За законами України з 1992 року розпочалася приватизація як державного майна, так і житлового фонду. Державні підприємства почали змінювати форму власності, перетворюючись у колективні, а квартири з державної форми власності переходили у приватну. Закон України "Про приватизацію державного житлового фонду" надавав більшості громадян України, які проживали у державному житловому фонді, право на отримання житла у власність. У ньому зазначалося, що державний житловий фонд, який перебував у повному господарському віданні чи оперативному управлінні державних підприємств, установ, організацій, відповідно до закону за їх бажанням може передаватися у комунальну власність за місцем розташування будинків з наступним здійсненням приватизації органами місцевої адміністрації та місцевого самоврядування.
УМБ "Р..." як нормально функціонуюча будівельна організація, дбаючи про своїх працівників, будувала для них житло. У 1985 році отримала його і Галина К., перед тим довгий час перебуваючи у черзі на поліпшення житлових умов у цій організації, де працювала машиністом баштового крану. Квартира знаходилася у жилому будинку по вулиці Княгині Ольги міста Рівного.
У 90-х роках УМБ "Р..." перетворилася у фірму ЗАТ "Р...", змінивши при цьому форму власності. Керівництво УМБ "Р..." ще до початку приватизації підприємства повинно було передати жилий будинок у комунальну власність і надати мешканцям дозвіл на приватизацію квартир, оскільки пункт 9 статті 8 Закону України "Про приватизацію державного житлового фонду" передбачає, що в разі банкрутства підприємств, зміни форми власності або ліквідації підприємств установ, організацій, у повному господарському віданні яких перебуває державний житловий фонд, останній (крім гуртожитків) одночасно передається у комунальну власність відповідних рад.
Чимало підприємств, установ, організацій, намагаючись залишити у своєму підпорядкуванні жилі будинки, вважали за потрібне змінювати їх статуси, перетворюючи усілякими методами з жилих будинків у гуртожитки. У більшості випадків це робилося безпідставно, особливо це стосувалося так званих будинків для малосімейних, хоча на них розповсюджується загальний правовий режим, встановлений для жилих будинків державного житлового фонду. І тому велике значення має точне визначення юридичного статусу будинку.
Свого часу для задоволення потреб громадян України у містах, селищах міського типу різними організаціями, установами, підприємствами були побудовані будинки для малосімейних різних типів. В окремих випадках вони отримували статус гуртожитків, але рішення про зміну функцій жилого будинку повинно було прийматися адміністрацією та профспілковим комітетом до початку його будівництва. Найчастіше статусу гуртожитків ці будинки не мали, але керівництво підприємств використовувало їх для тимчасового проживання сімей своїх працівників, які перебували у черзі на поліпшення житлових умов, і з часом отримували нові ізольовані благоустроєні квартири. Це звичайні жилі будинки для малосімейних, але проживали в них як молоді сім'ї, так і літні люди. Малі сім'ї перетворювалися у великі, що надавало їм можливість отримати нове житло, яке будувалося підприємствами, на яких вони працювали.
Зараз склалися такі умови, що більшість підприємств працює неефективно. Здійснюється безповоротна руйнація виробничого сектора економіки. Зникає гарантія для людей, які проживають у гуртожитках, хоч коли-небудь отримати поліпшене житло. Більшість з них рада і тому, що має. Але найгірше те, що вже мають місце випадки, коли мешканцям чітко пропонують: викупляйте кімнати або виселяйтесь, — і встановлюють терміни виселення. Або ж визнають будинок аварійним і осіб, які у них проживають, намагаються виселити у судовому порядку або пропонують їм вносити кошти на інвестування цього житла. Це болюча проблема всіх гуртожитків. І вирішувати її потрібно в комплексі.
Тому досить часто люди, доведеш до відчаю, змушені звертатися до судових органів і протягом багатьох років виборювати правова своє житло, гарантоване їм Конституцією та законами України. Адже у багатьох забирають єдине, що у них залишилося, — оці невеличкі кімнатки з кухоньками, у яких інколи мешкає декілька чоловік.
Для врегулювання багатьох проблем, які виникають, слід чітко визначитися з тим, що ж являють собою гуртожитки. Згідно зі статтею 127 Житлового кодексу України під гуртожитки надаються спеціально споруджені або переобладнані для цієї мети жилі будинки. Жилі будинки реєструються як гуртожитки у виконавчому комітеті відповідної ради. Якщо такої реєстрації не було, то будинок не має статусу гуртожитку. Заселення гуртожитків проводиться після створення в них необхідних житлово-побутових умов для проживання і отримання дозволу санепідемстанції.
Таким чином, можна зробити висновок, що гуртожиток — це жила будівля, що зареєстрована як така у виконавчому органі відповідної ради і відповідає певним вимогам, де громадянам у зв'язку з трудовими відносинами або навчанням у закладі освіти, за спеціальними ставками оплати згідно з ордером, виданим власником гуртожитку, надаються у тимчасове користування жила площа, меблі та інші предмети домашнього вжитку і культурно-побутового призначення. Гуртожитки обслуговуються спеціальним персоналом, якщо будинок використовується як гуртожиток. У випадку відсутності у будинку статусу гуртожитку використання його як гуртожитку є порушенням службовими особами вимог чинного законодавства про порядок і вселення в жилі будинки.
Як з'ясувалося з архівних даних, у протоколах засідань виконавчого комітету міської ради за 1960-64 pp. рішень про реєстрацію жилого будинку по вулиці Княгині Ольги як гуртожитку, не було.
Жилий будинок не був включений у перелік майна, яке підлягало приватизації у процесі здійснення приватизації УМБ "Р...", а перебував на його балансі. Тобто, як і передбачено вимогами чинного законодавства, він залишився у державній власності і керівництво мало змогу передати його до комунальної власності міста. Жилий будинок, у якому проживає Галина К., складається з двох під'їздів. За актом прийому-передачі, зареєстрованому у міському бюро технічної інвентаризації, частину будинку було передано ДП "Р...", а на іншу частину 5 жовтня 1999 р. фірмою ЗАТ "Р..." був укладений договір купівлі-продажу з приватною особою. Акт передачі відбувся 1 грудня 1999 р. Як в акті передачі, так і в договорі купівлі-продажу вказувалось, що це приміщення не є спірним і в суді не знаходиться. Хоча на момент оформлення документів справа знаходилася в суді — своє право захищала одна з сімей, яка мешкала у будинку.
Відповідні посадові особи повідомили Галину К., щоб вона шукала собі житло, оскільки будинок є аварійним і в ньому буде відключене енерго-, газо- та водопостачання. Що незабаром і було втілено у життя. Родина залишилася без світла, газу і води. Неправомірні дії посадових осіб змусили Галину К. звернутися до міського суду з позовом "Про неправомірні дії керівництва ЗАТ "Р...", порушення Конституції та Житлового кодексу України, права на приватизацію житла".
У судовому засіданні Галина К. пояснила, що протягом усього часу проживання вона сплачувала квартплату та плату за житлово-комунальні послуги, не користувалася послугами обслуговуючого персоналу, оскільки він взагалі відсутній у будинку. Слід зазначити, що громадяни, які мають сім'ю і мешкають в окремих кімнатах будинків для малосімейних, платять за житло та комунальні послуги як і квартиронаймачі, у розмірах, встановлених для жилих приміщень у будинках державного житлового фонду.
Представник відповідача позов не визнав і надав пояснення, що будинок, у якому мешкає заявниця, є гуртожитком, а кімнати у гуртожитках приватизації не підлягають, гуртожиток знаходиться в аварійному стані і сім'ї заявниці запропоновано звільнити займане нею приміщення на період реконструкції гуртожитку, і що газ, воду та інші комунальні послуги було відключено саме у зв'язку з аварійністю гуртожитку. Міський суд у своєму рішенні 19 грудня 2000 року задовольнив її позов до фірми ЗАТ "Р...", визнав дії фірми неправомірними і зобов'язав її підключити до будинку всі необхідні комунікації та надати дозвіл на приватизацію квартири. На цьому, здавалося б, весь негатив вичерпаний і можна зайнятися приватизацією квартири та поліпшенням своїх житлових умов уже в новій іпостасі власника.
Але, на жаль, на цьому поневіряння Галини К. не закінчилися.
Фірма ЗАТ "Р..." оскаржила рішення міського суду, оскільки вважала його неправомірним. У спростуваннях оскарження Галина К. зазначала: "З метою заволодіти житлом, про що свідчить договір купівлі-продажу (його законність ставлю під сумнів) керівництво ЗАТ "Р...", порушуючи закони, протягом трьох років знущається над усіма мешканцями будинку. Нас чекає попереду четверта холодна зима — ми проживаємо без води, газу, теплопостачання". На її думку, суд першої інстанції виніс законне і вірне рішення про надання їй права на приватизацію житла, але, незважаючи на це, було прийнято рішення, спрямоване проти її сім'ї.
А далі вже ДП "Р..." ЗАТ фірми "Р..." звернулося до міського суду з позовною заявою про виселення родини К, з квартири. Суд прийняв заяву і 23 листопада 2001 року задовольнив позов, при цьому навіть не звернувши уваги на те, що прізвища дітей вказані у позовній заяві невірно. У рішенні суду зазначалося, що кімнату Галина К. зайняла само-правно, але ніякими доказами це не підтверджувалося.
Ухвалою міського суду від 22 липня 2002 р. апеляційна скарга Галини К. на це рішення була залишена без руху. Вона доводить у апеляційній скарзі на цю ухвалу, що нею були надані всі дані, передбачені законом, та обгрунтовані всі вимоги з посиланням на закон, та пише: "Судом не встановлено, з якого часу я проживаю з дітьми у цій квартирі з трьох кімнат і на яких підставах була заселена туди. Самовільно я кімнат не займала, на це мені дала дозвіл адміністрація, але куди подівалися розпорядження, а разом з тим і техпаспорт на жилий будинок, відомо тільки адміністрації, бо всі розпорядження я здала для прописки, а штамп прописки в мене і в дітей у паспортах є, але якби я самовільно заселилась, мене б давно виселили".
І ось уже власник частини будинку, який купив її разом з мешканцями, звернувся з позовом до суду з проханням виселити Галину К. з родиною з гуртожитку, і суд задовольнив його прохання, а її апеляційна скарга, як і в попередньому випадку, залишилася без руху.
14 липня 2002 р. п. Галина К. звернулася до Верховного суду України з касаційною скаргою на рішення та ухвали міського суду, у якій виклала всі обставини справи і просила скасувати ці рішення та ухвали, а справу направити на новий розгляд в іншому складі суду. У поясненнях до цієї касаційної скарги Галина К повідомляла, що будинок, у якому юна мешкала, ніколи не використовувався як гуртожиток, що це був звичайний жилий будинок забудови кінця 50-х років, який здавався в експлуатацію згідно з технічним паспортом як жилий будинок.
Вона зазначила, що ще декілька років тому прокуратура міста звернулася з позовом до міського суду з приводу відселення сімей з цього будинку. На заяву Галини К. прокурор обласної прокуратури в її присутності вилучив з обласного бюро технічної інвентаризації технічний паспорт на жилий будинок, який був пред'явлений суду. Після цього міська прокуратура взяла справу з суду "на доопрацювання", а технічний паспорт на жилий будинок пропав невідомо в якому кабінеті.
Галина К. звернула увагу суду на те, що жилий будинок не є аварійним, а підлягає лише ремонту з переплануванням комунальних квартир у ізольовані. Аварійність — це лише причина виселити мешканців з жилого будинку, оскільки у під'їзді на першому поверсі кафе-бар не визнаний аварійним, там є вода, світло, опалення, не є аварійним і інший під'їзд будинку. Зазначила Галина К. у своїх поясненнях й про незаконність передачі товариству співвласників багатоквартирного будинку "Н" частини будинку, що суперечить вимогам чинного законодавства України. Керуючись статтями 334, 335 ЦПК України Галина К. просила Верховний Суд України відхилити касаційну скаргу.
Марнуючи свій час у судах, люди втрачають будь-яку надію, що ще хоч хтось може стати на захист їхніх прав. Вони усвідомлюють, що на сьогодні в Україні закони не виконуються.
На жаль, таких прикладів беззаконності безліч. Від минулої соціальної системи багатьом з громадян залишилося єдине — квартири. Нехай вони невеликі, але це їхнє житло. І неможливо у них вимагати викупляти його. Рівні права на житло мають усі, хто в ньому проживає. Це передбачено Конституцією України. І має бути впевненість, що Україна вийде з правового безладдя і наведе порядок у приватизації житла. Але зараз майже кожний конкретний випадок мусить вирішуватися через складну систему судів.
Держава повинна відповідати перед громадянином за свою діяльність, за діяльність органів виконавчої і судової влади, їх посадових осіб, що передбачено ст. 3 Конституції України. Адже гарантія прав і свобод громадянина визначає зміст і функціонування держави, їх утвердження і забезпечення — головний обов'язок держави. І саме вона зобов'язана захистити громадянина від посягань на його права у випадку їх порушення, адже відповідно до ст. 132 Житлового кодексу осіб не можна виселяти без надання їм іншого приміщення, що має знаходитися в межах даного населеного пункту і відповідати встановленим санітарним і технічним вимогам.