На підтвердження своїх вимог позивач посилався на акти обстеження умов проживання від 01 та 23 вересня 2020 року, згідно з якими уповноваженими особами зазначено, що мати ОСОБА_2 з 30 листопада 2019 року у вихованні свого сина участі не приймає, з дитиною не проживає, не займається доглядом та лікуванням малолітнього ОСОБА_3, який потребує постійного догляду. Жодного разу не провідала дитину у лікарні і нічим не допомагала.

Стверджував, що малолітній проживає разом із батьком ОСОБА_1, має всі умови проживання та позивач забезпечив належні умови виховання дитини.

На думку позивача, між ним і дитиною існує тісний емоційний зв`язок.

Відсутні будь-які прояви взаємозв`язку між матір`ю та дитиною; дитина проживає із батьком після припинення шлюбних відносин із матір`ю; звичність, безпека, стійкість та благополуччя середовища дитини за місцем проживання батька; установлений характер соціального зв`язку у частині розвитку та охорони здоров`я дитини у невіддалених від місця проживання батька локації, а також небажання матері сприяти розвитку та охорони здоров`я дитини ; всебічно забезпечено батьком інтереси дитини (у частині утримання, догляду, охорони здоров`я, розвитку) та відсутні такі характеристики зі сторони матері - відповідача у справі; відсутність дій зі сторони відповідача ОСОБА_2, спрямованих на відновлення взаємин із дитиною, здійснення нею активних дій, пов`язаних з вихованням, утриманням, наданням допомоги у формах, що необхідні для духовного, фізичного та психологічного розвитку малолітньої дитини.

Просив суд позбавити ОСОБА_2 батьківських прав та стягнути з неї на свою користь судові витрати.

Ухвалою від 07 грудня 2021 року Старовижівський районний суд Волинської області залучив до участі у справі Дубечненську сільську раду Волинської області як третю особу.

Короткий зміст рішення суду першої інстанції

Рішенням від 29 березня 2022 року Старовижівський районний суд Волинської області позов задовольнив.

Позбавив батьківських прав ОСОБА_2 стосовно малолітньої дитини ОСОБА_3, ІНФОРМАЦІЯ_1, як таку, що ухиляється від виконання материнських обов`язків.

Стягнув з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 кошти на неповнолітнього ОСОБА_3 у твердій грошовій сумі у розмірі по 1 500,00 грн щомісячно, але не менше 50 відсотків прожиткового мінімуму для дитини відповідного віку, починаючи з 16 листопада 2020 року (від дня подачі позову) і до досягнення дитиною повноліття.

Стягнув з ОСОБА_2 в дохід держави судовий збір в розмірі 840,80 грн.

Стягнув з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 судовий збір в сумі 840,80 грн.

Рішення місцевий суд мотивував тим, що позивач довів тісний емоційний зв`язок між дитиною та батьком, а також відсутність будь-яких проявів взаємозв`язку між матір`ю та дитиною.

Вважав, що дитина проживає із батьком після припинення шлюбних відносин із матір`ю та за місцем проживання батька дитині забезпечена звичність, безпека, стійкість та благополуччя середовища дитини; установлений характер соціального зв`язку у частині розвитку та охорони здоров`я дитини у невіддалених від місця проживання батька локації, а також небажання матері сприяти розвитку та охорони здоров`я дитини; всебічно забезпечено батьком інтереси дитини (у частині утримання, догляду, охорони здоров`я, розвитку) та відсутність таких характеристик зі сторони матері - відповідача у справі; відсутність дій зі сторони відповідача ОСОБА_2, спрямованих на відновлення взаємин із дитиною, здійснення нею активних дій, пов`язаних з вихованням, утриманням, наданням допомоги та лікуванням свого сина у формах, що необхідні для духовного, фізичного та психологічного розвитку малолітньої дитини.

Врахував висновок від 30 вересня 2020 року Служби у справах дітей Дубечненської сільської ради Волинської області про доцільність та необхідність позбавлення батьківських прав ОСОБА_2 стосовно дитини ОСОБА_3, з метою забезпечення прав малолітньої дитини на його розвиток у безпечному, спокійному та стійкому середовищі, виходячи саме із інтересів малолітньої дитини, суд дійшов висновку про те, що позовна вимога про позбавлення ОСОБА_2 батьківських прав стосовно малолітнього сина - ОСОБА_3, є обґрунтованою та підлягає задоволенню.

Короткий зміст постанови суду апеляційної інстанції

Волинський апеляційний суд постановою від 19 липня 2022 року апеляційну скаргу ОСОБА_2 задовольнив.

Рішення Старовижівського районного суду Волинської області від 29 березня 2022 року скасував.

У позові ОСОБА_1 відмовив.

Постанова суду апеляційної інстанції мотивована тим, що суд першої інстанції не встановив і матеріали справи не містять належних та допустимих доказів умисного ухилення відповідача від виконання батьківських обов`язків, і таким чином місцевий суд не сприяв захисту інтересів дитини щодо його права на материнське піклування.

Питання про можливу зміну поведінки матері, яка можливо не в достатній мірі піклується про дитину, але не втратила інтерес до дитини, в кращу сторону не було з`ясовано, а також за обставин, коли в матеріалах справи відсутні докази про умисне ухилення відповідачем від своїх обов`язків щодо дитини, що є підставою для відмови у позові.

Короткий зміст вимог касаційної скарги

У касаційній скарзі, поданій у серпні 2022 року до Верховного Суду, ОСОБА_1, посилаючись на неправильне застосування норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить скасувати постанову суду апеляційної інстанції та залишити в силі рішення суду першої інстанції.

Аргументи учасників справи

Доводи особи, яка подала касаційну скаргу

Підставою для відкриття касаційного провадження ОСОБА_1 зазначив неврахування висновку щодо ухилення батьків від виконання своїх обов`язків, викладеного у постанові Верховного Суду від 29 вересня 2021 року у справі № 459/3411/18, щодо позбавлення батьківських прав є крайнім заходом, який необхідно розглядати як виключний і надзвичайний спосіб впливу на недобросовісних батьків, викладеного у постановах Верховного Суду від 29 квітня 2020 року у справі № 522/10703/18 (провадження № 61-4014св20), від 13 квітня 2020 року у справі № 760/468/18 (провадження № 61-8883св19), від 11 березня 2020 року у справі № 638/16622/17 (провадження № 61-13752св19), від 23 грудня 2020 року у справі № 522/21914/14 (провадження № 61-8179св19); щодо застосування статті 9 Конвенції про права дитини, викладеного у постанові Верховного Суду від 30 січня 2019 року у справі № 361/4928/18.

Касаційну скаргу мотивував тим, що протягом проживання малолітнього ОСОБА_3 з позивачем, відповідач жодного разу не проявила інтересу до дитини, не цікавилась ні його проблемами, ні здоров`ям. Малолітній ОСОБА_3 є інвалідом з дитинства та потребує постійного догляду, періодично перебуває на стаціонарному лікуванні в м. Луцьк. Відповідач не цікавиться його діагнозом, перебігом лікування.

Вважає, що суд апеляційної інстанції не спростував доведені позивачем факти про відсутність піклування про фізичний і духовний розвиток дитини, її навчання, підготовку до самостійного життя (відсутність забезпечення необхідного харчування, медичного догляду, лікування дитини, що негативно впливає на її фізичний розвиток як складову виховання), відсутність спілкування з дитиною в будь-якому обсязі.

На думку заявника, апеляційний суд не вмотивував підстави для відхилення тих фактів, що за ухилення від виконання передбачених законодавством обов`язків щодо забезпечення необхідних умов життя, виховання свого малолітнього сина уповноваженими особами Старовижівського відділення поліції ГУНП у Волинській області на відповідача неодноразово складалися протоколи за частиною 1 статті 84 КУпАП.

Зазначив, що незалежно від того, що провадження закрито внаслідок закінчення строків накладення адміністративного стягнення, винуватість у вчинені адміністративного проступку не спростована.

Послався на те, що доступ до додаткового протокольного лікування вимагає участі обох батьків. Волинський апеляційний суд не врахував, що загальновизнаний інтерес дитини до життя, нормального лікування є надзвичайно важливими. Відсутність в пріоритетах матері займатись лікуванням дитини, надання її допомоги, у тому числі пасивному перешкоджанню в отриманні додаткового лікування є саме по собі непропорційним підходом до встановлення істинних критеріїв, які необхідні для малолітньої особи.

Відзив на касаційну скаргу не надходив.

Фактичні обставини справи, встановлені судами

Суд установив, що рішенням від 19 лютого 2020 року Старовижівський районний суд Волинської області розірвав шлюб між позивачем ОСОБА_1 та відповідачем ОСОБА_2 (а. с. 10-12).

Батьками малолітнього ОСОБА_3, ІНФОРМАЦІЯ_1, є позивач та відповідач у справі (свідоцтво про народження серії НОМЕР_1, а. с. 9).

У малолітнього ОСОБА_3 встановлено не госпітальну пневмонію, муковісцидоз, та встановлено постійний лікарський догляд хворого (виписки із медичної картки №№ 9020д, 4875, 1754д, 3551д, 3275д, 679, 3804, 180 хворого епікриз від 22 березня 2015 року № 744, а. с. 84-86, 102-112).

Суд першої інстанції встановив, що відповідно до висновку від 30 вересня 2020 року Служби у справах дітей Дубечненської сільської ради слід вважати за доцільне та необхідне позбавити батьківських прав ОСОБА_2 відносно дитини ОСОБА_3 тому, що дитина хворіє з народження рідкісною хворобою (муковісцидоз з панкреатичною недостатністю), має групу інвалідності та потребує постійного контролю зі сторони лікарів та батьків. Мати дитину не лікувала.

Комісія у своєму рішенні встановила факт винної поведінки відповідача ОСОБА_2, а саме: матір не піклується про здоров`я та фізичний розвиток сина, не здійснює медичного нагляду, лікування, не спілкується з сином в обсязі, необхідному для його належного самоусвідомлення та виховання. Дитина не отримує материнської любові, турботи підтримки (а. с. 13-14).

Згідно з характеристикою ОСОБА_2, виданою Виконавчим комітетом Дубечненської сільської ради Волинської області 24 вересня 2020 року, вона не бере участі у вихованні та лікуванні дитини (а. с. 17).

20 січня 2020 року відповідач ОСОБА_2 зверталася в Орган опіки та піклування Старовижівської районної державної адміністрації щодо визначення місця проживання дитини ОСОБА_4, і висновком від 29 січня 2020 року їй відмовлено у визначенні місця проживання дитини з нею мотивуючи тим, що мама відмовилася від перебування із сином у лікарні. Свій вчинок пояснила тим, що не хоче бути в одній кімнаті разом із колишнім чоловіком. Враховуючи те, що матір на перше місце ставить свої особисті інтереси, а не дитини, лікарі не рекомендували щоб дитина проживала разом із матір`ю (а. с. 81-83).

Не заперечують сторони того, що відповідач ОСОБА_2 зверталася в органи поліції з приводу поведінки колишнього чоловіка, який чинив їй перешкоди у спілкуванні з дитиною, після проведеної з ним профілактичної бесіди дитину їй ОСОБА_1 так і не дав, хоч це питання було узгоджене.

Із актів обстеження умов проживання від 01, 23 вересня 2020 року, 04 січня 2022 року вбачається, що матір не проживає з дитиною майже рік, не бере участі у його вихованні та лікуванні. ОСОБА_3 є інвалідом дитинства, потребує постійного нагляду, часто лікується в лікарні (акт від 01 вересня 2020 року); ОСОБА_2 не проживає з дитиною з 30 листопада 2019 року, жодного разу не провідала дитину у лікарні і нічим не допомагає (акт від 23 вересня 2020 року); матір залишила сина, не цікавиться його життям та здоров`ям (акт від 04 січня 2022 року).

ОСОБА_3 проживає разом із батьком, який займається його вихованням та лікуванням. За ОСОБА_3 доглядають бабуся та тато. Створили для дитини умови проживання. Умови проживання дитини хороші: відповідають санітарно-гігієнічним та матеріально-побутовим вимогам. Проживаючи з батьком дитина має всі умови для повноцінного розвитку, відвідує школу (акти від 01 вересня 2020 року та від 04 січня 2022 року, а. с. 15-16, 80).

Мотивувальна частина

Позиція Верховного Суду

Відповідно до частини першої статті 389 ЦПК України учасники справи, а також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, свободи, інтереси та (або) обов`язки, мають право оскаржити у касаційному порядку рішення суду першої інстанції після апеляційного перегляду справи та постанову суду апеляційної інстанції, крім судових рішень, визначених у частині третій цієї статті.

Відповідно до абзацу 1 частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.

Межі розгляду справи судом

Підставою для відкриття касаційного провадження є пункт 1 частини другої статті 389 ЦПК України (суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку).

Касаційну скаргу слід залишити без задоволення.

Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права

У частині третій статті 3 ЦПК України визначено, що провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Відповідно до вимог частин першої і другої статті 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.

Скасовуючи рішення місцевого суду та відмовляючи у позові, суд апеляційної інстанції керувався недоведеністю умисного ухилення відповідача від виконання батьківських обов`язків, а місцевий суд не сприяв захисту інтересів дитини щодо його права на материнське піклування.

Верховний Суд погодився з такими висновками суду апеляційної інстанції.

Підставою для відкриття касаційного провадження є неврахування висновку щодо ухилення батьків від виконання своїх обов`язків, викладеного у постанові Верховного Суду від 29 вересня 2021 року у справі № 459/3411/18, щодо позбавлення батьківських прав є крайнім заходом, який необхідно розглядати як виключний і надзвичайний спосіб впливу на недобросовісних батьків, викладеного у постановах Верховного Суду від 29 квітня 2020 року у справі № 522/10703/18 (провадження № 61-4014св20), від 13 квітня 2020 року у справі № 760/468/18 (провадження № 61-8883св19), від 11 березня 2020 року у справі № 638/16622/17 (провадження № 61-13752св19), від 23 грудня 2020 року у справі № 522/21914/14 (провадження № 61-8179св19); щодо застосування статті 9 Конвенції про права дитини, викладеного у постанові Верховного Суду від 30 січня 2019 року у справі № 361/4928/18.

Так, Верховний Суд у постанові від 29 вересня 2021 року у справі № 459/3411/18, на яку посилався заявник як на приклад неоднакового застосування норм права, зазначив, що ухилення батьків від виконання своїх обов`язків має місце, коли вони не піклуються про фізичний і духовний розвиток дитини, її навчання, підготовку до самостійного життя, зокрема: не забезпечують необхідного харчування, медичного догляду, лікування дитини, що негативно впливає на її фізичний розвиток як складову виховання; не спілкуються з дитиною в обсязі, необхідному для її нормального самоусвідомлення; не надають дитині доступу до культурних та інших духовних цінностей; не сприяють засвоєнню нею загальновизнаних норм моралі; не виявляють інтересу до її внутрішнього світу; не створюють умов для отримання нею освіти. Зазначені фактори, як кожен окремо, так і в сукупності, можна розцінювати як ухилення від виховання дитини лише за умови винної поведінки батьків, свідомого нехтування ними своїми обов`язками.

Суд на перше місце ставить "якнайкращі інтереси дитини", оцінка яких включає знаходження балансу між усіма елементами, необхідними для прийняття рішення. Позбавлення батьківських прав є виключною мірою, правові наслідки позбавлення батьківських прав визначено статтею 166 СК України. Позбавлення батьківських прав допускається лише тоді, коли змінити поведінку батьків у кращий бік неможливо, і лише за наявності вини у діях батьків.

У справі, що переглядається, апеляційний суд не встановив обставин умисного ухилення відповідача від виконання батьківських обов`язків, оскільки відповідач зверталася в органи поліції з приводу поведінки колишнього чоловіка, який чинив їй перешкоди у спілкуванні з дитиною, після проведеної з ним профілактичної бесіди дитину їй ОСОБА_1 так і не дав, хоч це питання було узгоджене.

Зокрема суд апеляційної інстанції обґрунтовано керувався тим, що висновок органу опіки і піклування про доцільність позбавлення батьківських прав ОСОБА_2 не можна вважати об`єктивним та обґрунтованим, враховуючи, що його складено зі слів позивача, так само як і зазначення в характеристиці про те, що відповідач не займається вихованням дитини, адже сам факт не проживання матері з дитиною не може свідчити про те, що вона ухиляється від виконання батьківських обов`язків.

Показання свідків не можуть беззаперечно стверджувати невиконання відповідачкою батьківських обов`язків, оскільки містять узагальнюючі відомості, покликання на конкретні факти у них відсутні.

Верховний Суд у постанові від 29 квітня 2020 року у справі № 522/10703/18 (провадження № 61-4014св20), про яку зазначив позивач як приклад неоднакового застосування норм права, дійшов висновку про те, що позбавлення батьківських прав є виключною мірою, яка тягне за собою серйозні й остаточні правові наслідки (втрата прав, заснованих на спорідненості) як для батька (матері), так і для дитини (стаття 166 СК України).

Зважаючи на те, що позбавлення батьківських прав є крайнім заходом, суд може у виняткових випадках при доведеності винної поведінки когось із батьків або їх обох з урахуванням її характеру, особи батька і матері, а також інших конкретних обставин справи відмовити в задоволенні позову про позбавлення цих прав, попередивши відповідача про необхідність змінити ставлення до виховання дитини (дітей) і поклавши на органи опіки та піклування контроль за виконанням ним батьківських обов`язків.

Таким чином, позбавлення батьківських прав допускається лише тоді, коли змінити поведінку батьків у кращу сторону неможливо, і лише при наявності вини у діях батьків.

Подібних висновків дійшов Верховний Суд у постановах від 13 квітня 2020 року у справі № 760/468/18 (провадження № 61-8883св19), від 11 березня 2020 року у справі № 638/16622/17 (провадження № 61-13752св19), від 23 грудня 2020 року у справі № 522/21914/14 (провадження № 61-8179св19).

У справі, що переглядається, суд апеляційної інстанції дійшов правильного висновку про те, що позбавлення батьківських прав є крайнім заходом та виключною мірою щодо батьків, яка тягне за собою серйозні правові наслідки як для батька (матері), так і для дитини та допускається лише тоді, коли змінити поведінку батьків у кращу сторону неможливо.

Виходячи з обставин цієї справи, зміна поведінки матері, яка можливо не в достатній мірі піклується про дитину, але не втратила інтерес до дитини, в кращу сторону можлива, оскільки в матеріалах справи відсутні докази про умисне ухилення відповідача від своїх обов`язків щодо дитини.

У постанові Верховного Суду від 30 січня 2019 року у справі № 361/4928/18, на яку посилався заявник як на приклад неоднакового застосування норм права, висловлено висновок про те, що у статті 9 Конвенції ООН про права дитини від 20 листопада 1989 року зазначено, що держави-учасниці поважають право дитини, яка розлучається з одним чи обома батьками, підтримувати на регулярній основі особисті відносини і прямі контакти з обома батьками, за винятком випадків, коли це суперечить найкращим інтересам дитини.

У справі, що переглядається, апеляційний суд встановив, що позбавлення ОСОБА_2, яка не використала всіх, передбачених законом засобів для того, щоб брати участь у вихованні сина, батьківських прав, тобто природніх прав, наданих батькам щодо дитини на її виховання, захист її інтересів та інших прав, які виникають із факту кровної спорідненості з дитиною, є крайнім заходом впливу, необхідність застосування якого за обставин цієї справи позивачем не доведено.

Встановивши відсутність свідомого нехтування відповідачем своїми батьківськими обов`язками, а також наявність конфлікту між колишнім подружжям, які не можуть дійти порозуміння у питаннях виховання спільної дитини, а також те, що мати дитини проти позбавлення батьківських прав активно заперечує, апеляційний суд дійшов правильного висновку про відмову у задоволенні позову.

Таким чином, фактичні обставини у наведеній справі відрізняються від тих, що установлені судами у цій справі, яка переглядається в касаційному порядку. У свою чергу на предмет подібності слід оцінювати саме ті правовідносини, які є спірними у порівнюваних ситуаціях. Установивши учасників спірних правовідносин, об`єкт спору (які можуть не відповідати складу сторін справи та предмету позову) і зміст цих відносин (права й обов`язки сторін спору), суд має визначити, чи є певні спільні риси між спірними правовідносинами насамперед за їхнім змістом. А якщо правове регулювання цих відносин залежить від складу їх учасників або об`єкта, з приводу якого вони вступають у правовідносини, то в такому разі подібність слід також визначати за суб`єктним й об`єктним критеріями відповідно. Для встановлення подібності спірних правовідносин у порівнюваних ситуаціях суб`єктний склад цих відносин, предмети, підстави позовів і відповідне правове регулювання не обов`язково мають бути тотожними, тобто однаковими (правова позиція Великої Палати Верховного Суду, закріплена у постанові від 12 жовтня 2021 року у справі № 233/2021/19, провадження № 14-166цс20).

Таким чином, доводи касаційної скарги, які були підставою для відкриття касаційного провадження, не знайшли свого підтвердження під час перегляду справи, а доводи касаційної скарги зводяться до переоцінки доказів, що находиться за межами повноважень суду касаційної інстанції згідно зі статтею 400 ЦПК України.

Аналізуючи питання обсягу дослідження доводів заявника та їх відображення в судовому рішенні, питання обґрунтованості висновків суду, Верховний Суд керується тим, що у справі, яка переглядається, надано вичерпну відповідь на всі істотні питання, що виникають при кваліфікації спірних відносин, як у матеріально-правовому, так і у процесуальному сенсах, а доводи, викладені в касаційній скарзі, не спростовують висновків суду.

Висновки Верховного Суду за результатами розгляду касаційної скарги

Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.

Враховуючи наведене, колегія суддів вважає за необхідне залишити касаційну скаргу без задоволення, а постанову суду апеляційної інстанції - без змін.

Щодо судових витрат

Відповідно до підпункту "в" пункту 4 частини першої статті 416 ЦПК України постанова суду касаційної інстанції складається, зокрема з резолютивної частини із зазначенням у ній розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції