провівши у порядку письмового провадження попередній розгляд справи за касаційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Дубенського міськрайонного суду Рівненської області від 26 лютого 2018 року, ухвалене у складі судді Ралець Р. В., та постанову Рівненського апеляційного суду від 10 грудня 2018 року,прийняту колегією у складі суддів: Ковальчук Н. М., Бондаренко Н. В., Хилевич С. В.,

Короткий зміст позовних вимог

У червні 2015 року ОСОБА_1 звернулася з позовом до Управління Держземагенства у Дубенському районі, Реєстраційної служби Дубенського міськрайонного управління юстиції, Вербської сільської ради, ОСОБА_2 про захист прав землекористувача шляхом визнання недійсним рішення органу місцевого самоврядування, визнання недійсними свідоцтва про право власності на земельні ділянки та скасування рішень про державну реєстрацію.

В обґрунтування позовних вимог вказувала, що вона є власником житлового будинку АДРЕСА_1 . Вказаний житловий будинок був побудований за час перебування у шлюбі із ОСОБА_3, якому рішенням виконавчого комітету Вербської сільської ради від 5 квітня 1972 року дозволено будівництво житлового будинку в межах забудови с. Верба на колгоспній землі.

Відповідно до запису в погосподарській книзі с. Верба за особовим рахунком № НОМЕР_1 зазначено, що в її особистому користуванні в період 1986-1990 pоках знаходилась земельна ділянка площею 0,23 га, за особовим рахунком № НОМЕР_2 у період 1991-1995 pоках - земельна ділянка площею 0,32 га.

Вважає, що вона є законним землекористувачем земельної ділянки (присадибної) площею 0,32 га на АДРЕСА_1 .

Власником сусіднього житлового будинку на АДРЕСА_2 є ОСОБА_4 .

Оскільки суміжні землекористувачі зайняли частину земельної ділянки, якою вона користується, то з метою захисту свого права вона зверталася до землевпорядної організації, за обміром якої встановлено, що розмір її землекористування фактично становить біля 0,11 га. Також позивач зверталася до Вербської сільської ради та в державні контролюючі органи.

Вербська сільська рада листом від 26 березня 2012 року за № 0225/97 повідомила, що ОСОБА_4 державний акт на землю не видавався, а рішенням Вербської сільської ради від 12 липня 2011 року йому дозволено виготовлення проєкту відведення земельної ділянки.

Також на її звернення інспекція ДАБК у Рівненській області листом від 25 грудня 2012 року № 01-25/Б-3264 повідомила, що житловий будинок в селі Верба Дубенського району належить ОСОБА_4 на підставі свідоцтва про право власності від 10 грудня 2009 року НОМЕР_3, виданого виконкомом Вербської сільської ради, однак правовстановлюючий документ на земельну ділянку в ОСОБА_4 відсутній.

Відповідно до інформаційної довідки з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно від 6 червня 2015 року № 38656778 житловий будинок АДРЕСА_2 зареєстрований за ОСОБА_4 .

Під час розгляду адміністративної справи № 817/114/15 в Рівненському окружному адміністративному суді позивачу стало відомо, що суміжна з її володінням земельна ділянка передана у власність ОСОБА_2, а не ОСОБА_4, якому належить житловий будинок. Виникнення права власності на землю відбулося на підставі рішень Вербської сільської ради та Управління Держземагентства в період, коли вона вживала заходів для відновлення свого права на землекористування.

Зазначає, що згідно із погодженими графічними планами земельних ділянок, які передавалися у власність ОСОБА_2, уся межа земельних ділянок ОСОБА_2, яка є власником житлового будинку АДРЕСА_3, межує із її земельною ділянкою на АДРЕСА_1 .

При цьому земельна ділянка площею 0,25 га межує лише частково, а земельна ділянка площею 0,0658 га з цільовим призначенням для особистого селянського господарства межує по всій довжині її земельної ділянки і виходить своїми межами до АДРЕСА_3 між будинками АДРЕСА_1 та АДРЕСА_2, і свідчить про те, що ця земельна ділянка, яка раніше не перебувала у користуванні ОСОБА_2, передана саме за рахунок її землекористування, хоча між двома сусідніми земельними ділянка згідно із генпланом села має знаходитися земельна ділянка для обслуговування житлового будинку, а не для особистого селянського господарства.

Вказує, що 27 серпня 2012 року під час узгодження меж земельної ділянки у присутності комісії вона особисто відмовилася підписати погодження меж земельних ділянок через незаконне включення у межі земельної ділянки ОСОБА_2 належної їй земельної ділянки.

Вважає, що незаконними рішеннями органів місцевого самоврядування та місцевих органів виконавчої влади порушені її права як належного землекористувача. Вербською сільською радою прийнято рішення з порушенням вимог закону, про які позивачу на цей час відомо, а саме:

- рішення від 23 грудня 1999 року № 9 про передачу безкоштовно у власність ОСОБА_2 земельної ділянки площею 0,25 га;

- рішення від 10 грудня 2013 року № 607 про передачу ОСОБА_2 у власність земельної ділянки площею 0,25 га в АДРЕСА_3 ;

- рішення від 16 жовтня 2012 року № 414 про затвердження технічної документації на земельну ділянку площею 0,0658 га з кадастровим номером 5621681200:01:009:0053.

На підставі цих рішень Вербської сільської ради ОСОБА_2 отримала свідоцтво про право власності номер НОМЕР_4 від 6 березня 2014 року на земельну ділянку з кадастровим номером 5621681200:01:009:0071 та свідоцтво про право власності номер НОМЕР_5 від 6 березня 2014 року на земельну ділянку з кадастровим номером 5621681200:01:009:0053 та зареєструвала своє право власності на це майно у Реєстраційній службі Дубенського міськрайонного управління юстиції 6 березня 2014 року.

Посилаючись на зазначене, позивач просила суд:

- визнати недійсним та скасувати рішення Вербської сільської ради: від 23 грудня 1999 року № 9 про передачу безкоштовно у власність ОСОБА_2 земельної ділянки площею 0, 25 га; від 10 грудня 2013 року № 607про передачу ОСОБА_2 у власність земельної ділянки площею 0,25 га в АДРЕСА_3 ; від 16 жовтня 2012 року № 414 про затвердження технічної документації на земельну ділянку площею 0,0658 га з кадастровим номером 5621681200:01:009:0053 та рішення про передачу цієї земельної ділянки у власність ОСОБА_2 ;

- визнати недійсним та скасувати свідоцтво про право власності номер НОМЕР_4, видане ОСОБА_2 6 березня 2014 року державним реєстратором Реєстраційної служби Дубенського міськрайонного управління юстиції Цимбалюк О. О. на земельну ділянку з кадастровим номером 5621681200:01:009:0071;

- визнати недійсним та скасувати свідоцтво про право власності номер НОМЕР_5, видане ОСОБА_2 6 березня 2014 року державним реєстратором Реєстраційної служби Дубенського міськрайонного управління юстиції Цимбалюк О. О. на земельну ділянку з кадастровим номером 5621681200:01:009:0053;

- скасувати рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень, прийняті 6 березня 2014 року державним реєстратором Реєстраційної служби Дубенського міськрайонного управління юстиції Цимбалюк О. О. щодо державної реєстрації права власності на земельні ділянки з кадастровими номерами 5621681200:01:009:0071 та 5621681200:01:009:0053 за ОСОБА_2 .

Короткий зміст судових рішень судів першої і апеляційної інстанцій та мотиви їх прийняття

Рішенням Дубенського міськрайонного суду Рівненської області від 26 лютого 2018 року у задоволенні позову відмовлено.

Відмовляючи у задоволенні позовних вимог, суд першої інстанції виходив з того, що позивач не надала належних та допустимих доказів на підтвердження заявлених позовних вимог, а також не надала доказів, зокрема, технічної документації, щодо розміру земельної ділянки, яку займає господарство Білецьких за адресою: АДРЕСА_1 і що такий розмір становить 0,23 га. Крім того, суд врахував, що земельна ділянка, якою користується ОСОБА_1, складає 1144,1 кв. м, при цьому суміжна ділянка ОСОБА_2 не накладається на ділянку позивача, що підтверджується планом забудови, висновком судової земельно-технічної експертизи та підтверджено виїзним судовим засіданням за участю експертів та сторін у справі.

Постановою Рівненського апеляційного суду від 10 грудня 2018 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишено без задоволення, а рішення Дубенського міськрайонного суду Рівненської області від 26 лютого 2018 року - без змін.

Апеляційний суд погодився з висновком суду першої інстанції про відмову у задоволенні позовних вимог, вказавши про відповідність такого висновку обставинам справи, нормам матеріального та процесуального права.

Короткий зміст вимог касаційної скарги та узагальнені доводи особи, яка її подала

У січні 2019 року ОСОБА_1 звернулася до Верховного Суду з касаційною скаргою, у якій, посилаючись на неправильне застосування судами попередніх інстанцій норм матеріального права та порушення процесуального права, просить скасувати рішення Дубенського міськрайонного суду Рівненської області від 26 лютого 2018 року і постанову Рівненського апеляційного суду від 10 грудня 2018 рокута ухвалити нове рішення про задоволення позовних вимог.

Касаційна скарга мотивована тим, що висновки судів попередніх інстанцій суперечать фактичним обставинам справи та наданим позивачем доказам, відповідно до яких присадибна земельна ділянка на АДРЕСА_1 становить 0,23 га і ця земельна ділянка рішеннями колгоспу надавалася раніше колишньому чоловікові позивача ОСОБА_3 та його матері ОСОБА_5 . Оскільки з 1972 року позивач була власником частини житлового будинку (як майна подружжя), а з 2013 року є власником цілого житлового будинку, то до неї перейшло і право користування усією присадибною земельною ділянкою. Тому наявність у її фактичному користуванні земельної ділянки площею 0,11 га вказує не на те, що це і є вся присадибна земельна ділянка, а на те, що через незаконне зайняття іншої частини земельної ділянки суміжними землекористувачами, в тому числі і ОСОБА_2, призвело до порушення її прав як власника житлового будинку та землекористувача земельною ділянкою, на якій він розміщений (присадибною земельною ділянкою площею 0,23 га). Оскаржуваним рішенням Вербської сільської ради частина присадибної земельної ділянки, яку позивач використовувала під город, була передана у власність ОСОБА_2 для особистого селянського господарства всупереч генеральному плану села Верба від 1979 року. Також зазначає, що захоплення частини земельної ділянки, яка належить позивачу, суміжними землекористувачами підтверджується актом від 12 березня 1994 року.

Позивач зазначає, що відповідно до генерального плану села Верба, розробленого проектним інститутом "Діпромісто" 1979 року, її будинок вказаний як існуючий (забудований у 1972 році), а розмір земельної ділянки, на якій він розміщений, становить біля 0,23 га, що було підтверджено в судовому засіданні експертом ОСОБА_6 .

Крім того, рішенням виконавчого комітету Вербської сільської ради від 5 квітня 1972 року ОСОБА_3 дозволено будівництво жилого будинку в межах забудови села Верба на колгоспній землі. Також, рішенням зборів уповноважених колгоспу "Україна", оформленого протоколом № 2 від 13 березня 1972 року, ОСОБА_5 виділено земельну ділянку під будівництво жилого будинку розміром 0,06 га в АДРЕСА_1 ; рішенням уповноважених колгоспу "Україна" села Верба Дубнівського району за ОСОБА_5 закріплено земельну ділянку під город площею 0,06 га. Крім того, розмір присадибної земельної ділянки ОСОБА_1 та ОСОБА_5 визначені даними погосподарської книги села Верба. Будь-яких даних про вилучення земельної ділянки у ОСОБА_1 чи ОСОБА_5 . Вербською сільською радою не надано, як і про наявність у власності ОСОБА_1 господарства у іншому місці.

Усі виділені земельні ділянки були розміщені біля житлового будинку і оброблялися сім`єю позивача.

Також рішення Дубенського міськрайонного суду від 25 квітня 2013 року у справі № 559/1163/13-ц позивач набула право власності в порядку набувальної давності на частину житлового будинку, належного ОСОБА_5, і стала власником цілого житлового будинку. Тому до позивача як набувача частини житлового будинку відповідно до статті 120 ЗК України (2768-14) перейшло і право користування належною ОСОБА_5 земельної ділянки.

Тому позивач вважає, що вона є законним землекористувачем земельної ділянки (присадибної) площею 0,23 га на АДРЕСА_1 .

Зазначає, що при вирішенні спору суди порушили норми матеріального права та безпідставно прийняли до уваги лист Вербської сільської ради, який не є належним доказом і спростовується первинними документами, наданими позивачем, та показами свідка ОСОБА_7 .

Суд апеляційної інстанції при розгляді справи взагалі не дав жодної правової оцінки доводам апеляційної скарги позивача, зокрема, про те, що при вирішенні спірних правовідносин врахуванню підлягають первинні облікові документи, а саме генеральний план села Верба 1979 року та відомості, які містяться в погосподорських книгах, і вдався до припущення, зазначивши, що у господарстві позивача за даними Вербської сільської ради обліковується 11 соток землі, з них 6 обліковувалося за позивачем, а 5 сотих - за її колишнім чоловіком ОСОБА_3, і такий розмір земельної ділянки є в наявності, а актом від 20 серпня 2003 року встановлено, що позивач відбудувала свій згорілий хлів таким чином, що один край проходить по межі земельної ділянки ОСОБА_2 .

Суд не взяв до уваги того, щоакт від 20серпня 2013 року не є належним доказом і не спростовує даних генплану села та погосподарських книг щодо розміру земельної ділянки, на якій розміщене домогосподарство позивача. Крім того, на 20 серпня 2003 року позивач була власником лише 1/2 частини житлового будинку на АДРЕСА_1 і всі суміжні землекористувачі позахоплювали навколо її господарства земельні ділянки, вказуючи, що їм це дозволив її колишній чоловік - ОСОБА_3 .

Відзив на касаційну скаргу не надходив.

Провадження у суді касаційної інстанції

Ухвалою Верховного Суду від 25 січня 2019 року відкрито касаційне провадження у справі та витребувано з Дубенського міськрайонного суду Рівненської області матеріали цивільної справи.

Встановлені судами першої та апеляційної інстанцій обставини справи

Судами попередніх інстанцій встановлено, що за господарством ОСОБА_1 у період з 1991 до 1995 роки у користуванні перебувала земельна ділянка площею 0,32 га, яку складали землі для обслуговування житлового будинку та ведення селянського господарства, що підтверджується записом у погосподарській книзі с. Верба Дубенського району Рівненської області по особовому рахунку № НОМЕР_2 .

Актом від 20 серпня 2003 року, складеним комісією у складі землевпорядника Вербської сільської ради, представника сільської ради, депутата сільської ради та в присутності ОСОБА_1 і ОСОБА_2, встановлено, що ОСОБА_1 відбудовувала свій згорілий хлів таким чином, що один з його країв проходить по межі її ділянки та ділянки ОСОБА_2 . Крім цього, паркан також встановлений на межі цих двох ділянок та знаходиться там біля 35 років.

Згідно з відповіддю Вербської сільської ради Дубенського району Рівненської області від 24 березня 2015 року № 123/02-25 на запит позивача за АДРЕСА_1, обліковується 0,11 га землі, з них 0,06 га обліковуються за позивачем ОСОБА_1, а 0,05 га - за її колишнім чоловіком ОСОБА_3 .

Згідно з актом обстеження та обміру земельної ділянки ОСОБА_1, розташованої на території Вербської сільської ради Дубенського району від 27 серпня 2003 року, розміри земельної ділянки в АДРЕСА_1, відповідають викопіюванню з Генплану та загалом цей розмір складає 0,11 га, а її розподіл здійснено у відповідності до розподілу житлового будинку.

Також за господарством Білецьких обліковується земельна ділянка в розмірі 0,21 га для ведення селянського господарства, виділених в іншому земельному масиві під городництво, що підтверджується відомостями з погосподарських книг Вербської сільської ради Дубенського району.

На виконання ухвали Дубенського міськрайонного суду Рівненської області від 4 травня 2016 року у цій справі проведена судова земельно-технічна експертиза. Відповідно до висновку експерта від 8 листопада 2016 року № 160606/1_ФМ площа земельної ділянки, що перебуває у користуванні ОСОБА_1 на АДРЕСА_1, становить 1 144,1 кв. м. Експертом надано однозначну і чітку відповідь про те, що земельні ділянки, власником яких є ОСОБА_2, не накладаються на господарські будівлі (літню кухню, погріб), власником яких є ОСОБА_1 (т. 1 а. с. 181).Крім того, відповідно до висновку експерта розміщення межі суміжного землекористування земельних ділянок, власником яких є ОСОБА_2, до будівель і споруд ОСОБА_1 відповідає вимогам будівельних норм і правил.

Висновки експерта знайшли своє додаткове підтвердження під час виїзного судового засідання від 16 лютого 2016 року, яке відбулося за участі сторін у справі (т. 1 а. с. 138, 139).

Позиція Верховного Суду, застосовані норми права та мотиви, з яких виходить суд при прийнятті постанови

Відповідно до статті 3 ЦПК України провадження у цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

8 лютого 2020 року набрав чинності Закон України від 15 січня 2020 року № 460-IX "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ" (460-20) .

Частиною другою розділу ІІ "Прикінцеві та перехідні положення" Закону України від 15 січня 2020 року № 460-IX "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ" (460-20) установлено, що касаційні скарги на судові рішення, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цим Законом, розглядаються в порядку, що діяв до набрання чинності цим Законом.

За таких обставин розгляд касаційної скарги ОСОБА_1 на рішення Дубенського міськрайонного суду Рівненської області від 26 лютого 2018 року та постанову Рівненського апеляційного суду від 10 грудня 2018 року здійснюється Верховним Судом у порядку та за правилами ЦПК України (1618-15) в редакції Закону від 3 жовтня 2017 року № 2147?VIII, що діяла до 8 лютого 2020 року.

Згідно з частиною другою статті 389 ЦПК України у редакції Закону України

від 3 жовтня 2017 року № 2147-VIII підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Відповідно до статті 400 ЦПК України у тій же редакції під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення (частина третя статті 401 ЦПК України).

Вивчивши матеріали цивільної справи та перевіривши доводи касаційної скарги і відзиву на неї, суд дійшов таких висновків.

Відповідно до частини першої статті 4 ЦПК України, частини першої статті 16 ЦК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів.

Звертаючись до суду з позовом про визнання недійсними рішень органу місцевого самоврядування та свідоцтв про право власності на земельні ділянки і скасування рішень про державну реєстрацію прав, позивач посилалась на те, що вона відповідно до відомостей, які містяться в погосподарських книгах, є користувачем земельної ділянки на АДРЕСА_1 площею 0,23 га, яка незаконно зайнята відповідачем як суміжним землекористувачем, що призвело до порушення її прав як власника житлового будинку та землекористувача земельною ділянкою, на якій він розміщений (присадибною земельною ділянкою площею 0,23 га).

Згідно з частиною п`ятою статті 20 ЗК Української РСР 1970 року, який діяв на час виникнення спірних правовідносин, право землекористування громадян, які проживають у сільській місцевості, засвідчується записами в земельно-шнурових книгах сільськогосподарських підприємств і організацій та погосподарських книгах сільських Рад, а в містах і селищах міського типу - в реєстрових книгах виконавчих комітетів міських, селищних Рад депутатів трудящих.

Земельно-шнурові книги велися на сільськогосподарських підприємствах і установах відповідними землевпорядниками.

Сутністю земельно-шнурової книги є реєстрація та відстеження закріплених за громадянином права землекористування та їх змін.

Книга містить сім колонок, що відображають: прізвище, ім`я і по батькові землекористувача; загальну площу земель, якими особа користується, характеристику земель за основним призначенням, таким як рілля, садівництво, інші с/г угіддя, землі під будівлями, відомості про правові підстави землекористування (посилання на правовстановлюючий документ - рішення, наказ, договір, тощо).

Головною відмінністю у процедурі набуття прав на земельні ділянки у колгоспах і радгоспах було те, що у колгоспі рішення про надання земельної ділянки громадянину приймалося на загальних зборах уповноважених колгоспників та відображалося у протоколі зборів, а у радгоспах рішення про надання земельної ділянки громадянину приймалося одноособово директором із виданням відповідного наказу.

З 15 березня 1991 року у зв`язку із набуттям чинності новим Земельним кодексом України (2768-14) земельно-шнурові книги передавалися для подальшого ведення в сільські ради, де перебувають до цього часу.

Статтею 7 ЗК України 1990 року було визначено, що користування землею може бути постійним або тимчасовим.

Постійним визнається землекористування без заздалегідь установленого строку. У постійне користування земля надавалася Радами народних депутатів із земель, що перебувають у державній власності, зокрема, громадянам України для ведення селянського (фермерського) господарства, особистого підсобного господарства.

Відповідно до статей 9, 17, 19 цього Кодексу сільські, селищні, міські Ради народних депутатів надавали земельні ділянки у користування для всіх потреб із земель сіл, селищ, а також за їх межами для ведення селянського (фермерського) господарства, особистого підсобного господарства.

Статтею 22 ЗК України 1990 року передбачено, що право власності на землю або право користування наданою земельною ділянкою виникає після встановлення землевпорядними організаціями меж земельної ділянки в натурі (на місцевості) і одержання документа, що посвідчує це право. Приступати до використання земельної ділянки, в тому числі на умовах оренди, до встановлення меж цієї ділянки в натурі (на місцевості) і одержання документа, що посвідчує право власності або право користування землею, забороняється.

Згідно зі статтею 23 цього Кодексу право користування (власності) на землю посвідчувалося державними актами, які видавалися і реєструвалися сільськими, селищними, міськими Радами народних депутатів.

Статтями 1- 3 Декрету Кабінету Міністрів України "Про приватизацію земельних ділянок" від 26 грудня 1992 року № 15-92 (далі - Декрет № 15-92) передбачено сільським, селищним, міським Радам народних депутатів забезпечити передачу протягом 1993 року громадянам України у приватну власність земельних ділянок, наданих їм для ведення особистого підсобного господарства, будівництва і обслуговування жилого будинку і господарських будівель (присадибна ділянка), садівництва, дачного і гаражного будівництва, у межах норм, установлених Земельним кодексом України (2768-14) .

Передача громадянам України безоплатно у приватну власність земельних ділянок для цілей, вказаних у статті 1 цього Декрету, провадиться один раз, про що обов`язково робиться місцевими Радами народних депутатів відмітка у паспорті або документі, який його замінює.

Право приватної власності громадян на земельні ділянки, передані їм для цілей, передбачених статтею 1 цього Декрету, посвідчувалися відповідною Радою народних депутатів, про що робився запис у земельно-кадастрових документах, з подальшою видачею державного акта на право приватної власності на землю.

Пунктом другим Прикінцевих та Перехідних положень Закону України "Про державний земельний кадастр" (3613-17) передбачено, що земельні ділянки, право власності (користування) на які виникло до 2004 року, вважаються сформованими незалежно від присвоєння їм кадастрового номера.

Відповідно до частини першої статті 29 ЗК України 1990 року та частин третьої, четвертої статті 142 ЗК України 2001 року припинення права користування земельною ділянкою у разі добровільної відмови землекористувача проводиться за його заявою на підставі рішення відповідної ради.

Примусове припинення права користування земельною ділянкою, вилучення земельної ділянки могло відбуватись у судовому порядку, передбаченому частиною четвертою статті 29, частиною шостою статті 31 ЗК УРСР 1990 року та статті 143, частини десятої статті 149 ЗК України 2001 року.

Вирішуючи спір, що виник між сторонами, суд виходить з наступного.

Статтею 317 ЦК України визначено, що власникові належать права володіння, користування та розпоряджання своїм майном. На зміст права власності не впливають місце проживання власника та місцезнаходження майна.

Згідно зі статтею 319 ЦК України власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд. Власник має право вчиняти щодо свого майна будь-які дії, які не суперечать закону. Власник не може використовувати право власності на шкоду правам, свободам та гідності громадян, інтересам суспільства, погіршувати екологічну ситуацію та природні якості землі.

Частинами першою та другою статті 321 ЦК України передбачено, що право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні. Особа може бути позбавлена права власності або обмежена у його здійсненні лише у випадках і в порядку, встановлених законом.

Згідно зі статтею 373 ЦК України право власності на землю гарантується Конституцією України (254к/96-ВР) і набувається та здійснюється відповідно до закону. Власник земельної ділянки має право використовувати її на свій розсуд відповідно до її цільового призначення. Власник земельної ділянки може використовувати на свій розсуд все, що знаходиться над і під поверхнею цієї ділянки, якщо інше не встановлено законом та якщо це не порушує прав інших осіб.

Згідно з положеннями статті 391 ЦК України власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпорядження своїм майном.

Зазначена норма матеріального права визначає право власника вимагати будь-яких усунень порушень його права власності від будь-яких осіб будь-яким шляхом, який власник вважає прийнятним. Визначальним для захисту права на підставі цієї норми є наявність у позивача права власності та встановлених судом перешкод у користуванні власником своєю власністю. При цьому не має значення, ким саме спричинено порушення права та з яких підстав.

Частинами першою та другою статті 103 ЗК України встановлено, що власники та землекористувачі земельних ділянок повинні обирати такі способи використання земельних ділянок відповідно до їх цільового призначення, при яких власникам, землекористувачам сусідніх земельних ділянок завдається найменше незручностей (затінення, задимлення, неприємні запахи, шумове забруднення тощо). Власники та землекористувачі земельних ділянок зобов`язані не використовувати земельні ділянки способами, які не дозволяють власникам, землекористувачам сусідніх земельних ділянок використовувати їх за цільовим призначенням (неприпустимий вплив).

Частинами першою, другою, третьою статті 152 ЗК України визначено, що держава забезпечує громадянам та юридичним особам рівні умови захисту прав власності на землю. Власник земельної ділянки або землекористувач може вимагати усунення будь-яких порушень його прав на землю, навіть якщо ці порушення не пов`язані з позбавленням права володіння земельною ділянкою, і відшкодування завданих збитків. Захист прав громадян та юридичних осіб на земельні ділянки здійснюється шляхом: визнання прав; відновлення стану земельної ділянки, який існував до порушення прав, і запобігання вчиненню дій, що порушують права або створюють небезпеку порушення прав; визнання угоди недійсною; визнання недійсними рішень органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування; відшкодування заподіяних збитків; застосування інших, передбачених законом, способів.

Відповідно до частини другої статті 158 ЗК України виключно судом вирішуються земельні спори з приводу володіння, користування і розпорядження земельними ділянками, що перебувають у власності громадян і юридичних осіб, а також спори щодо розмежування територій сіл, селищ, міст, районів та областей.

Відповідно до статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

Статтею 76 ЦПК України визначено, що доказами, є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.

У відповідності до статті 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).

Як встановили суди та підтверджується матеріалами справи, за господарством ОСОБА_1 у період з 1991 до 1995 роки у користуванні перебувала земельна ділянка площею 0,32 га, яку складали землі для обслуговування житлового будинку та ведення селянського господарства, що підтверджується записом у погосподарській книзі с. Верба Дубенського району Рівненської області по особовому рахунку № НОМЕР_2 .

Згідно з відповіддю Вербської сільської ради Дубенського району Рівненської області від 24 березня 2015 року № 123/02-25, наданого на запит позивача, за будинком Білецьких на АДРЕСА_1 обліковується 0,11 га землі, з них 0,06 га обліковуються за позивачем ОСОБА_1, а 0,05 га - за її колишнім чоловіком ОСОБА_3 .

З акта обстеження та обміру земельної ділянки ОСОБА_1, розташованої на території Вербської сільської ради Дубенського району від 27 серпня 2003 року встановлено, що розміри земельної ділянки в АДРЕСА_1 відповідають викопіюванню генплану та загалом цей розмір складає 0,11 га, а її розподіл здійснено у відповідності до розподілу житлового будинку.

Відповідно до висновку експерта від 8 листопада 2016 року № 160606/1_ФМ площа земельної ділянки, що перебуває у користуванні ОСОБА_1 на АДРЕСА_1, становить 1 144,1 кв. м. Експертом надано однозначну і чітку відповідь про те, що земельні ділянки, власником яких є ОСОБА_2, не накладаються на господарські будівлі (літню кухню, погріб), власником яких є ОСОБА_1 . Крім того, відповідно до висновку експерта розміщення межі суміжного землекористування земельних ділянок, власником яких є ОСОБА_2, до будівель і споруд ОСОБА_1 відповідає вимогам будівельних норм і правил.

Суд першої інстанції, з висновком якого погодився апеляційний суд, встановивши, що розмір земельної ділянки, яка перебуває у користуванні господарства Білецьких за адресою АДРЕСА_1, становить 0,11 га і суміжна земельна ділянка ОСОБА_2 не накладається на ділянку позивача, дійшов обґрунтованого висновку про відмову у задоволенні позовних вимог у зв`язку з їх недоведеністю.

Колегія суддів погоджується з такими висновками судів попередніх інстанції, оскільки позивач не надала, а матеріали справи не містять доказів, зокрема, технічної документації, щодо розміру земельної ділянки, яку займає господарство Білецьких, і що такий розмір становить 0,23 га.

Крім того, позивач не надала доказів на спростування акта обстеження та обміру її земельної ділянки та висновків експерта, відповідно до яких розмір спірної земельної ділянки становить 0,11 га.

Встановивши відсутність порушення прав позивача, врахувавши наведені норми матеріального права, суд першої інстанції, з яким погодився й суд апеляційної інстанції, дійшов обґрунтованого висновку про відсутність підстав для задоволення позовних вимог.

Позивачем не спростовано вказаних обставин у справі, встановлених судами попередніх інстанцій.

Доводи касаційної скарги про те, що висновки судів попередніх інстанцій суперечать фактичним обставинам справи та наданим позивачем доказам та, відповідно до яких присадибна земельна ділянка на АДРЕСА_1 становить 0,23 га, спростовуються встановленими судами фактичними обставини, висновком судового експерта та виїзним судовим засіданням за участю експертів і сторін у справі.

Доводи позивача в касаційній скарзі про неврахування судами генерального плану села Верба, розробленого проектним інститутом "Діпромісто" у 1979 році, відповідно до якого будинок вказаний як існуючий (забудований у 1972 році), а розмір земельної ділянки, на якій він розміщений, становить біля 0,23 га, не може бути прийнято до уваги, оскільки зазначеному плану села Верба надано оцінку у сукупності з усіма матеріалами справи; крім того, зазначений план досліджувався при проведені судової земельно-технічної експертизи.

Колегія суддів не приймає до уваги посилання позивача в касаційній скарзі на рішення Дубенського міськрайонного суду від 25 квітня 2013 року у справі № 559/1163/13-ц, на підставі якого позивач набула право власності в порядку набувальної давності на частину житлового будинку АДРЕСА_1, належну ОСОБА_5, і стала власником цілого житлового будинку, а тому до неї як набувача частини житлового будинку, відповідно до статті 120 ЗК України, перейшло і право користування належною ОСОБА_5 земельною ділянкою, з огляду на таке.

Актом обстеження та обміру спірної земельної ділянки, розташованої на території Вербської сільської ради Дубенського району від 27 серпня 2003 року, встановлено, що розміри земельної ділянки на АДРЕСА_1 відповідають викопіюванню генплану та загалом цей розмір складає 0,11 га, а її розподіл здійснено у відповідності до розподілу житлового будинку. Тобто частка земельної ділянки, право користування якою належало ОСОБА_5, входить до загального його розміру, який становить 0,11 га.

Також колегія суддів не бере до уваги посилання заявника на те, що висновок експертів від 8 листопада 2016 року № 160606/1_ФМ є неналежним доказом, оскільки відповідних процесуальних підстав для такого висновку не наведено і, крім того, позивач не порушувала клопотання про призначення повторної або ж додаткової експертизи, не надала доказів, які б спростовували висновки судового експерта щодо відсутності порушення відповідачем меж земельної ділянки позивача.

Будь-яких доказів, які б підтверджували той факт, що земельні ділянки, що належать на праві власності ОСОБА_2, порушують межі земельної ділянки позивача, матеріали справи не містять.

Ураховуючи викладене, колегія суддів Верховного Суду погоджується із висновками судів першої та апеляційної інстанцій про відмову у задоволенні позовних вимог, оскільки позивач не надала доказів порушення її прав оскаржуваними рішеннями сільської ради, свідоцтвами про право власності на спірні земельні ділянки, які видані відповідачу.

Таким чином суди першої та апеляційної інстанцій правильно застосували наведені норми матеріального права, надали належну оцінку правовим підставам та зібраним у справі доказам із урахуванням принципу диспозитивності цивільного процесу та засад змагальності сторін, дійшли обґрунтованого висновку про відмову у задоволенні позовних вимог.

Інші доводи касаційної скарги не впливають на правильність висновків судів попередніх інстанцій, містять посилання на факти, що були предметом дослідження судів, з наданням таким фактам відповідної правової оцінки.

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі № 373/2054/16-ц (провадження № 14-446цс18) викладено правовий висновок про те, що встановлення обставин справи, дослідження та оцінка доказів є прерогативою судів першої та апеляційної інстанцій. Це передбачено як статтями 58, 59, 212 ЦПК України у редакції 2004 року, так і статтями 77, 78, 79, 80, 89, 367 ЦПК України у редакції від 3 жовтня 2017 року. Якщо порушень порядку надання та отримання доказів у суді першої інстанції чи апеляційним судом не встановлено, а оцінка доказів зроблена як судом першої, так і судом апеляційної інстанцій, то суд касаційної інстанції не наділений повноваженнями втручатися в оцінку доказів.

Відповідно до усталеної практики Європейського суду з прав людини (рішення у справі "Пономарьов проти України" та ін.) повноваження вищих судових органів стосовно перегляду мають реалізовуватися для виправлення судових помилок та недоліків судочинства, але не для здійснення нового судового розгляду, перегляд не повинен фактично підміняти собою апеляцію. Повноваження вищих судів щодо скасування чи зміни тих судових рішень, які вступили в законну силу та підлягають виконанню, мають використовуватися для виправлення фундаментальних порушень.

Таким чином, наведені в касаційній скарзі доводи не спростовують висновків судів першої та апеляційної інстанцій. Вищевикладене свідчить про те, що касаційна скарга є необґрунтованою, а тому не підлягає задоволенню.

Наявність обставин, за яких відповідно до частини першої статті 411 ЦПК України судові рішення судів попередніх інстанцій підлягають обов`язковому скасуванню, касаційним судом не встановлено і заявник такі не вказує.

За таких обставин суд касаційної інстанції дійшов висновку про відсутність підстав для скасування рішення суду першої інстанції та постанови апеляційного суду, оскільки суди, встановивши фактичні обставини справи, які мають значення для правильного її вирішення, ухвалили судові рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права, що відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України є підставою для залишення касаційної скарги без задоволення, а рішення суду першої інстанції та постанови апеляційного суду без змін.

Щодо судових витрат

Оскільки касаційну скаргу залишено без задоволення, підстав для нового розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з розглядом справи у судах першої та апеляційної інстанцій, а також розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції, немає.