про право на спадщину за законом від 29 березня 2010 року, посвідченого державним нотаріусом П`ятої миколаївської державної нотаріальної контори Тищенком О. Б. та зареєстрованого в реєстрі за № 2-60,

ОСОБА_1 є власником 1/3 частки квартири

АДРЕСА_1 . Іншим співвласником указаної квартири є його батько - ОСОБА_2 .

Вказували, що до 2018 року вони проживали у належній їм квартирі

та безперешкодно користувалися нею. ОСОБА_2 є особою похилого віку та потребує стороннього догляду.

У зв`язку з постійними конфліктами з чоловіком ОСОБА_3

(сестра ОСОБА_1, відповідно, донька ОСОБА_2 ) - ОСОБА_7, ОСОБА_1 разом із своєю дружиною ОСОБА_1, та батьком

ОСОБА_2 змушені були переїхати до іншого житла, де мешкають дотепер. Вказані обставини підтверджуються неодноразовими зверненнями до органів поліції.

Відповідачі чинять їм перешкоди у здійсненні права власності, зокрема, права володіння та користування належною їм квартирою.

З урахуванням наведеного, посилаючись на статті 391, 405 ЦК України, ОСОБА_1 та ОСОБА_2 просили суд усунути їм перешкоди

у користуванні вказаною квартирою шляхом виселення ОСОБА_3, ОСОБА_4, ОСОБА_5, ОСОБА_6 із цієї квартири.

Короткий зміст судових рішень судів попередніх інстанцій

Рішенням Корабельного районного суду м. Миколаєва від 03 листопада 2022 року у складі судді Чернявської Я. А. у задоволенні позовної заяви ОСОБА_1 та ОСОБА_2 відмовлено.

Рішення суду першої інстанції мотивовано відсутністю правових підстав

для виселення відповідачів зі спірної квартири, оскільки в силу положень частини другої статті 64 ЖК України та частини першої статті 405 ЦК України члени сім`ї власника квартири мають право на користування цим житлом відповідно до закону.

Суд установив, що на праві спільної часткової власності квартира

АДРЕСА_1 належить:

ОСОБА_5 (1/3 частка), ОСОБА_2 (5/9 часток), ОСОБА_1

(1/9 частки). Тому доводи позивачів, що жоден із відповідачів

не є співвласником спірної квартири не знайшли свого підтвердження.

ОСОБА_5 та ОСОБА_3 (дошлюбне прізвище - ОСОБА_8 ) є доньками ОСОБА_2 ОСОБА_4 є сином ОСОБА_3, відповідно, онуком ОСОБА_2, а ОСОБА_6 - чоловіком ОСОБА_3 . За цих обставин безпідставними є твердження позивачів про те, що відповідачі не є членами родини.

Суд першої інстанції послався на відповідні норми ЦК України (435-15) , ЖК України (5464-10) .

Постановою Миколаївського апеляційного суду від 15 березня 2023 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 задоволено частково. Рішення Корабельного районного суду м. Миколаєва від 03 листопада 2022 року

в частині викладення позовних вимог ОСОБА_1 до ОСОБА_3, ОСОБА_6, ОСОБА_4 у вступній та резолютивній частинах змінено.

Позов ОСОБА_1 до ОСОБА_3, ОСОБА_6, ОСОБА_4 про усунення перешкод в користуванні квартирою шляхом виселення

без надання іншого житлового приміщення залишено без задоволення.

В іншій частині рішення суду залишено без змін.

Судове рішення апеляційного суду мотивовано тим, що судом першої інстанції вірно встановлено, що ОСОБА_3 є членом родини

позивача - ОСОБА_2, була вселена і набула право користування житлом з 25 травня 2007 року. Її син - ОСОБА_4 також набув

право користування спірною квартирою з 2007 року як член родини ОСОБА_3 та свого діда - ОСОБА_2 зі згоди усіх співвласників квартири на той час. ОСОБА_6 був вселений у спірну квартиру як член родини особи, що має право на житло (чоловік ОСОБА_3 ) та зі згоди одного із співвласників, але не є співвласником житла

та не зареєстрований у ній.

Належних доказів щодо здійснення ОСОБА_3, ОСОБА_4, ОСОБА_6 перешкод у користуванні та розпорядженні належною ОСОБА_1 часткою спірного нерухомого майна не надано, а судом цього не встановлено. Тому відсутні правові підстави для їх виселення зі спірної квартири.

Сама по собі наявність неприязних стосунків між сторонами не може бути підставою для виселення відповідно до норм статей 391, 405 ЦК України,

які передбачають інші підстави для їх застосування.

Апеляційний суд послався на статтю 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року (далі - Конвенція).

Суд апеляційної інстанції уважав, що районний суд зробив правильні висновки по суті вирішення спору, проте допустив помилку під час викладення позовних вимог у вступній та резолютивній частинах рішення, тому змінив судове рішення у відповідній частині.

Короткий зміст вимог касаційної скарги та її надходження до суду

У квітні 2023 року ОСОБА_1 подав до Верховного Суду касаційну скаргу, в якій, посилаючись на неправильне застосування апеляційним судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить скасувати оскаржувану постанову апеляційного суду й ухвалити нове судове рішення про задоволення позову.

Підставами касаційного оскарження судового рішення заявник зазначає

те, що суд апеляційної інстанції застосував норми права без урахування висновків щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, (пункт 1 частини другої статті 389 ЦПК України).

Ухвалою Верховного Суду у складі судді Касаційного цивільного суду

від 27 квітня 2023 року касаційну скаргу ОСОБА_1 залишено без руху

та надано строк на їх усунення.

У наданий судом строк заявник надіслав матеріали на усунення недоліків касаційної скарги.

Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 26 травня 2023 відкрито касаційне провадження в указаній справі й витребувано цивільну справу

№ 488/2142/20 із Корабельного районного суду м. Миколаєва Надіслано учасникам справи копію касаційної скарги та доданих до неї документів, роз`яснено право подати відзив на касаційну скаргу та надано строк

для подання відзиву на касаційну скаргу.

У червні 2023 року справа надійшла до Верховного Суду.

Аргументи учасників справи

Доводи особи, яка подала касаційну скаргу

Касаційна скарга ОСОБА_1 мотивована тим, що суд апеляційної інстанції не врахував, що право членів сім`ї власника квартири користуватися жилим приміщенням може виникнути та існувати лише

за умови, що така особа є членом сім`ї власника житлового приміщення,

й останній надав згоду на вселення такої особи як члена своєї сім`ї. Відповідачі безпідставно продовжують проживати у спірній квартирі, чим порушують їх із батьком ОСОБА_2 права як власників на належне користування своїм майном.

У суді апеляційної інстанції ОСОБА_6 підтвердив наявність у нього іншого житла, відповідно йому та його родині є де проживати.

Посилається на відповідну судову практику Верховного Суду України, Великої Палати Верховного Суду та Верховного Суду у подібних, на його думку, справах.

Відзив на касаційну скаргу до суду касаційної інстанції не надійшов.

Мотивувальна частина

Позиція Верховного Суду

Відповідно до частини третьої статті 3 ЦПК України провадження

в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Підстави касаційного оскарження судових рішень визначені у частині другій статті 389 ЦПК України.

Підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно

у таких випадках, якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного

у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку (пункт 1 частини другої

статті 389 ЦПК України).

Касаційна скарга ОСОБА_1 задоволенню не підлягає.

Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права

Відповідно до вимог частин першої і другої статті 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального

чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.

Частиною першою статті 402 ЦПК України передбачено, що у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400 цього Кодексу.

Згідно з частинами першою, другою та п`ятою статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог

і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Зазначеним вимогам закону постанова суду апеляційної інстанції відповідає.

Відповідно до частини першої статті 2 ЦПК України завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд

і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.

Згідно зі статтею 5 ЦПК України, здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором. У випадку, якщо закон або договір не визначають ефективного способу захисту порушеного, невизнаного або оспореного права, свободи

чи інтересу особи, яка звернулася до суду, суд відповідно до викладеної

в позові вимоги такої особи може визначити у своєму рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону.

Частиною першою статті 15 ЦК України передбачено право кожної особи

на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання

або оспорювання.

Статтею 41 Конституції України передбачено, що кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю.

Відповідно до положень статті 47 Конституції України кожен має право

У статті 8 Конвенції визначено, що кожен має право на повагу до свого приватного та сімейного життя, до свого житла та кореспонденції.

Виселення є серйозним втручанням у право особи на повагу до її житла, суд надає особливої ваги процесуальним гарантіям, наданим особі в процесі прийняття рішення (рішення ЄСПЛ у справі "Зехентнер проти Австрії"). Зокрема, навіть якщо законне право на зайняття приміщення припинено, особа вправі мати можливість, щоб співрозмірність заходу була визначена незалежним судом у світлі відповідних принципів статті 8 Конвенції (рішення від 09 жовтня 2007 року у справі "Станкова проти Словаччини" (Stankova v. Slovakia). Відсутність обґрунтування в судовому рішенні підстав застосування законодавства, навіть якщо формальні вимоги було дотримано, може серед інших факторів братися до уваги при вирішенні питання, чи встановлено справедливий баланс заходом, що оскаржується (рішення ЄСПЛ у справі "Беєлер проти Італії" (Beyeler v. Italy).

Згідно з частинами першою, другою статті 319 ЦК України власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд. Власник має право вчиняти щодо свого майна будь-які дії, які не суперечать закону. При здійсненні своїх прав та виконанні обов`язків власник зобов`язаний додержуватися моральних засад суспільства.

Право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні (частина перша статті 321 ЦК України).

Згідно зі статтею 328 ЦК України право власності набувається на підставах, що не заборонені законом, і вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону або незаконність набуття права власності

не встановлена судом.

Статтею 391 ЦК України встановлено, що власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування

та розпоряджання своїм майном.

Відповідно до положень статей 391, 396 ЦК України позов про усунення порушень права, не пов`язаних із позбавленням володіння, підлягає задоволенню у разі, якщо позивач доведе, що він є власником або особою, яка володіє майном (має речове право) з підстави, передбаченої законом або договором, і що діями відповідача, не пов`язаними з позбавленням володіння, порушується його право власності чи законного володіння.

Частиною першою статті 383 ЦК України передбачено, що власник житлового будинку має право використовувати помешкання для власного проживання, проживання членів своєї сім`ї, інших осіб.

Відповідно до частини першої статті 405 ЦК України члени сім`ї власника житла, які проживають разом з ним, мають право на користування цим житлом відповідно до закону. Житлове приміщення, яке вони мають право займати, визначається його власником.

Аналіз зазначених правових норм дає підстави дійти висновку про те,

що право членів сім`ї власника житла користуватись цим приміщенням може виникнути та існувати лише за наявності права власності на житло

в особи, членами сім`ї якого вони є; із припиненням права власності особи втрачається й право користування жилим приміщенням у членів його сім`ї.

Аналогічний правовий висновок викладено у постанові Верховного Суду України від 05 листопада 2014 року у справі № 6-158цс14, а також

у постановах Верховного Суду від 15 серпня 2018 року у справі

№ 595/1271/16-ц та від 17 липня 2019 року у справі № 320/13248/14-ц.

Частиною першою статті 383 ЦК України та статтею 150 ЖК України закріплені положення, відповідно до яких громадяни, які мають у приватній власності будинок (частину будинку), квартиру, користуються ним (нею) для особистого проживання і проживання членів її сімей та інших осіб, мають право розпоряджатися цією власністю на свій розсуд.

У частині першій статті 156 ЖК України передбачено, що члени сім`ї власника жилого будинку, які проживають разом із ним у будинку, що йому належить, користуються жилим приміщенням нарівні з власником будинку, якщо при їх вселенні не було іншої угоди про порядок користування цим приміщенням.

Аналогічні положення містяться у статті 405 ЦК України.

До членів сім`ї власника відносяться особи, зазначені в частині другій

статті 64 цього Кодексу, а саме подружжя, їх діти і батьки. Членами сім`ї власника може бути визнано й інших осіб, якщо вони постійно проживають разом з ним і ведуть з ним спільне господарство (частина четверта

статті 156 ЖК України).

Правом користування житлом, яке знаходиться у власності особи, мають члени сім`ї власника нарівні з власником будинку, якщо при їх вселенні

не було іншої угоди про порядок користування цим приміщенням, а також інші особи, якщо вони постійно проживають разом з ним і ведуть з ним спільне господарство.

Отже, право членів сім`ї власника будинку користуватись цим жилим приміщенням може виникнути та існувати лише за наявності права власності на будинок в особи, членами сім`ї якої вони є; із припиненням права власності особи втрачається й право користування жилим приміщенням у членів його сім`ї.

Тобто права власника житлового будинку, квартири визначені статтями 317 та 383 ЦК України й статтею 150 ЖК України, які передбачають право власника використовувати житло для власного проживання, проживання членів сім`ї, інших осіб і розпоряджатися своїм житлом на власний розсуд. Обмеження чи втручання у права власника можливе лише з підстав, передбачених законом. На зміст права власності не впливають місце проживання власника та місцезнаходження майна.

У статті 7 ЖК України закріплено, що ніхто не може бути виселений

із займаного жилого приміщення або обмежений у праві користування жилим приміщенням інакше як з підстав і в порядку, передбачених законом. Житлові права охороняються законом, за винятком випадків, коли вони здійснюються в суперечності з призначенням цих прав чи з порушенням прав інших громадян або прав державних і громадських організацій.

У постановах Верховного Суду від 09 жовтня 2019 року у справі

№ 695/2427/16-ц (провадження № 61-29520св18), від 09 жовтня 2019 року

у справі № 523/12186/13-ц (провадження № 61-17372св18), на які посилався і заявник касаційної скарги, зазначено, що власник має право вимагати

від осіб, які не є членами його сім`ї, а також не відносяться до кола осіб,

які постійно проживають разом з ним і ведуть з ним спільне господарство, усунення порушень свого права власності у будь-який час.

Питання про визнання припиненим права користування житлом

та зобов`язання особи звільнити житло у контексті пропорційності застосування такого заходу має оцінюватися з урахуванням обставин щодо об`єкта нерухомого майна та установлених статтею 50 ЖК України вимог, що ставляться до жилих приміщень, а також наявності чи відсутності іншого житла.

Також необхідно дослідити питання дотримання балансу між захистом права власності та захистом права колишнього члена сім`ї власника

на користування будинком. При цьому підлягають врахуванню обставини, визначені статтею 116 ЖК України.

Подібний правовий висновок викладено у постанові Великої Палати Верховного Суду від 13 жовтня 2020 року у справі № 447/455/17-ц (провадження № 14-64цс20).

Відповідно до частини четвертої статті 263 ЦПК України при виборі

і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені

в постановах Верховного Суду.

У справі, яка переглядається Верховним Судом, установлено, що на праві спільної часткової власності квартира АДРЕСА_1 належить: ОСОБА_5 (1/3 частка), ОСОБА_2 (5/9 часток), ОСОБА_1 (1/9 частки) (а. с. 92-94).

ОСОБА_5 та ОСОБА_3 (дошлюбне прізвище - ОСОБА_8 )

і ОСОБА_1 є дітьми позивача ОСОБА_2 (а. с. 68, 69).

ОСОБА_3, як член родини ОСОБА_2 була вселена і з 25 травня 2007 року набула право користування житлом. Її син ОСОБА_4 також набув право користування спірною квартирою з 2007 року, як член родини ОСОБА_3 та свого діда ОСОБА_2 зі згоди усіх співвласників квартири на той час.

ОСОБА_6 був вселений у спірну квартиру, як член родини особи,

що має право на житло (чоловік ОСОБА_3 ) та зі згоди одного

із співвласників.

З урахуванням наведеного, суд апеляційної інстанції, змінюючи рішення районного суду у відповідній частині, зробив обґрунтований висновок

про відсутність правових підстав для задоволення позову ОСОБА_2

та ОСОБА_1 про виселення, оскільки належних і допустимих доказів здійснення відповідачами позивачам перешкод у користуванні

та розпорядженні належною їм часткою спірного нерухомого майна

не надано. Судами таких обставин не встановлено.

Сама по собі наявність неприязних стосунків між сторонами не може

бути підставою для виселення відповідачів відповідно до норм статей 391, 405 ЦК України, так як указані норми передбачають інші підстави для

їх застосування.

Крім того, у разі доведення позивачами, що їм чиняться перешкоди

у користуванні власним житлом, то належним способом судового захисту буде вимога про вселення, а не про виселення відповідачів.

Разом із цим, апеляційний суд уважав за необхідне змінити рішення суду першої інстанції у частині викладення позовних вимог ОСОБА_1

до ОСОБА_3, ОСОБА_6, ОСОБА_4 у вступній

та резолютивній частинах.

Доводи касаційної скарги не знайшли свого підтвердження, зводяться

до незгоди заявника з оскаржуваним судовим рішенням, що не може бути підставою для його скасування.

Рішення суду першої інстанції у незміненій частині та постанова апеляційного суду є законними та обґрунтованими, ухваленими

з урахуванням правових висновків Верховного Суду, які є релевантними для цієї справи, а тому відповідні доводи касаційної скарги є безпідставними. Суди правильно встановили фактичні обставини справи, надали їм належну правову оцінку, правильно застосували норми матеріального права,

що регулюють спірні правовідносини, суди під час розгляду справи

не допустили порушень процесуального закону, які призвели або могли призвести до неправильного вирішення справи.

Колегія суддів уважає, що в силу положень частини третьої статті 89 ЦПК України судами всебічно, повно та об`єктивно надано оцінку

як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному окремому доказу,

а підстави їх врахування чи відхилення є мотивованими.

Згідно із усталеною практикою Європейського суду з прав людини повноваження вищих судових органів стосовно перегляду мають реалізовуватися для виправлення судових помилок та недоліків судочинства, але не для здійснення нового судового розгляду, перегляд

не повинен фактично підміняти собою апеляцію.

Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.