розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу Сільськогосподарського товариства з обмеженою відповідальністю "Авангард" на постанову Вінницького апеляційного суду від 07 липня 2022 року в складі колегії суддів: Оніщука В. В., Медвецького С. К., Голоти Л. О.,

Описова частина

Короткий зміст позовних вимог

У грудні 2020 року Сільськогосподарське товариство з обмеженою відповідальністю "Авангард" (далі - СТОВ "Авангард") звернулося до суду з позовом до ОСОБА_1, Товариства з обмеженою відповідальністю "Городок Агроплюс" (далі - ТОВ "Городок Агроплюс") про визнання правочину недійсним.

Позов обґрунтовано тим, що 10 липня 2019 року між СТОВ "Авангард" (орендар) та ОСОБА_1 (орендодавець) було укладено договір оренди землі строком на 10 років, об`єктом якого є земельна ділянка для ведення особистого селянського господарства площею 1,7608 га (кадастровий номер: 0521281600:03:000:0387), що розташована на території Городоцької сільської ради. У пункті 38 вказаного договору сторони передбачили, що він набирає чинності з моменту його підписання.

Позивач приступив до користування земельною ділянкою, а відповідач отримував від нього платежі, належні йому за договором оренди, підтверджуючи наявність між сторонами укладеного договору.

У жовтні 2020 року позивач вирішив провести державну реєстрацію речових прав на об`єкт нерухомого майна, і тоді ж йому стало відомо, що на підставі іншого договору оренди, який укладено між відповідачами 21 вересня 2020 року, за ТОВ "Городок Агроплюс" 24 вересня 2020 року було зареєстровано право оренди земельної ділянки з кадастровим номером 0521281600:03:000:0387 строком на 10 років.

Укладення між відповідачами іншого договору оренди щодо вказаної земельної ділянки стало перешкодою для позивача для реалізації речового права на об`єкт нерухомого майна та користування земельною ділянкою відповідно до умов раніше укладеного договору.

З урахуванням наведеного, позивач просив визнати недійсним договір оренди землі від 21 вересня 2020 року, який укладено між відповідачами щодо земельної ділянки для ведення особистого селянського господарства, площею 1,7608 га (кадастровий номер: 0521281600:03:000:0387), що розташована на території Городоцької сільської ради.

Короткий зміст судових рішень

Рішенням Липовецького районного суду Вінницької області від 15 квітня 2022 року позов СТОВ "Авангард" задоволено.

Визнано недійсним договір оренди землі від 21 вересня 2020 року, який укладено між ОСОБА_1 і ТОВ "Городок Агроплюс" щодо земельної ділянки для ведення особистого селянського господарства площею 1,7608 га (кадастровий номер: 0521281600:03:000:0387), що розташована на території Городоцької сільської ради Іллінецького району Вінницької області. Вирішено питання про розподіл судових витрат.

Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що відповідно до пунктів 8, 38 договору оренди від 10 липня 2019 року момент укладення договору, а відтак і початок перебігу строку його дії сторони визначили та пов`язали саме з моментом його підписання сторонами. Інших строків чи термінів початку перебігу та закінчення дії договору його текст не містить. Строк дії цього договору закінчується 10 липня 2029 року.

Передача однієї і тієї ж земельної ділянки одночасно в оренду різним орендарям за різними договорами не допускається. Орендодавець ОСОБА_1, діючи недобросовісно, всупереч вимогам абзацу 4 частини другої статті 24 Закону України "Про оренду землі" та статті 525 ЦК України, в односторонньому порядку відмовився від виконання умов раніше укладеного договору оренди земельної ділянки із СТОВ "Авангард", повторно передавши спірну земельну ділянку в оренду ТОВ "Городок Агроплюс".

Постановою Вінницького апеляційного суду від 07 липня 2022 року рішення Липовецького районного суду Вінницької області від 15 квітня 2022 року скасовано, ухвалено нове рішення, яким відмовлено СТОВ "Авангард" у задоволенні позову. Вирішено питання про розподіл судових витрат.

Постанова суду апеляційної інстанції мотивована тим, що системний аналіз положень статті 640 ЦК України та статей 125, 126 ЗК України, статті 6 Закону України "Про оренду землі" дає підстави для висновку, що договір оренди землі набуває чинності з дня проведення його державної реєстрації, а тому з цього часу сторони набувають визначених законом та договором прав і обов`язків орендаря та орендодавця.

Оскільки державна реєстрація договору оренди земельної ділянки від 10 липня 2019 року, укладеного між ОСОБА_1 та СТОВ "Авангард", не проведена, суд першої інстанції дійшов помилкового висновку, що зазначений правочин набрав чинності та породжує для позивача права орендаря.

Аргументи учасників справи

Короткий зміст вимог касаційної скарги та узагальнення її доводів

03 серпня 2022 року ОСОБА_1, в інтересах якого діє ОСОБА_2, засобами поштового зв`язку, звернувся до Верховного Суду із касаційною скаргою на постанову Вінницького апеляційного суду від 07 липня 2022 року у вищевказаній справі, в якій, посилаючись на порушення судом апеляційної інстанції норм процесуального права та неправильне застосування норм матеріального права, просить скасувати оскаржувану постанову та залишити в силі рішення суду першої інстанції.

У касаційній скарзі заявник посилається на пункт 1 частини другої статті 389 ЦПК України, зокрема зазначає, що суд апеляційної інстанції застосував норму права без урахування висновків щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладених у постановах Великої Палати Верховного Суду від 14 листопада 2018 року у справі № 2-1383/2010, від 23 червня 2020 року у справі № 696/1693/15-ц, у постанові Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 23 січня 2019 року у справі № 355/385/17 та постановах Верховного Суду від 27 червня 2018 року у справі № 921/403/17, від 08 серпня 2019 року у справі № 909/472/18, від 29 квітня 2020 року у справі № 911/1455/19, від 02 жовтня 2020 року у справі № 912/3295/18.

Касаційна скарга мотивована тим, що апеляційний суд не з`ясував змісту права, за захистом якого звернувся позивач, оскільки позивач не стверджує про наявність у нього речового права, а оспорює неможливість зареєструвати право оренди на користування земельною ділянкою, відповідно до умов чинного договору оренди землі, реєстраційні дії є похідними від юридичних фактів, на підставі яких виникають, припиняються чи переходять речові права.

Вказує, що на час укладення оспорюваного договору, між позивачем і ОСОБА_1 існували правовідносини з укладеного і чинного договору однієї і тієї ж земельної ділянки, який підлягає реєстрації, термін реєстрації законодавством не встановлений, тому договір від 10 липня 2019 року відповідно до статті 204 ЦК України правомірний. Укладення орендодавцем нового договору під час дії чинного договору порушує права СТОВ "Авангард" на державну реєстрацію за собою речового права.

Звертає увагу, що постанова апеляційного суду не мотивована, не містить обґрунтування відхилення доводів позивача і спростування поданих доказів позивачем.

Стверджує, що апеляційний суд врахував висновки Верховного Суду за іншими фактичними обставинами справи, постанова Великої Палати Верховного Суду у справі № 322/1178/17 є нерелевантною, оскільки у цій справі договір укладався до 01 січня 2013 року, коли укладений договір оренди землі підлягав державній реєстрації і набирав чинності після його державної реєстрації. Відповідно до статті 126 Земельного кодексу України, у редакції, чинній після 01 січня 2013 року, право користування земельною ділянкою оформлюється відповідно до Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень" (1952-15) ; безпідставними є посилання апеляційного суду на постанови Верховного Суду № 229/5551/18 та № 131/1486/20, оскільки позивач звернувся не за захистом речового права, а права на реєстрацію права оренди в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно

Заявник, посилаючись пункт 1 частини другої статті 137 ЦПК України, висновки Верховного Суду у справах № 640/18402/19, 922/455/19 та Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) просить стягнути з відповідачів на свою користь 10 000,00 грн витрат на професійну правничу допомогу.

Відзив на касаційну скаргу до Верховного Суду не надходив

Провадження в суді касаційної інстанції

Ухвалою Верховного Суду від 31 жовтня 2022 року відкрито касаційне провадження у справі, витребувано матеріали справи та надано строк для подання відзиву на касаційну скаргу.

У листопаді 2022 року до Верховного Суду надійшли матеріали цивільної справи.

Фактичні обставини справи, встановлені судами

Установлено, що відповідач ОСОБА_1 є власником земельної ділянки для ведення особистого селянського господарства, площею 1,7608 га (кадастровий номер: 0521281600:03:000:0387), що розташована на території Городоцької сільської ради.

10 липня 2019 року між відповідачем ОСОБА_1 і СТОВ "Авангард" було укладено договір оренди землі, за умовами якого він передав належну йому земельну ділянку в оренду строком на десять років (а. с. 12-16).

Державна реєстрація речового права - права оренди землі за вказаним договором від 10 липня 2019 року не здійснювалася.

У рахунок виконання умов зазначеного договору позивач у період 2019-2020 років проводив нарахування та виплату ОСОБА_1 орендної плати за користування земельною ділянкою площею 1,7608 га (кадастровий номер: 0521281600:03:000:0387), що підтверджується довідкою СТОВ "Авангард" від 23 грудня 2020 року № 38 (а. с. 17).

21 вересня 2020 року між ОСОБА_1 і ТОВ "Городок Агроплюс" укладено договір оренди вказаної земельної ділянки, строком на десять років (а. с. 54-57).

Згідно з інформаційною довідкою з Державного земельного кадастру про право власності на речові права на земельну ділянку від 21 листопада 2020 року, 24 вересня 2022 року державний реєстратор Ольгопольської сільської ради Чечельницького району Вінницької області, зареєструвала договір оренди землі від 21 вересня 2020 року, укладений між ОСОБА_1 та ТОВ "Городок Агроплюс" щодо земельної ділянки для ведення особистого селянського господарства площею 1,7608 га (кадастровий номер: 0521281600:03:000:0387), яка розташована на території Городоцької сільської ради (а.с. 18-19).

Вказаний договір оренди землі від 21 вересня 2020 року оскаржено СТОВ "Авангард" у судовому порядку.

Мотивувальна частина

Позиція Верховного Суду

За частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження у цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Відповідно до пункту 1 частини першої статті 389 ЦПК України учасники справи, а також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, свободи, інтереси та (або) обов`язки, мають право оскаржити у касаційному порядку: рішення суду першої інстанції після апеляційного перегляду справи та постанову суду апеляційної інстанції, крім судових рішень, визначених у частині третій цієї статті.

Згідно з абзацом 1 частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах;

4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.

Переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими (частина перша статті 400 ЦПК України).

Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги у межах, які стали підставою відкриття касаційного провадження, Верховний Суд дійшов висновку, що касаційна скарга не підлягає задоволенню з таких підстав.

Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права

Відповідно до частини першої статті 4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.

Частиною першою статті 15 ЦК України встановлено право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.

Отже, суд повинен встановити, чи були порушені, не визнані або оспорені права, свободи чи інтереси особи, і залежно від встановленого вирішити питання про задоволення позовних вимог або про відмову в їх задоволенні.

Згідно з частиною першою статті 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою-третьою, п`ятою та шостою статті 203 цього Кодексу.

Відповідно до частин першої-п`ятої статті 203 ЦК України зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам. Особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності. Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі. Правочин має вчинятися у формі, встановленій законом. Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.

Згідно з частиною першою статті 626 ЦК України договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків.

Відповідно до статті 6 цього Кодексу сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості (частина перша статті 627 ЦК України).

За частиною першою статті 628 ЦК України зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов`язковими відповідно до актів цивільного законодавства.

Договір є обов`язковим для виконання сторонами (стаття 629 ЦК України).

Згідно з частиною першою статті 638 ЦК України (у редакції, чинній на час укладення договору оренди від 10 липня 2019 року) договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору. Істотними умовами договору є умови про предмет договору, умови, що визначені законом як істотні або є необхідними для договорів даного виду, а також усі ті умови, щодо яких за заявою хоча б однієї із сторін має бути досягнуто згоди.

Відповідно до частини четвертої статті 124 ЗК України (у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин) передача в оренду земельних ділянок, що перебувають у власності громадян і юридичних осіб, здійснюється за договором оренди між власником земельної ділянки і орендарем. Підставою для укладення договору оренди може бути цивільно-правовий договір про відчуження права оренди.

За договором найму (оренди) земельної ділянки наймодавець зобов`язується передати наймачеві земельну ділянку на встановлений договором строк у володіння та користування за плату. Відносини щодо найму (оренди) земельної ділянки регулюються законом (стаття 792 ЦК України).

Спеціальним законом, яким врегульовані відносини, пов`язані з орендою землі, є Закон України "Про оренду землі" (161-14) .

Відповідно до статті 13 Закону України "Про оренду землі" договір оренди землі - це договір, за яким орендодавець зобов`язаний за плату передати орендареві земельну ділянку у володіння і користування на певний строк, а орендар зобов`язаний використовувати земельну ділянку відповідно до умов договору та вимог земельного законодавства.

Укладення договору оренди земельної ділянки із земель приватної власності здійснюється за згодою орендодавця та особи, яка згідно із законом вправі набувати право оренди на таку земельну ділянку (частина перша статті 16 Закону України "Про оренду землі").

Пунктом 2 частини першої статті 208 ЦК України визначено, що у письмовій формі належить вчиняти правочини між фізичною та юридичною особою.

Договір оренди землі укладається у письмовій формі і за бажанням однієї із сторін може бути посвідчений нотаріально (частина перша статті 14 Закону України "Про оренду землі").

Водночас за правилом частини п`ятої статті 6 Закону України "Про оренду землі" право оренди земельної ділянки підлягає державній реєстрації відповідно до закону.

Згідно зі статтею 17 Закону України "Про оренду землі" об`єкт за договором оренди землі вважається переданим орендодавцем орендареві з моменту державної реєстрації права оренди, якщо інше не встановлено законом.

Відповідно до статей 125, 126 ЗК України право власності на земельну ділянку, а також право постійного користування та право оренди земельної ділянки виникають з моменту державної реєстрації цих прав. Право власності, користування земельною ділянкою оформлюється відповідно до Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень" (1952-15) .

У статті 2 Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень" визначено, що державна реєстрація речових прав на нерухоме майно - це офіційне визнання і підтвердження державою фактів виникнення, переходу або припинення прав на нерухоме майно, обтяження таких прав шляхом внесення відповідного запису до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно.

Речові права на нерухоме майно та їх обтяження, що підлягають державній реєстрації відповідно до цього Закону, виникають з моменту такої реєстрації (частина друга статті 3 Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень").

Учасники правочину, дійшовши згоди щодо всіх істотних умов договору оренди землі, складають і підписують відповідний письмовий документ, надаючи згоді встановленої форми. Разом з тим, цивільні права та обов`язки, на досягнення яких спрямоване волевиявлення сторін під час укладення договорів оренди, набуваються після відповідної державної реєстрації.

Поняття "момент укладення договору" та "момент набрання чинності договором оренди земельної ділянки" різняться за змістовним наповненням, а також можуть відрізнятися у часі, про що зазначено у постановах Верховного Суду від 03 травня 2022 року у справі № 243/12643/19 (провадження № 61-5933св21) та від 13 червня 2022 року у справі № 131/1486/20 (провадження № 61-11432св21).

Системний аналіз наведених положень чинного законодавства дає підстави для висновку, що для визначення початку перебігу та закінчення строку дії договору оренди землі має значення не момент його підписання, а момент вчинення реєстраційних дій, тобто внесення до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень як єдиної державної інформаційної системи, яка містить відомості про речові права на нерухоме майно, їх обтяження, суб`єктів речових прав, технічні характеристики об`єктів нерухомого майна (будівель, споруд тощо), кадастровий план земельної ділянки, а також відомості про правочини, вчинені щодо таких об`єктів нерухомого майна, з якими закон пов`язує набрання чинності договору, а саме можливість реалізації сторонами своїх суб`єктивних прав та обов`язків.

Вказане узгоджується із висновками Великої Палати Верховного Суду, викладеними у постанові 15 січня 2020 року у справі № 322/1178/17.

Згідно з частиною першою статті 210 ЦК України правочин підлягає державній реєстрації лише у випадках, встановлених законом. Такий правочин є вчиненим з моменту його державної реєстрації.

Законодавством, чинним на час укладення 10 липня 2019 року договору оренди землі, орендарем за яким є позивач, не передбачалася обов`язкова державна реєстрація договору оренди. Втім, обов`язковою була державна реєстрація права оренди земельної ділянки, з якою пов`язувався момент передачі орендодавцем орендареві об`єкту за договором оренди землі.

Суд апеляційної інстанції, встановивши, що державна реєстрація права оренди земельної ділянки за договором від 10 липня 2019 року, укладеним між ОСОБА_1 та СТОВ "Авангард" у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень не відбулася, а тому позивач не набув речового права, зробив правильний висновок, що у позивача не виникало право користування спірною земельною ділянкою на підставі зазначеного договору оренди землі і дійшов обґрунтованого висновку про відмову в задоволенні позову про визнання недійсним оспорюваного договору оренди землі від 21 вересня 2020 року, укладеного між ОСОБА_1 і ТОВ "Городок Агроплюс".

Такий висновок суду апеляційної інстанції у повній мірі відповідає висновкам Верховного Суду, викладеним у постанові від 13 червня 2022 року у справі №131/1486/20 (провадження №61-11432св21), на яку обґрунтовано послався суд апеляційної інстанції у своєму рішенні, та у постанові від 05 жовтня 2022 року у справі № 131/1501/20 (провадження № 61-7142св22).

Доводи касаційної скарги про неврахування апеляційним судом висновків, викладених у постановах Великої Палати Верховного Суду від 14 листопада 2018 року у справі № 2-1383/2010, від 23 червня 2020 року у справі № 696/1693/15-ц, у постанові Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 23 січня 2019 року у справі № 355/385/17 та постановах Верховного Суду від 27 червня 2018 року у справі № 921/403/17, від 08 серпня 2019 року у справі № 909/472/18, від 29 квітня 2020 року у справі № 911/1455/19, від 02 жовтня 2020 року у справі № 912/3295/18, не заслуговують на увагу, з огляду на таке.

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 14 листопада 2018 року у справі № 2-1383/2010 (провадження № 14-308цс18) предметом позову є стягнення заборгованості за кредитним договором.

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 23 червня 2020 року у справі № 696/1693/15-ц (провадження № 14-737цс19) предметом заявлених позовних вимог є визнання договору оренди землі припиненим та повернення земельної ділянки.

У постанові Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 23 січня 2019 року у справі № 355/385/17 (провадження № 61-30435сво18) предметом заявлених позовних вимог є зобов`язання вчинити певні дії, стягнення страхового відшкодування та компенсація моральної шкоди.

У постанові Верховного Суду від 27 червня 2018 року у справі № 921/403/17 предметом позову є скасування рішення про державну реєстрацію та зобов`язання усунути перешкоди в користуванні земельною ділянкою.

У постанові Верховного Суду від 08 серпня 2019 року у справі № 909/472/18 предметом позову є визнання недійсними постанови, акта прийому-передачі та скасування реєстрації права власності.

У постанові Верховного Суду від 29 квітня 2020 року у справі № 911/1455/19 предметом позову є визнання протиправними і скасування рішень, витребування нерухомого майна.

У постанові Верховного Суду від 02 жовтня 2020 року у справі № 912/3295/18 предметом позову є стягнення пені та штрафу за договором оренди землі.

Щодо визначення подібності правовідносин, то Верховний Суд враховує правовий висновок, викладений у мотивувальних частинах постанов Великої Палати Верховного Суду у справах від 12 жовтня 2021 року № 233/2021/19 (провадження № 14-166цс20), від 08 лютого 2022 року (провадження № 14-197цс21), за яким на предмет подібності необхідно оцінювати саме ті правовідносини, які є спірними у порівнюваних ситуаціях. Установивши учасників спірних правовідносин, об`єкт спору (які можуть не відповідати складу сторін справи та предмету позову) і зміст цих відносин (права й обов`язки сторін спору), суд має визначити, чи є певні спільні риси між спірними правовідносинами насамперед за їхнім змістом. А якщо правове регулювання цих відносин залежить від складу їх учасників або об`єкта, з приводу якого вони виступають у правовідносини, тоді подібність необхідно також визначити за суб`єктним й об`єктним критеріями відповідно. Для встановлення подібності спірних правовідносин у порівнюваних ситуаціях суб`єктний склад цих відносин, предмети, підстави позовів і відповідне правове регулювання не обов`язково мають бути тотожними, тобто однаковими.

Тобто висновки щодо застосування норм права, викладені у зазначених постановах, стосуються правовідносин, які не є подібними до правовідносин в справі, що переглядається, обставини, встановлені судами в цій справі, відрізняються від обставин, встановлених у справах, на судові рішення в яких посилається заявник.

Аналізуючи питання обсягу дослідження доводів заявника та їх відображення в оскаржуваних судових рішеннях, питання обґрунтованості висновків суду апеляційної інстанції, Верховний Суд виходить із того, що у справі, яка переглядається, було надано вичерпну відповідь на всі істотні питання, що виникають при кваліфікації спірних відносин, як у матеріально-правовому, так і у процесуальному сенсах, а доводи, викладені в касаційній скарзі, не спростовують висновків судів.

З огляду на викладене Верховний Суд, у межах доводів касаційної скарги, дійшов висновку, що вони належним чином не підтверджені та не дають підстав для висновку про неправильне застосування апеляційним судом норм матеріального права або порушення норм процесуального права, що призвело або могло призвести до неправильного вирішення справи.

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.

Не може бути скасоване правильне по суті і законне рішення з одних лише формальних міркувань (частина друга статті 410 ЦПК України).

Колегія суддів вважає за необхідне залишити касаційну скаргу без задоволення, а оскаржуване рішення суду апеляційної інстанцій без змін, оскільки доводи касаційної скарги висновків суду не спростовують.

Щодо судових витрат

Відповідно до підпункту "в" пункту 4 частини першої статті 416 ЦПК України суд касаційної інстанції повинен вирішити питання про розподіл судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції.

Оскільки колегія суддів дійшла висновку про відмову у задоволенні касаційної скарги, підстав для нового розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з розглядом справи у суді першої та апеляційної інстанції, а також розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції, немає.