розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_1, від імені якого діє адвокат Сацюк Віталій Валерійович, на рішення Києво-Святошинського районного суду Київської області від 24 березня 2021 року у складі судді Волчко А. Я. та постанову Київського апеляційного суду від 24 листопада 2021 року у складі колегії суддів: Нежури В. А., Березовенко Р. В., Лапчевської О. Ф.,

Короткий зміст позовних вимог

У лютому 2020 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_2, третя особа - приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу Буджиганчук Є. Ю., про визнання шлюбного договору частково недійсним.

Позовні вимоги ОСОБА_1 обґрунтовував тим, що в березні 2007 року ним та ОСОБА_2 за час спільного проживання однією сім`єю без реєстрації шлюбу придбано домоволодіння і земельну ділянку, кадастровий номер 3222480401:01:050:0005, розташовані на АДРЕСА_1, право власності на які зареєстровано за ОСОБА_2 .

Для придбання зазначеної земельної ділянки та здійснення будівництва на ній житлового будинку, сторонами були використані грошові кошти, виручені ним від продажу 27 грудня 2006 року належної йому земельної ділянки на АДРЕСА_2, а також кошти отримані ним у борг у розмірі 18 500,00 дол. США, що на той час було еквівалентно 100 000,00 грн, та кошти у розмірі 189 000,00 дол. США отримані за кредитним договором, укладеним між ним та Акціонерним товариством "Укрсиббанк". Виплати за кредитним договором здійснювалися за рахунок спільних грошових коштів сторін у період 2007-2014 років.

29 листопада 2012 року, до укладення шлюбу, між ОСОБА_2 та ним укладено шлюбний договір, посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Буджиганчук Є. Ю., зареєстрований у реєстрі за № 2273.

Відповідно до підпункт "а" пункту ІІ.2 цього договору особистою приватною власністю подружжя є: майно (в тому числі грошові кошти), набуте чоловіком або дружиною до реєстрації шлюбу, якщо цей факт документально підтверджено.

ОСОБА_1 вважав, що підпункт "а" пункту ІІ.2 та абзац 4 пункту ІІ.2 шлюбного договору ставить його у вкрай невигідні умови, суперечить вимовам частини четвертої статті 93 та частини другої статті 97 Сімейного кодексу України (далі - СК України (2947-14) ).

Крім того, зазначена земельна ділянка та побудований на ній житловий будинок є його єдиним житлом. ОСОБА_2 звернулася до суду з позовом про розірвання шлюбу та перешкоджає йому користуватися зазначеним житловим будинком.

Враховуючи викладене, ОСОБА_1, посилаючись на статті 74, 97, 103 СК України та статті 203, 215 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України (435-15) ), просив суд визнати частково недійсним, з моменту вчинення, шлюбний договір від 29 листопада 2012 року, укладений між ОСОБА_2 та ОСОБА_1, посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Буджиганчук Є. Ю., зареєстрований в реєстрі за № 2273, зокрема підпункт "а" пункту ІІ.2, абзац 4 пункту ІІ.2 цього договору.

Короткий зміст рішення суду першої інстанції

Рішенням Києво-Святошинського районного суду Київської області від 24 березня 2021 року у задоволенні позову ОСОБА_1 відмовлено.

Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що позивач не надав суду належних та допустимих доказів на підтвердження того, що умови спірного шлюбного договору суперечать вимогам чинного законодавства України і ставлять позивача в надзвичайно невигідне матеріальне становище, оскільки умови цього договору не обмежені рівні права обох сторін.

Крім того, в матеріалах справи відсутні відомості, що позивач звертався до відповідача з вимогою зміни, розірвання або відмови від шлюбного договору, як це передбачено умовами цього договору, як і відсутні докази щодо пред`явлення вимог щодо розірвання договору або зміни його умов у судовому порядку.

Короткий зміст постанови суду апеляційної інстанції

Постановою Київського апеляційного суду від 24 листопада 2021 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишено без задоволення.

Рішення Києво-Святошинського районного суду Київської області від 24 березня 2021 року залишено без змін.

Постанову апеляційного суду мотивовано тим, що матеріали справи не містять належних та допустимих доказів того, що спірні пункти договору ставлять позивача в надзвичайно невигідне матеріальне становище.

Короткий зміст вимог касаційної скарги та її доводи

У грудні 2021 року до Верховного Суду надійшла касаційна скарга ОСОБА_1, від імені якого діє адвокат Сацюк В. В., на рішення Києво-Святошинського районного суду Київської області від 24 березня 2021 року та постанову Київського апеляційного суду від 24 листопада 2021 року, в якій заявник просить скасувати оскаржувані судові рішення і ухвалити нове судове рішення про задоволення позову.

Підставою касаційного оскарження вказаних судових рішень заявник зазначає неправильне застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального права, а саме застосування норм права без урахування висновку щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду від 26 лютого 2020 року у справі № 755/19197/18, а також порушення норм процесуального права, зокрема не дослідження зібраних у справі доказів (пункти 1 та 4 частини другої статті 389 ЦПК України, пункт 1 частини третьої статті 411 ЦПК України).

Касаційну скаргу мотивовано тим, щосуди першої та апеляційної інстанцій неправильно застосували вимоги статей 9, 93, 94, 103 СК України та статей 203, 215 ЦК України до спірних правовідносин.

Надходження касаційної скарги до суду касаційної інстанції

Ухвалою Верховного Суду від 24 січня 2022 року відкрито касаційне провадження у цій справі та витребувано її з суду першої інстанції.

У лютому 2022 року справа надійшла до Верховного Суду.

Доводи особи, яка подала відзив на касаційну скаргу

У лютому 2022 року до Верховного Суду надійшов відзив ОСОБА_2, на касаційну скаргу, в якому зазначено, що касаційна скарга не підлягає задоволенню, оскільки не містить обґрунтування неправильного застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального та процесуального права.

Фактичні обставини справи, встановлені судами

Відповідно до договору купівлі-продажу земельної ділянки від 21 грудня 2005 року, посвідченого приватним нотаріусом Києво-Святошинського районного нотаріального округу Київської області Власовою Л. В., зареєстрованого в реєстрі за № 3730, ОСОБА_1 придбав у власність земельну ділянку, площею 0,1200 га, розташовану на території АДРЕСА_2 (а. с. 11, 12).

Рішенням Дніпровського районного суду міста Києва від 28 грудня 2007 року у справі № 2-1382/07 встановлено, що 27 грудня 2006 року ОСОБА_1 на підставі договору купівлі-продажу відчужив ОСОБА_3 за 305 000,00 грн земельну ділянку, площею 0,1200 га, яка розташована за адресою: АДРЕСА_2 (а. с. 13-15).

Згідно з свідоцтвом про реєстрацію права власності на нерухоме майно, виданим 08 листопада 2007 року Комунальним підприємством "Бюро технічної інвентаризації Києво-Святошинської районного ради Київської області" на підставі договору купівлі-продажу від 30 березня 2007 року, посвідченого приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Скляр О. С., за ОСОБА_2 зареєстровано право власності на домоволодіння на АДРЕСА_1 (а. с. 16).

Відповідно до державного акта на право власності на земельну ділянку ОСОБА_2 є власником земельної ділянки, площею 0,1502 га, на АДРЕСА_1 (а. с. 18).

29 листопада 2012 року між ОСОБА_2 та ОСОБА_1 укладено шлюбний договір, посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Буджиганчук Є. Ю., зареєстрований у реєстрі за № 2273 (а. с. 7, 8).

Відповідно до розділу І пункту 1 цього договору його положення стосуватимуться виключно майнових відносин між подружжям, і не стосуватимуться інших питань подружнього життя, у томі числі і майнових прав та обов`язків як батьків.

Згідно з розділом ІІ пункту 2 шлюбного договору особистою приватною власністю кожного із подружжя є: а) майно (в тому числі грошові кошти), набуте чоловіком або дружиною до реєстрації шлюбу, якщо цей факт документально підтверджено; б) майно (в тому числі грошові кошти), набуте чоловіком або дружиною за час шлюбу, але на підставі договору дарування або у порядку спадкування; в) нерухоме майно, автотранспортні засоби, інше майно, право власності на яке підлягає обов`язковій державній реєстрації, що буде придбаватися у шлюбі на ім`я одного із подружжя будь-яким способом, відмінним від дарування чи успадкування.

Сторони погодилися з тим, що на майно та/чи грошові кошти, які є особистою приватною власністю кожного із них, за будь-яких умов не поширюються положення Глави 8 СК України (2947-14) (у тому числі статті 60, 62 СК України) та стаття 369 ЦК України.

30 листопада 2012 року між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 зареєстровано шлюб, що підтверджує свідоцтво про шлюб, видане відділом реєстрації актів цивільного стану Святошинського районного управління юстиції у м. Києві (а. с. 9).

Позиція Верховного Суду

Відповідно до частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.

Касаційна скарга ОСОБА_1, від імені якого діє адвокат Сацюк В. В., задоволенню не підлягає.

Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права

Відповідно до вимог частин першої та другої статті 400 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.

Частинами першою, дев`ятою статті 7 СК України встановлено, що сімейні відносини регулюються цим Кодексом та іншими нормативно-правовими актами на засадах справедливості, добросовісності та розумності відповідно до моральних засад суспільства.

Серед загальних засад регулювання сімейних відносин у частині другій статті 7 СК України закріплена можливість урегулювання цих відносин за домовленістю (договором) між їх учасниками.

Стаття 9 СК України визначає загальні межі договірного регулювання відносин між подружжям, а саме: така домовленість не повинна суперечити вимогам СК України (2947-14) , іншим законам та моральним засадам суспільства. Під вимогами законів у цьому випадку слід розуміти імперативні норми, що встановлюють заборону для договірного регулювання відносин подружжя.

Більш детальна регламентація договірного регулювання відносин між подружжям викладена у статті 64 СК України. У частині першій цієї норми передбачено право дружини та чоловіка на укладення договорів між собою. Так, дружина та чоловік мають право на укладення між собою усіх договорів, які не заборонені законом, як щодо майна, що є їхньою особистою приватною власністю, так і щодо майна, яке є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя.

Договір, у тому числі шлюбний договір, насамперед, є категорією цивільного права, то відповідно до статті 8 СК України у випадках договірного регулювання сімейних відносин повинні застосовуватися загальні норми статей 3, 6 ЦК України щодо свободи договору, а також Глав 52, 53 ЦК України (435-15) щодо поняття та умов договору, його укладення, зміни і розірвання.

Частина третя статті 6 ЦК України передбачає, що сторони в договорі можуть відступити від положень актів цивільного законодавства і врегулювати свої відносини на власний розсуд, надаючи, таким чином, особам право вибору: використати існуючі норми законодавства для регулювання своїх стосунків або встановити для цих стосунків власні правила поведінки.

Принцип свободи договору відповідно до статей 6, 627 ЦК України є визначальним та полягає у наданні особі права на власний розсуд реалізувати, по-перше, можливість укласти договір (або утриматися від укладення договору); по-друге, можливість визначити зміст договору на власний розсуд, враховуючи при цьому зустрічну волю іншого учасника договору та обмеження щодо окремих положень договору, встановлені законом.

Отже, сторони не можуть на власний розсуд врегулювати у договорі свої відносини лише у випадках, якщо існує пряма заборона, встановлена актом цивільного законодавства; заборона випливає зі змісту акта законодавства; така домовленість суперечить суті відносин між сторонами.

Про необхідність застосування норм ЦК України (435-15) при визнанні шлюбного договору недійсним міститься відсилання й у статті 103 СК України.

Виходячи зі змісту статей 9, 103 СК України, статей 203, 215 ЦК України, підставою недійсності шлюбного договору є недодержання в момент вчинення стороною (сторонами) таких вимог: 1) зміст шлюбного договору не може суперечити законодавству України, а також моральним засадам суспільства; 2) волевиявлення кожного із подружжя при укладенні шлюбного договору має бути вільним і відповідати його внутрішній волі; 3) шлюбний договір має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.

Норма статті 97 СК України надає подружжю право визначати у шлюбному договорі правовий режим майна, набутого до чи під час шлюбу. Частинами другою, третьою та п`ятою статті 97 СК України встановлено, що сторони можуть домовитися про непоширення на майно, набуте ними за час шлюбу, положень статті 60 цього Кодексу і вважати його спільною частковою власністю або особистою приватною власністю кожного з них. Сторони можуть домовитися про можливий порядок поділу майна, у тому числі і в разі розірвання шлюбу. Сторони можуть включити до шлюбного договору будь-які інші умови щодо правового режиму майна, якщо вони не суперечать моральним засадам суспільства.

Частинами четвертою, п`ятою статті 93 СК України передбачено обмеження щодо змісту шлюбного договору: по-перше, договір не повинен ставити одного із подружжя у надзвичайно невигідне матеріальне становище порівняно із законодавством; по-друге, за шлюбним договором не може передаватись у власність одному із подружжя нерухоме майно та інше майно, право на яке підлягає державній реєстрації.

Окрім загальних вимог щодо дійсності правочинів, встановлених ЦК України (435-15) , частини четверта та п`ята статті 93 СК України встановлюють спеціальні обмеження, щодо можливих умов шлюбного договору.

Верховний Суд виходить із того, що аналіз наведених норм права дає підстави для висновку, що свобода договору у регулюванні майнових відносин між подружжям є істотно обмеженою. Такі сторони не вправі у договорах між собою визначати такі умови, реалізація яких призводитиме до істотного дисбалансу між правами та обов`язками кожного із подружжя.

Категорія "надзвичайно невигідне матеріальне становище", вжита у частині четвертій статті 93 СК України, має оціночний характер і підлягає доведенню стороною відповідно до частини третьої статті 12 ЦПК України, та ці докази повинні бути оцінені судом відповідно до норм цивільного процесуального права.

Аналогічні правові висновки сформовано Верховним Судом України у постанові від 28 січня 2015 року у справі № 6-230цс14 та постановах Верховного Суду від 25 листопада 2020 року у справі № 201/4255/16-ц, від 01 червня 2022 року у справі № 759/23521/20, від 08 червня 2022 року у справі № 363/1545/20.

Судами першої та апеляційної інстанцій встановлено, не спростовано матеріалами справи та позивачем те, що до укладення шлюбу, 29 листопада 2012 року між ОСОБА_2 та ОСОБА_1 укладено шлюбний договір, посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Буджиганчук Є. Ю., зареєстрований в реєстрі за № 2273.

Відповідно до Розділу І пункту 1 цього договору його положення стосуватимуться виключно майнових відносин між подружжям, і не стосуватимуться інших питань подружнього життя, у томі числі і майнових прав та обов`язків як батьків.

Згідно з Розділом ІІ пункту 2 шлюбного договору особистою приватною власністю кожного із подружжя є: а) майно (в тому числі грошові кошти), набуте чоловіком або дружиною до реєстрації шлюбу, якщо цей факт документально підтверджено; б) майно (в тому числі грошові кошти), набуте чоловіком або дружиною за час шлюбу, але на підставі договору дарування або у порядку спадкування; в) нерухоме майно, автотранспортні засоби, інше майно, право власності на яке підлягає обов`язковій державній реєстрації, що буде придбаватися у шлюбі на ім`я одного із подружжя будь-яким способом, відмінним від дарування чи успадкування.

Також у розділі V. 2 цього договору сторони стверджували, що у момент укладання цього договору вони усвідомлювали (і усвідомлюють) значення своїх дій і могли (можемо) керувати ними; розуміють природу цього правочину, свої права та обов`язки за договором; при укладенні договору відсутній будь-який обман чи інше приховування фактів, які б мали істотне значення та були свідомо приховані ними; договір укладається ними у відповідності зі справжньою їх волею, без будь-якого застосування фізичного чи психічного тиску; договір укладається на вигідних для сторін умовах і не є результатом впливу тяжких для подружжя обставин; правочин вчинюється з наміром створення відповідних правових наслідків (не є фіктивним); цей правочин не приховує інший правочин (не є удаваним); сторони володіють українською мовою, що дає їм можливість зрозуміти текст цього правочину та всі без винятку його умови.

Крім того, про зміст права та обов`язки, за цим договором, про правові наслідки укладеного сторонами правочину (в тому числі, але не обмежуючись статтями 215-236, 319 ЦК України (435-15) , статтями 57- 74, 92- 103 СК України) учасникам правочину, нотаріусом роз`яснено (розділ V. 5 шлюбного договору).

За загальними правилами доказування, визначеними статтями 12, 81 ЦПК України, кожна сторона зобов`язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Докази подаються сторонами та іншими особами, які беруть участь у справі. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

Враховуючи викладене, колегія суддів Верховного Суду погоджується із висновками судів першої та апеляційної інстанцій про те, що позивачем не надано належних та допустимих доказів того, що шлюбний договір поставив його у надзвичайно невигідне матеріальне становище, а також зазначений договір не суперечить вимогам частини четвертої статті 93 та частині другій статті 97 СК України.

Колегія суддів відхиляє аргументи касаційної скарги про те, що суди першої та апеляційної інстанцій не врахували відсутність у позивача іншого нерухомого майна, оскільки як наявність підстав для визнання оспорюваного шлюбного договору (чи його частини) недійсним, так і порушення (не визнання або оспорювання) суб`єктивного приватного права або інтересу особи, яка звернулася до суду, має встановлюватися саме на момент вчинення оспорюваного шлюбного договору.

До подібних висновків дійшов Верховний Суд у постанові від 10 травня 2022 року у справі № 755/5802/20.

Також колегія суддів Верховного Суду не приймає до уваги доводи касаційної скарги про неврахування судами першої та апеляційної інстанцій висновків щодо застосування норм матеріального й процесуального права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду від 26 лютого 2020 року у справі № 755/19197/18, оскільки висновки судів попередніх інстанцій не суперечать зазначеному висновку Верховного Суду.

Інші доводи касаційної скарги зводяться до переоцінки доказів, що згідно з положеннями статті 400 ЦПК України не належить до повноважень суду касаційної інстанції. Суд касаційної інстанції не наділений повноваженнями втручатися в оцінку доказів (постанова Великої Палати Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі № 373/2054/16-ц (провадження № 14-446цс18)).