Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду: Карпенко С. О. (судді-доповідача), Ігнатенка В. М.,

Стрільчука В. А.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1,

відповідач - фізична особа-підприємець ОСОБА_2,

провівши у порядку письмового провадження попередній розгляд справи за касаційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Київського районного суду м. Одеси від 8 листопада 2018 року, ухвалене у складі судді Васильків О. В., та постанову Одеського апеляційного суду від 16 жовтня 2019 року, прийняту колегією у складі суддів: Черевка П. М.,Дрішлюка А. І., Драгомерецького М. М.,

Короткий зміст позовних вимог

У квітні 2017 року ОСОБА_1 звернувся з позовом до фізичної особи-підприємця (далі - ФОП) ОСОБА_2 про стягнення пені.

В обґрунтування позову вказував, що 28 вересня 2016 року ним та ФОП ОСОБА_2 укладено договір, відповідно до умов якого відповідач зобов`язався надати послуги з виготовлення, ремонту, регулювання та встановлення виробів з полівінілхлориду (вікна, двері).

Зазначав, що на виконання умов договору ним сплачено 170 000 грн, проте ФОП ОСОБА_2 своїх зобов`язань не виконав.

З огляду на викладене, позивач вважав, що відповідачем порушено його права як споживача.

За таких обставин, з урахуванням заяви про збільшення позовних вимог, на підставі частини п`ятої статті 10 Закону України "Про захист прав споживачів" просив стягнути з ФОП ОСОБА_2 пеню у розмірі 1 914 000 грн за період з 10 листопада 2016 року до 28 серпня 2017 року.

Короткий зміст судових рішень судів першої і апеляційної інстанцій та мотиви їх прийняття

Рішенням Київського районного суду міста Одеси від 8 листопада 2018 року

у задоволенні позову відмовлено.

Суд першої інстанції виходив з недоведення позивачем належними і допустимими доказами обставин, на які він посилався в обґрунтування своїх вимог.

За таких обставин суд першої інстанції дійшов висновку про безпідставність вимог позивача, які він заявив на підставі частини п`ятої статті 10 Закону України "Про захист прав споживачів".

Постановою Одеського апеляційного суду від 16 жовтня 2019 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишено без задоволення, рішення Київського районного суду м. Одеси від 8 листопада 2018 року - без змін.

З висновками суду першої інстанції суд апеляційної інстанції погодився з огляду на те, що судом першої інстанції при розгляді справи не допущено неправильного застосування норм матеріального права та не порушено норми процесуального права.

Короткий зміст вимог касаційної скарги та узагальнені доводи особи, яка її подала

У листопаді 2019 року ОСОБА_1 подав до Верховного Суду касаційну скаргу, в якій, посилаючись на неправильне застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить скасувати рішенняКиївського районного суду м. Одеси від 8 листопада 2018 року та постанову Одеського апеляційного суду від 16 жовтня 2019 року і ухвалити нове судове рішення, яким позов задовольнити.

Касаційна скарга мотивована тим, що статтею 906 ЦК України установлено презумпцію вини виконавця, якщо він не доведе, що належне виконання виявилося неможливим внаслідок непереборної сили, проте ФОП ОСОБА_2 відповідні докази не надані.

На думку заявника, у матеріалах справи відсутні докази складання та передачі ФОП ОСОБА_2 акта прийому-передачі наданих послуг.

Крім того, заявник вважає, що суди попередніх інстанцій помилково взяли до уваги показання допитаного у якості свідка ОСОБА_3, оскільки судами не встановлено, чи дійсно ОСОБА_3 перебуває у трудових правовідносинах з ФОП ОСОБА_2 .

Відзив на касаційну скаргу не надходив.

Провадження у суді касаційної інстанції

Ухвалою Верховного Суду від 13 листопада 2019 року відкрито касаційне провадження у справі та витребувано її матеріали з суду першої інстанції.

Встановлені судами першої та апеляційної інстанцій обставини справи

Судами першої та апеляційної інстанцій за матеріалами справи встановлено, що 28 червня 2016 року ОСОБА_1 (замовник) та ФОП ОСОБА_2 (виконавець) укладено договір, відповідно до умов якого виконавець надає замовнику послуги з виготовлення, ремонту, регулювання та встановлення виробів з полівінілхлориду (вікна, двері) на АДРЕСА_1 .

Загальна вартість робіт встановлена пунктом 3.1 договору та складає 200 000 грн; строк виконання зобов`язань - 30 робочих днів з моменту сплати 70 процентів вартості.

Суди встановили, що 28 червня 2016 року ФОП ОСОБА_2 отримав від ОСОБА_1 передплату за вказаним договором у розмірі 170 000 грн.

На виконання умов договору ФОП ОСОБА_2 виготовлено вікна, встановлення яких на об`єкті розпочато ОСОБА_4 .

Також судами попередніх інстанцій встановлено, що акт виконаних робіт або

будь-який письмовий документ про наявність у ОСОБА_1 претензій щодо встановлення вікон неналежної якості сторонами не складено.

Позиція Верховного Суду, застосовані норми права та мотиви, з яких виходить суд при прийнятті постанови

Відповідно до статті 3 Цивільного процесуального кодексу (далі - ЦПК (1618-15) ) України провадження у цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

8 лютого 2020 року набрав чинності Закон України від 15 січня 2020 року № 460-IX "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ" (460-20) .

Частиною другою розділу ІІ "Прикінцеві та перехідні положення" Закону України від 15 січня 2020 року № 460-IX "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ" (460-20) установлено, що касаційні скарги на судові рішення, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цим Законом, розглядаються в порядку, що діяв до набрання чинності цим Законом.

За таких обставин розгляд касаційної скарги ОСОБА_1 на рішення Київського районного суду міста Одеси від 8 листопада 2018 року та постанову Одеського апеляційного суду від 16 жовтня 2019 року здійснюється Верховним Судом у порядку та за правилами ЦПК України (1618-15) у редакції Закону від 3 жовтня 2017 року № 2147?VIII, що діяла до 8 лютого 2020 року.

Згідно з частиною другою статті 389 ЦПК України у редакції Закону України

від 3 жовтня 2017 року № 2147-VIII підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Відповідно до статті 400 ЦПК України у тій же редакції під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення (частина третя

статті 401 ЦПК України).

Статтею 627 ЦК України передбачено, що відповідно до статті 6 цього Кодексу сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості. У договорах за участю фізичної особи - споживача враховуються вимоги законодавства про захист прав споживачів.

Договір є обов`язковим для виконання сторонами (стаття 629 ЦК України).

Верховним Судом у складі об`єднаної палати Касаційного цивільного суду

від 23 січня 2019 року у справі № 355/385/17 (провадження № 61-30435сво18) прийнято постанову, в якій викладено висновок про те, що "у статті 629 ЦК України закріплено один із фундаментів, на якому базується цивільне право - обов`язковість договору. Тобто з укладенням договору та виникненням зобов`язання його сторони набувають обов`язки (а не лише суб`єктивні права), які вони мають виконувати".

Частиною першою статті 901 ЦК України визначено, що за договором про надання послуг одна сторона (виконавець) зобов`язується за завданням другої сторони (замовника) надати послугу, яка споживається в процесі вчинення певної дії або здійснення певної діяльності, а замовник зобов`язується оплатити виконавцеві зазначену послугу, якщо інше не встановлено договором.

Відповідно до частини п`ятої статті 10 Закону України "Про захист прав споживачів" у разі коли виконавець не може виконати (прострочує виконання) роботу (надання послуги) згідно з договором, за кожний день (кожну годину, якщо тривалість виконання визначено у годинах) прострочення споживачеві сплачується пеня у розмірі трьох відсотків вартості роботи (послуги), якщо інше не передбачено законодавством. У разі коли вартість роботи (послуги) не визначено, виконавець сплачує споживачеві неустойку в розмірі трьох відсотків загальної вартості замовлення.

Вирішуючи спір, суд першої інстанції допитав свідка ОСОБА_4, який вказав, що він за усною домовленістю з ФОП ОСОБА_2 проводив роботи з встановлення вікон у будинку в АДРЕСА_2 має 36-40 вікон, на той час в ньому ніхто не проживав, стан будівлі - ремонті роботи. Разом з відповідачем він доставив вироби на об`єкт і протягом шести днів встановлював вікна. Через

2-3 тижні після виконання робіт з встановлення вікон він їх демонтував. ФОП ОСОБА_2 повідомив йому, що вікна не сподобались ОСОБА_1 .

Дослідивши наявні в матеріалах справи докази, судами першої та апеляційної інстанцій встановлено, що на виконання умов договору від 28 вересня 2016 року ФОП ОСОБА_2 виготовлено вікна, встановлення яких на об`єкті розпочато ОСОБА_4 .

За таких обставин суд першої інстанції, з висновком якого погодився апеляційний суд, вказав про недоведеність ОСОБА_1 обставин прострочення ФОП ОСОБА_2 виконання зобов`язань за укладеним сторонами договором.

Тому суди попередніх інстанцій зазначили, що правові підстави для задоволення позову ОСОБА_1 відсутні.

Доводи касаційної скарги про те, що статтею 906 ЦК України встановлено презумпцію вини виконавця, якщо він не доведе, що належне виконання виявилося неможливим внаслідок непереборної сили, проте ФОП ОСОБА_2 відповідні докази не надані, відхиляються касаційним судом з огляду на наступне.

Частиною першою статті 906 ЦК України встановлено, що збитки, завдані замовнику невиконанням або неналежним виконанням договору про надання послуг за плату, підлягають відшкодуванню виконавцем, у разі наявності його вини, у повному обсязі, якщо інше не встановлено договором. Виконавець, який порушив договір про надання послуг за плату при здійсненні ним підприємницької діяльності, відповідає за це порушення, якщо не доведе, що належне виконання виявилося неможливим внаслідок непереборної сили, якщо інше не встановлено договором або законом.

Для застосування такої міри відповідальності як стягнення збитків необхідною є наявність усіх елементів складу цивільного правопорушення, а саме: протиправної поведінки, збитків, причинного зв`язку між протиправною поведінкою боржника та збитками, вини. Відсутність хоча б одного із перелічених елементів, що утворюють склад цивільного правопорушення, звільняє боржника від відповідальності, оскільки його поведінка не може бути кваліфікована як правопорушення.

На позивача покладається обов`язок довести наявність збитків, протиправність поведінки заподіювача збитків та причинний зв`язок такої поведінки із заподіяними збитками. В свою чергу, відповідач повинен довести, що в його діях відсутня вина у заподіянні збитків. При цьому важливим елементом доказування наявності збитків є встановлення причинного зв`язку між протиправною поведінкою заподіювача та збитками потерпілої сторони. Слід довести, що протиправна дія чи бездіяльність заподіювача є причиною, а збитки, які завдано особі, - наслідком такої протиправної поведінки.

Збитками є: 1) втрати, яких особа зазнала у зв`язку зі знищенням або пошкодженням речі, а також витрати, які особа зробила або мусить зробити для відновлення свого порушеного права (реальні збитки); 2) доходи, які особа могла б реально одержати за звичайних обставин, якби її право не було порушене (упущена вигода) (частина друга статті 22 ЦК України).

ОСОБА_1 звернуся до суду з позовом про стягнення пені у розмірі 1 914 000 грн за період з 10 листопада 2016 року до 28 серпня 2017 року; підставою позову визначив частину п`яту статті 10 Закону України "Про захист прав споживачів".

Вимогу про стягнення з ФОП ОСОБА_2 збитків позивач не заявляв, тому положення частини першої статті 906 ЦК України не є релевантними до спірних правовідносин.

Крім того, касаційна скарга містить доводи заявника про неврахування судами попередніх інстанцій прострочення ФОП ОСОБА_2 строку виконання зобов`язання з 10 листопада 2016 року з урахуванням встановлених обставин встановлення вікон 31 січня 2017 року, що є підставою для стягнення пені за цей період у розмірі 336 600 грн.

Касаційний суд відхиляє такі доводи заявника, оскільки за укладеним сторонами договором ФОП ОСОБА_2 зобов`язався здійснити виготовлення, монтаж або ремонт виробів з ПВХ (пункт 2.1 договору); пунктом 4.1 договору встановлено строк (30 робочих днів) з моменту виконання позивачем пункту 3.2.1 договору (сплати 70% грошових коштів за договором) лише для виготовлення та ремонту виробів з ПВХ. Строк здійснення монтажу виробів сторони в договорі не погодили.

За таких обставин встановлені судами обставини щодо здійснення монтажу вікон

у січні 2017 року не вказують про недодержання відповідачем строку, визначеного пунктом 4.1 договору, - для виконання зобов`язання з виготовлення виробів з ПВХ і, як наслідок, - на існування правових підстав для стягнення пені за період

з 10 листопада 2016 року до 31 січня 2017 року.

Твердження заявника про те, що суди попередніх інстанцій помилково взяли до уваги показання допитаного у якості свідка ОСОБА_3, суд касаційної інстанції також відхиляє, оскільки зі змісту рішення суду першої інстанції та постанови суду апеляційної інстанції вбачається, що суди надали належну оцінку зібраним у справі доказам та повно встановили обставини, які мають значення для правильного вирішення справи.

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 16 січня 2019 року

у справі № 373/2054/16-ц (провадження № 14-446цс18) викладено правовий висновок про те, що встановлення обставин справи, дослідження та оцінка доказів є прерогативою судів першої та апеляційної інстанцій, що передбачено статтями 77- 80, 89, 367 ЦПК України. Якщо порушень порядку надання та отримання доказів у суді першої інстанції апеляційний суд не встановив, а оцінка доказів зроблена як судом першої, так і судом апеляційної інстанцій, то суд касаційної інстанції не наділений повноваженнями втручатися в оцінку доказів.

Європейський суд з прав людини вказав, що пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент.

Межі цього обов`язку можуть бути різними в залежності від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у

державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень.

Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (рішення у справі "Проніна проти України"). Оскаржувані судові рішення відповідають критерію обґрунтованості судового рішення.

Наявність обставин, за яких відповідно до частини першої статті 411 ЦПК України судове рішення підлягає обов`язковому скасуванню, касаційним судом не встановлено і заявник такі не вказує.

За таких обставин суд касаційної інстанції дійшов висновку про відсутність підстав для скасування судових рішень, оскільки суди першої та апеляційної інстанцій, встановивши фактичні обставини справи, які мають значення для правильного її вирішення, ухвалили судові рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права, що відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України є підставою для залишення касаційної скарги без задоволення, а рішення суду першої інстанції та постанови апеляційного суду без змін.

Щодо судових витрат

Оскільки суд дійшов висновку про залишення касаційної скарги без задоволення, підстав для нового розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції, немає.

Керуючись статтею 400 ЦПК Україниу редакції, чинній на час подання касаційної скарги, статтями 401, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ :

Касаційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.

Рішення Київського районного суду міста Одеси від 8 листопада 2018 року та постанову Одеського апеляційного суду від 16 жовтня 2019 року залишити без змін.