житлового будинку, господарських будівель та споруд на АДРЕСА_1 . В період шлюбу на зазначеній земельній ділянці за спільні кошти подружжя було споруджено двоповерховий індивідуальний житловий будинок загальною площею 351,9 кв. м. Рішення Ленінського районного суду міста Харкова від 16 липня 2007 року у справі № 2-3020/07 за ОСОБА_2 було визнано право власності на вказаний житловий будинок. Цим рішенням суду встановлено, що на час придбання земельної ділянки на АДРЕСА_1 ОСОБА_2 перебувала з ним у зареєстрованому шлюбі і він не заперечував проти будівництва житлового будинку на вказаній земельній ділянці, про що повідомив суд письмово. В подальшому відносини між подружжям погіршилися, спільне життя не склалося, і ОСОБА_2 звернулася до суду з позовом до нього про розірвання шлюбу. Також ухвалою Ленінського районного суду міста Харкова від 25 травня 2017 року було відкрито провадження у справі № 642/2179/17 за позовом ОСОБА_2 до нього про поділ майна подружжя. Наприкінці вересня 2017 року йому стало відомо про те, що на підставі рішення державного реєстратора Департаменту реєстрації Харківської міської ради Шеховцової М. Є. про державну реєстрацію речових прав та їх обтяжень, індексний номер 37134844, від 18 вересня 2017 року право власності на житловий будинок було зареєстровано за ТОВ "Псилогос", яке створене 17 серпня 2017 року, а його засновниками є ОСОБА_2 та ОСОБА_3 . З протоколу № 1 установчих зборів засновників ТОВ "Псилогос" вбачається, що ОСОБА_2 внесла до статутного капіталу ТОВ "Псилогос" житловий будинок АДРЕСА_2 загальною площею 351,9 кв. м, житловою площею 144,8 кв. м вартістю 7 889 700 грн, що складає 91 % статутного капіталу. Передача цього житлового будинку як внеску до статутного капіталу ТОВ "Псилогос" оформлена актом прийому-передачі від 18 серпня 2017 року № 1. Вказане рішення державного реєстратора порушує його права, так як спірний житловий будинок є об`єктом спільної сумісної власності подружжя. Враховуючи викладене, ОСОБА_1 просив: визнати протиправним та скасувати рішення державного реєстратора Департаменту реєстрації Харківської міської ради Шеховцової М. Є. про державну реєстрацію речових прав та їх обтяжень, індексний номер 37134844, від 18 вересня 2017 року; визнати недійсним правочин щодо внесення ОСОБА_2 житлового будинку за адресою: АДРЕСА_1 як майнового внеску до статутного капіталу ТОВ "Псилогос", оформлений актом № 1 прийому-передачі вказаного будинку; припинити право власності ТОВ "Псилогос" на зазначений житловий будинок.

Заочним рішенням Ленінського районного суду міста Харкова від 30 листопада 2020 року позов задоволено. Визнано протиправними дії державного реєстратора Департаменту реєстрації Харківської міської ради Шеховцової М. Є. про державну реєстрацію речових прав та їх обтяжень, індексний номер 37134844, від 18 вересня 2017 року. Скасовано рішення державного реєстратора Департаменту реєстрації Харківської міської ради Шеховцової М. Є. про державну реєстрацію речових прав та їх обтяжень, індексний номер 37134844, від 18 вересня 2017 року. Визнано недійсним правочин щодо внесення ОСОБА_2 житлового будинку за адресою: АДРЕСА_2 як майнового внеску до статутного капіталу ТОВ "Псилогос", оформлений актом № 1 від 18 серпня 2017 року прийому-передачі житлового будинку АДРЕСА_2 загальною площею 351,9 кв. м, житловою площею 144,8 кв. м. Припинено право власності ТОВ "Псилогос" на житловий будинок АДРЕСА_2 загальною площею 351,9 кв. м, житловою площею 144,8 кв. м.

Рішення місцевого суду мотивоване тим, що спірний житловий будинок є об`єктом спільної сумісної власності подружжя, однак ОСОБА_1 не давав своєї письмової згоди на його передачу до статутного капіталу ТОВ "Псилогос". Тому реєстрація права власності на вказаний будинок за ТОВ "Псилогос" була здійснена з грубим порушенням вимог чинного законодавства, а саме Порядку державної реєстрації речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 25 грудня 2015 року № 1127 (1127-2015-п) (далі - Порядок № 1127). При цьому правочин з передачі житлового будинку як майнового внеску до статутного капіталу ТОВ "Псилогос", оформлений актом прийому-передачі № 1 від 18 серпня 2017 року, суперечить вимогам частин другої, четвертої статті 369 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України (435-15) ), а тому підлягає визнанню недійсним з підстав, передбачених частиною першою статті 203 ЦК України.

Ухвалою Ленінського районного суду міста Харкова від 07 травня 2021 року заяву ТОВ "Псилогос" про перегляд заочного рішення Ленінського районного суду міста Харкова від 30 листопада 2020 року залишено без задоволення.

У січні 2021 року представник державного реєстратора Департаменту реєстрації Харківської міської ради Шеховцової М. Є. - Сергієнко Н. В., а в липні 2021 року - ТОВ "Псилогос" подали апеляційні скарги на заочне рішення Ленінського районного суду міста Харкова від 30 листопада 2020 року.

Розпорядженням Голови Верховного Суду від 14 березня 2022 року № 7/0/9-22 "Про зміну територіальної підсудності судових справ в умовах воєнного стану (окремі суди Донецької, Запорізької та Харківської областей)" змінено територіальну підсудність судових справ Ленінського районного суду міста Харкова та визначено її Київському районному суду міста Полтави.

Розпорядження Голови Верховного Суду від 25 березня 2022 року № 14/0/9-22 "Про зміну територіальної підсудності судових справ в умовах воєнного стану (окремі суди Сумської, Харківської областей)" змінено територіальну підсудність судових справ Харківського апеляційного суду та визначено її Полтавському апеляційному суду.

Постановою Полтавського апеляційного суду від 21 вересня 2022 року апеляційні скарги ТОВ "Псилогос" та ОСОБА_4 в інтересах державного реєстратора Департаменту реєстрації Харківської міської ради Шеховцової М. Є. залишено без задоволення, а заочне рішення Ленінського районного суду міста Харкова від 30 листопада 2020 року - без змін.

Судове рішення апеляційного суду мотивоване тим, що висновки місцевого суду по суті вирішеного спору є правильними, підтверджуються наявними у справі доказами, яким суд дав належну правову оцінку. Доводи апеляційної скарги не спростовують цих висновків і не свідчать про порушення судом норм матеріального та процесуального права.

Короткий зміст та узагальнені доводи касаційної скарги.

30 вересня 2022 року ТОВ "Псилогос" подало до Верховного Суду через підсистему "Електронний суд" касаційну скаргу на заочне рішення Ленінського районного суду міста Харкова від 30 листопада 2020 року та постанову Полтавського апеляційного суду від 21 вересня 2022 року, в якій, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить скасувати оскаржувані судові рішення і ухвалити нове рішення, яким: відмовити в задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 про визнання дій протиправними та скасування державної реєстрації речових прав, визнання недійсним правочину; залишити без розгляду позов ОСОБА_1 в частині вимоги про припинення права власності ТОВ "Псилогос".

Касаційна скарга ТОВ "Псилогос" подана на підставі пункту 1 частини другої статті 389 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України (1618-15) ) та обґрунтована тим, що суди попередніх інстанцій не звернули увагу на те, що права позивача були захищені рішенням Ленінського районного суду міста Харкова від 03 грудня 2018 року у справі № 642/2179/17, яким позов ОСОБА_1 до ОСОБА_2, третя особа - ТОВ "Псилогос", про поділ спільного майна подружжя було задоволено та стягнуто із ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 половину вартості її внеску до статутного капіталу ТОВ "Псилогос" в розмірі 3 944 850 грн. Оскільки за зверненням позивача в іншому судовому провадженні спір між подружжям вирішено по суті та на користь ОСОБА_1 стягнуто компенсацію вартості належної йому частини спільного нерухомого майна, то в цій справі суди попередніх інстанцій повинні були врахувати правові висновки, викладені в постанові Великої Палати Верховного Суду від 27 листопада 2018 року у справі № 905/2260/17, в постановах Верховного Суду у складі колегій суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 13 березня 2019 року у справі № 756/10797/15, від 27 листопада 2019 року у справі № 133/3928/14-ц, від 10 червня 2020 року у справі № 454/2786/17, а також - в постанові Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 27 січня 2020 року у справі № 761/26815/17. В позовній заяві ОСОБА_1 просив визнати протиправним та скасувати рішення державного реєстратора, визнати недійсним правочин, тобто заявив вимоги немайнового характеру. При цьому заявлена в позовній заяві вимога про припинення права власності ТОВ "Псилогос" на спірний житловий будинок є вимогою майнового характеру, а вартість цього будинку становить 7 889 700 грн. Отже, наявність немайнових вимог, які випливають із сімейних правовідносин, та ціна позову, яка перевищує двісті п`ятдесят розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб, свідчать про неможливість розгляду цієї справи в порядку спрощеного позовного провадження. Подібні правові висновки щодо необхідності розгляду позовних вимог немайнового характеру в судовому засіданні з повідомленням учасників справи викладено в постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 26 травня 2021 року у справі № 391/35/19, однак суди попередніх інстанцій не врахували їх. Крім того, при зверненні до суду з позовом ОСОБА_1 сплатив судовий збір лише за подання до суду позовної заяви немайнового характеру. Тому позов ОСОБА_1 в частині заявленої вимоги майнового характеру про припинення права власності ТОВ "Псилогос" на спірне нерухоме майно підлягає залишенню без розгляду. Також апеляційний суд не врахував правових висновків, викладених в постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 13 січня 2021 року у справі № 264/949/19 щодо неправомірності долучення апеляційним судом нових доказів.

Рух справи в суді касаційної інстанції.

Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду від 05 жовтня 2022 року відкрито касаційне провадження в цій справі та витребувано її матеріали з Київського районного суду міста Полтави.

30 січня 2023 року справа № 642/3979/20 надійшла до Верховного Суду.

Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду від 21 лютого 2023 року справу призначено до судового розгляду.

Позиція Верховного Суду.

Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження у цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

За змістом пункту 1 частини першої статті 389 ЦПК України учасники справи, а також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, свободи, інтереси та (або) обов`язки, мають право оскаржити у касаційному порядку: рішення суду першої інстанції після апеляційного перегляду справи та постанову суду апеляційної інстанції, крім судових рішень, визначених у частині третій цієї статті.

Відповідно до пункту 1, абзацу 1 пункту 4 частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.

Згідно з пунктом 4 частини третьої статті 411 ЦПК України підставою для скасування судового рішення та направлення справи на новий розгляд є також порушення норм процесуального права, на які посилається заявник у касаційній скарзі, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, якщо суд встановив обставини, що мають суттєве значення, на підставі недопустимих доказів.

Переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими (частина перша статті 400 ЦПК України).

Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга підлягає частковому задоволенню з таких підстав.

За змістом частин першої-п`ятої статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом. При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Відповідно до частини першої статті 264 ЦПК України під час ухвалення рішення суд вирішує такі питання: 1) чи мали місце обставини (факти), якими обґрунтовувалися вимоги та заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; 2) чи є інші фактичні дані, які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження; 3) які правовідносини сторін випливають із встановлених обставин; 4) яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин.

Згідно з частиною першою статті 367, частиною першою статті 368 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Справа розглядається судом апеляційної інстанції за правилами, встановленими для розгляду справи в порядку спрощеного позовного провадження, з особливостями, встановленими главою 1 розділу V ЦПК України (1618-15) .

Зазначеним вимогам закону оскаржувані судові рішення не відповідають.

Судами встановлено, що 03 листопада 2000 року між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 було укладено шлюб.

На підставі рішення Харківської міської ради від 27 квітня 2005 року "Про передачу у власність та надання в оренду громадянам земельних ділянок" ОСОБА_2 отримала у приватну власність земельну ділянку площею 904,91 кв. м для будівництва та обслуговування житлового будинку, господарських будівель та споруд на АДРЕСА_1 .

В період шлюбу ОСОБА_1 та ОСОБА_2 на вищевказаній земельній ділянці за спільні кошти подружжя було споруджено двоповерховий індивідуальний житловий будинок загальною площею 351,9 кв. м.

Рішенням Ленінського районного суду міста Харкова від 16 липня 2007 року у справі № 2-3020/07 було задоволено позов ОСОБА_2 до Виконавчого комітету Ленінської районної ради міста Харкова про визнання права власності, визнано за ОСОБА_2 право власності на двоповерховий індивідуальний житловий будинок (літера А-2) загальною площею 351,9 кв. м, житловою площею 144,8 кв. м, з підвалом (літера Ап), мансардою (літера Ам), ґанком (літера А) та терасою (літера А'), що розташований на АДРЕСА_1 . Цим рішенням суду встановлено, що на час придбання земельної ділянки за вказаною адресою ОСОБА_2 перебувала у зареєстрованому шлюбі з ОСОБА_1, який не заперечував проти будівництва житлового будинку, про що повідомив суд письмово.

На підставі вищевказаного рішення суду 29 серпня 2007 року було зареєстровано право приватної власності ОСОБА_2 на житловий будинок на АДРЕСА_1, що підтверджується інформацією з Реєстру прав власності на нерухоме майно.

17 серпня 2017 року ОСОБА_2 разом із своєю сестрою - ОСОБА_3 зареєстрували ТОВ "Псилогос".

Статутний фонд ТОВ "Псилогос" в розмірі 8 670 000 грн було сформовано, в тому числі, за рахунок майнового внеску ОСОБА_2 .

Згідно з протоколом установчих зборів засновників ТОВ "Псилогос" від 15 серпня 2017 року № 1 ОСОБА_2 внесла до статутного капіталу товариства житловий будинок АДРЕСА_2 загальною площею 351,9 кв. м, житловою площею 144,8 кв. м вартістю 7 889 700 грн, що складає 91 % статутного капіталу.

Передача вищевказаного житлового будинку як внеску до статутного капіталу ТОВ "Псилогос" оформлена актом прийому-передачі від 18 серпня 2017 року № 1.

13 вересня 2017 року ТОВ "Псилогос" подало заяву за реєстраційним номером 24139547 для проведення державної реєстрації права власності на спірний житловий будинок.

На підставі рішення державного реєстратора Департаменту реєстрації Харківської міської ради Шеховцової М. Є. про державну реєстрацію речових прав та їх обтяжень, індексний номер 37134844, від 18 вересня 2017 року право власності на житловий будинок на АДРЕСА_1 було зареєстровано за ТОВ "Псилогос".

Згідно з витягом з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень від 18 вересня 2017 року № 97655749 підставою виникнення права власності в ТОВ "Псилогос" на вищезазначений будинок стали протокол установчих зборів засновників ТОВ "Псилогос" від 15 серпня 2017 року № 1 та акт прийому-передачі від 18 серпня 2017 року № 1.

В подальшому ОСОБА_2 звернулася до суду з позовом до ОСОБА_1 про розірвання шлюбу, який рішенням Ленінського районного суду міста Харкова від 09 січня 2018 року у справі № 642/5739/17 було задоволено, шлюб між ОСОБА_2 та ОСОБА_1 розірвано.

Зміст права власності, яке полягає у праві володіння, користування та розпорядження своїм майном, визначено у статті 317 Цивільного ЦК України (435-15) .

Згідно з частинами першою-сьомою статті 319 ЦК України власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд. Власник має право вчиняти щодо свого майна будь-які дії, які не суперечать закону. При здійсненні своїх прав та виконанні обов`язків власник зобов`язаний додержуватися моральних засад суспільства. Усім власникам забезпечуються рівні умови здійснення своїх прав. Власність зобов`язує. Власник не може використовувати право власності на шкоду правам, свободам та гідності громадян, інтересам суспільства, погіршувати екологічну ситуацію та природні якості землі. Держава не втручається у здійснення власником права власності. Діяльність власника може бути обмежена чи припинена або власника може бути зобов`язано допустити до користування його майном інших осіб лише у випадках і в порядку, встановлених законом.

Відповідно до статті 60 Сімейного кодексу України (далі - СК України (2947-14) ) майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності. Вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя.

Такі ж положення містить і стаття 368 ЦК України.

Конструкція норми статті 60 СК України свідчить про презумпцію спільності права власності подружжя на майно, яке набуте ними в період шлюбу. Разом з тим зазначена презумпція може бути спростована, й один із подружжя може оспорювати поширення правового режиму спільності набутого майна щодо певного об`єкта в судовому порядку. Тягар доказування обставин, необхідних для спростування презумпції, покладається на того з подружжя, який її заперечує.

Згідно зі статтею 61 СК України об`єктом права спільної сумісної власності подружжя може бути будь-яке майно, за винятком виключеного з цивільного обороту.

Дружина та чоловік мають рівні права на володіння, користування і розпоряджання майном, що належить їм на праві спільної сумісної власності, якщо інше не встановлено домовленістю між ними (стаття 63 СК України).

За положеннями частин першої, другої, четвертої статті 369 ЦК України співвласники майна, що є у спільній сумісній власності, володіють і користуються ним спільно, якщо інше не встановлено домовленістю між ними. Розпоряджання майном, що є у спільній сумісній власності, здійснюється за згодою всіх співвласників, якщо інше не встановлено законом. Згода співвласників на вчинення правочину щодо розпорядження спільним майном, який підлягає нотаріальному посвідченню та (або) державній реєстрації, має бути висловлена письмово і нотаріально посвідчена. Правочин щодо розпорядження спільним майном, вчинений одним із співвласників, може бути визнаний судом недійсним за позовом іншого співвласника у разі відсутності у співвласника, який вчинив правочин, необхідних повноважень.

Відповідно до частин першої-третьої статті 65 СК України дружина, чоловік розпоряджаються майном, що є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, за взаємною згодою. При укладенні договорів одним із подружжя вважається, що він діє за згодою другого з подружжя. Дружина, чоловік має право на звернення до суду з позовом про визнання договору недійсним як такого, що укладений другим із подружжя без її, його згоди, якщо цей договір виходить за межі дрібного побутового. Для укладення одним із подружжя договорів, які потребують нотаріального посвідчення і (або) державної реєстрації, а також договорів стосовно цінного майна, згода другого з подружжя має бути подана письмово.

Вищевказана стаття визначає правила розпорядження подружжям майном, що є об`єктом права їх спільної сумісної власності. Таке розпорядження здійснюється шляхом укладення дружиною та/або чоловіком різноманітних правочинів з іншими особами. Якщо правочин щодо спільного майна укладає один з подружжя, то воля другого з подружжя, його згода на укладення правочину має бути з`ясована окремо.

У Рішенні Конституційного Суду України від 19 вересня 2012 року (v017p710-12) у справі № 1-8/2012 за конституційним зверненням приватного підприємства "ІКІО" щодо офіційного тлумачення положення частини першої статті 61 СК України при вирішенні питання відносно правового режиму майна фізичної особи-підприємця зазначено, що приватне підприємство (або його частина), засноване одним із подружжя, - це окремий об`єкт права спільної сумісної власності подружжя, до якого входять усі види майна, у тому числі вклад до статутного капіталу та майно, виділене з їх спільної сумісної власності.

Статями 69, 70 СК України закріплено право дружини та чоловіка на поділ майна, що належить їм на праві спільної сумісної власності, незалежно від розірвання шлюбу, а також правило про те, що у разі поділу майна, яке є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, частки майна дружини та чоловіка є рівними, якщо інше не визначено домовленістю між ними або шлюбним договором.

За змістом статті 113 ЦК України товариство з обмеженою відповідальністю належить до господарських товариств. Господарські товариства можуть набувати майнових та особистих немайнових прав.

Згідно зі статтею 115 ЦК України Господарське товариство є власником: 1) майна, переданого йому учасниками товариства у власність як вклад до статутного (складеного) капіталу; 2) продукції, виробленої товариством у результаті господарської діяльності; 3) одержаних доходів; 4) іншого майна, набутого на підставах, що не заборонені законом. Вкладом до статутного (складеного) капіталу господарського товариства можуть бути гроші, цінні папери, інші речі або майнові чи інші відчужувані права, що мають грошову оцінку, якщо інше не встановлено законом. Грошова оцінка вкладу учасника господарського товариства здійснюється за згодою учасників товариства, а у випадках, встановлених законом, вона підлягає незалежній експертній перевірці.

В постановах Верховного Суду України від 02 жовтня 2013 року у справі № 6-79цс13, від 03 червня 2015 року у справі № 6-38цс15, в постановах Верховного Суду від 13 березня 2019 року у справі № 756/10797/15-ц, від 07 травня 2019 року у справі № 490/1408/15-ц, від 16 жовтня 2019 року у справі № 906/936/18, від 11 грудня 2019 року у справі № 638/19826/15-ц, від 03 березня 2020 року у справі № 909/52/19, від 09 лютого 2021 року у справі № 607/6271/17-ц викладено правовий висновок про те, що якщо один з подружжя є учасником господарського товариства і вносить до його статутного капіталу майно, придбане за рахунок спільних коштів подружжя, то таке майно переходить у власність цього товариства, а в іншого з подружжя право власності на майно (тобто речове право) трансформується в право вимоги (зобов`язальне право), сутність якого полягає у праві вимоги виплати половини вартості внесеного майна в разі поділу майна подружжя або право вимоги половини отриманого доходу від діяльності підприємства.

Згідно з частинами першою-четвертою статті 202 ЦК України правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків. Правочини можуть бути односторонніми та дво- чи багатосторонніми (договори). Одностороннім правочином є дія однієї сторони, яка може бути представлена однією або кількома особами. Односторонній правочин може створювати обов`язки лише для особи, яка його вчинила. Односторонній правочин може створювати обов`язки для інших осіб лише у випадках, встановлених законом, або за домовленістю з цими особами. Дво- чи багатостороннім правочином є погоджена дія двох або більше сторін.

Акт приймання-передачі майна до складу статутного фонду є правочином, який підтверджує волевиявлення сторін, а також має юридичні наслідки - факт набуття та припинення права власності на нерухоме майно.

Отже, двосторонній акт у цих правовідносинах свідчить про погоджену дію шляхом волевиявлення обох сторін зазначеного двостороннього правочину на набуття певних цивільних прав та обов`язків, а тому оскарження правочину, оформленого актом (в розумінні статті 202 ЦК України), є належним способом захисту цивільних прав та обов`язків в розумінні статті 16 ЦК України.

Наведене узгоджується з правовими висновками, викладеними в постанові Верховного Суду України від 29 квітня 2015 року у справі № 903/134/13-г та в постанові Верховного Суду від 11 вересня 2018 року у справі № 918/1377/16.

Статтею 16 ЦК України передбачено, що визнання правочину недійсним є одним з визначених законом способів захисту цивільних прав та інтересів осіб, а загальні вимоги щодо недійсності правочину встановлені статтею 215 цього Кодексу.

Відповідно до частини першої статті 215 ЦК підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою-третьою, п`ятою та шостою статті 203 цього Кодексу.

Згідно з частинами першою-третьою, п`ятою, шостою статті 203 ЦК України зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам. Особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності. Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі. Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним. Правочин, що вчиняється батьками (усиновлювачами), не може суперечити правам та інтересам їхніх малолітніх, неповнолітніх чи непрацездатних дітей.

Правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним (стаття 204 ЦК України).

Недійсний правочин не створює юридичних наслідків, крім тих, що пов`язані з його недійсністю. У разі недійсності правочину кожна із сторін зобов`язана повернути другій стороні у натурі все, що вона одержала на виконання цього правочину, а в разі неможливості такого повернення, зокрема тоді, коли одержане полягає у користуванні майном, виконаній роботі, наданій послузі, - відшкодувати вартість того, що одержано, за цінами, які існують на момент відшкодування (частина перша статті 216 ЦК України).

При вирішенні позову про визнання недійсним оспорюваного правочину підлягають застосуванню загальні приписи статей 3, 15, 16 ЦК України, якими передбачено право кожної особи на судовий захист саме порушеного цивільного права. За результатами розгляду такого спору вирішується питання про спростування презумпції правомірності правочину й має бути встановлено не лише наявність підстав недійсності правочину, що передбачені законом, але й визначено, чи було порушене цивільне право особи, за захистом якого позивач звернувся до суду, яке саме право порушене, в чому полягає порушення, оскільки в залежності від цього визначається належний спосіб захисту порушеного права, якщо воно мало місце.

Пунктом 1 частини першої статті 2 Закону України від 01 липня 2004 року № 1952-IV "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень" (далі - Закон № 1952-IV (1952-15) ) визначено, що державна реєстрація речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень - офіційне визнання і підтвердження державою фактів набуття, зміни або припинення речових прав на нерухоме майно, обтяжень таких прав шляхом внесення відповідних відомостей до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно.

За змістом частини третьої статті 10 Закону № 1952-IV в редакції, чинній на час прийняття оспорюваного рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень, державний реєстратор, зокрема: встановлює відповідність заявлених прав і поданих/отриманих документів вимогам законодавства, а також відсутність суперечностей між заявленими та вже зареєстрованими речовими правами на нерухоме майно та їх обтяженнями; перевіряє документи на наявність підстав для проведення реєстраційних дій, зупинення розгляду заяви про державну реєстрацію прав та їх обтяжень, зупинення державної реєстрації прав, відмови в державній реєстрації прав та приймає відповідні рішення; здійснює інші повноваження, передбачені цим Законом.

Відповідно до статті 11 Закону № 1952-IV державний реєстратор самостійно приймає рішення за результатом розгляду заяв у сфері державної реєстрації прав. Втручання, крім випадків, передбачених цим Законом, будь-яких органів влади, їх посадових осіб, юридичних осіб, громадян та їх об`єднань у діяльність державного реєстратора під час проведення реєстраційних дій забороняється і тягне за собою відповідальність згідно із законом.

Частинами першою, другою статті 18 Закону № 1952-IV в редакції, чинній на час прийняття оспорюваного рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень, визначено, що державна реєстрація прав проводиться в такому порядку: 1) прийняття/отримання документів для державної реєстрації прав, формування та реєстрація заяви в базі даних заяв; 2) виготовлення електронних копій документів, поданих для державної реєстрації прав, шляхом сканування (у разі подання документів у паперовій формі) та їх розміщення у Державному реєстрі прав; 3) встановлення черговості розгляду заяв, зареєстрованих у базі даних заяв; 4) перевірка документів на наявність підстав для зупинення розгляду заяви, зупинення державної реєстрації прав, відмови у проведенні державної реєстрації прав та прийняття відповідних рішень; 5) прийняття рішення про державну реєстрацію прав (у разі відсутності підстав для зупинення розгляду заяви, зупинення державної реєстрації прав, відмови у проведенні державної реєстрації прав); 6) відкриття розділу в Державному реєстрі прав та/або внесення до відкритого розділу або спеціального розділу Державного реєстру прав відповідних відомостей про речові права на нерухоме майно та їх обтяження, про об`єкти та суб`єктів цих прав; 7) формування витягу з Державного реєстру прав про проведену державну реєстрацію прав для подальшого використання заявником; 8) видача/отримання документів за результатом розгляду заяви. Перелік документів, необхідних для державної реєстрації прав, та порядок державної реєстрації прав визначаються Кабінетом Міністрів України у Порядку державної реєстрації прав на нерухоме майно та їх обтяжень. Державні реєстратори зобов`язані надавати до відома заявників інформацію про перелік документів, необхідних для державної реєстрації прав.

Згідно з пунктом 40 Порядку № 1127 в редакції, чинній на час прийняття оспорюваного рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень, державна реєстрація прав проводиться на підставі документів, необхідних для відповідної реєстрації, передбачених статтею 27 Закону № 1952-IV та цим Порядком.

Пунктами 1, 9, 14 частини першої статті 27 Закону № 1952-IV в редакції, чинній на час прийняття оспорюваного рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень, передбачено, що державна реєстрація права власності та інших речових прав проводиться на підставі: укладеного в установленому законом порядку договору, предметом якого є нерухоме майно, речові права на яке підлягають державній реєстрації, чи його дубліката; рішення суду, що набрало законної сили, щодо права власності та інших речових прав на нерухоме майно; інших документів, що відповідно до законодавства підтверджують набуття, зміну або припинення прав на нерухоме майно.

Згідно з пунктом 48 Порядку № 1127 в редакції, чинній на час прийняття оспорюваного рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень, для державної реєстрації права власності у зв`язку з передачею майна у власність юридичної особи як внесок (внесення майна до статутного (складеного) капіталу (статутного фонду), вступні, членські та цільові внески членів кооперативу тощо) подаються: 1) документ, що посвідчує право власності особи на майно, що передається у власність юридичної особи (крім випадку, коли право власності на таке майно вже зареєстровано в Державному реєстрі прав); 2) акт приймання-передачі майна або інший документ, що підтверджує факт передачі такого майна. Справжність підписів на акті приймання-передачі майна або іншому документі, що підтверджує факт передачі такого майна, засвідчується відповідно до Закону України "Про нотаріат" (3425-12) ; 3) рішення органу або особи, уповноважених установчими документами юридичної особи або законом (у разі, коли передача майна здійснюється іншою юридичною особою); 4) письмова згода всіх співвласників (у разі, коли передача здійснюється щодо майна, що перебуває у спільній власності).

Частиною третьою статті 26 Закону № 1952-IV в редакції, чинній з 16 січня 2020 року, яка діяла на час ухвалення оскаржуваного судового рішення судом першої інстанції, визначено, що відомості про речові права, обтяження речових прав, внесені до Державного реєстру прав, не підлягають скасуванню та/або вилученню. У разі скасування рішення державного реєстратора про державну реєстрацію прав на підставі судового рішення чи у випадку, передбаченому підпунктом "а" пункту 2 частини шостої статті 37 цього Закону, а також у разі визнання на підставі судового рішення недійсними чи скасування документів, на підставі яких проведено державну реєстрацію прав, скасування на підставі судового рішення державної реєстрації прав, державний реєстратор чи посадова особа Міністерства юстиції України (у випадку, передбаченому підпунктом "а" пункту 2 частини шостої статті 37 цього Закону) проводить державну реєстрацію набуття, зміни чи припинення речових прав відповідно до цього Закону. Ухвалення судом рішення про скасування рішення державного реєстратора про державну реєстрацію прав, визнання недійсними чи скасування документів, на підставі яких проведено державну реєстрацію прав, а також скасування державної реєстрації прав допускається виключно з одночасним визнанням, зміною чи припиненням цим рішенням речових прав, обтяжень речових прав, зареєстрованих відповідно до законодавства (за наявності таких прав). Державна реєстрація набуття, зміни чи припинення речових прав у разі скасування рішення державного реєстратора про державну реєстрацію прав у випадку, передбаченому підпунктом "а" пункту 2 частини шостої статті 37 цього Закону, проводиться без подання відповідної заяви заявником та справляння адміністративного збору на підставі відомостей про речові права, що містилися в Державному реєстрі прав. У разі відсутності таких відомостей про речові права в Державному реєстрі прав заявник подає оригінали документів, необхідних для проведення державної реєстрації набуття, зміни чи припинення речових прав.

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги.

Ухвалюючи рішення про задоволення позову, суд першої інстанції, з яким погодився апеляційний суд, виходив з того, що спірний житловий будинок за адресою: АДРЕСА_1 є об`єктом спільної сумісної власності подружжя і що позивач ОСОБА_1 не давав своєї письмової згоди на його передачу до статутного капіталу ТОВ "Псилогос", тому оспорюваний правочин, оформлений актом прийому-передачі № 1 від 18 серпня 2017 року, суперечить вимогам частин другої, четвертої статті 369 ЦК України та підлягає визнанню недійсним з підстав, передбачених частиною першою статті 203 ЦК України. З огляду на відсутність письмової згоди ОСОБА_1 на передачу зазначеного житлового будинку у власність ТОВ "Псилогос", суди дійшли висновку про те, що дії державного реєстратора Департаменту реєстрації Харківської міської ради Шеховцової М. Є. не відповідали вимогам Порядку № 1127, тому рішення цього державного реєстратора про державну реєстрацію речових прав та їх обтяжень, індексний номер 37134844, від 18 вересня 2017 року підлягає скасуванню, а право власності ТОВ "Псилогос" на спірне нерухоме майно - припиненню.

Однак вказані висновки судів попередніх інстанцій ґрунтуються на неправильному застосуванні норм матеріального права з огляду на таке.

В позовній заяві ОСОБА_1 посилався на те, що ухвалою Ленінського районного суду міста Харкова від 25 травня 2017 року було відкрито провадження у справі № 642/2179/17 за позовом ОСОБА_2 до нього про поділ майна подружжя.

Під час розгляду справи місцевий суд не з`ясував, чи вирішено вказаний спір по суті, а суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні послався на постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 29 січня 2020 року у справі № 642/2179/17, якою залишено в силі рішення Ленінського районного суду міста Харкова від 03 грудня 2018 року, однак не дав належної правової оцінки обставинам, встановленим судовими рішеннями у вказаній справі.

Так, рішенням Ленінського районного суду міста Харкова від 03 грудня 2018 року у справі № 642/2179/17 було задоволено пред`явлений ОСОБА_1 зустрічний позов до ОСОБА_2, третя особа - ТОВ "Псилогос", про поділ спільного майна подружжя та вирішено стягнути із ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 половину вартості її внеску до статутного капіталу ТОВ "Псилогос" в розмірі 3 944 850 грн. Вказане рішення суду мотивоване тим, що спірний житловий будинок набуто сторонами під час шлюбу за спільні кошти подружжя, однак ОСОБА_2 розпорядилася цим майном вартістю 7 889 700 грн на власний розсуд, без письмової згоди чоловіка, передавши його як внесок до статутного капіталу ТОВ "Псилогос". Тому ОСОБА_1 має право на отримання грошової компенсації половини вартості будинку. При цьому місцевий суд послався на правовий висновок, викладений в постанові Верховного Суду України від 03 липня 2013 року №6-61цс13 про те, що у разі передання подружжям свого майна для здійснення підприємницької діяльності шляхом участі одного з них у заснуванні господарського товариства це майно належить зазначеному товариству на праві власності, подружжя набуває відповідне майнове право, яке реалізується одним із подружжя (засновником) шляхом участі в управлінні товариством, а друге подружжя набуває право вимоги виплати йому певних сум у разі поділу майна між подружжям.

Постановою Харківського апеляційного суду від 23 квітня 2019 року у справі № 642/2179/17 апеляційну скаргу ОСОБА_2 було задоволено частково. Рішення Ленінського районного суду міста Харкова від 03 грудня 2018 року в частині стягнення із ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 половини вартості внеску ОСОБА_2 до статутного капіталу ТОВ "Псилогос" у розмірі 3 944 850 грн та в частині стягнення судового збору скасовано, в задоволенні позовних вимог в цій частині відмовлено. Вирішено питання розподілу судових витрат. В іншій частині рішення суду першої інстанції залишено без змін.

Постановою Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 29 січня 2020 року у справі № 642/2179/17 касаційну скаргу представника ОСОБА_1 - ОСОБА_5 було задоволено. Постанову Харківського апеляційного суду від 23 квітня 2019 року в частині вирішення позовних вимог ОСОБА_1 про стягнення із ОСОБА_2 половини вартості внеску до статутного капіталу ТОВ "Псилогос" в розмірі 3 944 850 грн та в частині вирішення питання розподілу судових витрат скасовано, рішення Ленінського районного суду міста Харкова від 03 грудня 2018 року в цій частині залишено в силі.

Згідно з частиною першою статті 2 ЦПК України завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.

Частиною першою статті 4 ЦПК України передбачено, що кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.

Захист цивільних прав - це застосування цивільно-правових засобів з метою забезпечення цивільних прав.

Здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором (частина перша статті 5 ЦПК України).

Відповідно до Рішення Конституційного Суду України від 01 грудня 2004 року № 18-рп/2004 (v018p710-04) щодо поняття порушеного права, за захистом якого особа може звертатися до суду, це поняття, яке вживається в низці законів України, має той самий зміст, що й поняття "охоронюваний законом інтерес". Щодо останнього, то в Конституційний Суд України зазначив, що поняття "охоронюваний законом інтерес" означає правовий феномен, який: а) виходить за межі змісту суб`єктивного права; б) є самостійним об`єктом судового захисту та інших засобів правової охорони; в) має на меті задоволення усвідомлених індивідуальних і колективних потреб; г) не може суперечити Конституції і законам України, суспільним інтересам, загальновизнаним принципам права; д) означає прагнення (не юридичну можливість) до користування у межах правового регулювання конкретним матеріальним та/або нематеріальним благом; є) розглядається як простий легітимний дозвіл, тобто такий, що не заборонений законом. Охоронюваний законом інтерес регулює ту сферу відносин, заглиблення в яку для суб`єктивного права законодавець вважає неможливим або недоцільним.

У пункті 3.4 вказаного Рішення Конституційного Суду України від 01 грудня 2004 року № 18-рп/2004 (v018p710-04) зазначено, що виходячи зі змісту частини першої статті 8 Конституції України, охоронюваний законом інтерес перебуває під захистом не тільки закону, а й об`єктивного права у цілому, що панує у суспільстві, зокрема справедливості, оскільки інтерес у вузькому розумінні зумовлюється загальним змістом такого права і є його складовою. "Одним з проявів верховенства права", - підкреслюється у підпункті 4.1 Рішення Конституційного Суду України від 02 листопада 2004 року № 15-рп/2004 (v015p710-04) , - є те, що право не обмежується лише законодавством як однією з його форм, а включає й інші соціальні регулятори, зокрема норми моралі, традиції, звичаї тощо, які легітимовані суспільством і зумовлені історично досягнутим культурним рівнем суспільства. Всі ці елементи права об`єднуються.

З огляду на приписи та правила статей 15, 16 ЦК України кожна особа має право на захист, у тому числі судовий, свого цивільного права, а також цивільного інтересу, що загалом може розумітися як передумова для виникнення або обов`язковий елемент конкретного суб`єктивного права, як можливість задовольнити свої вимоги та виражатися в тому, що особа має обґрунтовану юридичну заінтересованість щодо наявності/відсутності цивільних прав або майна в інших осіб.

Тобто інтерес особи має бути законним, не суперечити Конституції і законам України, суспільним інтересам, справедливості, добросовісності, розумності та іншим загальноправовим засадам і відповідати критеріям охоронюваного законом інтересу, офіційне тлумачення якого надано в у згаданому Рішенні Конституційного Суду України.

Правом на звернення до суду за захистом наділена особа у разі порушення, невизнання або оспорювання саме її прав, свобод чи інтересів, а також у разі звернення до суду органів і осіб, яким надано право захищати права, свободи та інтереси інших осіб або державні та суспільні інтереси. Вирішуючи переданий на розгляд спір по суті, суд повинен встановити наявність у особи, яка звернулася з позовом, суб`єктивного матеріального права або охоронюваного законом інтересу, на захист якого подано позов, тобто встановити, чи є особа, за позовом якої (або в інтересах якої) порушено провадження у справі, належним позивачем. При цьому обов`язком позивача є доведення/підтвердження в установленому законом порядку наявності факту порушення та/або оспорювання його прав та інтересів.

В постанові Великої Палати Верховного Суду від 27 листопада 2018 року у справі № 905/2260/17, на яку послався заявник в касаційній скарзі, звернуто увагу на те, що як захист права розуміють державно-примусову діяльність, спрямовану на відновлення порушеного права суб`єкта правовідносин та забезпечення виконання юридичного обов`язку зобов`язаною стороною. Спосіб захисту може бути визначений як концентрований вираз змісту (суті) міри державного примусу, за допомогою якого відбувається досягнення бажаного для особи, право чи інтерес якої порушені, правового результату. Спосіб захисту втілює безпосередню мету, якої прагне досягнути суб`єкт захисту (позивач), вважаючи, що таким чином буде припинене порушення (чи оспорювання) його прав, він компенсує витрати, що виникли у зв`язку з порушенням його прав, або в інший спосіб нівелює негативні наслідки порушення його прав.

Відповідно до правових висновків, викладених в постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 13 березня 2019 року у справі № 756/10797/15, на яку послався заявник в касаційній скарзі, якщо один з подружжя є учасником господарського товариства і вносить до його статутного капіталу майно, придбане за рахунок спільних коштів подружжя, то таке майно переходить у власність цього підприємства, а в іншого з подружжя право власності на майно (тобто речове право) трансформується в право вимоги (зобов`язальне право), сутність якого полягає у праві вимоги виплати половини вартості внесеного майна в разі поділу майна подружжя або право вимоги половини отриманого доходу від діяльності підприємства.

В постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 27 листопада 2019 року у справі № 133/3928/14-ц, на яку послався заявник в касаційній скарзі, вказано, що право колишнього подружжя на майно, яке було об`єктом спільної сумісної власності, може бути захищено двома способами: шляхом визнання недійсним договору, за яким спірне майно відчужене на користь іншої особи, та шляхом отримання грошової компенсації вартості належної одному з подружжя частини майна. Право вибору способу захисту належить особі, чиї права порушено та залежить від її намірів: отримати спірний об`єкт у володіння і користування чи отримати грошову компенсацію за частку у цьому об`єкті. Обидва способи захисту є належними та ефективними. Водночас, за обставинами цієї справи встановлено, що у іншому судовому провадженні за позовом ОСОБА_6 до ОСОБА_7 про поділ спільного майна подружжя у справі № 133/2770/13-ц позивач, зазначаючи про порушення її прав у частині розпорядження належним їм автомобілем марки "VOLKSWAGEN TRANSPORTER", просила стягнути з відповідача на її користь компенсацію вартості 1/2 частини зазначеного автомобіля. Рішенням Козятинського міськрайонного суду Вінницької області від 23 квітня 2018 року з ОСОБА_7 стягнуто на користь ОСОБА_6 компенсацію вартості 1/2 частини автомобіля марки "VOLKSWAGEN TRANSPORTER" у розмірі 41 645 грн. Зазначене рішення набрало законної сили. Таким чином, за зверненням позивача у іншому судовому провадженні спір між подружжям по суті вирішено, оскільки позивач отримала компенсацію частини вартості спільного автомобіля, на власний розсуд обравши відповідний спосіб захисту.

В постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 10 червня 2020 року у справі № 454/2786/17, на яку ТОВ "Псилогос" звернуло увагу в касаційній скарзі, зазначено, що посилання заявника на правові висновки Верховного Суду України, викладені у постанові від 08 квітня 2015 року № 6-7цс15 про те, що законодавством не встановлено недійсності правочину при відчуженні спільного сумісного майна подружжя без письмової згоди одного з подружжя, а тому при розгляді спорів про розподіл цінного спірного майна та визнання недійсними правочинів з відчуження такого без письмової згоди одного з подружжя, за умови наявності іншої згоди, суди мають виходити з права одного з подружжя на відповідну компенсацію вартості відчуженого не в інтересах сім`ї майна, є безпідставними, оскільки право обирати спосіб захисту порушених, невизнаних чи оспорюваних прав належить особі, чиї права порушуються.

Крім того, в постанові Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 27 січня 2020 року у справі № 761/26815/17, на яку також послався заявник в касаційній скарзі, викладено правовий висновок про те, що недійсність правочину, договору, акта органу юридичної особи чи документа як приватно-правова категорія покликана не допускати або присікати порушення цивільних прав та інтересів або ж їх відновлювати. По своїй суті ініціювання спору про недійсність правочину, договору, акта органу юридичної особи чи документа не для захисту цивільних прав та інтересів є недопустимим.

Безпідставно не застосувавши до спірних правовідносин правові висновки Верховного Суду, викладені у вищезгаданих постановах, на які послався заявник у касаційній скарзі, суди попередніх інстанцій залишили поза увагою те, що за зверненням позивача в іншому судовому провадженні спір між подружжям вирішено по суті та рішенням Ленінського районного суду міста Харкова від 03 грудня 2018 року у справі № 642/2179/17, яке набрало законної сили, на користь ОСОБА_1 стягнуто компенсацію вартості належної йому частини спільного нерухомого майна, тобто права позивача щодо цього майна були захищені. Наведене свідчить про те, що оспорюваним правочином, оформленим актом прийому-передачі № 1 від 18 серпня 2017 року, а також оспорюваними діями та рішенням державного реєстратора Департаменту реєстрації Харківської міської ради Шеховцової М. Є. про державну реєстрацію речових прав та їх обтяжень, індексний номер 37134844, від 18 вересня 2017 року не порушуються права, свободи та інтереси позивача.

З огляду на викладене Верховний Суд в цій справі дійшов висновку про обґрунтованість наведеної в касаційній скарзі підстави касаційного оскарження судових рішень, передбаченої пунктом 1 частини другої статті 389 ЦПК України.

В оцінці доводів касаційної скарги про те, що заявлена в позовній заяві вимога про припинення права власності ТОВ "Псилогос" на спірний житловий будинок вартістю 7 889 700 грн є вимогою майнового характеру, однак при зверненні до суду з позовом ОСОБА_1 сплатив судовий збір лише за подання до суду позовної заяви немайнового характеру, Верховний Суд виходить з такого.

Відповідно до частини другої статті 133 ЦПК України розмір судового збору, порядок його сплати, повернення і звільнення від сплати встановлюються законом.

Судовий збір не повинен обмежувати право заявника на доступ до правосуддя, його розмір має бути розумним. Водночас судовий збір виконує роль обмежувального заходу, який попереджає подання необґрунтованих й безпідставних позовів та перенавантаження судів.

Правові засади справляння судового збору, платників, об`єкти та розміри ставок судового збору, порядок сплати, звільнення від сплати та повернення судового збору визначено Законом України "Про судовий збір" (3674-17) .

Згідно з абзацами першим, другим частини першої статті 3 Закону України "Про судовий збір" судовий збір справляється за подання до суду позовної заяви та іншої заяви, передбаченої процесуальним законодавством.

Підпунктами 1, 2 пункту 1 частини другої статті 4 Закону України "Про судовий збір" визначено ставки справляння судового збору за подання до суду позовної заяви майнового та немайнового характеру. Розмір судового збору визначається у відсотковому співвідношенні до ціни позову або у фіксованому розмірі.

Відповідно до абзаців першого, другого частини третьої статті 6 Закону України "Про судовий збір" за подання позовної заяви, що має одночасно майновий і немайновий характер, судовий збір сплачується за ставками, встановленими для позовних заяв майнового та немайнового характеру. У разі коли в позовній заяві об`єднано дві і більше вимог немайнового характеру, судовий збір сплачується за кожну вимогу немайнового характеру.

В позовній заяві, поданій до суду в серпні 2020 року, ОСОБА_1 заявив чотири позовні вимоги, а саме просив: визнати протиправним та скасувати рішення державного реєстратора Департаменту реєстрації Харківської міської ради Шеховцової М. Є. про державну реєстрацію речових прав та їх обтяжень, індексний номер 37134844, від 18 вересня 2017 року; визнати недійсним правочин щодо внесення ОСОБА_2 житлового будинку за адресою: АДРЕСА_1 як майнового внеску до статутного капіталу ТОВ "Псилогос", оформлений актом № 1 прийому-передачі вказаного будинку; припинити право власності ТОВ "Псилогос" на зазначений житловий будинок; визнати за ОСОБА_2 право власності на цей будинок. При цьому позивач сплатив судовий збір у розмірі 3 363,20 грн, тобто по 840,80 грн за кожну вимогу.

Згідно з підпунктом 2 пункту 1 частини другої статті 4 Закону України "Про судовий збір" ставка судового збору за подання до суду позовної заяви немайнового характеру фізичною особою становила 0,4 розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб (прожитковий мінімум для працездатних осіб станом на 01 січня 2020 року - 2 102 грн).

Ухвалою Ленінського районного суду міста Харкова від 11 серпня 2020 року позовну заяву ОСОБА_1 залишено без руху через її невідповідність вимогам пункту 3 частини третьої статті 175, частини четвертої статті 177 ЦПК України і надано позивачу десятиденний строк з дня отримання вказаної ухвали суду для усунення недоліків, а саме - позивачу необхідно було надати до суду звіт про оцінку спірного майна з дійсною його вартістю на час подання позову, зазначити ціну позову та доплатити судовий збір, надавши суду оригінал квитанції, виходячи з дійсної ціни позову, визначеної на підставі звіту про оцінку спірного нерухомого майна.

26 серпня 2020 року представник ОСОБА_1 - адвокат Кальченко Ю. О. подала до суду заяву, в якій просила прийняти відмову від позовної вимоги ОСОБА_1 про визнання за ОСОБА_2 права власності на спірний житловий будинок.

Ухвалою Ленінського районного суду міста Харкова від 31 серпня 2020 року відкрито провадження в цій справі, а ухвалою цього суду від 30 листопада 2020 року позовну ОСОБА_1 про визнання за ОСОБА_2 права власності на спірний житловий будинок залишено без розгляду.

Таким чином, в цій справі предметом позову були лише вищезазначені вимоги про визнання дій протиправними та скасування державної реєстрації речових прав, визнання недійсним правочину, припинення права власності ТОВ "Псилогос" на спірний житловий будинок.

Згідно з пунктами 2, 9 частини першої статті 176 ЦПК України ціна позову визначається: у позовах про визнання права власності на майно або його витребування - вартістю майна; у позовах про право власності на нерухоме майно, що належить фізичним особам на праві приватної власності, - дійсною вартістю нерухомого майна, а на нерухоме майно, що належить юридичним особам, - не нижче його балансової вартості.

В постанові Великої Палати Верховного Суду від 25 серпня 2020 року у справі № 910/13737/19 зазначено, що будь-який майновий спір має ціну. Різновидами майнових спорів є, зокрема, спори, пов`язані з підтвердженням прав на майно та грошові суми, на володіння майном і будь-які форми використання останнього. Отже, судовий збір з позовної заяви про визнання права власності на майно, стягнення, витребування або повернення майна - як рухомих речей, так і нерухомості - визначається з урахуванням вартості спірного майна, тобто як зі спору майнового характеру. Наявність вартісного, грошового вираження матеріально-правової вимоги позивача свідчить про її майновий характер, який має відображатися у ціні заявленого позову (пункт 8.12 постанови Великої Палати Верховного Суду від 26 лютого 2019 року у справі № 907/9/17). Натомість до позовних заяв немайнового характеру відносяться вимоги, які не підлягають вартісній оцінці. Під немайновим позовом слід розуміти вимогу про захист права або інтересу, об`єктом якої виступає благо, що не піддається грошовій оцінці.

У справі, яка переглядається, позовну вимогу про припинення права власності ТОВ "Псилогос" на спірний житловий будинок заявлено позивачем як похідну від вимог про визнання дій протиправними та скасування державної реєстрації речових прав, визнання недійсним правочину. Крім того, в цій справі ОСОБА_1 не заявляв вимог про визнання за ним права власності на майно, стягнення, витребування або повернення майна. Тому зазначена позовна вимога про припинення права власності ТОВ "Псилогос" на спірний житловий будинок є вимогою про захист права або інтересу, об`єктом якої виступає благо, що не піддається грошовій оцінці, тобто вимогою немайнового характеру.

Враховуючи викладене, посилання заявника на те, що позов ОСОБА_1 в частині заявленої вимоги про припинення права власності ТОВ "Псилогос" на спірне нерухоме майно підлягає залишенню без розгляду у зв`язку з несплатою судового збору, є необґрунтованим.

Разом з тим доводи касаційної скарги про те, що місцевий суд розглянув справу в порядку спрощеного позовного провадження, тоді як вона підлягала розгляду за правилами загального позовного провадження, не заслуговують на увагу з огляду на таке.

Відповідно до частини четвертої статті 19 ЦПК України спрощене позовне провадження призначене для розгляду: 1) малозначних справ; 2) справ, що виникають з трудових відносин; 3) справ про надання судом дозволу на тимчасовий виїзд дитини за межі України тому з батьків, хто проживає окремо від дитини, у якого відсутня заборгованість зі сплати аліментів та якому відмовлено другим із батьків у наданні нотаріально посвідченої згоди на такий виїзд; 4) справ незначної складності та інших справ, для яких пріоритетним є швидке вирішення справи. Загальне позовне провадження призначене для розгляду справ, які через складність або інші обставини недоцільно розглядати у спрощеному позовному провадженні.

Згідно з частинами першою, другою, четвертою статті 274 ЦПК України у порядку спрощеного позовного провадження розглядаються справи: 1) малозначні справи; 2) що виникають з трудових відносин; 3) про надання судом дозволу на тимчасовий виїзд дитини за межі України тому з батьків, хто проживає окремо від дитини, у якого відсутня заборгованість зі сплати аліментів та якому відмовлено другим із батьків у наданні нотаріально посвідченої згоди на такий виїзд. У порядку спрощеного позовного провадження може бути розглянута будь-яка інша справа, віднесена до юрисдикції суду, за винятком справ, зазначених у частині четвертій цієї статті. В порядку спрощеного позовного провадження не можуть бути розглянуті справи у спорах: 1) що виникають з сімейних відносин, крім спорів про стягнення аліментів, збільшення їх розміру, оплату додаткових витрат на дитину, стягнення неустойки (пені) за прострочення сплати аліментів, індексацію аліментів, зміну способу їх стягнення, розірвання шлюбу та поділ майна подружжя; 2) щодо спадкування; 3) щодо приватизації державного житлового фонду; 4) щодо визнання необґрунтованими активів та їх витребування відповідно до глави 12 цього розділу; 5) в яких ціна позову перевищує двісті п`ятдесят розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб; 6) інші вимоги, об`єднані з вимогами у спорах, вказаних у пунктах 1-5 цієї частини.

Таким чином, в порядку спрощеного позовного провадження можуть розглядатися не лише справи, визначені частиною першою статті 274 ЦПК України, але й будь-які інші справи, якщо з частини четвертої вказаної статті не випливає заборона щодо можливості їх розгляду в порядку спрощеного позовного провадження.

За змістом ухвали Ленінського районного суду міста Харкова від 31 серпня 2020 року про відкриття провадження в цій справі суд вважав за можливе розглянути її за правилами спрощеного позовного провадження з повідомленням сторін.

Враховуючи вищезазначені висновки про те, що в цій справі предметом позову були лише вимоги немайнового характеру, оскільки ця справа не належить до тих, які відповідно до частини четвертої статті 274 ЦПК України не можуть бути розглянуті в порядку спрощеного позовного провадження, а також з огляду на вищевказані положення статті 19 ЦПК України, суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку про можливість її розгляду в порядку спрощеного позовного провадження з повідомленням сторін.

В постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 26 травня 2021 року у справі № 391/35/19, на яку послався заявник в касаційній скарзі, зазначено, що приписи частини першої статті 369 ЦПК України щодо письмового провадження за наявними у справі матеріалами без повідомлення сторін можуть бути застосовані судами апеляційної' інстанції лише у випадку розгляду апеляційних скарг на рішення суду, якщо наявні виключно вимоги майнового характеру і розмір ціни позову менше ста розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб, крім тих, які не підлягають розгляду в порядку спрощеного позовного провадження. Якщо ж у справі наявні вимоги немайнового характеру, то розгляд такої справи у суді апеляційної інстанції здійснюється в судовому засіданні з повідомленням учасників справи.