розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_3 на рішення Ленінського районного суду м. Запоріжжя від 12 травня 2021 року в складі судді Фетісова М. В. та постанову Запорізького апеляційного суду від 19 жовтня 2021 року в складі колегії суддів: Кочеткової І. В., Кримської О. М., Дашковської А. В.,

Короткий зміст позовних вимог

У грудні 2020 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_2, ОСОБА_3, ОСОБА_4 про усунення перешкод у праві володіння та користування майном (квартирою) шляхом вселення.

В обґрунтування позову вказав, що йому на праві власності належить 1/4 частка квартири АДРЕСА_1 . Відповідачі є співвласниками квартири, кожному з них належить по 1/4 її частки. Вказаною квартирою користуються лише відповідачі, які не визнають його співвласником та перешкоджають у володінні та користуванні цим житлом, не дають можливості заселитися у нього, відмовляються надати комплект ключів від вхідних дверей та визначитися із порядком користування цим житловим приміщенням, у зв`язку з чим він позбавлений можливості належним чином здійснювати обслуговування належного йому житла. З метою відновлення своїх порушених прав він вимушений був неодноразово звертатися до правоохоронних органів із відповідними заявами.

Враховуючи зазначене, позивач просив суд усунути йому перешкоди у праві володіння та користування майном (спірною квартирою) шляхом вселення.

Короткий зміст ухвалених у справі судових рішень

Рішенням Ленінського районного суду м. Запоріжжя від 12 травня 2021 року позов ОСОБА_1 задоволено. Усунуто ОСОБА_1 перешкоди у праві володіння та користування майном (квартирою) шляхом вселення до квартири АДРЕСА_1 . Зобов`язано ОСОБА_2, ОСОБА_3, ОСОБА_4 надати ОСОБА_1 комплект ключів від вхідних дверей квартири АДРЕСА_1 . Вирішено питання про розподіл судових витрат.

Постановою Запорізького апеляційного суду від 19 жовтня 2021 року апеляційну скаргу ОСОБА_3 залишено без задоволення. Рішення Ленінського районного суду м. Запоріжжя від 12 травня 2021 року залишено без змін.

Установивши, що сторони є співвласниками спірної квартири, їх частки у цьому майні є рівними, відповідачі перешкоджають позивачеві у вселенні та користуванні належною йому часткою у спільному нерухомому майні, суд першої інстанції, з висновком якого погодився і апеляційний суд, дійшов висновку, що порушене право позивача підлягає захисту у судовому порядку шляхом його вселення до вказаного житла.

Короткий зміст вимог касаційної скарги та її доводи

10 листопада 2021 року ОСОБА_3 звернувся із касаційною скаргою на рішення Ленінського районного суду м. Запоріжжя від 12 травня 2021 року та постанову Запорізького апеляційного суду від 19 жовтня 2021 року.

Підставою касаційного оскарження указаних судових рішень заявник зазначає неправильне застосування судами норм матеріального права, а саме відсутність висновку Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах, зокрема статей 317, 383, 391 ЦК України (пункт 3 частини другої статті 389 ЦПК України).

Також заявник указує на порушення судами норм процесуального права, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, оскільки суди не дослідили зібрані у справі докази та не надали їм належної правової оцінки. Крім того, зазначає, що суд першої інстанції не залучив до участі у справі всіх осіб, чиї права та інтереси порушено, зокрема, у якості третіх осіб без самостійних вимог не залучено ОСОБА_5 та малолітнього ОСОБА_6, ІНФОРМАЦІЯ_1 (пункт 4 частини другої статті 389 ЦПК України).

Касаційна скарга мотивована тим, що факт вчинення відповідачами перешкод позивачу недоведений. Позивач не є членом сім'ї відповідачів, тому не може користуватися спірною квартирою спільно зі сторонніми для нього особами. ОСОБА_1 має у власності житловий будинок, у якому зареєстрував своє місце проживання та фактично проживає, тому відмова у вселенні у спірну квартиру не завдасть істотної шкоди його інтересам.

Рух касаційної скарги у суді касаційної інстанції

Ухвалою Верховного Суду від 01 грудня 2021 року відкрито касаційне провадження в указаній справі.

Відповідно до протоколу автоматизованого розподілу справи між суддями від 19 січня 2023 року справу призначено судді-доповідачеві.

Фактичні обставини справи, встановлені судами

На підставі рішення Ленінського районного суду м. Запоріжжя від 24 травня 2019 (справа № 334/2792/18) ОСОБА_1 є співвласником квартири АДРЕСА_1 .

Його частка у праві спільної часткової власності у спірній квартирі складає 1/4. Вказані обставини підтверджуються інформаційною довідкою з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно № 182473795 від 26 вересня 2019 року, технічним паспортом на спірну квартиру, виданим ТОВ "ЗМБТІ" станом на 10 вересня 2019 року.

Іншими співвласниками спірної квартири є відповідачі: ОСОБА_2, ОСОБА_3 та ОСОБА_4 . Їх місце проживання зареєстровано у цьому житлі. Крім того, у вказаному житлі зареєстровано місце проживання ОСОБА_5 .

Право спільної часткової власності на спірну квартиру відповідачі набули на підставі свідоцтв про право на спадщину, виданих 09 грудня 2016 року Запорізькою районною державною нотаріальною конторою.

У серпні 2020 року ОСОБА_1 звертався із заявою до Дніпровського ВП ГУНП в Запорізькій області щодо вчинення ОСОБА_7 йому перешкод у користуванні квартирою АДРЕСА_1 .

Позиція Верховного Суду

Частиною другою статті 389 ЦПК України визначено, що підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.

Касаційна скарга задоволенню не підлягає. Конституцією України (254к/96-ВР) передбачено як захист права власності, так і захист права на житло.

Статтею 41 Конституції України установлено, що кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності. Право приватної власності набувається в порядку, визначеному законом. Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним.

За положеннями статті 47 Конституції України кожен має право на житло. Держава створює умови, за яких кожний громадянин матиме змогу побудувати житло, придбати його у власність або взяти в оренду. Громадянам, які потребують соціального захисту, житло надається державою та органами місцевого самоврядування безоплатно або за доступну для них плату відповідно до закону. Ніхто не може бути примусово позбавлений житла інакше як на підставі закону за рішенням суду.

Відповідно до частин першої, другої статті 319 ЦК України власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд. Власник має право вчиняти щодо свого майна будь-які дії, які не суперечать закону. При здійсненні своїх прав та виконанні обов`язків власник зобов`язаний додержуватися моральних засад суспільства.

Право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні (частина перша статті 321 ЦК України).

Статтею 391 ЦК України передбачено, що власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпорядження своїм майном.

Згідно з частинами першою, другою статті 355 ЦК України майно, що є у власності двох або більше осіб (співвласників), належить їм на праві спільної власності (спільне майно). Майно може належати особам на праві спільної часткової або на праві спільної сумісної власності.

Власність двох чи більше осіб із визначенням часток кожного з них у праві власності є спільною частковою власністю (частина перша статті 356 ЦК України).

Відповідно до статті 358 ЦК України право спільної часткової власності здійснюється співвласниками за їхньою згодою. Кожен із співвласників має право на надання йому у володіння та користування тієї частини спільного майна в натурі, яка відповідає його частці у праві спільної часткової власності. У разі неможливості цього він має право вимагати від інших співвласників, які володіють і користуються спільним майном, відповідної матеріальної компенсації.

Зазначена норма матеріального права визначає право власника, у тому числі житлового приміщення або будинку, вимагати будь-яких усунень свого порушеного права від будь-яких осіб будь яким шляхом, який власник вважає прийнятним. Визначальним для захисту права на підставі цієї норми права є наявність у позивача права власності та встановлення судом наявності перешкод у користуванні власником своєю власністю. При цьому не має значення ким саме спричинено порушене право та з яких підстав.

Вирішуючи спір у цій справі, суди попередніх інстанцій правильно застосували норми статті 391 ЦК України та дійшли підставного висновку про усунення позивачу ОСОБА_1 перешкод у здійсненні права власності та вселення його до спірної квартири, оскільки він є її співвласником та не має доступу до своєї власності через неправомірні дії відповідачів.

Водночас суди вірно вказали на те, що наявність у позивача іншого житла не є підставою для відмови йому у задоволенні позову про усунення перешкод у користуванні спірною квартирою, яка належить сторонам на праві спільної часткової власності.

Та обставина, що місце проживання ОСОБА_1 не зареєстровано у спірній квартирі не є перешкодою у здійсненні ним свого права власності щодо належної йому частин квартири. З моменту виникнення у позивача наміру вселитися у вказану квартиру та перешкоджання відповідачів у цьому його право було порушене, тому суди дійшли вірного висновку про необхідність його поновлення шляхом вселення ОСОБА_1 у це житло.

Наведені у касаційній скарзі доводи про те, що відповідачі не чинять позивачу перешкоди у користуванні спірною квартирою є безпідставними, оскільки спростовуються поясненнями сторін про наявність конфліктної ситуації з приводу користування цим житлом та зверненням ОСОБА_1 до органів поліції з приводу протиправної поведінки ОСОБА_7, яка полягала у ненаданні доступу до вищевказаної квартири.

Надаючи оцінку доводам відповідачів про те, що у порушення норм процесуального права суди не залучили до участі у розгляді справи ОСОБА_5, суд апеляційної інстанції обґрунтовано вказав на те, що вона не є співвласником вказаної квартири. Разом із тим ОСОБА_1 на обґрунтування позовних вимог не зазначав про порушення свої прав саме цієї особою і не пред'являв до неї будь-яких вимог.

Аргументи касаційної скарги про те, що цей спір мав розглядатися за участю органу опіки та піклування у зв`язку із порушенням прав малолітньої особи, що мешкає у спірному житлі, є безпідставними з огляду на те, що в межах цієї справи не вирішується питання виселення дитини; визнання дитини такою, що втратила право користування житловим приміщенням або інші спори, визначені частиною четвертою статті 19 СК України.

Цей спір стосується права власника ОСОБА_1 користуватися своїм житлом і не стосується прав малолітнього ОСОБА_6 на користування спірним житлом, тому участь органу опіки та піклування не є обов'язковою при його розгляді.

У справі, що переглядається встановлено, що ОСОБА_1 є співвласником спірної квартири на підставі рішення Ленінського районного суду м. Запоріжжя від 24 травня 2019 (справа № 334/2792/18), що набрало законної сили. Отже, позивач у законний спосіб набув право власності на частку в спірному житлі, однак через протиправні дії відповідачів не може реалізувати свої правомочності власника щодо цього житла.

Статтею 8 Конвенції про захист прав людини закріплено, що кожен має право на повагу до свого приватного і сімейного життя, до свого житла і кореспонденції.

Висновки Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) щодо застосування статті 8 Конвенції свідчать про гарантування кожній особі права на повагу до її житла.

Такий загальний захист поширюється як на власника квартири (рішення у справі "Gillow v. the U.K." від 24 листопада 1986 року), так і на наймача (рішення у справі "Larkos v. Cyprus" від 18 лютого 1999 року).

Установивши, що позивач є законним власником частки у спірній квартирі, суд апеляційної інстанції надав належну правову оцінку його доводам щодо втручання у його право на мирне володіння майном, підставно констатувавши незаконність такого втручання.

Надаючи оцінку доводам ОСОБА_3 щодо порушення його права на житло, колегія суддів зазначає про те, що вселення особи у житло, яке належить їй та іншим співвласникам на праві спільної часткової власності, не є втручанням у право на повагу до житла цих осіб, оскільки є реалізацією права одного із співвласників займати житло і не бути позбавленим свого житла.

Таким чином, доводи касаційної скарги про порушення судами норм матеріального та процесуального права є необґрунтованими.

Інші доводи касаційної скарги були предметом розгляду судів та додаткового правового аналізу не потребують, на законність судових рішень не впливають, а зводяться до незгоди заявника із висновками судів, а також спростовуються встановленими вище обставинами справи.

Доводи, наведені в касаційній скарзі, фактично зводяться до переоцінки доказів та незгоди з висновками судів з їх оцінкою.

Із урахуванням того, що інші доводи касаційної скарги є ідентичними доводам заявника, яким судом апеляційної інстанції надана належна оцінка, Верховний Суд дійшов висновку про відсутність необхідності повторно відповідати на ті самі аргументи заявника. При цьому судом враховано усталену практику Європейського суду з прав людини, який неодноразова відзначав, що рішення національного суду повинно містити мотиви, які достатні для того, щоб відповісти на істотні аспекти доводів сторін (рішення у справі "Руїз Торія проти Іспанії"). Це право не вимагає детальної відповіді на кожен аргумент, використаний стороною, більше того, воно дозволяє судам вищих інстанції просто підтримати мотиви, наведені судами нижчих інстанцій, без того, щоб повторювати їх.

Європейський суд з прав людини вказав, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення ("Серявін та інші проти України", № 4909/04, § 58, ЄСПЛ, від 10 лютого 2010 року).

Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.

Встановлено й це вбачається з матеріалів справи, що оскаржувані судові рішення ухвалені з додержанням норм матеріального та процесуального права, з повним з`ясуванням судами обставин, що мають значення для справи, відповідністю висновків судів обставинам справи, а доводи касаційної скарги цих висновків не спростовують.