розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційні скарги ОСОБА_1 на рішення Дарницького районного суду м. Києва від 21 грудня 2012 року під головуванням судді Куренкової Є. С. та постанову Київського апеляційного суду від 02 червня 2022 року у складі колегії суддів: Коцюрби О. П., Білич І. М., Слюсар Т. А. та касаційну скаргу уповноваженої особи Фонду гарантування вкладів фізичних осіб на ліквідацію Публічного акціонерного товариства "Чорноморський банк розвитку та реконструкції" Матвієнка Андрія Анатолійовича на постанову Київського апеляційного суду від 02 червня 2022 року у складі колегії суддів: Коцюрби О. П., Білич І. М., Слюсар Т. А. у справі за позовом Публічного акціонерного товариства "Чорноморський банк розвитку та реконструкції" до ОСОБА_1, ОСОБА_2 про стягнення заборгованості за кредитним договором,

ОПИСОВА ЧАСТИНА

Короткий зміст позовної заяви

У квітні 2012 року Публічне акціонерне товариство "Чорноморський банк розвитку та реконструкції" (далі - ПАТ "Чорноморський банк розвитку та реконструкції", банк) звернулося до суду з позовною заявою до відповідачів в якій просило;

- розірвати кредитний договір від 25 березня 2008 року № 1306/252/238;

- стягнути заборгованість за кредитним договором у сумі 1 750 999,67 грн, яка складається з: поточної заборгованості за кредитом - 1 199 975 грн; простроченої заборгованості за кредитом - 95 800 грн, прострочених відсотків - 270 325,46 грн, пені - 34 661,71 грн, штрафу - 150 237,50 грн.

Позовна заява мотивована тим, що 25 березня 2008 року між банком та ОСОБА_1 був укладений кредитний договір № 1306/252/238, відповідно до якого банк надав позичальнику кредит у сумі 1 502 375 грн на придбання земельної ділянки строком на 10 років, тобто з 25 березня 2008 року до 25 березня 2028 року зі сплатою за користування кредитними коштами 18 % річних.

У той же день з ОСОБА_2 було укладено договір поруки № 1306/252/238-п1, відповідно до якого, останній взяв на себе солідарне зобов`язання перед банком за належне виконання вказаного кредитного договору.

Крім того, 25 березня 2008 року між банком та ОСОБА_1 з метою забезпечення виконання умов кредитного договору було укладено договір іпотеки належного на праві приватної власності останньому домоволодіння, що складається з житлового будинку (літ. А-1), колодязя (літ. Б) та каналізаційної ями (літ. Г), яке розташоване за адресою: АДРЕСА_1, загальною площею 268,7 кв. м.

Короткий зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій

Дарницький районний суд міста Києва рішенням від 21 грудня 2012 року позов ПАТ "Чорноморський банк розвитку та реконструкції" задовольнив.

Стягнув з ОСОБА_1, ОСОБА_2 солідарно на користь ПАТ "Чорноморський банк розвитку та реконструкції" заборгованість за кредитним договором від 25 березня 2008 року у розмірі 1 199 975 грн.

У рахунок погашення заборгованості звернув стягнення на користь ПАТ "Чорноморський банк розвитку та реконструкції" на предмет іпотеки - домоволодіння, що складається з житлового будинку (літ "А-1"), колодязя (літера "Б") та каналізаційної ями (літера "Г") за адресою: АДРЕСА_1, загальною площею 268,7 кв. м, яке розташоване на земельній ділянці, виділеній для будівництва та обслуговування житлового будинку площею 0,0846 кв. м, що належить ОСОБА_1 шляхом проведення прилюдних торгів з початковою ціною предмета іпотеки для його реалізації згідно експертної оцінки шляхом проведення прилюдних торгів.

Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що банк виконав свої зобов`язання за кредитним договором, надавши боржнику обумовлену суму коштів, а відповідачі належно не виконують своїх зобов`язань щодо повернення кредиту, тому з них солідарно слід стягнути заборгованість за договором та звернути стягнення на предмет іпотеки у рахунок погашення заборгованості.

У квітні 2014 року ОСОБА_1 подав апеляційну скаргу на рішення Дарницького районного суду м. Києва від 21 грудня 2012 року та клопотання про поновлення строку апеляційного оскарження.

Ухвалою Апеляційного суду м. Києва від 07 травня 2014 року ОСОБА_1 поновлено строк оскарження та відкрито апеляційне провадження у справі.

Ухвалою Апеляційного суду м. Києва від 26 серпня 2014 року заяви ОСОБА_1, ОСОБА_2 про закриття провадження за апеляційними скаргами ПАТ "Чорноморський банк розвитку та реконструкції", ОСОБА_1, ОСОБА_2 на рішення Дарницького районного суду м. Києва від 21 грудня 2012 року у справі за позовом ПАТ "Чорноморський банк розвитку та реконструкції" до ОСОБА_1, ОСОБА_2 про стягнення заборгованості за кредитним договором та звернення стягнення на предмет іпотеки задоволено.

Рішення Дарницького районного суду м. Києва від 21 грудня 2012 року скасовано.

Апеляційне провадження за апеляційними скаргами ПАТ "Чорноморський банк розвитку та реконструкції", ОСОБА_1, ОСОБА_2 на рішення Дарницького районного суду м. Києва від 21 грудня 2012 року у вказаній цивільній справі закрито.

Постановою Верховного Суду від 07 серпня 2019 року (провадження № 61-37663св18) касаційну скаргу ПАТ "Чорноморський банк розвитку та реконструкції" в особі уповноваженої особи Фонду гарантування вкладів фізичних осіб на здійснення ліквідації ПАТ "Чорноморський банк розвитку та реконструкції" задоволено.

Ухвалу Апеляційного суду м. Києва від 26 серпня 2014 року скасовано, справу направлено до суду апеляційної інстанції для продовження розгляду.

Постановою Київського апеляційного суду від 04 березня 2020 року апеляційну скаргу ПАТ "Чорноморський банк розвитку та реконструкції" задоволено.

Апеляційні скарги ОСОБА_1, ОСОБА_2 задоволено частково.

Рішення Дарницького районного суду м. Києва від 21 грудня 2012 року скасовано та ухвалено нове судове рішення.

У задоволенні позовної вимоги щодо розірвання кредитного договору від 25 березня 2008 року № 1306/252/238 відмовлено.

Стягнуто солідарно з ОСОБА_1, ОСОБА_2 на користь ПАТ "Чорноморський банк розвитку та реконструкції" заборгованість за кредитним договором від 25 березня 2008 року № 1306/252/238 у розмірі 1 295 775 грн, відсотки за користування кредитом у розмірі 201 283,19 грн, пеню у розмірі 13 021,96 грн.

У задоволенні позову в іншій частині відмовлено.

Верховний Суд постановою від 09 вересня 2020 року (провадження № 61-7885св20) касаційну скаргу ОСОБА_1 задовольнив частково.

Постанову Київського апеляційного суду від 04 березня 2020 року скасував, справу передав на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.

Приймаючи постанову касаційний суд зазначав, що апеляційний суд не звернув увагу на те, що на аркушах справи 10 - 13 (том 1) міститься розрахунок кредитної заборгованості за кредитним договором від 25 березня 2008 року, а на аркушах справи 119 - 120 (том 1) міститься розрахунок кредитної заборгованості за кредитним договором від 09 вересня 2010 року.

Погоджуючись з розміром кредитної заборгованості, апеляційний суд не вказав, який саме розрахунок він мав на увазі, не ідентифікував кредитні договори. Зазначене має важливе значення для правильного вирішення спору, оскільки за доводами касаційної скарги ОСОБА_1 уклав з позивачем ще два кредитні договори, які є діючими, а саме № 16/2004 від 26 липня 2004 року та № 144/182/62 від 22 липня 2015 року.

У зв`язку із цим вказав, що апеляційному суду слід уточнити розмір кредитної заборгованості.

Аналізуючи обставини відступлення права вимоги Верховний Суд вказував, що суд апеляційної інстанції визнаючи договір відступлення права вимоги належно укладеним не звернув увагу на положення статті 204 ЦК України, яка передбачає презумпцію правомірності правочину, а такий договір сторонами не оспорено. Крім того, дійсність договору про відступлення права вимоги уже була предметом судового розгляду у справі № 753/21194/14-ц та у справі № 761/6666/19 за позовом ОСОБА_1 до ТОВ "Боспор-Інвест" про визнання кредитного договору недійсним. Апеляційний суд у порушення вимог частини четвертої статті 82 ЦПК України не визнав вказані обставини преюдиційними, не навівши належного обґрунтування.

Касаційний суд погодився із висновком апеляційного суду про відсутність підстав для задоволення позовних вимог про звернення стягнення на предмет іпотеки, оскільки таких вимог до суду першої інстанції не заявлялось.

Київський апеляційний суд постановою від 02 червня 2022 року апеляційну скаргу ПАТ "Чорноморський банк розвитку та реконструкції" задовольнив частково.

Апеляційні скарги ОСОБА_2 та ОСОБА_1 задовольнив частково.

Рішення Дарницького районного суду міста Києва від 21 грудня 2012 року скасував та ухвалив нове рішення.

Відмовив у розірванні кредитного договору від 25 березня 2008 року № 1306/252/238.

Стягнув солідарно з ОСОБА_2 та ОСОБА_1 на користь ПАТ "Чорноморський банк розвитку та реконструкції" заборгованість за кредитним договором № 1306/252/238 від 25 березня 2008 року у сумі 1 295 775 грн та відсотки за користування у розмірі 201 283,19 грн, пеню у розмірі 13 021,96 грн.

В іншій частині позовних вимог відмовив.

Приймаючи постанову про часткове задоволення позову, апеляційний суд виходив з того, що позивачем доведено розмір заборгованості позичальника за тілом кредиту у розмірі 1 295 775 грн, що складається з простроченої заборгованості у розмірі 95 800 грн та поточної заборгованості - 1 199 975 грн.

Врахувавши правову природу вказаних грошових коштів, апеляційний суд вважав, що суд першої інстанції помилково з посиланням на положення статей 551, 616 ЦК України, зменшив суму основного боргу за кредитом, що підлягала стягненню з позичальника з 1 295 775 грн до 1 199 975 грн.

Щодо стягнення відсотків, апеляційний суд виходив з того, що право кредитодавця нараховувати передбачені договором проценти за кредитом припиняється у разі пред`явлення до позичальника вимоги згідно з частиною другою статті 1050 ЦК України.

Врахувавши, що наданий позивачем розрахунок заборгованості за кредитним договором від 25 березня 2008 року № 1306/252/238, та час, з якого у позивача виник обов`язок виконати пред`явлену вимогу про дострокове повернення кредиту (24 грудня 2011 року), апеляційний суд вважав, що стягненню підлягають: відсотки за період користування кредитними коштами з 10 березня 2011 року по 24 грудня 2011 року, у розмірі 18%, що становить згідно з розрахунком 201 283,19 грн та пеня за період з 10 березня 2011 року по 24 грудня 2011 року у розмірі подвійної облікової ставки НБУ, що становить згідно з розрахунком 13 021,96 грн.

Також вважав, що підстави для стягнення відсотків за користування грошовими коштами та пені за період з 24 грудня 2011 року по 18 квітня 2012 року відсутні.

Разом із тим апеляційний суд вважав, що оскільки штраф та пеня є одним видом цивільно-правової відповідальності, їх одночасне застосування за одне й те саме порушення - строків виконання грошових зобов`язань за кредитним договором (п.п. 4.1., 4.2. кредитного договору) є неможливим та свідчить про недотримання статті 61 Конституції України щодо заборони подвійної цивільно-правової відповідальності за одне і те саме порушення, тому підстави для стягнення штрафу за порушення вимог договору у розмірі 150 237,50 грн відсутні.

Вирішуючи питання про застосування наслідків спливу позовної давності до вимог про стягнення пені та штрафу апеляційний суд зазначав, що дослідивши зміст заперечень відповідачів, він не вважає цитування змісту правової норми щодо спеціальної позовної давності (стаття 258 ЦК України) власне заявою про її застосування до вимог про стягнення пені та штрафу, а отже не вбачає підстав для її задоволення.

Також апеляційний суд, встановивши, що додатковими договорами до кредитного договору розмір відсотків за користування кредитом, кінцевий термін повернення кредиту та графік погашення - не змінено, вважав, що поручителем належними та допустимими доказами не доведено фактичне збільшення обсягу його відповідальності у зв`язку зі змінами, внесеними до кредитного договору, щодо зміни терміну внесення окремих чергових платежів.

Дійшовши вищенаведених висновків апеляційний суд вважав, що поручитель ОСОБА_2 відповідає перед кредитором у тому ж обсязі, що і боржник ОСОБА_1, включаючи сплату основного боргу - 1 295 775 грн, відсотків - 201 283,19 грн, пені - 13 021,96 грн.

Крім того суд апеляційної інстанції, вказував, що оскільки погіршення фінансового стану позичальника не є належною підставою для розірвання договору, тому позов у цій частині задоволенню не підлягає. Встановивши, що вимог про звернення стягнення на заставлене майно позивач до суду не заявляв, апеляційний суд дійшов висновку про наявність підстав для скасування рішення місцевого суду в цій частині також.

Щодо правонаступництва суд апеляційної інстанції дійшов таких висновків.

Судом встановлено, що 17 червня 2014 року між ПАТ "Чорноморський банк розвитку та реконструкції" та ТОВ "Боспор-Інвест" (яке 28 грудня 2019 року змінило назву на ТОВ "ТІКАУА") укладено договір відступлення права вимоги та відступлення прав кредитора, згідно з яким первісний кредитор - ПАТ "Чорноморський банк розвитку та реконструкції" відступив новому кредитору - ТОВ "Боспор-Інвест" право вимоги за кредитними договорами.

В акті прийому-передачі зазначено про передачу ТОВ "Боспор-Інвест" кредитного договору № 1306/252/238 від 25 березня 2008 року, укладеного між ПАТ "Чорноморський банк розвитку та реконструкції" та ОСОБА_1 .

Крім того, дійсність договору про відступлення права вимоги уже була предметом судового розгляду у справі № 753/21194/14-ц та у справі № 761/6666/19 за позовом ОСОБА_1 до ТОВ "Боспор-Інвест" про визнання кредитного договору недійсним.

У зв`язку з цим апеляційним судом 20 січня 2022 року на адресу ТОВ "ТІКАУА" (до зміни назви - ТОВ "Боспор-Інвест") направлено лист із пропозицією надати письмові пояснення щодо можливості залучення ТОВ "Боспор-Інвест" (яке 28 грудня 2019 року змінило назву на ТОВ "ТІКАУА") до участі у справі в якості позивача. Однак, відповіді на вказаний лист до Київського апеляційного суду не надійшло.

За таких обставин апеляційний суд вважав, що підстави для залучення ТОВ "Боспор-Інвест" до участі у справі у якості позивача відсутні.

Короткий зміст вимог касаційних скарг

02 серпня 2022 року уповноважена особа Фонду гарантування вкладів фізичних осіб на ліквідацію ПАТ "Чорноморський банк реконструкції та розвитку" Матвієнко А. А. подав до Верховного Суду касаційну скаргу на постанову Київського апеляційного суду від 02 червня 2022 року в якій просив змінити мотивувальну частину оскарженої постанови з підстав, вказаних у касаційній скарзі.

03 серпня 2022 року представник ОСОБА_1 - ОСОБА_3 подав до Верховного Суду касаційну скаргу на рішення Дарницького районного суду м. Києва від 21 грудня 2012 рокута постанову Київського апеляційного суду від 02 червня 2022 року в якій просить оскаржені судові рішення скасувати, а у справі ухвалити нове, яким у задоволенні позову відмовити в повному обсязі.

Узагальнені доводи осіб, які подали касаційні скарги

Наведені в касаційних скаргах доводи містили підстави, передбачені пунктами 1, 4 частини другої статті 389 ЦПК України, для відкриття касаційного провадження.

Представник ПАТ "Чорноморський банк реконструкції та розвитку" у поданій касаційній скарзі зазначає, що банк не оскаржує постанову апеляційного суду у резолютивній частині натомість вказує, що мотивувальна частина постанови підлягає зміні з таких підстав.

Суд апеляційної інстанції не врахував висновки про застосування норм права, викладені Верховним Судом у постановах від 11 грудня 2019 року у справі № 320/4938/15-ц та від 18 грудня 2019 року у справі № 761/29966/16-ц.

Також зазначає, що мотивувальна частина постанови (сторінка 15) містить такі відомості: "Судом встановлено, що 17 червня 2014 року між ПАТ "ЧБРР" та ТОВ "Боспор-Інвест" (яке 28 грудня 2019 року змінило назву на ТОВ "ТІКАУА") укладено договір відступлення права вимоги та відступлення прав кредитора, згідно з яким первісний кредитор - ПАТ "ЧБРР" відступив новому кредитору - ТОВ "Боспор-Інвест" право вимоги за кредитними договорами.

В акті прийому-передачі зазначено про передачу ТОВ "Боспор-Інвест" кредитного договору № 1306/252/238 від 25 березня 2008 року, укладеного між ПАТ "ЧБРР" та ОСОБА_1 .

На думку представника банку, вказані відомості не відповідають дійсності, суперечать матеріалам справи та позиції банку, яким апеляційним судом не надано жодної оцінки, адже наявність копій договору про відступлення права вимоги від 17 червня 2014 року, повідомлення про відступлення права вимоги, датованого червнем 2014 року та акта прийому-передачі до договору від 17 червня 2014 року без належного засвідчення оригіналів цих документів є недопустимими доказами, а тому висновок апеляційного суду про відступлення ПАТ "Чорноморський банк реконструкції та розвитку" на користь ТОВ "Боспор-Інвест" права вимоги за кредитним договором не створює правових наслідків для цієї справи.

Крім того представник банку зазначає також те, що посилання суду апеляційної інстанції на судові рішення у справах № 753/21194/14-ц та № 761/6666/19 не створює правових наслідків для цієї справи.

В матеріалах відсутня копія ухвали суду першої інстанції від 01 грудня 2014 року з прізвищем ОСОБИ_2 (справа № 753/21194/14-ц), а із відомостей Єдиного державного реєстру судових рішень вбачається, що вказана ухвала місцевого суду в апеляційному порядку не оскаржувалась. Питання про укладення чи неукладення договору відступлення прав вимоги предметом розгляду цієї справи не було, адже справа не розглядалась.

Вважає посилання на обставини, встановлені у справі № 761/6666/19 помилковими також, оскільки в матеріалах справи відсутня копія рішення суду від 06 травня 2019 року з прізвищем ОСОБИ_1. Позивач до розгляду цієї справи не залучений.

Разом із тим представник банку вказує, що суд апеляційної інстанції помилково не взяв до уваги наявність судових рішень, які є преюдиційними у цій справі: № 753/1126/19 та № 753/22043/19.

Представник відповідача ОСОБА_1 зазначає, що суди попередніх інстанцій при ухваленні оскаржених судових рішень не врахували правової позиції Верховного Суду, викладеної у постанові від 01 грудня 2021 року у справі № 204/3486/16, де передбачено, що після направлення вимоги про дострокове стягнення заборгованості за кредитним договором право кредитодавця нараховувати передбачені ним відсотки припиняється. Вимогу про дострокове стягнення заборгованості позичальником було отримано 29 листопада 2011 року, а 26 січня 2012 року було здійснено платіж в сумі 10 000 грн, який було зараховано як сплату відсотків.

Також судами не було враховано правової позиції Верховного Суду, викладеної у постанові від 23 травня 2018 року у справі № 644/11575/15-ц та від 21 квітня 2021 року у справі № 759/14193/15-ц та вказує, що попри обов`язковість встановлення всіх фактичних обставин справи апеляційний суд не звернув увагу на ту обставину, що у матеріалах справи відсутній розрахунок заборгованості. Погоджуючись із розміром кредитної заборгованості апеляційний суд не вказав, який саме розрахунок він мав на увазі та не ідентифікував кредитні договори.

Аргументом касаційної скарги відповідача є також те, що апеляційний суд не врахував правових висновків Верховного Суду, викладених у постанові від 09 квітня 2020 року у справі № 534//1809/16-ц та від 17 січня 2020 року у справі № 916/2286/16 адже 17 червня 2014 року право вимоги за кредитним договором перейшло до ТОВ "Боспор-Інвест", а тому сплата коштів за кредитним договором новому кредитору не може вважатись належним виконанням зобов`язань.

Касаційна скарга також містить доводи про те, що апеляційний суд не звернув уваги на строк, передбачений частиною четвертою статті 559 ЦК України, який є преклюзивним та не звернув уваги на ту обставину, що заборгованість за кредитним договором виникла у березні 2011 року, натомість із позовом банк звернувся лише 18 квітня 2012 року.

Представник відповідача також зазначає, що апеляційний суд не застосував правовий висновок, викладений у постанові Великої Палати Верховного Суду від 26 травня 2021 року у справі № 638/13683/15-ц. Досудового порядку врегулювання спору банк не застосував, а претензія, яка була направлена на адреси відповідачів не є вимогою про дострокове повернення кредитних коштів.

Також суд апеляційної інстанції не врахував висновків Верховного Суду, викладених у постанові від 21 квітня 2021 року у справі № 759/14193/15-ц та розглянув справу без оригіналів кредитного договору та договору поруки, що позбавило можливості встановити реальність існування договірних відносин.

Відзив на касаційну скаргу іншими учасниками справи не подано

Рух справи в суді касаційної інстанції

Верховний Суд ухвалою від 29 вересня 2022 року відкрив провадження у цій справі та витребував її матеріали із Дарницького районного суду м. Києва.

Цивільна справа № 2-5541/12 надійшла до Верховного Суду 18 жовтня 2022 року.

Ухвалою Верховного Суду від 11 січня 2023 року справу призначено до розгляду в порядку спрощеного позовного провадження колегією в складі п`яти суддів.

Фактичні обставини справи, встановлені судами

25 березня 2008 року між Акціонерним комерційним банком "Чорноморський банк розвитку та реконструкції", правонаступником якого є ПАТ "Чорноморський банк розвитку та реконструкції", та ОСОБА_1 укладено кредитний договір № 1306/252/238, відповідно до умов якого останній отримав кредит у сумі 1 502 375 грн із кінцевим терміном повернення до 24 березня 2028 року включно та за користування кредитом він сплачує 18 % річних у валюті кредиту.

Позичальник зобов`язаний здійснювати повернення кредитних коштів щомісячно згідно з графіком погашення, що встановлений у додатку № 1 до договору та є його невід`ємною частиною (п. 4.1. кредитного договору) (а. с. 7, 10-16 том 1).

Видача позивачем кредитних коштів позичальнику у розмірі 1 502 375 грн підтверджуються касовим ордером № 36005 (заява на отримання готівки) від 25 березня 2008 року (а. с. 23 том 1).

Факт отримання кредитних коштів у вказаному розмірі позичальником не спростовано.

Позичальник свої зобов`язання за кредитним договором належним чином не виконував, починаючи з березня 2011 року по 18 квітня 2012 року прострочена заборгованість наростаючим підсумком за повернення кредитних коштів становить 95 800 грн, поточна заборгованість за кредитом - 1 199 975 грн, всього заборгованість позичальника по тілу кредиту - 1 295 775 грн.

Вказана заборгованість за тілом кредиту підтверджується меморіальними ордерами № 23712 від 11 березня 2011 року, № 35494 від 12 квітня 2011 року (а. с. 29, 30 том 1), № 46390 від 11 травня 2011 року, № 61398 від 14 червня 2011 року, № 73016 від 12 липня 2011 року, № 84256 від 11 серпня 2011 року, № 96995 від 13 вересня 2011 року, № 107334 від 11 жовтня 2011 року, № 122858 від 11 листопада 2011 року, № 135306 від 15 грудня 2011 року, № 2842 від 16 січня 2012 року, № 11227 від 13 лютого 2012 року, № 20141 від 14 березня 2012 року, № 23576 від 23 березня 2012 року, № 29100 від 11 квітня 2012 року (а. с. 28, 32-43 том 1) та розрахунком заборгованості ОСОБА_1 перед ПАТ "Чорноморський банк розвитку та реконструкції" за кредитним договором № 1306/252/238 від 25 березня 2008 року станом на 18 квітня 2012 року включно (а. с. 195, 196 том 1).

При цьому, в обґрунтування позовних вимог, позивачем до суду першої інстанції надано розрахунок заборгованості ОСОБА_1 перед ПАТ "Чорноморський банк розвитку та реконструкції", за кредитним договором від 09 вересня 2010 року № 1306/252/238 станом на 18 квітня 2012 року.

04 квітня 2014 року ПАТ "Чорноморський банк розвитку та реконструкції" до Апеляційного суду міста Києва подано клопотання до якого додано розрахунок заборгованості ОСОБА_1 за кредитним договором від 25 березня 2008 року № 1306/252/238 станом на 12 вересня 2013 року включно.

Апеляційним судом встановлено, що позичальник свої зобов`язання за кредитним договором належним чином не виконував, починаючи з березня 2011 року по 18 квітня 2012 року заборгованість по відсоткам за користування кредитом становить 270 325, 46 грн.

Вказана заборгованість по відсоткам за користування кредитом підтверджується меморіальними ордерами № 35574 від 12 квітня 2011 року, № 47745 від 13 травня 2011 року, № 61863 від 15 червня 2011 року, № 76082 від 20 липня 2011 року, № 99707 від 20 вересня 2011 року, № 115178 від 31 жовтня 2011 року, № 124675 від 16 листопада 2011 року, № 132730 від 07 грудня 2011 року, № 4689 від 23 січня 2012 року, № 11230 від 13 лютого 2012 року, № 23576 від 23 березня 2012 року, № 29103 від 11 квітня 2012 року та розрахунком заборгованості ОСОБА_1 перед ПАТ "Чорноморський банк розвитку та реконструкції" за кредитним договором № 1306/252/238 від 25 березня 2008 року станом на 18 квітня 2012 року включно (а. с. 28-32, 119-120 том 1).

Відповідно до п. 5.5. кредитного договору банк має право вимагати дострокового повернення усіх коштів у разі затримання відповідачем щонайменше на один календарний місяць погашення кредитних коштів та/чи сплати відсотків або сплати щомісячного платежу (а. с. 6-9 том 1).

Письмова вимога від 24 листопада 2011 року про дострокове стягнення заборгованості за кредитним договором у розмірі 4 348 855,63 грн в тому числі: заборгованість по тілу кредиту станом на 24 листопада 2011 року - 64 300 грн, поточна заборгованість - 1 231 475 грн, заборгованість за відсотками за користування кредитом 181 821,57 грн, пеня - 16 746,56 грн, штрафні санкції - 2 854 512,50 грн направлена на адресу боржника та поручителя та отримана боржником 29 листопада 2011 року (а. с. 24-26 том 1).

Боржнику пропонувалося у 30-тиденний строк після отримання вказаної вимоги, погасити існуючу заборгованість.

Вказана вимога залишена боржником без задоволення.

МОТИВУВАЛЬНА ЧАСТИНА

Позиція Верховного Суду

Згідно з частиною другою статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках:

1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку;

2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні;

3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах;

4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.

Відповідно до положень частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 2, 3 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Відповідно до частин першої і другої статті 400 ЦПК України переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише у межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.

Згідно з частиною першою статті 402 ЦПК України у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400 цього Кодексу.

Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційних скарг, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга ПАТ "Чорноморський банк розвитку та реконструкції" підлягає задоволенню, а касаційну скаргу ОСОБА_1 слід залишити без задоволення з таких підстав.

Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права

Згідно зі статтею 1054 ЦК України за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов`язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові в розмірах та на умовах, установлених договором, а позичальник зобов`язується повернути кредит та сплатити проценти.

Зобов`язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог ЦК України (435-15) , інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться (стаття 526 ЦК України).

За приписами статей 626, 628 ЦК України договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків.

Сторони є вільними в укладенні договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.

Зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов`язковими відповідно до актів цивільного законодавства.

Договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору (частина перша статті 638 ЦК України).

Відповідно до частини першої статті 203 ЦК України зміст правочину не може суперечити цьому ЦК України (435-15) , іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства.

Апеляційний суд встановив, що в обґрунтування позовних вимог, позивачем до суду першої інстанції надано розрахунок заборгованості ОСОБА_1 перед банком за кредитним договором від 09 вересня 2010 року № 1306/252/238 станом на 18 квітня 2012 року.

Суд апеляційної інстанції вказаний розрахунок прийняв до уваги, та вказував, що дата 09 вересня 2010 року є друкарською помилкою, оскільки сам текст розрахунку, зокрема, стовпчик № 1 "Час користування кредитом" починається з 25 березня 2008 року, тобто з дати отримання ОСОБА_1 грошових коштів за кредитним договором.

Вказував, що подальші відомості цього розрахунку є безперервними по строках та відображають відомості, щодо сум та строків нарахування банком відсотків за користування кредитними коштами, сум та періодів простроченої заборгованості, а також сум сплачених ОСОБА_1, які не ставляться під сумнів жодним учасником процесу.

Крім того, 04 квітня 2014 року позивачем до Апеляційного суду міста Києва було подано клопотання до якого додано розрахунок заборгованості ОСОБА_1 за кредитним договором № 1306/252/238 від 25 березня 2008 року станом на 12 вересня 2013 року включно.

З аналізу вказаного розрахунку апеляційним судом встановлено, що він фактично є продовженням розрахунку, виконаного станом на 18 квітня 2021 року та здійснений за період з 01 грудня 2010 року по 01 вересня 2013 року включно. У ньому, відображені суми та строки нарахування відсотків за користування кредитними коштами, суми та періоди простроченої заборгованості. Вказані відомості є офіційною позицією банку щодо порушення ОСОБА_1 умов кредитного договору та відображають суми заборгованості за кредитним договором, що підлягають стягненню.

Таким чином колегія суддів відхиляє аргументи касаційної скарги відповідача щодо неналежності вказаних доводів та погоджується із висновками апеляційного суду в цій частині. Апеляційний суд правильно вказував, що помилкове зазначення у розрахунку заборгованості іншої дати укладання договору при правильному зазначені його номеру, відсутності іншого договору з таким саме номером та від вказаної дати не впливає на достовірність розрахунку заборгованості.

Разом із тим зі змісту постанови апеляційного суду вбачається, що суд вирішував питання застосування наслідків спливу позовної давності та вказував, що дослідивши зміст заперечень відповідачів, він не вважає цитування змісту правової норми щодо спеціальної позовної давності, статті 258 ЦК України, власне заявою про її застосування до вимог про стягнення пені та штрафу, а отже не вбачає підстав для її задоволення.

Проте погодитись із такими висновками апеляційного суду колегія не може з огляду на таке.

Відповідно до статті 256 ЦК України позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу.

Згідно зі статтею 257 ЦК України загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки.

Для окремих видів вимог законом встановлена спеціальна позовна давність.

Статтею 267 ЦК України передбачено, що позовна давність застосовується судом лише за заявою сторони у спорі, зробленою до винесення ним рішення.

За змістом загальних норм права заява про застосування позовної давності може бути розглянута, якщо вона подана під час розгляду справи в суді першої інстанції.

При цьому законом не встановлено вимог щодо форми заяви сторони про сплив позовної давності.

Відповідно до частини першої статті 43 ЦПК України учасники справи мають право зокрема, подавати заяви та клопотання, надавати пояснення суду, наводити свої доводи, міркування щодо питань, які виникають під час судового розгляду, і заперечення проти заяв, клопотань, доводів і міркувань інших осіб.

Частиною першою статті 49 ЦПК України визначено, що сторони користуються рівними процесуальними правами.

Відтак заяву про сплив позовної давності може бути викладено у відзиві на позов або у вигляді окремого клопотання - письмового чи усного, що відповідає вимогам наведених статей процесуального законодавства.

Такий висновок викладений Верховним Судом у постанові від 27 лютого 2019 року у справі № 521/4606/16-ц (провадження № 61-40009св18).

Згідно зі статтею 1049 ЦК України позичальник зобов`язаний повернути позикодавцеві позику (грошові кошти у такій самій сумі або речі, визначені родовими ознаками, у такій самій кількості, такого самого роду та такої самої якості, що були передані йому позикодавцем) у строк та в порядку, що встановлені договором.

Враховуючи, що звернення із позовом відбулось 18 квітня 2012 року, а прострочення за кредитним договором виникло 11 березня 2011 року, колегія суддів погоджується із висновками суду апеляційної інстанції про те, що позивачем доведено розмір заборгованості позичальника за тілом кредиту у розмірі 1 295 775 грн, що складається з простроченої заборгованості у розмірі 95 800 грн та поточної заборгованості - 1 199 975 грн.

Частиною першою статті 1048 ЦК України передбачено, що позикодавець має право на одержання від позичальника процентів від суми позики, якщо інше не встановлено договором або законом. Розмір і порядок одержання процентів встановлюються договором. Якщо договором не встановлений розмір процентів, їх розмір визначається на рівні облікової ставки Національного банку України. У разі відсутності іншої домовленості сторін, проценти виплачуються щомісяця до дня повернення позики.

Пунктами 1.4, 1.6 кредитного договору передбачено, що за користування кредитом позичальник сплачує 18 % річних у валюті кредиту.

Судом встановлено, що позичальник свої зобов`язання за кредитним договором належним чином не виконував, починаючи з березня 2011 року по 18 квітня 2012 року заборгованість по відсоткам за користування кредитом становить 270 325, 46 грн.

Проте з такими висновками апеляційного суду колегія суддів не погоджується з огляду на таке.

З матеріалів справи вбачається, що письмова вимога від 24 листопада 2011 року про дострокове стягнення заборгованості за кредитним договором направлена на адресу боржника та поручителя та отримана боржником 29 листопада 2011 року (а. с. 24-27 том 1).

З тексту вимоги вбачається, що боржнику пропонувалось у максимально короткий строк здійснити погашення нарахованих претензією кредиту, відсотків, штрафу та пені. Повідомлялось, що із закінченням 30-тиденного строку після отримання даної вимоги банк зверне стягнення на майно, що було передане в іпотеку. Вказана вимога залишена боржником без задоволення (а. с. 27 том 1).

Отже банк, у зв`язку з неналежним виконанням умов кредитного договору звернувся до позичальника з вимогою про дострокове виконання умов договору, і у відповідності до статті 1050 ЦК України змінив термін повернення кредиту, який був передбачений кредитним договором.

Згідно з висновком Великої Палати Верховного Суду, викладеним у постанові від 28 березня 2018 року у справі № 444/9519/12 (провадження № 14-10цс18), право кредитодавця нараховувати передбачені договором проценти за кредитом припиняється після спливу визначеного договором строку кредитування чи у разі пред`явлення до позичальника вимоги згідно з частиною другою статті 1050 ЦК України.

Велика Палата Верховного Суду у постанові від 04 липня 2018 року у справі № 310/11534/13-ц (провадження № 14-154цс18) визначила, що звернення з позовом про дострокове стягнення кредиту незалежно від способу такого стягнення змінює порядок, умови і строк дії кредитного договору. На час звернення з таким позовом вважається, що настав строк виконання договору в повному обсязі. Право кредитора нараховувати передбачені договором проценти за кредитом припиняється у разі пред`явлення до позичальника вимог згідно з частиною другою статті 1050 ЦК України.

Отже, кредитодавець має право нараховувати передбачені договором проценти лише впродовж строку дії кредитного договору або до звернення кредитора до суду з вимогою про дострокове стягнення заборгованості, після спливу такого строку нарахування відсотків є безпідставним.

Права та інтереси кредитодавця в охоронних правовідносинах забезпечуються частиною другою статті 625 ЦК України, яка регламентує наслідки прострочення виконання грошового зобов`язання.

Частина друга статті 258 ЦК України передбачає, що позовна давність в один рік застосовується до вимог про стягнення неустойки (штрафу, пені).

Таким чином, оскільки після направлення банком на адресу боржника та поручителя строк кредитування змінився на 30 грудня 2011 року, колегія суддів не погоджується із висновком суду апеляційної інстанції про наявність підстав для обрахунку процентів, пені та штрафу до 24 грудня 2012 року.

Отже стягненню з боржника ОСОБА_1 на користь позивача підлягає заборгованість за процентами починаючи з 11 березня 2011 року до 30 грудня 2011 року в сумі 220 719,81 грн та пеня за період з 18 квітня 2011 року до 30 грудня 2011 року в сумі 15 925,55 грн.

Щодо аргументів касаційної скарги про те, що 26 січня 2012 року було здійснено платіж в сумі 10 000 грн, який повинно було бути зараховано як сплату відсотків, проте апеляційний суд на вказане належної уваги не звернув колегія суддів доходить таких висновків.

З матеріалів справи вбачається, що 26 січня 2012 року, тобто після спливу строку кредитного договору, ОСОБА_1 сплатив на користь позивача 10 000 грн (а. с. 40 том 3).

Пунктом 4.3 кредитного договору від 25 березня 2008 року № 1306/252/238 передбачено, що позичальник зобов`язаний кошти для погашення заборгованості у першу чергу направляти на сплату відсотків за кредитом.

Таким чином вказаний аргумент є слушним, і вказана сума підлягає відрахуванню від розміру заборгованості за процентами відповідачів.

Отже розмір заборгованості за процентами ОСОБА_1 - складає 210 719,81 грн.

Проте, враховуючи, що касаційна скарга банку жодних аргументів щодо порядку розрахунку заборгованості та обрахованих апеляційним судом сум процентів та пені не містить, а представник стягувача просив змінити лише мотивувальну частину постанови, колегія суддів доходить висновків, що постанова апеляційного суду в частині обрахунку заборгованості ОСОБА_1 за процентами та пенею зміні не підлягає.

Колегія суддів зазначає, що перегляд оскаржених судових рішень в частині доводів касаційної скарги про застосування до відповідальності поручителя приписів статті 559 ЦК України колегія суддів не здійснює, оскільки на обсяг відповідальності позичальника ОСОБА_1 не впливає, а поручитель ОСОБА_2 із касаційною скаргою не звертався, тобто фактично погодився із судовим рішенням суду апеляційної інстанції.

Положеннями статті 611 ЦК України визначено, що у разі порушення зобов`язання настають правові наслідки встановлені договором або законом, зокрема: припинення зобов`язання внаслідок односторонньої відмови від зобов`язання, якщо це встановлено договором або законом, або розірвання договору; зміна умов зобов`язання; сплата неустойки; відшкодування збитків та моральної шкоди.

Неустойкою (штрафом, пенею) є грошова сума або інше майно, які боржник повинен передати кредиторові у разі порушення боржником зобов`язання. Штрафом є неустойка, що обчислюється у відсотках від суми невиконаного або неналежно виконаного зобов`язання. Пенею є неустойка, що обчислюється у відсотках від суми несвоєчасно виконаного грошового зобов`язання за кожен день прострочення виконання (стаття 549 ЦК України).

Пунктом 7.1. кредитного договору передбачено, що позичальник сплачує пеню у розмірі подвійної облікової ставки НБУ від суми простроченої заборгованості за кожен день прострочення.

Пунктом 7.3. кредитного договору визначено, що у разі порушення вимог п.п. 4.1, 4.2, 4.14 кредитного договору, позичальник сплачує штраф у розмірі 10 відсотків від розміру кредиту - 150 237,50 грн.

Врахувавши, що штраф та пеня є один видом цивільно-правової відповідальності, їх одночасне застосування за одне й те саме порушення - строків виконання грошових зобов`язань за кредитним договором (п.п. 4.1, 4.2 кредитного договору) є неможливим та свідчить про недотримання статті 61 Конституції України щодо заборони подвійної цивільно-правової відповідальності за одне і те саме порушення, тому, суд апеляційної інстанції дійшов правильного висновку, що підстави для стягнення штрафу за порушення вимог у розмірі 150 237,50 грн відсутні.

Вищенаведене узгоджується із правовою позицією, викладеною у постанові Великої Палати Верховного Суду від 15 травня 2018 року у справі № 761/18854/14-ц.

Щодо висновків апеляційного суду про відсутність підстав для задоволення позовних вимог в частині розірвання кредитного договору колегія суддів доходить таких висновків.

Частиною другою статті 651 ЦК України передбачено, що договір може бути змінено за рішенням суду на вимогу однієї із сторін у разі істотного порушення договору другою стороною та в інших випадках, встановлених договором або законом. Істотним є таке порушення стороною договору, коли внаслідок завданої цим шкоди друга сторона значною мірою позбавляється того, на що вона розраховувала при укладенні договору.

За правилами частини першої статті 652 ЦК України у разі істотної зміни обставин, якими сторони керувалися при укладенні договору, договір може бути змінений або розірваний за згодою сторін, якщо інше не встановлено договором або не випливає із суті зобов`язання. Зміна обставин є істотною, якщо вони змінилися настільки, що, якби сторони могли це передбачити, вони не уклали б договір або уклали б його на інших умовах.

Встановивши, що погіршення фінансового стану позичальника не є підставою для розірвання кредитного договору, апеляційний суд дійшов правильного висновку про відсутність підстав для задоволення позову в цій частині.

Крім того колегія суддів зазначає, що попри заявлення вказаної вимоги у позовній заяві місцевий суд її не вирішив, правової оцінки не надав.

Одночасно Верховний Суд також погоджується із висновками апеляційного суду про наявність підстав для скасування рішення місцевого суду в частині вирішення позовних вимог про звернення стягнення на предмет іпотеки, адже як правильно встановив апеляційний суд з позовними вимогами про звернення стягнення на заставлене майно позивач до суду не звертався.

Отже, суд першої інстанції в порушення статті 11 ЦПК України вийшов за межі позовних вимог та ухвалив судове рішення щодо тих позовних вимог, які позивачем не заявлялися.

Враховуючи викладене, апеляційний суд дійшов правильного висновку, що рішення суду першої інстанції в частині вирішення вимог про звернення у рахунок погашення заборгованої суми у розмірі 1 199 975 грн стягнення на предмет іпотеки - домоволодіння, що складається з житлового будинку (літ "А-1"), (колодязя (літера "Б") та каналізаційної ями (літера "Г"), розташоване за адресою: АДРЕСА_1, загальною площею 268,7 кв. м, яке розташоване на земельній ділянці, виділеній для будівництва та обслуговування житлового будинку площею 0,0846 га, що належить ОСОБА_1 шляхом проведення прилюдних торгів з початковою ціною предмета іпотеки для її реалізації згідно з експертною оцінкою шляхом проведення прилюдних торгів також підлягає скасуванню без ухвалення нового судового рішення у цій частині.

Аргументи касаційної скарги відповідача про те, що апеляційний суд не звернув уваги на правовий висновок, викладений у постанові Великої Палати Верховного Суду від 26 травня 2021 року у справі № 638/13683/15-ц щодо того, що досудового порядку врегулювання спору банк не застосував, а претензія, яка була направлена на адреси відповідачів не є вимогою про дострокове повернення кредитних коштів колегія суддів відхиляє з огляду на таке.

Як встановлено судами попередніх інстанцій 24 листопада 2011 року банк надіслав на адресу боржника та поручителя претензію в якій вимагав достроково повернути як тіло кредиту так і відсотки, пеню та штрафи, отже вказаний аргумент касаційної скарги спростовується матеріалами справи.

Доводи касаційної скарги відповідача про те, що апеляційний суд не врахував правових висновків Верховного Суду, викладених у постанові від 09 квітня 2020 року у справі № 534/1809/16-ц та від 17 січня 2020 року у справі № 916/2286/16 колегія суддів відхиляє, оскільки фактичні обставини у наведених представником відповідача справах та у справі, яка є предметом касаційного перегляду не однакові.

Щодо аргументів касаційної скарги про те, що суд апеляційної інстанції не врахував висновків Верховного Суду, викладених у постанові від 21 квітня 2021 року у справі № 759/14193/15-ц та розглянув справу без оригіналів кредитного договору та договору поруки, що позбавило можливості встановити реальність існування договірних відносин колегія суддів доходить висновку про їх необґрунтованість, оскільки у вказаній справі Верховний Суд дійшов висновку про те, що на момент вирішення спору банк є особою, права та інтереси якої порушено відповідачами, то ненадання суду оригіналів кредитного договору, договору поруки не впливають на правильність вирішення спору по суті.

Крім того з матеріалів справи вбачається, що представником позивача до матеріалів справи долучено копії кредитного договору та договору іпотеки, які посвідчені представником ПАТ "Чорноморський банк розвитку та реконструкції" Лобанем Д. М. з накладенням електронного підпису (а. с. 35-40 том 4), що узгоджується з положеннями статті 43 ЦПК України.

Аргументи касаційної скарги представника позивача про наявність підстав зміни мотивувальної частини постанови апеляційного суду, адже висновки апеляційного суду про відступлення новому кредитору - ТОВ "Боспор-Інвест" прав вимоги не відповідають дійсності, суперечать матеріалам справи та позиції банку, колегія суддів вважає обґрунтованими з огляду на таке.

З матеріалів справи вбачається, що 26 серпня 2014 року представником ПАТ "Чорноморський банк розвитку та реконструкції" Вельгус П. Ю. було подано до суду апеляційної інстанції клопотання про долучення до матеріалів справи: копії повідомлення про відступлення права вимоги на користь ТОВ "Боспор-Інвест" датоване червнем 2014 року № 20/6, адресоване ОСОБА_1 ; копію договору про відступлення права вимоги та відступлення прав кредитора від 17 червня 2014 року та копію акта прийому-передачі від 17 липня 2014 року до договору про відступлення права вимоги та відступлення прав кредитора від 17 червня 2014 року (а. с. 66-69 том 2).

Вказані копії були виготовлені шляхом фотокопіювання без зазначення, що вони відповідають оригіналу.

Відповідно до статті 64 ЦПК України (в редакції, яка діяла на час подання доказів - 26 серпня 2014 року) письмовими доказами є будь-які документи, акти, довідки, листування службового або особистого характеру або витяги з них, що містять

відомості про обставини, які мають значення для справи. Письмові докази, як правило, подаються в оригіналі. Якщо подано копію письмового доказу, суд за клопотанням осіб, які беруть участь у справі, має право вимагати подання оригіналу.

Порядок засвідчення копій документів визначений пунктами 5.26, 5.27 Національного стандарту України Державної уніфікованої системи документації, Уніфікованої системи організаційно-розпорядчої документації "Вимоги до оформлювання документів" (ДСТУ 4163-2003), затвердженого наказом Держспоживстандарту України від 07 квітня 2003 року № 55, згідно з яким відбитком печатки організації засвідчують на документі підпис відповідальної особи. Перелік документів, на які ставлять відбиток печатки, визначає організація на підставі нормативно-правових актів. Його подають в інструкції з діловодства організації. Відмітку про засвідчення копії документа складають зі слів "Згідно з оригіналом", назви посади, особистого підпису особи, яка засвідчує копію, її ініціалів та прізвища, дати засвідчення копії і проставляють нижче реквізиту 23 (підпису).

Всупереч зазначеним вимогам законодавства, апеляційний суд прийняв рішення за відсутності в матеріалах справи саме належним чином засвідчених письмових доказів про відступлення права вимоги та відступлення прав кредитора.

Обґрунтування суду апеляційної інстанції щодо прийняття до справи таких документів в тому вигляді, в якому їх надано, колегія суддів не може прийняти, оскільки такі документи не є допустимими доказами. Так, допустимість доказів означає, що у випадках, передбачених нормами матеріального права, певні обставини повинні або не можуть підтверджуватися певними засобами доказування.

Належність доказів - це спроможність фактичних даних містити інформацію щодо обставин, що входять до предмета доказування, слугувати аргументами (посилками) у процесі встановлення об`єктивної істини. При цьому, питання про належність доказів остаточно вирішується судом.

Тож, зважаючи на наведене, колегія суддів вважає, що вказаний аргумент касаційної скарги підлягає задоволенню.

Вищенаведене також узгоджується із правовою позицією Верховного Суду про застосування норм процесуального права, викладеною у постанові від 23 січня 2019 року у справі № 522/15261/15-ц (провадження № 61-3317св18).

Разом із тим, доводи касаційної скарги про те, що посилання суду апеляційної інстанції на судові рішення у справах № 753/21194/14-ц та № 761/6666/19 не створює правових наслідків для цієї справи колегія суддів вважає обґрунтованими також з огляду на таке.

Відповідно до частини четвертої статті 82 ЦПК України обставини, встановлені рішенням суду у господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді іншої справи, у якій беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини, якщо інше не встановлено законом.

У постанові Верхового Суду від 01 жовтня 2019 року у справі № 924/848/18 зазначено, що преюдиційність - це обов`язковість фактів, установлених судовим рішенням, що набрало законної сили в одній справі для суду при розгляді інших справ. Преюдиційно встановлені факти не підлягають доказуванню, оскільки вони вже встановлені у рішенні суду і немає необхідності встановлювати їх знову, тобто піддавати сумніву істинність і стабільність судового акта, який вступив у законну силу. Суть преюдиції полягає в неприпустимості повторного розгляду судом одного й того ж питання між тими ж сторонами.

Правило про преюдицію спрямоване не лише на заборону перегляду фактів і правовідносин, які встановлені в судовому акті, що вступив у законну силу. Вони також сприяють додержанню процесуальної економії в новому процесі. У випадку преюдиціального установлення певних обставин особам, які беруть участь у справі (за умови, що вони брали участь у справі при винесенні преюдиціального рішення), не доводиться витрачати час на збирання, витребування і подання доказів, а суду - на їх дослідження і оцінку. Усі ці дії вже здійснювалися у попередньому процесі, і їхнє повторення було б не лише недоцільним, але й неприпустимим з точки зору процесуальної економії.

Велика Палата Верховного Суду у постанові від 03 липня 2018 року у справі № 917/1345/14 (провадження № 12-144гс18) зазначила, що преюдиціальне значення у справі надається обставинам, встановленим судовими рішеннями, а не правовій оцінці таких обставин, здійсненій іншим судом. Преюдиціальне значення мають лише рішення зі справи, в якій беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини. Преюдицію утворюють виключно ті обставини, які безпосередньо досліджувались і встановлювались судом, що знайшло своє відображення у мотивувальній частині судового рішення. Преюдиціальні факти відрізняються від оцінки іншим судом обставин справи.

Враховуючи ту обставину, що у ПАТ "Чорноморський банк реконструкції та розвитку" стороною у справі № 761/6666/19 та справі № 753/21194/14-ц не було, а у справі № 753/21194/14-ц позовну заяву було повернуто позивачу, обставини встановлені у них не мають преюдиційного значення для вирішення цієї справи.

Висновки суду за результатами розгляду касаційних скарг

За змістом частин першої, другої статті 412 ЦПК України підставами для скасування судових рішень повністю або частково та ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни рішення є неправильне застосування норм матеріального права або порушення норм процесуального права. Порушення норм процесуального права може бути підставою для скасування або зміни рішення лише за умови, якщо це порушення призвело до ухвалення незаконного рішення.

Ураховуючи викладене, Верховний Суд дійшов висновку про задоволення скарги ПАТ "Чорноморський банк реконструкції та розвитку" та наявності підстав для зміни постанови апеляційного суду шляхом виключення з її мотивувальної частини посилання на обставини відступлення права вимоги на користь ТОВ "Боспор-Інвест".

Відповідно до частини першої статті 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо рішення, переглянуте в передбачених статтею 400 цього Кодексу межах, ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Оскільки аргументи касаційної скарги відповідача свого підтвердження в ході касаційного перегляду не знайшли, в решті постанова апеляційного суду є такою, що прийнята з додержанням норм матеріального та процесуального права, тому в решті її необхідно залишити без змін.

Щодо судових витрат

Відповідно до частини першої статті 141 ЦПК України судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.

Згідно із частиною тринадцятою статті 141 ЦПК України якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.

Відповідно до підпункту "в" пункту 4 частини першої статті 416 ЦПК України суд касаційної інстанції повинен вирішити питання про розподіл судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції.

З огляду на те що вимоги касаційної скарги ОСОБА_1 підлягають залишенню без задоволення, а касаційну скаргу ПАТ "Чорноморський банк реконструкції та розвитку" слід задовольнити, та з урахуванням того, що загальний розмір задоволених позовних вимог щодо боржника та поручителя залишається незмінним, нового розподілу судових витрат колегія суддів не здійснює.

Керуючись статтями 409, 410, 412, 416 ЦПК України, Верховний Суд

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу уповноваженої особи Фонду гарантування вкладів фізичних осіб на ліквідацію публічного акціонерного товариства "Чорноморський банк реконструкції та розвитку" Матвієнка Андрія Анатолійовича задовольнити.

У задоволенні касаційної скарги ОСОБА_1 відмовити.

Постанову Київського апеляційного суду від 02 червня 2022 року змінити, виключивши з її мотивувальної частини абзаци:

"Судом встановлено, що 17 червня 2014 року між ПАТ "ЧБРР" та ТОВ "Боспор-Інвест" (яке 28 грудня 2019 року змінило назву на ТОВ "ТІКАУА") укладено договір відступлення права вимоги та відступлення прав кредитора, згідно з яким первісний кредитор - ПАТ "ЧБРР" відступив новому кредитору - ТОВ "Боспор-Інвест" право вимоги за кредитними договорами.