розглянув у попередньому судовому засіданні касаційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Київського районного суду м. Одеси від 10 лютого 2020 року у складі судді Гниличенко М. В. та постанову Одеського апеляційного суду від 20 квітня 2021 року у складі колегії суддів: Погорєлової С. О., Заїкіна А. П., Таварткіладзе О. М.,

у справі за позовом ОСОБА_1 до публічного акціонерного товариства акціонерний банк "Південний" про відшкодування завданої моральної шкоди.

Короткий зміст позовних вимог

У липні 2019 року ОСОБА_1 звернувся до суду із позовом до публічного акціонерного товариства акціонерний банк "Південний" (далі - ПАТ АБ "Південний") про відшкодування завданої моральної шкоди.

Позов мотивовано тим, що з метою отримання допомоги та інших соціальних виплат 04 березня 2019 року позивач відкрив банківський рахунок

у відділенні ПАТ АБ "Південний" № 15-18, яке розташоване на вул. Ак. Глушко, 1/3а у м. Одесі. При цьому відповідача було проінформовано, що банківський рахунок відкрито для отримання соціальних виплат. Після відкриття рахунку позивачем було отримано один платіж соціальної допомоги.

17 червня 2019 роки позивач електронною поштою отримав лист від

АТ "ПриватБанк", яким було повідомлено, що його рахунок заарештований і всі операції за ним припинені, тому позивач вирішив перевести виплати пенсії з АТ "ПриватБанк" до відповідача - ПАТ АБ "Південний".

18 червня 2019 року позивач ОСОБА_1 звернувся у відділення ПАТ АБ "Південний" № 15-51, яке розташоване за адресою: вул. Ак. Корольова, 24 у м. Одесі, де ним було відкрито другий рахунок. Позивач вказував, що був упевнений, що відкриття банківського рахунку відбулося без проблем, проте наступного дня йому зателефонував працівник банку з проханням терміново прибути до відділення та отримати лист для Пенсійного фонду. Позивач прибув у банк, де начальник відділення вручила йому повідомлення № 1 та пояснила, що негайно треба відвезти повідомлення до виконавчої служби та повернути відповідачу другу частину цього повідомлення з відміткою про отримання виконавчою службою.

Будь-яких повідомлень про арешт або блокування рахунку позивача від ПАТ АБ "Південний" ОСОБА_1 не отримував, хоча відповідач зобов`язаний був негайно проінформувати позивача про зміну статусу рахунку для того, щоб позивач зміг негайно вжити заходів для розблокування банківського рахунку та безпроблемного отримання і користування грошима за цим рахунком. При цьому відповідач був обізнаний про цільове призначення грошей, які зараховуються на рахунок, про те, що вони є соціальними виплатами у вигляді пенсії та джерелом доходу позивача.

Як на підставу позовних вимог ОСОБА_1 посилався на те, що банк незаконно арештував його рахунок, був зобов`язаний негайно його проінформувати про надходження постанови виконавчої служби про арешт коштів, однак усвідомлено та навмисно не зробив цього, чим порушив умови банківського обслуговування, положення Закону України "Про захист прав споживачів" (1023-12) та норми українського і міжнародного права. Також, на думку позивача, відповідач незаконно змусив його відвезти повідомлення про відкриття нового рахунку до виконавчої служби, оскільки надсилання повідомлення на адресу виконавчої служби є обов`язком банку. Крім того, банк відмовився здійснювати перевірку законності й обґрунтованості арешту та блокування соціальних рахунків, чим навмисно та свідомо завдав ОСОБА_1 моральної шкоди, яка підлягає відшкодуванню.

Крім того, позивач вказував на те, що він є особою з інвалідністю 2 групи по зору безстроково, переніс сильні емоційні та душевні страждання, погіршився його стан здоров`я, було порушено його право на виплату пенсії, незаконними діями представників банку було спричинено моральну шкоду,

Посилаючись на зазначене, з урахуванням уточнених позовних вимог, ОСОБА_1 просив суд стягнути з ПАТ АБ "Південний" на його користь компенсацію за завдану моральну шкоду у розмірі 731 109 600,00 грн.

Короткий зміст рішень судів

Рішенням Київського районного суду м. Одеси від 10 лютого 2020 року, залишеним без змін постановою Одеського апеляційного суду від 20 квітня 2021 року, у задоволенні позову відмовлено.

Рішення суду першої інстанції, з висновком якого погодився і суд апеляційної інстанції, мотивовано тим, що позивач не використав позасудових та судових засобів захисту прав у вигляді можливого звернення з заявою до виконавчої служби про зняття арешту та надання усіх документів, які підтверджують соціальні виплати за арештованим рахунком, зокрема, за визначеними законом окремими видами стягнень може бути відраховано не більш як 20 % пенсії боржника, позивач не використав право звернення до суду зі скаргою на неправомірні дії чи бездіяльність державного виконавця у порядку статті 447 ЦПК України, якщо відбулося порушення прав позивача під час виконання судового рішення про стягнення кредитної заборгованості.

Короткий зміст вимог касаційної скарги

У касаційній скарзі, поданій у червні 2021 року до Верховного Суду, ОСОБА_1, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить рішення суду першої інстанції та постанову суду апеляційної інстанції скасувати та ухвалити нове рішення, яким задовольнити позовні вимоги.

Рух касаційної скарги в суді касаційної інстанції

Ухвалою Верховного Суду від 01 липня 2021 року відкрито касаційне провадження у справі № 520/15186/19 та витребувано матеріали справи з Київського районного суду м. Одеси.

01 вересня 2022 року справу розподілено колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду в складі суддів: Грушицького А. І. (суддя-доповідач), Литвиненко І. В., Петрова Є. В.

Доводи особи, яка подала касаційну скаргу

У касаційній скарзі скаржник посилається на пункти 1, 4 частини другої статті 389 ЦПК України, зокрема вказує, що суд апеляційної інстанції розглянув справу без урахування висновків щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладених у постановах Верховного Суду від 03 жовтня 2019 року у справі № 642/6675/18, від 17 січня 2020 року у справі № 340/1018/19 та інших.

Касаційна скарга мотивована також тим, що суди першої та апеляційної інстанцій не врахували, що якби співробітники банку повідомили виконавчу службу про те, що відкритий ОСОБА_1 банківський рахунок

є пенсійним/соціальним, то виконавча служба не наклала би на нього арешт, але відповідач навмисно і свідомо не зробив цього, чим завдав

ОСОБА_1 моральну шкоду.

Доводи інших учасників справи

У липні 2021 року ПАТ АБ "Південний" надіслало відзив на касаційну скаргу у якому просить рішення суду першої інстанції та постанову суду апеляційної інстанції залишити без змін, а касаційну скаргу - без задоволення.

Фактичні обставини справи, встановлені судами

Суд установив, що 04 березня 2019 року між ПАТ АБ "Південний" та ОСОБА_1 було укладено заяву-договір банківського рахунку з використанням електронного платіжного засобу, відповідно до умов якого банк відкрив на ім`я позивача поточний рахунок № НОМЕР_2 у гривні (т. 1 а. с. 8).

18 червня 2019 року між ПАТ АБ "Південний" та ОСОБА_1 було укладено заяву-договір банківського рахунку з використанням електронного платіжного засобу, відповідно до умов якого банк відкрив на ім`я позивача поточний рахунок № НОМЕР_3 у гривні (т. 1 а. с. 9).

Відповідно до вищевказаних заяв-договорів банківського рахунку від 04 березня 2019 року та 18 червня 2019 року, які були підписані особисто ОСОБА_1, зокрема, вказано реквізити банку та анкетні дані позивача, визначено позивачем, що він просить відкрити поточний рахунок з використанням електронного платіжного засобу у гривні, що він не є підприємцем, у подальшому будь-яких претензій до вказаних заяв-договорів, визнання у судовому порядку їх положень повністю чи частково недійсними або незаконними з боку позивача не надходило.

З позовними вимогами до суду щодо визнання частково чи повністю недійсними положень вищевказаних договорів позивач не звертався, фактично позивач оскаржує дії банку щодо накладення арешту на його рахунки, вказані дії працівників банку він вважає неправомірними та такими, що спричинили йому моральну шкоду, яку просить компенсувати.

Правовідносини між сторонами урегульовані договором про комплексне банківське обслуговування фізичних осіб ПАТ АБ "Південний", що затверджений розпорядженням банку із усіма змінами, доповненнями та із усіма додатками до нього, що укладений між сторонами (т. 1 а. с. 62, 101).

На виконанні відділу примусового виконання рішень управління державної виконавчої служби Головного територіального управління юстиції в Одеській області перебуває виконавчий лист № 2-685/10, виданий Суворовським районним судом м. Одеси про стягнення зі ОСОБА_1 на користь

ПАТ "Марфін Банк" заборгованості за кредитним договором у загальному розмірі 501 047,98 грн, що вбачається із постанови про прийняття виконавчого провадження від 05 березня 2019 року (т. 1 а. с. 13).

07 червня 2019 року ПАТ АБ "Південний" було отримано постанову головного державного виконавця відділу примусового виконання рішень управління державної виконавчої служби Головного територіального управління юстиції в Одеській області Шеглової Є. В. від 30 травня 2019 року про арешт коштів боржника, якою було накладено арешт на кошти, що містяться на рахунках, зокрема в ПАТ АБ "Південний" та всіх інших відкритих рахунках, а також на кошти на рахунках, що будуть відкриті після винесення постанови про арешт коштів, які належать боржнику ОСОБА_1 (т. 1 а. с. 25, 30).

Позиція Верховного Суду

Згідно з частиною другою статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках:

1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку;

2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні;

3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах;

4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.

Відповідно до статті 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга підлягає залишенню без задоволення, а оскаржувані рішення суду першої інстанції та постанова суду апеляційної інстанції - без змін, оскільки їх ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права

Відповідно до положень частини першої статті 2 ЦПК України завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.

Згідно зі статтею 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.

Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.

Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Відповідно до статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом.

Частиною першою статті 8 Конституції України передбачено, що в Україні визнається і діє принцип верховенства права.

Суддя, здійснюючи правосуддя, керується верховенством права (частина перша статті 129 Конституції України).

Суд, здійснюючи правосуддя на засадах верховенства права, забезпечує кожному право на справедливий суд та повагу до інших прав і свобод, гарантованих Конституцією і законами України, а також міжнародними договорами, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України (стаття 2 Закону України "Про судоустрій і статус суддів").

Статтею 15 ЦК України визначено, що кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.

Отже, стаття 15 ЦК України визначає об`єктом захисту порушене, невизнане або оспорюване право чи цивільний інтерес. Порушення права пов`язане з позбавленням його володільця можливості здійснити (реалізувати) своє право повністю або частково. При оспорюванні або невизнанні права виникає невизначеність у праві, викликана поведінкою іншої особи.

За правилами статей 12, 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Згідно із статтею 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).

Відповідно до статті 16 ЦК України кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу. Одним зі способів захисту цивільних прав та інтересів може бути відшкодування моральної (немайнової) шкоди.

Кожен має право на відшкодування за рахунок держави чи органів місцевого самоврядування матеріальної та моральної шкоди, завданої незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їх посадових і службових осіб при здійсненні ними своїх повноважень (стаття 56 Конституції України).

Звертаючись до суду із позовом, ОСОБА_1 в обґрунтування своїх вимог посилався на положення Закону України "Про захист прав споживачів" (1023-12) ,

а також на статті 23, 1167 ЦК України, вказуючи на заподіяння йому моральної шкоди у зв`язку з неналежним виконанням працівниками банку умов договору про банківський рахунок щодо накладення арешту на кошти, які знаходяться на відкритих позивачем рахунках у банку.

Загальні підстави відповідальності за завдану моральну шкоду передбачені статтею 1167 ЦК України, відповідно до якої моральна шкода, завдана фізичній або юридичній особі неправомірними рішеннями, діями або бездіяльністю, відшкодовується особою, яка її завдала, за наявності її вини.

Частинами першою та другою статті 23 ЦК України передбачено, що особа має право на відшкодування моральної шкоди, завданої внаслідок порушення її прав. Моральна шкода полягає: 1) у фізичному болю та стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв`язку з каліцтвом або іншим ушкодженням здоров`я; 2) у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв`язку з протиправною поведінкою щодо неї самої, членів її сім`ї чи близьких родичів; 3) у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв`язку із знищенням чи пошкодженням її майна; 4) у приниженні честі та гідності фізичної особи, а також ділової репутації фізичної або юридичної особи.

Положеннями частини третьої статті 23 ЦК України визначено, що моральна шкода відшкодовується грішми, іншим майном або в інший спосіб. Розмір грошового відшкодування моральної шкоди визначається судом залежно від характеру правопорушення, глибини фізичних та душевних страждань, погіршення здібностей потерпілого або позбавлення його можливості їх реалізації, ступеня вини особи, яка завдала моральної шкоди, якщо вина є підставою для відшкодування, а також з урахуванням інших обставин, які мають істотне значення. При визначенні розміру відшкодування враховуються вимоги розумності і справедливості.

Обов`язковому з`ясуванню при вирішенні спору про відшкодування моральної (немайнової) шкоди підлягають: наявність такої шкоди, протиправність діяння її заподіювача, наявність причинного зв`язку між шкодою та протиправними діями заподіювача та вини останнього в її заподіянні. Суд, зокрема, повинен з`ясувати, чим підтверджується факт заподіяння позивачеві моральних чи фізичних страждань або втрат немайнового характеру, за яких обставин чи якими діями (бездіяльністю) вони заподіяні, в якій грошовій сумі чи в якій матеріальній формі позивач оцінює заподіяну йому шкоду та з чого він при цьому виходить, а також інші обставини, що мають значення для вирішення спору.

Отже, право особи на відшкодування моральної шкоди виникає за умов порушення права цієї особи, наявності такої шкоди та причинного зв`язку між порушенням та моральною шкодою. При цьому обов`язок доведення наявності підстав для відшкодування моральної шкоди покладається на особу, яка вимагає її відшкодування, що відповідає змісту частини третьої статті 12 та статті 81 ЦПК України.

Спори про відшкодування заподіяної фізичній чи юридичній особі моральної шкоди розглядаються зокрема: коли право на її відшкодування безпосередньо передбачено нормами Конституції України (254к/96-ВР) або випливає з її положень;

у випадках, передбачених законодавством, яке встановлює відповідальність за заподіяння моральної шкоди; при порушенні зобов`язань, які підпадають під дію Закону України "Про захист прав споживачів" (1023-12) чи інших законів, що регулюють такі зобов`язання і передбачають відшкодування моральної шкоди.

Судами встановлено, що правовідносини, які виникли між сторонами, випливають із договірних відносин щодо надання банківських послуг.

Ураховуючи вищезазначене, суди першої та апеляційної інстанцій обґрунтовано зазначили, що позивач безпідставно просив покласти на відповідача обов`язок по відшкодуванню на його користь моральної шкоди на підставі статті 1167 ЦК України, оскільки вказана стаття регулює позадоговірні (деліктні) відносини, а між позивачем і відповідачем був укладений договір банківського рахунку, а тому предметом спору було встановлення факту належного чи неналежного виконання працівниками банку умов договору банківського рахунку.

Згідно із пунктами 2, 5 частини першої статті 4 Закону України "Про захист прав споживачів" споживачі під час придбання замовлення або використання продукції, яка реалізується на території України, для задоволення своїх особистих потреб мають право на: належну якість продукції та обслуговування; відшкодування майнової та моральної шкоди, завданої внаслідок недоліків продукції (дефекту в продукції), відповідно до закону.

У контексті цієї справи, з урахуванням її фактичних обставин, позивач не довів завдання йому моральної шкоди відповідачем у силу вимог вказаного закону.

Здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором. У випадку, якщо закон або договір не визначають ефективного способу захисту порушеного, невизнаного або оспореного права, свободи чи інтересу особи, яка звернулася до суду, суд відповідно до викладеної в позові вимоги такої особи може визначити у своєму рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону (частини перша та друга статті 5 ЦПК України).

Тлумачення вказаних норм свідчить, що цивільні права/інтереси захищаються у спосіб, який передбачений законом або договором, та є ефективним для захисту конкретного порушеного або оспорюваного права/інтересу позивача. Якщо закон або договір не визначають такого ефективного способу захисту, суд відповідно до викладеної в позові вимоги позивача може визначити у рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону. При розгляді справи суд має з`ясувати: чи передбачений обраний позивачем спосіб захисту законом або договором; чи передбачений законом або договором ефективний спосіб захисту порушеного права/інтересу позивача; чи є спосіб захисту, обраний позивачем, ефективним для захисту його порушеного права/інтересу у спірних правовідносинах. Якщо суд зробить висновок, що обраний позивачем спосіб захисту не передбачений законом або договором та/або є неефективним для захисту порушеного права/інтересу позивача, у цих правовідносинах позовні вимоги останнього не підлягають задоволенню. Однак, якщо обраний позивачем спосіб захисту не передбачений законом або договором, проте є ефективним та не суперечить закону, а закон або договір у свою чергу не визначають іншого ефективного способу захисту, то порушене право/інтерес позивача підлягає захисту обраним ним способом.

З урахуванням зазначеного, суд першої інстанції правильно вказав, що позивач не довів заподіяння йому відповідачем моральної шкоди, не використав позасудових та судових засобів захисту прав у вигляді можливого звернення з заявою до виконавчої служби про зняття арешту та надання усіх документів, які підтверджують соціальні виплати за арештованим рахунком, не використав право звернення до суду зі скаргою на неправомірні дії чи бездіяльність державного виконавця у порядку статті 447 ЦПК України, якщо мало місце порушення права позивача під час виконання судового рішення про стягнення кредитної заборгованості.

Посилання в касаційній скарзі на те, що судом апеляційної інстанції не враховано висновків, викладених у постановах Верховного Суду від 03 жовтня 2019 року у справі № 642/6675/18, від 17 січня 2020 року у справі № 340/1018/19 та інших,є безпідставними, оскільки висновки у цих справах і у справі, яка переглядається, а також встановлені судами фактичні обставини, що формують зміст правовідносин, є різними, у кожній

із зазначених справ суди виходили з конкретних обставин та фактично-доказової бази з урахуванням наданих сторонами доказів, оцінюючи їх

у сукупності.

Наявність обставин, за яких відповідно до частини першої статті 411 ЦПК України судове рішення підлягає обов`язковому скасуванню, касаційним судом не встановлено.

Отже, доводи касаційної скарги не спростовують встановлені у справі фактичні обставини та висновки, які обґрунтовано викладені у мотивувальних частинах рішень судів першої та апеляційної інстанцій, та зводяться до переоцінки доказів, незгоди заявника з висновками щодо їх оцінки та містять посилання на факти, що були предметом дослідження судів.

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі № 373/2054/16-ц (провадження № 14-446цс18) викладено правовий висновок про те, що встановлення обставин справи, дослідження та оцінка доказів є прерогативою судів першої та апеляційної інстанцій. Це передбачено як статтями 58, 59, 212 ЦПК України у попередній редакції 2004 року, так і статтями 77, 78, 79, 80, 89, 367 ЦПК України у редакції від 03 жовтня 2017 року. Якщо порушень порядку надання та отримання доказів у суді першої інстанції апеляційним судом не встановлено, а оцінка доказів зроблена як судом першої, так і судом апеляційної інстанцій, то суд касаційної інстанції не наділений повноваженнями втручатися в оцінку доказів.

Однакове застосування закону забезпечує загальнообов`язковість закону, рівність перед законом та правову визначеність у державі, яка керується верховенством права. Єдина практика застосування законів поліпшує громадське сприйняття справедливості та правосуддя, а також довіру до відправлення правосуддя.

Відповідно до усталеної практики Європейського суду з прав людини (рішення у справі "Пономарьов проти України") повноваження вищих судових органів стосовно перегляду мають реалізовуватися для виправлення судових помилок та недоліків судочинства, але не для здійснення нового судового розгляду, перегляд не повинен фактично підміняти собою апеляцію. Повноваження вищих судів щодо скасування чи зміни тих судових рішень, які вступили в законну силу та підлягають виконанню, мають використовуватися для виправлення фундаментальних порушень.

Таким чином, наведені в касаційній скарзі доводи не спростовують висновків судів першої та апеляційної інстанцій.

Вищевикладене свідчить про те, що касаційна скарга є необґрунтованою,

а тому не підлягає задоволенню.

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення - без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.

З огляду на зазначене колегія суддів вважає, що касаційну скаргу слід залишити без задоволення, а оскаржувані рішення суду першої інстанції та постанову суду апеляційної інстанції залишити без змін, оскільки доводи касаційної скарги висновків судів не спростовують.