розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_1, правонаступником якої є ОСОБА_2, на рішення Індустріального районного суду м. Дніпропетровська від 15 листопада 2019 року у складі судді Мачуського О. М. та постанову Дніпровського апеляційного суду від 17 березня 2020 року у складі колегії суддів Єлізаренко І. А., Красвітної Т. П., Свистунової О. В.,

Описова частина

Короткий зміст позовних вимог

У квітні 2019 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до ОСОБА_3, Шостої дніпровської державної нотаріальної контори Дніпропетровської області, за участю третьої особи - ОСОБА_2, про визнання свідоцтв про право на спадщину та договору дарування недійсними.

Позов мотивувала тим, що їй, її чоловіку ОСОБА_4 та дітям: ОСОБА_3, ОСОБА_2 належала на праві спільної сумісної власності квартира кв. АДРЕСА_1 .

ОСОБА_4 помер ІНФОРМАЦІЯ_1 та після його смерті відкрилася спадщина на належне йому майно - частку у вищевказаній квартирі. Вона, відповідач ОСОБА_3 та ОСОБА_2 є такими, що прийняли спадщину в порядку частини третьої статті 1268 ЦК України, оскільки постійно проживали разом із спадкодавцем на час відкриття спадщини та не відмовлялися від неї. Частки співвласників у квартирі на час відкриття спадщини визначені не були.

Зазначила, що при видачі їй та відповідачу свідоцтв про право на спадщину державний нотаріус безпідставно встановила рівність часток спадкоємців у спадковому нерухомому майні, не врахувала, що 1/2 частина з 1/4 частки квартири, яка належала померлому, підлягає виключенню із спадщини, а за нею, як за дружиною спадкодавця, має бути визнане право власності на цю частку.

Ця обставина тягне за собою недійсність виданих їй та ОСОБА_3 свідоцтв про право на спадщину за законом.

Послалася на те, що 24 січня 2017 року уклала із відповідачем ОСОБА_3 договір дарування частки квартири, за умовами якого вона подарувала, а відповідач прийняв у дар 1/3 частку вищевказаної квартири.

Вважає, що при підписанні договору дарування у зв`язку з поганим станом здоров`я вона помилялася щодо суті правочину, та була введена в оману відповідачем.

Позивач, будучи літньою людиною, потребувала сторонньої допомоги і під договором дарування розуміла договір довічного отримання, отже помилилася щодо правової природи укладеного договору.

Просила суд визнати недійсними свідоцтва про право на спадщину за законом, видані їй, реєстровий № 2-12, та ОСОБА_3, реєстровий 2-13, видані 12 січня 2017 року державним нотаріусом Шостої дніпропетровської державної нотаріальної контори у спадковій справі № 798/16 та просила суд визнати недійсним нотаріально посвідчений договір дарування частки квартири, укладений 24 січня 2017 між нею та ОСОБА_3 .

Короткий зміст рішення суду першої інстанції

Рішенням від 15 листопада 2019 року Індустріальний районний суд м. Дніпропетровська у позові відмовив.

Рішення суд першої інстанції мотивував тим, що посилання позивача на належність їй половини частки майна померлого, як дружині є необґрунтованими, оскільки житло переходило у власність лише того з подружжя, який брав участь у приватизації.

Дійшов висновку про відсутність підстав для визнання недійсним свідоцтва про право на спадщину за законом.

Вважав, що позивач, в супереч вимог статті 81 ЦПК України, не довела своїх тверджень про оману відповідачем при укладенні спірного договору, чи укладення договору під впливом помилки.

Навпаки 24 січня 2017 року особисто склала нотаріально посвідчену заяву про відсутність у наслідок дарування порушення прав та законних інтересів осіб, а також про розуміння положень статей 62, 65, 74 СК України та ЦК України (435-15) .

Урахував, що позивач в судовому засіданні повідомила, що дарування частки, належної їй квартири було обумовлено нею з відповідачем, а головною підставою для звернення до суду є те, що відповідач, як син не піклується про неї.

Короткий зміст постанови суду апеляційної інстанції

Постановою від 17 березня 2020 року Дніпровський апеляційний суд апеляційну скаргу ОСОБА_1 задовольнив частково.

Рішення Індустріального районного суду м. Дніпропетровська від 15 листопада 2019 року скасував та у задоволенні позовних вимог відмовив.

Постанову апеляційний суд мотивував тим, що вирішення позову про визнання недійсними свідоцтв про право на спадщину з наведених позивачем підстав стосується прав та законних інтересів іншого спадкоємця - сина померлого ОСОБА_4 - ОСОБА_2, та встановлені судом обставини можуть вплинути на його права.

Проте ОСОБА_2 не залучено до участі у справі як співвідповідача.

Виходив з того, що місцевий суд неповно встановив обставини, які мають значення для правильного вирішення справи, не визначився належним чином із колом відповідачів, які повинні відповідати за заявленими позовними вимогами.

Короткий зміст вимог касаційної скарги

У касаційній скарзі, поданій у квітні 2020 року до Верховного Суду, ОСОБА_1, правонаступником якої є ОСОБА_2, посилаючись на неправильне застосування норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить скасувати судові рішення та ухвалити нове рішення про задоволення позову.

Надходження касаційної скарги до суду касаційної інстанції

Ухвалою від 20 липня 2020 року Верховний Суд відкрив касаційне провадження, витребував справу з суду першої інстанції, надіслав учасникам справи копії касаційної скарги та доданих до неї документів, роз`яснив їм право подати відзив на касаційну скаргу.

Підставою для відкриття касаційного провадження є пункт 1 частини другої статті 389 ЦПК України.

У серпні 2020 року справа надійшла до Верховного Суду.

ОСОБА_1 померла ІНФОРМАЦІЯ_2 .

Ухвалою від 08 листопада 2021 року Верховний Суд касаційне провадження у справі зупинив до залучення до участі у справі правонаступника.

Витребував у Шостої дніпровської державної нотаріальної контори Дніпропетровської області спадкову справу щодо спадкового майна, померлої ІНФОРМАЦІЯ_2 ОСОБА_1 .

Ухвалою від 29 листопада 2021 року Верховний Суд поновив касаційне провадження у справі. Заяву ОСОБА_2 про залучення правонаступника задовольнив. Залучив ОСОБА_2 до участі у справі як правонаступника померлої ОСОБА_1 .

Касаційне провадження у справі зупинив до закінчення шестимісячного строку прийняття спадщини з метою з`ясування усього кола спадкоємців та залучення усіх правонаступників.

У грудні 2022 року до Верховного Суду надійшла засвідчена копія спадкової справи № 36/2021, заведеної після смерті ОСОБА_1, згідно з якою спадкоємцем, який прийняв спадщину є син померлої ОСОБА_2 .

Позови про визнання свідоцтв про право на спадщину та договору дарування недійсними допускають правонаступництво.

Відповідно до статті 254 ЦПК України провадження у справі поновлюється за клопотанням учасників справи або за ініціативою суду не пізніше десяти днів з дня отримання судом повідомлення про усунення обставин, що викликали його зупинення. Про поновлення провадження у справі суд постановляє ухвалу.

З огляду на зазначене касаційне провадженняслід поновити.

Аргументи учасників справи

Доводи особи, яка подала касаційну скаргу

Підставою касаційного оскарження ОСОБА_1 зазначила неврахування судом апеляційної інстанції висновків щодо застосування статті 347 ЦК України у подібних правовідносинах, викладеного у постановах Верховного Суду від 27 червня 2018 року у справі № 569/12587/15 та від 07 серпня 2019 року у справі № 133/1289/16, а саме, щодо обов`язкової державної реєстрації заяви відмови від права власності на нерухоме майно; висновку щодо застосування статей 203, 717 ЦК України у подібних правовідносинах, викладеного у постановах від 25 лютого 2019 року у справі № 750/1606/17, від 22 квітня 2019 року у справі № 456/1978/17, від 17 липня 2019 року у справі № 307/3630/13-ц.

Касаційну скаргу мотивувала тим, що підстав для залучення ОСОБА_2 як відповідача немає, оскільки його свідоцтво про право власності оскаржене не було, він є третьою особою та підтримав позов, а також про те, що суд не врахував, що майно, набуте подружжям за час шлюбу є спільною сумісною власністю.

У вересні 2020 року до суду надійшов відзив на касаційну скаргу, у якому адвокат Пищида В. М. в інтересах ОСОБА_3 просить касаційну скаргу залишити без задоволення, а судове рішення без змін.

Фактичні обставини справи, встановлені судами

Суд установив, що позивачу ОСОБА_1, її чоловіку - ОСОБА_4, а також синам: відповідачу ОСОБА_3 та третій особі ОСОБА_2 на праві спільної сумісної власності належала квартира АДРЕСА_1, що підтверджується свідоцтвом про право власності на житло від 28 листопада 1997 року, виданим Виконкомом міської Ради народних депутатів, згідно розпорядження № 3/3688-97 (т. 1 а. с. 67).

ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_4 помер (т. 1 а. с. 117).

19 грудня 2016 року до Шостої дніпропетровської державної нотаріальної контори звернулися ОСОБА_1, ОСОБА_3 із заявою про отримання свідоцтва про право на спадщину після померлого ОСОБА_4 (т. 1 а. с. 116).

12 січня 2017 року до нотаріальної контори звернулися ОСОБА_1, ОСОБА_3 із заявою про видачу свідоцтва про право на спадщину за законом після померлого ОСОБА_4, а саме на ј частку квартири АДРЕСА_1 .

Також заявники повідомили про наявність іншого спадкоємця першої черги сина померлого ОСОБА_4 - ОСОБА_2 (т. 1.а. с. 123).

12 січня 2017 державним нотаріусом Шостої дніпровської державної нотаріальної контори Черненко І. М. видано ОСОБА_1 свідоцтво про право на спадщину за законом на 1/12 частку квартири АДРЕСА_1 . Свідоцтво зареєстрував у реєстрі за № 2-12 (т. 1, а. с. 129).

12 січня 2017 року свідоцтво про право на спадщину за законом на 1/12 частку спірної квартири видав відповідачу ОСОБА_3, реєстровий номер 2-13.

За нотаріально посвідченим договором дарування від 24 січня 2017 року позивач ОСОБА_1 передала в дар відповідачу ОСОБА_3 належну їй 1/3 частку спірної квартири (т. 1 а. с. 61).

Мотивувальна частина

Позиція Верховного Суду

Відповідно до частини першої статті 389 ЦПК України учасники справи, а також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, свободи, інтереси та (або) обов`язки, мають право оскаржити у касаційному порядку рішення суду першої інстанції після апеляційного перегляду справи та постанову суду апеляційної інстанції, крім судових рішень, визначених у частині третій цієї статті.

Згідно з абзацом 1 частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскарженому судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскарженому судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржено з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.

Межі розгляду справи судом

Підставою для відкриття касаційного провадження є пункт 1 частини другої статті 389 ЦПК України (суд апеляційної інстанції в оскарженому судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку).

Касаційна скарга задоволенню не підлягає.

Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права

Частиною третьою статті 3 ЦПК України визначено, що провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Відповідно до вимог частин першої і другої статті 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.

Скасовуючи рішення суду першої інстанції та відмовляючи у позові, апеляційний суд виходив з того, що вирішення позову про визнання недійсними свідоцтв про право на спадщину з наведених позивачем підстав стосується прав та законних інтересів іншого спадкоємця - сина померлого ОСОБА_4 - ОСОБА_2, та встановлені судом обставини можуть впливати на його права.

Виходив з того, що ОСОБА_2 не залучений судом до участі у справі як співвідповідача. Суд першої інстанції неповно встановив обставини, які мають значення для правильного вирішення справи, не визначився належним чином із колом відповідачів, які повинні відповідати за заявленими позовними вимогами.

Верховний Суд погодився з такими висновками суду апеляційної інстанції.

Підставою для відкриття касаційного провадження є неврахування судом апеляційної інстанції висновків щодо застосування статті 347 ЦК України у подібних правовідносинах, викладеного у постановах Верховного Суду від 27 червня 2018 року у справі № 569/12587/15 та від 07 серпня 2019 року у справі № 133/1289/16, а саме, щодо обов`язкової державної реєстрації заяви відмови від права власності на нерухоме майно; висновку щодо застосування статей 203, 717 ЦК України у подібних правовідносинах, викладеного у постановах від 25 лютого 2019 року у справі № 750/1606/17, від 22 квітня 2019 року у справі № 456/1978/17, від 17 липня 2019 року у справі № 307/3630/13-ц.

У постанові Верховного Суду від 27 червня 2018 року у справі № 569/12587/15, на яку посилався заявник як на приклад неоднакового застосування норм права, на яку вказувала заявник, предметом спору було визнання недійсним свідоцтва про право власності на частку у спільному майні подружжя, Верховний Суд дійшов висновку про те, що оскільки у заяві відповідач не ствердила, що квартира належить на праві особистої приватної власності померлому чоловіку, подана нею заява за своєю природою є заявою про відмову від права власності. Відповідно до положень статті 347 ЦК України така заява породжує правові наслідки у разі її державної реєстрації, оскільки подана щодо нерухомого майна, тобто майна, право на яке підлягає державній реєстрації. Так як державна реєстрація відмови особи від права власності на 1/2 частку квартири не відбулася, заява не припиняє її право на це майно і вона не позбавлена можливості отримати свідоцтво про право власності.

Верховний Суд у постанові від 07 серпня 2019 року у справі № 133/1289/16-ц, на яку також послався заявник, як на приклад неоднакового застосування норм права, предметом спору якого було визнання права спільної сумісної власності подружжя та права власності на 1/2 частину квартири, висловив висновок про те, що частинами першою третьою статті 347 ЦК України визначено, що особа може відмовитися від права власності на майно, заявивши про це або вчинивши інші дії, які свідчать про її відмову від права власності. У разі відмови від права власності на майно, права на яке підлягають державній реєстрації, право власності на нього припиняється з моменту внесення за заявою власника відповідного запису до державного реєстру. Ураховуючи, що позивач відмовилась у поданій в нотаріальну контору заяві саме від обов`язкової частки у спадщині, відмови від права власності на частину майна набутого у шлюбі така заява не містить, а вказівка про не претендування на отримання свідоцтва про право власності не є такою відмовою та не позбавляє права на судовий захист, яке відповідачем не визнається, Верховний Суд дійшов висновку про наявність підстав для залишення касаційної скарги без задоволення, оскільки її доводи спростовуються встановленими судами обставинами та їх висновками, зводяться до переоцінки доказів та незгоди відповідача з ухваленими у справі судовими рішеннями.

Так, доводи касаційної скарги про неврахування судом апеляційної інстанції висновків щодо застосування норм права, а саме - статті 347 ЦК України щодо обов`язкової державної реєстрації заяви відмови від права власності на нерухоме майно, є неприйнятними, оскільки у справі що переглядається, сторони не подавали заву про відмову від права власності на нерухоме майно.

У постанові Верховного Суду від 25 лютого 2019 року у справі № 750/1606/17, наведеній заявником як на приклад неоднакового застосування норм права, у справі за позовом про визнання договору дарування недійсним та визнання права власності на нерухоме майно, Верховний Суд дійшов висновку про те, що якщо особа, яка вчинила правочин, помилилася щодо обставин, які мають істотне значення, такий правочин може бути визнаний судом недійсним. Істотне значення має помилка щодо природи правочину, прав та обов`язків сторін, таких властивостей і якостей речі, які значно знижують її цінність або можливість використання за цільовим призначенням. Помилка щодо мотивів правочину не має істотного значення, крім випадків, встановлених законом (частина перша статті 229 ЦК України).

Згідно зі статями 229- 233 ЦК України правочин, вчинений під впливом помилки, обману, насильства, зловмисної домовленості представника однієї сторони з другою стороною або внаслідок впливу тяжкої обставини, є оспорюваним. Обставини, щодо яких помилилася сторона правочину (стаття 229 ЦК України), мають існувати саме на момент вчинення правочину. Особа на підтвердження своїх вимог про визнання правочину недійсним повинна довести, що така помилка дійсно була і має істотне значення. Помилка внаслідок власного недбальства, незнання закону чи неправильного його тлумачення однією зі сторін не може бути підставою для визнання правочину недійсним.

За змістом статей 203, 717 ЦК України договір дарування вважається укладеним, якщо сторони мають повне уявлення не лише про предмет договору, а й досягли згоди щодо всіх його істотних умов. Договір, що встановлює обов`язок обдаровуваного вчинити на користь дарувальника будь-яку дію майнового або немайнового характеру, не вважається договором дарування, правовою метою якого є передача власником свого майна у власність іншої особи без отримання взаємної винагороди.

Ураховуючи викладене, особа на підтвердження своїх вимог про визнання правочину недійсним повинна довести на підставі належних і допустимих доказів, у тому числі пояснень сторін і письмових доказів, наявність обставин, які вказують на обман або помилку, - неправильне сприйняття нею фактичних обставин правочину, що вплинуло на її волевиявлення, і що ці обставини дійсно мають істотне значення. Такими обставинами є: вік позивача, його стан здоров`я та потреба у зв`язку із цим у догляді й сторонній допомозі; наявність у позивача спірного житла як єдиного; відсутність фактичної передачі спірного нерухомого майна за оспорюваним договором дарувальником обдаровуваному та продовження позивачем проживати в спірній квартирі після укладення договору дарування.

Лише у разі встановлення цих обставин норми статей 203 та 717 ЦК України у сукупності вважаються правильно застосованими.

Верховний Суд погодився з висновками апеляційного суду про те, що позивач мала на меті укласти договір довічного утримання, оскільки потребувала стороннього догляду та допомоги, а не договір дарування, вона є особою похилого віку, продовжує проживати у спірній квартирі, яка є її єдиним житлом, а, отже, позивачкою укладено спірний договір дарування під впливом помилки і під впливом тяжких обставин, у тому числі через незадовільний стан здоров`я. Сам по собі факт роз`яснення нотаріусом суті укладеного договору сторонам правочину не є безумовною підставою для відмови у задоволенні такого позову.

У постанові від 22 квітня 2019 року у справі № 456/1978/17, на яку послався заявник, як приклад неоднакового застосування норм права, за позовом про визнання угоди недійсною, Верховний Суд погодився з висновками судів попередніх інстанцій про те, що позивач, як людина похилого віку, за станом здоров`я потребує стороннього догляду та матеріальної допомоги, погодилась на передачу квартири, яка є її єдиним житлом та у якій вона продовжує проживати після укладення договору дарування, у власність відповідача лише за умови довічного утримання й, укладаючи спірний договір, помилилась щодо правової природи правочину, прав та обов`язків, які виникнуть після його укладення між нею і відповідачем, а тому є правові підстави для визнання недійсним спірного договору дарування в порядку статті 229 ЦК України.

У постанові Верховного Суду 17 липня 2019 року у справі № 307/3630/13-ц, на явку також вказувала заявник як на приклад застосування норм права, предметом спору було визнання договорів дарування та купівлі-продажу нерухомого майна недійсними, суд погодився з висновками судів попередніх інстанцій про те, що позивач на час укладення оспорюваних односторонніх правочинів була особою похилого віку, мала незадовільний стан здоров`я і потребувала у зв`язку з цим сторонньої допомоги, іншого житла не мала, після укладення правочинів продовжує проживати в будинку, дійшли правильного висновку про те, що позивач довів наявність правових підстав, передбачених статтею 229 ЦК України, для визнання недійсними договорів дарування у зв`язку з вчиненням таких правочинів внаслідок помилки щодо їх природи.

Однак, саме по собі посилання на неоднакове застосування положень ЦК України (435-15) у різних справах хоч і у подібних правовідносинах, але з різними встановленими обставинами, не має правового значення для справи, яка є предметом перегляду, та не свідчить про різне застосування чи тлумачення норм матеріального права, оскільки у справах, на які послався заявник, суди виходили із доведеності зазначених обставин.

У справі, яка переглядається, апеляційний суд відмовив у позові з підстав незалучення належного співвідповідача.

Таким чином, доводи касаційної скарги не знайшли свого підтвердження, оскільки висновки суду апеляційної інстанції не суперечать висновкам щодо застосування норм права, а саме - статті 347 ЦК України та статей 203, 717 ЦК України у подібних правовідносинах, оскільки суд апеляційної інстанції у справі яка переглядається відмовив у позові з підстав не залучення до участі у справі всіх відповідачів, які повинні відповідати за заявленими позовними вимогами.

Доводи касаційної скарги про те, що підстав для залучення ОСОБА_2 як відповідача немає, оскільки його свідоцтво про право власності оскаржене не було, він є третьою особою та підтримав позов, а також про те, що суд не врахував, що майно, набуте подружжям за час шлюбу є спільною сумісною власністю, Верховний Суд вважає неприйнятними, оскільки він є також спадкоємцем першої черги після ОСОБА_4 і зміна розміру часток у спадщині вплине на його майнові права.

Аналізуючи питання обсягу дослідження доводів заявника та їх відображення в судовому рішенні, питання обґрунтованості висновків суду, Верховний Суд виходить з того, що у справі, яка переглядається, було надано вичерпну відповідь на всі істотні питання, що виникають при кваліфікації спірних відносин, як у матеріально-правовому, так і у процесуальному сенсах, а доводи, викладені в касаційній скарзі, не спростовують висновків суду.

Висновки Верховного Суду за результатами розгляду касаційної скарги

Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.

Враховуючи наведене, колегія суддів вважає за необхідне залишити касаційну скаргу без задоволення, а постанову суду апеляційної інстанції - без змін.

Керуючись статтями 254, 400, 401, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Поновити касаційне провадження у справі за позовом ОСОБА_1, правонаступником якої є ОСОБА_2, до ОСОБА_3, Шостої дніпровської державної нотаріальної контори Дніпропетровської області, за участю третьої особи - ОСОБА_2, про визнання свідоцтв про право на спадщину та договору дарування недійсними.