розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу представника ОСОБА_1 - адвоката Висіцької Ірини Володимирівни, на рішення Ульяновського районного суду Кіровоградської області від 11 листопада 2021 року у складі судді Бондаренка А. А. та постанову Кропивницького апеляційного суду

від 20 травня 2022 рокуу складі колегії суддів: Мурашка С. І., Голованя А. М., Карпенка О. Л.,

Описова частина

Короткий зміст позовних вимог

У червні 2020 року ОСОБА_3 звернувся до суду з позовом

до Благовіщенської районної державної адміністрації Кіровоградської області (далі - Благовіщенська РДА), Кам`янобрідської сільської ради Благовіщенського району Кіровоградської області (далі -

Кам`янобрідська СР), Головного управління Держгеокадастру

у Кіровоградській області (далі - ГУ Держгеокадастру у Кіровоградській області), треті особи: ОСОБА_2, ОСОБА_3, ОСОБА_4, в якому просив у порядку спадкування за законом визнати за ним право

на земельну частку (пай) у розмірі 4,38 умовних кадастрових гектарів,

що належала на праві колективної власності колективному сільськогосподарському підприємству "Нива" (далі - КСП "Нива"), розташовану на території Кам`янобрідської СР, а також виділити йому земельну ділянку із земель запасу (резервного фонду) Кам`янобрідської СР у рахунок такого паю.

В обґрунтування позовних вимог зазначав, що ІНФОРМАЦІЯ_1 померла його мати - ОСОБА_5 . Він разом із сестрами: ОСОБА_2,

ОСОБА_3, ОСОБА_4 є спадкоємцем першої черги за законом після померлої ОСОБА_5 . Сестри не зверталися до нотаріуса у визначений законом строк із заявами про прийняття спадщини, на спадкове майно вони не претендують.

Позивач указував, що він прийняв спадщину після смерті матері шляхом вступу у фактичне управління та володіння її майном, оскільки на день смерті останньої проживав разом із нею за однією адресою та вів спільне господарство (частина третя статті 1268 ЦК України).

Оформляючи права на спадкове майно після смерті матері, він виявив,

що серед спадкового майна відсутні документи, які посвідчують права

на земельну частку (пай) його покійного батька - ОСОБА_6, який

помер ІНФОРМАЦІЯ_2 та який за життя працював у КСП "Нива", був його членом на момент паювання, а тому мав право на зазначений пай.

Зазначав, що після смерті батька права на майно покійного чоловіка повинна була успадкувати його покійна мати, оскільки фактично вступила

у володіння спадковим майном, а він є її спадкоємцем.

З урахування наведеного, ОСОБА_3 просив суд його позов задовольнити.

Короткий зміст рішення суду першої інстанції

Рішенням Ульяновського районного суду Кіровоградської області

від 11 листопада 2021 року у задоволенні позову ОСОБА_3 відмовлено.

Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що ОСОБА_6, батько позивача, працював у КСП "Нива" і був його членом відповідно до списку, який додавався до державного акта на право колективної власності

на землю, тому мав право на земельну частку (пай) при паюванні земель підприємства.

На день смерті ОСОБА_6, ІНФОРМАЦІЯ_2, разом із ним постійно проживала дружина - ОСОБА_5, тому вона відповідно

до законодавства, що діяло на час відкриття спадщини

( ЦК Української РСР (1540-06) 1963 року), є такою, що фактично вступила

в управління й володіння спадковим майном після його смерті, тобто прийняла спадщину.

Проте ОСОБА_3 не довів, що прийняв спадщину після смерті матері - ОСОБА_5, яка померла ІНФОРМАЦІЯ_1, у порядку частини третьої статті 1268 ЦК України. Згідно з довідкою Кам`янобрідської СР від 29 квітня 2013 року № 98 ОСОБА_5 на день смерті проживала одиноко.

Районний суд указав, що посилання позивача про те, що він на день смерті матері проживав разом із нею за однією адресою та вів із нею спільне господарство не є підставою для визнання його таким, що прийняв спадщину. Умовою для цього є постійне проживання зі спадкодавцем

на час відкриття спадщини (частина третя статті 1268 ЦК України), а спільне ведення господарства не має правового значення для вирішення указаного питання. У цій частині враховано правову позицію Верховного Суду, викладену у постанові від 23 грудня 2019 року у справі № 303/1816/17 (провадження № 61-35690св18).

Короткий зміст судового рішення суду апеляційної інстанції

Постановою Кропивницького апеляційного суду від 20 травня 2022 року апеляційну скаргу представника ОСОБА_3 - адвоката Висіцької І. В., залишено без задоволення. Рішення Ульяновського районного суду Кіровоградської області від 11 листопада 2021 року залишено без змін.

Судове рішення апеляційного суду мотивовано тим, що судом першої інстанції вірно з`ясовано фактичні обставини справи та дана їм належна правова оцінка, а висновки районного суду підтверджуються матеріалами справи та ґрунтуються на нормах законодавства, так як оцінка доказів, наданих сторонами, у їх сукупності свідчить про те, що ОСОБА_3

не прийняв спадщину після смерті матері у порядку, встановленому частиною третьою статті 1268 ЦК України.

Надана позивачем довідка Кам`янобрідської СР від 06 червня 2018 року

№ 194-02-04 підтверджує тільки факт його спільного ведення господарства з матір`ю, проте вказане не є тотожним їх спільному проживанню. Тому вона не є належним та достатнім доказом у справі. Доводи ОСОБА_3

про те, що він на дату смерті ОСОБА_5 проживав разом із нею спростовуються довідкою Кам`янобрідської СР від 29 квітня 2013 року № 98, відповідно до якої ОСОБА_5 на день смерті проживала одиноко.

Апеляційний суд урахував правовий висновок Верховного Суду, викладений у постанові від 21 жовтня 2020 року у справі № 569/15147/17 (провадження № 61-39308св18), за яким для вирішення питання щодо наявності підстав

для застосування до спірних правовідносин положень частини третьої статті 1268 ЦК України є необхідним встановлення місця проживання спадкодавця і спадкоємця й під місцем постійного проживання розуміється місце, де фізична особа постійно проживає.

Суд апеляційної інстанції відхилив посилання апеляційної скарги

про те, що суд першої інстанції безпідставно врахував довідку Кам`янобрідської СР від 29 квітня 2013 року № 98, не взявши до уваги той факт, що вона містила інформацію виключно з даних реєстрації місця проживання, вказавши, що районним судом було надано належну оцінку всім наявним у справі доказам у їх сукупності.

Крім того, той факт, що у постанові про відмову у вчиненні нотаріальної дії від 04 червня 2018 року державним нотаріусом відмовлено позивачу

у видачі свідоцтва про право на спадщину за законом не тому, що він

не прийняв спадщину в порядку частини третьої статті 1268 ЦК України,

не є доказом спільного проживання ОСОБА_3 та ОСОБА_5,

на основі якого суд може зробити висновок про прийняття позивачем спадщини після смерті матері.

Апеляційний суд, частково погоджуючись із доводами апеляційної скарги про те, що у постанові Верховного Суду від 23 грудня 2019 року у справі

№ 303/1816/17 (провадження № 61-35690св18), на яку послався суд першої інстанції при розгляді справи, відсутній висновок про те, що спільне ведення господарства не має значення для встановлення факту спільного проживання зі спадкодавцем на час прийняття спадщини та факту прийняття спадщини у порядку частини третьої статті 1268 ЦК України, наголосив на тому, що вказане не впливає на правильність зроблених районним судом висновків по суті вирішення спору.

Суд апеляційної інстанції, з урахуванням положень частини першої

статті 372 ЦПК України, розглянув справу й ухвалив судове рішення

без участі учасників справи, які належним чином були повідомлені про дату, час і місце розгляду справи, зазначивши про відсутність підстав

для відкладення розгляду справи. У зв`язку з цим вказано, що датою ухвалення постанови є дата складення повного тексту судового рішення (частина п`ята статті 268 ЦПК України) - 20 травня 2022 року.

Короткий зміст вимог касаційної скарги

У червні 2022 року представник ОСОБА_3 - адвокат Висіцька І. В., звернулася до Верховного Суду із касаційною скаргою на судові рішення судів попередніх інстанцій, в якій просить скасувати оскаржувані судові рішення, справу направити на новий розгляд до суду першої інстанції.

Підставами касаційного оскарження судових рішень заявник зазначає неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, а саме: застосування норм права

без урахування висновків щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених у постановах Верховного Суду, необґрунтоване відхилення апеляційним судом клопотання про зупинення провадження у справі, розгляд справи за відсутності позивача та його представника, не дослідження судами зібраних у справі доказів (пункти 1, 4 частини другої статті 389 ЦПК України).

Надходження касаційної скарги до Верховного Суду

Ухвалою Верховного Суду від 24 червня 2022 року відкрито касаційне провадження у цій справі, витребувано цивільну справу із суду першої інстанції. Надіслано іншим учасникам справи копію касаційної скарги

та доданих до неї документів. Роз`яснено право подати відзив на касаційну скаргу та надано строк для подання відзиву на касаційну скаргу.

У липні 2022 року справа надійшла до Верховного Суду.

Ухвалою Верховного Суду від 28 листопада 2022 року справу призначено

до розгляду в складі колегії з п`яти суддів у порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи за наявними у ній матеріалами.

Аргументи учасників справи

Доводи особи, яка подала касаційну скаргу

Касаційна скарга мотивована тим, що суд апеляційної інстанції розглянув справу та ухвалив судове рішення 20 травня 2022 року за відсутності позивача, чим порушив його процесуальні права, передбачені статтями 12, 43 ЦПК України. Посилаючись на положення статті 372 ЦПК України, відповідні Укази Президента України "Про введення воєнного стану

в Україні" та "Про продовження строку дії воєнного стану в Україні", Рекомендації Ради суддів України про роботу судів в умовах воєнного стану від 02 березня 2022 року, судову практику Верховного Суду, вказує,

що суд апеляційної інстанції повинен був відкласти розгляд справи

20 травня 2022 року.

Представник позивача 06 квітня 2022 року отримала ухвалу апеляційного суду про відкриття апеляційного провадження у справі та повідомлення

про призначення справи до розгляду на 11 травня 2022 року. Проте,

з урахуванням введення воєнного стану в Україні, ракетних обстрілів

міста Києва та її перебування за межами міста, вона не могла подати

до суду клопотання про відкладення розгляду справи 11 травня 2022 року

або про зупинення провадження. Позивач та його представник не змогли взяти участь у судовому засіданні в суді апеляційної інстанції 11 травня 2022 року, заяв про розгляд справи без їхньої участі не подавали.

Разом із цим, суд апеляційної інстанції замість того, щоб відкласти розгляд справи на більш пізню дату, відклав його на 20 травня 2022 року,

чим порушив процесуальні права позивача.

З метою підтвердження факту постійного проживання позивача разом

із матір`ю на час відкриття спадщини, у травні 2022 року його представником подано до суду першої інстанції заяву про встановлення відповідного факту. У цей самий час, до суду апеляційної інстанції подано клопотання про зупинення провадження у справі, яке надійшло до суду

11 травня 2022 року. Ухвалою від 20 травня 2022 року апеляційний суд безпідставно залишив без розгляду вказане клопотання та повернув його заявнику, хоча мав змогу ознайомитися з ним та задовольнити його.

Вважає, що суди попередніх інстанцій безпідставно не врахували надану позивачем довідку Кам`янобрідської СР від 06 червня 2018 року

№ 194-02-04, натомість врахували довідку Кам`янобрідської СР від 29 квітня 2013 року № 98, яка містила інформацію з даних реєстрації місця проживання, а не щодо фактичного проживання осіб. Судами у цій частині зроблено формальні висновки, без урахування доводів позивача.

Позивач не міг вести спільне господарство з матір`ю, не проживаючи разом із нею, а факт реєстрації його місця проживання за іншою адресою не має правового значення при вирішенні спору. У цій частині посилається

на судову практику Верховного Суду у подібних, на думку заявника касаційної скарги, справах.

При цьому державний нотаріус, відмовляючи позивачу у видачі свідоцтва

про право на спадщину за законом, не ставив під сумнів факт прийняття ним спадщини в порядку частини третьої статті 1268 ЦК України.

Відзив на касаційну скаргу до суду касаційної інстанції не надійшов.

Фактичні обставини справи, встановлені судами

Згідно з копією свідоцтва про народження серії НОМЕР_1 ОСОБА_3 є сином ОСОБА_6 та ОСОБА_5 (а. с. 174, т. 1).

Рішенням виконавчого комітету Кам`янобрідської СР "Про передачу земельної ділянки КСП "Нива" від 25 березня 1995 року № 2 надано

у колективну власність КСП "Нива" земельну ділянку, розміром 3 483,4 га,

у тому числі сільгоспугідь 3 304, 3 га, ріллі 3030,1 га (а. с. 47, т. 1).

У списку пенсіонерів колгоспників колгоспу ім. Орджонікідзе Ульяновського району Кіровоградської області від 1992 року під номером 325 вказаний ОСОБА_6 (а. с. 24-27, т. 2).

Відповідно до копії Державного акта на право колективної власності

на землю серії КР-29 (а. с. 94-96, т. 2) встановлено, що 23 січня 1996 року Кам`янобрідською СР КСП "Нива" видано Державний акт на право колективної власності на землю, яким КСП "Нива" була передана

у колективну власність 3483, 4 га земель у межах згідно з планом.

Згідно з копією свідоцтва про смерть серії НОМЕР_2 ОСОБА_6 помер ІНФОРМАЦІЯ_2 (а. с. 175, т. 1).

Відповідно до копії розпорядження Ульяновської районної державної адміністрації від 19 серпня 1997 року № 356 та розрахунку до нього земельна частка (пай) по КСП "Нива" затверджена у розмірі 4,38 умовних кадастрових гектарів сільськогосподарських угідь, загальною вартістю

17 390,00 грн (а. с. 179, 180, т. 1).

Згідно з копією свідоцтва про смерть серії НОМЕР_3 ОСОБА_5 померла ІНФОРМАЦІЯ_3 (а. с. 176, т. 1).

ОСОБА_5 заповіла належну їй земельну частку (пай), підтверджену сертифікатом КР № 0219607, ОСОБА_7 та ОСОБА_8,

що підтверджується копією заповіту від 21 березня 2001 року

(а. с. 181, т. 1).

Відповідно до копій свідоцтв про право на спадщину у спадковій справі

№ 132/2012 земельну ділянку, розміром 3,81 га, кадастровий номер 35255583600:02:000:0505, після смерті ОСОБА_5 у рівних частинах успадкували ОСОБА_7 та ОСОБА_8 (а. с. 112, 113, т. 2).

Згідно з копією довідки Кам`янобрідської СР від 29 квітня 2013 року № 98 ОСОБА_5 була прописана та проживала у будинку АДРЕСА_1 . На день смерті ОСОБА_5 проживала одиноко (а. с. 107, т. 3).

З копії довідки Кам`янобрідської СР від 18 травня 2018 року № 186-02-04 встановлено, що за даними погосподарської книги за № 15 за 1991-

1995 роки ОСОБА_6 дійсно проживав у житловому будинку на території АДРЕСА_2 . На час видачі довідки у будинку ніхто не зареєстрований та не проживає

(а. с. 183, т. 1).

Згідно з копії довідки Кам`янобрідської СР від 25 травня 2018 року

№ 191-02-04 за даними погосподарської книги за № 7 за 1996-2000 роки

за померлим ІНФОРМАЦІЯ_2 ОСОБА_6 значився житловий будинок із надвірними будівлями за

АДРЕСА_3 . ОСОБА_6 був прописаний у будинку з 01 січня

1946 року по ІНФОРМАЦІЯ_2, виписаний у зв`язку зі смертю.

На день смерті у будинку була зареєстрована та проживала дружина - ОСОБА_5 . Заповіт від померлого не реєструвався (а. с. 184, т. 1).

Відповідно до копії постанови про відмову у вчиненні нотаріальної дії

від 04 червня 2018 року державний нотаріус Благовіщенської районної державної нотаріальної контори відмовила ОСОБА_3 у видачі свідоцтва про право на спадщину за законом на земельну ділянку

на території Кам`янобрідської СР після смерті матері - ОСОБА_5,

у зв`язку з відсутністю правовстановлюючого документу та доказів відкриття спадщини на вказане майно (а. с. 185-186, т. 1).

Згідно з копії довідки Кам`янобрідської СР від 06 червня 2018 року

№ 194-02-04 ОСОБА_3 здійснював догляд за своєю матір`ю -

ОСОБА_5, яка померла ІНФОРМАЦІЯ_1, та на день смерті вони

з матір`ю вели спільно господарство (а. с. 187, т. 1).

З листа відділу Держгеокадастру в Благовіщенському районі Кіровоградської області від 11 лютого 2020 року № 24/105-20 вбачається, що державний акт на право власності на земельну ділянку

на ім`я ОСОБА_6 не видавався (а. с. 93 зворот, т. 2).

Мотивувальна частина

Позиція Верховного Суду

Відповідно до частини третьої статті 3 ЦПК України провадження

в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Підстави касаційного оскарження судових рішень визначені у частині другій статті 389 ЦПК України.

Підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно

у таких випадках:

1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку;

4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених

частинами першою, третьоюстатті 411 цього Кодексу.

Касаційна скарга представника ОСОБА_3 - адвоката Висіцької І. В., підлягає частковому задоволенню.

Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права

Відповідно до вимог статті 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.

Суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права,

які передбачені пунктами 1, 3, 4, 8 частини першої статті 411,

частиною другою статті 414 цього Кодексу, а також у разі необхідності врахування висновку щодо застосування норм права, викладеного

у постанові Верховного Суду після подання касаційної скарги.

Відповідно до частин першої, другої та п`ятої статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.

Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.

Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Зазначеним вимогам закону постанова суду апеляційної інстанції

не відповідає.

Щодо розгляду справи за відсутності учасника процесу

Касаційна скарга мотивована тим, що суд апеляційної інстанції розглянув справу та ухвалив судове рішення за відсутності позивача, чим порушив його процесуальні права, не відклавши розгляд справи й не врахувавши положення статті 372 ЦПК України, відповідні Укази Президента України "Про введення воєнного стану в Україні", "Про продовження строку

дії воєнного стану в Україні", Рекомендації Ради суддів України про роботу судів в умовах воєнного стану від 02 березня 2022 року.

Верховний Суд уважає, що такі доводи заявника є обґрунтованими.

Згідно з частиною третьою статті 368 ЦПК України розгляд справ у суді апеляційної інстанції здійснюється в судовому засіданні з повідомленням учасників справи, крім випадків, передбачених статтею 369 цього Кодексу.

Відповідно до частини першої статті 372 ЦПК України суд апеляційної інстанції відкладає розгляд справи в разі неявки у судове засідання учасника справи, щодо якого немає відомостей про вручення йому судової повістки, або за його клопотанням, коли повідомленні ним причини неявки буде визнано судом поважними.

Частиною першою статті 8 ЦПК України визначено, що ніхто не може бути позбавлений права на інформацію про дату, час і місце розгляду своєї справи або обмежений у праві отримання в суді усної або письмової інформації про результати розгляду його судової справи.

Згідно з частинами другою-п`ятою статті 128 ЦПК України суд повідомляє учасників справи про дату, час і місце судового засідання чи вчинення відповідної процесуальної дії, якщо їх явка є не обов`язковою. Судові виклики здійснюються судовими повістками про виклик. Судові повідомлення здійснюються судовими повістками-повідомленнями. Судова повістка про виклик повинна бути вручена з таким розрахунком, щоб особи, які викликаються, мали достатньо часу для явки в суд і підготовки до участі в судовому розгляді справи, але не пізніше ніж за п`ять днів до судового засідання, а судова повістка-повідомлення - завчасно.

Частиною восьмою статті 128 ЦПК України закріплено, що днем вручення судової повістки є: 1) день вручення судової повістки під розписку; 2) день отримання судом повідомлення про доставлення судової повістки

на офіційну електронну адресу особи; 3) день проставлення у поштовому повідомленні відмітки про відмову отримати судову повістку чи відмітки про відсутність особи за адресою місцезнаходження, місця проживання

чи перебування особи, повідомленою цією особою суду; 4) день проставлення у поштовому повідомленні відмітки про відмову отримати судову повістку чи відмітки про відсутність особи за адресою місцезнаходження, місця проживання чи перебування особи, що зареєстровані у встановленому законом порядку, якщо ця особа не повідомила суду іншої адреси. Якщо повістку надіслано на офіційну електронну адресу пізніше 17 години, повістка вважається врученою у робочий день, наступний за днем її відправлення, незалежно від надходження до суду повідомлення про її доставлення.

Вручення судової повістки представникові учасника справи вважається врученням повістки і цій особі (частина п`ята статті 130 ЦПК України).

Відповідно до статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод(далі - Конвенція) кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним

і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов`язків цивільного характеру або встановить обґрунтованість будь-якого висунутого проти нього кримінального обвинувачення.

Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ) неодноразово звертав увагу, що принцип рівності сторін вимагає надання кожній стороні розумної можливості представляти свою справу за таких умов, які не ставлять

її у явно гірше становище порівняно з протилежною стороною.

Загальна концепція справедливого судового розгляду, яка охоплює фундаментальний принцип змагальності процесу, вимагає, щоб особу, щодо якої порушено провадження, було поінформовано про цей факт. Принцип рівності сторін вимагає надання кожній стороні розумної можливості представляти свою справу за таких умов, які не ставлять її у явно гірше становище порівняно з протилежною стороною. Кожній стороні має бути забезпечена можливість ознайомитись із зауваженнями або доказами, наданими іншою стороною, у тому числі із апеляційною скаргою іншої сторони, та надати власні зауваження з цього приводу. Під загрозою стоїть упевненість сторін у функціонуванні правосуддя, яке ґрунтується, inter alia, на усвідомленні того, що вони мали змогу висловити свою позицію щодо кожного документа в матеріалах справи. Тому на національні суди може покладатися обов`язок з`ясувати, чи були судові повістки або інші документи завчасно отримані сторонами, та, у разі потреби, зафіксувати таку інформацію у тексті рішення. У разі невручення стороні належним чином судових документів вона може бути позбавлена можливості захищати себе у провадженні ("Харченко проти України", № 37666/13, § 6, 7 від 03 жовтня 2019 року).

У справі, яка переглядається Верховним Судом, апеляційний суд розглянув справу за відсутності позивача та його представника.

У касаційній скарзі представник позивача вказує про те, що сторона позивача була повідомлена про призначення справи до розгляду

на 11 травня 2022 року, проте, з урахуванням введення воєнного стану

в Україні та ракетних обстрілів, не було змоги подати до суду клопотання про відкладення розгляду справи, чи про зупинення провадження,

як і не було подано заяв про розгляд справи без участі сторони.

Разом із цим, суд апеляційної інстанції, замість того, щоб відкласти розгляд справи на іншу дату, розглянув справу без участі сторін (а. с. 196, т. 3)

й ухвалив судове рішення датою 20 травня 2022 року (а. с. 202-207, т. 3),

яка фактично є датою складення повного тексту.

Надаючи оцінку посиланням касаційної скарги на наявність підстав для відкладення апеляційним судом розгляду справи, чи зупинення провадження у справі, Верховний Суд ураховує таке.

Указом Президента України від 24 лютого 2022 року № 64/2022

"Про введення воєнного стану в Україні" у зв`язку з військовою агресією російської федерації проти України введено в Україні воєнний стан

із 05 години 30 хвилин 24 лютого 2022 року, який на цей час триває.

На період дії правового режиму воєнного стану, як правило, посилено охорону приміщень судів та обмежено доступ до них осіб, які не є працівниками суду.

З огляду на викладене, апеляційний суд міг би роз`яснити сторонам,

які не з`явилися в судове засідання, що відповідно до частин першої, другої

статті 212 ЦПК України учасники справи мають право брати участь

у судовому засіданні в режимі відеоконференції поза межами приміщення суду за умови наявності у суді відповідної технічної можливості, про яку суд зазначає в ухвалі про відкриття провадження у справі, крім випадків, коли явка цього учасника справи в судове засідання визнана судом обов`язковою. Учасник справи подає заяву про участь у судовому засіданні в режимі відеоконференції поза межами приміщення суду не пізніше ніж

за п`ять днів до судового засідання. Копія заяви в той самий строк надсилається іншим учасникам справи.

Адже участь сторін, представників сторін у судовому засіданні в режимі відеоконференції дозволить дослідити й оцінити доводи касаційної скарги

без порушення засад судочинства та водночас не наражати відвідувачів судового засідання на загрози їхньому життю, здоров`ю та безпеці, що можуть виникнути в умовах воєнної агресії проти України.

До таких правових висновків дійшов Верховний Суд у постанові

від 09 листопада 2022 року у справі № 350/1636/19(провадження

Відповідно до частин першої-другої статті 372 ЦПК України суд апеляційної інстанції відкладає розгляд справи у разі неявки у судове засідання учасника справи, щодо якого немає відомостей про вручення йому судової повістки, або за його клопотанням, коли повідомлені ним причини неявки буде визнано судом поважними. Неявка сторін або інших учасників справи, належним чином повідомлених про дату, час і місце розгляду справи,

не перешкоджає розгляду справи.

Верховний Суд ураховує, що згідно зі статтею 6 Конвенції суд має дотримуватися вимог щодо справедливого судового розгляду

і забезпечення доступу до суду.

У пункті 26 рішення ЄСПЛ "Надточій проти України" та пункті 23 рішення ЄСПЛ "Гурепка проти України № 2" наголошено, що принцип рівності

сторін - один зі складників ширшої концепції справедливого судового розгляду, за змістом якого кожна сторона повинна мати розумну можливість обстоювати свою позицію у справі в умовах, які не ставлять

її у суттєво менш сприятливе становище порівняно з опонентом.

Указане узгоджується з правовими висновками Великої Палати Верховного Суду, викладеними у постановах: від 12 лютого 2019 року у справі

№ 906/142/18 (провадження № 12-233гс18), від 03 березня 2020 року

у справі № 2а-1421/10/1916(провадження № 11-363зва19), та Верховного Суду, викладеними у постановах: від 29 вересня 2022 року у справі

№ 711/5528/19 (провадження № 61-6888св22), від 05 жовтня 2022 року

у справі № 757/34078/14-ц (провадження № 61-6503 св 22).

Відповідно до частини четвертої статті 263 ЦПК України при виборі

і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.

Таким чином, апеляційний суд, розглянувши справу за відсутності позивача та його представника, не у повній мірі виконав свій обов`язок щодо справедливого судового розгляду і забезпечення доступу до суду (стаття 6 Конвенції).

Розгляд справи за відсутності позивача вплинуло на правильність вирішення справи, так як належним чином не оцінено доводи позивача, зазначені в апеляційній скарзі, щодо суті спору, а саме, які стосуються постійного проживання позивача разом із матір`ю на час відкриття спадщини, необхідності врахувати довідку Кам`янобрідської СР від 06 червня 2018 року № 194-02-04, а не довідку Кам`янобрідської СР від 29 квітня 2013 року № 98, яка містить інформацію з даних реєстрації місця проживання, а не щодо фактичного проживання осіб. А також судом не враховано наступне.

Щодо вирішення спору по суті

Відповідно до частини першої статті 2 ЦПК України завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд

і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.

Згідно зі статтею 5 ЦПК України, здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором. У випадку, якщо закон або договір не визначають ефективного способу захисту порушеного, невизнаного або оспореного права, свободи

чи інтересу особи, яка звернулася до суду, суд відповідно до викладеної

в позові вимоги такої особи може визначити у своєму рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону.

Статтею 10 ЦПК України визначено, що суд при розгляді справи керується принципом верховенства права. Суд розглядає справи відповідно

до Конституції України (254к/96-ВР) , законів України, міжнародних договорів, згода

на обов`язковість яких надана Верховною Радою України. Суд застосовує при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод (995_004) 1950 року і протоколи до неї, згоду на обов`язковість яких надано Верховною Радою України, та практику Європейського суду з прав людини як джерело права.

Відповідно до частини першої статті 15, частини першої статті 16 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового

або майнового права та інтересу.

Звернувшись до суду з позовом у цій справі, ОСОБА_3 посилався на те, що він має право на земельну частку (пай) у порядку спадкування

за законом після смерті матері - ОСОБА_5, померлої

ІНФОРМАЦІЯ_1, яка, в свою чергу, успадкувала відповідне право після смерті свого чоловіка й батька позивача - ОСОБА_3, померлого ІНФОРМАЦІЯ_2 .

Частиною дев`ятою статті 5 ЗК України 1990 року (у редакції,

чинній на момент виникнення спірних правовідносин) закріплено,

що кожний член колективного сільськогосподарського підприємства, сільськогосподарського кооперативу, сільськогосподарського акціонерного товариства у разі виходу з нього має право одержати свою частку землі

в натурі (на місцевості), яка визначається в порядку, передбаченому частинами шостою і сьомою статті 6 цього Кодексу.

Відповідно до частини першої статті 22 ЗК України 1990 року право власності на землю або право користування наданою земельною ділянкою виникає після встановлення землевпорядними організаціями меж земельної ділянки в натурі (на місцевості) і документа, що посвідчує

У частині другій статті 23 цього Кодексу визначено, що державний акт

на право колективної власності на землю видається колективному сільськогосподарському підприємству, сільськогосподарському кооперативу, сільськогосподарському акціонерному товариству

із зазначенням розмірів земель, що перебувають у власності підприємства, кооперативу, товариства і у колективній власності громадян.

До державного акта додається список цих громадян.

Відповідно до статті 1 Закону України "Про порядок виділення в натурі

(на місцевості) земельних ділянок власникам земельних часток (паїв)" право на земельну частку (пай) мають, зокрема, колишні члени колективних сільськогосподарських підприємств, сільськогосподарських кооперативів, сільськогосподарських акціонерних товариств, у тому числі створених

на базі радгоспів та інших державних сільськогосподарських підприємств,

а також пенсіонери з їх числа, які отримали сертифікати на право

на земельну частку (пай) у встановленому законодавством порядку, громадяни та юридичні особи, які відповідно до законодавства України набули право на земельну частку (пай).

Згідно з частинами першою, другою статті 2 указаного Закону основним документом, що посвідчує право на земельну частку (пай), є сертифікат

на право на земельну частку (пай), виданий районною (міською) державною адміністрацією. Документами, що посвідчують право на земельну частку (пай), також є: свідоцтво про право на спадщину; посвідчені

у встановленому законом порядку договори купівлі-продажу, дарування, міни, до яких додається сертифікат на право на земельну частку (пай); рішення суду про визнання права на земельну частку (пай).

Відповідно до пункту 1 Указу Президента України від 08 серпня 1995 року № 720/95 "Про порядок паювання земель, переданих у колективну власність сільськогосподарським підприємствам і організаціям" (720/95)

паюванню підлягають сільськогосподарські угіддя, передані у колективну власність колективним сільськогосподарським підприємствам, сільськогосподарським кооперативам, сільськогосподарським акціонерним товариствам, у тому числі створеним на базі радгоспів та інших державних сільськогосподарських підприємств. Паювання земель радгоспів та інших державних сільськогосподарських підприємств здійснюється після перетворення їх на колективні сільськогосподарські підприємства.

Паювання земель передбачає визначення розміру земельної частки (паю)

у колективній власності на землю кожного члена колективного сільськогосподарського підприємства, сільськогосподарського кооперативу, сільськогосподарського акціонерного товариства

без виділення земельних ділянок в натурі (на місцевості).

Згідно з пунктом 2 цього Указу право на частку (пай)

мають члени колективного сільськогосподарського підприємства, сільськогосподарського кооперативу, сільськогосподарського акціонерного товариства, в тому числі пенсіонери, які раніше працювали в ньому

і залишилися членами зазначеного підприємства, кооперативу, товариства, відповідно до списку, що додається до державного акта на право колективної власності на землю.

Право на земельну частку (пай) особа набуває за наявності трьох умов: перебування в членах колективного сільськогосподарського підприємства; отримання цим підприємством державного акта на право колективної власності на землю; включення особи до списку, доданого до цього акта.

Таким чином, особа набуває права на земельну частку (пай) у разі, якщо

на момент одержання колективним сільськогосподарським підприємством акта на право колективної власності на землю вона була його членом

та включена до списку, що додається до державного акта на право колективної власності на землю.

Подібні правові висновки викладено у постановах Верховного Суду:

від 02 березня 2020 року у справі № 573/813/19-ц (провадження

№ 61-1543св20), від 13 травня 2020 року у справі № 627/66/17 (провадження № 61-42431св18), від 20 травня 2020 року у справі № 384/642/17 (провадження № 61-37931св18), від 02 вересня 2020 року у справі

№ 530/311/19 (провадження № 61-18113св19), від 22 жовтня 2020 року

у справі № 149/2978/18 (провадження № 61-4932св19), від 16 грудня

2020 року у справі № 637/672/19-ц (провадження № 61-553св20),

від 23 грудня 2020 року у справі № 609/1117/18 (провадження

№ 61-5685св19), від 16 червня 2021 року у справі № 137/1642/19 (провадження № 61-13243св20).

У пункті 11 постанови Пленуму Верховного Суду України від 30 травня 2008 року № 7 "Про судову практику у справах про спадкування" (v0007700-08) судам роз`яснено, що при вирішенні спору про спадкування права на земельну частку (пай) основним документом, що посвідчує таке право, є сертифікат про право на земельну частку (пай).

Разом із цим, відповідно до роз`яснень, наданих судам у пункті 24 постанови Пленуму Верховного Суду України від 16 квітня 2004 року № 7 (va007700-04) "Про практику застосування судами земельного законодавства

при розгляді цивільних справ", член колективного сільськогосподарського підприємства, включений до списку, що додається до державного акта

на право колективної власності на землю, набуває права на земельну частку (пай) з дня видачі цього акта, і в разі його смерті успадкування права на земельний пай здійснюється за нормами ЦК України (435-15) , у тому числі

й у випадку, коли з різних причин ця особа не отримала сертифікат на право на земельну частку (пай).

Цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін (частина перша статті 12 ЦПК України).

Відповідно до частини третьої статті 12, частин першої та шостої статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

Доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність

або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи (частина перша статті 76 ЦПК України).

Належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування (частина перша статті 77 ЦПК України).

Достовірними є докази, на підставі яких можна встановити дійсні обставини справи (стаття 79 ЦПК України).

Достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку

про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування (частина перша статті 80 ЦПК України).

За змістом статті 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному

та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази

не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність

і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним

у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).

Суди попередніх інстанцій, вирішуючи спір, встановили, що ОСОБА_6, який помер ІНФОРМАЦІЯ_2, був пенсіонером, який працював у КСП "Нива" і був його членом відповідно до списку, що додавався

до державного акта на право колективної власності на землю, тому,

з урахуванням вищенаведених норм матеріального права, мав право

на земельну частку (пай) при паюванні земель підприємства.

На день смерті ОСОБА_6 у будинку, де він проживав та був зареєстрований, була зареєстрована та проживала його дружина - ОСОБА_5 . Пленум Верховного Суду України у пункті 1 постанови від 30 травня 2008 року № 7 "Про судову практику у справах про спадкування" (v0007700-08) роз`яснив судам, що відносини спадкування регулюються правилами ЦК України (435-15) , якщо спадщина відкрилася не раніше 01 січня 2004 року. У разі відкриття спадщини до зазначеної дати застосовується чинне на той час законодавство, зокрема, відповідні правила ЦК Української РСР (1540-06) , у тому числі щодо прийняття спадщини, кола спадкоємців за законом. У разі коли спадщина, яка відкрилася до набрання чинності ЦК України (435-15) і строк на її прийняття не закінчився до 01 січня 2004 року, спадкові відносини регулюються цим Кодексом.

З урахуванням наведеного, спірні правовідносини щодо прийняття спадщини після смерті ОСОБА_6 регулюються нормами ЦК Української РСР (1540-06) .

Відповідно до частин першої, другої статті 524 ЦК Української РСР спадкоємство здійснюється за законом і за заповітом. Спадкоємство

за законом має місце, коли і оскільки воно не змінено заповітом.

Часом відкриття спадщини визначається день смерті спадковадвця

(стаття 525 ЦК Української РСР).

Згідно з частиною першою статті 529 ЦК Української РСР при спадкоємстві за законом спадкоємцями першої черги є, в рівних частках, діти (у тому числі усиновлені), дружина і батьки (усиновителі) померлого.

Для придбання спадщини необхідно, щоб спадкоємець її прийняв.

Не допускається прийняття спадщини під умовою або з застереженнями. Прийнята спадщина визнається належною спадкоємцеві з моменту відкриття спадщини (частини перша, друга статті 548 ЦК Української РСР).

Відповідно до частин першої, другої статті 549 ЦК Української РСР спадкоємець прийняв спадщину: 1) якщо він фактично вступив в управління або володіння спадковим майном; 2) якщо він подав державній нотаріальній конторі за місцем відкриття спадщини заяву про прийняття спадщини. Зазначені в цій статті дії повинні бути вчинені протягом шести місяців з дня відкриття спадщини.

Ураховуючи вищенаведене, на день смерті ОСОБА_6 разом із ним постійно проживала його дружина - ОСОБА_5, яка фактично вступила в управління або володіння спадковим майном після його смерті

(частина перша статті 549 ЦК Української РСР), тому вважається такою,

що прийняла спадщину.

Суди попередніх інстанцій, застосувавши відповідні норми матеріального права, встановивши фактичні обставини справи, надавши належну оцінку поданим сторонам доказам, вважали, що позивач, звернувшись до суду

із позовом у цій справі, довів факти того, ОСОБА_6 мав право

на земельну частку (пай) при паюванні земель КСП "Нива", а його

дружина - ОСОБА_5, фактично вступила в управління або володіння спадковим майном після його смерті на підставі частини першої статті 549 ЦК Української РСР, тобто прийняла спадщину.

Проте, суди попередніх інстанцій вважали, що позивачем не доведено факт прийняття ним спадщини після смерті матері - ОСОБА_5, в порядку частини третьої статті 1268 ЦК України.

У статті 1216 ЦК України визначено, що спадкуванням є перехід прав

і обов`язків (спадщини) від фізичної особи, яка померла (спадкодавця),

до інших осіб (спадкоємців). До складу спадщини входять усі права

і обов`язки, що належали спадкодавцеві на момент відкриття спадщини

і не припинилися внаслідок його смерті, за виключенням тих прав

і обов`язків, що зазначені у статті 1219 ЦК України (статті 1218, 1231 ЦК України ).

Згідно з частиною другою статті 1220 ЦК України часом відкриття спадщини є день смерті особи, або день, з якого вона оголошується померлою.

За змістом норми статті 1268 ЦК України порядок прийняття спадщини встановлюється залежно від того чи проживав постійно спадкоємець разом із спадкодавцем на час відкриття спадщини.

Відповідно до частин третьої і четвертої статті 1268 ЦК України спадкоємець, який постійно проживав разом із спадкодавцем на час відкриття спадщини, вважається таким, що прийняв спадщину, якщо протягом строку, встановленого статтею 1270 ЦК України, він не заявив

про відмову від неї.

Позивач указував, що після смерті матері 06 лютого 2012 року він прийняв спадщину, зокрема, право на земельну частку (пай), яке вона успадкувала від померлого ІНФОРМАЦІЯ_2 чоловіка, в порядку частини третьої статті 1268 ЦК України, так як проживав разом із матір`ю за однією адресою та вів з нею спільне господарство.

Обґрунтовуючи відповідні доводи своєї позовної заяви, ОСОБА_3 посилався на довідку Кам`янобрідської СР від 06 червня 2018 року

№ 194-02-04, у якій зазначено про те, що ОСОБА_3 здійснював догляд за своєю матір`ю - ОСОБА_5, яка померла ІНФОРМАЦІЯ_1,

та на день смерті вони вели спільне господарство (а. с. 187, т. 1).

Суди попередніх інстанцій, вирішуючи спір, виходили з того, що вказана довідка не є належним і допустимим доказом спільного проживання ОСОБА_3 й ОСОБА_5 на час відкриття спадщини, врахувавши довідку Кам`янобрідської СР від 29 квітня 2013 року № 98, у якій зазначено, у тому числі, що ОСОБА_5 була прописана та проживала у будинку АДРЕСА_1 . На день смерті ОСОБА_5 проживала одиноко (а. с. 107, т. 3).

Разом із цим, такі висновки по суті вирішення спору є передчасними

з огляду на таке.

Факт реєстрації місця проживання позивача за іншою адресою, ніж місце проживання й реєстрації ОСОБА_5, не має правового значення

у спірних правовідносинах.

Місцем проживання фізичної особи згідно з частиною першою статті 29 ЦК України є житловий будинок, квартира, інше приміщення, придатне

для проживання в ньому (гуртожиток, готель тощо), у відповідному населеному пункті, в якому фізична особа проживає постійно, переважно або тимчасово.

Статтями 2, 3 Закону України "Про свободу пересування та вільний вибір місця проживання в Україні" передбачено, що реєстрація місця проживання чи місця перебування особи або її відсутність не можуть бути умовою реалізації прав і свобод, передбачених Конституцією, законами

чи міжнародними договорами України, або підставою для їх обмеження.

Місцем проживання є адміністративно-територіальна одиниця, на території якої особа проживає строком понад шість місяців на рік.

Таким чином, відсутність реєстрації місця проживання позивача за місцем проживання спадкодавця не може бути доказом того, що він не проживав

зі спадкодавцем, оскільки сама по собі відсутність такої реєстрації згідно

зі статтею 2 Закону України "Про свободу пересування та вільний вибір місця проживання в Україні" не є абсолютним підтвердженням обставин про те, що спадкоємець не проживав зі спадкодавцем на час відкриття спадщини, якщо обставини, встановлені частиною третьою статті 1268 ЦК України, підтверджуються іншими належними і допустимими доказами, які були надані позивачем, та оцінені судом.

Такі правові висновки викладено у постановах Верховного Суду:

від 04 липня 2018 року у справі № 404/2163/16 (провадження

№ 61-15926св18), від 10 січня 2019 року у справі № 484/747/17 (провадження № 61-44149св18), від 01 липня 2020 року у справі

№ 222/1109/17 (провадження № 61-43496св18).

В ухвалі Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 14 вересня 2020 року у справі № 569/15147/17 (провадження

№ 61-39308сво18), якою вказану справу повернуто колегії суддів,

яка її передала на розгляд Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду

у складі Верховного Суду, зазначено, що тлумачення статті 29 ЦК України

у поєднанні зі статтями 2, 3 Закону України "Про свободу пересування

та вільний вибір місця проживання в Україні" у відповідній редакції

та Положення про паспорт громадянина України, затвердженого постановою Верховної Ради України від 26 червня 1992 року № 2503-XII (2503-12) ,

дає підстави для висновку, що постійне місце проживання громадян України може бути підтверджено як відміткою у паспорті, так і іншими документами згідно із статтею 3 Закону України "Про свободу пересування та вільний вибір місця проживання в Україні".

Верховний Суд у постанові від 21 жовтня 2020 року у справі № 569/15147/17 (провадження № 61-39308св18) вказав, що частина третя статті 1268 ЦК України вимагає наявність фактичного проживання спадкоємця разом

із спадкодавцем на час відкриття спадщини, а не лише реєстрацію місця проживання за адресою спадкодавця, що можуть бути відмінними один

від одного.

Подібні правові висновки викладено Верховним Судом у постанові

від 12 січня 2022 року у справі № 446/53/16-ц (провадження

№ 61-11488св21).

Отже, під час вирішення питання, чи прийняли спадкоємці спадщину

у порядку частини третьої статті 1268 ЦК України, суд повинен досліджувати та встановлювати фактичне місце проживання спадкодавця на момент смерті та фактичне місце проживання його спадкоємців.

Хоча суд апеляційної інстанції й послався на правовий висновок Верховного Суду, викладений у постанові від 21 жовтня 2020 року у справі

№ 569/15147/17 (провадження № 61-39308св18), за яким для вирішення питання щодо наявності підстав для застосування до спірних правовідносин положень частини третьої статті 1268 ЦК України

є необхідним встановлення місця проживання спадкодавця і спадкоємця, проте, залишаючи без змін рішення суду першої інстанції, не врахував вищевказаного й виходив фактично з формального дослідження змісту довідок Кам`янобрідської СР від 29 квітня 2013 року № 98 та від 06 червня 2018 року № 194-02-04.

У пункті 11 постанови Пленуму Верховного Суду України від 18 грудня 2009 року № 14 "Про судове рішення у цивільній справі" (v0014700-09) судам роз`яснено, що у мотивувальній частині рішення слід наводити дані про встановлені судом обставини, що мають значення для справи, їх юридичну оцінку

та визначені відповідно до них правовідносини, а також оцінку всіх доказів, розрахунки, з яких суд виходив при задоволенні грошових та інших майнових вимог. Встановлюючи наявність або відсутність фактів, якими обґрунтовувалися вимоги чи заперечення, визнаючи одні та відхиляючи інші докази, суд має свої дії мотивувати та враховувати, що доказування

не може ґрунтуватися на припущеннях.

У справі, яка переглядається Верховним Судом, суд апеляційної інстанції, повинен був, у першу чергу, дослідити та встановити фактичне місце проживання спадкодавця на момент смерті та фактичне місце проживання його спадкоємців, проте навдав оцінку виключно вищевказаним довідкам сільської ради.

У частині четвертій статті 411 ЦПК України закріплено, що справа направляється на новий розгляд до суду апеляційної інстанції, якщо порушення норм процесуального права допущені тільки цим судом. У всіх інших випадках справа направляється до суду першої інстанції.

Таким чином, доводи касаційної скарги дають підстави для висновку,

що оскаржувана постанова суду апеляційної інстанції ухвалена

без додержання норм процесуального права. Тому касаційну скаргу слід задовольнити частково, оскаржувану постанову суду апеляційної інстанції скасувати, справу передати на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.

Щодо розподілу судових витрат

Згідно з підпунктами "б", "в" пункту 4 частини першої статті 416 ЦПК України суд касаційної інстанції має вирішити питання щодо нового розподілу судових витрат, понесених у зв`язку із розглядом справи у суді першої інстанції та апеляційної інстанції, у разі скасування рішення