розглянув у попередньому судовому засіданні касаційну скаргу ОСОБА_1 на ухвалу Автозаводського районного суду м. Кременчука Полтавської області від 18 березня 2021 року у складі судді Андрієць Д. Д. та постанову Полтавського апеляційного суду від 12 липня 2021 року у складі колегії суддів: Лобова О. А., Дорош А. І., Триголова В. М.,

у справі за скаргою ОСОБА_1 на дії та бездіяльність державного виконавця Автозаводського відділу державної виконавчої служби

у м. Кременчуці Північно-Східного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Суми).

Короткий зміст вимог скарги

У лютому 2021 року ОСОБА_1 звернулася до суду зі скаргою на дії та бездіяльність державного виконавця Автозаводського відділу державної виконавчої служби у м. Кременчуці Північно-Східного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Суми) (далі - Автозаводський ВДВС).

Скарга мотивована тим, що з відповіді Автозаводського ВДВС ОСОБА_1 стало відомо про те, що у виконавчому провадженні № 33114627 з примусового виконання виконавчого листа від 13 квітня 2010 року № 2-3600 про стягнення із неї боргу на користь АТ "Райффайзен Банк Аваль" у сумі 205 253,60 грн було винесено постанову про арешт майна боржника та оголошено заборону на його відчуження (реєстраційний номер обтяження нерухомого майна -

27 жовтня 2017 року винесено постанову про повернення виконавчого документа стягувачу на підставі пункту 2 частини першої статті 37 Закону України "Про виконавче провадження" у зв`язку з відсутністю майна боржника, на яке можна звернути стягнення. Таким чином, виконавче провадження було завершено. Станом на 15 грудня 2020 року вказаний виконавчий документ до Автозаводського ВДВС не повертався, інформація щодо відкритих виконавчих проваджень стосовно боржника ОСОБА_1 відсутня.

Разом із тим у порушення вимог законодавства державним виконавцем не було скасовано заборону відчуження майна боржника, не зважаючи на те, що строк на пред`явлення виконавчого документу сплив 27 жовтня 2020 року.

Посилаючись на протиправну бездіяльність органу державної виконавчої служби в частині незняття арешту з майна у виконавчому провадженні при поверненні виконавчого документа стягувачу, ОСОБА_1 просила суд:

- визнати незаконними дії та бездіяльність Автозаводського ВДВС

у вигляді незняття арешту з майна боржника та оголошення заборони на його відчуження, а також незняття обтяження нерухомого майна боржника у виконавчому провадженні № 33114627 про стягнення

із ОСОБА_1 на користь АТ "Райффайзен Банк Аваль" боргу у сумі

- зобов`язати Автозаводський ВДВС провести дії щодо зняття арешту майна боржника та оголошення заборони на його відчуження у виконавчому провадженні № 33114627 про стягнення із ОСОБА_1 на користь АТ "Райффайзен Банк Аваль" боргу у сумі 205 253,60 грн;

- зобов`язати Автозаводський ВДВС провести дії щодо зняття обтяження нерухомого майна боржника № 12638668, накладеного 19 червня

2012 року у виконавчому провадженні № 33114627 про стягнення із

ОСОБА_1 на користь АТ "Райффайзен Банк Аваль" боргу у сумі

Короткий зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій

Ухвалою Автозаводського районного суду м. Кременчука Полтавської області від 18 березня 2021 року скаргу ОСОБА_1 задоволено частково.

Зобов`язано Автозаводський ВДВС провести дії щодо зняття арешту майна боржника (реєстраційний номер обтяження - 12638668), що зареєстровано 19 червня 2012 року на підставі постанови про арешт майна боржника та оголошення заборони на його відчуження у виконавчому провадженні № 33114627 про стягнення із ОСОБА_1 на користь АТ "Райффайзен Банк Аваль" боргу у сумі 205 253,60 грн.

В іншій частині вимог відмовлено.

Ухвала суду першої інстанції мотивована тим, що при винесенні державним виконавцем постанови про повернення виконавчого документа стягувачу у зв`язку із відсутністю майна боржника, на яке можливо звернути стягнення, арешт майна не скасовується, а тому незняття Автозаводським ВДВС у м. Кременчуці арешту з майна боржника та оголошення заборони його відчуження відповідає вимогам закону.

Разом із тим, ураховуючи, що виконавчий лист про стягнення із ОСОБА_1 боргу повторно пред`явлено не було, відомості про перебування у виконавчій службі відкритих виконавчих проваджень, боржником в яких є скаржник, відсутні, суд першої інстанції дійшов висновку, що існування арешту майна ОСОБА_1 не направлено на виконання рішення суду, а лише створює обмеження у вільному володінні майном.

Постановою Полтавського апеляційного суду від 12 липня 2021 року апеляційну скаргу Автозаводського ВДВС задоволено. Апеляційну скаргу

ОСОБА_1 залишено без задоволення.

Ухвалу Автозаводського районного суду м. Кременчука Полтавської області від 18 березня 2021 року у частині задоволених вимог ОСОБА_1 скасовано, ухвалено нове судове рішення по суті заявлених вимог.

Відмовлено ОСОБА_1 у задоволенні вимоги про покладення на Автозаводський ВДВС обов`язку провести дії щодо зняття арешту з майна боржника (реєстраційний номер обтяження - 12638668), що зареєстровано 19 червня 2012 року на підставі постанови про арешт майна боржника та оголошення заборони на його відчуження у виконавчому провадженні № 33114627.

В іншій частині ухвалу Автозаводського районного суду м. Кременчука Полтавської області від 18 березня 2021 року залишено без змін.

Постанова суду апеляційної інстанції мотивована тим, що суд першої інстанції обґрунтовано виходив із того, що у разі повернення виконавчого листа з підстави, передбаченої пунктом 2 частини першої статті 37 Закону України "Про виконавче провадження", виконавець позбавлений права за своєю ініціативою ухвалити рішення про зняття арешту з майна боржника. За результатами розгляду скарги на дії (бездіяльність) виконавця суд вправі покладати на останнього обов`язок вчинити певні дії лише у разі, якщо буде встановлено, що виконавець діяв усупереч вимогам закону або його бездіяльність була неправомірною.

Разом із тим, установивши, що державний виконавець діяв відповідно до вимог чинного законодавства, суд першої інстанції безпідставно зобов`язав Автозаводський ВДВС вчинити дії поза межами його повноважень, установлених Законом України "Про виконавче провадження" (1404-19) .

Короткий зміст вимог касаційної скарги

У касаційній скарзі, поданій у липні 2021 року до Верховного Суду, ОСОБА_1, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить ухвалу суду першої інстанції у частині відмови у задоволенні скарги та постанову суду апеляційної інстанції скасувати, ухвалити нове судове рішення про задоволення вимог.

Рух касаційної скарги в суді касаційної інстанції

Ухвалою Верховного Суду від 13 серпня 2021 року відкрито касаційне провадження у справі № 2-3600/09 та витребувано матеріали справи з Автозаводського районного суду м. Кременчука Полтавської області.

14 вересня 2022 року справу розподілено колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду в складі суддів: Грушицького А. І. (суддя-доповідач), Литвиненко І. В., Петрова Є. В.

Доводи особи, яка подала касаційну скаргу

У касаційній скарзі ОСОБА_1 посилається на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, зокрема вказує, що суд апеляційної інстанції розглянув справу без урахування висновків щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладених у постановах Верховного Суду від 20 червня 2018 року у справі № 210/1072/15-ц та від 27 березня 2020 року у справі № 817/928/17.

Касаційна скарга мотивована також тим, що суд першої інстанції порушив норми частини другої статті 451 ЦПК України у частині невизнання дій та бездіяльності державного виконавця незаконними, а суд апеляційної інстанції неправильно застосував положення статті 40 Закону України "Про виконавче провадження".

Доводи інших учасників справи

У вересні 2021 року Автозаводський ВДВС надіслав відзив на касаційну скаргу, у якому зазначає, що касаційна скарга є необґрунтованою та безпідставною, а тому такою, що не підлягає задоволенню.

У вересні 2021 року ОСОБА_1 подала до Верховного Суду відповідь на відзив.

Фактичні обставини справи, встановлені судами

Суд установив, що заочним рішенням Автозаводського районного суду

м. Кременчука Полтавської області від 30 жовтня 2009 року позов

ВАТ "Райффайзен Банк Аваль" задоволено. Стягнено з ОСОБА_2 та

ОСОБА_1 у солідарному порядку заборгованість за кредитним договором

у розмірі 25 412,95 дол. США. Вирішено питання про розподіл судових витрат (а. с. 43).

На виконання вказаного заочного рішення 13 квітня 2010 року Автозаводський районний суд м. Кременчука Полтавської області видав виконавчий лист, який стягувач передав до Автозаводського ВДВС для примусового виконання.

Ухвалою Автозаводського районного суду м. Кременчука від 27 березня 2017 року заява ОСОБА_1 про перегляд заочного рішення Автозаводського районного суду м. Кременчука Полтавської області від 30 жовтня 2009 року залишена без розгляду у зв`язку із пропуском строків звернення до суду (а. с. 79).

Ухвалою Апеляційного суду Полтавської області від 04 травня 2017 року апеляційна скарга ОСОБА_1 відхилена, ухвала Автозаводського районного суду м. Кременчука від 27 березня 2017 року залишена без змін (а. с. 109, 110).

Відповідно до листа Автозаводського ВДВС від 12 лютого 2021 року № 16118

у провадженні Автозаводського ВДВС із 22 квітня 2010 року перебувало виконавче провадження № 33114627 із примусового виконання виконавчого листа від 13 квітня 2010 року № 2-3600. 23 липня 2010 року у межах зазначеного виконавчого провадження винесено постанову про повернення виконавчого документа стягувачу. 19 червня 2012 року заява про примусове виконання рішення та оригінал виконавчого документа надійшли повторно до відділу ВДВС, на підставі чого винесено постанову про відкриття виконавчого провадження.

У вказаному виконавчому провадженні державний виконавець виніс постанову від 19 червня 2012 року про арешт майна боржника та оголошення заборони на його відчуження, якою накладено обтяження на все нерухоме майно боржника ОСОБА_1 (реєстраційний номер обтяження нерухомого майна боржника - 12638668).

27 жовтня 2017 року у межах виконавчого провадження винесено постанову про повернення виконавчого документа стягувачу з підстави, передбаченої пунктом 2 частини першої статті 37 Закону України "Про виконавче провадження", а саме: встановленого факту відсутності у боржника майна, на яке може бути звернено стягнення.

Станом на 12 лютого 2021 року вищевказаний виконавчий документ повторно на виконання до відділу ВДВС не пред`являвся (а. с. 120).

Позиція Верховного Суду

Відповідно до пунктів 2, 3 частини першої статті 389 ЦПК України учасники справи, а також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, свободи, інтереси та (або) обов`язки, мають право оскаржити у касаційному порядку ухвали суду першої інстанції, вказані у пунктах 3, 6, 7, 15, 16, 22, 23, 27, 28, 30, 32 частини першої статті 353 цього Кодексу, після їх перегляду в апеляційному порядку та ухвали суду апеляційної інстанції про відмову у відкритті або закриття апеляційного провадження, про повернення апеляційної скарги, про зупинення провадження, щодо забезпечення позову, заміни заходу забезпечення позову, щодо зустрічного забезпечення, про відмову ухвалити додаткове рішення, про роз`яснення рішення чи відмову у роз`ясненні рішення, про внесення або відмову у внесенні виправлень у рішення, про повернення заяви про перегляд судового рішення за нововиявленими або виключними обставинами, про відмову у відкритті провадження за нововиявленими або виключними обставинами, про відмову в задоволенні заяви про перегляд судового рішення за нововиявленими або виключними обставинами, про заміну сторони у справі, про накладення штрафу в порядку процесуального примусу, окремі ухвали.

Згідно із частиною другою статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 2, 3 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Відповідно до статті 400 ЦПК України переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише у межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.

Згідно з частиною першою статті 402 ЦПК України у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції

у порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400 цього Кодексу.

Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга підлягає залишенню без задоволення, а оскаржувані ухвала суду першої інстанції у нескасованій апеляційним судом частині та постанова суду апеляційної інстанції - без змін, оскільки їх ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права

Відповідно до положень частини першої статті 2 ЦПК України завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.

Згідно зі статтею 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.

Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.

Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Відповідно до статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом.

Частиною першою статті 8 Конституції України передбачено, що в Україні визнається і діє принцип верховенства права.

Суддя, здійснюючи правосуддя, керується верховенством права (частина перша статті 129 Конституції України).

Суд, здійснюючи правосуддя на засадах верховенства права, забезпечує кожному право на справедливий суд та повагу до інших прав і свобод, гарантованих Конституцією і законами України, а також міжнародними договорами, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України (стаття 2 Закону України "Про судоустрій і статус суддів").

Статтею 15 ЦК України визначено, що кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.

Отже, стаття 15 ЦК України визначає об`єктом захисту порушене, невизнане або оспорюване право чи цивільний інтерес. Порушення права пов`язане

з позбавленням його володільця можливості здійснити (реалізувати) своє право повністю або частково. При оспорюванні або невизнанні права виникає невизначеність у праві, викликана поведінкою іншої особи.

За правилами статей 12, 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Згідно зі статтею 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).

У пункті 9 частини третьої статті 129 Конституції України до основних засад судочинства віднесено обов`язковість рішень суду.

Статтею 18 ЦПК України визначено, що судові рішення, що набрали законної сили, обов`язкові для всіх органів державної влади і органів місцевого самоврядування, підприємств, установ, організацій, посадових чи службових осіб та громадян і підлягають виконанню на всій території України, а у випадках, встановлених міжнародними договорами, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України, - і за її межами. Невиконання судового рішення є підставою для відповідальності, встановленої законом.

Відповідно до статті 1 Закону України "Про виконавче провадження" виконавче провадження як завершальна стадія судового провадження і примусове виконання судових рішень та рішень інших органів (посадових осіб) - сукупність дій визначених у цьому Законі органів і осіб, що спрямовані на примусове виконання рішень і проводяться на підставах, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією України (254к/96-ВР) , цим Законом, іншими законами та нормативно-правовими актами, прийнятими відповідно до цього Закону, а також рішеннями, які відповідно до цього Закону підлягають примусовому виконанню.

Статтею 447 ЦПК України передбачено, що сторони виконавчого провадження мають право звернутися до суду із скаргою, якщо вважають, що рішенням, дією або бездіяльністю державного виконавця чи іншої посадової особи органу державної виконавчої служби або приватного виконавця під час виконання судового рішення, ухваленого відповідно до цього Кодексу, порушено їхні права чи свободи.

Відповідно до частини першої статті 448 ЦПК України скарга подається до суду, який розглянув справу як суд першої інстанції.

Частиною першою статті 74 Закону України "Про виконавче провадження" передбачено, що рішення, дії чи бездіяльність виконавця та посадових осіб органів державної виконавчої служби щодо виконання судового рішення можуть бути оскаржені сторонами, іншими учасниками та особами до суду, який видав виконавчий документ, у порядку, передбаченому законом.

Згідно з пунктом 2 частини першої статті 37 Закону України "Про виконавче провадження" виконавчий документ повертається стягувачу у разі, якщо у боржника відсутнє майно, на яке може бути звернуто стягнення, а здійснені державним виконавцем відповідно до цього Закону заходи щодо розшуку такого майна виявилися безрезультатними.

Відповідно до частини першої статті 40 Закону України "Про виконавче провадження" у разі закінчення виконавчого провадження (крім закінчення виконавчого провадження за судовим рішенням, винесеним у порядку забезпечення позову чи вжиття запобіжних заходів, а також, крім випадків нестягнення виконавчого збору або витрат виконавчого провадження, нестягнення основної винагороди приватним виконавцем), повернення виконавчого документа до суду, який його видав, арешт, накладений на майно (кошти) боржника, знімається, відомості про боржника виключаються з Єдиного реєстру боржників, скасовуються інші вжиті виконавцем заходи щодо виконання рішення, а також проводяться інші необхідні дії у зв`язку із закінченням виконавчого провадження.

Згідно із частиною четвертою статті 59 Закону України "Про виконавче провадження" підставами для зняття виконавцем арешту з усього майна (коштів) боржника або його частини є: 1) отримання виконавцем документального підтвердження, що рахунок боржника має спеціальний режим використання та/або звернення стягнення на такі кошти заборонено законом; 2) надходження на рахунок органу державної виконавчої служби, рахунок приватного виконавця суми коштів, стягнених із боржника (у тому числі від реалізації майна боржника), необхідної для задоволення вимог усіх стягувачів, стягнення виконавчого збору, витрат виконавчого провадження

та штрафів, накладених на боржника; 3) отримання виконавцем документів, що підтверджують про повний розрахунок за придбане майно на електронних торгах; 4) наявність письмового висновку експерта, суб`єкта оціночної діяльності - суб`єкта господарювання щодо неможливості чи недоцільності реалізації арештованого майна боржника у зв`язку із значним ступенем

його зношення, пошкодженням; 5) відсутність у строк до 10 робочих днів із дня отримання повідомлення виконавця, зазначеного у частині шостій статті

61 цього Закону, письмової заяви стягувача про його бажання залишити за собою нереалізоване майно; 6) отримання виконавцем судового рішення про скасування заходів забезпечення позову; 7) погашення заборгованості зі сплати періодичних платежів, якщо виконання рішення може бути забезпечено в інший спосіб, ніж звернення стягнення на майно боржника; 8) отримання виконавцем документального підтвердження наявності на одному чи кількох рахунках боржника коштів, достатніх для виконання рішення про забезпечення позову.

Аналіз зазначених норм дає підстави для висновку про те, що арешт майна боржника є заходом звернення стягнення на майно боржника, який застосовується для забезпечення реального виконання рішення, що підлягає примусовому виконанню.

Зазначений висновок щодо застосування норм права у подібних правовідносинах зроблено у постанові Верховного Суду від 26 січня 2022 року у справі № 127/1541/14-ц (провадження № 61-2829св21).

Згідно із пунктом 2 частини першої статті 37 Закону України "Про виконавче провадження" виконавчий документ, на підставі якого відкрито виконавче провадження, за яким виконання не здійснювалося або здійснено частково, повертається стягувачу у разі, якщо у боржника відсутнє майно, на яке може бути звернуто стягнення, а здійснені державним виконавцем відповідно до цього Закону заходи щодо розшуку такого майна виявилися безрезультатними.

За змістом положень частини п`ятої статті 37 Закону України "Про виконавче провадження", повернення виконавчого документа стягувачу з підстав, передбачених цією статтею, не позбавляє його права повторно пред`явити виконавчий документ до виконання протягом строків, встановлених цим Законом.

Ураховуючи положення пункту 1 частини першої та частини п`ятої статті 37 Закону України "Про виконавче провадження", повернення виконавчого документа стягувачу, якщо у боржника відсутнє майно, на яке може бути звернуто стягнення, а здійснені державним виконавцем відповідно до цього Закону заходи щодо розшуку такого майна виявилися безрезультатними,

не означає закінчення (закриття) виконавчого провадження і не тягне за собою наслідків у вигляді неможливості розпочати його знову та не позбавляє стягувача права повторно звернутися до органу державної виконавчої служби за виконанням судового рішення протягом встановлених законом строків, також не позбавляє стягувача звернутися до суду з заявою про поновлення строку пред`явлення виконавчого документа до виконання.

У постановах Верховного Суду від 12 серпня 2020 року у справі

№ 569/17603/18 та від 22 грудня 2021 року у справі № 634/292/21 зазначено, що повернення виконавчого документа стягувачу на підставі пункту 2 частини першої статті 37 Закону України "Про виконавче провадження" не є підставою для зняття арешту з майна, оскільки відповідно до частини третьої статті

37 зазначеного Закону арешт із майна знімається у разі повернення виконавчого документа стягувачу на підставі пунктів 1, 3, 11 частини першої статті 37 цього Закону. Розширеному тлумаченню такі підстави не підлягають.

Указаний механізм запроваджено законодавцем із метою захисту прав стягувачів, оскільки відповідно до частини п`ятої статті 37 Закону України "Про виконавче провадження" повернення виконавчого документа стягувачу

з підстав, передбачених цією статтею, не позбавляє його права повторно пред`явити виконавчий документ до виконання протягом строків, встановлених статтею 12 цього Закону.

Частинами другою та третьою статті 451 ЦПК України передбачено, що у разі встановлення обґрунтованості скарги суд визнає оскаржувані рішення, дії чи бездіяльність неправомірними і зобов`язує державного виконавця або іншу посадову особу органу державної виконавчої служби, приватного виконавця усунути порушення (поновити порушене права заявника).

Якщо оскаржувані рішення, дії чи бездіяльність були прийняті або вчинені відповідно до закону, у межах повноважень державного виконавця або іншої посадової особи органу державної виконавчої служби, приватного виконавця,

і право заявника не було порушено, суд постановляє ухвалу про відмову

у задоволенні скарги.

Виконання судового рішення - це завершальна стадія цивільного судочинства у процесі реалізації захисту цивільних прав, а тому невиконання судових рішень, що є остаточними, обов`язковими для виконання, є порушенням права на справедливий суд, яке захищено статтею 6 Конвенції.

Такий правовий висновок викладено у постанові Верховного Суду від 22 липня 2020 року у справі № 2-2724/2011.

Ураховуючи зазначене, суди попередніх інстанцій обґрунтовано зазначили, що у діях державного виконавця немає порушень норм Закону України "Про виконавче провадження" (1404-19) , права боржника у виконавчому провадженні

не порушені.

Посилання в касаційній скарзі на те, що суд апеляційної інстанції не врахував висновків, викладених у постановах Верховного Суду від 20 червня 2018 року у справі № 210/1072/15-ц та від 27 березня 2020 року у справі № 817/928/17,є безпідставними, оскільки висновки у цих справах і у справі, яка переглядається, а також встановлені судами фактичні обставини, що формують зміст правовідносин, є різними, у кожній із зазначених справ суди виходили з конкретно встановлених обставин та фактично-доказової бази з урахуванням наданих сторонами доказів, оцінюючи їх у сукупності.

Отже, доводи касаційної скарги не спростовують встановлені у справі фактичні обставини та містять посилання на факти, що були предметом дослідження суду.

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі № 373/2054/16-ц (провадження № 14-446цс18) викладено правовий висновок про те, що встановлення обставин справи, дослідження та оцінка доказів є прерогативою судів першої та апеляційної інстанцій. Це передбачено як статтями 58, 59, 212 ЦПК України у попередній редакції 2004 року, так і статтями 77, 78, 79, 80, 89, 367 ЦПК України у редакції від 03 жовтня 2017 року. Якщо порушень порядку надання та отримання доказів у суді першої інстанції апеляційним судом не встановлено, а оцінка доказів зроблена як судом першої, так і судом апеляційної інстанцій, то суд касаційної інстанції не наділений повноваженнями втручатися в оцінку доказів.

Однакове застосування закону забезпечує загальнообов`язковість закону, рівність перед законом та правову визначеність у державі, яка керується верховенством права. Єдина практика застосування законів поліпшує громадське сприйняття справедливості та правосуддя, а також довіру до відправлення правосуддя.

Відповідно до усталеної практики Європейського суду з прав людини (рішення у справі "Пономарьов проти України" та ін.) повноваження вищих судових органів стосовно перегляду мають реалізовуватися для виправлення судових помилок та недоліків судочинства, але не для здійснення нового судового розгляду, перегляд не повинен фактично підміняти собою апеляцію. Повноваження вищих судів щодо скасування чи зміни тих судових рішень, які вступили в законну силу та підлягають виконанню, мають використовуватися для виправлення фундаментальних порушень.

Таким чином, наведені в касаційній скарзі доводи не спростовують висновків суду першої інстанції (у нескасованій частині) та апеляційного суду.

Указане свідчить про те, що касаційна скарга є необґрунтованою, а тому не підлягає задоволенню.

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення - без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.

З урахуванням зазначеного колегія суддів вважає, що касаційну скаргу слід залишити без задоволення, а оскаржувану ухвалу суду першої інстанції у нескасованій апеляційним судом частині та постанову суду апеляційної інстанціїзалишити без змін, оскільки доводи касаційної скарги висновків судів першої та апеляційної інстанцій не спростовують.