Позов мотивовано тим, що постановою Чернівецького апеляційного суду від 24 листопада 2021 року у справі № 718/961/21 ОСОБА_2 за її позовом було вселено у квартиру АДРЕСА_1 . На виконання цієї постанови, 01 грудня 2021 року, Шевченківський районним судом м. Чернівці видано виконавчий лист. 28 січня 2022 року державним виконавцем Першого відділу державної виконавчої служби у м. Чернівці Південно-Західного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Івано-Франківськ) Савкою М. С. складено акт про вселення позивачки у квартиру АДРЕСА_1 . Однак, як пояснила позивачка, цього ж дня вона була виштовхана ОСОБА_1 з указаної квартири. Відповідачка змінила замки вхідних дверей та не допускає її до житла.

ОСОБА_2 пояснила, що вона вселилась у спірну квартиру у травні 1999 року зі згоди власника вказаного житла (на той час) - свого колишнього чоловіка ОСОБА_3, тривалий час зареєстрована там, іншого житла не має. У зв`язку з протиправними діями відповідачки змушена тимчасово проживати у знайомих.

Посилаючись на викладені обставини, ОСОБА_2 просила вселити її у квартиру АДРЕСА_1 .

У серпні 2022 року ОСОБА_1 звернулась до суду із зустрічним позовом до ОСОБА_2 про усунення перешкод у користуванні власністю шляхом визнання припиненим права користування житлом.

Зустрічний позов мотивовано тим, що ОСОБА_1 є власником квартири АДРЕСА_1 на підставі договору дарування від 24 листопада 2021 року, посвідченого приватним нотаріусом Чернівецького міського нотаріального округу Душинською Н. В. За умовами указаного договору ОСОБА_1 отримала спірну квартиру у власність безоплатно від дарувальниці ОСОБА_4, якій вона належала на підставі договору купівлі-продажу від 19 лютого 2021 року, укладеного з ОСОБА_3 ОСОБА_1 пояснила, що після отримання спірної квартири у власність вона вселилась у неї разом з двома своїми неповнолітніми дітьми - ОСОБА_5 та ОСОБА_6 . Під час вселення в квартиру у ній ніхто не проживав, чужого майна не було. Вважає дії державного виконавця Першого відділу державної виконавчої служби у м. Чернівці Південно-Західного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Івано-Франківськ) Савки М. С. неправомірними, а складений ним акт про вселення ОСОБА_2 у квартиру - незаконним, оскільки станом на день вселення квартира вже не перебувала у власності боржника по виконавчому провадженню ОСОБА_4, а належала на праві власності їй, тому державний виконавець не мав законних підстав вселяти ОСОБА_2 . Крім того, ОСОБА_2 зареєстрована у квартирі АДРЕСА_1 з травня 1999 року як член сім`ї колишнього власника ОСОБА_3 . Водночас вона не є членом сім`ї нового власника, а реєстрація її місця проживання позбавляє можливості вільно реалізовувати право володіння, користування та розпорядження власністю. Вважає, що спільне проживання сторін у спірній квартирі неможливе.

Посилаючись на викладені обставини, ОСОБА_1 просила усунути їй перешкоди у користуванні квартирою АДРЕСА_1 шляхом визнання припиненим права користування ОСОБА_2 житлом.

Короткий зміст рішення суду першої інстанції

Рішенням Шевченківського районного суду м. Чернівці від 11 листопада 2022 року у задоволенні первісного позову ОСОБА_2 відмовлено, зустрічний позов ОСОБА_1 задоволено.

Визнано ОСОБА_2 такою, що втратила право на користування житловим приміщенням, а саме квартирою АДРЕСА_1 .

Вирішено питання про розподіл судових витрат.

Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що ОСОБА_1, як новий власник квартири, не надавала дозволу на реєстрацію місця проживання у спірній квартирі ОСОБА_2, а житлове приміщення придбане нею для проживання разом із неповнолітніми дітьми.

Разом із цим суд вважав, що інтереси ОСОБА_1, як власника та користувача жилого приміщення, перевищують інтереси колишнього члена сім`ї попереднього власника житла, якого не забезпечено іншим жилим приміщенням.

Не погодившись із цим судовим рішенням, ОСОБА_2 подала апеляційну скаргу.

Короткий зміст постанови суду апеляційної інстанції

Постановою Чернівецького апеляційного суду від 14 лютого 2023 року апеляційну скаргу ОСОБА_2 задоволено, рішення Шевченківського районного суду м. Чернівці від 11 листопада 2022 року скасовано.

Позов ОСОБА_2 задоволено.

Вселено ОСОБА_2 у квартиру АДРЕСА_1 .

У задоволенні зустрічного позову ОСОБА_1 відмовлено.

Постанова суду апеляційної інстанції мотивована тим, що спір виник між новим власником спірної квартири ОСОБА_1, яка є одночасно і користувачем, та користувачем ОСОБА_2, яка є колишнім членом сім`ї колишнього власника.

ОСОБА_2 вселена до спірної квартири попереднім власником ОСОБА_3, як член сім`ї власника, що свідчить про набуття нею права користування вказаною квартирою у встановленому порядку.

Матеріали справи не містять доказів наявності у ОСОБА_2 на праві власності чи користування іншого житла.

Вимога ОСОБА_1 про усунення перешкод у користуванні спірною квартирою шляхом визнання припиненим права користування ОСОБА_2 житлом, у разі її задоволення, має фактичним наслідком позбавлення останньої права на житло та, відповідно, виселення.

Однак, у разі визнання припиненим права ОСОБА_2 користування спірною квартирою та відмови у вселенні, остання, в силу свого матеріального стану, буде неспроможна забезпечити себе житлом.

У зв`язку із цим, апеляційний суд вважав помилковими висновки суду першої інстанції про пропорційну необхідність у захисті права ОСОБА_1, як власника житла, на користування квартирою шляхом втручання у право ОСОБА_2 на повагу до житла, яким вона користується протягом тривалого часу, а саме з травня 1999 року.

Також суд зазначив, що ОСОБА_1, як новий власник спірного житлового приміщення, мала об`єктивну можливість знати про наявність прав ОСОБА_2 на користування спірною квартирою і при набутті права власності мала усвідомлювати, що вона має зареєстроване місце проживання й право користування житлом.

При цьому суд вказав, що за змістом договору дарування спірної квартири, посвідченого приватним нотаріусом Чернівецького міського нотаріального округу Душинською Н. В. 24 листопада 2021 року та зареєстрованого за номером 2806, ОСОБА_4 (дарувальниця) та ОСОБА_1 (обдаровувана) перебувають між собою в родинних відносинах (мають першу ступінь споріднення).

ОСОБА_1 не спростовано, що, набувши у власність спірну квартиру, вона не могла не знати про проживання в жилому приміщенні колишнього члена сім`ї колишнього власника - ОСОБА_2, яка не має іншого власного житла та набула у законний спосіб охоронюване законом право на мирне користування майном.

При цьому ОСОБА_1 не виявила розумну дбайливість про інтереси ОСОБА_2 та не з`ясувала чи відмовляється остання від свого права користування спірним житлом.

Узагальнені доводи касаційної скарги

22 березня 2023 року ОСОБА_1 засобами поштового зв`язку подала до Верховного Суду касаційну скаргу, в якій, посилаючись на неправильне застосування апеляційним судом норм матеріального права, просить скасувати постанову Чернівецького апеляційного суду від 14 лютого 2023 року та залишити в силі рішення Шевченківського районного суду м. Чернівці від 11 листопада 2022 року.

Касаційна скарга мотивована тим, що апеляційним судом судове рішення ухвалено з порушенням норм матеріального та процесуального права, без повного дослідження усіх доказів та обставин, що мають значення для справи, та без урахування правових висновків Верховного Суду щодо застосування норми права у подібних правовідносинах.

Доводи інших учасників справи

19 липня 2023 року на адресу Верховного Суду від ОСОБА_2 надійшов відзив на касаційну скаргу, в якому позивачка за первісним позовом просить суд касаційну скаргу залишити без задоволення, а оскаржуване судове рішення суду апеляційної інстанції - без змін.

Надходження касаційної скарги до суду касаційної інстанції

Згідно зі статтею 388 ЦПК України судом касаційної інстанції у цивільних справах є Верховний Суд.

Ухвалою Верховного Суду від 31 березня 2023 року відкрито касаційне провадження за поданою касаційною скаргою та витребувано матеріали цивільної справи.

12 квітня 2023 року матеріали цивільної справи надійшли до Верховного Суду.

Ухвалою Верховного Суду від 14 серпня 2022 року справу призначено до судового розгляду.

Фактичні обставини справи, встановлені судами

Встановлено, що у квартирі АДРЕСА_1 ОСОБА_2 зареєстрована у травні 1999 року в якості члена сім`ї власника житла - ОСОБА_3

19 лютого 2021 року між ОСОБА_3 (колишнім чоловіком ОСОБА_2 ) та ОСОБА_4 було укладено договір купівлі-продажу квартири, за умовами якого ОСОБА_3 передав у власність, а ОСОБА_4 прийняла у власність належну продавцю на праві приватної власності квартиру АДРЕСА_1 .

Постановою Чернівецького апеляційного суду від 24 листопада 2021 року у справі № 718/961/21 позов ОСОБА_2 до ОСОБА_7 задоволено. Вселено ОСОБА_2 у квартиру АДРЕСА_1 . У задоволені зустрічних вимог ОСОБА_4 до ОСОБА_2 про визнання особи такою, що втратила право вкористування житловим приміщенням, відмовлено.

01 грудня 2021 року Шевченківським районним судом м. Чернівці видано виконавчий лист у справі № 718/961/21 про вселення ОСОБА_2 у спірну квартиру.

28 січня 2022 року, на підставі зазначеного виконавчого листа, державним виконавцем Першого відділу ДВС у м. Чернівці Савкою М. С. вселено ОСОБА_2 у спірну квартиру, про що складено відповідний акт.

На підставі договору дарування від 24 листопада 2021 року, посвідченого приватним нотаріусом Чернівецького міського нотаріального округу Душинською Н. В. та зареєстрованого за № 2806, ОСОБА_4 передала у власність ОСОБА_1 квартиру АДРЕСА_1 .

Після отримання квартири у власність ОСОБА_1 вселилась у неї разом з двома своїми неповнолітніми дітьми - донькою ОСОБА_5, ІНФОРМАЦІЯ_1, та сином ОСОБА_6, ІНФОРМАЦІЯ_2 .

Згідно з інформацією з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру Іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об`єктів нерухомого майна щодо суб`єкта від 12 жовтня 2020 року № 227739793 відсутні відомості про право власності ОСОБА_2 на нерухоме майно.

Мотивувальна частина

Позиція Верховного Суду

Згідно із положенням частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.

Касаційна скарга не підлягає задоволенню з таких підстав.

Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Відповідно до вимог частин першої і другої статті 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.

Відповідно до частини другої статті 2 ЦПК України суд та учасники судового процесу зобов`язані керуватися завданням цивільного судочинства, яке превалює над будь-якими іншими міркуваннями в судовому процесі.

Згідно з частинами першою, другою та п`ятою статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.

Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.

Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Зазначеним вимогам закону оскаржувана постанова суду апеляційної інстанції відповідає.

Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права Конституцією України (254к/96-ВР) передбачено як захист права власності, так і захист права на житло.

Відповідно до статті 41 Конституції України кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності. Право приватної власності набувається в порядку, визначеному законом. Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним. Використання власності не може завдавати шкоди правам, свободам та гідності громадян, інтересам суспільства, погіршувати екологічну ситуацію і природні якості землі.

Згідно з частинами першою, третьою статті 47 Конституції України кожен має право на житло. Держава створює умови, за яких кожний громадянин матиме змогу побудувати житло, придбати його у власність або взяти в оренду. Ніхто не може бути примусово позбавлений житла інакше як на підставі закону за рішенням суду.

Ніхто не може бути виселений із займаного жилого приміщення або обмежений у праві користування жилим приміщенням інакше як з підстав і в порядку, передбачених законом (частина четверта статті 9 ЖК України).

Згідно зі статтею 317 ЦК України власникові належать права володіння, користування та розпорядження своїм майном. На зміст права власності не впливають місце проживання власника та місце знаходження майна.

Відповідно до частини першої статті 319 ЦК України власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд.

Згідно з частиною першою статті 383 ЦК України, статтею 150 ЖК України громадяни, які мають у приватній власності будинок (частину будинку), квартиру, користуються ним (нею) для особистого проживання і проживання членів їх сімей та інших осіб.

Відповідно до статті 156 ЖК України члени сім`ї власника жилого будинку (квартири), які проживають разом з ним у будинку (квартирі), що йому належить, користуються жилим приміщенням нарівні з власником будинку (квартири), якщо при їх вселенні не було іншої угоди про порядок користування цим приміщенням.

До членів сім`ї власника будинку (квартири) належать особи, зазначені в частині другій статті 64 цього Кодексу (до членів сім`ї наймача належать дружина наймача, їх діти і батьки. Членами сім`ї наймача може бути визнано й інших осіб, якщо вони постійно проживають разом з наймачем і ведуть з ним спільне господарство). Припинення сімейних відносин з власником будинку (квартири) не позбавляє їх права користування займаним приміщенням. У разі відсутності угоди між власником будинку (квартири) і колишнім членом його сім`ї про безоплатне користування жилим приміщенням до цих відносин застосовуються правила, встановлені статтею 162 цього Кодексу.

Згідно зі статтею 391 ЦК України власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпорядження своїм майном.

У справі, яка переглядається, встановлено, що ОСОБА_2 набула право користування спірним житлом згідно із законом, тобто набула охоронюване законом право на мирне володіння майном як член сім`ї ОСОБА_3 - колишнього власника спірної квартири при створенні з ним сім`ї.

Разом із цим, на підставі договору купівлі-продажу квартири від 19 лютого 2021 року, укладеного із ОСОБА_3, право власності на спірну квартиру АДРЕСА_1, набула ОСОБА_8 .

У подальшому, на підставі договору дарування від 24 листопада 2021 року ОСОБА_4 передала спірне житло у власність ОСОБА_1 .

Суди першої та апеляційної інстанцій встановили, що сторони у справі не є членами однієї сім`ї.

Вимога ОСОБА_1 про усунення перешкод у користуванні квартирою шляхом визнання припиненим права користування ОСОБА_2 житлом, у разі її задоволення, має фактичним наслідком позбавлення останньої права на житло та, відповідно, виселення.

Однією із основоположних засад цивільного законодавства є добросовісність (пункт 6 статті 3 ЦК України), тому дії учасників цивільних правовідносин мають бути добросовісними. Тобто відповідати певному стандарту поведінки, що характеризується чесністю, відкритістю і повагою інтересів іншої сторони договору або відповідного правовідношення.

Відповідно до статті 17 Закону України від 23 лютого 2006 року № 3477-IV "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" суди застосовують при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод (995_004) від 04 листопада 1950 року (далі - Конвенція) та протоколи до неї, а також практику Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) як джерело права.

Статтею 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод закріплено, що кожен має право на повагу до свого приватного і сімейного життя, до свого житла і кореспонденції. Органи державної влади не можуть втручатись у здійснення цього права, за винятком випадків, коли втручання здійснюється згідно із законом і є необхідним у демократичному суспільстві в інтересах національної та громадської безпеки чи економічного добробуту країни, для запобігання заворушенням чи злочинам, для захисту здоров`я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб.

У пункті 27 рішення ЄСПЛ від 17 травня 2018 року у справі "Садов`як проти України" зазначено, що рішення про виселення становитиме порушення статті 8 Конвенції, якщо тільки воно не ухвалене "згідно із законом", не переслідує одну із законних цілей, наведених у пункті 2 статті 8 Конвенції, і не вважається "необхідним у демократичному суспільстві". Вислів "згідно із законом" не просто вимагає, щоб оскаржуваний захід ґрунтувався на національному законодавстві, але також стосується якості такого закону. Зокрема, положення закону мають бути достатньо чіткими у своєму формулюванні та надавати засоби юридичного захисту проти свавільного застосування. Крім того, будь-яка особа, якій загрожує виселення, у принципі повинна мати можливість, щоб пропорційність відповідного заходу була визначена судом. Зокрема, якщо було наведено відповідні аргументи щодо пропорційності втручання, національні суди повинні ретельно розглянути їх та надати належне обґрунтування.

Розглядаючи справу "Кривіцька та Кривіцький проти України" (№ 8863/06), ЄСПЛ у рішенні від 02 грудня 2010 року установив порушення статті 8 Конвенції, зазначивши, що в процесі прийняття рішення щодо права заявників на житло останні були позбавлені процесуальних гарантій. Установлено порушення національними судами прав заявників на житло, оскільки суди не надали адекватного обґрунтування для відхилення аргументів заявників стосовно застосування відповідного законодавства та не здійснили оцінку виселення в контексті пропорційності застосування такого заходу.

Згідно зі статтею 1 Першого протоколу до Конвенції кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права. Проте попередні положення жодним чином не обмежують право держави вводити в дію такі закони, які вона вважає за необхідне, щоб здійснювати контроль за користуванням майном відповідно до загальних інтересів або для забезпечення сплати податків чи інших зборів або штрафів.

Поняття "майно" у першій частині статті 1 Першого протоколу до Конвенції має автономне значення, яке не обмежується правом власності на фізичні речі та є незалежним від формальної класифікації в національному законодавстві. Право на інтерес теж по суті захищається статтею 1 Першого протоколу до Конвенції.

Згідно з усталеною практикою ЄСПЛ втручання держави в право власності на житло повинне відповідати критеріям правомірного втручання в право особи на мирне володіння майном у розумінні Конвенції.

Зокрема, згідно з рішенням ЄСПЛ від 23 вересня 1982 року у справі "Спорронґ і Льоннрот проти Швеції" будь-яке втручання у права особи передбачає необхідність сукупності таких умов: втручання повинне здійснюватися "згідно із законом", воно повинне мати "легітимну мету" та бути "необхідним у демократичному суспільстві". Якраз "необхідність у демократичному суспільстві" і містить у собі конкуруючий приватний інтерес; зумовлюється причинами, що виправдовують втручання, які у свою чергу мають бути "відповідними і достатніми"; для такого втручання має бути "нагальна суспільна потреба", а втручання - пропорційним законній меті.

У своїй діяльності ЄСПЛ керується принципом пропорційності, тобто дотримання "справедливого балансу" між потребами загальної суспільної ваги та потребами збереження фундаментальних прав особи, враховуючи те, що заінтересована особа не повинна нести непропорційний та надмірний тягар. Конкретному приватному інтересу повинен протиставлятися інший інтерес, який може бути не лише публічним (суспільним, державним), але й іншим приватним інтересом, тобто повинен існувати спір між двома юридично рівними суб`єктами, кожен з яких має свій приватний інтерес, перебуваючи в цивільно-правовому полі.

Втручання у право мирного володіння майном, навіть якщо воно здійснюється згідно із законом і з легітимною метою, буде розглядатися як порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції, якщо не буде встановлений справедливий баланс між інтересами суспільства, пов`язаними з цим втручанням, й інтересами особи, яка зазнає такого втручання. Отже, має існувати розумне співвідношення (пропорційність) між метою, досягнення якої передбачається, та засобами, які використовуються для її досягнення. Справедливий баланс не буде дотриманий, якщо особа - добросовісний набувач внаслідок втручання в її право власності понесе індивідуальний і надмірний тягар, зокрема, якщо їй не буде надана обґрунтована компенсація чи інший вид належного відшкодування у зв`язку з позбавленням права на майно (рішення ЄСПЛ у справах "Рисовський проти України" від 20 жовтня 2011 року (заява № 29979/04), "Кривенький проти України" від 16 лютого 2017 року (заява № 43768/07)).

Підсумовуючи висновки про принципи застосування статті 8 Конвенції та статті 1 Першого протоколу до Конвенції, викладені у рішеннях ЄСПЛ, виселення особи з житла без надання іншого житлового приміщення можливе за умов, що таке втручання у право особи на повагу до приватного життя та права на житло, передбачене законом, переслідує легітимну мету, визначену пунктом 2 статті 8 Конвенції, та є необхідним у демократичному суспільстві.

Навіть якщо законне право на зайняття житлового приміщення припинене, особа вправі сподіватися, що її виселення буде оцінене на предмет пропорційності у контексті відповідних принципів статті 8 Конвенції.

Втрата житла є найбільш крайньою формою втручання у право на повагу до житла (рішення ЄСПЛ від 13 травня 2008 року у справі "МакКенн проти Сполученого Королівства", заява № 19009/04, пункт 50).

Велика Палата Верховного Суду у постанові від 21 серпня 2019 року у справі № 569/4373/16-ц (провадження № 14-298цс19), зауважила, що не є підставою для виселення членів сім`ї власника квартири, у тому числі й колишніх, сам факт переходу права власності на це майно до іншої особи без оцінки законності такого виселення, яке по факту є втручанням у право на житло у розумінні положень статті 8 Конвенції, на предмет пропорційності у контексті відповідної практики ЄСПЛ.

Отже, при вирішенні справи про виселення особи чи визнання її такою, що втратила право користування, що по суті буде мати наслідком виселення, виходячи із принципу верховенства права, суд повинен у кожній конкретній справі провести оцінку на предмет того, чи є втручання у право особи на повагу до його житла не лише законним, але й необхідним, відповідає нагальній необхідності та є співрозмірним із переслідуваною законною метою.

Установивши, що ОСОБА_2 зареєстрована у спірній квартирі з травня 1999 року із дозволу попереднього власника, іншого житла не має, постановою Чернівецького апеляційного суду від 24 листопада 2021 рокуїй поновлено право користування житлом та вселено у спірну квартиру, а ОСОБА_1, як новий власник спірного житлового приміщення, який придбав право на спірне житлове приміщення безкоштовно у близького родича, мала об`єктивну можливість знати про наявність прав ОСОБА_2 на користування квартирою, оцінивши баланс інтересів сторін, дослідивши питання виселення відповідачки за зустрічним позовом на предмет пропорційності переслідуваній легітимній меті у світлі статті 8 Конвенції, суд апеляційної інстанції зробив правильний висновок про відсутність підстав для задоволення позову ОСОБА_1 про усунення перешкод у користуванні власністю шляхом визнання припиненим права користування житлом.

Оскільки апеляційний суд під час розгляду справи встановив, що позивачка за первісним позовом фактично на даний час у спірній квартирі не проживає, не має можливості потрапити до неї через зміну вхідних замків в дверях, та, враховуючи, що ОСОБА_1 заперечувала проти задоволення первісного позову, що, у свою чергу, також свідчить про те, що вона чинить позивачці перешкоди у користуванні житлом, апеляційний суд зробив правильний висновок, що вимоги ОСОБА_2 про усунення перешкод у користуванні квартирою шляхом вселення підлягають задоволенню.

Доводи касаційної скарги ОСОБА_1 про неврахування судом попередньої інстанції висновків, викладених у постановах Верховного Суду є такими, що не заслуговують на увагу, оскільки висновки щодо застосування норм права, які викладені у вказаних постановах, стосуються правовідносин, які не є подібними до правовідносин у справі, що переглядається.

Інші доводи касаційної скарги зводяться до переоцінки доказів та встановлення фактичних обставин справи, що відповідно до правил частини першої статті 400 ЦПК України виходить за межі повноважень суду касаційної інстанції.

Європейський суд з прав людини вказав, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (рішення у справі "Серявін та інші проти України", заява № 4909/04, від 10 лютого 2010 року).