розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Приморського районного суду м. Одеси від 17 серпня 2020 року у складі судді Бондар В. Я. та постанову Одеського апеляційного суду від 09 червня 2022 року у складі колегії суддів: Князюка О. В., Таварткіладзе О. М., Заїкіна А. П.,

Короткий зміст позовних вимог

У квітні 2021 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_2, третя особа - приватний нотаріус Одеського міського нотаріального округу Таранська А. М. (далі - приватний нотаріус Таранська А. М.) про визнання правочинів недійсними.

Позов обґрунтовував тим, що 18 грудня 1995 року він склав заповіт, згідно з яким усе майно, де б воно не було, з чого б воно не складалося, яке буде належати йому на день смерті, він заповів ОСОБА_3 та ОСОБА_2 .

У січні 2017 року його син ОСОБА_2, запропонував подарувати йому майно з метою його збереження, у зв`язку з можливими претензіями на нього жінки, яка на той час проживала з ним (позивачем), а також з метою допомоги сину у його фінансовій звітності. Він погодився на зазначену пропозицію, а тому

20 грудня 2017 року між ним та ОСОБА_2 укладений договір дарування квартири АДРЕСА_1, загальною площею 107,7 кв. м, житловою площею 52,1 кв. м, посвідчений приватним нотаріусом Таранською А. М., зареєстрований у реєстрі за № 10622 (далі - договір дарування квартири від 20 грудня 2017 року № 10622); договір дарування стояночного місця № 7 загальною площею 14,0 кв. м, розташованого за адресою: АДРЕСА_2, посвідчений приватним нотаріусом Таранською А. М., зареєстрований у реєстрі за № 10623 (далі - договір дарування стояночного місця № 7 від 20 грудня 2017 року

№ 10623), а також 27 грудня 2017 року договір дарування транспортних засобів: автомобіля марки "КІА "SPORTAGE" 2013 року випуску, реєстраційний номер НОМЕР_1, автомобіля марки "КІА "VENGA" 2010 року випуску, реєстраційний номер НОМЕР_2, посвідчений приватним нотаріусом Таранською А. М., зареєстрований у реєстрі за № 10951 (далі - договір дарування транспортних засобів від 27 грудня 2017 року № 10951).

Після укладення зазначених договорів, відповідач припинив з ним спілкування та відмовився повернути подароване майно, а також відчужив без його (позивача) дозволу автомобіль марки "КІА "VENGA" 2010 року випуску, реєстраційний номер НОМЕР_2 .

Зазначав, що оспорювані договори суперечать частині третій та п`ятій статті 203 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України (435-15) ), оскільки його волевиявлення на їх укладення не було вільним, крім того, оспорювані правочини не були спрямовані на реальне настання правових наслідків, що вказує на їх фіктивність. Зокрема, він до теперішнього часу проживає у квартирі АДРЕСА_1, сплачує за комунальні послуги та користується автомобілем марки "КІА "SPORTAGE" 2013 року випуску, реєстраційний номер НОМЕР_1 .

Посилаючись на те що оспорювані договори дарування є фіктивними, укладеними лише "про людське око", позивач просив на підставі частини першої статті 234 ЦК України визнати недійсними: договір дарування квартири від 20 грудня 2017 року № 10622; договір дарування стояночного місця № 7

від 20 грудня 2017 року № 10623; договір дарування транспортних засобів

від 27 грудня 2017 року № 10951, повернути сторони у первісний стан шляхом виключення з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно відомості про право власності ОСОБА_2 .

Короткий зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій

Рішенням Приморського районного суду м. Одеси від 17 серпня 2020 року, залишеним без змін постановою Одеського апеляційного суду від 09 червня 2022 року, у задоволенні позову ОСОБА_1 відмовлено.

Рішення суду першої інстанції мотивоване тим, що сторони виконали умови укладених між ними договорів дарування. Позивач не довів, що укладаючи оспорювані правочини він помилився щодо обставин, які мають істотне значення, зокрема правової природи оспорюваних правочинів, а тому відсутні підстави для визнання їх недійсними на підставі частини першої статті 229 ЦК України.

Апеляційний суд в цілому погодився з висновком суду першої інстанції, зазначивши, що аналіз змісту позовної заяви та апеляційної скарги дає підстави для висновку, що після того, як позивач подарував сину належне йому нерухоме та рухоме майно, стосунки між ними змінилися, що фактично стало підставою для оспорення ОСОБА_1 договорів дарування.

Відхиляючи доводи заявника про те, що суд першої інстанції неправильно визначився з характером спірних правовідносин та підставами, якими він обґрунтовував недійсність договорів дарування, зокрема, що він просив визнати їх недійсними з підстав фіктивності, як таких, що вчинені під впливом помилки, апеляційний суд зазначив, що фіктивний правочин характеризується тим, що сторони вчиняють такий правочин лише для виду, заздалегідь знаючи, що він не буде виконаний; вчиняючи фіктивний правочин, сторони мають інші цілі, ніж ті, що передбачені правочином. Фіктивним може бути визнаний будь-який правочин, якщо він не має на меті встановлення правових наслідків. При цьому ознака вчинення його лише для вигляду повинна бути властива діям обох сторін правочину, але якщо одна сторона діяла лише для вигляду, а інша намагалася досягти правового результату такий правочин не може бути визнаний фіктивним. Тобто, для визнання правочину фіктивним необхідно встановити умисел обох сторін. ОСОБА_1 не довів, що договори дарування вчинялися лише для вигляду обома сторонами, а тому відсутні правові підстави для визнання їх недійсними на підставі частини першої статті 234 ЦК України.

Рух справи у суді касаційної інстанції. Узагальнені доводи касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, та аргументи інших учасників справи

У липні 2022 року ОСОБА_1 звернувся до Верховного Суду з касаційною скаргою на рішення Приморського районного суду м. Одеси від 17 серпня

2020 року та постанову Одеського апеляційного суду від 09 червня 2022 року, в якій просив скасувати оскаржувані судові рішення, справу направити на новий розгляд до суду першої інстанції, посилаючись на порушення судами попередніх інстанцій норм процесуального права та неправильне застосування норм матеріального права.

Підставами касаційного оскарження судових рішень заявник зазначає:

- пункт 1 частини другої статті 389 ЦПК України - неправильне застосування судом апеляційної інстанції норм матеріального права та порушення норм процесуального права, без урахування висновків, викладених у постановах Верховного Суду України від 11 листопада 2015 року у справі № 6-1124цс15, від 16 березня 2016 року у справі № 6-93цс16, від 21 грудня 2016 року у справі № 6-167цс16;

- пункт 1 частини першої статті 411 ЦПК України - справу розглянуто і вирішено неповноважним складом суду;

- пункт 1 частини третьої статті 411 ЦПК України - суди попередніх інстанцій не дослідили наявні у справі докази.

Касаційна скарга обґрунтована тим, що відмовляючи у задоволенні позовних вимог, суд першої інстанції помилково виходив з того, що він не довів наявність правових підстав для визнання правочинів недійсними з підстав, передбачених статтею 229 ЦК України, у зв`язку з їх укладенням під впливом помилки щодо обставин, які мають істотне значення, тоді як з таких підстав він позов не подавав, а обґрунтовував наявність правових підстав для визнання оспорюваних правочинів недійсними з посиланням на їх фіктивність на підставі статті 234 ЦК України.

Вказував на неврахування судами того, що він є особою похилого віку, має низку хронічних захворювань та є інвалідом 2 групи, що призвело до розладу його психоемоційного стану. З метою заволодіння його майном, відповідач постійно створював навколо нього атмосферу зради з боку оточуючих його людей, спричинення йому тілесних ушкоджень, завдання смерті з метою заволодіння його майном. Скориставшись його похилим віком, ОСОБА_2 залякав його та впевнив у тому, що для збереження життя, здоров`я та належного йому на праві власності майна, необхідно тимчасово переоформити все належне йому (позивачеві) майно на нього. Укладаючи оспорювані договори дарування, він не в повній мірі розумів наслідки своїх дій, що підтверджується висновком експерта від 23 серпня 2020 року № 10/20. У порушення норм процесуального права, суд апеляційної інстанції відмовив у долученні зазначеного висновку до матеріалів справи, однак надав йому неправильну оцінку.

Відкривши апеляційне провадження за апеляційною скаргою, поданою ним особисто та апеляційною скаргою, поданою в його інтересах адвокатом Монастирським Г. М., апеляційний суд по суті вирішив лише його апеляційну скаргу, не зазначивши про результати вирішення апеляційної скарги поданої в його інтересах адвокатом Монастирським Г. М.

Суд апеляційної інстанції ухвалив судове рішення неповноважним складом суду, оскільки матеріали справи не містять розпорядження щодо проведення повторного автоматизованого розподілу судової справи між суддями, зокрема щодо заміни у складі колегії суддів судді Погорєлової С. О. на суддю Таварткіладзе О. М.

Ухвалою Верховного Суду від 15 серпня 2022 року відкрито касаційне провадження у справі на підставі пунктів 1, 2 частини другої статті 389 ЦПК України та витребувано матеріали справи.

Справа надійшла до Верховного Суду у серпні 2022 року.

У вересні 2022 року до Верховного Суду надійшло клопотання про закриття провадження у справі та відзив на касаційну скаргу від ОСОБА_2, подані в його інтересах адвокатом Гайдай Я. Ф. У відзиві заявник просив касаційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення, а оскаржувані судові рішення залишити без змін.

Ухвалою Верховного Суду від 14 грудня 2022 року справу призначено до судового розгляду колегією у складі п`яти суддів у порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення (виклику) сторін за наявними у ній матеріалами.

Фактичні обставини справи, встановлені судами попередніх інстанцій

Суди встановили, що 18 грудня 1995 року ОСОБА_1 склав заповіт, яким заповідав усе належне йому на праві власності майно ОСОБА_3 та

ОСОБА_2 в рівних частках.

20 грудня 2017 року між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 укладені договори дарування:

АДРЕСА_1, загальною площею 107,7 кв. м, житловою площею 52,1 кв. м, посвідчений приватним нотаріусом Таранською А. М., зареєстрований

у реєстрі за № 10622;

- стояночного місця № 7 загальною площею 14,0 кв. м, розташованого за адресою: АДРЕСА_2, посвідчений приватним нотаріусом Таранською А. М., зареєстрований у реєстрі за № 10623.

27 грудня 2017 року між позивачем та відповідачем укладений договір дарування транспортних засобів: автомобіля марки "КІА "SPORTAGE"

2013 року випуску, реєстраційний номер НОМЕР_1, автомобіля марки

"КІА "VENGA" 2010 року випуску, реєстраційний номер НОМЕР_2, посвідчений приватним нотаріусом Таранською А. М., зареєстрований у реєстрі за № 10951.

Відповідно до довіреності від 29 грудня 2017 року ОСОБА_2 уповноважив ОСОБА_1 розпоряджатися належним йому автомобілем марки

"КІА "SPORTAGE", 2013 року випуску, реєстраційний номер НОМЕР_1, посвідченої приватним нотаріусом Таранською А. М., зареєстрованої у реєстрі за № 11053 (далі - довіреність від 29 грудня 2017 року № 11053).

Згідно з довіреністю від 10 січня 2020 року, ОСОБА_2 уповноважив

ОСОБА_1 представляти його інтереси, як співвласника багатоквартирного житлового будинку, розташованого за адресою:

АДРЕСА_3, посвідчену головою правління Об`єднання співвласників багатоквартирного будинку "АДРЕСА_1" Копійкою Л. І.

Позиція Верховного Суду та нормативно-правове обґрунтування

Згідно з частиною третьою статті 3 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України (1618-15) ) провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Згідно з пунктом 1 частини першої статті 389 ЦПК України учасники справи, а також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, свободи, інтереси та (або) обов`язки, мають право оскаржити у касаційному порядку рішення суду першої інстанції після апеляційного перегляду справи та постанову суду апеляційної інстанції, крім судових рішень, визначених у частині третій цієї статті.

Частиною другою статті 389 ЦПК України передбачено, що підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку;

2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення

від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.

Відповідно до частини першої статті 400 ЦПК України переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Відповідно до частини першої статті 202 ЦК України правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав і обов`язків.

Статтею 203 ЦК України передбачені загальні вимоги, додержання яких є необхідним для чинності правочину.

Зокрема відповідно до частини третьої, п`ятої статті 203 ЦК України волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі. Правочин має бути спрямованим на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.

Згідно з частиною першою статті 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п`ятою та шостою статті 203 цього Кодексу.

Відповідно до частини першої статті 717 ЦК України за договором дарування одна сторона (дарувальник) передає або зобов`язується передати в майбутньому другій стороні (обдаровуваному) безоплатно майно (дарунок) у власність.

Дарунком можуть бути рухомі речі в тому числі грошові кошти та цінні папери, а також нерухомі речі (частина перша статті 718 ЦК України).

Частинами першою та другою статті 234 ЦК України визначено, що фіктивним є правочин, який вчинено без наміру створення правових наслідків, які обумовлювалися цим правочином. Фіктивний правочин визнається судом недійсним.

Тлумачення статті 234 ЦК України, дає підстави для висновку, що для визнання правочину фіктивним необхідно встановити наявність умислу всіх сторін правочину. У разі якщо на виконання правочину було передано майно, такий правочин не може бути кваліфікований як фіктивний.

Отже, фіктивний правочин характеризується тим, що сторони вчиняють такий правочин лише для виду, знаючи заздалегідь, що він не буде виконаний; вчиняючи фіктивний правочин, сторони мають інші цілі, ніж ті, що передбачені правочином. Фіктивним може бути визнаний будь-який правочин, якщо він не має на меті встановлення правових наслідків.

Ознака вчинення правочину лише для виду повинна бути властива діям обох сторін правочину. Якщо одна сторона діяла лише для виду, а інша - намагалася досягти правового результату, такий правочин не може бути фіктивним. Позивач, який звертається до суду з позовом про визнання правочину фіктивним, повинен довести суду відсутність в учасників правочину наміру створити юридичні наслідки.

Аналогічна правова позиція викладена у постанові Верховного Суду України від 21 січня 2015 року у справі № 6-197цс14 та постановах Верховного Суду

від 14 лютого 2018 року у справі № 379/1256/15-ц, від 08 лютого 2018 року

у справі № 756/9955/16-ц.

У касаційній скарзі ОСОБА_1 посилався на те, що уклав оспорювані договори дарування майна з метою його збереження від можливого посягання на нього інших осіб, а також задля допомоги сину в складанні фінансової звітності, тобто лише "про людське око", оскільки такі угоди не були спрямовані на настання відповідних правових наслідків. На підтвердження своїх тверджень зазначав, що він до теперішнього часу проживає у подарованій сину квартирі, сплачує комунальні платежі, а також користується автомобілем "КІА "SPORTAGE" 2013 року випуску, реєстраційний номер НОМЕР_1, що вказує на їх фіктивність.

Такі доводи заявника не гуртуються на встановлених судами обставинах справи та застосованих до спірних правовідносинах нормах права.

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 07 вересня 2022 року у справі

№ 90/16579/20 зазначено, що для визнання правочину фіктивним суди повинні встановити наявність умислу в усіх сторін правочину. При цьому необхідно враховувати, що саме собою невиконання правочину сторонами не означає, що укладено фіктивний правочин. Якщо сторонами не вчинено будь-яких дій на виконання такого правочину, суд ухвалює рішення про визнання договору недійсним без застосування будь-яких наслідків. У фіктивних правочинах внутрішня воля сторін не відповідає її зовнішньому прояву, тобто обидві сторони, вчиняючи фіктивний правочин, знають заздалегідь, що він не буде виконаний, тобто мають інші цілі, ніж передбачені правочином. Такий правочин завжди укладається умисно. Основними ознаками фіктивного правочину є: введення в оману (до або в момент укладення угоди) третьої особи щодо фактичних обставин правочину або дійсних намірів учасників; свідомий намір невиконання зобов`язань договору; приховування справжніх намірів учасників правочину (такі правові висновки сформулювала Велика Палата Верховного Суду в постанові від 03 липня 2019 року у справі № 369/11268/16-ц (провадження № 14-260цс19)).

Отже, при кваліфікації оспорюваного правочину як фіктивного судам необхідно встановити факт його вчинення для годиться (про людське око) обома сторонами, водночас якщо одна зі сторін діяла лише для годиться, а інша намагалася досягти правового результату - такий правочин не можна визнати фіктивним.

Судами попередніх інстанцій установлено, що відповідач прийняв у власність подароване йому позивачем нерухоме майно: квартиру АДРЕСА_1, стояночне місце

№ НОМЕР_3 за адресою: АДРЕСА_2, зареєстрував у встановленому законом порядку право власності на зазначене нерухоме майно, та видав довіреність на позивача на право володіння, користування та розпорядження автомобілем марки "КІА "SPORTAGE" 2013 року випуску, реєстраційний номер НОМЕР_1 (від 29 грудня 2017 року № НОМЕР_4 ), а також довіреність на право представляти його інтереси, як співвласника багатоквартирного житлового будинку за адресою: АДРЕСА_3 . Відповідач під час розгляду справи не визнавав доводів позивача про фіктивність укладення оспорюваних правочинів, стверджував, що позивач особисто наполягав на укладенні саме договорів дарування та розумів правові наслідки їх укладення.

Згідно з пунктом 5 договору дарування квартири від 20 грудня

2017 року № 10622 сторони стверджували, що договір не є фіктивним, удаваним та відповідає дійсним намірам сторін (аналогічні положення містяться у пункті 5 договору дарування стояночного місця № 7 від 20 грудня 2017 року № 10623 та пункті 6 договору дарування транспортних засобів

від 27 грудня 2017 року № 10951).

Зазначене в сукупності спростовує твердження ОСОБА_1 про те, що укладення оспорюваних правочинів не було спрямованена настання відповідних правових наслідків.

Ураховуючи наведене, правильним є висновок суду апеляційної інстанції про недоведеність, ОСОБА_1 фіктивності оспорюваних правочинів, а тому відсутні правові підстави для визнання їх недійсними на підставі частини першої статті 234 ЦК України.

Щодо посилань заявника на неврахування апеляційним судом висновків Верховного Суду України, викладених у постановах від 11 листопада 2015 року у справі № 6-1124цс15, від 16 березня 2016 року у справі № 6-93цс16, від 21 грудня 2016 року у справі № 6-167цс16, Верховний Суд виходить з такого.

У постанові Верховного Суду України від 11 листопада 2015 року у справі

№ 6-1124цс15 предметом спору були вимоги про визнання договору дарування недійсним та повернення сторін договору у первісний стан на підставі статей 203, 229 ЦК України. Верховний Суд України вказав, що при вирішенні справи судам необхідно встановити чи продовжує проживати позивач у спірному будинку, чи відбулася фактична передача будинку згідно умов договору дарування (зокрема передача ключів), чи здійснює позивач особисто оплату комунальних послуг. З`ясування зазначених обставин та їх належна оцінка мають значення для вирішення справи про те, чи дійсно позивач мала на меті безоплатну передачу відповідачу свого будинку у власність на противагу її тверджень про те, що спірний будинок є її єдиним місцем проживання.

У постанові Верховного Суду України від 16 березня 2016 року у справі

№ 6-39цс16 зроблено висновок, що на підтвердження вимог про визнання правочину недійсним особа повинна довести на підставі належних і допустимих доказів, у тому числі пояснень сторін і письмових доказів, наявність обставин, які вказують на помилку - неправильне сприйняття нею фактичних обставин правочину, що вплинуло на її волевиявлення і має істотне значення. Такими обставинами є: вік позивача, його стан здоров`я та потреба у зв`язку із цим у догляді й сторонній допомозі; наявність у позивача спірного житла як єдиного; відсутність фактичної передачі спірного нерухомого майна за оспорюваним договором дарування дарувальником обдаровуваному та продовження позивачем проживати в спірній квартирі після укладення договору дарування.

Отже, наявність чи відсутність помилки - неправильного сприйняття позивачем фактичних обставин правочину, що вплинуло на волевиявлення особи під час укладення договору дарування замість договору довічного утримання, суд визначає не тільки за фактом прочитання сторонами тексту оспорюваного договору дарування та роз`яснення нотаріусом суті договору, а й за такими обставинами, як: вік позивача, його стан здоров`я та потреба у зв`язку із цим у догляді й сторонній допомозі; наявність у позивача спірного житла як єдиного; відсутність фактичної передачі спірного нерухомого майна за оспорюваним договором дарування дарувальником обдаровуваному та продовження позивачем проживати в спірній квартирі після укладення договору дарування.

Лише в разі встановлення цих обставин норми частини першої статті 229 та статей 203 і 717 ЦК України у сукупності вважаються правильно застосованими.

У постанові Верховного Суду України від 21 грудня 2016 року у справі

№ 6-167цс16 викладено загальний правовий висновок про те, що основним елементом правочину є вільне волевиявлення та його відповідність внутрішній волі сторін, які спрямовані на настання певних правових наслідків, а тому основним юридичним фактом, що підлягав установленню судами є дійсна спрямованість волі сторін на укладення договору дарування та з`ясування питання про те, чи не укладена ця угода з метою приховати іншу угоду та яку саме.

Аналізуючи наведені вище правові висновків Верховного Суду України, колегія суддів констатує, що вони стосуються застосування судами норм матеріального права при вирішенні спорів про визнання договорів дарування недійсними з підстав їх укладення під впливом помилки та удаваності правочинів. Натомість, у справі, що переглядається, позивач заявив вимоги про визнання оспорюваних правочинів недійсними з підстав їх фіктивності, категорично заперечуючи, що вони були вчинені під впливом помилки.

Посилання в касаційній скарзі на те, що суд апеляційної інстанції безпідставно відмовив у долученні до матеріалів справи висновку експерта від 23 серпня 2020 року № 10/20, складеного за результатами проведеної психологічної експертизи щодо визначення психологічного стану ОСОБА_1, Верховний Суд відхиляє як необґрунтовані, оскільки відповідно до частини третьої статті 367 ЦК України докази, які не були подані до суду першої інстанції, приймаються судом лише у виняткових випадках, якщо учасник справи надав докази неможливості їх подання до суду першої інстанції з причин, що об`єктивно не залежали від нього. Оскільки позивач не навів належного обґрунтування поважності причин неподання зазначеного доказу до суду першої інстанції, та не надав доказів на підтвердження таких обставин, апеляційний суд обґрунтовано не взяв до уваги висновок щодо психологічного стані позивача. Тим більше, що у позовній заяві ОСОБА_1 не обґрунтовував недійсність оспорюваних правочинів посиланням на те, що він на дату їх укладення, за своїм психологічним станом не розумів значення своїх дій та не міг керувати ними.

Доводи касаційної скарги про те, що суд апеляційної інстанції, відкривши апеляційне провадження за апеляційною скаргою поданою особисто заявником, та апеляційною скаргою, поданою в його інтересах адвокатом Монастирським Г. М., вирішив по суті лише його апеляційну скаргу, не зазначивши про результати вирішення апеляційної скарги, поданої в його інтересах адвокатом Монастирським Г. М., є безпідставними, оскільки подана представником заявника касаційна скарга містить тотожні обґрунтування та вимоги, що і касаційна скарга, подана позивачем, та за своїм змістом фактично є доповненням до касаційної скарги ОСОБА_1,

а отже, незазначення у резолютивній частині оскаржуваної постанови апеляційного суду про вирішення апеляційної скарги, поданої адвокатом Монастирським Г. М., не є підставою для скасування оскаржуваного судового рішення.

Колегія суддів відхиляє, як неспроможні, доводи касаційної скарги про те, що оскаржувана постанова апеляційного суду ухвалена неповноважним складом суду, оскільки на підставі службової записки судді - доповідача Князюка О. В., з метою недопущення порушення строків розгляду справи № 522/7162/19 у зв`язку із перебуванням у відпустці судді Погорєлової С. О., розпорядженням керівника апарату Одеського апеляційного суду від 09 червня 2022 року

№ 1694 призначено повторний автоматизований розподіл справи між суддями. Протоколом повторного автоматизованого розподілу судової справи між суддями, суддю Погорєлову О. П. замінено на Таварткіладзе О. М.

Верховний Суд урахував, що відмовляючи у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1, суд першої інстанції повно встановив дійсні обставини справи, однак неправильно визначився з підставами визнання недійсними оспорюваних позивачем правочинів (з підстав укладення їх позивачем під впливом помилки). Суд апеляційної інстанції усунув зазначені недоліки, правильно застосував норми матеріального права, урахував висновки, викладені у постановах Верховного Суду України від 21 січня 2015 року у справі № 6-197цс14 та постановах Верховного Суду у постановах від 14 лютого 2018 року у справі № 379/1256/15-ц, від 08 лютого 2018 року у справі

№ 756/9955/16-ц, постанові Великої Палати Верховного Суду від 07 вересня 2022 року у справі № 910/16579/20, надав вичерпну відповідь на викладені у апеляційній скарзі аргументи заявника та дійшов обґрунтованого висновку про відмову у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 про визнання недійсними оспорюваних договорів дарування з підстав їх фіктивності, фактично змінивши мотивувальну частину рішення суду першої інстанції.

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

Відповідно до частини першої статті 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо рішення, переглянуте в передбачених статтею 400 цього Кодексу межах, ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Узагальнюючи наведене, Верховний Суд дійшов висновку про відсутність підстав для скасування рішення Приморського районного суду м. Одеси

від 17 серпня 2020 року, з урахуванням внесених апеляційним судом змін до його мотивувальної частини щодо мотивів відмови у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1, та постанови Одеського апеляційного суду від 09 червня 2022 року.

Керуючись статтями 400, 402, 410, 415, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.

Рішення Приморського районного суду м. Одеси від 17 серпня 2020 року, з урахуванням внесених апеляційним судом змін до його мотивувальної частини щодо мотивів відмови в задоволенні позовних вимог ОСОБА_1, та постанову Одеського апеляційного суду від 09 червня