розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на постанову Київського апеляційного суду від 05 липня 2022 року в складі колегії суддів: Приходька К. П., Писаної Т. О., Журби С. О.,

Короткий зміст позовних вимог

У січні 2021 року ОСОБА_1 звернулася до суду із позовом до ОСОБА_2, ОСОБА_3 про усунення перешкод у користуванні квартирою шляхом виселення.

В обґрунтування позову зазначала, що 13 січня 2020 року між нею та ОСОБА_3, в інтересах якої діяв ОСОБА_2, було укладено нотаріально посвідчений договір купівлі-продажу квартири АДРЕСА_1 (далі - спірна квартира), на час укладення якого у цьому житлі проживали відповідачі.

Вказувала, що відповідачі за увесь час проживання у зазначеній квартирі не беруть участь в її утриманні, не сплачують комунальні послуги та відмовляються виселятися із спірного житла, створюючи їй перешкоди у володінні, користуванні та розпорядженні майном, що належить їй на праві власності.

За таких обставин позивач просила суд усунути їй перешкоди у користуванні спірною квартирою шляхом виселення з неї ОСОБА_2 та ОСОБА_3 .

У березні 2021 року ОСОБА_2 звернувся до суду із зустрічним позовом до ОСОБА_1 про визнання права користування квартирою, мотивуючи свої вимоги тим, що укладений з ОСОБА_4 договір купівлі-продажу квартири від 13 січня 2020 року є недійсним, оскільки ні сама ОСОБА_4, ні він як її довірена особа, вказану у договорі суму оплати від ОСОБА_1 не отримували. Водночас на розгляді у суді перебувають дві справи про визнання недійсним вказаного договору.

Він постійно проживає у спірному житлі разом із своєю сім`єю на підставі раніше укладеного договору оренди від 20 грудня 2019 року з попереднім власником ОСОБА_3 та несе витрати з його утримання, іншого житла не має.

Посилаючись на те, що з укладенням договору оренди право власності обмежується, оскільки власник вже не може користуватись тим майном, яке він передав у оренду іншій особі, ОСОБА_2 просив суд визнати за ним право користування спірною квартирою.

Короткий зміст ухвалених у справі судових рішень

Рішенням Голосіївського районного суду міста Києва від 15 вересня 2021 року в складі судді Кирильчук І. А. позов ОСОБА_1 задоволено. Усунуто перешкоди у користуванні ОСОБА_1 квартирою, що розташована за адресою: АДРЕСА_1, шляхом виселення з неї ОСОБА_2 та ОСОБА_3 . У задоволенні зустрічного позову ОСОБА_2 відмовлено.

Ухвалюючи рішення про задоволення первісного позову та відмову у задоволенні зустрічного позову, суд першої інстанції виходив з того, що відповідачі не дотрималися вимог добросовісності при укладенні договору купівлі-продажу з ОСОБА_1 . При цьому ОСОБА_2 не повідомляв ОСОБА_1 про факт переходу до неї прав та обов`язків орендодавця за договором та його права на користування спірною квартирою.

Крім того, суд вказав, що у матеріалах справи відсутні будь-які докази виконання ОСОБА_2 умов договору оренди квартири як перед новим власником ОСОБА_1, так і перед попереднім власником ОСОБА_3 .

Право власності на спірну квартиру набуто ОСОБА_1 на законних підставах, за договором купівлі-продажу, який є чинним, а доводи ОСОБА_2 про його недійсність з підстав його безгрошовості не є предметом судового розгляду у межах вказаної справи.

Постановою Київського апеляційного суду від 05 липня 2022 року скасовано рішення Голосіївського районного суду міста Києва від 15 вересня 2021 року в частині задоволення позову ОСОБА_1 та ухвалено в цій частині нове рішення про відмову у задоволенні позову. В решті рішення суду залишено без змін.

Відмовляючи у задоволенні позову ОСОБА_1, суд апеляційної інстанції виходив із того, що новий власник майна автоматично набуває прав та обов`язків наймодавця за договором найму та повинен їх виконувати до закінчення строку дії договору або до моменту його припинення з будь-яких інших підстав.

ОСОБА_1 була обізнана та передбачала реальну можливість дізнатися про обтяження квартири у вигляді права користування сином колишнього власника квартири, чи могла передбачити характер та вагу обтяження її майбутньої нерухомості.

Водночас ОСОБА_1 не зверталася до суду із позовом про визнання договору оренди спірної квартири недійсним, а відтак дія такого договору закінчується 19 грудня 2022 року, у зв`язку з чим первісний позов є передчасним.

Короткий зміст вимог касаційної скарги та її доводи

У серпні 2022 року ОСОБА_1 подала до Верховного Суду касаційну скаргу на постанову суду апеляційної інстанції, у якій просить її скасувати та залишити в силі рішення суду першої інстанції.

Підставами касаційного оскарження заявник зазначає застосування норм права без урахування висновку щодо застосування норми права, викладеного у постановах Верховного Суду: від 21 серпня 2019 року справа № 569/4373/16-ц, від 25 липня 2018 року справа № 638/13030/13-ц (пункт 1 частини другої статті 389 ЦПК України).

Касаційна скарга мотивована тим, що відповідачі не дотримались вимог добросовісності при укладенні договору купівлі-продажу спірної квартири від 13 січня 2020 року, оскільки вказаний договір містить положення про те, що спірне нерухоме майно нікому не відчужено та не передано в оренду. Водночас ОСОБА_3 під час укладення договору купівлі-продажу спірного житла не повідомила позивача про існування договору оренди щодо цієї нерухомості.

Крім того, суд апеляційної інстанції не врахував, що припинення права користування житлом у колишнього власника тягне за собою втрату його членами сім`ї права користування цим житлом.

Рух касаційної скарги у суді касаційної інстанції

Ухвалою Верховного Суду від 06 вересня 2022 року відкрито касаційне провадження в указаній справі.

Відзив на касаційну скаргу не надійшов.

Фактичні обставини справи, встановлені судами

20 грудня 2019 року між ОСОБА_5 як орендарем та ОСОБА_3 як орендодавцем укладений договір оренди квартири АДРЕСА_1, терміном до 19 грудня 2022 року.

Відповідно до пункту 2.1. договору оренди майно, що передається орендарю за договором, використовується останнім виключно для проживання орендаря та членів її сім'ї: ОСОБА_2, ОСОБА_5, ОСОБА_6, ОСОБА_7

13 січня 2020 року ОСОБА_1 уклала з ОСОБА_3, в інтересах якої діяв її син ОСОБА_2, договір № 155, що розташована за адресою: АДРЕСА_1, посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Соболєвою В. Л., та зареєструвала право власності на вказане нерухоме майно у Державному реєстрі прав на нерухоме майно про реєстрацію права власності, реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна: 783237180000.

Згідно із положеннями договору купівлі-продажу квартири від 13 січня 2020 року вказана квартира на момент укладення цього договору нікому іншому не продана, не подарована, не відчужена іншим способом, не передана в іпотеку, оренду, безоплатне користування (пункт 3.1. договору); при укладенні цього договору відсутній будь-який обман чи інше приховування фактів, які б мали істотне значення та були свідомо приховані сторонами (пункт 3.3. договору).

На розгляді у Голосіївському районному суді міста Києва перебувають дві справи про визнання недійсним договору від 13 січня 2020 року купівлі-продажу квартири за адресою: АДРЕСА_1, а саме:

- справа № 752/19748/20 за позовом ОСОБА_3 до ОСОБА_1 про визнання недійсним договору купівлі-продажу квартири;

- справа № 752/20795/20 за позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_1 про визнання недійсним договору купівлі-продажу квартири.

Позиція Верховного Суду

Частиною другою статті 389 ЦПК України визначено, що підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.

Оскільки касаційна скарга містить доводи в частині вирішення первісного позову ОСОБА_1 до ОСОБА_2, ОСОБА_3 про усунення перешкод у користуванні квартирою шляхом виселення, тому відповідно до вимог статті 400 ЦПК України законність і обґрунтованість оскаржуваної постанови апеляційного суду переглядається судом касаційної інстанції лише у цій частині.

Касаційна скарга задоволенню не підлягає. Конституцією України (254к/96-ВР) передбачено як захист права власності, так і захист права на житло.

Статтею 41 Конституції України установлено, що кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності. Право приватної власності набувається в порядку, визначеному законом. Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним. Використання власності не може завдавати шкоди правам, свободам та гідності громадян, інтересам суспільства, погіршувати екологічну ситуацію і природні якості землі.

Статтею 47 Конституції України передбачено, що кожен має право на житло. Держава створює умови, за яких кожний громадянин матиме змогу побудувати житло, придбати його у власність або взяти в оренду. Громадянам, які потребують соціального захисту, житло надається державою та органами місцевого самоврядування безоплатно або за доступну для них плату відповідно до закону.

За положеннями статті 47 Конституції України та статті 9 ЖК Української РСР ніхто не може бути примусово позбавлений житла інакше як на підставі закону за рішенням суду.

За змістом частини першої статті 16 ЦК України кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.

Частиною першою статті 317 ЦК України визначено, що власнику майна належать права володіння, користування та розпорядження своїм майном.

За приписами частини першої статті 319 ЦК України власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд.

Згідно із частиною першою статті 321 ЦК України право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні.

Положеннями статті 391 ЦК України передбачено, що власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпорядження своїм майном.

Відповідно до пункту 1 статті 17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" суди застосовують при розгляді справ Конвенцію та практику Суду як джерело права.

Статтею 1 першого Протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (995_004) (далі - Конвенції) визначено, що кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права. Відповідно до практики Європейського суду з прав людини під майном також розуміються майнові права.

Згідно статті 8 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод, кожен має право на повагу до свого приватного та сімейного життя, до свого житла та кореспонденції. Відповідно до рішення Європейського суду з прав людини у справі "Кривіцька і Кривіцький проти України", в контексті вказаної Конвенції поняття "житло" не обмежується приміщенням, в якому проживає на законних підставах, або яке було у законному порядку встановлено, а залежить від фактичних обставин, а саме існування достатніх і тривалих зв`язків з конкретним місцем. Втрата житла будь-якою особою є крайньою формою втручання у права на житло.

Згідно з Конвенцією поняття "житло" не обмежується приміщеннями, в яких законно мешкають або законно створені. Чи є конкретне місце проживання "житлом", яке підлягає захисту на підставі пункту 1 статті 8 Конвенції, залежить від фактичних обставин, а саме - від наявності достатніх та триваючих зв`язків із конкретним місцем (рішення у справі "Прокопович проти Росії", заява № 58255/00, пункт 36,). Втрата житла є найбільш крайньою формою втручання у право на повагу до житла (рішення від 13 травня 2008 року у справі "МакКенн проти Сполученого Королівства", заява № 19009/04, пункт 50).

Таким чином, тривалий час проживання особи в житлі, незалежно від його правового режиму, є достатньою підставою для того, щоб вважати відповідне житло належним такій особі в розумінні статті 8 Конвенції, а тому наступне виселення її з відповідного житла є невиправданим втручанням в приватну сферу особи, порушенням прав на повагу до житла.

У пункті 44 рішення від 02 грудня 2010 року у справі "Кривіцька та Кривіцький проти України" Європейський суд з прав людини визначив, що втручання у право заявника на повагу до його житла має бути не лише законним, але й "необхідним у демократичному суспільстві". Інакше кажучи, воно має відповідати "нагальній суспільній необхідності", зокрема бути співрозмірним із переслідуваною законною метою. Концепція "житла" має першочергове значення для особистості людини, самовизначення, фізичної та моральної цілісності, підтримки взаємовідносин з іншими, усталеного та безпечного місця в суспільстві.

Отже, при вирішенні справи про виселення особи, чи визнавання такою, що втратила право користування, що по суті буде мати наслідком виселення, суд повинен провести оцінку на предмет того, чи є втручання у право особи на повагу до його житла не лише законним, але й необхідним у демократичному суспільстві. Інакше кажучи, виселення особи має відповідати нагальній суспільній необхідності, зокрема бути співрозмірним із переслідуваною законною метою.

Заявляючи вимогу про виселення відповідачів із спірної квартири, ОСОБА_1 вказувла, що відповідачі живуть у ній без будь-яких законних підстав, не будучи ні власниками, ні наймачами цього житлового приміщення.

Заперечуючи проти виселення, відповідачі посилались на законність користування спірною квартирою, виходячи із договору оренди, укладеного 20 грудня 2019 року строком на 3 роки, за яким це житло використовується орендарем ОСОБА_5 виключно для проживання орендаря та членів її сім`ї: ОСОБА_2, ОСОБА_5, ОСОБА_6, ОСОБА_7 .

Відповідно до статті 810 ЦК України за договором найму (оренди) житла одна сторона - власник житла (наймодавець) передає або зобов`язується передати другій стороні (наймачеві) житло для проживання у ньому на певний строк за плату. Підстави, умови, порядок укладення та припинення договору найму житла, що є об`єктом права державної або комунальної власності, встановлюються законом. До договору найму житла, крім найму житла, що є об`єктом права державної або комунальної власності, застосовуються положення цього Кодексу, якщо інше не встановлено законом.

Установивши, що відповідачі вселилися у спірну квартиру на законних підставах, тривалий час проживали у цьому житлі суд апеляційної інстанції дійшов обґрунтованого висновку про відсутність підстав для задоволення позовних вимог ОСОБА_1 про виселення відповідачів.

Згідно із статтею 814 ЦК України у разі зміни власника житла, переданого у найм, до нового власника переходять права та обов`язки наймодавця.

Відмовляючи у задоволенні позову ОСОБА_1, апеляційний суд обґрунтовано виходив з того, що позивач як новий власник спірного житла набула прав та обов`язків наймодавця за договором оренди, укладеним попереднім власником цього майна ОСОБА_3 із ОСОБА_5, та повинна їх виконувати до закінчення строку дії договору (19 грудня 2022 року) або до моменту його припинення з будь-яких інших підстав.

Враховуючи те, що станом на час звернення позивача до суду відповідачі не втратили право проживання у придбаній позивачем квартирі, а сам по собі факт набуття ОСОБА_1 права власності на це житло, обтяжене правом користування ним відповідачами, не може бути підставою для позбавлення їх права на житло, передбаченого статтею 8 Конвенції, апеляційний дійшов правильного висновку про те, що відповідачів не може бути виселено із спірної квартири з підстав, зазначених у позові.

Крім того, враховуючи, що оцінка виселення особи із житлового приміщення на предмет пропорційності у світлі принципів статті 8 Конвенції потребує встановлення необхідності і пропорційності такого заходу, колегія суддів констатує, що відповідачі не втратили інтерес до спірної квартири, про що свідчить дана справа, а також справи №№ 752/19748/20, 752/20795/20, предметом яких є їх права відносно вказаного житла.

Підстави для виселення відповідачів із спірної квартири, які на відповідній правовій підставі (договір оренди житла від 20 грудня 2019 року) проживають у ньому, а також необхідність і пропорційність такого заходу позивачем також не доведені.

При цьому слід зазначити, що втрата житла будь-якою особою є крайньою формою втручання у права на житло, правомірність застосування якого за обставинами цієї справи позивачем не доведено.

Колегія суддів вважає безпідставними доводи касаційної скарги про те, що відповідачі не дотримались вимог добросовісності при укладенні договору купівлі-продажу спірної квартири від 13 січня 2020 року, оскільки ці доводи ОСОБА_1 стосуються правомірності укладення договору купівлі-продажу квартири від 13 січня 2020 року та можуть бути оцінені судами в межах розгляду справ про визнання зазначеного правочину недійсним (№№ 752/19748/20, 752/20795/20).

Водночас суд апеляційної інстанції підставно звернув увагу на те, що ОСОБА_1 не зверталася до суду із позовом про визнання договору оренди спірної квартири недійсним, а відтак дія такого договору з огляду на передбачену статтею 204 ЦК України презумпцію чинності правочину закінчується 19 грудня 2022 року, у зв`язку з чим заявлені нею позовні вимоги є передчасними.

Колегія суддів відхиляє як необґрунтовані аргументи касаційної скарги про те, що суд апеляційної інстанції не врахував, що припинення права користування житлом у колишнього власника тягне за собою втрату його членами сім`ї права користування цим житлом, оскільки з обставинами цієї справи правовою підставою користування відповідачами спірним нерухомим майном є договір оренди цього майна, презумпція правомірності якого не спростована позивачем у передбаченому законом порядку.

Таким чином, доводи касаційної скарги про порушення апеляційним судом норм матеріального та процесуального права є необґрунтованими.

Крім того, колегія суддів вважає безпідставними посилання заявника на неврахування судами висновку щодо застосування норми права, викладеного у постановах Верховного Суду: від 21 серпня 2019 року справа № 569/4373/16-ц, від 25 липня 2018 року справа № 638/13030/13-ц, оскільки встановлені фактичні обставини у вищенаведених справах відрізняються від встановлених обставин у справі, яка переглядається.

Інші доводи касаційної скарги були предметом розгляду суду та додаткового правового аналізу не потребують, на законність оскарженого судового рішення не впливають, а зводяться до незгоди заявника із висновками суду, а також спростовуються встановленими вище обставинами справи.

Доводи, наведені в касаційній скарзі, фактично зводяться до переоцінки доказів та незгоди з висновками суду з їх оцінкою.

Із урахуванням того, що інші доводи касаційної скарги є ідентичними доводам заявника, яким судом апеляційної інстанції надана належна оцінка, Верховний Суд дійшов висновку про відсутність необхідності повторно відповідати на ті самі аргументи заявника. При цьому судом враховано усталену практику Європейського суду з прав людини, який неодноразова відзначав, що рішення національного суду повинно містити мотиви, які достатні для того, щоб відповісти на істотні аспекти доводів сторін (рішення у справі Руїз Торія проти Іспанії). Це право не вимагає детальної відповіді на кожен аргумент, використаний стороною, більше того, воно дозволяє судам вищих інстанції просто підтримати мотиви, наведені судами нижчих інстанцій, без того, щоб повторювати їх.

Європейський суд з прав людини вказав, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (Серявін та інші проти України, № 4909/04, § 58, ЄСПЛ, від 10 лютого 2010 року).

Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.

Встановлено й це вбачається з матеріалів справи, що оскаржуване судове рішення ухвалене з додержанням норм матеріального та процесуального права, з повним з`ясуванням судом обставин, що мають значення для справи, відповідністю висновків суду обставинам справи, а доводи касаційної скарги цих висновків не спростовують.