розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційні скарги адвоката Кузьменка Михайла Володимировича в інтересах ОСОБА_3 на ухвалу Київського апеляційного суду від 14 червня 2021 року та постанову Київського апеляційного суду від 15 червня 2021 року у складі колегії суддів Борисової О. В., Ратнікової В. М., Левенця Б. Б.,

Описова частина

Короткий зміст позовних вимог

У серпні 2014 року ОСОБА_1, ОСОБА_2 звернулися до суду з позовом до ОСОБА_3, ОСОБА_6 про заборону та припинення користування земельними ділянками, скасування державного акта про право власності та заборону вчиняти дії.

Позов мотивували тим, що за нотаріально посвідченим договором купівлі-продажу від 11 серпня 2008 року придбали у власність земельну ділянку АДРЕСА_1 площею 0,323 га з цільовим призначенням - для будівництва, обслуговування жилого будинку та ведення особистого підсобного господарства.

Зазначили, що куплена ними земельна ділянка належала продавцю ОСОБА_4 на підставі державного акта на право приватної власності на землю серії КВ, виданого Копилівською сільською радою народних депутатів Київської області 23 вересня 1996 року, зареєстрованого в Книзі записів державних актів на право приватної власності на землю за № 000028.

На підставі договору купівлі-продажу земельної ділянки позивачі 27 жовтня 2008 року отримали державний акт про право власності на земельну ділянку, площею 0,250 га, з кадастровим номером 3222783201:01:022:0052, з цільовим призначенням - для будівництва та обслуговування жилого будинку та державний акт про право власності на земельну ділянку, площею 0,073 га, з кадастровим номером 3222783201:01:022:0051, з цільовим призначенням - для ведення особистого підсобного господарства.

Суміжними землевласниками є ОСОБА_6 та ОСОБА_3 .

Ці земельні ділянки надавались громадянам в користування однаковими за площею та розмежовувались прямими лініями. Однак, тепер навіть візуально за фактичним користуванням межі з суміжними землевласниками не є прямими лініями.

Добровільно відновлювати законні спільні межі суміжні землевласники відмовляються, перешкоджають їм в побудові огорожі навколо їх приватної землі.

25 липня 2014 року проведена кадастрова зйомка на місцевості фактичних меж їх землекористування, яке вільне від користування сусідами.

За існуючим землекористуванням сусіди залишили їм тільки 0,2941 га, тобто на 3 сотки землі менше, ніж належить їм на праві приватної власності на підставі двох державних актів 0,323 га.

Позивачі зазначили, що ОСОБА_3 захопила 0,8 м фасаду їх ділянки і далі практично по всій її довжині, а ОСОБА_6 захопила своїм городом близько 1 м вглиб їх земельної ділянки та довжиною більш 30 м формою півкола.

Враховуючи викладене, позивачі просили суд:

заборонити ОСОБА_6 та ОСОБА_3 користуватися належними їм земельними ділянками з кадастровими номерами 3222783201:01:022:0052 та 3222783201:01:022:0051 на АДРЕСА_1 ;

припинити незаконне землекористування ОСОБА_6 та ОСОБА_3 належними їм земельними ділянками з кадастровими номерами 3222783201:01:022:0052 та 3222783201:01:022:0051 на АДРЕСА_1 ;

заборонити ОСОБА_6 та ОСОБА_3 перешкоджати їм в побудові огорожі по периметру належних їм земельних ділянок з кадастровими номерами 3222783201:01:022:0052 та 3222783201:01:022:0051 на АДРЕСА_1 в законних межах;

скасувати державний акт на право власності на земельну ділянку АДРЕСА_1, виданий ОСОБА_3, серії КВ № 061649 від 21 червня 2004 року.

У листопаді 2015 року ОСОБА_3 звернулася до суду з зустрічним позовом доОСОБА_1, ОСОБА_2, ОСОБА_4, Копилівської сільської ради Макарівського району Київської області, за участю третьої особи - ОСОБА_5, про визнання недійсним рішення сільської ради, державних актів про право власності на земельну ділянку та скасування їх державної реєстрації, визнання договору купівлі-продажу недійсним.

Зустрічний позов мотивувала тим, що їй на праві приватної власності належить житловий будинок АДРЕСА_1 та господарські споруди, які збудовані в 1957 році, на відведеній їй в установленому законом порядку земельній ділянці, що підтверджується свідоцтвом про право власності на нерухоме майно від 11 липня 2009 року, витягом з реєстру прав власності на нерухоме майно від 22 липня 2009 року № 23374242 та технічним паспортом на індивідуальний житловий будинок.

21 червня 2004 року вона отримала державний акт про право власності на земельні ділянки, площею 0,528 га, кадастровий номер 3222783201:01:022:0005 та кадастровий номер 3222783201:01:022:0010, на АДРЕСА_1, що мають спільну межу із земельною ділянкою позивачів, як вбачається з державного акта на право власності на земельну ділянку серія КВ № 061649, по лінії Б-В.

Відповідачі отримали у власність спірні земельні ділянки згідно з договором купівлі-продажу земельної ділянки від 11 серпня 2008 року № 5774, укладеним між ОСОБА_1, ОСОБА_2 та ОСОБА_4 .

Право власності на спірні земельні ділянки перейшло до відповідачів, згідно з державними актами на земельні ділянки на АДРЕСА_1 серії ЯЖ № 245091 від 27 жовтня 2008 року, площею 0,25 га, кадастровий номер 3222783201:01:022:0052 та серії ЯЖ № 245090 від 27 жовтня 2008 року, площею 0,073 га, кадастровий номер 3222783201:01:022:0051, які належали ОСОБА_4 на підставі акта про право приватної власності на землю серії КВ, виданого Копилівською сільською радою народних депутатів Київської області 23 вересня 1996 року, зареєстрованого в книзі записів державних актів на право приватної власності на землю № 000028.

02 липня 2015 року проведено судову земельно-технічну експертизу та у висновку № 1-15 експерт ОСОБА_7 зазначив, що фактичний порядок користування земельною ділянкою АДРЕСА_2 не відповідає правовстановлювальним документам на цю земельну ділянку, що земельна ділянка ОСОБА_3 накладається на земельну ділянку відповідачів ОСОБА_1, ОСОБА_2 та частина житлового будинку і господарських споруд знаходяться на земельній ділянці відповідачів.

Нормами чинного законодавства та законів, що діяли на час приватизації відповідачами земельних ділянок не передбачалася приватизація земельних ділянок під житловими будинками та спорудами іншими особами ніж тими хто ними володіє, в зв`язку з чим така приватизація земельних ділянок є незаконною та порушує права власниці, житлового будинку, якій і належить право на приватизацію землі під ним.

Вважала, що належним способом захисту порушеного права власності на її житловий будинок та господарські споруди і земельну ділянку - відновлення того становища, яке існувало до порушення права, тобто до видання правового акта індивідуальної дії.

Вона користується спірною земельною ділянкою з 1957 року, і протягом 58 років між сусідами не виникало жодних спірних питань щодо користування земельними ділянками, вказані відносини щодо користування є сталими та узгодженими в межах поділу земельних ділянок, що були визначені в 1957 році.

На підставі викладеного, ОСОБА_3 просила:

визнати незаконним та скасувати рішення 6 сесії 22 скликання Копилівської сільської ради народних депутатів від 21 грудня 1995 року № 5774 в частині затвердження технічної документації із землеустрою щодо складання документа, що посвідчує право власності на земельну ділянку та передачі у приватну власність ОСОБА_4 земельної ділянки площею 0,323 га, з цільовим призначенням для будівництва та ведення особистого підсобного господарства, що розташована на АДРЕСА_1 ;

визнати недійсним державний акт на право приватної власності на земельну ділянку площею 0,323 га, з цільовим призначенням для будівництва та ведення особистого підсобного господарства, що розташована на АДРЕСА_1, серії КВ, виданий Копилівською сільською радою Київської області 23 вересня 1996 року, зареєстрований в Книзі записів державних актів на право приватної власності на землю № 000028;

визнати недійсним договір купівлі-продажу земельної ділянки, площею 0,323 га, що розташована на АДРЕСА_1 від 11 серпня 2008 року № 5774, укладений між ОСОБА_1, ОСОБА_2 та ОСОБА_4 ;

визнати недійсним державний акт на право на земельну ділянку, площею 0,25 га, з цільовим призначенням для будівництва та обслуговування жилого будинку, що розташована на АДРЕСА_1, серії ЯЖ № 245091 від 27 жовтня 2008 року, виданий ОСОБА_1, ОСОБА_2, кадастровий номер земельної ділянки 3222783201:01:022:0052;

визнати недійсним державний акт на право на земельну ділянку, площею 0,073 га, з цільовим призначенням для ведення особистого селянського підсобного господарства, що розташована на АДРЕСА_1, серії ЯЖ № 245090 від 27 жовтня 2008 року, виданий ОСОБА_1, ОСОБА_2, кадастровий номер земельної ділянки 3222783201:01:022:0051.

Макарівський районний суд Київської області ухвалою від 28 листопада 2016 року позовні вимоги ОСОБА_1 та ОСОБА_2 до ОСОБА_6 про заборону незаконного користування чужою власністю, про звільнення власності від чужого незаконного користування залишив без розгляду.

Макарівський районний суд Київської області ухвалою від 13 грудня 2017 року залишив без розгляду позовні вимоги ОСОБА_1, ОСОБА_2 до ОСОБА_6 про заборону незаконного користування чужою власністю, про звільнення власності від чужого незаконного користування, а саме: позові вимоги про: заборону ОСОБА_6 користуватися належними позивачам земельними ділянками з кадастровими номерами 3222783201:01:022:0052 та 3222783201:01:022:0051 на АДРЕСА_1 ; припинення незаконного землекористування ОСОБА_6 належними позивачам земельними ділянками з кадастровими номерами 3222783201:01:022:0052 та 3222783201:01:022:0051 на АДРЕСА_1 ; заборону ОСОБА_6 перешкоджати позивачам в побудові огорожі по периметру належних ним земельним ділянкам з кадастровими номерами 3222783201:01:022:0052 та 3222783201:01:022:0051 на АДРЕСА_1 .

Короткий зміст рішення суду першої інстанції

Рішенням від 31 серпня 2020 року Макарівський районний суд Київської області у задоволенні позову ОСОБА_1, ОСОБА_2 та зустрічного позову ОСОБА_3 відмовив.

Суд першої інстанції керувався тим, що обраний позивачами за первісним позовом спосіб захисту порушеного права, а саме заборона відповідачу користуватися їх земельною ділянкою у цьому випадку не є належним та таким, що забезпечить відновлення їх порушених прав, оскільки на частині ділянки, якою користується ОСОБА_3, та яка накладається на ділянку позивачів знаходяться її будівлі та споруди, що побудовані ще до оформлення права власності на цю ділянку за ОСОБА_4 .

Зазначив, що невідповідність меж фактичного користування ділянками позивачів межам цих ділянок згідно з правовстановлювальними документами свідчить про порушення при передачі у власність ОСОБА_4 земельної ділянки, яку в подальшому придбали ОСОБА_2 та ОСОБА_1 .

Дійшов висновку, що вимоги про заборону ОСОБА_3 користуватися частиною земельної ділянки ОСОБА_1 та ОСОБА_2 згідно з державними актами не підлягають задоволенню через неналежно обраний спосіб захисту порушеного права.

Вважав, що вимоги позивачів за первісним позовом про заборону ОСОБА_3 перешкоджати побудові огорожі по периметру ділянок також не підлягає задоволенню, так як позивачі не довели створення їм відповідачем відповідних перешкод.

Зазначив, що слід відмовити у скасуванні державного акта на право власності на земельну ділянку АДРЕСА_2, виданого ОСОБА_3, серії КВ № 061649 від 21 червня 2004 року, оскільки цей акт видано на підставі рішення органу місцевого самоврядування, яке позивачами не оспорюється.

Дійшов висновку про необхідність відмови у задоволенні зустрічного позову ОСОБА_3, оскільки фактичні межі земельної ділянки позивача за зустрічним позовом не відповідають межам, зазначеним у її правовстановчих документах, а тому право, за захистом якого звертається до суду ОСОБА_3, не може визнаватися законним.

На думку місцевого суду, право власності у ОСОБА_3 на земельну ділянку виникло з моменту отримання не державного акта та його реєстрації, а саме 26 червня 2004 року (після внесення виправлень в Поземельну книгу невідомою особою), тобто вже після формування та передачі у приватну власність земельної ділянки ОСОБА_4 згідно з державним актом Копилівською сільською радою народних депутатів Київської області 23 вересня 1996 року.

Зазначив, що вимога про визнання недійсним цього державного акта є необхідною для вирішення питання законності договору купівлі-продажу та виданих на підставі нього державних актів, а позивач за зустрічним позовом такої вимоги не заявила.

Короткий зміст постанови та ухвали суду апеляційної інстанції

У жовтні 2020 року ОСОБА_1 подав апеляційну скаргу на рішення суду першої інстанції.

Також на рішення місцевого суду подав апеляційну скаргу адвокат Кузьменко М. В. в інтересах ОСОБА_3 ..

Київський апеляційний суд ухвалою від 16 жовтня 2020 року апеляційну скаргу адвоката Кузьменко М. В. в інтересах ОСОБА_3 залишив без руху.

Київський апеляційний суд ухвалою від 16 жовтня 2020 року відкрив апеляційне провадження за апеляційною скаргою ОСОБА_1 .

Ухвалою від 03 листопада 2020 року Київський апеляційний суд заяву представника відповідача ОСОБА_3 - Кузьменка М. В. про відкликання апеляційної скарги представника відповідача ОСОБА_3 - Кузьменка М. В. на рішення Макарівського районного суду Київської області від 31 серпня 2020 року задовольнив.

Апеляційну скаргу представника відповідача ОСОБА_3 - Кузьменка М. В. на рішення Макарівського районного суду Київської області від 31 серпня 2020 року повернув апелянту.

30 листопада 2020 року адвокат Кузьменко М. В. в інтересах ОСОБА_3 знов подав апеляційну скаргу на рішення суду першої інстанції.

Київський апеляційний суд ухвалою від 22 січня 2021 року відкрив апеляційне провадження за апеляційною скаргою адвоката Кузьменко М. В. в інтересах ОСОБА_3 .

У травні 2021 року адвокат Кузьменко М. В. в інтересах ОСОБА_3 подав апеляційну скаргу на рішення суду першої інстанції.

Ухвалою від 01 червня 2021 року Київський апеляційний суд апеляційну скаргу адвоката Кузьменка М. В. в інтересах ОСОБА_3 на рішення Макарівського районного суду Київської області від 31 серпня 2020 року залишив без руху для зазначення інших поважних причин пропуску строку на апеляційне оскарження, оскільки наведені заявником підстави для поновлення строку визнані судом неповажними.

У червні 2021 року до суд апеляційної інстанції надійшла заява адвоката Кузьменка М. В. в інтересах ОСОБА_3 про поновлення строку на апеляційне оскарження рішення суду першої інстанції.

Київський апеляційний суд ухвалою від 14 червня 2021року відмовив у відкритті апеляційного провадження за апеляційною скаргою представника ОСОБА_3 - Кузьменка М. В., від 27 травня 2021 року, на рішення Макарівського районного суду Київської області від 31 серпня 2020 року, у цій справі.

Суд апеляційної інстанції, виходячи з принципів, розумності, справедливості, рівності учасників судового розгляду, а також враховуючи принцип правової визначеності, вважав, що апеляційна скарга представника ОСОБА_3 - Кузьменка М. В., від 27 травня 2021 року, на рішення Макарівського районного суду Київської області від 31 серпня 2020 року подана з пропуском встановленого законом строку, а наведені заявником підстави для поновлення пропущеного строку з урахуванням викладеного не є поважними, а тому пропущений строк не підлягав поновленню.

При цьому, апеляційний суд звернув увагу на те, що ОСОБА_3 через свого представника Кузьменка М. В. вже скористалася своїм правом на апеляційне оскарження рішення Макарівського районного суду Київської області від 31 серпня 2020 року, подавши 30 листопада 2020 року апеляційну скаргу на зазначене рішення, яке переглядається в апеляційному порядку.

Київський апеляційний суд постановою від 15 червня 2021 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишив без задоволення.

Апеляційну скаргу представника відповідача ОСОБА_3 - Кузьменка М. В. (подану 30 листопада 2020 року), задовольнив частково.

Рішення Макарівського районного суду Київської області від 31 серпня 2020 року змінив.

Виключив з мотивувальної частини рішення посилання суду на те, що вимога про визнання недійсним цього державного акта є необхідною для вирішення питання законності договору купівлі-продажу та виданих на підставі нього державних актів, а вона позивачем за зустрічним позовом не заявлялась.

Решту рішення місцевого суду залишив без змін.

Апеляційний суд в частині перегляду позову ОСОБА_1 та ОСОБА_2 мотивував постанову відсутністю правових підстав для задоволення позовної вимоги про заборону ОСОБА_3 перешкоджати їм в побудові огорожі по периметру належних їм земельних ділянок, оскільки земельна ділянка наслідує долю розташованих на ній будівель та споруд, а задоволення позову в частині заборони ОСОБА_3 користуватися належними їм земельними ділянками, припинення незаконного користування буде обмежувати право власності ОСОБА_3 щодо користування її будинком.

Зазначив, що ОСОБА_1 та ОСОБА_2 не довели, що ОСОБА_3 їм чинить перешкоди у побудові огорожі по периметру ділянок.

Послався на те, що позивачі рішення органу місцевого самоврядування на підставі якого видано акт на право власності на земельну ділянку АДРЕСА_2, ОСОБА_3, серії КВ № 061649 від 21 червня 2004 року не оскаржили, тому вимога про скасування цього акта задоволенню не підлягає.

Суд апеляційної інстанції погодився з висновком місцевого суду про відмову у задоволенні зустрічного позову, оскільки право власності у ОСОБА_3 на її земельну ділянку виникло з часу отримання нею державного акта та її реєстрації, а саме 26 червня 2004 року, тобто вже після формування і передачі земельної ділянки ОСОБА_4 за державним актом, виданим Копилівською сільською радою народних депутатів Київської області 23 вересня 1996 року.

Апеляційний суд зазначив, що ОСОБА_3 під час приватизації та погодження меж своєї земельної ділянки площею 0,528 га на АДРЕСА_2, вже після приватизації земельної ділянки суміжного землекористувача ОСОБА_4 у 1996 році, погодилась із розміром та межами як своєї земельної ділянки, так і суміжних землекористувачів.

Виходив з того, що ОСОБА_3 не оспорила рішення про надання їй у власність земельної ділянки у зазначених розмірах та межах.

Вважав, що ОСОБА_3 не довела своїх позовних вимог.

Зазначив, що вимоги про визнання недійсним договору купівлі-продажу земельної ділянки від 11 серпня 2008 року № 5774, визнання недійсними державних актів на право на земельну ділянку, видані ОСОБА_1, ОСОБА_2 є похідними від вимог про визнання незаконним та скасування рішення 6 сесії 22 скликання Копилівської сільської ради народних депутатів від 21 грудня 1995 року № 5774 та визнання недійсним державного акта на право власності на земельну ділянку на ім`я ОСОБА_4, тому вони також задоволенню не підлягають.

Погодився із доводами відповідача про те, що місцевий суд зазначивши, що "вимога про визнання недійсним державного акта є необхідною для вирішення питання законності договору купівлі-продажу виданих на підставі нього державних актів, а вона позивачем за зустрічним позовом не заявлялась", не звернув увагу на те, що ОСОБА_3 заявила вимогу про визнання недійсним державного акта на право приватної власності на земельну ділянку площею 0,323 га, з цільовим призначенням для будівництва та ведення особистого підсобного господарства, що розташована на АДРЕСА_1, серії КВ, виданий Копилівською сільською радою Київської області 23 вересня 1996 року ім`я ОСОБА_4, зареєстрований в книзі записів державних актів на право приватної власності на землю № 000028.

Короткий зміст вимог касаційних скарг

У касаційній скарзі, поданій у липні 2021 року до Верховного Суду, адвокат Кузьменко М. В. в інтересах ОСОБА_3, посилаючись на неправильне застосування судом апеляційної інстанції норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просив скасувати ухвалу суду апеляційної інстанції та передати справу до апеляційного суду для продовження розгляду.

У касаційній скарзі, поданій у серпні 2021 року до Верховного Суду, адвокат Кузьменко М. В. в інтересах ОСОБА_3, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просив скасувати постанову суду апеляційної інстанції в частині позовних вимог ОСОБА_1, ОСОБА_2 та передати справу в цій частині на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.

Аргументи учасників справи

Доводи особи, яка подала касаційні скарги

Підставою касаційного оскарження ухвали суду апеляційної інстанції адвокат Кузьменко М. В. в інтересах ОСОБА_3 зазначив неправильне застосування судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права (абзац 2 частини другої статті 389 ЦПК України).

Касаційну скаргу мотивував тим, що апеляційний суд не дотримався верховенства права, зокрема права ОСОБА_3 на апеляційне оскарження рішення суду першої інстанції саме для захисту своїх прав та не навів переконливих мотивів того, як апелянт могла здогадатись в якому порядку слід усувати недоліки рішення суду першої інстанції, при тому, що апеляційний суд сам не знав цього, повернувши справу до суду першої інстанції для розгляду заяв про виправлення описки в рішенні та ухвалення додаткового рішення, а згодом вирішив, що ці заяви задоволенню не підлягають.

На думку заявника, апеляційний суд порушив право на справедливий судовий розгляд, а саме статтю 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.

Підставою касаційного оскарження постанови суду апеляційної інстанції адвокат Кузьменко М. В. в інтересах ОСОБА_3 зазначив:

застосування судом норм права у подібних правовідносинах без врахування висновків, висловлених у постанові Верховного Суду від 30 березня 2021 року у справі № 307/2444/16-ц;

суд не дослідив зібрані у справі докази, а також суд встановив обставини, що мають суттєве значення, на підставі недопустимих доказів (пункт 4 частини другої статті 389 ЦПК України).

Касаційну скаргу мотивував тим, що суди обставин виникнення у 1957 році права власності на належний ОСОБА_3 житловий будинок та господарські споруди не встановлювали та доказів на такий предмет не досліджували в достатньому обсязі, не врахували повною мірою довідки про відомості побудинкової книги та свідоцтва про право власності на нерухоме майно від 11 липня 2009 року, а також витягу з реєстру прав власності на нерухоме майно від 22 липня 2009 року № 23374242, технічного паспорту на будинок. Суди помилково виходили з того, що право власності на належний ОСОБА_3 житловий будинок виникло у неї на підставі зазначеного свідоцтва у 2009 році.

Зазначив, що суди дійшли помилкового висновку про порушення ОСОБА_3 прав позивачів і відмовили в задоволенні первісного позову з підстав неправильного обрання позивачами способів захисту права у зв`язку з не оскарженням позивачами права власності ОСОБА_3 на належний їй житловий будинок із господарськими спорудами, не повною мірою дослідили наявні у справі докази, а обставини, що мають суттєве значення, встановили на підставі недопустимих доказів, оскільки докази оформлення права власності у 2009 році на належний ОСОБА_3 житловий будинок у 1957 році, самі по собі не належать до доказів виникнення права власності на цей будинок із господарськими спорудами. Також, не належить до допустимих доказів сам по собі абрис меж земельної ділянки ОСОБА_3 .

Крім того, при проведенні земельно-технічної експертизи експерт порушив встановлений законом порядок проведення експертизи. Оскільки ухвалою суду проведення судової експертизи ОСОБА_9 не доручалось та дозволу на його участь в проведенні експертизи ані суд, ані сторони не надавали, то він не є уповноваженою особою на проведення експертних досліджень в даній справі, ані в цілому, ані в частинах, залучений експертом до проведення експертизи самовільно.

Відзиви на касаційні скарги не надходили.

Фактичні обставини справи, встановлені судами

Суди встановили, що за нотаріально посвідченим договором купівлі-продажу земельної ділянки від 11 серпня 2008 року ОСОБА_10 продала, а ОСОБА_1 та ОСОБА_2 купили (в рівних частинах кожний) належну продавцю на праві приватної власності земельну ділянку, площею 0,323 га на АДРЕСА_1 із цільовим призначенням для будівництва, обслуговування жилого будинку та ведення особистого підсобного господарства (а. с. 5-6, т. 1).

У договорі зазначено, що земельна ділянка належить продавцю ОСОБА_4 на підставі державного акта на право приватної власності на землю серії КВ, виданого Копилівською сільською радою народних депутатів Київської області від 23 вересня 1996 року, зареєстрованого в Книзі записів державних актів на право приватної власності на землю за № 000028.

У свою чергу цей державний акт ОСОБА_4 отримала на підставі рішення Копилівської сільської ради народних депутатів від 21 грудня 1995 року.

На підставі договору купівлі-продажу земельної ділянки від 11 серпня 2008 року ОСОБА_1 та ОСОБА_2 отримали державні акти на право приватної власності на землю: площею 0,250 га, для будівництва та обслуговування жилого будинку, кадастровий номер 3222783201:01:022:0052, державний акт серії ЯЖ № 245091, зареєстрований у Книзі записів реєстрації державних актів за № 010833000561 від 27 жовтня 2008 року; площею 0,073 га, для ведення особистого підсобного господарства, кадастровий номер 3222783201:01:022:0051, державний акт серії ЯЖ № 245090, зареєстрований у Книзі записів реєстрації державних актів за № 010833000560 від 27 жовтня 2008 року.

Суди встановили, а сторони не заперечили, що як на час отримання державного акта на право власності на земельну ділянку ОСОБА_4 у 1996 році, на час укладення договору купівлі-продажу земельної ділянки від 11 серпня 2008 року, так і на час розгляду справи, суміжним землевласником ОСОБА_1 та ОСОБА_2 є ОСОБА_3 .

Відповідно до державного акта серії КВ № 061649, зареєстрованого у Книзі записів реєстрації державних актів за № 065 від 26 червня 2004 року ОСОБА_3 належить земельна ділянка площею 0,528 га на АДРЕСА_2, з яких: 0,250 га для будівництва та обслуговування жилого будинку та господарських споруд, кадастровий номер 3222783201:01:022:0005, та 0,278 га для ведення особистого селянського господарства, кадастровий номер 3222783201:01:022:0010.

Цей державний акт ОСОБА_3 отримала на підставі рішення Копилівської сільської ради від 06 січня 2004 року № 83-9-ХХІV скликання.

Згідно із свідоцтвом про право власності на нерухоме майно від 11 липня 2009 року, виданого виконкомом Копилівської сільської ради ОСОБА_3 на праві приватної власності належить домоволодіння за адресою: АДРЕСА_2, яке складається з житлового будинку та господарських споруд, які збудовані в 1957 році, що підтверджується витягом з реєстру прав власності на нерухоме майно № 23374242 від 22 липня 2009 року та технічним паспортом на індивідуальний жилий будинок (а. с. 36, 37, т. 1).

З довідки Копилівської сільської ради шостого скликання Макарівського району Київської області від 25 вересня 2015 року № 551 вбачається, що за Погосподарською книгою № 2 за 2001-2005 роки особовий рахунок № НОМЕР_1 власником та головою домогосподарства є ОСОБА_3 .

У розділі ІІІ "Житловий будинок" значиться: рік забудови 1969, матеріал стін: дерево, обкладене цеглою, матеріал покрівлі - шифер.

У розділі ІV "Земля у приватній власності та користуванні громадян" значиться площа земельних ділянок: 2001 рік - всього 0,51 га, під ОЖБ 0,25 га, під ОСГ 0,26 га; 2002 рік - всього 0,51 га, під ОЖБ 0,25 га, під ОСГ 0,26 га; 2003 рік - всього 0,51 га, під ОЖБ 0,25 га, під ОСГ 0,26 га; 2004 рік - всього 0,528 га, під ОЖБ 0,25 га, під ОСГ 0,278 га; 2005 рік - всього 0,528 га, під ОЖБ 0,25 га, під ОСГ 0,278 га.

Згідно з Погосподарською книгою № 2 за 2011-2015 роки за домогосподарством ОСОБА_3 обліковується (з виправленнями) всього 0,528 га, під ОЖБ 0,25 га, під ОСГ до 0,278 га.

Суміжним землевласником ОСОБА_1 та ОСОБА_2, з іншого боку була ОСОБА_11, яка мала у власності земельну ділянку площею 0,228 га на АДРЕСА_1 для будівництва та обслуговування жилого будинку та господарських споруд, кадастровий номер 3222783201:01:022:0008, державний акт серії КВ № 061638, зареєстрований у Книзі записів реєстрації державних актів 21 червня 2004 року.

27 травня 2008 року складено акт про встановлення на місцевості, погодження зовнішньої межі земельної ділянки та передачу на зберігання межових знаків користувачу земельної ділянки ОСОБА_11 .

У цьому акті жодних претензій під час встановлення зовнішньої межі не заявлено. Межі погоджені і не викликають спірних питань. Межові знаки, якими закріплено земельну ділянку в кількості 4 шт., показано представником на місцевості та передано на зберігання землекористувачу.

Посилаючись на те, що між позивачами та суміжними землевласниками - ОСОБА_6 та ОСОБА_3 виникли непорозуміння з приводу меж суміжних земельних ділянок, представник позивачів - ОСОБА_12 у місцевому суді заявила клопотання про призначення у справі судової земельно-технічної експертизи.

Ухвалою від 12 грудня 2014 року Макарівський районний суд Київської області призначив у справі судову земельно-технічну експертизу, проведення якої доручив судовому експерту Бойку М. В., на вирішення якої поставив питання: перевірка на місцевості достовірності кадастрового плану існуючого землекористування позивачів, наданого до суду з позовною заявою; перевірка на місцевості достовірності існуючої межі землекористування ОСОБА_3, зазначеної на кадастровому плані, наданому нею до суду; надання висновку щодо існуючих на місцевості розмірів ширини земельних ділянок АДРЕСА_3, АДРЕСА_1, АДРЕСА_2 із замірами кожні 2-4 метри (на кожному існуючому на місцевості поворотному куту межі) по всіх довжині спільної межі земельних ділянок; надання висновку про існуючу на місцевості площу землекористування позивачів, ОСОБА_3, ОСОБА_6 .

За висновком судової земельно-технічної експертизи від 02 липня 2015 року № 1-15: фактичний порядок користування земельною ділянкою АДРЕСА_2 не відповідає кадастровому плану (а. с. 11), наданому позивачами до суду з позовною заявою, та земельна ділянка за зазначеним кадастровим планом (а. с.11); фактичний порядок користування земельною ділянкою АДРЕСА_2 не відповідає правовстановчим документам на цю земельну ділянку.

Земельна ділянка, площею 0,2987 га, якою користуються ОСОБА_1 та ОСОБА_2, накладається на земельну ділянку ОСОБА_6 згідно з державним актом серії КВ № 061638 від 21 червня 2004 року.

Площа накладення становить приблизно 0,0703 га (703 кв. м); фактичний порядок користування земельною ділянкою АДРЕСА_2 не відповідає правовстановчим документам на цю земельну ділянку.

Встановити відповідність фактичного порядку користування земельною ділянкою АДРЕСА_2 відповідно до плану розміщення земельних ділянок (а. с. 44), наданому ОСОБА_3 до суду із запереченнями на позов не вбачається за можливе в зв`язку з відсутністю каталогу координат на зазначеному плані розміщення земельних ділянок.

Земельна ділянка, площею 0,5103 га, якою користується ОСОБА_3, накладається на земельну ділянку ОСОБА_1 та ОСОБА_2 згідно з державними актами серії ЯЖ № 245091 від 27 жовтня 2008 року та серії ЯЖ № 245090 від 27 жовтня 2008 року. Площа накладення становить приблизно 0,1101 га (1 101 кв. м); фактичний порядок користування земельними № 13, № 15, № 17 на АДРЕСА_1 із замірами на кожному існуючому на місцевості поворотному куту межі по всій довжині спільної межі земельних ділянок зазначено на схемі № 3 в додатку № 1 до висновку.

У користуванні власників земельних ділянок АДРЕСА_3, АДРЕСА_1, АДРЕСА_2 знаходяться земельні ділянки, фактичними площами:

- земельна ділянка АДРЕСА_1, землекористувачі ОСОБА_1 та ОСОБА_2 - 0,2987 га;

- земельна ділянка АДРЕСА_2, землекористувач ОСОБА_3 - 0,5103 га;

- земельна ділянка АДРЕСА_3, землекористувач ОСОБА_6 - 0,2300 га.

Порушення меж та накладання земельних ділянок відповідно до правовстановлюючих документів на ці земельні ділянки відсутнє (т. 1 а. с. 94-105).

Згідно з планом розміщення земельних ділянок у с. Копилів Макарівського району Київської області, виконаних на замовлення ОСОБА_3, фактичне користування земельними ділянками АДРЕСА_1, землекористувачі ОСОБА_1 та ОСОБА_2, та № 17, землекористувач ОСОБА_3 не відповідає межам цих земельних ділянок згідно з базою ДЗК, відповідно і правовстановчим документам (т. 1 а. с. 44). Аналогічні дані зображені на плані розміщення земельних ділянок у с. Копилів Макарівського району Київської області (т. 1 а. с. 133-135).

Мотивувальна частина

Позиція Верховного Суду

Відповідно до частини першої статті 389 ЦПК України учасники справи, а також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, свободи, інтереси та (або) обов`язки, мають право оскаржити у касаційному порядку рішення суду першої інстанції після апеляційного перегляду справи та постанову суду апеляційної інстанції, крім судових рішень, визначених у частині третій цієї статті.

Згідно з частиною другою статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскарженому судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскарженому судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржено з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.

Абзацом 2 частини другої статті 389 ЦПК України передбачено, що підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 2, 3 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Межі розгляду справи судом

Підставою для відкриття касаційного провадження є:

пункт 1 частини другої статті 389 ЦПК України (суд апеляційної інстанції в оскарженому судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку);

пункт 4 частини другої статті 389 ЦПК України (судове рішення оскаржено з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу);

абзац 2 частини другої статті 389 ЦПК України (неправильне застосування судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права).

Постанова суду апеляційної інстанції оскаржена заявником в частині позовних вимог ОСОБА_1 та ОСОБА_2 до ОСОБА_3 про заборону та припинення користування земельними ділянками, скасування державного акта про право власності та заборону вчиняти дії, отже Верховний Суд переглядає судове рішення лише в цій частині.

Касаційні скарги необхідно залишити без задоволення.

Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права

У частині третій статті 3 ЦПК України визначено, що провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Відповідно до частин першої та другої статті 400 ЦПК України переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.

Щодо касаційної скарги на ухвалу суду апеляційної інстанції

Відмовляючи у відкритті апеляційного провадження у справі, суд апеляційної інстанції виходячи з принципів, розумності, справедливості, рівності учасників судового розгляду, а також враховуючи принцип правової визначеності, вважав, що апеляційна скарга представника ОСОБА_3 - Кузьменка М. В., від 27 травня 2021 року, на рішення Макарівського районного суду Київської області від 31 серпня 2020 року подана з пропуском встановленого законом строку та наведені апелянтом підстави для поновлення пропущеного строку з урахуванням викладеного не є поважними, отже пропущений строк не підлягає поновленню.

Зазначив, що ОСОБА_3 через свого представника Кузьменка М. В. вже скористалася своїм правом на апеляційне оскарження рішення Макарівського районного суду Київської області від 31 серпня 2020 року, подавши 30 листопада 2020 року апеляційну скаргу на це рішення, яке переглядається в апеляційному порядку.

Верховний Суд погодився із висновками суду апеляційної інстанції.

Частина перша статті 8 Конституції України передбачає, що в Україні визнається і діє принцип верховенства права.

Суддя, здійснюючи правосуддя, керується верховенством права (частина перша статті 129 Конституції України).

Суд, здійснюючи правосуддя на засадах верховенства права, забезпечує кожному право на справедливий суд та повагу до інших прав і свобод, гарантованих Конституцією і законами України, а також міжнародними договорами, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України (стаття 2 Закону України "Про судоустрій і статус суддів").

У пункті 8 частини другої статті 129 Конституції України визначено, що основною засадою судочинства є забезпечення права на апеляційний перегляд справи.

За правилами статті 354 ЦПК України апеляційна скарга на рішення суду подається протягом тридцяти днів, а на ухвалу - протягом п`ятнадцяти днів з дня його (її) проголошення.

Відповідно до частини третьої, четвертої статті 357 ЦПК України апеляційна скарга залишається без руху також у випадку, якщо вона подана після закінчення строків, установлених статтею 354 цього Кодексу, і особа, яка її подала, не порушує питання про поновлення цього строку або якщо підстави, вказані нею у заяві, визнані неповажними. При цьому протягом десяти днів з дня вручення ухвали особа має право звернутися до суду апеляційної інстанції з заявою про поновлення строку або вказати інші підстави для поновлення строку. Якщо заяву про поновлення строку апеляційного оскарження із зазначенням інших підстав для поновлення строку не буде подано особою у зазначений судом строк або вказані нею підстави для поновлення строку на апеляційне оскарження будуть визнані неповажними, суд відмовляє у відкритті апеляційного провадження у порядку, встановленому статтею 358 цього Кодексу.

За змістом пункту 4 частини першої статті 358 ЦПК України суд апеляційної інстанції відмовляє у відкритті апеляційного провадження у справі, якщо скаржник у строк, визначений судом, не подано заяву про поновлення строку на апеляційне оскарження або наведені підстави для поновлення строку на апеляційне оскарження визнані судом неповажними.

Завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави (частина перша стаття 2 ЦПК України).

Учасники судового процесу та їхні представники повинні добросовісно користуватися процесуальними правами; зловживання процесуальними правами не допускається (частина перша статті 44 ЦПК України).

Згідно з пунктом 1 статті 6 Конвенції з прав людини і основоположних свобод кожен при вирішенні питання щодо прав та обов`язків має право на справедливий і відкритий розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, визначеним законом.

Європейський суд з прав людини неодноразово зазначав, що на зацікавлену сторону покладається обов`язок проявляти належну увагу в захисті своїх інтересів та вживати необхідних заходів, щоб ознайомитись із подіями процесу (див. серед іншого "Гуржій проти України", заява № 326/3, 01 квітня 2008 року, "Олександр Шевченко проти України", № 8771/02, § 27, 26 квітня 2007 року). Вжиття заходів для прискорення процедури розгляду справ є обов`язком не тільки держави, а й осіб, які беруть участь у справі. Так, в рішенні від 07 липня 1989 року у справі "Юніон Аліментаріа Сандерс С. А. проти Іспанії" зазначено, що заявник зобов`язаний демонструвати готовність брати участь на всіх етапах розгляду, що стосуються безпосередньо його, утримуватися від використання прийомів, які пов`язані із зволіканням у розгляді справи, а також максимально використовувати всі засоби внутрішнього законодавства для прискорення процедури слухання.

Крім того, у рішенні Європейського суду з прав людини у справі "Тойшлер проти Германії" від 04 жовтня 2001 року наголошено, що обов`язком заінтересованої сторони є прояв особливої старанності при захисті своїх інтересів.

ЄСПЛ вказав, що правова система багатьох країн-членів передбачає можливість продовження строків, якщо для цього є обґрунтовані підстави. Разом з тим, якщо строк на оскарження поновлений зі спливом значного періоду часу та за підстав, які не видаються переконливими таке рішення може порушити принцип юридичної визначеності. Вирішення питання щодо поновлення строку на оскарження перебуває в межах дискреційних повноважень національних судів, однак такі повноваження не є необмеженими. Від судів вимагається вказувати підстави. Проте навіть тоді можливість поновлення не буде необмеженою, оскільки сторони в розумні інтервали часу мають вживати заходів, щоб дізнатись про стан відомого їм судового провадження (Пономарьов проти України, № 3236/03, § 41, ЄСПЛ, від 03 квітня 2008 року).

Апеляційний суд встановив, що з протоколу судового засідання від 31 серпня 2020 року слідує, що представник ОСОБА_3 - Кузьменко М. В., був присутнім в судовому засіданні під час проголошення вступної та резолютивної частини оскарженого рішення.

Повний текст рішення виготовлено 10 вересня 2020 року.

Згідно з супровідним листом від 29 вересня 2020 року Макарівський районний суд Київської області направив ОСОБА_3 копію повного тексту рішення суду від 31 серпня 2020 року.

Доказів отримання відповідачем ОСОБА_3 копії рішення суду першої інстанції матеріали справи не містять.

Разом з тим, представник ОСОБА_3 - Кузьменко М. В. ознайомився з матеріалами справи та повним текстом рішення 29 жовтня 2020 року, що підтверджується його заявою.

30 листопада 2020 року адвокат Кузьменко М. В. в інтересах ОСОБА_3 подав апеляційну скаргу на рішення Макарівського районного суду Київської області від 31 серпня 2020 року строк на подачу якої суд апеляційної інстанції поновив та відкрив апеляційне провадження.

27 травня 2021 року адвокат Кузьменко М. В. в інтересах ОСОБА_3 подав ще одну апеляційну скаргу на рішення Макарівського районного суду Київської області від 31 серпня 2020 року в частині відмови у зустрічному позові.

На обґрунтування поважності пропуску строку на подання апеляційної скарги від 27 травня 2021 року у період з 01 грудня 2020 року до 26 травня 2021 року представник ОСОБА_3 - Кузьменко М. В. зазначив те, що строк на апеляційне оскарження рішення Макарівського районного суду Київської області від 31 серпня 2020 року пропустив у зв`язку з тим, що протиріччя рішення районного суду в частині вирішення вимог за зустрічним позовом, виключили можливість визначитись із доводами апеляційної скарги ОСОБА_3 на цю частину рішення, без розгляду судом першої інстанції питань виправлення описки в рішенні та ухвалення додаткового рішення при тому, що переваг однієї частини рішення суду над іншою частиною законом не встановлено.

Зазначив, що про остаточну неможливість усунення недоліків рішення, шляхом виправлення описки в ньому та ухвалення додаткового рішення і відповідні мотиви апеляційного суду, ОСОБА_3 стало відомими з постанови Київського апеляційного суду від 01 червня 2021 року, повний текст якої складено 07 червня 2021 року та якою ухвала Макарівського районного суду Київської області від 26 лютого 2021 року залишена без змін.

Суд апеляційної інстанції, врахував вимоги наведених норм закону, перевірив доводи заявника, на які він посилався, як на підставу для поновлення строку на апеляційне оскарження, та дійшов правильного висновку про те, що наведені заявником підстави є неповажними.

Адвокат Кузьменко М. В., який діє в інтересах ОСОБА_3, ознайомився із справою та повним текстом рішення місцевого суду 29 жовтня 2020 року, що підтверджує його заява, тому мав право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження у разі подання апеляційної скарги протягом тридцяти днів з дня вручення йому (ознайомлення) повного тексту судового рішення, тобто до 30 листопада 2020 року.

Отже, адвокат Кузьменко М. В., який діє в інтересах ОСОБА_3, мав можливість викласти свої доводи щодо підстав оскарження рішення суду в апеляційній скарзі, яку подав 30 листопада 2020 року.

Суд апеляційної інстанції дійшов правильного висновку про те, що зазначені адвокатом Кузьменко М. В., який діє в інтересах ОСОБА_3, підстави для поновлення строку на апеляційне оскарження є неповажними, тому на підставі пункту 4 частини першої статті 358 ЦПК України відмовив у відкритті апеляційного провадження за апеляційною скаргою представника ОСОБА_3 - Кузьменка М. В., від 27 травня 2021 року.

При цьому, суд апеляційної інстанції правильно зазначив, що ОСОБА_3 через свого представника адвоката Кузьменка М. В. вже скористалася правом на апеляційне оскарження рішення Макарівського районного суду Київської області від 31 серпня 2020 року, подавши 30 листопада 2020 року апеляційну скаргу на це рішення, яке було переглянуте в апеляційному порядку.

Щодо касаційної скарги на постанову суду апеляційної інстанції

Залишаючи без змін рішення місцевого суду в частині відмови у позові ОСОБА_1 та ОСОБА_2, апеляційний суд керувався відсутністю правових підстав для задоволення позовної вимоги про заборону ОСОБА_3 перешкоджати їм в побудові огорожі по периметру належних їм земельних ділянок, оскільки земельна ділянка наслідує долю розташованих на ній будівель та споруд, а задоволення позову в частині заборони ОСОБА_3 користуватися належними їм земельними ділянками, припинення незаконного користування буде обмежувати право власності ОСОБА_3 щодо користування її будинком.

ОСОБА_1 та ОСОБА_2 не надали належних доказів на підтвердження того, що ОСОБА_3 їм чинить перешкоди у побудові огорожі по периметру ділянок.

Оскільки позивачі рішення органу місцевого самоврядування на підставі якого видано акт на право власності на земельну ділянку АДРЕСА_2, ОСОБА_3, серії КВ № 061649 від 21 червня 2004 року не оскаржили, вимога про скасування цього акта задоволенню не підлягає.

Підставою для відкриття касаційного провадження в цій частині є застосування апеляційним судом норм права у подібних правовідносинах без врахування висновку, викладеного у постанові Верховного Суду від 30 березня 2021 року у справі № 307/2444/16-ц.

Ці доводи не знайшли підтвердження у справі.

Так, у постанові від 30 березня 2021 року у справі № 307/2444/16-ц, зазначеній заявником як приклад неоднакового застосування норми права, Верховний Суд дійшов висновку про те, що однією з підстав для відмови в задоволенні позову апеляційний суд також зазначив про не доведення позивачем того, що спадкодавцю видавалися документи щодо відведення земельної ділянки під забудову спірного будинку та дозволи на його спорудження і що таке будівництво не було самочинним. Без встановлення факту правомірного набуття спадкодавцем права власності на нерухоме майно виключається можливість визнання такого права за позивачем в порядку спадкування.

Разом з тим, у 1957 році, тобто на час побудови спірного домоволодіння, питання набуття права власності регулювалися Указом Президії Верховної Ради СРСР від 26 серпня 1948 року "Про право громадян на купівлю і будівництво індивідуальних житлових будинків" (далі - Указ), який Указом Президії Верховної Ради СРСР від 22 лютого 1988 року № 8502-ІІ був визнаний таким, що втратив чинність, і прийнятою на підставі Указу постановою Ради Міністрів СРСР від 26 серпня 1948 року "Про порядок застосування Указу Президії Верховної Ради СРСР від 26 серпня 1948 року "Про право громадян на купівлю і будівництво індивідуальних житлових будинків" (далі - Постанова), які визначали умови та правові наслідки будівництва.

Згідно зі статтею 1 Указу кожен громадянин і кожна громадянка мали право купити або збудувати для себе на праві особистої власності жилий будинок на один або два поверхи з числом кімнат від однієї до п`яти як у місті, так і поза містом.

Пункт 2 Постанови визначав, що земельні ділянки для будівництва індивідуальних жилих будинків відводяться за рахунок земель міст, селищ, держземфонду і земель держлісфонду у безстрокове користування, а збудовані на цих ділянках будинки є особистою власністю забудовника.

Отже, за Указом та Постановою підставою виникнення у громадянина права власності на жилий будинок визнавався сам факт спорудження ним нерухомого майна з додержанням вимог цих актів законодавства.

Згадані правові акти не пов`язували виникнення права власності на житловий будинок з його реєстрацією.

Особливості державної реєстрації прав на об`єкти нерухомого майна, що були закінчені будівництвом до 05 серпня 1992 року та розташовані на територіях сільських, селищних, міських рад, якими відповідно до законодавства здійснювалося ведення погосподарського обліку, визначено статтею 31 Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень".

Частиною другою статті 31 Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень" передбачено, що для проведення державної реєстрації прав власності на індивідуальні (садибні) житлові будинки, садові, дачні будинки, господарські (присадибні) будівлі і споруди, прибудови до них, що були закінчені будівництвом до 05 серпня 1992 року та розташовані на територіях сільських, селищних, міських рад, якими відповідно до законодавства здійснювалося ведення погосподарського обліку, проведення технічної інвентаризації щодо зазначених об`єктів нерухомості, є необов`язковим.

Згідно з пунктом 3.2 Інструкції про порядок проведення технічної інвентаризації об`єктів нерухомого майна, затвердженої Наказом Держбуду України від 24 травня 2001 року № 127, індивідуальні (садибні) житлові будинки, садові, дачні будинки, господарські (присадибні) будівлі та споруди, прибудови до них, побудовані до 05 серпня 1992 року, не відносяться до самочинного будівництва. Облік такого майна здійснювався виключно за погосподарськими книгами сільських рад.

Виходячи з наведеного, на час закінчення будівництва спірного домоволодіння підтвердженням належності житлового будинку (його частини) певній особі був запис в погосподарських книгах, ведення яких передбачалося наказами Центрального статистичного управління СРСР і було обов`язковим. Виникнення права власності на житлові будинки не залежало від державної реєстрації цього права чи від отримання документів про прийняття об`єкта до експлуатації.

Записами у погосподарських книгах, заведених Новоселицькою сільською радою, підтверджується, що житловий будинок 1957 року побудови, перебував у власності домогосподарства, головою якого була особа, та був розташований на переданій в користування цьому господарству земельній ділянці.

Таким чином, правильним в оцінці спірних правовідносин є висновок про те, що спадкодавець разом із своєю дружиною правомірно набули у власність спірне домоволодіння. Житлові будинки, господарські (присадибні) будівлі та споруди, прибудови до них, побудовані до 05 серпня 1992 року, не відносяться до самочинного будівництва.

Так, у справі, що переглядається, суд апеляційної інстанції під час вирішення зустрічного позову ОСОБА_3 зазначив, що право власності у ОСОБА_3 на її земельну ділянку виникло з моменту отримання нею державного акта та її реєстрації, а саме 26 червня 2004 року, тобто вже після того, як була сформована земельна ділянка ОСОБА_4, яка була передана їй у власність згідно з державним актом Копилівською сільською радою народних депутатів Київської області 23 вересня 1996 року.

Таким чином, відсутні підстави вважати, що суди попередніх інстанцій не врахували висновки щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладені у наведеній як приклад постанові касаційного суду.

Саме по собі посилання на справи з подібними правовідносинами, але з різними встановленими обставинами, не має правового значення для справи, яка є предметом перегляду, та не свідчить про різне застосування чи тлумачення норм матеріального права.

Проте, постанова суду апеляційної інстанції оскаржена заявником лише в частині залишення без змін рішення місцевого суду про відмову у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 та ОСОБА_2 до ОСОБА_3 про заборону та припинення користування земельними ділянками, скасування державного акта про право власності та заборону вчиняти дії, а тому Верховним Судом судове рішення переглядається лише в цій частині.

Самі позивачі ОСОБА_1 та ОСОБА_2 не подавали касаційної скарги на рішення місцевого суду у частині вирішення свого первісного позову та постанову апеляційного суду, якою їм відмовлено у задоволенні апеляційної скарги на рішення суду першої інстанції.

Справа не містить відомостей про надання ОСОБА_1 та ОСОБА_2 повноважень відповідачу ОСОБА_3 або її представнику адвокату Кузьменко М. В. на касаційне оскарження у своїх інтересах постанови суду апеляційної інстанції у частині відмови у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 та ОСОБА_2 до ОСОБА_3 про заборону та припинення користування земельними ділянками, скасування державного акта про право власності та заборону вчиняти дії.

Відповідно до частини першої статті 4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.

Згідно з принципом диспозитивності суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках (частина перша статті 13 ЦПК України).

Частиною першою статті 15, частиною першою статті 16 ЦК України передбачено, що кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.

Касаційна скарга не містить доводів на предмет яким саме чином постанова суду апеляційної інстанції у частині відмови у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 та ОСОБА_2 до ОСОБА_3 про заборону та припинення користування земельними ділянками, скасування державного акта про право власності та заборону вчиняти дії будь-яким чином порушує права або охоронювані законом інтереси самої ОСОБА_3 .

Щодо не дослідження судом зібраних у справі доказів, а також встановлення обставини, що мають суттєве значення, на підставі недопустимих доказів

Підставою для скасування судового рішення та направлення справи на новий розгляд порушення норм процесуального права, на які посилається заявник у касаційній скарзі, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, якщо суд не дослідив зібрані у справі докази, за умови висновку про обґрунтованість заявлених у касаційній скарзі підстав касаційного оскарження, передбачених пунктами 1, 2, 3 частини другої статті 389 цього Кодексу (пункт 1 частини третьої статті 411 ЦПК України).

Оскільки підстава для касаційного оскарження, визначена пунктом 1 частини другої статті 389 ЦПК України не підтвердилася, а підстави для скасування рішення, передбачені пунктом 1 частини третьої статті 411 ЦПК України, є похідними, то такі доводи є також неприйнятними.

Крім того, заявник не навів, чому докази оформлення права власності ОСОБА_3 на житловий будинок та абрис меж земельної ділянки є недопустимими доказами, з огляду на статтю 78 ЦПК України.

Суди попередніх інстанцій в повній мірі встановили всі фактичні обставини цієї справи, врахували доводи сторін, надали належну оцінку поданим сторонами доказам та правильно застосували вищезазначені норми законодавства України.

Аргументи касаційної скарги про те, що при проведенні земельно-технічної експертизи експерт порушив встановлений законом порядок проведення експертизи є необґрунтованими, оскільки апеляційний суд зазначив, що сторони не заявляли клопотань про призначення додаткової або повторної експертизи.

Аналізуючи питання обсягу дослідження доводів заявника та їх відображення у судовому рішенні, питання вмотивованості висновків суду апеляційної інстанції, Верховний Суд виходить з того, що у справі, що розглядається, сторонам надано вичерпну відповідь на всі істотні питання, що виникають при кваліфікації спірних відносин, а доводи, викладені у касаційних скаргах не спростовують обґрунтованих та правильних висновків суду.

Висновки за результатами розгляду касаційних скарг

Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.

За таких обставин, касаційні скарги слід залишити без задоволення, а ухвалу суду апеляційної інстанції та постанову суду апеляційної інстанції в частині позовних вимог ОСОБА_1, ОСОБА_2 - без змін.

Щодо судових витрат

Відповідно до підпункту "в" пункту 4 частини першої статті 416 ЦПК України суд касаційної інстанції повинен вирішити питання про розподіл судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції.

Оскільки у задоволенні касаційних скарг відмовлено, підстав для розподілу судових витрат, понесених заявником у зв`язку з переглядом справи в суді касаційної інстанції, немає.

Керуючись статтями 401, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу адвоката Кузьменка Михайла Володимировича в інтересах ОСОБА_3 залишити без задоволення.

Ухвалою Київського апеляційного суду від 14 червня 2021 року залишити без змін.

Касаційну скаргу адвоката Кузьменка Михайла Володимировича в інтересах ОСОБА_3 залишити без задоволення.

Постанову Київського апеляційного суду від 15 червня 2021 року в частині позовних вимог ОСОБА_1, ОСОБА_2 до ОСОБА_3 про заборону та припинення користування земельними ділянками, скасування державного акта про право власності та заборону вчиняти дії, залишити без змін.