провівши у порядку письмового провадження попередній розгляд справи за касаційною скаргою ОСОБА_2, поданою адвокатом Мироновим Олегом Анатолійовичем, на рішення Дзержинського районного суду м. Харкова від 24 лютого 2020 року, ухвалене у складі судді Шишкіна О. В.,та постанову Харківського апеляційного суду від 9 липня 2020 року, прийняту колегією у складі суддів: Яцини В. Б., Бурлака І. В., Хорошевського О. М.,

Короткий зміст позовних вимог

У жовтні 2016 року ОСОБА_1 звернулася з позовом до ОСОБА_2, третя особа, яка не заявляє самостійні вимоги на предмет спору на стороні відповідача, - Приватна фірма "Корал" (далі - ПФ "Корал"), про поділ майна, стягнення коштів за шлюбним договором.

В обґрунтування позовних вимог, з урахуванням уточнень від 25 жовтня 2017 року та від 15 травня 2019 року, зазначала, що вона з 15 жовтня 1983 року перебувала у шлюбі із ОСОБА_2, який розірваний рішенням Дзержинського районного суду м. Харкова від 5 лютого 2009 року (справа № 2-2073/09).

За час шлюбу вона з відповідачем ОСОБА_2 у 1992 році створили ПФ "Корал", код ЄДРПОУ № 14084868, що знаходиться за адресою: м. Харків, вул. Євгена Котляра (вул. Червоноармійська), 15-А. Також за цією адресою розташовані виробничі приміщення, що знаходяться на балансі ПФ "Карал", придбані за грошові кошти батьків ОСОБА_1 - ОСОБА_4 та ОСОБА_5, які несли і фінансові витрати зі створення ПФ "Карал".

Згідно з правовстановлюючими документами ПФ "Корал" її засновником є ОСОБА_2, а ОСОБА_1 була директором фірми приблизно до 2006 року. У 2006 році ОСОБА_2 звільнив ОСОБА_1 та не допускав її до приміщень фірми.

Вказувала, що після реєстрації шлюбу, під час спільного подружнього проживання та ведення спільного домашнього господарства нею та відповідачем 25 вересня 2006 року укладено шлюбний договір ВЕА № 295611, який нотаріально посвідчений. Відповідно до пункту 2 договору ОСОБА_2 та ОСОБА_1 дійшли згоди, що під час шлюбу ОСОБА_2 став засновником ПФ "Корал" та у разі поділу долі (корпоративного права) на майно фірми ОСОБА_2 зобов`язується передати своїй дружині ОСОБА_1 1/3 частину майна від вартості ринкової експертної оцінки на момент поділу, але не менш ніж еквівалент 70 000,00 дол. США, а ОСОБА_1 не буде претендувати на інший перерозподіл прав на майно і майнові права цієї фірми. Відповідно до пункту 3 цього договору сторони також домовились, що в разі розірвання шлюбу між подружжям та до моменту розподілу майна ОСОБА_2 зобов`язується утримувати ОСОБА_1 та виплачувати їй 10% кожного місяця від прибутку, який буде ним отримано від експлуатації об`єкта за адресою: АДРЕСА_1 .

Також позивач зазначала, що відповідач зазначений договір не оскаржував та частково його виконував, до травня 2014 року вона вільно користувалася своєю часткою майна, визначеною в договорі, після чого відповідач закрив доступ позивачу до приміщень та обладнання ПФ "Корал", змінив замки на вхідних дверях у приміщення фірми, наняв охоронців, які не пускають позивача до приміщень фірми, чим порушив права ОСОБА_1 та умови шлюбного договору від 25 вересня 2006 року.

На підставі викладеного ОСОБА_1 просила суд: стягнути з відповідача на її користь відповідно до пункту 2 шлюбного договору від 25 вересня 2006 року 70 000,00 дол. США та відповідно до пункту 3 договору - 23 800,00 грн.

Короткий зміст судових рішень судів першої і апеляційної інстанцій та мотиви їх прийняття

Рішенням Дзержинського районного суду м. Харкова від 24 лютого 2020 року позов ОСОБА_1 задоволено.

Стягнено з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 70 000,00 дол. США відповідно пункту 2 шлюбного договору від 25 вересня 2006 року.

Стягнено з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 23 800,00 грн відповідно пункту 3 шлюбного договору від 25 вересня 2006 року.

Стягнено з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 судові витрати у розмірі 6 890,01 грн.

Задовольняючи позовні вимоги, суд першої інстанції виходив з того, що відповідач не надав належних та допустимих доказів на підтвердження того, що об`єкти, які використовувалися відповідачем для здійснення підприємницької діяльності під час перебування у шлюбі з позивачем, були його власністю або отримані у користування від інших осіб, або надані замовниками послуг. При цьому відповідач отримував доходи від здійснення своєї підприємницької діяльності, що підтверджується відповідними довідками.

Постановою Харківського апеляційного суду від 9 липня 2020 року апеляційну скаргу ОСОБА_2 задоволено частково.

Рішення Дзержинського районного суду м. Харкова від 24 лютого 2020 року скасовано в частині стягнення з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 23 800,00 грн відповідно до пункту 3 шлюбного договору від 25 вересня 2006 року і у задоволенні позову в цій частині відмовлено.

У порядку перерозподілу судових витрат стягнено з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 судовий збір у розмірі 6 664,34 грн.

В іншій частині рішення Дзержинського районного суду м. Харкова від 24 лютого 2020 року залишено без змін.

Апеляційний суд погодився з висновками суду першої інстанції про доведеність позовних вимог про поділ спільного сумісного майна подружжя відповідно до умов пункту 2 шлюбного договору, а також зазначив, що такі вимоги відповідають матеріалам справи і нормам матеріального права та не спростовані доводами апеляційної скарги.

Скасовуючи рішення суду першої інстанції в частині стягнення коштів на утримання позивача відповідно до пункту 3 шлюбного договору та відмовляючи у задоволенні цих вимог, суд апеляційної інстанції виходив з того, що в цій частині суд першої інстанції виходив із даних про дохід відповідача як фізичної особи-підприємця, що не відповідає пункту 3 шлюбного договору, відповідно до якого ця сума обраховується від прибутку, який буде отримано ОСОБА_2 від експлуатації об`єкта за адресою: АДРЕСА_1, а не від доходу, з чим помилково погодився суд першої інстанції. Позивач не надала належних та допустимих доказів на спростування заперечень відповідача про те, що він, крім доходу від підприємницької діяльності, поніс витрати, пов`язані зі сплатою банківського кредиту. Крім того, отриманий ним дохід від підприємницької діяльності не є тим прибутком від експлуатації нерухомості, про який вказано у пункті 3 шлюбного договору.

Короткий зміст вимог касаційної скарги та узагальнені доводи особи, яка її подала

29 липня 2020 року ОСОБА_2 звернувся до Верховного Суду з касаційною скаргою, у якій, посилаючись на неправильне застосування судами попередніх інстанції норм матеріального права та порушення процесуального права, просить скасувати рішення Дзержинського районного суду м. Харкова від 24 лютого 2020 року і постанову Харківського апеляційного суду від 9липня 2020 року в частині стягнення з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 грошових коштів в розмірі 70 000,00 дол. США відповідно до пункту 2 шлюбного договору від 25 вересня 2006 року та направити справу в цій частині на новий розгляд до суду першої інстанції.

Підставою касаційного оскарження судових рішень заявник вказує неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, а саме застосування норм права без урахування висновку щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду України від 15 червня 2011 року в справі № 6-7228св10 (пункт 1 частини другої статті 389 ЦПК України).

Також заявник вказує на порушення судами першої та апеляційної інстанцій норм процесуального права, зазначаючи, що суд не дослідив зібрані у справі докази та необґрунтовано відхилив його клопотання (пункт 4 частини другої статті 389 ЦПК України).

Касаційна скарга мотивована також тим, що суд першої інстанції вийшов за межі своїх повноважень на справедливий суд, встановлений законом, прийнявши до розгляду заяви позивача про уточнення та збільшення позовних вимог, чим порушив норми процесуального права.

Суд апеляційної інстанції не врахував зазначені порушення норм процесуального права судом першої інстанції та не надав оцінки таким доводам відповідача, не навів мотиви їх прийняття чи відхилення.

Зазначає, що висновки судів попередніх інстанцій про те, що статутний капітал та майно ПФ "Корал" сформовано за рахунок спільних коштів подружжя, виробничі приміщення, які знаходяться на балансі ПФ "Корал", були придбані за грошові кошти батьків ОСОБА_1, є помилковими і не підтверджені жодними доказами. Судине звернулиуваги на те, що згідно з інформацією з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно право власності ПФ "Корал" на нежитлову будівлю А-2 площею 291 кв. м виникло на підставі рішення Господарського суду Харківської бласті від 15 жовтня 2007 року у справі № 15/449-07, яким встановлено, що підприємство будувало приміщення за вказаною адресою господарським способом (тобто власними силами за власний кошт), а право власності на них у підприємства виникло на підставі рішення суду, а не на підставі договору купівлі-продажу. Тобто факт виникнення права власності ПФ "Корал" на нерухоме майно не пов`язано з договором купівлі-продажу та внесками грошових коштів з боку сторонніх фізичних осіб. Для фінансування будівництва виробничих приміщень підприємства був отриманий банківський кредит, який до цього часу не виплачений.

Стягуючи з відповідача на користь позивача 70 000,00 дол. США, суди застосували норми закону, які регулюють правовий режим спільної власності подружжя та поділу спільного майна подружжя, в той час як зміст позовних вимог складали вимоги, обґрунтовані невиконанням договірних зобов`язань за шлюбним договором. Тому під час вирішення судового спору суди мали застосовувати норми зобов`язального, а не речового права.

Вказує, що відповідно до положень шлюбного договору майно ПФ "Корал" не визначено сторонами об`єктом спільної власності подружжя; виникнення договірного зобов`язання відповідача залежить від виникнення факту поділу долі (корпоративного права) на майно фірми, тобто є зобов`язанням під умовою; договірне зобов`язання відповідача полягає у передачі позивачу 1/3 частини майна, а не у сплаті коштів, тобто не є грошовим зобов`язанням; договором не визначене конкретне майно, яке підлягає передачі позивачу згідно вказаного зобов`язання, проте визначено, що вартість такого майна має дорівнювати 1/3 від вартості ринкової експертної оцінки на моменту поділу; якщо вартість 1/3 частки майна ПФ "Корал" на час поділу буде коштувати менше еквіваленту 70 000,00 дол. США, то відповідач має передати позивачу майно на суму, що дорівнює еквіваленту 70000,00 дол. США; якщо відповідне договірне зобов`язання буде виконано відповідачем, то позивачка не буде претендувати на інший перерозподіл прав на майно і майнові права фірми.

Тому, ухвалюючи рішення про стягнення грошових коштів, суди першої та апеляційної інстанцій не звернули уваги на те, що пункт 2 спірного шлюбного договору не містить положень про будь-які грошові зобов`язання відповідача, тому безпідставно ухвалили рішення про стягнення коштів саме на підставі пункту 2 шлюбного договору від 25 вересня 2006 року.

Відзив на касаційну скаргу не надходив.

Провадження у суді касаційної інстанції

Ухвалою Верховного Суду від 10 серпня 2020 року відкрито касаційне провадження у цій справі та витребувано її матеріали із суду першої інстанції.

Ухвалою Верховного Суду від 29 вересня 2020 року клопотання ОСОБА_2, подане адвокатом Мироновим О. А., про зупинення виконання рішення Дзержинського районного суду м. Харкова від 24 лютого 2020 року та постанови Харківського апеляційного суду від 9 липня 2020 року задоволено частково.

Зупинено виконання рішення Дзержинського районного суду м. Харкова від 24 лютого 2020 року в частині стягнення з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 70 000,00 дол. США до закінчення його перегляду в касаційному порядку.

У іншій частині клопотання відмовлено.

Встановлені судами першої та апеляційної інстанцій обставини справи

Судами попередніх інстанцій встановлено, що ОСОБА_1 та ОСОБА_2 перебували у шлюбі з 15 жовтня 1983 року.

Рішенням Дзержинського районного суду м. Харкова від 5 лютого 2009 року шлюб між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 розірвано.

За час шлюбу позивачем та відповідачем у справі у 1992 році було створено ПФ "Корал", код ЄДРПОУ № 14084868, що знаходиться за адресою м. Харків, вул. Євгена Котляра (вул. Червоноармійська), 15-А, за якою розташовані виробничі приміщення, що знаходяться на балансі ПФ "Корал", придбані за грошові кошти батьків ОСОБА_1 - ОСОБА_4 та ОСОБА_5 . Фінансові витрати щодо створення ПФ "Корал" також виплачувалися батьками позивача.

Під час шлюбу ОСОБА_1 та ОСОБА_2 25 вересня 2006 року укладено шлюбний договір ВЕА № 295611, який нотаріально посвідчений.

Відповідно до пункту 2 шлюбного договору ОСОБА_2 та ОСОБА_1 дійшли згоди, що у разі поділу долі (корпоративного права) на майно фірми, ОСОБА_2 зобов`язується передати своїй дружині ОСОБА_1 1/3 частину майна від ринкової експертної оцінки на момент поділу, але не менш ніж еквівалент 70 000,00 дол. США, а ОСОБА_1 не буде претендувати на інший перерозподіл прав на майно і майнові права цієї фірми.

Відповідно до пункту 3 договору сторони домовились, що в разі розірвання шлюбу між подружжям та до моменту розподілу майна ОСОБА_2 зобов`язується виплачувати на утримання ОСОБА_1 10% кожного місяця від прибутку, який буде ним отримано від експлуатації об`єкта за адресою: АДРЕСА_1 .

Відповідач зазначений договір не оскаржував та частково його виконував.

Позиція Верховного Суду, застосовані норми права та мотиви, з яких виходить суд при прийнятті постанови

Відповідно до статті 3 ЦПК України провадження у цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Згідно з положеннями частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.

Частиною першою статті 400 ЦПК України встановлено, що, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення (частина третя статті 401 ЦПК України).

Оскільки рішення судів першої та апеляційної інстанцій оскаржуються тільки в частині стягнення з відповідача на користь позивача грошових коштів у розмірі 70 000,00 дол. США відповідно до пункту 2 шлюбного договору, то відповідно до положенньстатті 400 ЦПК України в іншій частині судові рішення не переглядаються.

Вивчивши матеріали цивільної справи та перевіривши доводи касаційної скарги, суд дійшов таких висновків.

Положеннями статей 15, 16 ЦКУкраїни визначено право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання, а також право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.

Згідно з частинами першою, дев'ятою статті 7 СК України сімейні відносини регулюються цим Кодексом та іншими нормативно-правовими актами на засадах справедливості, добросовісності та розумності відповідно до моральних засад суспільства.

Серед загальних засад регулювання сімейних відносин у частині другій статті 7 СК України закріплена можливість урегулювання цих відносин за домовленістю (договором) між їх учасниками.

Стаття 9 СК України визначає загальні межі договірного регулювання відносин між подружжям, а саме: така домовленість не повинна суперечити вимогам СК України (2947-14) , іншим законам та моральним засадам суспільства. Під вимогами законів у цьому випадку слід розуміти імперативні норми, що встановлюють заборону для договірного регулювання відносин подружжя.

Більш детальна регламентація договірного регулювання відносин між подружжям викладена у статті 64 СК України.

Відповідно до частини першої статті 64 СК України дружина та чоловік мають право на укладення між собою усіх договорів, які не заборонені законом, як щодо майна, що є їхньою особистою приватною власністю, так і щодо майна, яке є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя.

Оскільки договір, зокрема, шлюбний договір, насамперед, є категорією цивільного права, то відповідно до статті 8 СК України у випадках договірного регулювання сімейних відносин повинні застосовуватися загальні норми статей 3, 6 ЦК України щодо свободи договору, а також глав 52, 53 ЦК України (435-15) щодо поняття та умов договору, його укладення, зміни і розірвання.

Відповідно до частини 3 статті 6 ЦК України сторони в договорі можуть відступити від положень актів цивільного законодавства і врегулювати свої відносини на власний розсуд. Таким чином, особам надається право вибору: використати існуючі норми законодавства для регулювання своїх стосунків або встановити для цих стосунків власні правила поведінки.

Принцип свободи договору відповідно до статей 6, 627 ЦК України є визначальним та полягає у наданні особі права на власний розсуд реалізувати, по-перше, можливість укласти договір (або утриматися від укладення договору); по-друге, можливість визначити зміст договору на власний розсуд, враховуючи зустрічну волю іншого учасника договору та обмеження щодо окремих положень договору, встановлені законом.

Отже, сторони не можуть на власний розсуд врегулювати у договорі свої відносини лише у випадках, якщо існує пряма заборона, встановлена актом цивільного законодавства; заборона випливає зі змісту акта законодавства; така домовленість суперечить суті відносин між сторонами.

Договір як універсальний регулятор приватних відносин, покликаний забезпечити їх регулювання та має бути направлений на встановлення, зміну або припинення приватних прав та обов'язків.

Шлюбним договором регулюються майнові відносини між подружжям, визначаються їхні майнові права та обов'язки. Шлюбний договір не може зменшувати обсягу прав дитини, які встановлені цим Кодексом, а також ставити одного з подружжя у надзвичайно невигідне матеріальне становище. За шлюбним договором не може передаватися у власність одному з подружжя нерухоме майно та інше майно, право на яке підлягає державній реєстрації (частини перша, четверта, п'ята статті 93 СК України).

Відповідно до статті 94 СК України шлюбний договір укладається у письмовій формі і нотаріально посвідчується.

Згідно зі статтею 95 СК України, якщо шлюбний договір укладено до реєстрації шлюбу, він набирає чинності у день реєстрації шлюбу. Якщо шлюбний договір укладено подружжям, він набирає чинності у день його нотаріального посвідчення.

Відповідно до статті 96 СК України у шлюбному договорі може бути встановлено загальний строк його дії, а також строки тривалості окремих прав та обов`язків. У шлюбному договорі може бути встановлена чинність договору або окремих його умов і після припинення шлюбу.

Згідно зі статтею 97 СК України у шлюбному договорі може бути визначене майно, яке дружина, чоловік передає для використання на спільні потреби сім`ї, а також правовий режим майна, подарованого подружжю у зв`язку з реєстрацією шлюбу. Сторони можуть домовитися про непоширення на майно, набуте ними за час шлюбу, положень статті 60 цього Кодексу і вважати його спільною частковою власністю або особистою приватною власністю кожного з них. Сторони можуть домовитися про можливий порядок поділу майна, у тому числі і в разі розірвання шлюбу. У шлюбному договорі сторони можуть передбачити використання належного їм обом або одному з них майна для забезпечення потреб їхніх дітей, а також інших осіб. Сторони можуть включити до шлюбного договору будь-які інші умови щодо правового режиму майна, якщо вони не суперечать моральним засадам суспільства.

Згідно зі статтею 99 СК України сторони можуть домовитися про надання утримання одному з подружжя незалежно від непрацездатності та потреби у матеріальній допомозі на умовах, визначених шлюбним договором. Якщо у шлюбному договорі визначені умови, розмір та строки виплати аліментів, то в разі невиконання одним із подружжя свого обов`язку за договором аліменти можуть стягуватися на підставі виконавчого напису нотаріуса. Шлюбним договором може бути встановлена можливість припинення права на утримання одного з подружжя у зв`язку з одержанням ним майнової (грошової) компенсації.

Відповідно до статті 101 СК України одностороння відмова від шлюбного договору не допускається. Подружжя має право відмовитися від шлюбного договору. У такому разі, за вибором подружжя, права та обов`язки, встановлені шлюбним договором, припиняються з моменту його укладення або в день подання нотаріусу заяви про відмову від нього.

Відповідно до статті 102 СК України на вимогу одного з подружжя шлюбний договір може бути розірваний за рішенням суду з підстав, що мають істотне значення, зокрема, в разі неможливості його виконання.

Договір є обов'язковим для виконання сторонами (стаття 629 ЦК України).

Згідно з положеннями статей 526, 530, 610, частини першої статті 612 ЦК України зобов'язання повинні виконуватись належним чином, у встановлений термін, відповідно до умов договору та вимог чинного законодавства. Порушенням зобов'язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов'язання (неналежне виконання).

Правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним.

Отже, принцип свободи договору відповідно до статті 6, частини першої статті 626, статті 627 ЦК України є визначальним та полягає у наданні особі права на власний розсуд реалізувати, по-перше: можливість укласти договір (або утриматися від укладення договору); по-друге, можливість визначити зміст договору на власний розсуд, враховуючи при цьому зустрічну волю іншого учасника договору та обмеження щодо окремих положень договору, встановлені законом. Разом з тим, сторони не можуть на власний розсуд врегулювати у договорі свої відносини лише у випадках, якщо існує пряма заборона, встановлена актом цивільного законодавства, заборона випливає зі змісту акта законодавства, така домовленість суперечить суті відносин між сторонами.

Згідно зі статтями 69, 70 СК України дружина і чоловік мають право на поділ майна, що належить їм на праві спільної сумісної власності, незалежно від розірвання шлюбу. У разіподілу майна, що є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя, частки майна дружини та чоловіка є рівними, якщо інше не визначено домовленістю між ними або шлюбним договором.

Відповідно до частин першої, другої статті 71 СК України майно, що є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя, ділиться між ними в натурі. Неподільні речі присуджуються одному з подружжя, якщо інше не визначено домовленістю між ними.

Як встановлено судами та підтверджується матеріалами справи, позивач ОСОБА_1 та ОСОБА_2 перебували у шлюбі з 15 жовтня 1983 року до 5 лютого 2009 року.

Під час шлюбу сторони у справі у 1992 році створили ПФ "Корал".

Також під час шлюбу 25 вересня 2006 року ОСОБА_1 та ОСОБА_2 уклали шлюбний договір ВЕА № 295611.

Відповідно до пункту 2 шлюбного договору ОСОБА_2 та ОСОБА_1 дійшли згоди, що під час шлюбу ОСОБА_2 став засновником ПФ "Корал", яка зареєстрована 1 липня 1992 року № 339 Ленінським РВК м. Харкова. У разі поділу долі (корпоративного права) на майно фірми, ОСОБА_2 зобов`язується передати своїй дружині ОСОБА_1 1/3 частину майна від ринкової експертної оцінки на момент поділу, але не менш ніж еквівалент 70 000,00 дол. США, а ОСОБА_1 не буде претендувати на інший перерозподіл прав на майно і майнові права цієї фірми.

Враховуючи наведене, суди при ухваленні оскаржуваних рішень на підставі належним чином оцінених доказів, поданих сторонами, з урахуванням встановлених обставин і вимог закону, дійшли правильних висновків, що, уклавши шлюбний договір, сторони визначили правовий статус майна, набутого ними у шлюбі, а також визначили їхні майнові права та обов`язки щодо такого майна.

Встановивши, що ПФ "Корал" створена за час перебування у шлюбі, а також врахувавши згоду сторін, що у разі поділу долі (корпоративного права) на майно фірми відповідач зобов`язується передати своїй дружині ОСОБА_1 1/3 частину майна від ринкової експертної оцінки на момент поділу, але не менш ніж еквівалент 70 000,00 дол. США, а ОСОБА_1 не буде претендувати на інший перерозподіл прав на майно і майнові права цієї фірми, суд першої інстанції, з яким погодився й суд апеляційної інстанції, дійшов обґрунтованого висновку про стягнення з відповідача на користь позивача компенсацію вартості 1/3 частини майна вказаної фірми у розмірі 70 000,00 дол. США відповідно до пункту 2 шлюбного договору.

Доводи касаційної скарги про те, що шлюбним договором майно ПФ "Корал" не визначено сторонами об`єктом спільної власності подружжя; виникнення договірного зобов`язання залежить від поділу долі (корпоративного права) на майно фірми; договірне зобов`язання відповідача полягає у передачі позивачу 1/3 частки майна, яке належить фірмі, на суму, що дорівнює еквіваленту 70 000,00 дол. США, а не сплати будь-яких коштів, тобто не є грошовим зобов`язанням, не можуть бути прийняті колегією суддів до уваги з огляду на таке.

У постанові Верховного Суду від 23 лютого 2022 року в справі № 607/3781/18 (провадження № 61-21041св19) зроблено висновок, що якщо один з подружжя є засновником приватного підприємства і вносить до його статутного капіталу майно, придбане за рахунок спільних коштів подружжя, то таке майно переходить у власність цього підприємства, а в іншого з подружжя право власності на майно (тобто речове право) трансформується в право вимоги (зобов'язальне право), сутність якого полягає у праві вимоги виплати половини вартості внесеного майна в разі поділу майна подружжя або право вимоги половини отриманого доходу від діяльності підприємства. Таким чином, частка у статутному капіталі підприємства як об'єкт корпоративних прав не є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя та не може були предметом поділу.

У постанові Верховного Суду від 13 березня 2019 року у справі № 756/10797/15-ц (провадження № 61-40676св18) міститься правовий висновок, згідно з яким грошові кошти, внесені одним з подружжя, який є учасником господарського товариства, у статутний капітал цього товариства за рахунок спільних коштів подружжя, стають власністю цього товариства, а право іншого з подружжя на спільні кошти трансформується у право вимоги на виплату частини вартості такого внеску. При цьому одним із визначальних є факт набуття подружжям таких грошових коштів у шлюбі.

Схожі висновки викладені в постановахВерховного Суду України від 3 липня 2013 року у справі№ 6-61цс13, з якими погодилася Велика Палата Верховного Суду у постанові від 29 червня 2021 року в справі № 916/2813/18 (провадження № 12-71гс20).

Виходячи з зазначеного, помилковими є доводи касаційної скарги про безпідставне стягнення судами з відповідача на користь позивача грошових коштів як компенсацію вартості майна, яке належить ПФ "Корал", відповідно до пункту 2 шлюбного договору.

Колегія суддів не приймає до уваги інші доводи касаційної скарги про безпідставне стягнення грошових коштів на підставі пункту 2 шлюбного договору, оскільки такі доводи зводяться до незгоди з умовами шлюбного договору та висновками судів попередніх інстанцій.

Аналізуючи зміст пункту 2 шлюбного договору, можна зробити висновок, що сторони цього договору визначили свої відносини на майбутнє, залежно від настання певної події.

Шлюбний договір є особливим способом урегулювання наявних між подружжям майнових відносин або майнових відносин, що можуть виникнути в майбутньому, засобом захисту майнових прав подружжя, а також засобом здійснення майнових обов`язків, тому відповідно до статті 8 СК України у випадках договірного регулювання сімейних відносин повинні застосовуватися загальні норми статей 3, 6 ЦК України щодо свободи договору.

Оскільки шлюбний договір відповідачем не оспорений, судом не визнаний недійсним, то зобов`язання за цим договором підлягають виконанню.

Посилання в касаційній скарзі на те, що суд першої інстанції вийшов за межі своїх повноважень на справедливий суд, встановлений законом, прийнявши до розгляду заяви позивача про уточнення та збільшення позовних вимог, не може бути прийнято колегією суддів до уваги, з огляду на таке.

Статтею 49 ЦПК України визначено, що крім прав та обов`язків, визначених у статті 43 цього Кодексу, позивач вправі збільшити або зменшити розмір позовних вимог до закінчення підготовчого засідання або до початку першого судового засідання, якщо справа розглядається в порядку спрощеного позовного провадження.

До закінчення підготовчого засідання позивач має право змінити предмет або підстави позову шляхом подання письмової заяви. У справі, що розглядається за правилами спрощеного позовного провадження, зміна предмета або підстав позову допускається не пізніше ніж за п'ять днів до початку першого судового засідання.

Предмет позову кореспондується із способами захисту права, які визначені, зокрема, у статті 16 ЦК України, а, відтак, зміна предмета позову означає зміну вимоги, що може полягати в обранні позивачем іншого/інших, на відміну від первісно обраного способу захисту порушеного права, в межах спірних правовідносин.

Таким чином, враховуючи, що заява про уточнення позовних вимог від 25 жовтня 2017 року позивачем подана до закінчення підготовчого засідання, відсутні підстави вважати, що така заява подана всупереч вимог ЦПК України (1618-15) .

Щодо заяви позивача про збільшення позовних вимов від 15 травня 2019 року, то колегія суддів не бере до уваги в цій частині доводи касаційної скарги щодо її прийняття судом, оскільки в цій частині збільшено позовні вимоги, в яких відмовлено судом апеляційної інстанції, та ці вимоги не є предметом перегляду судом касаційної інстанції.

Посилання в касаційній скарзі на висновки Верховного Суду України, викладені у постанові від 15 червня 2011 року у справі № 6-7228св10, не можуть бути прийнятті колегією суддів до уваги, оскільки у вказаній справі касаційний суд, скасовуючи рішення судів першої та апеляційної інстанцій, виходив, зокрема з порушення судами норм процесуального права, оскільки суди прийняли до розгляду уточнену позовну заяву після початку розгляду справи.

Верховний Суд відхиляє доводи касаційної скарги про те, що суди не дослідили зібрані у справі докази, оскільки оскаржувані судові рішення ухвалене на основі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилалися як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених доказами, які були досліджені судами і які відповідають вимогам закону про їх належність та допустимість.

У суду касаційної інстанції відсутні підстави для висновку, що судами першої та апеляційної інстанцій порушено процесуальний закон при оцінці доказів та обставин, встановлених у цій справі. В той же час, суд касаційної інстанції не наділений повноваженнями втручатися в оцінку доказів, не може встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Вказані, а також інші доводи, наведені в обґрунтування касаційної скарги, не можуть бути підставами для скасування судових рішень судів першої та апеляційної інстанцій в оскаржуваній частині, оскільки вони не підтверджуються матеріалами справи, ґрунтуються на неправильному тлумаченні відповідачем норм матеріального і процесуального права й зводяться до переоцінки судом доказів, що у силу вимог статті 400 ЦПК України не входить до компетенції суду касаційної інстанції.

Аналізуючи питання обсягу дослідження доводів заявника та їх відображення в оскаржуваному судовому рішенні, питання вичерпності висновків суду, Верховний Суд виходить із того, що у справі, що переглядається, сторонам було надано вичерпну відповідь на всі істотні питання, що виникають при кваліфікації спірних правовідносин, як у матеріально-правовому, так і у процесуальному сенсах, а доводи, викладені у касаційній скарзі, не спростовують обґрунтованих та правильних висновків судів.

Європейський суд з прав людини вказав, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (рішення від 10 лютого 2010 року у справі "Серявін та інші проти України" (Seryavinand others v. Ukraine, № 4909/04, § 58).

Наявність обставин, за яких відповідно до частини першої статті 411 ЦПК України судові рішення судів попередніх інстанцій підлягають обов`язковому скасуванню, касаційним судом не встановлено і заявник такі не вказує.

За таких обставин суд касаційної інстанції дійшов висновку про відсутність підстав для скасування судових рішень судів першої та апеляційної інстанцій в оскаржуваній частині, оскільки суди, встановивши фактичні обставини справи, які мають значення для правильного її вирішення, ухвалили судові рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права, що відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України є підставою для залишення касаційної скарги без задоволення, а судових рішень в оскаржуваній частині - без змін.

Щодо судових витрат

Оскільки касаційну скаргу залишено без задоволення, підстав для нового розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з розглядом справи у судах першої та апеляційної інстанцій, а також розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції, немає.

Ураховуючи, що ухвалою Верховного Суду від 29 вересня 2020 року зупинено виконання рішення Дзержинського районного суду м. Харкова від 24 лютого 2020 року в частині стягнення з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 70 000,00 дол. США до закінчення його перегляду в касаційному порядку, тому у зв`язку із залишенням судового рішення без змін виконання необхідно поновити.